Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

У Млієві вони зустріли татарські загони, що гнали нові юрби полонених. Городище було спалене дотла. Стирчали тільки мурована дзвіниця костьолу і старий дуб посеред майдану, що ряснів страшними плодами, бо висіло на ньому кількадесят маленьких єврейських дитинчат, повішених три дні тому. Тут було вимордувано й багато шляхти із Коноплянки, Старосілля, Вужівки, Балаклії і Водачева. Саме містечко було порожнє, бо чоловіки подалися до Хмельницького, а жінки, діти і старі повтікали у ліси, боячись приходу військ князя Ієремії.

З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосільці на Чигирин, зупиняючись дорогою тільки для того, щоб дати перепочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали у місто. Війна пощадила його, тільки деякі будинки були зруйновані, серед яких – зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Довколапалець, а з ним тисяча молодців, але і він, і молодці, і всі жителі були страшенно стривожені – тут, як і скрізь дорогою, усі були впевнені, що от-от з’явиться князь і почне помсту, якої світ не бачив. Не відомо було, хто пускає ці чутки і звідкіля вони приходять. Можливо, їх породжував страх, отож постійно повторювали, що або князь уже пливе Сулою, або що вже стоїть біля Дніпра, або що вже спалив Васютинці, або що вирізав усіх у Борисах, і кожна поява вершників або піших людей викликала неймовірний переполох.

Пан Скшетуський жадібно слухав ці звістки, бо розумів, що хоч би вони й не були правдивими, усе-таки стримували поширення бунту на Задніпров’ї, яке перебувало безпосередньо під князівською рукою.

Скшетуський хотів довідатися про щось певніше від Довколапальця, але виявилося, що підполковник, як і інші, про князя нічого не знає і навіть сам був би радий дізнатися хоч що-небудь від Скшетуського. А оскільки до чигиринського берега було перетягнуто всі байдаки, човни і човники, то й утікачі з протилежного берега до Чигирина дістатися не могли.

Отож Скшетуський, не гаючись довше в Чигирині, наказав переправити себе і без затримки рушив у Розлоги. Впевненість у тому, що скоро він сам дізнається, що сталося з Геленою, і надія, що вона, можливо, жива або ж сховалася разом із тіткою і княжичами в Лубнах, додавала йому сили й здоров’я. З воза пересів він на коня і безжалісно квапив своїх татар, котрі, вважаючи його послом, а себе приставами, відданими під його команду, не сміли йому чинити спротиву. Вони летіли, ніби за ними хтось гнався, а під копитами бахматих татарських коней клубочився золотий пил. Вони минали садиби, хутори і села. Край був спустошений, поселення обезлюдніли так, що вони довго не могли знайти живої душі. Можливо, перед їхнім приїздом усі просто поховалися. Пан Скшетуський наказав скрізь обшукувати сади, пасіки, комори і стріхи стодол, але нікого не можна було знайти.

Аж за Погребами один із татар помітив якусь людську постать, що намагалася сховатись в очеретах, якими поросли береги Кагамлику.

Татари кинулись до річки і за кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох голих-голісіньких людей.

Один із них виявився дідом, другий – струнким п’ятнадцяти-шістнадцятилітнім підлітком. Обидва клацали зубами від страху і довгенько не могли вимовити й слова.

– Звідки ви? – запитав пан Скшетуський.

– Ми нізвідки, пане! – відповів старий. – Просимо милостиню ось із лірою, а оцей німий мене водить.

– А звідки зараз ідете? З якого села? Говори сміливо, нічого тобі не буде.

– Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас якийсь чортяка обібрав. Чоботи добрячі були – забрав, шапки були добрі – забрав, сіряки від милосердних людей – забрав, навіть ліри не залишив.

– Я тебе, дурню, питаю, із якого ти села йдеш?

– Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень шукаємо милосердних, котрі вдягли б нас і нагодували, ми ж голодні!

– Слухай тоді, хлопе: відповідай, що питаю, а то накажу повісити.

– Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, абощо, або будь-що, то нехай мені – от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто такий його розпитує, вирішив ні про що й не казати.

– А в Розлогах був? Там, де живуть князі Курцевичі?

– Не знаю, пане.

– Повісити його! – крикнув пан Скшетуський.

– Був, пане! – закричав дід, бачачи, що незнайомець не жартує.

