Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

29 червня

Чоловік цей помітив, що я чомусь ображений па його дружину, і витлумачив це по-своєму. Йому здається, ніби я ненавиджу її за те, що вона віддала перевагу йому наді мною. Він вважає, що моя неприязнь до Анельки викликана моїм ображеним самолюбством і нічим іншим. Так може думати лише… чоловік. Дійшовши такого висновку, він намагається винагородити дружину посиленою ніжністю, а зі мною поводиться з поблажливістю великодушного переможця. Тільки зарозумілість може робити людей настільки нерозумними. Що за дивний чоловік! Він щодня ходить до готелю Штраубінгера, підглядає за парами, що прогулюються під Вандельбаном, а потім злорадно висловлює про них найгірші припущення; вишкіряючи всі свої гнилі зуби, він висміює чоловіків, яких вважає обдуреними, й від кожного нового відкриття в нього стає такий чудовий настрій, що він десять разів на хвилину то виймає монокль, то знову вставляє його. І цей самий чоловік, для якого зрада дружини лише тема для дешевеньких дотепів, вважав би її найбільшим, найтяжчим злочином, якби це стосувалося його самого. Оскільки це стосується інших зраджених чоловіків, то для нього це лише фарс; а якби торкнулося його самого, то він волав би до неба про помсту. З якої речі, дурню? А ти хто такий? Підійди до дзеркала й помилуйся собою; подивись на свої монгольські очі, на своє волосся, схоже на чорну ярмулку, на свій монокль, на свої довгі, худющі ноги; зазирни в свою душу, оціни всю убогість свого інтелекту, всю свою банальність, – і скажи, чи повинна така жінка, як Анелька, бути тобі вірною хоча б одну годину? Яким чином вона дісталась тобі, фізичний і духовний парвеню? Хіба не потворно, не протиприродно те, що ти – її чоловік? Якби Дантова Беатріче стала дружиною найнікчемнішого флорентійського покидька, вона більш вигідно вийшла б заміж, аніж вийшовши за тебе!..

Я перестав писати, бо знову дратуюся, знову втрачаю спокій, а я ж був уже зовсім закам’янів! Зрештою, нехай Кроміцький втішиться: справді, я не вважаю себе кращим від нього. Якби навіть припустити, що я створений з більш цінного матеріалу, – в цьому мала втіха, бо мої вчинки гірші від його вчинків. Йому не треба прикидатись переді мною, а я перед ним змушений прикидатись, приховувати правду, пристосовуватись до нього, ошукувати його й підсиджувати. Хіба може бути щось більш нікчемне, коли я, замість того щоб ухопити його за горлянку, лаю його в своєму щоденнику? Таку заочну помсту може собі дозволити й раб по відношенню до свого пана. Кроміцький, напевне, ніколи не здавався собі таким негідником, яким почував себе я, коли робив тисячі негідних вчинків, вдавався до різних підступних хитрощів, щоб тільки помістити його якнайдалі від Анельки у віллі, яку я найняв. До речі, це мені не вдалося зробити. Однією простою фразою: «Я хочу бути біля дружини», – сказаною цілком відверто, він зруйнував усі мої плани. І він мешкає «біля дружини»… При цьому зовсім нестерпно те, що Анелька розуміє кожний мій вчинок, кожне моє слово й приховані наміри. Напевно, їй бував часто соромно за мене. Оце все тепер стало моїм хлібом насущним. Гадаю, що недовго зможу так витримати, бо я не господар становища, інакше кажучи, я ще не такий підлий, як цього вимагають обставини, в яких я живу.

30 червня

Сьогодні я почув з веранди такий кінець досить голосної розмови між Кроміцьким і Анелькою:

– Я, – сказав Кроміцький, – сам з ним поговорю, а ти повинна розповісти тітці, як ідуть справи.

– Ніколи цього не зроблю! – заперечила Анелька.

– Але я тебе дуже прошу! – з притиском мовив Кроміцький.

