Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

Так усе продумавши, намісник квапився з від’їздом і, владнавши справи, узявши в князя листи й інструкції, а гроші на поїздку у скарбничого, задовго до настання темряви пустився в дорогу, узявши з собою Жендзяна і сорок Семенів із козацької князівської хоругви.

РОЗДІЛ VII

е було вже у другій половині березня. Трави буйно пішли рости, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. Уранці намісник, їдучи на чолі своїх людей, ніби плив морем, рухливою хвилею якого була колисана вітром трава. А довкола повно веселості й весняних голосів: криків, щебетання, посвистів, клацання, тріпотіння крил, радісного гудіння комах; степ бринів як ліра, на якій грала рука Господня.

Над головами у вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, клином летіли дикі гуси, пропливали шнури журавлів; а на землі – гони здичавілих табунів: ось летять степові коні, видно, як вони порють грудьми трави, летять, мов буря, і зупиняються як укопані, півколом оточуючи вершників; гриви в них розвіялися, ніздрі роздуті, очі здивовані! Можна подумати: вони ладні розтоптати непроханих гостей. Але ще мить – і вони враз зриваються, і зникають так само швидко, як з’явилися, тільки трави шумлять, тільки квіти миготять! Тупіт стих, знову чути лише пташиний гамір.

Ніби й весело, та є якась журинка у радості цій, гомінливо наче, а порожньо, – гей! – а широко, а просторо! Конем не дістати, думкою теж… Хіба що смуток цей, безлюддя це, степи оці полюбити і засмученою душею кружляти над ними, на їхніх могилах спочивати, голоси їхні слухати й відповідати їм.

Був ранок. Великі краплі блищали на чорнобилі й бур’янах, свіжі подуви вітру підсушували землю, на якій після дощу стояли широкі калюжі, що розлилися озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника рухався поволі, бо важко було поспішати, коли коні часом по коліна провалювалися у розмоклу землю. Але намісник не давав їм довго відпочити на могильних буграх – він квапився водночас зустрітися і попрощатися.

Десь опівдні наступного дня, проїхавши шмат лісу, побачив він вітряки Розлогів, розкидані по пагорбах і по ближніх курганах. Серце у нього в грудях загупало, як молот. Ніхто на нього там не чекає, ніхто не знає, що він приїде: а що скаже вона, коли його побачить? А он, он уже й хати підсусідків, що потопають у молодих вишневих садках; далі розкидане село холопів, а ще далі завиднівся і колодязний журавель на поміщицькому майдані.

Намісник здибив коня і погнав його чвалом, а за ним кинувся супровід – так і летіли вони селом із брязкотом і криками. Тут і там селянин визирне із хати, подивиться, перехреститься: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не пізнаєш, хто скаче. А вони тим часом доскакали до майдану і зупинилися перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Хто живий, відчиняй!

На гомін, стукіт і собачий гавкіт поприбігали із двору люди. Від страху поприпадали вони до воріт, думаючи, що це наїзд.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів дома немає.

– Відчиняй же, поганський сину! Ми від князя із Лубен!

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– А, це ваша милость! Зараз, зараз!

Ворота відчинилися, аж тут і сама княгиня вийшла на ґанок і, затуляючи очі долонею, дивилася на прибулих.

Скшетуський зіскочив із коня і, наблизившись до неї, мовив:

– Не впізнаєш мене, добродійко?

– Ох! Це ваша милость, пане наміснику? А я вже подумала, що татарський наїзд. Уклоняюся і прошу до господи.

– Дивуєшся, напевно, милостива пані, – сказав Скшетуський, коли зайшли всередину, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Це сам князь мене в Чигирин і далі посилає. Він звелів мені в Розлогах зупинитися і про ваше здоров’я спитати.

– Я вдячна його ясновельможності, милостивому панові і добродійникові нашому. Чи скоро він думає нас із Розлогів вигнати?

– Він узагалі про це не думає, бо не знає, що треба вас виганяти, а я що сказав, так і буде. Зостанетеся ви в Розлогах, у мене свого добра досить.

