Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

При князі лишилися тільки гусари, які здалеку скидалися на темний бір, що виростав просто з поля, – грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець лопотів над ними прапорцями, а вони стояли тихо, не рвучись без команди до бою, – терпеливі, бо навчені, у багатьох битвах перевірені, які знали, що кривава доля їх не мине. Князь у срібному обладунку із золотою булавою в руці, що знаходився серед них, не зводив очей із бойовища, а зліва від нього на флангу, трохи навскіс від строю, стояв пан Скшетуський. Рукар він, як і належить поручику, засукав і, тримаючи у могутній, оголеній до ліктя руці замість пірнача важкий довгий меч, спокійно чекав команди.

А князь, затуливши лівою долонею очі від яскравої пожежі, не зводив погляду із поля бою. Середина польського півмісяця під натиском значно більших сил поволі зсувалася до нього, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, котрий Немирів вирізав. Князь як на долоні бачив тяжку працю жовнірів. Видовжена блискавиця табель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вискакували із гущі тих, що стиналися, й бігали з іржанням і розкошланими гривами по рівнині, на тлі пожежі схожі на пекельних бестій. Часом малиновий стяг, що розвівався над ворожим скопищем, зненацька падав на нього, аби вже більше не піднятися. Але погляд князя сягав за лінію бойовища, аж на пагорб, до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв сам молодий Кривоніс, чекаючи слушної миті, щоб кинутися у гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він схопився з місця й зі страшним криком подався просто на драгунів Барановського, але цієї миті чекав також і князь.

– Веди! – гукнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв важкий довгий меч, і залізна лавина рушила вперед.

Вони бігли недовго, бо лінія бою значно наблизилася до них. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розступилися праворуч і ліворуч, щоб пропустити гусарів до козаків, а ті усім тягарем своїм кинулися у ці ворота на вже близькі до перемоги Кривоносові сотні.

– Ярема! Ярема! – закричали гусари.

– Ярема! – підхопило усе військо.

Страшне ім’я трепетом тривоги стиснуло серця запорожців. Вони тільки тепер збагнули, що командує не київський воєвода, а сам князь. А втім, вони й не могли чинити опору гусарам, котрі самим тягарем своїм трощили їх так, як мур, падаючи, трощить людей, що стояли під ним. Єдиним порятунком для них було розступитися, пропустити гусарів і вдарити на них із флангів, але ці фланги пильнували вже драгуни і легкі хоругви Вершула, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до середини.

Тепер картина бою змінилася, бо ці легкі хоругви утворили ніби вулицю, центром якої летіли у шаленому темпі гусари, женучи, ламаючи, збиваючи, валяючи людей і коней, а перед ними тікали з ревом і виттям козаки вгору, до міста. Якби крилу Вершула вдалось зійтися із крилом Понятовського, козаки були б оточені й розбиті вщент. Проте ні Вершул, ні Понятовський не могли цього зробити через велику кількість утікачів, тому били тільки з боків, аж руки у них мліли від ударів.

Молодий Кривоніс, хоч був мужній і дикий, коли зрозумів, що свою недосвідченість йому доводиться протиставляти такому полководцеві, як князь, геть розгубився і на чолі інших подався до міста.

Втікача помітив пан Кушель, котрий стояв збоку і тому бачив тільки те, що відбувалося поблизу, підскакав і кресонув молодого отамана шаблею по обличчю. Він не вбив його, бо лезо попало по ремінцю шолома, але залив кров’ю і тим наче вибив із отамана відвагу.