Я ввійшов до кімнати, не бажаючи бути мимовільним свідком їхньої дальшої розмови. Я помітив на обличчі в Анельки глибоку досаду, яку вона, побачивши мене, намагалась приховати. Кроміцький був блідий від гніву, однак з посмішкою простягнув мені руку. В першу МИТЬ мене охопила тривога й страх, я подумав, що Анелька в усьому зізналась йому. Я боявся не Кроміцького, а того, що він може вивезти Анельку й позбавити мене моїх тривог, принижень і мук. А я ж тільки ними й живу; інакше я помру з голоду. Нехай що завгодно, аби тільки не розлука з Анелькою! Я все ламав собі голову; про що вони могли розмовляти? Часом мені здавалося найбільш вірогідним, що Анелька йому щось розповіла, але в такому випадку змінилося б його ставлення до мене, проте він став ще люб’язнішим зі мною. Взагалі, якби не моя ненависть до нього, то я не міг би нічого йому закинути.

Зі мною він ввічливий, приязний, сердечний; у всьому поступається мені, як нервовій жінці. Намагається завоювати моє довір’я. Не відштовхує його й те, що я іноді відповідаю йому різко або іронічно, що часто надто безцеремонно викриваю його неосвіченість чи недостатню витонченість. Я ніколи не минаю нагоди, щоб у присутності Анельки підкреслити його розумову й душевну вбогість. Однак він терплячий. Може, він такий лише зі мною? Сьогодні я вперше побачив, як він розгнівався на Анельку, аж позеленів, як люди, що гніваються холодно, а отже, дуже люто. Анелька, напевно, його боїться, хоча вона всіх боїться, тепер уже навіть і мене. Інколи мені важко зрозуміти, звідки така жінка, сумирна, мов голубка, черпає таку надзвичайну силу волі. Свого часу я помилявся, думаючи, що вона пасивна і не зможе опиратись мені. Яке розчарування! Опір її такий само впертий, як для мене несподіваний. Не знаю, про що розмовляли вони з Кроміцьким, але я певен, коли вона йому заявила, що не зробить того, що він від неї вимагає, то вона тремтітиме від страху, але не зробить. Якби вона була моєю, я любив би її так, як може любити вірний собака свою господиню. Я носив би її на руках, здмухував би з її дороги кожну порошинку, любив би її більше від життя.

1 липня

Мої ревнощі були б жалюгідними, якби в них не було страждання віруючого, на очах у якого профанують його божество. Я вже ладен був би відмовитись навіть від дотику до її руки, аби тільки міг помістити її на якійсь неприступній горі, до якої нікому невільно було б навіть наблизитись.

2 липня

Я помилявся, мені лише здавалось, що я здерев’янів. Те, що було тимчасовим станом нервів, я вважав за постійний стан душі. Хоча ще раніше підозрював, що так недовго триватиме.

3 липня

Між ними таки щось сталося. Обоє приховують невдоволення одне одним, але я все бачу. Вже кілька днів я не помічав, щоб він, як мав звичку робити раніше, брав її за руки й цілував одну, потім другу, або щоб гладив її коси, чи цілував у чоло. Спершу я зрадів, але цю радість отруїла сама Анелька. Я помітив, що вона намагалась ніби умилостивити свого чоловіка, розвеселити його й відновити колишні стосунки. Мене охопила лють, яка, звичайно, позначилась на моєму ставленні до Анельки. Ніколи я ще не був до неї, а тим самим і до себе, таким немилосердним.

4 липня

Сьогодні, повертаючись з Вандельбана, я зустрів Анельку на містку навпроти водоспаду. Вона раптом зупинилась і почала щось говорити, але шум води заглушив її слова. Мене це розізлило, тепер мене все злить, і коли я звів її з містка й ми попрямували до нашої вілли, я роздратовано сказав:

– Я не розчув, що ти мені говорила.

– Я хотіла спитати, – сказала вона засмучено, – чому ти так до мене ставишся? Чому в тебе немає зовсім жалості до мене?

Від цих слів у мене вся кров ринула до серця.

– Хіба ти не бачиш, – відповів я квапливо, – що я тебе шалено кохаю? Як можна нехтувати таким почуттям? Послухай, я вже від тебе нічого не хочу. Скажи лише, що ти мене кохаєш, віддай мені свою душу, і я все стерплю, все витримаю, віддам тобі взамін своє життя, служитиму тобі до останнього подиху. Анелько, ти мене кохаєш, скажи!.. Справді? Цим єдиним словом ти врятуєш мене, скажи ж його!

Обличчя в Анельки стало білим, як піна водоспаду. На неї наче повіяв крижаний вітер і заморозив кров у її жилах. В першу мить вона не могла вимовити й слова, нарешті насилу промовила.

