Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ XXXIII

роте їхав пан Скшетуський на чолі князівських хоругов до Збаража, а не до Тарнополя, бо надійшов новий наказ іти тепер туди, а дорогою розповідав вірному пахолкові про свої пригоди: як у полон на Січі був узятий, як довго у ньому пробув і скільки йому довелося витерпіти, перш ніж Хмельницький його відпустив. Хоч возів і поклажі з ними не було, йшли вони поволі, бо шлях лежав краєм таким розореним, що харчі для людей і коней добувалися через силу. Де-не-де зустрічалися їм юрби змарнілих людей, особливо жінок із дітьми, котрі благали Бога про смерть або навіть про неволю татарську, бо там хоч і в путах, але їсти давали. А були ж саме вповні жнива у цій багатій землі, що текла молоком і медом, та Кривоносові роз'їзди понищили усе, що тільки можна було знищити, і вцілілі жителі живилися корою дерев. Лише під Ямполем увійшли рицарі у край, війною ще не дуже розорений і, маючи тепер привали із харчами та кормом, пішли швидкими переходами на Збараж, до якого через п'ять днів після того, як вирушили із Сухоринців, і дісталися.

У Збараж з'їхалася сила-силенна. Князь Ієремія зупинився там з усім військом, а, крім нього, наїхало чимало воїнства і шляхти. Війною дихало в повітрі, про неї тільки й говорили; місто й околиці кишіли озброєними людьми.

Мирна партія у Варшаві, підтримувана у своїх сподіваннях паном Киселем, воєводою брацлавським, не відмовилася, щоправда, поки що від перемов і так само вірила, що з їхньою допомогою можна загасити бурю, але зрозуміла одне: перемови тільки тоді матимуть сенс, коли їх підтримає могутня армія. Отож на конвокації[147]147
  Конвокація – скликання сейму в давній Польщі (у період безкоролів'я).


[Закрыть] звучало чимало погроз і войовничих речей, які зазвичай передують грозам. Було оголошено про набір до народного ополчення, стягувалися кварцяні війська, і, хоч канцлер та рейментарі ще вірили у мирний результат, але шляхетські душі були переповнені ратним настроєм і рвалися до бою. Погроми, вчинені Вишневецьким, розпалили уяву. Уми палали бажанням помститися хлопам і бажанням дати відповідь за Жовті Води, за Корсунь, за кров багатьох тисяч, що загинули мученицькою смертю, за ганьбу і приниження…

Ім'я грізного князя засяяло сонячним блиском слави, воно було у всіх на вустах і у всіх серцях, а вкупі з іменем цим розлягалося від берегів Балтики аж до Дикого поля зловісне слово: війна!

Війна! Війна! Провіщали її і знамення у небі, і спаленілі людські обличчя, і блискіт мечів, і нічне виття собак перед хатами, й іржання коней, що почули кров. Війна! Гербовий люд по всіх землях, повітах, садибах і застянках[148]148
  Застянок – селище дрібнопомісної шляхти.


[Закрыть] діставав із комор старі мечі й обладунки, молодь співала пісень про Ієремію, а жінки молилися перед вівтарями. І піднявся озброєний люд від Пруссії до Ліфляндії, від Великопольщі й густонаселеної Мазовії аж ген до Божих вершин татранських і темних борів бескидських.

Війна розумілася сама собою. Розбійницький рух Запорожжя і народне повстання українського простолюду потребували якихось вищих гасел, аніж різанина і розбій, аніж боротьба з панщиною та магнатськими латифундіями. Це добре зрозумів Хмельницький і, скориставшись із тліючого невдоволення, з обопільних зловживань і утисків, яких за тодішніх суворих часів ніколи не бракувало, соціальну боротьбу обернув на релігійну, роздув народний фанатизм і від самісінького початку прірву між обома таборами викопав – прірву, яку не пергаменти й перемови, а тільки кров людська могла заповнити.

Але всією душею прагнучи перемов, тільки себе і власні війська хотів він урятувати. А потім?.. Про те, що буде потім, гетьман запорозький не думав, у прийдешнє не вдивлявся і не дбав про нього.

Та він усе-таки не знав, що та створена ним прірва така глибока, що жодними перемовами її навіть не зарівняти на той час, який йому, Хмельницькому, потрібен. Проникливий політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності попоїсти в мирі він не зможе.

Але ж легко було здогадатися, що, коли одна навпроти одної стануть озброєні сили, там пергаментом для складання договірних протоколів стануть поля, а перами – мечі й списи.

Ось чому тодішні події волею обставин котилися до війни. Навіть прості люди, яким підказував тільки інстинкт, говорили, що інакше й бути не може, і в усій Речі Посполитій дедалі більше поглядів зверталося до Ієремії, котрий від самого початку проголосив війну не на життя, а на смерть.

