Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Та все ж бували хвилини, особливо вночі, коли я дивився на схудле, змарніле, стомлене від безсоння Кларине обличчя, і мені здавалося, що переді мною та…

Так здавалось мені найчастіше тоді, коли Клара сиділа в темряві поодаль від мого ліжка. Цю ілюзію підтримувала в мене лихоманка і хворий мозок, для якого не існує нічого неможливого. А час від часу я по-справжньому марив і – хай мене дідько візьме! – я звав Клару іменем тієї, розмовляв з нею, як з тією. Пригадую це, мов крізь сон.

17 жовтня

Банкір Б. переслав мені кілька тітчиних листів. Вона запитує, як я живу, які в мене плани на майбутнє. Сповіщає навіть про молотьбу, лише про тих, що живуть з нею в Плошові, нічого не пише. Не знаю навіть, живі вони чи ні. Що за дивна й нестерпна манера писати листи! Дуже мене цікавлять обмолоти і все плошівське господарство! Я відповів їй одразу ж і не зміг приховати свого невдоволення.

18 жовтня

Сьогодні мені переслали телеграму Кроміцького, адресовану ним у Варшаву. Тітка, замість того щоб телеграфувати її зміст, вклала її в конверт і відправила поштою. Кроміцький благає мене переказати йому ще двадцять п’ять тисяч карбованців, щоб урятувати мої гроші, які я дав йому раніше, і його долю. Прочитавши це, я лише плечима здвигнув. Яке мені тепер діло до Кроміцького й до моїх грошей! Нехай собі гинуть! Якби Кроміцький знав, чому я свого часу допоміг йому, то тепер він нічого більше не просив би в мене. Нехай же він перенесе свої втрати так спокійно, як переношу свою втрату я. Зрештою, його чекає «велика новина», яка буде для нього втіхою. Радійте, скільки вам хочеться, майте дітей, скільки вам до вподоби, але якщо ви ще вимагаєте від мене, щоб я турбувався про їхню долю, – це вже забагато.

Якби ж вона принаймні не пожертвувала мною з таким безпощадним егоїзмом заради так званих моральних правил… Та не думатиму більше про це, бо в мене мозок у голові перевертається. Нехай мені дадуть хоча б спокійно хворіти…

20 жовтня

Ні! Знайшли мене й тут. Знову я два дні не маю спокою, знову стискаю руками голову, щоб не тріснув череп, у якому ніби обертається маховик. Думаю весь час про Плошів, про неї – і про пустку, що чекає мене попереду. Як це жахливо, коли зненацька втрачаєш те єдине, чим жив! Не знаю, може, мій розум ослаб від хвороби, але я просто не розумію всього того, що відбувається в моїй душі. Так, приміром, мені здається, що мої ревнощі пережили моє кохання.

І ці ревнощі подвійні, бо вони розповсюджуються не лише на факти, а й на почуття. Серце моє розривається від думки, що дитина, яка має появитись на світ, заполонить Анельчине серце, а головне – і це для мене найгірше, – зблизить її з Кроміцьким.

Тепер я вже не хотів би володіти цією жінкою, навіть якби вона була вільною, але я не можу змиритися з думкою, що вона кохатиме свого чоловіка. Я віддав би всю решту свого життя за те, щоб ніхто її більше не кохав, і вона нікого не кохала. Тільки за такої умови я ще зміг би існувати.

21 жовтня

Якщо мене не врятує те, що я взяв собі в голову, я знову чим-небудь захворію або збожеволію. Оце я підводжу підсумки! Що мені ще лишилося в житті? Нічого! Що мене чекає? Нічого. А якщо так, то нічого не заважає мені подарувати себе комусь, кого такий дарунок може ощасливити. За моє життя, за мою душу й здібності, за всього себе я не дав би тепер і ламаного гроша; до того ж я не кохаю Клари, але якщо вона мене кохає, якщо в житті зі мною вбачає найвище щастя, то було б жорстоко відмовити їй у тому, що я сам так мало ціную. Я тільки вважав би своїм обов’язком сказати їй, хто я такий, щоб вона знала, що бере. Якщо це її не злякає, тим гірше для неї,– але це вже її справа.