– Благаю тебе, не говори так зі мною!

– Отже, ти ніколи мені цього не скажеш?

– Ніколи.

– То це не в мене, а в тебе до мене немає…

І я замовк. У голові промайнула думка, що якби Кроміцький захотів почути від неї це слово, вона йому не відмовила б. Від розпачу й злості в мене задзвеніло в вухах, потемніло в очах. Я зовсім втратив самовладання. Не тямлячи себе, я кинув їй в обличчя такі страшні й цинічні слова, яких жоден чоловік не дозволив би собі сказати беззахисній жінці. Я просто не наважуюсь написати їх тут. Наче крізь сон пам’ятаю, що якусь мить вона дивилась на мене здивованими й переляканими очима, а потім схопила мене за рукав і, шарпаючи його, схвильовано запитувала:

– Леоне! Що з тобою? Що з тобою?

А зі мною було те, що я втрачав розум. Я вирвав в Анельки руку й пішов у другий бік. Через кілька хвилин повернувся, але її вже не було. Тоді я зрозумів тільки одне: настав час з усім покінчити. Думка ця одразу, наче промінь світла, пронизала морок, який панував у моїй голові. Я був у тому дивному стані, коли свідомість зосереджується на чомусь одному. Я погано усвідомлював, що сталося. Майже не пам’ятав ні про себе, ні про Анельку; зате про смерть почав думати не лише як людина при повній свідомості, а й цілком спокійно. Наприклад, я добре розумів, що коли кинуся зі скелі в безодню, то це може зійти за нещасливий випадок, якщо ж застрелюсь у своїй кімнаті, то тітка такого удару не переживе. Ще дивнішим було те, що, усвідомлюючи це, я був нездатний зробити жодного вибору, ніби зв’язок між моїм розумом і моєю силою волі вже перервався. Цілком ясно розуміючи, що краще кинутись зі скелі, аніж застрелитись, я все-таки йшов до вілли по револьвер. Чому? Не знаю. Знаю тільки, що все більше поспішав і, вибігши сходами нагору, заходився шукати ключа від валізи, в якій лежав револьвер. Зненацька швидкі кроки на сходах відвернули мене від думок про самогубство. Сяйнула думка, що, може, це Анелька відгадала мої наміри й поспішає перешкодити їм. Тим часом двері рвучко розчинились, і я побачив тітку, яка вигукнула, задихаючись:

– Леоне! Біжи по лікаря, Анелька захворіла!

Почувши це, я забув про все: вибіг з вілли без капелюха й за чверть години привів лікаря з готелю Штраубінгера. Але поки ми прийшли, все вже закінчилося добре. Лікар пішов до Анельки, я залишився з тіткою на веранді і спитав у неї, що трапилось.

– Півгодини тому, – сказала тітка, – Анелька прийшла додому з таким червоним лицем, що ми з Целіною стали її розпитувати, що з нею, а вона якось так нетерпляче відповіла: «Нічого! Нічого!» Проте ми бачили, що це неправда. Целіна стала наполягати. Тоді Анелька роздратувалася, – вперше в житті я бачила її такою, і закричала: «За що мене тут усі мучать?!» Потім у неї почались якісь спазми чи напади нервового сміху. Ми страшенно перелякались, і я побігла до тебе. Слава богу, що вже минуло. Вона тільки плакала, бідолашненька, й вибачалася перед нами за свою запальність…

Я мовчав, бо серце в мене розривалось від болю. Тітка почала ходити великими кроками по веранді, нарешті стала переді мною й промовила:

– Знаєш, хлопчику, що мені здається? Ми всі недолюблюємо цього Кроміцького, Целіна теж ледве терпить його. Дивна річ, він аж занадто старається привернути нас до себе, та все одно залишається нам чужим. Це погано з нашого боку. Анелька це бачить і страждає…

– Тітонько, ви думаєте, що вона його так дуже кохає?

– О, вже одразу: «дуже», «дуже!»… Кохає, бо він її чоловік, і звичайно їй неприємно, що ми до нього погано ставимось.

– Та хто до нього погано ставиться? Я думаю, що вона

з ним нещаслива, та й годі…

– Боронь боже! – сказала тітка. – Звісно, вона могла б краще вийти заміж, але що, власне кажучи, можна йому закинути? Він, очевидно, дуже до неї прив’язаний… Правда, Целіна не може йому простити продажу Глухова, та й я ніколи йому цього не забуду, але сама чула, як Анелька захищала його.