Проте він сам мало не поплатився життям за цей вчинок, бо цієї миті на нього кинувся Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже пробував він зупинити гусарів, але двічі, ніби відкинутий надприродною силою і розгромлений, змушений був відступати укупі з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто у нього лишився, він вирішив ударити на Кушеля збоку і, прорвавши його драгунів, вибратися на вільне поле. Та перш ніж він устиг розірвати їхній стрій, дорога, яка вела до пагорба й міста, виявилася забитою так далеко, що швидка втеча стала неможливою. Гусари завдяки такій тисняві стримали натиск і, облишивши списи, заходилися рубати супротивника мечами. Почався бій змішаний, безладний, дикий, безжалісний, що кипів у товчі, гаморі, задусі, людських і кінських випарах. Труп падав на трупа, кінські копита грузли у тілах, що билися в конвульсіях. Подекуди супротивники були так стиснуті, що не можна було замахнутися шаблею; тут билися ефесами, ножами й кулаками, коні почали іржати. Тут і там почулися голоси: «Помилуйте, ляхи!» Голоси ці дужчали, множилися, заглушали брязкіт мечів, скрегіт заліза об кістки, хрипіння і страшну гикавку вмирущих. «Помилуйте, пани!» – лунало дедалі жалібніше, але милосердя не витало над лавиною ратоборців; як сонце над грозою, світила їм пожежа.

Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими вояками не благав про милосердя. Йому ніде було розвернутися, тому він розчищав собі простір ножем. Спершу зіткнувся він із пузатим паном Дзіком і, шпортнувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «О, Ісусе!», з-під копит, які розчавили йому бебехи, більше не підвівся. Відразу ж стало просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, розчерепив голову із шоломом разом панові Сокольському, потім звалив просто з кіньми панів Пріама й Цертовича, і простору стало ще більше к Молодий Зенобіуш Скальський рубонув Бурдабута по голові, але шабля вивернулася у нього в руці й ударила плазом, а отаман у відповідь навідліг затопив Скальському в обличчя кулаком і вбив на місці. Люди кальницькі йшли за ним, рубаючи і колючи кинджалами. «Характерник! Характерник!» – заволали гусари. «Залізо його не бере! Шаленець!» А в Бурдабута й справді на вусах була піна, а в очах лють. Нарешті він побачив Скшетуського і, пізнавши по засуканому рукаву офіцера, кинувся до нього.

Усі затамували дух і перестали битися, дивлячись на поєдинок двох найгрізніших рицарів. І хоч пана Яна крики «Характерник!» не стривожили, але гнів закипів у нього в душі, коли він побачив, скількох той поклав, тому він заскреготів зубами і з люттю пішов назустріч отаманові. Вони стялися так шалено, аж коні присіли на задні ноги. Почувся свист заліза, і зненацька отаманова шабля розлетілася на шматки під ударами польського довгого важкого меча. Здавалося вже, що жодна сила не врятує Бурдабута, але він, пришпоривши коня, кинувся на Скшетуського, й обидва вони з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлом гусара.

Смерть стала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти він уже не міг. Але бистрий як блискавка, він одпустив меч, що висів на ремінці, а рукою схопив отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсійно смикалися в повітрі, але залізним, мабуть, виявився потиск пана Скшетуського, бо отаман завив як вовк, і на очах у всіх ніж випав із його задерев’янілих пальців, мов вилущене із колоса зерно. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до передньої луки кульбаки, лівою ж рукою вихопив із-за пояса пірнач, шмальнув раз, другий, і отаман, захрипівши, упав із коня.

Зойкнули, побачивши це, кальницькі люди і рвонули помститися, але тої ж миті кинулися на них гусари і до ноги перебили.

На другому ж кінці гусарської лави битва не вщухала ні на хвилю, бо товча там була менша. Тут, перепоясаний Анусиним шарфом, шаленів пан Лонгінус зі своїм Зірвикаптуром.

Наступного після битви дня рицарі зі здивуванням оглядали ці місця, і, показуючи один одному руки, відсічені разом із плечима, голови, розчереплені від чола до підборіддя, страшно розполовинені тіла, цілу дорогу із людських і кінських трупів, перешіптувалися: «Дивіться, тут бився Підбип’ята!» Сам князь трупи оглядав і, хоч на завтра дуже був різними звістками стурбований, здивуватися зволив, бо такої січі ще ніколи досі в житті не бачив.

