Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Що не кажи, а товариство в нас у Польщі вишукане. Я бачив вродливі чи негарні обличчя, але всі вони мали на собі відбиток багатовікової, витонченої культури. Шиї і плечі жінок, незважаючи іноді на деяку округлість форм, нагадували мені севрський фарфор. У них є якась витонченість і довершеність. А які ніжки я бачив, які руки, які лінії голови! Правда, тут не наслідують Європи, тут справжня Європа.

Так я стояв з чверть години, роздумуючи ще й над тим, яку з тих голівок і з тих фігурок тітка призначає для мене. Тим часом приїхали Снятинські. Його я бачив кілька місяців тому в Римі, з нею теж був знайомий раніше. Вона мені дуже подобається, в неї надзвичайно миле обличчя, і вона належить до тих виняткових польок, які не поглинають життя своїх чоловіків, а віддають їм своє. За хвилину до нас підійшла якась молода дівчина; привітавшись зі Снятинськими, вона простягла мені ручку, обтягнуту білою рукавичкою, і спитала:

– Не впізнаєш мене, Леоне?

Це запитання трохи збентежило мене, бо в першу хвилину я справді не знав, хто вона, однак, щоб не здатись нечемним, я потиснув їй ручку, закивав головою і, всміхаючись, повторював:

– Чому ж! Аякже! Звичайно, звичайно!

Мабуть, у мене при цьому був досить дурний вираз, бо пані Снятинська розсміялась і сказала:

– Та ви справді не впізнали її, це ж Анелька, Анелька П.!

Моя двоюрідна сестра! Не дивно, що я її не впізнав! Я бачив її років десять чи одинадцять тому, ще в сукенці до колін. Пригадую, що це було в саду в Плотові; тоді вона була в рожевих шкарпетках, комарі страшенно кусали їй ніжки, і вона тупала ними, мов коник. Як же я міг тепер здогадатися, що ці груди, прикрашені фіалками, ці білі плечі, це чарівне личко з темними очима, одне слово, ця дівчина в повному розквіті – та сама плиска на тоненьких ніжках! Ох, яка ж вона гарна! Який метелик випурхнув з тієї личинки! Звичайно, я привітався з нею вдруге й дуже сердечно. Коли Снятинські відійшли, вона сказала мені, що її мама й тітка послали її по мене. Я взяв її під руку, і ми разом пішли в глиб залу.

Раптом у мене в голові сяйнула думка. Мабуть, тітка має на оці Анельку! Оце й увесь секрет, оце та несподіванка, приготована для мене! Тітка завжди дуже любила цю дівчину і завжди переймалася матеріальними клопотами її матері, пані П. Мене тільки дивувало, що мати й дочка не зупинилися в домі моєї тітки, але я не став про це розмірковувати, бо хотів придивитись до Анельки, яка тепер зацікавила мене більше, ніж будь-яка інша жінка. Я мав досить часу і для розмови, і для «екзамену», тому що ми йшли в другий кінець залу, а товкотнеча ставала все більшою. Цього року були модні рукавички середньої довжини, які не сягали ліктя, і я перш за все побачив, що оголена Анельчина рука, сперта на мою, вкрита досить густим пушком, який надавав шкірі темнуватого відтінку. Проте Анелька не брюнетка, хоч на перший погляд може здатися брюнеткою. Волосся в неї відливає бронзою. Очі світлі, але видаються чорними від надзвичайно чорних вій; а брови справді зовсім чорні й дуже гарні. Характерною особливістю її маленької голівки з невисоким лобом, власне, і є ця пишність волосся, брів, вій, пушку на щоках, дуже ніжного, мов шовк, і зовсім світлого. Все це разом може з роками трохи зіпсувати її вроду, однак тепер, коли вона ще така молода, це тільки означає буяння життєвих сил і робить її не холодною лялькою, а живою, палкою, чарівною жінкою.

Не можу не признатися, хоч я вибагливий і мої нерви не відгукуються на будь-які враження, Анельчина привабливість дуже на мене вплинула. Вона в моєму стилі. Тітка, якщо й чула про Дарвіна, то, мабуть, вважає його якимсь «паскудником», а сама мимоволі користується його теорією природного добору. Так! Вона в моєму стилі! Цього разу на гачок, наживлено неабияку принаду.