– Що ж ти там бачив?

– Ми там були п’ять днів тому, а потім у Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

– Які лицарі?

– Не знаю, пане! Один каже – ляхи, другий каже – козаки.

– На коней! – крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце заходило точнісінько як тоді, коли намісник, зустрівши Гелену з княгинею на дорозі, їхав поруч них біля Розванової карети. Кагамлик так само відсвічував пурпуром, день готувався до сну, іще тихіший, лагідніший, тепліший. Тільки тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувалися в ньому, а тепер мчав, як засуджений на вічні муки, гнаний вихором неспокою і лихих передчуттів. Голос розпачу волав у нього в душі: «Це Богун її взяв. Ти вже її більше не побачиш!», а голос надії заспокоював: «Це князь! Вона врятована!». І голоси ці так терзали його, що мало серця не розривали. Вершники мчали, підганяючи коней, що вже знесилювалися.

Минула година, друга. Зійшов місяць і, підіймаючись дедалі вище, бліднішав. Коні вкрилися піною і важко хропли. Влетіли в ліс, він промайнув, мов блискавка, влетіли в яр, за яром – уже Розлоги. Ще хвилька, і долю рицаря буде вирішено. А вітер від швидкості тим часом свище в нього у вухах, шапка спала з голови, кінь під ним стогне, ніби ось-ось упаде. Ще мить, іще ривок, і яр відкриється. Вже! Вже!

І раптом страшний, нелюдський крик вихопився з грудей пана Скшетуського.

Подвір’я, комори, стайні, стодоли, частоколи і вишневий сад – усе зникло.

Блідий місяць освітлював узгір’я, а на ньому – купу чорного згарища, що вже навіть перестало диміти.

Тиші не порушував жоден звук.

Пан Скшетуський мовчки зупинився перед ровом, тільки руки до неба здійняв, дивився, дивився і якось дивно хитав головою. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого мосту, перейшов рів по поперечній балці й сів на камені, що лежав посеред майдану. Потім почав озиратися довкола, як людина, котра вперше опинилася в якомусь місці й хоче з ним ознайомитися. Він був у нестямі. Але не видав ані звуку. За хвилю, уперши руки в коліна і понуривши голову, він сидів непорушно, і могло здатися, що він заснув, а якщо не заснув, то одерев'янів. У голові в нього замість думок проносилися якісь незрозумілі картини. Ось він побачив Гелену, таку, з якою попрощався перед своєю останньою подорожжю, тільки обличчя її було ніби затягнуте серпанком і розгледіти його було неможливо. Він спробував її з цієї туманної хмарки визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Потім перед ним промайнув чигиринський базарний майдан, старий Зацвіліховський і нахабне обличчя Заглоби; воно з особливою настирливістю виникало в нього перед очима, аж поки його нарешті заступило понуре обличчя Гродзицького. Відтак він побачив іще Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усю подорож і всі випадки аж до сьогоднішнього дня, аж до останньої години. А далі був морок! Що діялося з ним зараз, він збагнути не міг. Мав тільки якесь невиразне відчуття, що їде до Гелени, у Розлоги, але сил йому забракло, тому він і спочиває на згарищі. Хотів би вже підвестися і їхати далі, але якась безмірна кволість приковує його до місця, так ніби до ніг йому стофунтові ядра поприв'язували.

Отож він сидів і сидів. Ніч збігала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши багаття, заходилися підсмажувати шматки кінського стерва, відтак, наївшись, повкладалися спати на землі.

Але не минуло й години, як вони посхоплювалися на рівні ноги.

Здалеку долинав гомін, схожий на шум великого загону кінноти, що йде спішним маршем.

Татари хватькома начепили на жердину білу плахту і підкинули в багаття хмизу, аби здалеку побачили, що вони мирні посланці.

Тупіт коней, форкання і брязкіт шабель дедалі ближчали, і невдовзі на путівці показався кінний загін, який умить оточив татар.

Почалася коротка розмова. Татари показали на постать, що сиділа на узгір'ї, котру було добре видно, бо на неї падало місячне світло, і пояснили, що супроводжують посла, а від кого, це він найкраще скаже сам.

Тоді командир загону разом із кількома товаришами піднявся на узгір'я, але ледве наблизився і глянув у обличчя незнайомця, як ураз розкрив обійми і вигукнув:

– Скшетуський! Боже милосердей, це Скшетуський!