– Може, захищала для годиться?

– Та хоч би й так, це ще більше доводить, що вона його кохає. А що стосується його комерційних справ, то біда в тому, що ніхто добре не знає, в якому вони стані, тому Целіна весь час тривожиться. Але, щиро кажучи, хіба в грошах щастя? До того ж я тобі вже казала, що не забуду про Анельку, ти на це погодився. Чи ж не так? Ти ж погодився? Ми обоє, любий Леоне, зобов’язані піклуватися про неї, не кажучи вже про те, що вона така мила й славна дитина, яка заслуговує на нашу опіку.

– З дорогою душею, люба тітонько. Оскільки в мене немає сестри, то, поки я житиму, Анелька ніколи не терпітиме нестатків.

– Я на це дуже надіюсь і тому вмру спокійно, – сказала тітка і стала обіймати мене, але дальшу розмову перебив лікар. Кількома словами він остаточно заспокоїв нас.

– Трошки розладнані нерви, як це часто буває в перший час після ванн. Треба на кілька днів зробити перерву, більше перебувати на свіжому повітрі, оце й усе! Організм здоровий, міцний, усе буде гаразд.

За ці слова я стільки понапихав лікареві в кишені грошей, що він надів капелюха аж за ворітьми вілли. Я віддав би кілька років життя, щоб можна було піти до Анельки і, цілуючи їй ноги, просити пробачення за все те зло, що я завдав їй. Я присягався собі, що буду інакше ставитись до неї, що терпляче переноситиму присутність Кроміцького, не буду обурюватись, навіть не нарікатиму. Каяття, повне й глибоке каяття – ось чим зараз була сповнена моя душа. Я кохаю її безмежно.

Майже опівдні повернувся з далекої прогулянки Кроміцький. Я намагався і з ним поводитись дружелюбніше. Він сприйняв це як вираз співчуття й був мені щиро вдячний. Разом з пані Целіною він весь день провів біля Анельки. Після полудня вона хотіла вдягтись і вийти, але її не пустили. А я не дозволив собі обурюватися з цього приводу. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь у житті я одержував над собою таку велику перемогу. Подумки я казав: «Це заради тебе, моя кохана!» Цілий день я був у якомусь дурному настрої. Весь час мені, мов малій дитині, хотілося плакати. І зараз мене душать сльози. Я наколобродив, зате чесно покутую свою вину.

5 липня

Після вчорашніх тривог настав повний спокій, немов затишшя після бурі. Хмари розрядили всю свою електрику. Я відчуваю себе розслабленим і морально, і фізично. Анельці вже краще. Вранці ми опинилися з нею самі на веранді. Я посадив її в крісло на колесах і, закутавши теплою шаллю, бо ранки тут холодні, сказав:

– Анелько, дорога моя, від усього серця прошу тебе простити мені за те, що я вчора набалакав тобі. Прости й забудь, досить того, що я сам собі цього ніколи не забуду.

Вона одразу рвучко простягла мені руку, в яку я впився губами. Мені довелося зібрати всю силу волі, щоб не застогнати голосно, так страшенно я мучився від мого нещасного кохання. Анелька це добре розуміла, бо не скоро висмикнула руку. Вона теж старалася перебороти хвилювання, а може, й сердечний порив, який підштовхував її до мене. Шия і груди в неї здригались, наче від внутрішнього ридання, що виривалось назовні. Адже вона розуміла, що я люблю її понад усе на світі, що таку любов дуже рідко зустрінеш і вона могла б стати щастям на все життя.

Але скоро вона взяла себе в руки, обличчя її прояснилось. На ньому було видно тільки покірність і надзвичайну ніжність.

– Отже, між нами буде згода? – спитала вона.

– Атож! – відповів я.

– І вже назавжди?

– Що я можу тобі сказати, мій ангеле? Ти ж добре знаєш, що зі мною коїться…

Очі в неї знову затуманились, але вона переборола себе.

– Авжеж, – промовила вона. – Ти такий добрий до мене…

– Я? – вигукнув я, щиро обурений… – Та чи ти знаєш, що коли б ти вчора зненацька не захворіла, то я був би собі…

Але я не докінчив. Зрозумів, що з мого боку було б підло залякувати її, погрожуючи своєю смертю. Такі засоби не для мене. Мене охопив сором, коли Анелька одразу стривожилась, пильно подивилась па мене і спитала:

– Що ти хотів сказати?