Наче електричний струм перебігав з її руки в мою. Зрештою я помітив, що і я справив на неї гарне враження, а це завжди підбадьорює. Екзамен, який я зробив їй як художник, теж мене задовольнив. Є обличчя, в рисах яких ніби відбиваються музика чи поезія. Саме таке обличчя в Анельки. В ньому немає нічого шаблонного. Дівчатам з шляхетських родин вихованням прищеплюють скромність, так як дітям прищеплюють віспу, – і в Анельці помітна така скромність і цнотливість, а за тією цнотливістю відчувається палкий темперамент. Що за поєднання! Це так, якби хтось сказав «невинне чортеня»!

Можливо, зрештою, що при всій своїй цнотливості Анелька трошки кокетлива; я вже помітив, що вона усвідомлює силу своїх чар. Так, приміром, знаючи, що в неї чудові вії, вона весь час без потреби то опускав їх, то піднімає. У неї також дуже мила манера піднімати голову й дивитись на співрозмовника. В перші хвилини нашої зустрічі вона ніяковіла й поводилася трохи вимушено, але незабаром ми вже розмовляли так, наче ніколи й не розлучалися відтоді, як зустрілися в Плошові,

Тітонька просто чудова зі своєю простодушністю, але бути з нею у змові мені не хочеться. Тільки-но ми з Анелькою наблизились, тільки-но я встиг привітатись і перемовитися кількома словами з її матір’ю, як тітка, помітивши, що я повеселішав, вся аж засяяла і голосно звернулась до Анельчиної матері:

– Як їй личать ці фіалки! Може, ми добре придумали, щоб він побачив її вперше на балу!..

Анельчина мати дуже зніяковіла, Анелька теж, а я зрозумів, чому вони не зупинилися в тітчиному домі. Мабуть, так захотіла пані П. Напевно, вона вже давно про все домовилася з тіткою. Думаю, що Анельку вони не втаємничували у свій задум, але дівчата звичайно в таких випадках бувають проникливими, і вона могла про все здогадатися.

Щоб вийти з незручного становища, я звернувся до Анельки:

– Наперед застерігаю, що я танцюю погано, але тому, що тебе весь час будуть запрошувати інші кавалери, пообіцяй один вальс мені.

Анелька простягла мені свій carnet[9]9
  Книжечка, в якій дама на балу записує, з ким обіцяла танцювати який танець (фр.).


[Закрыть] і рішуче сказала:

– Запиши, що хочеш.

Признаюсь, я не люблю ролі маріонетки, яку смикають sa мотузочки, не люблю, коли мене примушують щось зробити; отже, щоб одразу рішуче втрутитись у політику старших дам, я взяв карнет і написав: «Ти зрозуміла, що нас хочуть одружити?»

Прочитавши, Анелька змінилась на лиці, потім трошки зблідла. З хвилину вона мовчала, немов боялася, що голос зрадить її, а може, не знаючи, що відповісти; нарешті підняла свої чарівні вії і, глянувши мені просто у вічі, промовила:

– Так!

Але тепер вона почала запитувати, щоправда, не словами, а поглядом. Я вже казав, що теж справив на неї гарне враження, а до того ж, якщо вона здогадувалась про тітчині плани, думки її були зайняті мною. От і зараз я читав у її очах: «Знаю, що мама й тітка хочуть, щоб ми ближче пізнали одне одного, отже?…»

Отже замість того, щоб відповісти, я обняв її за стан, злегка пригорнув до себе і повів танцювати вальс. Мені пригадались мої «уроки фехтування».

Така німа відповідь могла вселити надію в дівчину, особливо після того, що я написав їй у карнеті. Однак я подумав: «А чому б не дати їй трохи помріяти? У будь-якому випадку я не піду далі, ніж захочу, а як далеко зайде вона, це мене ще мало обходить». Анелька чудово танцює, і цей вальс вона танцювала саме так, як жінка повинна танцювати вальс, – самозабутньо підкоряючись партнерові. Я помітив, що фіалки в неї на грудях тремтять сильніше, аніж це міг викликати повільний темп вальсу. Я зрозумів, що в ній щось прокидається. Кохання – це просто фізіологічна потреба, і хоча дівчата з вищих кіл суспільства старанно гамують її,– вона непереборна. Тому, коли дівчині кажуть: «Оцього тобі можна кохати», – часто буває так, що вона дуже квапиться скористатися дозволом.