Мене таке рішення приваблює лише тим, що воно ще поглибить безодню між мною й Анелькою. Я доведу їй, що коли вона розкопувала цю безодню зі свого боку, то я зумію це ж саме зробити й зі свого. Тоді вже буде остаточний кінець, бо поки що я про неї думаю. Я це розумію й роздратовано признаюся собі в цьому.

Може, це вже ненависть, але ще не байдужість.

Пані Крохміцька, мабуть, вважає, що я пішов від неї, тому що був змушений піти, а тепер я їй доведу, що теж цього хочу. Гадаю, що чим грубшим буде мур, який я збудую між нами, тим надійніше він заховає її від мене, тим скоріше я про неї забуду.

Що стосується Клари, то повторюю, я не кохаю її, але знаю, що вона кохає мене. Крім того, я їй багато чим зобов’язаний. Під час моєї хвороби бували хвилини, коли її піклування про мене я називав подумки німецьким сентименталізмом, хоч та й не наважилася б проявити такий «сентименталізм». При її високій цнотливості вона скоріше дала б чоловікові померти без допомоги, аніж побачити його без краватки, такий привілей вона залишає тільки своєму законному чоловікові. Клара не зважала ні на що; заради мене занедбала музику, не побоялась важкої праці, безсонних ночей, можливих людських пліток і весь час була коло мене.

Я перед нею у великому боргу – і цей борг сплачу. Щоправда, плачу я погано й фальшивою монетою, бо віддаю їй себе тому, що не дорожу собою, що мені тепер усе байдуже і я лише уламок людини, а не людина. Та якщо для неї цей уламок дорожчий від власного життя, нехай бере його собі.

Тільки тітку цей шлюб дуже засмутить: він вразить її патріотичні почуття й родову гордість. Та якби вона могла прочитати в моєму серці те, що діялося в ньому останнім часом, вона, напевно, воліла б, щоб я одружився з Кларою, аніж кохав Анельку. В цьому я аніскільки не сумніваюсь.

А що з того, що Кларині предки були, здається, ткачами? Я не маю жодних принципів, маю лише нерви, а мої випадково сформовані погляди скоріше ліберальні. Я давно дійшов висновку, що в лібералів часто більш обмежений кругозір, ніж у консерваторів, зате ліберальні погляди самі по собі ширші від консервативних і більш згідні з ученням Христа, – що мені, зрештою, байдуже.

Про ці переконання навіть говорити не варто. Тільки в горі відчуваєш усе їхнє безсилля.

Мимоволі весь час думаю про те, як Анелька сприйме звістку про мій шлюб. Я так звик перевіряти її ставлення до всього, що в мене й досі лишилася ця болісна звичка.

22 жовтня

Сьогодні вранці послав листа Кларі. Відповідь чекатиму завтра, а може, сама Клара приїде ще сьогодні ввечері.

Після обіду одержав переслану мені другу телеграму Кроміцького. В ній стільки розпачу, скільки може його вміститись у кільканадцяти словах. Мабуть, там усе дуже погано склалося, бо я не сподівався, що крах настане так скоро. Наневно, виник якийсь несподіваний збіг обставин, якого Кроміцький не передбачав.

Втрата грошей, які я йому позичив, не дуже позначиться на моєму багатстві,– незважаючи на цю втрату, я однак залишуся більш ніж заможною людиною, – але Кроміцький!..

Навіщо обманювати себе! Десь у глибині душі я радий, що він розорився. Подумати лише, що ці люди в майбутньому зможуть існувати тільки завдяки тітці, яка сама себе називає «управителем спадщини Плошовських».

Поки що я не збираюсь відповідати Кроміцькому. А якби й вирішив це зробити, то замість відповіді лише поздоровив би його з потомком. Згодом все буде інакше! – згодом я дам їм обом хліб і ще багато чого до хліба.

23 жовтня

Клара вчора не приїхала; сьогодні вже вечір, а від неї не було відповіді. Це тим більше дивно, що досі вона писала мені щодня, розпитуючи про моє здоров’я. Її мовчання не здивувало б мене, якби я припускав, що вона хоч хвилин із десять роздумуватиме. Буду терпеливо чекати. Але краще б вона не затримувалася з відповіддю. Я знаю, що коли б я не відіслав до неї того листа, то, може, написав би другого, такого ж змісту; але якби той лист можна було вернути назад, я, напевно, вернув би його.