А тим часом битва, здавалося, наближалася до кінця. Важка кавалерія рушила знову вперед, женучи поперед себе запорозькі полки, що намагалися сховатись нагорі, ближче до міста. Решті втікачів одрізали відступ хоругви Кушеля і Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, аж поки загинули всі до одного, але смертю своєю врятували інших, бо коли через дві години першим із придворними татарами увійшов у місто Вершул, жодного козака там уже не застав. Ворог, скориставшись із темряви, позаяк дощ загасив пожежу, хутко зібрав порожні вози в місті й отаборившись зі швидкістю, притаманною тільки козакам, подався з міста за річку, знищивши за собою мости.

Кілька десятків шляхтичів, що боронилися у замку, були визволені. Крім того, князь велів Вершулові покарати міщан, котрі допомагали козакам, а сам рушив у погоню. Але без гармат і піхоти табору він здобути не міг. Супротивник, спаливши мости і вигравши на цьому в часі, бо річку довелося обходити далеко по греблі, відступав так швидко, що стомлені коні князівської кінноти ледве його догнали. Проте козаки, які славилися обороною в обозах, не захищалися так мужньо, як зазвичай. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так глибоко стривожило їхні серця, що вони всерйоз засумнівалися у своєму порятунку. І їм напевно настав би кінець, бо пан Барановський після стрілянини, яка тривала всеньку ніч, відбив уже сорок возів і дві гармати, якби не воєвода київський, котрий відмовився од подальшої погоні й своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких докорів між ним і князем, що чуло багато полковників.

– Чого ж це, ваша милость, – питав князь, – хочеш ти тепер супротивником знехтувати, хоч у битві так рішуче проти нього виступав? Славу, здобуту тобою ввечері, вранці через недбалість свою втратиш.

– Милостивий князю, – відповів воєвода. – Я не знаю, який дух у вас уселився, але я чоловік із плоті й кості і після трудів мені треба відпочити. І моїм людям теж. Я завше йтиму на ворога так, як ішов сьогодні, якщо він чинить спротив, але якщо він побитий і втікає, переслідувати не стану.

– Та їх треба вибити до ноги! – вигукнув князь.

– І що з того? – спитав воєвода. – Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, понищить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за запеклість нашу нещасні люди поплатяться.

– О, бачу, – уже в гніві заволав князь, – що ваша милость укупі з канцлером і з тими їхніми рейментарями до мирної партії належиш, яка угодами хотіла б бунт загасити, але, Богом присягаюся, нічого у вас із цього не вийде, поки у мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

– Не партії я вже належу, а Богу, бо старий і невдовзі мені перед ним стати доведеться. А те, що не хочу, аби на мені було багато крові, пролитої у громадянській війні, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйся… А якщо тобі, ваша ясновельможність, прикро, що тебе рейментарством обійшли, то на це я тобі скажу: за мужність воно тобі належало справедливо, проте, може й ліпше, що тобі його не дали, бо ти б не лише бунт, а разом із ним і нещасну землю у крові втопив.

Юпітерові брови Ієремії зсунулися, шия напружилася, а очі почали вергати такі блискавиці, що всі, хто був, злякалися за воєводу, але тут ураз швидко підійшов пан Скшетуський і промовив:

– Ваша ясновельможність, є вісті про старого Кривоноса.

І відразу ж князеві думки повернули в інший бік, а гнів на воєводу у ньому вщух. Тим часом увели чотирьох осіб, що прибули із звістками до князя, двоє з яких були старими благочестивими священиками. Побачивши князя, вони упали перед ним навколішки.

– Рятуй, владико, рятуй! – повторювали посланці, простягаючи до нього руки.

– Звідки ви? – спитав князь.

– Ми із Полонного. Старший Кривоніс узяв в облогу замок і місто. Якщо твоя шабля над його шиєю не зависне, усі ми загинемо.

А князь на це:

– Про Полонне я знаю, що там безліч народу сховалося, але, як мені доповіли, переважно русини. Заслуга ваша перед Богом у тому, що замість пристати до бунтівників, ви опір їм чините, стаєте на бік матері своєї, але я боюся від вас зради, яка зі мною у Немирові сталася.