Анелька, мабуть, сподівалася, що коли я наважився написати таке в її карнеті, то після вальсу далі говоритиму про те ж саме. Та я навмисне відійшов убік, залишивши її в чеканні.

Мені хотілось також придивитись до неї здалеку. Вона справді в моєму стилі. Такі жінки притягають мене, як магніт. Ох, якби їй було років тридцять і якби вона була не панною, яку мені сватають!

Варшава, 30 січня

Анелька з матір’ю перебрались до нас. Учора я цілий день був з Анелькою. В її душі більше сторінок, ніж звичайно буває у дівчат її віку. Багато з тих сторінок заповнить лише майбутнє, але там є місце для дуже гарних речей. Вона відчуває і розуміє все, до того ж слухав зосереджено, дивлячись широко відкритими розумними очима на співрозмовника. Жінка, яка вміє слухати, володіє ще одним способом подобатись чоловікові, бо така уважність лестить його самолюбству. Не знаю, чи Анелька це усвідомлює, чи це просто щасливий жіночий інстинкт. А може, вона стільки наслухалась про мене від тітки, що кожне моє слово сприймає як пророцтво. Хоч вона трошки й кокетлива. Сьогодні на моє запитання, чого їй найбільше хотілося б у житті, вона, опустивши свої бахромчаті вії, відповіла: «Побачити Рим», – і була в цю мить невимовно гарною. Вона чудово розуміє, що подобається мені, й дуже радіє цьому. Її кокетування чарівне, бо воно від сповненого щастям серця, яке хоче сподобатись іншому, обраному ним серцю. Я вже анітрохи не сумніваюсь, що ця душа летить до мене, як метелик на світло. Бідне дитя, відчуваючи згоду старших, користується нею занадто поквапливо. Це з години на годину стає помітнішим.

Мабуть, мені варто було б запитати себе: якщо ти не збираєшся одружуватись, то навіщо робиш усе, щоб закохати в себе цю дівчину? Але мені не хочеться відповідати на це запитання. Мені зараз так добре й затишно! Та, власне, що я таке роблю? Не намагаюся здаватись ані дурнішим, ані менш приємним, антипатичнішим, аніж є насправді,– та й годі.

Сьогодні Анелька вийшла до ранкової кави в якійсь широкій матроській смугастій блузці, під якою обриси її постаті лише вгадувались, але від цього здогаду можна було втратити голову. Очі в неї були трошки заспані, і в ній ще відчувалося якесь сонне тепло. Як же вона мені подобається!

31 січня

Тітка влаштовує вечір для Анельки. Я роблю візити. Побував у Снятинських і довго сидів там – мені в них добре. Снятинські весь час сперечаються між собою, але зовсім не так, як інші подружжя. Звичайно сваряться, коли мають одне пальто на двох, і кожне тягне його собі; Снятинські ж сперечаються тому, що він хоче віддати все їй, а вона – йому. Я їх дуже люблю, бо, тільки дивлячись на них, переконуюсь, що щастя буває не тільки в книжках, але і в житті. До того ж Снятинський – людина з гострим розумом, він чутливий, мов скрипка Страдіваріуса, і вміє цінувати своє щастя. Він його хотів і домігся. В цьому я заздрю йому. Мені завжди приємно розмовляти з ним. Вони почастували мене чудовою чорною кавою – мабуть, тільки літератори п’ють таку, – і почали розпитувати, якою здалась мені Варшава після довгої відсутності, як живуть мої близькі. Розпитували й про останній бал, особливо Снятинська, вона, здається, трохи здогадується про тітчині плани, а тому, що вона родом з Волині, як і Анелька, і добре знайома з нею, то охоче встромила б свій рожевий носик у цю справу.

Я, звичайно, ухилився від розмови про особисті справи, однак ми багато говорили загалом про наше товариство. Я сказав, що вважаю його вишуканим, і в Снятинського – хоча сам він часто гостро критикує це товариство, але так жадібно, що це межує з шовінізмом, ловить кожне схвальне слово про нього, – одразу став чудовий настрій і він почав мені підтакувати.

– Я люблю чути такі речі з таких вуст, як твої, бо, по-перше, ти більше за інших мав можливість порівнювати, а, по-друге, ти значною мірою песиміст.

– Не знаю, любий, – відказав я, – чи й це моє судження не песимістичне.