Почувши це, княгиня відразу повеселішала і промовила:

– Сідай же, ваша милость, і будь такий радий, як я тобі.

– А князівна здорова? Де вона?

– Я знаю, що ти не до мене приїхав, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від цих амурів дівка ще погладшала. Та я тобі її враз покличу, а сама теж накину щось, бо мені соромно так гостей приймати.

На княгині були сукня з полинялого ситцю, кожух і ялові чоботи.

Але цієї миті Гелена, хоч і не покликана, вбігла до світлиці, довідавшись від татарина Чегли, хто приїхав. Ускочивши, засапана й розчервоніла, як вишня, вона ніяк не могла віддихатися, і тільки очі її сяяли щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї і почав цілувати її в руки, а коли княгиня зумисне вийшла, – і у вуста, бо він був чоловік палкий.

Вона теж не дуже опиралася, відчуваючи, що знемагає від надлишку щастя і радості.

– А я вашої милості й не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої гарненькі очі. – Та не цілуй так, бо аж незручно.

– Як же мені не цілувати, – відповів рицар, – коли твої вуста солодші від меду? Я вже думав, що всохну без тебе, та мене сам князь сюди прислав.

– То князь знає?

– Я все йому розповів. А він іще й радий був, згадавши князя Василя. Гей, чи не напоїла ти мене чим, дівчино, що я вже й світу без тебе не бачу!

– Ласка це Божа – ось засліплення твоє.

– А пам’ятаєш те знамення, яке раріг нам учинив, коли руки наші з’єднав? Мабуть, так судилося.

– Пам’ятаю…

– Коли я в Лубнах від журби на Солоницю ходив, ти мені як жива являлася, а руку простягну – зникаєш. Але більше ти від мене нікуди не дінешся, і ніщо вже нам більше, я так гадаю, на заваді не стане.

– А якщо й стане, то не з моєї волі.

– Скажи ж мені ще раз, чи любий я тобі?

Гелена опустила очі, але відповіла поважно й виразно:

– Як ніхто інший у світі.

– Коли б навіть мене золотом і почестями осипали, я волів би почути ці слова, бо відчуваю, що ти правду кажеш, хоч сам не знаю, чим зумів завоювати твою прихильність.

– Ти мене пожалів, пригорнув, оступився за мене і такі слова мені казав, яких я досі ніколи не чула.

Гелена від зворушення замовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

– Панею мені будеш, не дружиною, – сказав він.

Якусь мить вони мовчали, тільки він очей із неї не зводив, прагнучи винагородити себе за довгу розлуку. Дівчина здалася йому ще вродливішою, ніж досі. У цій тьмяній світлиці, у грі сонячних променів, що розбивалися на веселки у скляних шибках вітражу, вона схожа була на картини пречистих дів у темних костьольних каплицях. Але водночас вона випромінювала стільки тепла й життєвості, стільки розкішної жіночності й чарів було в її обличчі й усій постаті, що можна було втратити голову, до нестями закохатися і кохати вічно.

– Від твоєї вроди я, здається, осліпну, – мовив намісник.

Білі зубки князівни весело блиснули в усмішці.

– Панна Анна Борзобогата, либонь, від мене у сто разів краща!

– Їй до тебе, як оцій олов’яній мисці до місяця.

– А мені його милость Жендзян зовсім інше казав.

– Його милості Жендзяну треба по губах дати. Що мені та панна! Нехай інші бджоли з тієї квітки мед беруть, а їх там чимало.

Подальшу розмову перебив прихід старого Чегли, котрий прийшов привітати намісника. Він мав його вже за свого майбутнього пана, тож уклонявся аж від порога, за східним звичаєм віддаючи шану.

– Ну, старий Чегли, візьму з панянкою й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

– Недовго їй чекати, ваша милость. Та скільки жити, стільки й служити. Бог єдиний!

– Десь через місяць, як із Січі повернуся, рушимо до Лубен, – сказав намісник, звертаючись до Гелени. – А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю чекає.

Гелена злякалася.

– Так ти на Січ їдеш?