Намісник навіть не ворухнувся.

– Милостивий пане наміснику, ти не впізнаєш мене? Я Биховець. Що з тобою?

Намісник мовчав.

– Отямся на Бога! Гей, товариші, нуте сюди!

І справді, це був пан Биховець, котрий ішов у авангарді всієї армії князя Ієремії.

Тим часом надійшли й інші полки. Звістка про те, що знайшовся Скшетуський, блискавкою рознеслася по хоругвах, тому всі квапилися привітати милого приятеля. Малий Володийовський, обидва Слешинські, Дзік, Опришевський, Мігурський, Якубович, Ленц, пан Лонгінус Підбип'ята і безліч інших офіцерів бігли навперегонки на узгір'я. Але марно вони промовляли до нього, називали на ім'я, шарпали за плечі, силкувалися підвести – пан Скшетуський дивився на них широко розплющеними очима і нікого не впізнавав. А радше навпаки! Здавалося, що він упізнає їх, тільки вони йому зовсім байдужі. Тоді ті, хто знав про його кохання до Гелени, а про це знали майже всі, зорієнтувавшись, де саме вони знаходяться, глянувши на чорне згарище і сивий попіл, зрозуміли все.

– Від горя він пам’ять утратив, – прошепотів один.

– Розпач mentem[79]79
  Розум (лат.).


[Закрыть] йому затьмарив, – додав другий.

– Відведіть його до князя. Може, як побачить його, отямиться!

Пан Лонгінус у відчаї заламував руки. Усі, оточивши намісника, дивилися на нього зі співчуттям. Дехто втирав рукавичками сльози, дехто сумно зітхав. Та раптом із юрби виступила кремезна постать і, поволі наблизившись до намісника, поклала йому на голову руки.

Це був ксьондз Муховецький.

Усі принишкли й стали навколішки, ніби чекали чуда. Але ксьондз чуда не сотворив, а й далі тримаючи руки на голові Скшетуського, підняв очі до неба, залитого місячним сяйвом, і почав голосно промовляти:

– Pater noster, qui es in coelis! Sanctificetur nomen Tuum, adveniat regnum Tuum, fiat voluntas Tua[80]80
  Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя… (лат.).


[Закрыть]…

Тут він замовк і за хвилю повторив голосніше й урочистіше:

– Fiat voluntas Tua![81]81
  Нехай буде воля твоя! (лат.).


[Закрыть]

Залягла глибока тиша.

– Fiat voluntas Tua!.. – повторив ксьондз утретє.

І тоді з уст Скшетуського почувся голос неймовірного болю і водночас смирення:

– Sicut in coelo, et in terra![82]82
  Як на небі, так і на землі! (лат.).


[Закрыть]

І рицар, заридавши, упав на землю.

РОЗДІЛ XVII

би з'ясувати, що трапилося в Розлогах, доведеться повернутися трохи назад, аж до тієї ночі, коли пан Скшетуський відправив Жендзяна з листом із Кодака до старої княгині. У листі він настійливо прохав, щоб княгиня, забравши Гелену, якнайшвидше їхала до Лубен під опіку князя Ієремії, адже війна може початися будь-якої хвилини. Жендзян, сівши у чайку, яку пан Гродзицький із Кодака по порох відправив, вирушив у дорогу, але долав її поволі, бо вони підіймалися річкою вгору. Під Кременчугом вони зустріли війська під проводом Кричевського й Барабаша, що за наказом гетьманів пливли воювати проти Хмельницького. Жендзян бачився з Барабашем, котрому відразу ж розповів, які небезпеки чекають на пана Скшетуського дорогою на Січ. Ось чому він просив старого полковника при зустрічі з Хмельницьким не забути поцікавитися долею посла. Після цього Жендзян рушив далі.

До Чигирина прибули на світанку. Тут їх негайно оточила варта семенів, питаючи, що вони за одні.

Вони відповіли, що їдуть із Кодака від пана Гродзицького з листом до гетьманів. Попри це старшому з чайки і Жендзянові наказано було з'явитися до полковника.

– Якого полковника? – спитав старший.

– Пана Лободи, – відповіли караульні осавули, – котрому великий гетьман велів усіх, хто прибуває із Січі до Чигирина, затримувати й допитувати.