– Я не розумію, чому.

– Бачиш, на такій рафінованій культурі можна написати те, що пишуть на ящиках зі скляним чи фарфоровим посудом: «Fragile!»[10]10
  Ламкий, крихкий (фр.)


[Закрыть] Тобі, духовному сину Афін, мені, другому, третьому, десятому добре й приємно жити серед людей з такою тонкою духовною організацією; але якщо ти захочеш щось збудувати на цих підвалинах, то застерігаю: балки впадуть тобі на голову. Чи ти гадаєш, що ці витончені дилетанти не програють у боротьбі за існування з людьми, які мають міцні нерви, розвинені м’язи й грубу шкіру?

Снятинський – він дуже поривчастий – зірвався з місця й забігав по кімнаті, а потім люто напав на мене.

– Це тільки одна сторона, і сторона позитивна, як ти сам визнаєш, але не думай, що в нас більше нічого немає. Ти приїхав із-за моря, а говориш так, наче все життя тут прожив.

– Не знаю, що є у вас, але знаю, що ніде в світі не відчувається такої відсутності рівноваги між культурами різних класів, як у Польщі. З одного боку розквіт чи, може, вже відцвітання культури, а з другого – абсолютне варварство і темрява.

Ми довго сперечались, і я пішов додому, як уже смеркало. Снятинський сказав, що коли я частіше приходитиму до нього, то він обіцяє показати мені середні верстви нашого суспільства, вони не надто вишукані, не страждають дилетантизмом, але й не такі темні, як я собі їх уявляю, одне слово, він покаже мені здорових людей, які щось роблять і знають, чого вони хочуть. Ми сперечалися, перебиваючи один одного, тим більше, що після кави випили по кілька чарочок коньяку. Коли я вже вийшов надвір, Снятинський, стоячи на сходах, ще кричав мені вслід:

– З таких, як ти, нічого вже не вийде, але з твоїх дітей можуть бути люди; для цього ти і всі подібні до тебе повинні спершу збанкрутувати, бо інакше і внуки ваші ніколи не візьмуться ні за яку роботу!

Та все ж мені здається, що я маю слушність. Власне тому я й записав нашу розмову, що від самого приїзду сюди думаю про цю відсутність рівноваги. Адже незаперечний факт, що в нас класи розділяє прірва, яка робить неможливим будь-яке порозуміння і співробітництво. Снятинському доведеться погодитись, що наше суспільство складається з людей у певному розумінні надто культурних і людей зовсім некультурних. Так принаймні мені здається! Вироби з севрського фарфору і сира глина, а між ними – нічого. Одні – «trus fragile»[11]11
  Дуже крихкі (фр.)


[Закрыть] а інші – Овідієві radis indigestaque moles»[12]12
  Неотесані брили (латин.)


[Закрыть]. Звичайно, вироби з севрського фарфору рано чи пізно поб’ються, а з глини майбутнє виліпить те, що йому забагнеться.

2 лютого

Учора в нас був танцювальний вечір; Анелька справді привертала до себе загальну увагу. Її білі плечі виступали з хвиль газу, чи ще не знаю, з якого матеріалу, наче плечі Венери, що піднімається з морської піни. По Варшаві вже рознеслася чутка, ніби я женюся на ній. Я помітив, що вчора Анелька, танцюючи, на кожному повороті водила за мною очима і неуважно слухала те, що їй говорили кавалери. Бідне дитя, нічого не вміє приховати, вся на видноті, хіба, що тільки сліпий не помітив би того, що в неї на душі. А зі мною вона така покірна й тиха, така щаслива, коли я підходжу до неї! Все більше подобається вона мені, і я починаю здаватись. Адже Снятинським так добре разом! Не вперше я запитую себе: хіба Снятинський дурніший чи мудріший за мене? З усіх завдань, що їх ставило переді мною життя, я не впорався з жодним, я – ніщо; мене роз’їдає скептицизм, я не зазнав щастя, а відчуваю себе стомленим. У Снятинського не менше розвинутий інтелект, ніж у мене, і до того ж він працює; в нього вродлива дружина, він має певну життєву філософію, яка є основою його щастя. Справді, я дурніший за нього. Ключ до філософії Снятинського – його життєві догмати. Ще перед своїм одруженням він казав мені: «Є речі, перед якими відступає мій скептицизм, яких я не критикую й ніколи не критикуватиму: як для письменника – догматом для мене є суспільство; а як для чоловіка – кохана жінка». Тоді, слухаючи його, я думав: «Ні, мабуть, у мене сміливіший розум, якщо я не відступаю перед аналізом навіть таких почуттів». Але тепер бачу, що така сміливість ні до чого мене не привела. Крім того, він такий чарівний, отой мій догмат з довгими віями! Моя стійкість помітно слабне. Те, що так сильно приваблює мене до Анельки, не можна пояснити лише законом природного добору. Ні! В цьому є щось більше, я навіть знаю, що саме. Вона покохала мене так чисто й чесно, як мене ще ніхто не кохав. Ох, як же це не схоже на ті «години фехтування», коли я завдавав і відбивав удари! Жінка, яка дуже подобається і сама дуже кохає, якщо буде витривалою, може перемогти. «Заблукалий птах», як каже Словацький, напевно, повернеться до неї, як повертаються до своєї тиші й спокою, повернеться тим скоріше, чим важче буде для нього його самотність і блукання. Ніщо так не підкорює, не зворушує й не приваблює чоловічого серця, як усвідомлення того, що його кохають. Трохи вище я написав бозна-що про польок, але дуже помиляється той, хто подумав, ніби через якусь одну дурну сторінку чи від страху бути звинуваченим у непослідовності я не зроблю того, що вважатиму в даному випадку за краще.