– Князь із листами послав. Але ти не бійся. Особа посла і у поганинів недоторканна. Я тебе з княгинею хоч зараз відправив би до Лубен, але дороги страшні. Сам переконався – навіть верхи не дуже проїдеш.

– А в Розлогах довго пробудеш?

– Ще сьогодні ввечері на Чигирин рушимо. Раніше попрощаюся, раніше привітаюся. Така вже княжа служба: не мій час, не моя воля.

– Прошу до столу, якщо намилувалися й наворкувалися, – сказала, заходячи, княгиня. – Ого-го! Щоки в дівчини аж пашать, либонь, не марнував ти часу, пане кавалере! Та що це я, так же воно і має бути.

Сказавши це, вона лагідно поплескала Гелену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. За Богуном вона давно вже віджурилася, а зараз, дякуючи щедрості намісника, усе складалося так, що Розлоги «cum boris, lasis, graniciebus et colonis»[56]56
  З усіма слободами, садибами й інвентарем (лат.).


[Закрыть] вона могла уже вважати своїми і своїх синів.

А багатства це були чималі.

Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.

– Із дня на день чекаю. Спочатку вони гнівалися на вашу милость, але потім, зваживши твої вчинки, дуже як майбутнього родича полюбили, бо, мовляв, такого славного кавалера важко вже за сьогоднішніх м’яких часів знайти.

Пообідавши, намісник із Геленою пішли у вишневий сад, що тягся за майданом аж до рову. Сад, наче снігом, був осипаний раннім цвітом, за садом чорніла діброва, у якій кувала зозуля.

– Хай нам щастя наворожить, – мовив пан Скшетуський. – Але треба в неї спитати.

І, повернувшись до діброви, запитав:

– Зозуле-небого, скільки років нам з оцією панною в парі жити?

Зозуля почала кувати. Налічила п’ятдесят із гаком.

– Дай же, щоб було так, Боже!

– Зозулі завжди правду кажуть, – зауважила Гелена.

– А як так, то я іще спитаю! – розохотився намісник.

І спитав:

– Зозуле-небого, а скільки у нас хлопчиків буде?

Зозуля, як на замовлення, одразу ж відповіла і накувала ні більше ні менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав, що утнути на радощах.

– От старостою стану, далебі! Чула, мила панно? Га?

– Нічого я не чула, – відповіла червона, мов вишня, Гелена. – Навіть не знаю, про що питав.

– То, може, повторити?

– І цього не треба.

У таких розмовах і забавах, мов сон, промайнув їхній день. Увечері після ніжного й довгого прощання намісник рушив на Чигирин.

РОЗДІЛ VIII

Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвіліховського дуже схвильованим і стривоженим; той із нетерпінням виглядав князівського посланця, бо із Січі доходили дедалі загрозливіші вісті. Уже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках помститися за свої кривди і повернути давні козацькі привілеї. Зацвіліховському стало про нього відомо, що він побував у Криму в хана і просив татарської підмоги, якої з дня на день очікував на Січі. Отже, все свідчило про те, що готувалася велика від Низу до Речі Посполитої виправа, яка за татарської підмоги могла стати фатальною.

Гроза відчувалася дедалі ближче, виразніше, страшніше. Вже не глуха, незрозуміла тривога розповзалася Україною, а звичайнісінька впевненість у неминучій різні й війні.

Великий гетьман, котрий спершу не дуже цим переймався, зараз підтяг свої війська до Черкас; висунуті вперед форпости коронних військ діставали аж до Чигирина, а це було найголовніше, щоб затримувати збіглих, бо городові козаки й простолюд почали масово втікати на Січ. Шляхта скупчувалася в містах. Подейкували, що у південних воєводствах мають оголосити набір у народне ополчення.

Дехто, не чекаючи звичного у таких випадках королівського заклику, одіславши дружин і дітей у замки, вирушав до Черкас.

Нещасна Україна розділилася на дві половини: одна поспішала на Січ, друга – в коронне військо; одна була за тодішній порядок, друга – за дику волю; одна прагнула зберегти те, що віками наживалося працею, друга хотіла в неї це добро відібрати. Невдовзі обом судилося забруднити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий конфлікт, перш ніж прибрати релігійні гасла, що були зовсім чужі для Низу, затівався як війна соціальна.