24 жовтня

Ось що пише мені Клара:

«Дорогий мій пане Леоне! Одержавши вашого листа, я втратила голову від щастя й хотіла одразу ж їхати до Берліна. Але саме тому, що я вас гаряче кохаю, я послухала внутрішнього голосу, який сказав мені, що справжня любов не має бути егоїстичною, і я не можу дозволити, щоб ви пожертвували собою заради мене.

Ви, Леоне, не кохаєте мене. Я віддала б життя за те, щоб було інакше, але ви не кохаєте мене. Ваш лист написано в пориві вдячності і якогось відчаю. В першу ж хвилину нашої зустрічі в Берліні я помітила, що ви хворі й нещасні,– я так тривожилась за вас, що хоч ви попрощалися зі мною, сказавши, що від’їжджаєте, я все-таки послала до готелю дізнатися, чи ви справді виїхали, а потім щодня дізнавалася про вас, аж поки мені відповіли, що ви хворі. Доглядаючи вас під час хвороби, я переконалась, що й друге моє побоювання не безпідставне, у вас якесь велике приховане горе, або ви пережили одне з тих болісних розчарувань, після яких важко примиритися з життям. Тепер я зрозуміла, – один бог знає, як мені це важко, – що ви хочете зв’язати свою долю з моєю, щоб затамувати свій біль, про щось забути, щоб відрізати собі шлях до чогось. Здогадуючись про це, хіба я можу погодитись на вашу пропозицію? Відмовившись стати вашою дружиною, я, в найгіршому випадку, буду все життя дуже нещасною, але зате ніколи не скажу собі: «Я для нього тягар, кайдани на його ногах», Я покохала вас над усе з першої зустрічі, вже давно, і вже звикла до суму й страждань від нашої розлуки, від безнадії й усвідомлення того, що ви мене не кохаєте. Мені тяжко так жити, та я хоч можу виплакати своє горе в сльозах, як кожна жінка, чи в музиці, як музикант. І мені назавжди залишиться втіха, що, іноді згадуючи мене, ви подумаєте про мене: «Моя добра сестра». Цим я живу. Але, якби я, ставши вашою дружиною, помітила, що ви шкодуєте про свій порив, що ви нещасливі й зненавиділи мене, то я, напевно, не пережила б цього.

При цьому я кажу собі: «Що ти таке зробила, як заслужила, щоб бути такою безмежно щасливою?» Адже мені навіть страшно подумати про таке щастя. Чи ви розумієте, що можна кохати не тільки всім серцем, а й нічого не вимагаючи натомість? Я знаю, що можна, бо саме так кохаю.

Вже й те здається мені зухвальством, що в мене не вистачає мужності зовсім зректися надії на щастя. Ви не засуджуйте мене за це: Господь бог такий милосердний, а людина так прагне щастя, що не має сили назавжди замкнути перед ним двері. Якщо ви через півроку, через рік чи взагалі будь-коли повторите, що все ще хочете, щоб я стала вашою дружиною, тоді я буду винагороджена за все – і за те, що я вже вистраждала, і за ті сльози, яких не можу стримати зараз.

Клара»

У мені ще є чоловік, який може відчути й оцінити кожне слово того листа. Нічого в ньому для мене не пропало, і я кажу собі: в неї серце ще більш благородне, щире й любляче, ніж я гадав, тому тим більше слід повторити їй свою пропозицію.

Але є в мені й інший чоловік – змучений, який вже не має сили жити, який співчуває Кларі, а не кохає її, бо всього себе вклав у кохання до іншої жінки, і який ясно відчуває, що коли тепер піде від Клари, то вже ніколи не повернеться до неї.

28 жовтня

Я впевнений, що Клара не повернеться до Берліна, більше того, що, їдучи до Ганновера, вона вже вирішила не повертатись сюди. Вона не хотіла вислуховувати подяку від мене. Я думаю про неї із співчуттям і вдячністю; як шкода, що вона покохала мене, а не зовсім іншого, ніж я, чоловіка. В усьому цьому є якась іронія долі; якби я відчував до Клари хоч соту частину того, що відчуваю до Анельки, то цього кохання вистачило б для того, щоб створити цілий світ щастя. Та яка мені користь від того, що я сам себе обманюватиму? Я й досі в полоні споминів. Пригадую собі Анельку такою, якою вона була в Плошові, у Варшаві, в Гаштейні – й не можу відірватись від цього минулого. В нього вкладено стільки сили життя, що це й не дивно. Хіба ж може бути інакше? Найважче від усього забути.