Аж дивно, як ця дівчина відповідає моєму художньому почуттю! Після балу настала найприємніша хвилина, коли всі гості роз’їхались, ми вчотирьох сіли пити чай у вітальні. Щоб побачити, що відбувається надворі, я підійшов до вікна й трохи розсунув штори. Була вже восьма година ранку, тому крізь шибки в кімнату раптом проникло денне світло, яке при блиску ламп здавалося таким синім, що я аж здивувався. А ще більше я був здивований, побачивши в цьому синьому світлі Анельку. Здавалося, ніби вона стоїть у Блакитному гроті на Капрі. Які тони були на її оголених плечах! І, що поробиш, така вже моя вразлива натура, в ту мить я був остаточно підкорений, Анелька так полонила моє серце, ніби це було її заслугою. Довго і якось по-іншому, ніж досі, я тиснув їй руку, бажаючи доброї ночі, а вона, не забираючи своєї руки, сказала:

– Добрий день, а не добраніч, добрий день!

І, або я зовсім осліп, або її очі промовляли те ж саме, що й музика дівочого голосу:

– Кохаю, кохаю!

Я теж майже кохаю.

Тітка, дивлячись на нас, щось радісно й тихо пробурмотіла. Я побачив у неї на очах сльози.

Ми їдемо до Плошова.

Плошів, 5 лютого

Уже другий день ми в селі. Дорога була чудова. Погідно, мороз! Сніг рипів під полозами, іскрився на полях. Сонце вже заходило, й безмежна біла рівнина мінилася фіолетовими відблисками. На липах під Плошовом, голосно каркаючи, метушилися зграї ворон. Зима, сувора зима в нас, зате яка вона прекрасна! Є в ній якась сила і велич, а головне, щирість. Так як щирий друг ріже тобі правду в очі без натяків, так і вона, не питаючи, хапає за вуха. Зате її бадьорість передається людям. Усі ми були задоволені, що їдемо в село. Наші обидві старші дами радувалися, що їхня заповітна мрія близька до здійснення; я радів, бо відчував своїм плечем плече Анельки, що сиділа поруч зі мною; а вона теж, може, з того ж приводу відчувала себе щасливою. Разів зо два, ні з того ні з сього, просто від надміру почуттів, вона нахилялась і цілувала тітці руку. їй дуже личило якесь пухнасте боа і хутряна шапочка, з-під якої ледь видніли її темні очі, ще майже дитячі, і обличчя з рум’яними від морозу щоками. Від неї так і віє молодістю.

У Плошові гарно, затишно. Особливо я люблю тут величезні старосвітські каміни. Тітка береже ліс, мов зіницю ока, але палива не шкодує, тому в камінах топиться з ранку до вечора, полум’я гуде, тріщить, веселить душу. Вчора після обіду ми довго сиділи біля вогню. Я багато розповідав про Рим та його історичні пам’ятки, і мене слухали так благоговійно, що я аж сам собі здавався смішним. Коли я говорю, тітка не спускає очей з Анельки, прискіпливо стежачи, чи на її обличчі є вираз належного захоплення. А захоплення там аж занадто. Вчора Анелька сказала мені:

– Хтось інший міг би там усе життя прожити, але не побачити й половини тієї краси, яку бачиш ти.