Та хоч чорні хмари заступили українське видноколо, хоч від них падала зловісна тінь, хоч усередині в них клекотіло й гуркотіло, а удари грому перекочувалися з кінця в кінець, люди ще не усвідомлювали, яка нечувана насувається гроза. Можливо, не усвідомлював цього і сам Хмельницький, котрий тим часом надсилав краківському воєводі, козацькому комісарові й коронному хорунжому листи, сповнені скарг і ремствувань, а заодно й присягань у вірності Владиславові Четвертому і Речі Посполитій. Хотів він виграти час чи припускав, що якийся договір іще може покласти кінець конфлікту, – кожен думав по-своєму, і тільки дві особи ні на мить не тішили себе щодо цього надією.

Особами цими були Зацвіліховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж одержав від Хмельницького листа. Був він глумливим, погрозливим і сповненим образ. «Ми починаємо з усім Військом Запорозьким, – писав Хмельницький, – ревно просити і благати, щоб усе гаразд було із тими привілеями, які ваша милость у себе ховав. А позаяк ховав ти їх задля власної користі й наживи, то все Військо Запорозьке вважає тебе гідним полковникувати над вівцями або свиньми, але не над людьми. А я прошу вибачення у вашої милості, якщо чимось не догодив в убогій господі моїй у Чигирині на святого Миколая і що поїхав на Запорожжя, не сповістивши і не попрощавшись».

– Ви тільки погляньте, добродії мої, – звернувся до Зацвіліховського і Скшетуського Барабаш, – як він із мене знущається, а це ж я його навчав військової справи і майже за батька йому був!

– Отже, він з усім Військом Запорозьким привілеїв домагатиметься, – мовив Зацвіліховський. – І війна, просто кажучи, буде громадянська, з усіх воєн найстрашніша.

А Скшетуський на це:

– Бачу, квапитися мені треба; дайте ж мені, добродії, листи до тих, із ким мені по приїзді слід зв’язатися.

– До кошового отамана у тебе є, ваша милость?

– Є від самого князя.

– Тоді я дам тобі до одного курінного, а його милость Барабаш має там родича, теж Барабаша; від них про все й довідаєшся. От тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князь хоче знати, що там насправді діється? Відповідь коротка: лихе діється! Він хоче знати, що робити? Порада коротка: зібрати якнайбільше війська і з гетьманами з’єднатися.

– То пошліть до князя гінця з відповіддю й порадою, – сказав пан Скшетуський. – А я мушу їхати, бо мені наказано, і князівського рішення змінити не можу.

– А чи знаєш ти, ваша милость, що це страшенно небезпечна поїздка? – спитав Зацвіліховський. – Народ уже такий збурений, що вгамувати його важко. Якби не було близько коронного війська, чернь і на нас би накинулася. А що ж тоді там? Ти ніби драконові в пащу лізеш. – Ваша милость хорунжий! Иона не в пащі, а в череві кита був, але з Божою поміччю живий лишився.

– Тоді їдь. Відвагу твою хвалю. До Кодака, ваша милость, доїдеш безпечно, а там роздивишся, як діяти далі. Гродзицький – жовнір бувалий, він тобі порадить якнайкраще. А до князя я сам, напевно, вирушу; якщо вже мені битися на схилі літ, то краще під його рукою, ніж під чиєюсь іншою. А тим часом байдак або дубас для вашої милості приготую і гребців дам, які тебе до Кодака завезуть.

Скшетуський вийшов і попрямував просто до себе на квартиру, на базарний майдан до князевого будинку, щоб зробити останні приготування до від’їзду. Попри небезпеки цієї подорожі, про які йому говорив Зацвіліховський, намісник думав про неї не без певного вдоволення. Майже на всій довжині, аж до Низу, він мав побачити Дніпро, пороги; а землі ці були для тодішнього рицарства якимись зачарованими, таємничими, куди тяглася всяка жива душа, спрагла до пригод. Багато хто, проживши все життя в Україні, не міг похвалитися, що бачив Січ, хіба що схотів би записатися до братства, а охочих зробити це з-поміж шляхти було й зовсім мало. Часи Самека Зборовського минули назавжди.