На це посланці заходилися присягати усіма небесними святинями, переконувати, що як спасителя князя чекають, а думка про зраду у них і в голові не ночувала. Та й вони говорили щиро, бо Кривоніс, обложивши місто із п'ятдесятьма тисячами війська, присягнув перебити жителів через те, що вони, будучи русинами, не схотіли пристати до бунту.

Князь пообіцяв їм допомогти, але оскільки головні сили його були у Бистрику, мусив спершу їх дочекатися.

Посланці пішли з утіхою в серці, а він повернувся до київського воєводи і сказав:

– Даруйте, ваша милость! Я вже й сам бачу, що треба Кривоносенком знехтувати, аби Кривоноса дістати. Молодий може й зачекати вірьовки. Гадаю, ви не відступите від мене у цій «овій виправі?

– Ніколи! – відповів воєвода.

Тої ж миті заграли сурми, сповіщаючи хоругвам, які гналися за табором, що треба вертатися. Треба було відпочити й дати відсапнути коням. Увечері із Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею посол, пан Стахович, од воєводи брацлавського. Пан Кисіль надіслав князеві листа, сповненого захоплення тим, що князь, як другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі рятує. Він писав також про радість, яку прихід князя із Задніпров’я у всіх серцях викликав, бажав йому звитяг, але наприкінці листа з’ясувалася причина, заради якої його було написано. Отож пан із Брусилова повідомляв, що перемови почалися, що сам він із іншими комісарами вирушає до Білої Церкви і має надію Хмельницького стримати й утішити. Наостанку він просив князя, поки тривають перемови, не дуже налягати на козаків і, наскільки це можливо, від воєнних дій утриматися.

Якби князеві сповістили, що все його Задніпров’я знищено, а всі поселення зрівняно з землею, його б це так серйозно не засмутило, як засмутив цей лист. Це бачили присутні пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвіліховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив долонями обличчя, а голову повернув назад, ніби вражений стрілою у серце.

– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені скоріше загинути, щоб не бачити всього цього!

Серед присутніх залягла глибока тиша, а князь вів далі:

– Не хочеться мені жити у Речі Посполитій, бо сьогодні соромитись за неї доводиться. Погляньте, чернь козацька і хлопська залила кров'ю вітчизну, з поганинами супроти неньки рідної об'єдналася. Розбито гетьманів, знищено війська, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, а на ці поразки, на цю ганьбу, на саму згадку про яку наші пращури повмирали б, чим же відповідає ця сама Річ Посполита? А ось чим: зі зрадником, зі зганьбником своїм, зі спільником поганинів перемови починає й задоволення йому обіцяє! О Боже! Дай смерті, повторюю, бо не жити на світі нам, котрі зневагу вітчизни відчуваємо і задля неї себе у жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, по хвилі озвався:

– Пан Кисіль – це ще не Річ Посполита.

А князь на це:

– Не говори мені, ваша милость, про пана Киселя, бо я добре знаю, що за ним ціла партія стоїть, і він повністю згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і ще багатьох сановників, котрі сьогодні, поки в країні interregnum, у Речі Посполитій правлять і велич її уособлюють, хоч радше ганьблять її слабкістю, великого народу недостойною, бо не перемовами, а кров'ю цей вогонь гасити треба, бо рицарству ліпше загинути, аніж спідліти і зневагу всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а дивитися на це було так боляче й жаль, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що набігали на очі.

– Ясновельможний князю, – насміливсь озватися Зацвіліховський, – нехай вони язиком махають, а ми те саме робитимемо мечем.