Щохвилини я ловлю себе на тому, що думки мої крутяться навколо Анельки, і, щоб позбутися їх, нагадую собі, що вона вже не така, як була, що її почуття, напевно, спрямовані тепер на щось інше і я для неї більш не існую.

Раніше я намагався про це не думати, бо в мене паморочилося в голові, а тепер я іноді навмисне думаю про це, щоб заглушити голос, який все частіше звучить у мені й запитує: «Хіба вона винна, що їй нав’язали цю дитину? Звідки ти знаєш, що відбувається у неї в душі? Не була б вона жінкою, якби не полюбила дитини, коли та появиться на світ, але хто тобі сказав, що вона зараз не почуває себе такою ж нещасною, як і ти?»

Часом мені здається, що вона, може, ще нещасніша від мене, тоді мені хочеться знову захворіти запаленням легенів. Жити з таким хаосом у думках неможливо.

30 жовтня

Чим краще я себе почуваю, тим частіше повертаюсь у колишнє зачароване коло. Лікар запевняє, що вже через кілька днів я зможу їхати. І таки поїду, бо звідси дуже близько до Варшави й до Плошова. Може, це одне з моїх дивацтв, але мені здається, що в Римі, на Бабуїно, мені буде спокійніше. Я не ручаюсь, що й там не думатиму про минуле, навпаки, там я думатиму про нього з ранку до вечора, але ці думки будуть схожими на ті, що їх снують ченці за монастирськими гратами. Та хіба я знаю, що буде?! Знаю тільки, що тут мені не всидіти. Дорогою заїду до Ангелі. Хочу, щоб у мене в Римі був її портрет.

2 листопада

Покидаю Берлін, не їду до Рима, а повертаюсь до Плошова. Колись я вже писав: «Вона для мене не тільки кохана жінка, а й найдорожча на світі людина». Так воно і є! Нехай це називається неврозом, чи старечим божевіллям, чи ще як-небудь, мені байдуже: це почуття ввійшло вже в мою плоть і кров. Поїду до Плошова, буду їй служити, буду її доглядати, пильнувати, а в нагороду хочу тільки дивитись на неї.

Дивуюсь, як я міг уявляти, що зможу жити, не бачивши її.

Тітчин лист ніби відкрив мені те, що я ховав у собі. Ось що пише мені тітка:

«Я не писала тобі подробиць про нас, бо не могла сповістити нічого радісного, а тому, що брехати не вмію, то краще було мовчати, аніж тривожити тебе, знаючи, що ти нездоровий. Дуже хвилююся з приводу Кроміцького й хочу порадитися з тобою. Старий Хвастовський показав мені листа від сина, той пише, що справи Кроміцького в жахливому стані, а йому самому загрожує судовий процес. Усі його там обдурили. Від нього вимагали термінової доставки великої партії товарів, а тому, що часу на це дали мало, він не зміг перевірити, чи якість доставленого йому матеріалу добра. Отож весь матеріал виявився поганим, зіпсованим – і його було забраковано, до того ж Кроміцького ще звинувачують у шахрайстві й хочуть віддати під суд. Дай боже, щоб хоч це на нього не звалилося, тим більше що він зовсім не винен. Байдуже, що він розориться, аби тільки не було ганьби. Але я розгубилася. Що робити, як його врятувати? Боюсь ризикувати грішми, які призначала для Анельки, але вкрай необхідно звільнити його хоча б від суду. Леоне, порадь що-небудь, з твоїм розумом ти завжди можеш щось придумати. Целіні й Анельці я не сказала досі про це й слова, бо мене зараз особливо тривожить Анельчине здоров’я. Ти не уявляєш, що з нею робиться. Целіна – славна жінка, але вона завжди була занадто сором’язливою і в такому ж дусі виховала Анельку. Не сумніваюсь, що Анелька буде чудовою матір’ю, однак тепер мене часом аж зло бере, бо коли виходиш заміж, треба бути готовою до наслідків, Анелька ж у такому відчаї, наче вагітність – це ганьба. Щодня помічаю на її обличчі сліди сліз. Жаль дивитись на її змарніле обличчя, сині круги під очима, па те, що вона в будь-яку хвилину ладна розплакатись, на вираз якогось болю й сорому в її очах. У своєму житті я ще ніколи не бачила, щоб жінка так тяжко переживала свій стан. Я пробувала умовляти її, лаяти, але це нічого не допомагає. Скажу тобі відверто, чи то я занадто люблю її, чи, може, на старість уже не вистачає в мене енергії. І при цьому це така славна дівчинка! Якби ти знав, як вона щодня розпитує про тебе: чи не було листа, чи ти здоровий, куди думаєш їхати, чи довго ще пробудеш у Берліні? Вона знає, що я люблю поговорити про тебе, й навмисне цілими годинами веде зі мною такі розмови. Щоб тільки бог змилувався над нею і дав їй силу перенести те лихо, яке її чекає. Я так потерпаю за її здоров’я, що не наважуюсь жодним словом натякиути їй про справи її чоловіка. Однак рано чи пізно вона про все дізнається. Целіні я теж нічого не казала, бо вона й так пригнічена Анельчиним роздратуванням і не може втямити, чому Анелька так трагічно ставиться до своєї вагітності».