Розбрат між Січчю і Річчю Посполитою, що почався за Наливайка і Павлюка, не тільки не припинився, а дедалі більше поглиблювався, і приплив на Січ шляхетного люду польського і вкраїнського, що ні мовою, ні вірою не різнився від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичі, знаходилося не багато наслідувачів; узагалі на Низ до братства гнали тепер шляхту тільки нещастя, безвихідь, одне слово, гріхи, яких спокутувати не можна.

Тому-то якась таємниця, непрозірна, як дніпровська імла, оточувала драпіжну низову республіку. Про неї розповідали дива, і панові Скшетуському кортіло побачити їх на власні очі.

У те, що звідти не повернеться, він, правду кажучи, не вірив. Посол є посол, особливо від князя Ієремії.

Роздумуючи собі, він дивився з вікна своєї квартири на базарний майдан. Так минула година-друга, коли це враз Скшетуському здалося, що він бачить дві знайомі постаті, які прямують у Дзвонецький Кут, де була крамниця волоха Допула.

Намісник придивився уважніше. Це були пан Заглоба із Богуном.

Вони йшли, тримаючись попідруч, і невдовзі зникли в темних дверях, над якими стриміла мітла, що означала шинок і винарню.

Намісника здивувало і перебування Богуна в Чигирині, і приятелювання його з паном Заглобою.

– Жендзяне! До мене! – покликав він пахолка.

Той з’явився у дверях сусідньої кімнати.

– Слухай-но, Жендзяне: підеш он у ту винарню, над дверима якої стримить мітла. Знайдеш там товстого шляхтича з діркою в лобі і скажеш, що його хоче бачити один чоловік, котрий має до нього пильну справу. А якщо спитає, хто, не кажи.

Жендзян майнув, і через деякий час намісник побачив, як він повертається з паном Заглобою.

– Вітаю тебе, ваша милость! – мовив Скшетуський, коли шляхтич з’явився в дверях кімнати. – Чи впізнаєш ти мене?

– Чи впізнаю? А щоб мене татари на лій перетопили і свічок із нього у мечетях наставили, якщо не впізнаю! Це ти, ваша милость, кілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняв, що мені особливо до смаку припало, бо я одного разу із в’язниці в Стамбулі звільнився в такий же спосіб. А що поробляє пан Бурлака герба Зірвиштанько разом зі своєю цнотою і мечем? Чи й досі йому на голову сідають горобці, думаючи, що то всохле дерево?

– Пан Підбип’ята здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Він вельми багатий шляхтич, але страшенно дурний. Якщо він зітне такі три голови, як його власна, то йому зарахується тільки півтори, бо посіче він трьох недоумків. Тьху! Ну й спекота, хоч надворі лише березень! Аж язика в роті не повернеш.

– У мене є чудовий мед, може, ваша милость, чарочку хильнеш?

– Дурень відмовляється, коли розумний частує. Мені саме фельдшер мед пити прописав, щоб меланхолію від голови відтягло. Тяжкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis[57]57
  День гніву і тривоги (лат.).


[Закрыть]. Чаплинський зі страху перепудився, до Допула не ходить, бо там старшина козацька п’є. Я один мужньо протистою небезпекам, складаючи тим полковникам компанію, хоч їхнє полковникування дьогтем смердить. Добрий мед! І справді чудовий. Звідкіля це він у тебе, ваша милость?

– Із Лубен. То, кажеш, тут багато козацької старшини?

– Кого тут тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а з ними любимчик їхній, Богун, котрий мені приятелем став відтоді, як я перепив його і пообіцяв усиновити. Усі вони тепер у Чигирині смердять і дивляться, в який бік податися, бо не сміють поки що відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, то буде моя заслуга.

– Чому?

– Бо, п’ючи з ними, я їх на бік Речі Посполитої перетягую і вірними вмовляю бути. Якщо король не зробить мене старостою, то знай, ваша милость, що нема справедливості й віддяки у цій Речі Посполитій і ліпше курей на яйця саджати, ніж головою важити pro publico bono[58]58
  Задля громадського добра (лат.).