Пішли. Жендзян ішов сміливо, бо не сподівався нічого лихого, знаючи, що тут уже поширюється гетьманська влада. Їх привели у дім пана Желенського, що стояв поблизу Дзвонецького Кута, де була квартира полковника Лободи. Але їм сказали, що полковник іще вдосвіта виїхав до Черкас і що його заміщає підполковник. Ждали вони досить довго, аж поки нарешті двері відчинилися і з'явився очікуваний підполковник.

У Жендзяна аж коліна затремтіли, коли він його побачив.

Це був Богун.

Влада гетьманська й справді поширювалася ще на Чигирин, але позаяк Лобода і Богун до Хмельницького іще не перекинулися, і, натомість, голосно заявляли про свою прихильність до Речі Посполитої, великий гетьман саме їм і доручив стояти гарнізоном у Чигирині й бути пильними.

Богун сів за стіл і почав допитувати прибулих.

Старший, котрий віз листа од пана Гродзицького, відповідав за себе і за Жендзяна.

Оглянувши листа, молодий підполковник заходився в подробицях розпитувати, що чути в Кодаку, і помітно було, що йому дуже хочеться дізнатися, навіщо це пан Гродзицький до великого гетьмана людей і чайку послав. Але старший відповісти йому на це не міг, а лист було скріплено печаткою пана Гродзицького.

Допитавши прибулих, Богун уже хотів відпустити їх і в капшук поліз, щоб дати їм на горілку, коли це враз розчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до кімнати.

– Послухай, Богуне! – заволав він. – Негідник Допул найкращий тройняк приховав. Я поліз із ним у погріб. Аж глядь – у кутку чи то сіно, чи ще щось. Питаю, що то? Каже: сухе сіно! Глянув я ближче – аж звідти шийка від дзбана, як татарин із трави, виглядає. От сучий син! Я кажу – поділімося роботою: ти з’їси сіно, бо ти віл, а я мед вип’ю, бо я людина. От я й приніс дзбан на чесну пробу, давай мерщій кубки.

Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв дзбан над головою і заспівав:

 
Гей, Ягусю! Гей, Кундусю!
Ти підстав нам губи просто,
Ще й чарчину дай для тосту!
 

Тут пан Заглоба, побачивши Жендзяна, враз замовк, поставив дзбан на стіл і сказав:

– Ой лелечко! Та це ж пахолок пана Скшетуського!

– Чий? – квапливо спитав Богун.

– Пана Скшетуського, намісника, котрий у Кодак поїхав, а мене тут перед від’їздом таким лубенським медом частував, що винарям такий і не снився. Ну, як там почуває себе твій пан? Чи здоровий?

– Здоровий і велів вашій милості кланятися, – відповів збентежений Жендзян.

– Ох і славний він рицар! А ти ж як у Чигирині опинився? Навіщо тебе господар із Кодака відіслав?

– Господар як господар, – відповів на це Жендзян. – У нього в Лубнах свої справи, через які він велів мені вернутися, та й що я маю у Кодаку робити?

Увесь цей час Богун пильно стежив за Жендзяном, а потім раптом сказав:

– Знаю я твого пана, бачив його у Розлогах.

Жендзян повернув голову і, наставивши вухо, ніби недочувши, спитав:

– Де?

– У Розлогах.

– У Курцевичів, – докинув Заглоба.

– У кого? – знову перепитав Жендзян.

– Бачу, ти трохи оглух, – сухо зауважив Богун.

– Бо не виспався.

– То ще виспишся. Так кажеш, твій господар послав тебе в Лубни?

– Авжеж.

– Певно, там у нього є якась любка, – втрутився пан Заглоба, – до якої він свої почуття через тебе пересилає.

– Та хіба я знаю, мій добродію!.. Може, є, а може, й немає, – відповів Жендзян.

Відтак він уклонився Богунові й панові Заглобі.

– Слава Ісусові Христу, – мовив він, намагаючись піти.

– Навіки слава! – відповів Богун. – Постривай-но, голубе, не квапся. А чому ти від мене приховав, що служиш у пана Скшетуського?

– А тому що ви, добродію, й не питали, а я собі думаю, навіщо це мені казна-що говорити. Слава Ісусові…

– Постривай, кажу тобі. Листи ці від пана везеш?