Чому? Тільки я один розумію, тільки я міг би відповісти на це запитання і тому повертаюсь до Плошова.

Ні! Вона трагічно переживає не свій стан, а мою втечу, мій відчай, про який здогадується, розрив наших взаємин, які стали їй дорогими з того часу, коли після стількох зусиль і страждань вона нарешті змогла зробити їх чистими. Тепер я ніби входжу в її душу й думаю за неї. Її трагедія дорівнює моїй. Відтоді, як я повернувся до Плошова, кохання в цій незвичайно благородній душі боролося з почуттям обов’язку. Вона хотіла залишитися чистою й вірною тому, кому присяглася бути вірною, бо її натурі огидні бруд і брехня, та разом з тим вона не могла опиратись почуттю до чоловіка, котрого покохала першим коханням, тим більше не могла, що цей чоловік був біля неї, кохав її і був нещасним.

Протягом місяців вона переживала глибокий душевний розлад. Коли ж нарешні трохи заспокоїлась, коли їй уже здавалося, що те кохання перетворилося в містичний зв’язок душ, який не порушує ані чистоти думок, ані її подружньої вірності,– все раптом рухнуло, вона залишилася сама, з такою ж пусткою перед собою, як і в мене. Оце причина її теперішнього горя.

Я тепер читав в її душі, як у книзі,– тому повертаюсь.

Розумію я тепер і те, що я, мабуть, не покинув би її, якби був цілком упевнений, що її кохання до мене витримає всі випробування. Навіть тваринні ревнощі, які переповнюють серце люттю, а уяву – огидними картинами близькості її з іншим, не могли б відірвати мене від цієї жінки, в якій міститься для мене весь світ. Але я гадав, що ця дитина ще до свого народження заволодіє всіма її почуттями, зблизить її з чоловіком, а мене назавжди викреслить з її серця й пам’яті.

І я не обманюю себе: знаю, що не буду для неї тим, чим був, а головне – тим, чим міг би стати, якби не такий збіг обставин. Адже я міг стати для неї єдиною дорогою людиною, яка зв’язувала б її з життям і щастям, а тепер уже так не буде. Та все ж, поки в ній тлітиме хоч іскорка почуття до мене, я не піду від неї, бо не можу піти й не маю куди.

Отже, я повернусь, почну роздмухувати цю іскру й грітися біля неї. Якщо я цього не зроблю, то зовсім замерзну.

Ще раз перечитую тітчиного листа: «Якби ти знав, як вона щодня розпитує про тебе, чи не було листа, чи ти здоровий… чи довго пробудеш у Берліні…» – і не можу насититись цими словами. Зовсім так, наче я вмираю з голоду, а хтось несподівано приніс скибку хліба. їм його, й хочеться плакати від вдячності. Може, бог нарешті змилувався паді мною?

Відчуваю, що за останні дні я вже змінився, що колишній чоловік завмер у мені. Я вже не протестуватиму проти її волі, все знесу, заспокою її, втішу і навіть порятую її чоловіка…

4 листопада

Я вирішив затриматися в Берліні ще на два дні. Це з мого боку жертва, бо я ледве міг тут усидіти, але необхідно було спершу повідомити листом про свій приїзд.

Телеграма могла налякати Анельку, так само, як і мій несподіваний приїзд. Написав веселого листа і в кінці його послав сердечне вітання Анельці, так, паче між нами нічого не сталося. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що я змирився зі своєю долею і повертаюсь до неї таким, яким був колись.