– Справді-бо, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мене крається. Що нам далі діяти? Адже ми, милостиві панове, почувши про поразку вітчизни, прийшли сюди через охоплені вогнем ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, аби спільну неньку нашу від знищення і ганьби врятувати. Руки у нас мліють від трудів, голод кишки скручує, рани болять – ми ж на тяготи ці не зважаємо, аби тільки супротивника стримати. Про мене сказано у листі, буцімто я невдоволений, що мене рейментарство обминуло. Нехай же цілий світ розрадить, чи гідні його ті, кому воно дісталося, а я Бога і вас, добродії, у свідки беру, що так само, як і ви, не задля нагород і почестей життям своїм офірую, а від щирої любові до вітчизни. І от, коли ми останній подих із грудей випускаємо, що нам сповіщають? А те, що панове у Варшаві, а пан Кисіль у Гущі сатисфакцію для нашого супротивника обдумують[124]124
  У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше вмерти було, аніж дочекатися таких часів, які славу цих достойних народів так безсоромно знівечили і непоправної шкоди синам коронним завдали». А наприкінці листа стоїть приписка: «Якщо після розгрому кварцяного війська і взяття гетьманів у в'язницю Хмельницький задоволення дістане і при колишніх вольностях зостанеться зі своїми гультяями, я в цій вітчизні волію не жити, і краще нам умерти, аніж дати панувати над собою поганинам і гультяям». Книга пам'ятна, 28, 55 (прим. автора).


[Закрыть]! Ганьба! Ганьба!!!

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На це пан Стахович, чоловік поважний і сміливий, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Приятелем панові воєводі брацлавському будучи і послуючи від нього, я не дозволю, щоб його тут зрадником називали. І в нього теж борода від журби посивіла. А вітчизні він служить так, як сам розуміє, чи добре, чи погано, але чесно!

Князь не чув цих слів, бо поринув у болісні роздуми. Барановський при ньому теж не посмів учиняти скандалу, тому тільки погляд свій крицевий втупив у пана Стаховича, ніби хотів йому сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на ефес меча. Тим часом Ієремія прокинувся від задуми і понуро мовив:

– Тут іншої ради немає: доводиться або із послуху вийти (бо під час безкоролів’я стоять при владі вони), або честю вітчизни, задля якої ми трудилися, пожертвувати…

– Від непослуху все зле у Речі Посполитій нашій стається, – мовив поважно воєвода київський.

– Отже, дозволимо зганьбити вітчизну? Отже, якщо завтра нам накажуть із вірьовкою на шиї до Тугай-бея і Хмельницького йти, ми й це задля послуху вчинимо?

– Veto! – озвався пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – повторив пан Кердей.

Князь звернувся до полковників:

– Кажіть же, старі вояки! – мовив він.

Слово узяв пан Зацвіліховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят, я благочестивий русин, був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком називав. Здається, мені годилося б висловитися на користь перемов, але якщо доведеться вибирати: ганьба чи війна, то, навіть у могилу йдучи, я скажу: «Війна!».

– Війна! – мовив пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило кільканадцять голосів, а серед них пан Кшиштоф, пани Кердеї, Барановський і майже усі присутні.

– Війна! Війна!

– Нехай же буде, як ви кажете! – поважно мовив князь і вдарив булавою по відкритому листу пана Киселя.

РОЗДІЛ XXVIII

аступного дня, коли війська зупинились у Рильцеві, князь покликав пана Скшетуського і сказав:

– Військо наше слабе і зморене, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої примножує, бо чернь до нього прибуває. На воєводу київського я теж важити не можу, бо в душі він усе-таки належить до мирної партії і хоч іде зі мною, але неохоче. Треба б нам якось дістати підкріплення. Мені стало відомо, що неподалік від Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський із королівською гвардією і Корицький. Візьмеш для безпеки сотню двірських Семенів і вирушиш із моїм листом до цих полковників, аби поквапилися й негайно прийшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Моїх доручень ніхто краще від тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А справа вельми важлива.

Пан Скшетуський уклонився й того самого дня вирушив на ніч до Старокостянтинова, щоб пробратися непоміченим, бо скрізь крутилися Кривоносові роз'їзди і зграї черні, що вчиняли розбійницькі засідки у лісах і на шляхах, а князь, аби не було загайки, наказав уникати сутичок.

Отож ідучи тихо, Скшетуський на світанку дійшов до Вішоватого Ставу, де наткнувся на обох полковників, і серце його дуже зраділо. В Осинського була відбірна драгунська гвардія, вивчена на чужоземний лад, і німці. У Корицького ж – тільки німецька піхота, що складалася майже із самих ветеранів тридцятилітньої війни. Це були вояки такі грізні й умілі, що в руках полковника вони діяли як єдиний меч. До того ж обидва полки були добре екіпіровані й забезпечені амуніцією.