– Панське діло писати, а моє, як слуги, віддати, але тільки тому, до кого їх написано, отож дозвольте мені попрощатися з вашими милостями.

Богун зморщив свої соболині брови і плеснув у долоні. Тої ж миті до кімнати вскочило двоє Семенів.

– Обшукати його! – закричав Богун, показуючи на Жендзяна.

– Рятуйте, люди, ґвалт наді мною чинять! – заверещав Жендзян. – Я теж шляхтич, хоч і слуга, і ви, милостиві панове, в суді за це відповісте.

– Богуне, облиш його! – втрутився пан Заглоба.

Але тим часом один із Семенів знайшов у Жендзяна за пазухою два листи і передав їх підполковникові.

Богун відіслав козаків геть, бо, не вміючи читати, не хотів, щоб вони про це дізналися. Після цього, звернувшись до Заглоби, сказав:

– Читай, а я пахолка стерегтиму.

Заглоба примружив ліве око, на якому в нього була полуда, і прочитав адресу:

– «Великомилостивій до мене пані й добродійці, ясновельможній княгині Курцевич у Розлогах».

– То ти, соколику, до Лубен їхав і не знаєш, де Розлоги? – спитав Богун, дивлячись страшним поглядом на Жендзяна.

– Куди мені веліли, туди й їхав! – відповів пахолок.

– Розпечатувати чи що? Sigillum[83]83
  Печатка (лат.).


[Закрыть] шляхетська – річ свята! – зауважив Заглоба.

– Мені великий гетьман дав право усякі листи переглядати. Розпечатуй і читай.

Заглоба розпечатав і заходився читати: «Великомилостива до мене пані і т. Ін. Сповіщаю вашій милості пані, що я уже стою в Кодаку, звідкіля, дай Боже щасливо, сьогодні вранці на Січ вирушу, а поки що вночі пишу тут, від неспокою заснути не можучи, аби з вами яка пригода від цього харцизяки Богуна та його гультяїв не сталася. А позаяк мені тут і пан Кшиштоф Гродзицький казав, що от-от, дивись, і війна велика вибухне, на яку також і чернь підніметься, тому заклинаю і благаю вашу милость, пані, аби ви со instante[84]84
  Сеї ж миті (лат.).


[Закрыть], хоч би навіть і степ не протрях, хоч би й верхи, негайно з князівною в Лубни їхати зволили й інакше не чинили, бо я вчасно повернутися не встигну. Прохання це зволь, ваша милость пані, не гаючись виконати, щоб про блаженство, мені обіцяне, я міг не турбуватися і, повернувшись, натішився ним. А замість того, щоб вашій милості, пані, з Богуном розводитися і, обіцявши мені дівчину, йому зі страху баки забивати, ліпше sub tutelam[85]85
  Під охороною (лат.).


[Закрыть] князя, пана мого, сховатися, котрий praesidium[86]86
  Гарнізон (лат.).


[Закрыть] у Розлоги послати не загається, а отже, й маєток збережете. При цьому маю честь і т. ін. і т. ін.».

– Гм, ваша милость, Богуне, – мовив Заглоба, – гусар, здається, тобі роги хоче наставити. Отже, ви до однієї дівки халявки смалили? Чого ж ти не казав? Але не переживай, зі мною теж раз трапилося…

Почата фраза вмить завмерла на вустах у пана Заглоби. Богун сидів за столом непорушно, але обличчя його було ніби зсудомлене, бліде, очі заплющені, брови зморщені. З ним діялося щось страшне.

– Що з тобою? – спитав пан Заглоба.

Козак заходився гарячково махати рукою, а з вуст його почувся притишений, хриплий голос:

– Читай, читай другого листа.

– Другий до князівни Гелени.

– Читай, читай!

Заглоба почав:

– «Найсолодша, люба Геленко, серця мого пані й королево! Оскільки у князівській справі я ще довгенько у цих краях залишитися мушу, то пишу до дядини для того, аби ви у Лубни негайно їхали, де ніяка твоїй цноті кривда від Богуна статися не може і нашому взаємному коханню шкоди завдано не буде…»

– Годі! – зненацька вигукнув Богун і, шалено скочивши з-за столу, стрибнув до Жендзяна.