[Закрыть].

– Ліпше, ваша милость, важити, б’ючись із ними. Але здається мені, що ти тільки гроші марно викидаєш на частування, бо в такий спосіб їх на наш бік не перетягнеш.

– Я гроші викидаю? За кого ти, ваша милость, мене маєш? Чи не досить, що я фамільярничаю з хамами, то ще за них платити? Це фавор, я вважаю, що дозволяю їм за себе платити.

– А Богун що тут поробляє?

– Він? Нашорошує вуха, щоб, як і інші, почути щось про Січ. Задля цього сюди й прибув. Це улюбленець усіх козаків. Усі з ним, як мавпочки, заграють, бо переконані, що переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, скажімо, може знати, до кого реєстрові Кричевського пристануть? Богун брат низовим, як треба йти на турків чи татар, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і хоче з нею одружитися. Ось чому йому ні до чого перед одруженням із холопами брататися, ось чому він прагне, щоб я його усиновив і до герба допустив… Ох і славний же в тебе мед, ваша милость!

– Налий собі, ваша милость, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий мед продають.

– А чи не питав ти, добродію, як звати ту шляхтянку, з якою Богун одружитися зібрався?

– А навіщо мені, мосьпане, її ім’я? Знаю тільки, що як вона Богунові роги наставить, то зватиметься пані оленихою.

Намісник раптом відчув велику охоту дати панові Заглобі у вухо, але той, нічого не помітивши, вів далі:

– Замолоду я був хлопець хоч куди. Розказав би я вашій милості, за що муки в Галаті прийняв! Бачиш оцю дірку у мене в лобі? Досить буде, коли скажу, що мені її євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

– А ти ж казав, що куля розбійницька!

– Казав? І правду казав! Кожен турчин – розбійник. Господь Бог не дасть збрехати.

Подальшу розмову перебив прихід Зацвіліховського.

– Ну, добродію наміснику, – мовив старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у тебе люди надійні, рушай же з Богом хоч зараз. А ось і листи.

– Тоді я накажу людям іти на берег.

– А далеко ти, ваша милость, зібрався? – запитав пан Заглоба.

– У Кодак.

– Гаряче тобі там буде.

Але намісник цих слів уже не чув, бо вийшов із кімнати на подвір’я, де при конях стояли семени, вже майже готові в дорогу.

– На коней і до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести у човни й чекати на мене!

Тим часом у кімнаті старий хорунжий сказав Заглобі:

– Чув я, що ти, ваша милость, із полковниками козацькими злигався і пиячиш із ними.

– Pro publico bono, добродію хорунжий.

– Бистрий маєш розум, ваша милость, і його в тебе, здається, більше, ніж сорому. Хочеш козаків in poculis[59]59
  За кубками (лат.).


[Закрыть] прихилити до себе, щоб, коли переможуть, друзями тобі були.

– Ну то й що! Мучеником турецьким будучи, ще й козацьким стати не хочу, і нема в цьому нічого дивного, бо двома грибами можна найсмачніший борщ зіпсувати. А щодо сорому, то я нікого не запрошую, щоб пив його зі мною – сам вип’ю, і, дасть Бог, він мені не гірше від цього меду смакуватиме. Заслуга, як олія, нагору спливе.

Цієї миті повернувся Скшетуський.

– Люди вже рушають, – сказав він.

Зацвіліховський наповнив чарки.

– За щасливу подорож!

– І щасливе повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам буде легко, вода висока.

– Сідайте ж, милостиві панове, доп’ємо. Невелике барильце.

Вони посідали й розлили мед.

– Цікавий край побачиш, ваша милость, – мовив Зацвіліховський. – Поклонися від мене у Кодаку панові Гродзицькому! От жовнір так жовнір! На краю світу сидить, далеко від гетьманського ока, а порядок у нього такий, що дай Боже, аби в усій Речі Посполитій такий був. Я добре знаю Кодак і пороги. Колись туди частіше їздили, і на душі сумно стає, як подумаєш, що усе це вже минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву голову рукою і глибоко задумався. Стало тихо, чути було тільки кінський тупіт у воротах – це решта людей пана Скшетуського виїжджала на берег до байдаків.