А тітка відразу докинула з догматичним спокоєм:

– Я завжди це казала.

Добре, що тут немає іншого такого скептика, бо я опинився б у дуже незручному становищі.

Певний дисонанс вносить між нас Анельчина мати. Вона стільки пережила, в неї було стільки клопотів, що її веселість раз і назавжди була ніби прибита морозом. Вона просто боїться майбутнього і мимоволі підозрює, що навіть у благополуччі криється якась пастка. Вона була дуже нещаслива зі своїм чоловіком, а після його смерті мала безліч клопотів через маєток, який хоч і великий, але дуже занедбаний. Крім того, вона страждав від нападів мігрені.

Анелька ж, як мені здається, належить до категорії жінок – більш численної у нас, ніж хтось думає,– яких ніколи не турбують їхні матеріальні справи.

Цим вона мені подобається, бо це все-таки свідчить, що в неї в вищі інтереси. А втім, тепер мене все в ній захоплює. Ніжність виростає на грунті почуттєвого потягу, як трава після теплого дощу. Сьогодні вранці я зустрів у коридорі покоївку, яка несла Анельчині сукню й черевички; ті Черевички так мене зворушили, ніби те, що вони належали Анельці й вона їх носила, було вінцем усіх її чеснот.

Взагалі ми, чоловіки, страшенно слабі. Я тримаю палець на своєму пульсі й стежу за розвитком любовної гарячки. Пульс уже дуже частий.

Плошів, 8 чи 9 лютого

Тітка знову воює з паном Хвастовським. Це в неї така своєрідна звичка, що, мабуть, слід описати яку-небудь із цих суперечок. Тітці, безумовно, суперечки потрібні для збудження апетиту, а Хвастовський, який, до речі, дуже добре управляє Плошовом, шляхтич запальний, він спалахує, мов порох, нікому не дозволить наплювати собі в кашу, тому їхні сутички бувають жорстокими. Тільки-но зайшовши до їдальні, вони починають кидати одне на одного ворожі погляди: за супом перший випад робить звичайно тітка, починаючи, приміром, розмову так:

– Вже хтозна-відколи хочу дізнатися від вас, пане Хвастовський, як там наша озимина, а ви, як навмисне, говорите про що завгодно, тільки не про це.

– Пані графине, восени вона сходила добре, а зараз на ній лежить сніг у два лікті, то хіба я можу побачити? Я ж не Господь бог.

– Пане Хвастовський, не згадуйте імені божого марно.

– Я до нього під сніг не заглядаю, отож і його нічим не ображаю.

– То, може, це я ображаю?

– Напевно!

– Пане Хвастовський, ви нестерпні!

– Ой, стерпний, стерпний, тому що багато стерплюю!

Здебільшого так починається і розгоряється суперечка. Рідко який обід проходить без того, щоб вони не підшпигнули одне одного. Нарешті тітонька замовкає і починає сердито їсти, наче хоче зігнати свій гнів на їжі. І справді, в неї з’являється хороший апетит. З кожною новою стравою настрій у неї все кращає й нарешті стає чудовим. Після обіду ми переходимо до вітальні пити чорну каву. Я веду під руку Анельчину матір, Хвастовський іде з тіткою, і вони дуже мирно розмовляють між собою. Тітка розпитує його про синів, він цілує їй руки. Адже вони насправді люблять і шанують одне одного. Синів Хвастовського я бачив, коли вони ще вчилися в університеті. Здається, вони хороші хлопці, тільки затяті радикали.

Анеля спершу трохи лякалася цієї війни під час обіду. Я пояснив їй, що й до чого, і тепер, коли починається суперечка, вона поглядає на мене з-під довгих вій і посміхається кутиками вуст – при цьому вона така чарівна, що так би й з’їв її. В жодної жінки я не бачив таких майже алебастрових скронь з ніжними жилками.