Келеп захурчав у нього в руці, й нещасний пахолок, уражений просто в груди, тільки охнув і бухнувся на підлогу. Божевілля пойняло Богуна: він кинувся до пана Заглоби, вирвав у нього листи і сховав їх за пазуху. © http://kompas.co.ua

Заглоба, схопивши дзбан із медом, відскочив до груби і крикнув:

– Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Чоловіче, ти що, сказився? Здурів, чи що? Заспокойся, отямся! Устроми голову в відро, чорти б тебе взяли! Ти чуєш мене?

– Крові! Крові! – вив Богун.

– Ти що, розумом схибнувся? Устроми ж голову в відро, кажу тобі! Он тобі кров, ти вже пролив її, до того ж невинну. Він уже не дихає, цей бідолашний підліток. Чорт тебе вхопив чи сам ти справжній чорт. Отямся ж, а ні, то хай тобі хрін, поганський сину!

Вигукуючи так, пан Заглоба просунувся із протилежного боку столу до Жендзяна і, схилившись над ним, почав обмацувати йому груди і руку йому до рота прикладати, бо звідти сильно йшла кров.

А Богун, схопившись за голову, вив як поранений вовк. Потім, не перестаючи вити, упав на лаву, бо душа в ньому терзалася від люті й болю. Раптом він підхопився, підбіг до дверей, висадив їх ногою і вибіг у сіни.

– Біжи стрімголов! – буркнув собі під ніс пан Заглоба. – Біжи й розбий голову об стайню або об стодолу, хоч, рогоносцем будучи, міг би вже й колотися. Оце так розлютився! Я такого ще в світі не бачив. Зубами, як пес на злучці, клацав. Але пахолок іще живий, небожатко. Далебі, якщо йому цей мед не допоможе, тоді він збрехав, що шляхтич.

Так буркочучи, пан Заглоба вмостив Жендзянову голову у себе на колінах і почав поволеньки вливати у його посинілі вуста тройняк.

– Побачимо, чи добра кров у тобі тече, – мовив він далі до знепритомнілого. – Якщо єврейська, приправлена медом чи вином, то закипить, якщо хлопська, то, будучи лінивою й важкою, на спід піде, і тільки шляхетська звеселиться й відбірний утворить лікер, який тілові дає мужність і силу. Іншим націям Господь Бог теж дав напої, аби кожна мала свою гідну втіху.

Жендзян тихо застогнав.

– Ага, іще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Отак! А тепер, раз ти подав ознаку життя, я, мабуть, перенесу тебе до стайні й покладу десь у кутку, щоб тебе цей змій козацький до решти не розтерзав, коли повернеться. Небезпечний він приятель, чорти б його вхопили, рука в нього гірша, ніж розум.

Сказавши це, пан Заглоба підняв Жендзяна з підлоги із легкістю, яка свідчила про незвичайну силу, і вийшов у сіни, а далі – на подвір’я, де кільканадцять Семенів грали в кості на розстеленому на землі килимку. Побачивши його, вони підхопилися, а він сказав:

– Хлопці, візьміть-но в мене цього пахолка й покладіть на сіно. І нехай котрийсь із вас збігає по фельдшера.

Наказ було негайно виконано, бо пан Заглоба, як Богунів приятель, мав серед козаків велику шану.

– А де ж це підполковник?

– Наказав коня подати і поїхав на полкову квартиру, а нам велів бути напоготові й коней осідланих тримати.

– То й мій осідланий?

– Авжеж.

– Тоді давайте. Отже, я підполковника у полку знайду?

– Та он же він і сам їде.

Справді, крізь склеписту чорну браму садиби видно було Богуна, котрий під’їздив із боку базарного майдану, за ним на певній відстані показалися списи більш як сотні молодців, як видно, готових до бою.

– На коней! – гукнув крізь браму Богун семенам, що були на подвір’ї.

Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба вийшов із брами й уважно подивився на молодого отамана.

– У похід вирушаєш?

– Атож.

– А куди ж тебе чорт несе?

– На весілля.

Заглоба підійшов ближче.

– Побійся Бога, синку! Гетьман наказав тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і семенів забираєш. Наказ порушуєш. Тут натовпи черні тільки й чекають слушної миті, щоб на шляхту кинутися. Місто занапастиш, гнів гетьманський на себе накличеш.

– На погибель і місту, і гетьманові!

– Головою доведеться відповідати.

– На погибель і моїй голові!