Довідавшись, що мають іти до князя, вони вельми зраділи, бо скучили за битвами і знали, що ні під яким іншим командиром вони стільки їх не матимуть. На жаль, обидва полковники відповіли відмовою, бо перебували у розпорядженні князя Домініка Заславського й мали чіткий наказ із Вишневецьким не єднатися. Марно пан Скшетуський тлумачив їм, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як багато зробили б для вітчизни, – вони навіть слухати не хотіли, твердячи, що субординація для військових людей – це найперший закон і обов'язок. Правда, вони сказали, що об'єднатися із князівськими силами можливо тільки тоді, коли від цього залежатиме врятування самих полків.

Тому поїхав пан Скшетуський вельми зажурений, бо знав, якою болісною буде для князя ця нова невдача і як сильно військо його справді стомлене й знесилене походами, безнастанними сутичками із ворогом, винищенням поодиноких зграй і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і браком відпочинку. Воювати у такому стані із супротивником, який удесятеро переважав силами, було майже неможливо, і пан Скшетуський добре розумів, що необхідно припинити воєнні дії супроти Кривоноса, дати війську як слід відпочити й дочекатися припливу до табору нових шляхетських поповнень.

Поринувши у ці думки, повертався пан Скшетуський до князя зі своїми Семенами, а йти мусив тихо, обережно і тільки вночі, аби не зустрітися ні з Кривоносовими роз'їз¬ дами, ні з численними розрізненими зграями, які складалися із козаків і простолюду, часом надто сильними, що шмигляли у всій околиці, палячи двори, вирізаючи шляхту й ловлячи по битих шляхах утікачів. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси – густі, із безліччю зрадливих ярів і розлогих просторів. На щастя, після недавніх дощів під час усієї подорожі стояла чудова погода. Ніч була розкішна, липнева, безмісячна, але всіяна зорями. Семени йшли вузькою лісовою стежиною, супроводжувані служилими мшинецькими лісничими, людьми дуже надійними, котрі досконало знали свої ліси. Довкола панувала глибока тиша, порушувана лише хрускотом сухих галузок під кінськими копитами. Аж раптом до вух пана Скшетуського і семенів долинули якісь далекі звуки, схожі на спів, що перебивався окриками.

– Стій! – тихо мовив пан Скшетуський і зупинив лінію семенів. – Що це?

До нього підійшов старий лісничий.

– Це, пане, божевільні блукають лісом і кричать, ті, у кого від жахів у голові замакітрилося. Ми вчора спіткали одну шляхтянку, котра ходить, пане, ходить, на сосни дивиться і волає: «Діти! Діти!» Певно, хлопи у неї дітей повбивали. На нас теж очі витріщила і заходилася пищати, аж жижки у нас затрусилися. Кажуть, по всіх лісах тепер таких чимало бродить.

Пана Скшетуського, хоч він і був рицарем безстрашним, дріж пройняв із голови до ніг.

– А може, то вовки виють? Здалеку розібрати важко, – сказав він.

– Та де там, пане! Вовків зараз у лісі нема, усі потяглися до сіл, де трупів хоч греблю гати.

– Страшні часи, – відповів на це рицар, – коли по селах вовки розгулюють, а в лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!

За хвилю знов запанувала тиша, чути було тільки звичний шум у маківках сосен. Та ось далекі звуки почулися сильніше і виразніше.

– Гей! – раптом сказав лісничий. – Схоже, там чимало людей. Ви, ваші милості, постійте тут або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

– Ідіть, – відповів пан Скшетуський. – А ми тут зачекаємо.

Лісничі зникли. Не було їх із годину. Пан Скшетуський уже почав нетерпеливитися і навіть підозрювати, чи не готується супроти нього якась зрада, коли це враз один із лісничих виринув із мороку.

– Є, пане! – сказав він, наближаючись до Скшетуського.

– Хто?

– Хлопи-різуни.

– А багато?