Тітка, напевно, трохи надіялася, що я приїду.

Варшава, 6 листопада

Я приїхав сьогодні вранці. Попереджена моїм листом, тітка чекала мене у Варшаві.

У Плошові все гаразд, Анелька стала спокійнішою. Від Кроміцького за останній час не було ніяких звісток.

Бідна тітка, побачивши мене, вигукнула: «Що з тобою сталося, Леоне?» Вона не знала, що я хворів, а я, мабуть, від такої довгої хвороби дуже змарнів. Крім того, волосся в мене на скронях так посивіло, що я навіть думаю, чи не підфарбувати його. Не хочу тепер ні старіти, ні здаватися старим.

Але ж і тітка за останній час дуже змінилась. Адже не так давно ми з нею розсталися, а я помітив у ній велику переміну. Обличчя її втратило колишній рішучий вираз і разом з тим свою рухливість. Впало в око, що голова в неї стала злегка труситись, це особливо помітно, коли вона уважно слухає. Я почав занепокоєно розпитувати її про здоров’я, і вона відповіла з притаманною їй відвертістю:

– Після повернення з Гаштейна я почувала себе чудово, але тепер усе пішло на спад, відчуваю, що вже наближається моя остання година, – Помовчавши, вона додала: – Всі Плошовські закінчують паралічем, і в мене ліва рука щоранку терпне. Та годі про це, на все божа воля!

І більше не хотіла говорити на цю тему. Ми стали довго радитись, як допомогти Кроміцькому, й вирішили не допустити, щоб його віддати під суд, хоч би що нам це коштувало. Врятувати його від розорення ми могли б хіба що ціною власного розорення, на що не можна було згодитися, щоб не погубити Анельку. Я придумав план, як врятувати Кроміцького від суду, примусити його повернутись на батьківщину й зайнятися сільським господарством. Серце в мене калатало, коли я думав, що тепер він житиме біля Анельки, проте, щоб моє самозречення було повним, я вирішив випити й цю чашу до дна.

Тітка обіцяє віддати йому один зі своїх фільварків, поблизу від Плошова, я дам необхідний капітал, усе це разом буде посагом для Анельки. Але Кроміцький повинен буде пообіцяти, що назавжди облишить свої комерційні спекуляції.

А поки що ми пошлемо йому на допомогу одного тутешнього адвоката, забезпечивши його коштами, необхідними для припинення судового процесу.

Закінчивши цю розмову, я почав розпитувати про Анельку. Тітка оповідала про неї дуже багато; між іншим сказала, що Анелька вже дуже змінилась і попоганіла. Коли я почув таке, мені стало ще більше шкода Анельку. Тепер уже ніщо не зможе відвернути від неї мого серця.

Вона для мене найдорожча в світі!

Я хотів сьогодні одразу ж після нашої з тіткою наради їхати до Плошова, однак тітка сказала, що вона стомлена й хоче переночувати. Я признався їй, що хворів на запалення легенів, тому підозрюю, що вона зосталась навмисне, аби я не їхав у таку негоду.

Дощ сьогодні йде зранку. І ми не змогли виїхати, а завтра виїдемо, напевно, десь аж під вечір. Справа Кроміцького вимагає негайного втручання. Необхідно завтра ж домовитися з адвокатом і якнайшвидше відправити його на Схід.

7 листопада

Ми приїхали до Плошова о сьомій годині вечора; тепер уже північ і всі в домі сплять. Слава богу, зустріч не дуже схвилювала Анельку. Вона вийшла до мене збентежена, невпевнена, в очах у неї я помітив ніби якийсь сором і страх, але пообіцяв собі, що привітаюся з нею так невимушено й природно, ніби ми вчора розстались. Тому в нашій зустрічі не було ніякого відтінку примирення чи прощення, нічого врочистого. Побачивши Анельку, я швидко підійшов до неї, простягнув їй руку й вигукнув майже весело:

– Як ся маєш, люба Анелько?! Я так скучив за вами всіма, що відклав свою морську подорож на пізніше.