Заглоба зрозумів, що марно буле говорити з козаком. Той затявся домогтися свого, хоч міг занапастити і себе, й інших. Здогадався Заглоба і куди зібрався отаман, але не знав, як учинити: їхати йому з Богуном чи лишитися? їхати було небезпечно, бо це означало те саме, що у суворий воєнний час наразитися на авантюрну справу, яка загрожує карою на горло. А залишитися? Чернь і справді чекала тільки вістей із Січі, сигналу до різні. А може, навіть би й не чекала, якби не тисяча Богунових семенів і величезна повага до отамана в Україні.

Щоправда, пан Заглоба міг податися до табору гетьманів, але він мав свої причини цього не робити. Може, тут був обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд із приводу якогось убивства, може, якась помилка у книгах – про це він один тільки й знав; досить сказати, що він просто не хотів лізти нікому у вічі. Шкода йому було покидати Чигирин. Так йому тут було добре, так тут ніхто ні про що не питав, так уже пан Заглоба зжився тут з усіма: і зі шляхтою, і зі старостиними економами, і з козацькою старшиною! Правда, старшина зараз роз'їхалася, а шляхта, боячись бурі, принишкла по кутках, але ж був Богун, компаньйон із компаньйонів, гуляка із гуляк. Познайомившись за чаркою, вони відразу ж побраталися із Заглобою. Відтоді їх бачили тільки разом. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав, і обом, як неспокійним духам, було вкупі добре.

І коли зараз довелося вибирати, чи залишитися в Чигирині й попасти під ніж черні, чи поїхати з Богуном, пан Заглоба вибрав останнє.

– Коли ти так впадаєш у відчай, – сказав він, – то поїду і я з тобою. Може, знадоблюся або вгамую, якщо треба буде. Ми вже не можемо один без одного, як голка без нитки, але того, що сталося, я не сподівався!

Богун нічого не відповів. Через півгодини дві сотні Семенів вишикувалися похідним порядком. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Селяни, що тут і там стояли юрбами на базарному майдані, поглядали на них спідлоба і перешіптувалися, пробуючи здогадатися, куди вони їдуть, чи скоро повернуться і чи повернуться взагалі.

Богун їхав мовчки, заглибившись у свої думки, таємничий і понурий, як ніч. Семени не питали, куди він їх веде. За ним вони ладні були йти хоч на край світу.

Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський битий шлях. Коні йшли клусом, здіймаючи хмари куряви, а оскільки день був спекотний, сухий, невдовзі вкрилися піною. Довелося трохи стишити біг, і загін розтягся по шляху довгою уривчастою стрічкою. Богун відірвався вперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив зав’язати розмову.

Обличчя молодого отамана було спокійнісіньке, хоч на ньому й видно було смертельний смуток. Можна було сказати, що неозорі далі на північ аж за Кагамлик, біг коня й степове повітря стишили в ньому внутрішню бурю, яка зірвалася після прочитання листів, відібраних у Жендзяна.

– Ох і припікає, – почав пан Заглоба, – аж солома в чоботях підпарюється. У полотняному кітелі навіть жарко, бо вітру зовсім немає. Богуне! Слухай-но, Богуне!

Отаман, ніби розбуджений від сну, глянув на нього своїми глибокими чорними очима.

– Дивись, синку, – вів далі пан Заглоба, – щоб тебе меланхолія не заїла, бо якщо вона з печінки, де зазвичай гніздиться, у голову вдарить, із глузду легко з’їхати можна. А я й не знав, що ти такий улюбливий. Певно, у травні ти народився, а це місяць Венери, в якому аура така блаженна, що навіть стружка до стружки любов відчувати починає, люди ж, котрі у цьому місяці народилися, сильнішу від інших у натурі своїй цікавість до жінок мають. Та все-таки й тут виграють ти, хто себе угамувати вміє, а тому раджу тобі про помсту забути. На Курцевичів ти цілком слушно можеш ображатися, та хіба ж одна вона дівка на світі?

Богун, ніби не Заглобі, а жалю власному відповідаючи, озвався голосом, що більше на голосіння, ніж на мову людську скидався:

– Одна вона, зозуля, одна на світі!

– А хоч би й так, то що тобі з того, коли вона іншому кує? Слушно кажуть, що серце – волонтер, під яким стягом захоче служити, під таким і служить. Зваж при цьому, що дівка ця голубої крові, бо Курцевичі, чув я, від князів свій родовід ведуть… Високі це пороги.