– Хотів сказати щось таке, що було б негідне мене, і що зрештою вже не має значення.

– Ні, Леоне, я обов’язково хочу знати: інакше я й хвилини не буду спокійною.

Вітер звіяв їй на чоло пасмочко волосся, я встав і почав легенько вкладати те пасмочко на її голівці так старанно, як це зробила б її мати, і сказав:

– Анелько, люба, не змушуй мене говорити те, що я не повинен говорити, А якщо йдеться про твій спокій, то даю тобі слово, що в майбутньому ти не матимеш ніяких причин для тривоги.

Вона звела на мене очі.

– Ти даєш мені слово?

– Так, твердо й урочисто. Що там за думки рояться в цій любій голівці?

Нашу розмову перервав листоноша, який приніс цілу паку листів. Це були листи Кроміцькому зі Сходу, Анельці від Спятинських (я впізнав почерк Снятинського на конверті) і мені від Клари. Славна дівчина мало писала про себе, зате докладно розпитувала про мене. Я сказав Анельці, що лист від Клари, і вона, мабуть, бажаючи остаточно відновити між нами добрі стосунки, почала підсміюватися з мене. Я не залишився в боргу й сказав, що, здається, Снятинський останнім часом зовсім втратив голову. Так ми з нею сміялись і жартували. Людська душа, мов бджола, шукає нектару навіть у гірких квітах. Найнещасніша людина й та намагається відшукати хоч краплину щастя Навіть у власних стражданнях і хапається за найменшу тінь, за найменшу видимість цього щастя. Іноді я думаю, що така невтоленна потреба щастя є доказом, що нас ще чекає щось після смерті. Я певен, що й песимізм породжений саме цією потребою, бо якщо загальнолюдське нещастя виразити в філософській формулі, це може бути певною розрадою. Песимізм заспокоював прагнення до пізнання й правди, а щастя ж це ніщо інше, як тривале заспокоєння.

А може, й любов – таке невичерпне джерело щастя, що навіть коли вона найпохмуріша, її пронизують промені світла; ось такий промінчик сьогодні засвітив нам обом, Я вже на це й не сподівався. Не гадав я також, щоб чоловік, який не знав меж своїм бажанням і прагнув володіти всім, міг у своїй тяжкій долі задовольнитися майже нічим. Але прикладом цього став я сам.

Тільки-но ми дочитали наші листи, як на порозі з’явилася пані Целіна, яка вже ходить без сторонньої допомоги, й принесла Анельці ослінчика під ноги.

– Ох, мамо! – досадливо сказала Анелька. – Хіба так годиться?

– А ти мало прислужувала мені, коли я була хвора? – відповіла пані Целіна.

Я взяв у неї з рук ослінчика і, ставши перед Анелькою навколішки, чекав, поки вона поставила на нього свої ніжки, – та секунда, коли я стояв перед нею, сповнила мене щастям на цілий день. Так! Старець живе крихтами і, збираючи їх, ще й вдячно усміхається крізь сльози.

6 липня

Серце в мене скалічене, але здатне кохати. Тільки тепер я розумію Снятинського. Якби я не був людиною звихнутою, неврівноваженою, отруєною скептицизмом, критичним самоаналізом і критикою того самоаналізу, якби моє кохання було законним і правим, я знайшов би в Анельці свій життєвий догмат, за яким з’явилися б інші догмати. Але не знаю… може, я й не зміг би кохати інакше, а тільки проти правил, може, саме в цьому виявляється моя нежиттєздатність; бо хоч як там було, а те, що мало дати мені душевне здоров’я, стати моїм порятунком, стало моєю смертельною хворобою й загибеллю. І дивно, як багато разів мене застерігали. Здавалося, ніби люди передбачали, що мене спіткає. Я все пригадую, що мені! написав Снятинський ще тоді, коли я жив у Девісів у Пельї: «З життя мусить щось вирости, пильнуй, щоб не виросло щось таке, що стане нещастям для тебе і твоїх близьких». Тоді я посміявся з цього, а проте не можна було краще передбачити моє майбутнє! Мій батько теж не раз говорив зі мною так, наче проникав поглядом крізь заслону майбутнього. Сьогодні пізно згадувати про це. Знаю, що такі роздуми нічого мені не допоможуть, але я не можу втриматись від них, бо мені шкода не так себе, як Анельки. Зі мною вона була б у стократ щасливіша, ніж із Кроміцьким. Думаю, що спочатку я, може, й критикував би її, знаходячи в ній багато недоліків, та все ж кохав би її всім серцем. Вона була б моєю, отже на неї поширився б мій егоїзм. На її недоліки я дивився б як на свої власні, а собі самій людина все прощає і, хоч як би різко критикувала себе, не перестає піклуватися про своє благо й залишається дорогою для себе Такою дорогою була б мені й Анелька, а тому що вона стоїть значно вище від мене, то з часом стала б моєю гордістю, найкращою і найшляхетнішою частиною моєї душі, усвідомлюючи, що моя критика недоречна, я перейшов би у її віру, і вона врятувала б мене.