12 лютого

Справжні Овідієві метаморфози відбуваються і в природі, і в мені. Мороз попустив, гарна погода скінчилась, і запанувала тьма єгипетська. Щоб описати, що відбувається надворі, я не можу підшукати влучніших слів, ніж «гнила погода». Все-таки жахливий клімат. У Римі в найгіршу негоду разів з десять на день визирає сонце; а тут уже два дні треба в кімнатах з ранку до вечора лампи світити. Ця чорна огидна вільгість проникає в мозок, робить думки чорними й пригнічує їх. На мене вона діє вбивчо. Тітка з Хвастовським сварилися сьогодні більше, ніж будь-коли. Хвастовський твердив, що тітка, не дозволяючи рубати ліс, нищить його, тому що старі дерева гинуть; а тітка казала, що й без її участі в нас досить вирубують лісів… «Я старію, нехай і мій ліс старіє!» Це нагадує мені анекдот про одного шляхтича, який, володіючи найкращими землями, обробляв тільки такий шмат, що його «собака може оббігти і обгавкати».

Та годі про це! Анельчина мати мимохіть завдала мені велику прикрість. Почала сьогодні в оранжереї з материнською, але неприємною хвалькуватістю розповідати мені, як один мій знайомий, Кроміцький, домагався Анельчиної руки. Я почував себе так, ніби в мене хтось колючку виколупував виделкою. Так само, як недавно блакитне ранкове світло викликало в мене ніжність до Анельки, хоч у цьому не було її заслуги, так само залицяння Кроміцького охолодили мої почуття до неї, хоч у тому й не було її вини. Оту мавпу Кроміцького я знаю вже кілька років і не можу його терпіти. Він походить з австрійської Сілезії, де, за його словами, Кроміцькі колись володіли подарованими їм величезними маєтками. В Римі він усім розповідав, що його прадіди ще в XV столітті мали графський титул, і в готелях записувався «граф фон Кроміцький». Якби не чорні маленькі оченята, що поблискують, мов двоє підсмажених кавових зернят, і таке ж чорне волосся, він скидався б на чоловічка, вирізаного після обіду із сирної кірки, бо в нього шкіра саме такого кольору. А обличчя – наче в трупа. Він завжди викликав у мене фізичну відразу. Фе! Як його залицяння принизили Анельку в моїх очах! Я розумію, що вона не може відповідати за Кроміцького та його наміри, однак вона мені стала неприємною.

Не знаю, навіщо її мати так докладно розповідала мені про це; бо, коли вона хотіла підстьобнути мене, то своєї мети не досягла. В пані П., звичайно, є великі достоїнства, якщо вона зуміла дати собі раду в скрутних життєвих обставинах і виховати таку дочку, але вона безтактна й набридлива зі своїми мігренями й макаронізмами.

– Признаюсь, – я була за цей шлюб, – сказала вона мені. – Часом я просто з ніг падаю під тягарем усіляких турбот; у справах не розуміюсь, якщо трошки й навчилась у них розбиратись, затративши на це багато сил і здоров’я, то тільки заради своєї дитини. А Кроміцький дуже спритний. В нього дуже важливі справи в Одесі, він робить якісь поставки, якісь оборудки з нафтою в Баку… que sais-je?[13]13
  Хіба я знаю? (Фр.)


[Закрыть] Але йому, мабуть, заважає те, що він не польський підданий. Отож я й подумала, що коли він жениться на Анельці, то очистить від боргів її маєток і, ставши його власником, зможе клопотатися, щоб змінити підданство.

– А що Анелька? – спитав я нетерпляче.

– Я бачила, що Анельці він не дуже подобається, але вона така славна дитина! До того ж, коли я вмру, вона залишиться сама, не буде кому потурбуватись про неї, отож…

Далі я не розпитував, тому що був страшенно роздратований, і, хоч розумію, що шлюб цей не відбувся тільки через те, що не захотіла Анелька, однак маю якийсь жаль на неї, що вона дозволила залицятись до себе такому огидному типові, а головне, що могла хоч секунду вагатись.

Якби я був на її місці, в мене просто нерви не витримали б. Але я забуваю про те, що не у всіх такі нерви як у мене, і що Кроміцького, незважаючи на його схожу на промокашку шкіру й подібність до трупа, жінки вважають «показним». Цікаво, які це в нього афери? Забув спитати, чи він тепер у Варшаві. Здається, він щозими сюди приїздить. А про його справи скажу лише одне: може, вони й блискучі, однак сумніваюся, що мають під собою міцний грунт. Я людина не ділова й не зумів би провести успішно жодної біржової операції, але в мене вистачає глузду, щоб розуміти це. До того ж я дуже спостережливий і можу досить легко робити потрібні висновки.