– На дідька мені ваші пороги, ваші родоводи, ваші пергаменти! – Тут отаман з усієї сили вдарив по ефесу шаблі. – Ось він, мій рід! Ось мої право і пергамент! Ось мій сват і боярин! О, зрадники! О, вража кров проклята! Добрий вам був козак, друг і брат був у Крим із ним ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили і синком звали, і дівку обіцяли, а тепер що? Прийшов шляхтич, ляшок гарненький, і от від козака, синка і друга відцуралися – душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти хоч землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..

Голос отамана здригнувся. Він зціпив зуби і заходився, так бити кулаками в широкі груди, що із них, як із-під землі, чулася луна.

Настала хвиля мовчання. Богун важко відсапував. Біль і гнів навперемін роздирали дику душу козака, що не знала впину. Заглоба чекав, поки він утомиться і вгамується.

– Що ж ти збираєшся вчинити, юначе нещасний? Як діятимеш?

– Як козак – по-козацькому!

– Гм, я вже знаю, що це буде. Але про це годі. Одне тільки тобі скажу: це земля Вишневецьких і Лубни неподалік. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона там із дівкою сховалася, а це означає, що вони під князівською опікою, а князь – лев суворий…

– І хан лев, а я йому у пащу влазив і вогнем у вічі світив!

– Ти що, шалена голово, князеві хочеш війну оголосити?

– Хмель і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!

Пан Заглоба занепокоївся ще дужче.

– Тьху ти, чорт! То це просто бунтом пахне! Vis armata raptus puellae[87]87
  Збройна сила, викрадення дівчини (лат.).


[Закрыть] і бунт – це ж кат, шибениця і вірьовка. Гарний шестерик, ним можеш заїхати якщо не далеко, то високо. Курцевичі теж захищатимуться.

– То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені були братами, а стара княгиня – матір'ю, котрій я у вічі як пес заглядав! А як Василя татари схопили, хто у Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, бо думав, що дівчину ту вислужу. А вони за те продали, продали мене як раба, на злу долю і на нещастя… Вигнали геть?

Гаразд, я піду. Тільки спершу вклонюся за хліб і сіль, які у них їв, по-козацькому заплачу й піду, бо я свою дорогу знаю.

– І куди ж ти підеш, якщо із князем заведешся? До Хмеля в табір?

– Якби мені дівку віддали, я був би вашим ляським братом, вашим другом, вашою шаблею, душею вашою заклятою, вашим псом. І взяв би своїх Семенів, інших з України кликнув би, та й на Хмеля і на рідних братів запорозьких рушив і копитами їх потоптав. А хотів би за це нагороди? Ні! От узяв би дівчину й за Дніпро подався, на Божі степи, на дикі луги, на тихі води – і мені було б досить, а тепер…

– А тепер ти сказився.

Отаман нічого не відповів, стьобнув нагаєм коня і помчав уперед, а пан Заглоба став розмірковувати над тим, у які неприємності він уплутався.

Не було сумніву, що Богун мав намір на Курцевичів напасти, за кривду свою помститися і дівчину силоміць забрати. І в цьому починанні пан Заглоба був ніби з ним заодно. В Україні таке траплялося часто й іноді миналося. Правда, якщо ґвалтівник не був шляхтичем, справа заплутувалася і ставала небезпечною. Зате вчинити акт правосуддя щодо козака було важче, бо де його шукати й ловити? Скоївши злочин, він тікав у дикі степи, куди людська рука не сягала, так що тільки його й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець випливав знову, бо закон у цей час спав.

Так міг уникнути відповідальності й Богун, але панові Заглобі не треба було допомагати йому ділом і брати на себе половину провини. Він би, зрештою, не став йому сприяти в жодному разі, хоч Богун і був йому приятелем. Просто шляхтичеві Заглобі не випадало вступати у стосунки з козаком супроти шляхти, особливо ще й тому, що він знав пана Скшетуського і пив із ним. Пан Заглоба був неабиякий буян, але буянство його мало певну міру. Гуляти по чигиринських шинках із Богуном та іншою козацькою старшиною, надто на їхні гроші – і не більше; з огляду на козацький бунт таких людей навіть добре було мати за приятелів.