– Десь із двісті. Не знаю, пане, що діяти, бо розташувалися вони в яру, через який дорога наша йде. Багаття палять, але вогню не видно, бо внизу. Варти ніякої не виставили, можна на постріл із лука до них підійти.

– Добре! – мовив пан Скшетуський і, повернувшись до семенів, почав віддавати накази двом старшим.

Конвой відразу ж швидко рушив уперед, але так тихо, що тільки похрускування галузок могло виказати вершників; стремено не задзвеніло об стремено, шабля не дзенькнула, коні, звиклі до підкрадань і нападів, ішли вовчим поступом, без форкання й іржання.

Прибувши до місця, де дорога круто повертала, семени відразу побачили удалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив конвой на три відділення, із яких одне залишилося на місці, друге пішло краєчком уздовж яру, щоб замкнути протилежний вихід, а третє, спішившись, поповзло на животі аж до краю яру і залягло просто над головами у селян.

Пан Скшетуський, котрий був у цьому третьому відділенні, глянувши вниз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків ціле таборище: багать палало десять, але вони горіли не дуже яскраво, бо над ними висіли казани з варивом.

Запах диму й вареного м’яса лоскотав ніздрі пана Скшетуського та його Семенів. Довкола казанів стояли або лежали люди, п’ючи й розмовляючи. В одних були у руках фляги з горілкою, другі спиралися на списи, на вістрі яких були насаджені як трофеї відтяті голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися у їхніх мертвих зіницях і вищирених зубах; ці самі полиски освітлювали чоловічі обличчя, дикі й жорстокі. Тут же, під самісінькою стіною яру, чоловік із п’ятнадцять, голосно хропучи, спало; біля багать хто розмовляв, хто поправляв головешки, котрі стріляли від цього вгору снопами золотих іскор. Біля найбільшого багаття сидів, повернувшись спиною до стіни яру і до пана Скшетуського, кремезний старий дід і бренчав на лірі, а довкола нього зібралися півколом із тридцятеро різунів.

До вух пана Скшетуського долинули такі слова:

– Гем, діду! Про козака Голоту!

– Ні! – волали інші. – Про Марусю Богуславку!

– До біса Марусю! Про пана з Потока, про пана з Потока! – кричали найгучніші голоси.

Дід сильніше вдарив по струнах, прокашлявся і заспівав:

 
Стань, обернися, глянь, задивися, котрий маєш много,
Що рівний будеш тому, в котрого нема нічого,
Бо той справує, що всім керує, – сам Бог милостивий,
Усі наші справи на своїй шалі важить справедливо.
Стань, обернися, глянь, задивися, котрий високо
Умом літаєш, мудрости знаєш, широко, глибоко…
 

Тут дід на мить замовк і зітхнув, а за ним почали зітхати й селяни. Їх підходило до нього дедалі більше, але пан Скшетуський, хоч і знав, що усі його люди мають уже бути готові, сигналу до нападу не давав. Ця тиха ніч, палахкотливі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, пробудили в рицаря якісь дивні думки, якісь почуття і смуток, котрих він сам не міг пояснити. Ще не загоєні рани його серця відкрилися, і поручика стиснув глибокий жаль за недавнім минулим, за втраченим щастям, за незабутніми хвилинами тиші й спокою. Він задумався і розжалився, а тим часом дід співав далі:

 
Стань, обернися, глянь, задивися, котрий воюєш,
Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш,
Бо вже рицарі й кавалери перед тим бували,
Тим воювали, од того ж меча самі умирали!
Стань, обернися, глянь, задивися і скинь з серця буту,
Наверни ока, которий з Потока ідеш на Славуту.
Невиннії душі береш за уші, вольность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш
Гей, поражайся, не запаляйся, бо ти рейментаруєш,
Сам булавою, в сім польськім краю, як сам хочеш, керуєш[125]125
  Процитовані уривки взято із тогочасної пісні, записаної в «Літописі, або малій хроніці» Йоахима Єрлича. Видавець припускає, що пісню склав сам Єрлич, але нічим припущення свого не підкріплює. Хоча, з іншого боку, полонізми, вживані автором пісні, вказують на його національне походження (прим. автора).