Та все це змарновано, зіпсовано, все це стало трагедією для неї, трагедією і злом для мене.

7 липня

Перечитую написане мною вчора – і мене вразили останні слова про те, що якби моє кохання було законним, воно могло б урятувати мене, а замість того воно стало джерелом зла… Важко примиритися з такою думкою.

Яким чином любов до такої чистої істоти, як Анелька, може породити зло? Проте все пояснює одне слово: це неправа любов. Врешті треба це визнати. Якби мені, людині цивілізованій, з вразливими нервами, яка живе в згоді з карним кодексом уже хоча б тому, що моральні устої не дозволяють мені жити інакше, – повторюю, якби мені хтось сказав, що я цілими днями й ночами розмірковуватиму, як позбавитись – хоча б і вбивством – чоловіка, який стоїть мені на заваді, то я вважав би такого пророка божевільним. А проте ось до чого я дійшов! Кроміцький заслоняє мені світ, відбирає в мене землю, воду й повітря. Я не можу жити саме тому, що він живе, – тому я безперервно плекаю в душі думку про його смерть. Коли б він помер, як просто розв’язалися б усі ускладнення, настав би край усім бідам! Я не раз думав, адже гіпнотизер може сказати своєму медіумові: «Спи!» – і той засинає,– то чому ж та сама сила, але ще більш напружена, не може усипити когось вічним сном? Недавно я виписав собі кілька різних книжок про гіпнотизм, а поки що мимоволі кожним поглядом кажу Кроміцькому: «Умри!» – і якби такого навіювання було досить, Кроміцького давно не було б на світі. Але він почуває себе добре, і як був, так і лишається Анельчиним чоловіком, а я розумію, що моя поведінка злочинна, дурна, смішна й не гідна людини дії,– і все більше зневажаю себе.

Це не заважає мені, однак, далі «гіпнотизувати» Кроміцького. Так само іноді інтелігентна людина, яку лікарі не можуть вилікувати від тяжкої хвороби, звертається до знахарів. Я намагаюся вбити суперника гіпнотизмом, але при цьому тільки виразніше бачу свою нікчемність, і мені стає ще гірше. Все-таки треба признатись, що коли я залишаюся сам, то завжди ловлю себе на думці про знищення ненависного мені чоловіка всілякими засобами, доступними людині. Довгий час я виношував намір убити його на дуелі. Та це ні до чого не привело б! Анелька не могла б вийти заміж за вбивцю свого чоловіка, – отож я почав, як справжній злочинець, обмірковувати інші способи. І, на диво, знайшов багато таких, що їх не могло б викрити ніяке людське правосуддя.

Дурниці! Нікчемність! Порожні фантазії! Кроміцький може собі жити спокійно, – мої задуми ніколи не втіляться в дії. Я його не вб’ю, хоча б знав, що відповідатиму за це не більше, ніж за те, що розчавив павука; я не вбив би його навіть тоді, коли б ми з ним жили на безлюдному острові, проте, якби можна було розрізати навпіл людський череп, як яблуко, і дістати приховані в ньому думки, то всі побачили б, як хробак злочину точить мій мозок. Більше того: я добре розумію, що ніколи не вб’ю Кромідького не з вищих моральних міркувань, висловлених у заповіді: «Не вбий!» Цю заповідь я вже в собі розтоптав. Я не вб’ю його тільки тому, що цього мені не дозволять якісь залишки лицарських традицій, тому, що я зі своїми витонченими нервами нездатний на жорстокий вчинок, бо я далеко відійшов від первісного дикуна; одне слово, фізично вбити я нездатний. Але морально я його вбиваю щодня, тому запитую себе, чи відповідатиму за це перед якимсь судом, який вищий за будь-який людський суд, чи відповідатиму за це так, як за вчинене вбивство?