Тому я не вірю в геніальні здібності наших шляхтичів до комерції. І боюся, що спритність Кроміцького не успадкована чи вроджена риса, а лише особлива форма неврозу, яка розвивалася в цьому напрямку. Бачив я подібні приклади. Часом ні з того ні з сього вигулькне шляхтич-комерсант; буває, спершу йому навіть щастить, і він швидко наживає багатство. Але я не зустрічав жодного, який би перед смертю не збанкрутував.

Такі здібності або успадковуєш, або набуваєш, починаючи з азів. Сини Хвастовського, може, дадуть собі раду, тому що батько випадково все втратив, і вони починають в азбуки. Але той, хто, маючи багатство, береться за комерційні справи без торговельної підготовки, без фахових знань, той неминуче скрутить собі в’язи. Повторюю, у наших шляхтичів це просто грошовий невроз. Спекуляції не можуть триматись на ілюзіях, а скільки в тих шляхетських спекуляціях оманливості, один бог знає.

А втім, бажаю панові «фон Кроміцькому» щастя.

14 лютого

Pax! Pax! Рах![14]14
  Мир! (Латин.)


[Закрыть] Вже те прикре відчуття минуло. Як же Анелька глибоко все відчуває! Я вдавав, що в мене гарний настрій, і в моєму ставленні до неї був ледь помітний новий відтінок, але вона вловила й відчула і цей відтінок. Сьогодні, коли ми, залишившись удвох, як, до речі, часто залишаємось, бо нам навмисне не перешкоджають, переглядали альбоми, вона раптом зніяковіла й змінилась на обличчі. Я вмить зрозумів, що вона хоче щось сказати, але вагається і побоюється. За хвилину в мене промайнула шалена думка, що вона хоче мені освідчитися. Та я одразу ж згадав, що маю справу з полькою. Така польська шмаркачка, чи, якщо хочете, така королівна скоріше вмре, аніж перша зізнається, що кохає. Вона виявить тобі велику ласку, коли на твоє запитання пробелькоче «так»! Зрештою Анелька швидко роз’яснила мені мою помилку, вона раптом згорнула альбом і, трохи затинаючись від збентеження, спитала:

– Що з тобою, Леоне? Здається, з тобою щось трапилось?

Я почав запевняти її, що все гаразд, сміючись, заспокоював її, але вона заперечно хитала голівкою і вела далі:

– Вже два дні я бачу, що з тобою щось негаразд. Я розумію, таку людину, як ти, може будь-що засмутити… І я все перевіряю себе, чи не дала я якогось приводу для цього, чи не сказала чогось такого, чи…

Голос її трошки затремтів, однак вона глянула мені просто у вічі.

– Я тобі нічого поганого не вчинила?… Правда ж?

У мене ледве не зірвалося з язика: «Коли мені чогось не вистачає, то хіба що тебе, моя люба Анелько». Проте якийсь страх, кажучи словами Гомера, вхопив мене за волосся. Я злякався не Анельки, а того рішення, що могло бути прийняте. Але я поцілував їй руку і сказав якомога веселіше:

– Ти дуже славна й мила, а про мене не турбуйся, зовсім нічого не сталося… Це я повинен турбуватися, щоб тобі було тут добре, адже ти – гість у Плошові.

Я знову поцілував їй ручку, цього разу навіть обидві. Все це ще можна було в крайньому випадку вважати виразом родинних почуттів, і – така жалюгідна людська натура – усвідомлення цього надавало мені сміливості, наче та хвіртка, за якою можна сховатись. Я називаю це боягузтвом, бо мені доведеться відповідати лише перед самим собою і більше ні перед ким, а себе вже ніяк не обдурю. Зрештою передчуваю, що не відповідатиму навіть перед самим собою, – почуття завжди заводили мене, куди самі хотіли, а мої почуття до Анельки цілком заволоділи мною. Я ще й досі відчуваю блаженство від дотику губами до її руки – й моєму жаданню немає меж. Раніше чи пізніше я сам зачиню хвіртку, через яку ще сьогодні міг би вирватись на волю. А чи я справді ще міг втекти? Так, якби мені щось допомогло.