[Закрыть].
 

Дід знову замовк. Зненацька з-під руки одного із Семенів вислизнув камінець і з шурхотом покотився униз. Кілька селян, швидко прикривши очі долонями, почали вдивлятися у зарості над яром. Скшетуський, вирішивши, що час настав, випалив у середину натовпу з пістоля.

– Бий! Мордуй! – крикнув він, і тридцять Семенів дали залп просто в обличчя селянам, відтак із шаблями в руках блискавично зсунулися похилою стіною яру до переляканих і заскочених різунів.

– Бий! Мордуй! – загриміло з одного кінця яру.

– Бий! Мордуй! – відгукнулися дикі голоси з другого.

– Ярема! Ярема!

Напад був такий несподіваний, жах такий страшний, що селяни, хоч і озброєні, майже не чинили спротиву. Вже й так у таборах збунтованого простолюду подейкували, що Ієремія не без допомоги злого духу може бути і бити водночас у кількох місцях, отож зараз це ім’я, прозвучавши серед селян, котрі нічого не очікували й ні до чого не готувалися, немов ім’я самого злого духу, вибило у них зброю із рук. Та й зі списами і косами в тісняві не було де розвернутися, тому, приперті, як отара овець, до протилежної стіни яру, січені шаблями по головах і обличчях, биті, прохромлювані, розтоптувані ногами, селяни, ошалівши від страху, простягали руки і, хапаючи ними невблаганне залізо, гинули. Тихий ліс наповнився зловісними звуками битви. Дехто намагався утекти через протилежний схил яру, але, видираючись, калічив руки і падав на леза шабель. Одні гинули спокійно, другі просили пощади, треті, щоб не бачити смертної хвилини, затуляли обличчя руками, четверті кидалися ниць на землю, але свист шабель і волання вмирущих перекривали крик нападників: «Ярема! Ярема!», – крик, від якого волосся піднімалося на селянських головах, а смерть видавалася іще страшнішою.

А дід уперіщив одного із семенів лірою по голові, так що той аж перевернувся, другого схопив за руку, аби не дати вдарити шаблею, і ревів зі страху, як буйвол.

Кілька жовнірів, побачивши таке, притьмом кинулися порубати його, сюди ж прискакав і пан Скшетуський.

– Живцем брати! Живцем брати! – крикнув він.

– Стій! – ревів дід. – Я перевдягнений шляхтич! Loguor latine[126]126
  Я говорю латиною! (лат.).


[Закрыть]! Я не дід! Стійте, кажу вам! Розбійники, мерзотники, кобилячі діти, шибайголови, кишенькові злодії!

Але дід не скінчив своєї літанії[127]127
  Літанія – католицька молитва.


[Закрыть], бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя і закричав так, що аж схили яру відгукнулися луною:

– Заглоба!

І враз, як дикий звір, кинувся на діда, вчепився пальцями у плечі, обличчя притулив до обличчя і, трясучи його, як грушу, вереснув:

– Де князівна? Де князівна?

– Жива! Здорова! У безпеці! – крикнув у відповідь дід. – Пусти, ваша милость, грець би тебе взяв, душу витрясеш.

І тоді нашого рицаря, котрого не могли здолати ні полон, ні рани, ні недуги, ні страшний Бурдабут, здолала щаслива звістка. Руки його ослабли, чоло зросив рясний піт, він сповз на коліна, обличчя затулив долонями й, упершись головою у схил яру, застиг у мовчанні, дякуючи, певно, Богові.

Тим часом було добито решту нещасних селян, опріч кільканадцяти зв’язаних, яким судилося бути відданими у таборі катові, щоб він витяг із них зізнання. Усі інші лежали розпростерті й мертві. Бій ущух, залягла тиша. Семени збиралися до свого командира і, побачивши, як він стоїть навколішки під схилом, тривожилися, чи не поранено його. Він же підвівся, й обличчя його було таке проясніле, ніби сама зоря сяяла у нього в душі.