– Боже мій! – мовив, прокинувшись від задуми Зацвіліховський. – І все-таки раніше, хоч чвари і не вщухали, краще було. От як сьогодні пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під командою Любомирського в атаку на яничар ішли, то молодці у своєму окопі шапки підкидали і кричали: «Пускай, батьку, з ляхами вмирати!» А сьогодні що? Сьогодні Низ, якому належить бути форпостом християнства, пускає татар у межі Речі Посполитої, щоб напасти на них, коли вони вертатимуться зі здобиччю. Або ще гірше: Хмельницький навіть єднається з татарами, аби разом із ними християн убивати…

– Тож вип’ємо з горя! – перебив Заглоба. – Ох і мед!

– Дай же, Боже, чимскорше вмерти, щоб війни громадянської не бачити, – мовив далі старий хорунжий. – Спільні гріхи треба кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, бо брат брата вбиватиме. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто у шляхетських загонах? Русини. А хіба мало їх у коронному таборі? А я сам хто такий? Ох, нещасна Україно! Кримські поганці накинуть тобі ланцюг на шию, і на турецьких галерах веслуватимеш!

– Та не побивайся ти так, добродію хорунжий, – озвався пан Скшетуський, – бо ми, здається, скоро заплачемо. Може, ще і в наше віконце засяє сонце!

Але сонце саме заходило, і його останні промені відсвічували червоним блиском на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні й до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський попрямував до костьолу, пан Зацвіліховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже смеркло, коли вони знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди пана Скшетуського уже сиділи в байдаках. Веслярі ще носили спорядження. Холодний вітер дув від гирла, яке було неподалік, до Дніпра, і ніч обіцяла бути не дуже погожою. При світлі вогню, що палав на березі, вода в річці криваво виблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю спливала кудись у невідому темряву.

– Ну, щасливої дороги! – мовив хорунжий, сердечно стискаючи юнакові руку. – Будь, ваша милость, пильний!

– Не турбуйтеся. Дасть Бог, скоро побачимось.

– Тільки вже, мабуть, у Лубнах або у князівському таборі.

– Так ти, ваша милость, остаточно до князя зібрався?

Зацвіліховський підняв руки вгору:

– А що ж мені лишається? Війна так війна!

– Зоставайся ж у доброму здоров’ї, добродію хорунжий.

– Хай тебе Бог береже!

– Viva valegue![60]60
  Живи і будь здоровий! (лат.).


[Закрыть] – кричав Заглоба. – А якщо тебе, ваша милость, вода донесе аж до Стамбула, уклонися султанові. Якщо ж ні, то нехай йому хрін!.. Ох і добрячий був мед!.. Брр! Як тут холодно!

– До побачення!

– До зустрічі!

– Хай Бог помагає!

Зарипіли весла, вдарили об воду, і байдаки попливли. Вогонь, що горів на березі, почав швидко віддалятися. Довгенько ще бачив Скшетуський старечу постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і враз якась незрозуміла туга стиснула йому груди. Несе його вода, несе, але відносить від доброзичливих сердець, від коханої, від рідних місць, несе невблаганно, як доля, але у краї дикі, у темінь…

Із гирла Тясмину байдаки випливли у Дніпро.

Вітер свистів, весла плюскотіли одноманітно і сумно. Веслярі почали співати:

 
Ой, то не пили пилили,
Не тумани уставали.
 

Скшетуський загорнувся у бурку і влігся на постіль, яку вимостили йому жовніри. Він почав думати про Гелену, про те, що вона досі не в Лубнах, що Богун залишився, а він од’їздить. Побоювання, недобрі передчуття, турботи обсіли його, як круки. Він спробував боротися з ними, але стомився, думки його почали плутатися, змішалися якось дивно з посвистом вітру, з плюскотом весел, із піснями рибалок – і він заснув.