Вона одразу зрозуміла, що таке привітання є виявом згоди, примирення, що я повернувся до неї заради її спокою. На мить на її обличчі промайнуло таке глибоке хвилювання, що я злякався, чи зможе вона його погамувати. Вона хотіла щось сказати й не могла, тільки міцно потиснула мою руку. Я подумав, що вона розплачеться. І, щоб перевести розмову на інше, почав квапливо говорити таким самим веселим голосом:

– А як портрет? Адже голова була намальована, коли ми виїздили, чи ж не так? Однак Ангелі його не скоро надішле, бо сам казав мені, що це буде його шедевр. Він, напевне, виставить його у Відні і в Парижі. Добре, що я замовив йому й копію, інакше нам довелося б чекати ще з рік. До того ж я хочу обов’язково мати його й для себе.

Отож, незважаючи на те, що відбувалося в її душі, Анелька повинна була потрапляти мені в тон, до того ж у розмову втрутились тітка й пані Целіна. Так проминули перші хвилини. Все, що я говорив, мало на меті замаскувати наші взаємні почуття. Весь вечір я не вийшов

зі своєї ролі, хоч відчував, як піт зрошує мій лоб від зусиль, що їх я робив над собою. Я був ще дуже слабий після недавньої хвороби, крім того, так важко було тримати себе в руках. Я кілька разів помічав, як за вечерею Анелька тривожно й схвильовано поглядала на моє бліде обличчя й посивілі скроні; вона, мабуть, зрозуміла все, що я пережив. Але я й про мої берлінські злигодні розповідав теж майже весело. Намагався не дивитись на її змінену постать, щоб вона не відчула, що я помітив ті зміни й вони мене дуже вразили. В кінці вечора я кілька разів відчув слабість, але пересилив себе, і Анелька могла прочитати в моїх очах лише спокій, глибоку ніжність і водночас цілковите примирення зі своїм становищем. Вона дуже чутлива; все знає, відчуває і розуміє, та я перевершив самого себе: поводився так природно й невимушено, щоб і вона кінець кінцем могла повірити в те, що я сказав собі: «З чим не можна боротись, з тим треба примиритись». Якщо навіть у її душі залишились якісь сумніви щодо цього, то в одному я переконав її цілком: що я кохаю її, як і раніше кохав, що вона назавжди залишиться для мене моєю найдорожчою колишньою Анелькою.

Я бачив, що в неї потепліло на серці. І справді міг пишатися собою, бо відразу вніс радісний промінчик у цей дім, де панував похмурий настрій. І тітонька, й пані Целіна змогли це оцінити. Коли я побажав їм доброї ночі, пані Целіна щиро сказала мені:

– Слава богу, що ти приїхав. Тепер нам з тобою буде веселіше.

Анелька ж, ніжно потискаючи мені руку, спитала:

– Тепер ти вже не скоро поїдеш від нас?

– Ні, Анелько, – відповів я, – тепер я нікуди більше не поїду.

І пішов, точніше, втік до себе нагору, побоюючись, що більше не витримаю. Того вечора я так глибоко відчув своє горе, що мене душили сльози. Є малі жертви, які коштують нам значно більше від великих.

8 листопада

Я тому так часто повторюю: «Ця жінка мені найдорожча за все на світі», що й справді жінку треба кохати більше за життя, не тільки як жінку, а як найдорожчу людину, щоб не втекти від неї за таких обставин. Я відчуваю, що сама фізична відраза відштовхнула б мене від будь-якої іншої, а цієї я не покинув і не покину; знову мені спадає на думку, що моє кохання – це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення, якого не могло б бути, коли б я був здоровою й нормальною людиною. Сучасна людина, яка все пояснює собі неврозом, усе аналізує, позбавлена навіть тієї втіхи, яку могло б дати їй усвідомлення своєї вірності. Бо коли кажеш собі: «Твоя вірність і постійність це хвороба, а не заслуга», – тобі тільки стає гірко на душі. Якщо, усвідомлюючи такі речі, люди все більше отруюють собі життя, то навіщо прагнути до цього самоусвідомлення?

Тільки сьогодні при денному світлі я побачив, як дуже змінилося навіть Анельчине обличчя, – і серце в мене розривається. Губи в неї підпухли, лоб, колись такий бездоганний, втратив чистоту своїх ліній. Тітка мала рацію! Анельчина краса майже зникла. Тільки очі лишилися такі, як були. Але мені й цього досить. її змінене обличчя тільки посилює мою ніжність і жалість, стає для мене ще дорожчим. Навіть якби вона ще в десять разів стала бридкішою – я її завжди кохатиму. Якщо це хвороба, – то гаразд. Я хворий і не хочу одужувати, – волію краще вмерти від такої хвороби, ніж від будь-якої іншої.