Справді, як я вже казав, може, й можна було б розітнути череп, то, мабуть, у мозку навіть найцнотливішого чоловіка знайшлися б думки, від яких у всіх волосся стало б дибом. Пам’ятаю, коли я був малим хлопцем, у мене був період такої побожності, що я ревно молився з ранку до вечора, та водночас у хвилини найбільшого релігійного екстазу в моїй голові мелькали різні грішні думки, так наче мені їх навівав вітер чи підказував демон. Так само іноді в мене виникали грішні думки про людей, яких я любив більше за все на світі і за яких без вагання віддав би життя. Пам’ятаю, що в дитинстві це було для мене трагедією, я дуже мучився. Та годі про це. Я гадаю, що ми не відповідаємо за грішні чи злочинні думки, бо їх породжує зло, яке існує навколо нас, а не те зло, яке вже вкоренилося в нашій душі. Саме тому людині здається, ніби це чорт нашіптує їх на вухо.

І людина чує їх, але коли вона не хоче творити зла, то відганяє їх від себе – у цьому є навіть певна її заслуга. Однак зі мною справи стоять інакше. Думка про те, щоб позбутися Кроміцького, приходить до мене не ззовні, вона росте й визріває в мені самому. Я вже морально дійшов до того, що можу вбити, а якщо не наважуюсь і ніколи не наважусь на це, то лише, як я вже казав, через свої нерви. Роль мого чорта зводиться до того, що він глузує з мене, шепочучи мені на вухо, що вбивство Кроміцького свідчило б тільки про мою здатність до дії, а зовсім не було б злочиннішим від бажання вбити.

Оце те роздоріжжя, на якому я стою, хоч ніколи не сподівався, що зайду так далеко, і я здивовано вдивляюся в глибину власної душі. Не знаю, чи мої невимовні страждання хоч почасти покутують це падіння, знаю тільки, що той, чиє життя не вкладається в простий кодекс, якого дотримуються Анелька й подібні до неї люди, той, у кого душа вихлюпнеться з такого начиння, неминуче буде вкинутий у порох і бруд.