9 листопада

Настане час, вагітність закінчиться, і її врода повернеться. Сьогодні я думав про це й запитував себе: якими будуть наші стосунки в майбутньому, чи вони якось не зміняться? Я певен, що ні. Я вже знаю, що означає жити без неї, і не вчиню нічого такого, що б змусило її відштовхнути мене, – а вона залишиться такою, як була. Тепер у мене немає жодного сумніву в тому, що я їй потрібен, але знаю й те, що вона ніколи, навіть у душі, ніколи не назве свого почуття до мене інакше, ніж великою сестринською любов’ю. Байдуже, чим воно буде насправді,– для неї воно назавжди залишиться ідеальною близькістю душ, отже, чимось дозволеним, можливим навіть між родичами. Якби це було інакше, вона одразу почала б переборювати себе.

Відносно цього в мене немає ілюзій. Я вже казав, що наші стосунки дорогі для неї з того часу, як вони змінились і стали, на її думку, чистими. Нехай же вони такими й залишаться, аби тільки вона завжди дорожила ними!

10 листопада

Яка ж неправильна думка, що сучасні люди стають дедалі менш чутливими. Іноді я думаю, що насправді все навпаки. Коли в людини залишається тільки одна легеня, вона посилено дихає однією, а в нас забрано все, чим раніше жила людина, й залишено тільки нерви, більш розшарпані і вразливі, ніж у колишньої людини. Інша річ, що брак червонокрівців у нашій крові робить і наші почуття ненормальними й хворобливими; через це й трагічність людських переживань збільшується, а не зменшується. Збільшується тому, що колись людина, якій не пощастило в коханні, могла знаходити втіху чи то в релігії, чи в усвідомленні свого громадянського обов’язку; сучасні люди цієї втіхи вже позбавлені. Раніше гальмом для бурхливих пристрастей був сильний характер; тепер сильні характери трапляються все рідше і мусять зникати через скептицизм, який впливає па нашу психіку, розкладає нас. Він, як бацила, сточив людську душу, ослабив і знищив її опір фізіологічним забаганкам нервів, які ще до всього хворі у пас. Сучасна людина швидко все усвідомлює, але нічого неспроможна змінити.

11 листопада

Від Кроміцького вже досить давно не було жодних звісток; навіть Анелька не одержувала листів. Я сповістив його телеграмою про те, що послав до нього адвоката, а потім написав листа, однак послав його майже наздогад, бо важко сказати, де він зараз перебуває. І лист, і телеграма з часом знайдуть його, але коли саме, не знаю. Старий Хвастовський написав синові. Може, він раніше одержить відповідь.

Я тепер проводжу цілі години з Анелькою, і ніхто мені в цьому не перешкоджає, бо навіть пані Целіна, якій ми з тіткою пояснили справжній стан речей, просила мене якось підготувати Анельку до тих звісток, що їх вона може будь-якого дня одержати від Кроміцького. Я вже говорив Анельці, що справи її чоловіка можуть закінчитись погано, але зауважив, що це лише мої особисті припущення. Я казав, що коли Кроміцький навіть геть усе втратить, вона не повинна брати це близько до серця, що це буде в певному розумінні найкращий вихід, тоді вона зможе жити спокійно. Я також заспокоїв її відносно грошей, які я позичив Кроміцькому, і запевнив, що вони ніяк не можуть пропасти; вкінці я згадав щось про тітчині плани. Анелька вислухала мене досить спокійно. Її підтримує головним чином усвідомлення того, що вона серед людей, які люблять її, а таких людей біля неї досить. Неможливо висловити, як я кохаю її тепер, – вона це бачить і читає по моєму обличчі. Коли мені щастить розвеселити її, викликати в неї усмішку, моє серце переповнюється радістю. В моїй любові до Анельки є зараз щось від сліпої відданості слуги обожнюваній господині. Іноді я відчуваю непогамовну потребу підкорятися їй. Весь час відчуваю, що моє місце біля її ніг. Навіть якщо вона зміниться, постаріє,– вона мені завжди подобатиметься, від неї я все прийму, на все погоджуся і все в ній обожнюватиму.