9 липня

Сьогодні в читальні Кроміцький показав мені якогось англійця в товаристві надзвичайно вродливої жінки й розповів мені їхню історію. Та красуня за походженням румунка, вона була одружена з якимсь зубожілим румунським боярином, у якого англієць просто купив її в Остенді. Про такі випадки я чув уже разів із десять. Кроміцький навіть назвав мені суму, за яку було куплено красуню. Його розповідь справила на мене дивне враження. Я подумав: «Це теж спосіб», звичайно, ганебний і для того, хто продає, і для того, хто купує, зате простий. Жінка може в такому випадку не знати про угоду, а самій угоді можна надати більш-менш пристойного вигляду. Я мимоволі почав приміряти цей спосіб до нашого становища. «А що, коли!» Я дивився на цю справу з двох боків: по відношенню до Анельки вона здавалася мені огидною профанацією, по відношенню до Кроміцького – засобом не тільки можливим, а й таким, що міг вдовольнити мою ненависть і зневагу до нього. Якби він на це погодився, виявилася б уся його ницість, стало б ясно, що він за людина і якою жахливою помилкою було те, що за нього видали Анельку. Тоді одразу були б виправдані всі мої намагання відібрати в нього дружину. Та чи погодиться він? Я казав собі: «Ти його ненавидиш, тому робиш найгірші припущення, думаючи про нього тільки погано». Проте, хоч я намагався думати про нього якомога об’єктивніше, я не міг забути, що цей чоловік продав Глухів, обманом узявши довіреність в Анельки, що він, по суті, обдурив її й пані Целіну, що, врешті, жадоба до грошей – найсильніша його пристрасть. Не я один вважав його людиною, хворою на «золоту лихоманку». Так само думали про нього Снятинський, тітка й пані Целіна. А така моральна недуга може завжди довести людину до падіння. Я розумію – все залежатиме від стану його справ. А який той стан, ніхто як слід не знає. Тітка гадає, що він неблагополучний; я припускаю, що всі свої гроші він вклав у якусь аферу, розраховуючи одержати великі прибутки. Та чи одержить? Напевно, він і сам ще не знає, тому весь час стривожений, відсилає дюжини листів молодому Хвастовському, своєму уповноваженому на Сході. Мені раптом спало на гадку, що в того ж Хвастовського можна довідатись про стан справ. Хоч на це треба чимало часу. Може, я поїду на один день до Відня, побачуся з лікарем Хвастовським, який там працює в клініці, й через нього щось довідаюсь. Брати, мабуть, листуються. А поки що випитаю дещо в Кроміцького, але дуже обережно, щоб не викликати в нього підозри. Насамперед я завтра ж запитаю його, що він думає про того румунського боярина, який продав дружину англійцеві? Передбачаю, що він не буде зі мною щирим, але я постараюсь, наскільки можна буде, викликати його на відверту розмову, а решту відгадаю сам. Від усіх цих роздумів і намірів я трохи оживився. Немає нічого страшнішого, як страждати пасивно, – я радий усьому, що виводить мене з цього стану. Я повторюю собі: «Ось принаймні завтра й післязавтра ти щось розпочнеш, спробуєш щось зробити для свого кохання», – і це підбадьорює мене. Від повної інертності я переходжу до якоїсь гарячкової діяльності. Ідеться про мій мозок і почуття, яким необхідна розрядка. Я дав Анельці слово честі, що на своє життя не важитиму, отже й цього виходу в мене вже немає. А так, як тепер я живу, більше жити не можу. Якщо шлях, на який я хочу ступити, ганебний, то, у всякому разі, для Кроміцького він буде ганебнішим, ніж для мене. Я повинен їх розлучити не лише заради себе, але й заради Анельки. В мене справді лихоманка. Тутешні ванни корисні всім, крім мене.

10 липня

Гарячі дні бувають навіть тут, у Гаштейні. Яка спекота! Анелька носить сукні з білої фланелі, так одягаються англійки для гри в теніс. Уранці ми п’ємо каву на свіжому повітрі. Анелька приходить з купання свіжа, ясна, мов сніг на сході сонця. Її струнке тіло виразно окреслюється під м’якою сукнею. Вранішнє сонце освітлює її так яскраво, що я бачу кожну волосинку її брів і вій, пушок на її ніжних щоках. Волосся її буває ніби мокре і в цьому світлі здається ще світлішим, а очі – прозорішими. Яка вона молода; яка чарівна! В ній – усе моє життя, в ній усе, що я прагну. Я не відступлюсь від неї, не зможу!

Дивлюсь на неї і втрачаю розум від захоплення і разом з тим від болю, що ось він сидить біля неї – її чоловік. Так не може тривати далі, нехай вона буде нічия, аби лише не належала йому! Анелька почасти розуміє, яка мука терзає мої нерви, – але не зовсім розуміє. Чоловіка вона не кохає, проте життя з ним вважає законним обов’язком, а мені від самої думки про це хочеться скреготати зубами, бо здається, що, визнаючи цю законність, вона сама себе принижує. А цього невільно робити навіть їй! Краще б вона вмерла. Тоді вона буде моєю, бо цей «законний» її чоловік залишиться тут, – а я ні! Тому в мене більше прав на неї, ніж у нього. Часом зі мною діється щось дивне. Коли я дуже стомлюся, змучуся, коли мій мозок, перенапружений від думок про одне й те саме, бачить якусь далину, що її в нормальному стані не можна побачити, в мене бувають хвилини глибокої впевненості, що Анелька належить мені, що вона якимсь чином уже стала чи стане моєю, і, опам’ятавшись, я здивовано згадую про існування Кроміцького. Може, в такі хвилини я переходжу межу, яку люди за життя звичайно не переходять, і бачу все таким досконалим, яким воно повинно бути в дійсності, але яким існує тільки в ідеалі? Чому ці два світи не відповідають один одному і яким чином можуть відповідати, я не знаю. Не раз я намагався зрозуміти це, але гублюся й не можу збагнути цієї невідповідності, відчуваю лише, що в ній криється недосконалість і зло. Усвідомлення цього підтримує мене, адже в такому випадку те, що Анелька – дружина Кроміцького, теж прояв зла.