У тіні цієї могутньої постаті дедалі більше бліднули канцлер, і воєвода брацлавський, і рейментарі, а з-поміж них могутній князь Домінік, призначений верховним головнокомандувачем. Падали їхній авторитет і вага, маліла слухняність владі, яку вони виконували. Війську і шляхті наказано було підтягатися до Львова, а потім до Глинян, і справді, звідусіль ішли дедалі більші загони. Підходило кварцяне військо, за ним – землевласники прилеглих воєводств.

Але тут уже нові випадки почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не лише менш дисципліновані хоругви народного ополчення, не лише панські дружини, а й регулярні кварцяні воїни, прибувши на місце збору, відмовлялись підкорятися рейментарям і, всупереч наказу, вирушали до Збаража, щоб служити під проводом Іеремії. Так першими вчинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта із яких уже і так здебільшого служила під командуванням Ієремії; за ними пішли руські, любельські, а далі – коронні війська. І вже неважко було сказати, що й усі інші підуть за ними слідом.

Обійдений і зумисне забутий Ієремія волею обставин ставав гетьманом і головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта і військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його кивка. Влада, війна, мир, прийдешнє Речі Посполитої опинилися у нього в руках.

І могуть його зростала з кожним днем, бо щодня плавом пливли до нього нові хоругви, і набрав він такої сили, що тінь його падала вже не лише на канцлера і рейментарів, а й на сенат, на Варшаву і на всю Річ Посполиту.

У недоброзичливих до нього канцлерських колах Варшави і в рейментарському таборі, в оточенні князя Домініка й у воєводи брацлавського почали слебезувати про його непомірні амбіції й зухвалість, згадали справу про Гадяч, коли свавільний князь із чотирма тисячами людей прибув до Варшави і, зайшовши у сенат, ладен був порубати усіх, укупі з ними й короля. «Чого ж сподіватися від такого чоловіка і яким він мав стати тепер, – казали його супротивники, – після його ксенофонтового відступу із Задніпров'я, після усіх ратних боїв і стількох перемог, які так незмірно його звеличили?

Яку нестерпну гординю мав вселити у нього цей фавор від воячні й шляхти? Хто йому сьогодні протистояти зможе? Що станеться з Річчю Посполитою, коли один із її громадян досягає такої могуті, що може топтати волю сенату, віднімати владу у призначених самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Він Марій, це правда, але дай Боже, щоб він не виявився Марком Коріоланом чи Катіліною, бо пихою й амбіцією перед обома не поступається!»

Так говорили у Варшаві й у рейментарських колах, надто ж у князя Домініка, суперництво Ієремії з яким чимало вже шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі насуплений, незбагненний. Недавні перемоги не прояснили його обличчя. Коли, бувало, якась нова хоругва, кварцяна чи повітова народноополченська, прибувала до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював її одним поглядом і враз поринав у задуму. Жовніри з криком горнулися до нього, падали перед ним навколішки, волаючи: «Вітаємо тебе, незвитяжний вождю! Геркулесе слов’янський! На смерть під твоєю рукою битися будемо!» – він же тільки відповідав: «Чолом вам, ваші милості! Під Христовою усі ми рукою, а мій чин вельми мізерний, щоб важити життям ваших милостей! – і повертався до себе, від людей тікав, на самоті борючись зі своїми думками.

Так тривало цілими днями. А тим часом місто аж кишіло вояками нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі квасили, тиняючись вулицями, бешкетуючи і зчиняючи скандали з офіцерами чужоземних підрозділів. Регулярні ж жовніри, відчуваючи, що дисципліна значно послабилася, теж прикладалися до вина, об’їдалися і грали в кості. Щодня з’являлися нові гості, а отже, влаштовувалися нові бенкети і забави з городянками. Війська заполонили усі вулиці, стояли вони і в довколишніх селах; а що вже коней було, зброї, одежі, султанів, кольчуг, мисюрок, мундирів різних воєводств! Чисто тобі велелюдний ярмарок, на який половина Речі Посполитої з’їхалася!

Ось летить карета панська, позолочена або пурпурова, запряжена шестериком або восьмериком коней із султанами, лакеї в угорському або німецькому одязі, придворні яничари, козаки, татари. А он знову кілька панцирних, але без панцирів, виблискуючи шовками й оксамитами, розштовхують юрби анатолійськими чи перськими жеребцями. Султани у них на шапках і застібки під шиєю виблискують вогниками діамантів і рубінів – і всі дають їм дорогу з поваги до славного полку. А онде на ґанку красується офіцер ланової піхоти у новенькому, що аж сяє, колеті, із довгою тростиною в руці й пихою на обличчі, але з міщанським серцем у грудях. То тут, то там поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, конфедератки народних ополченців, капори, рисячі шапки. Челядь у розмаїтій уніформі, прислуговуючи, крутиться як мухи в окропі. Вулиці скрізь забиті возами, а ондечки вони тільки-но в’їжджають із немилосердним скрипом, усюди ґвалт, окрики «з дороги!», лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Трохи вужчі вулички так завалені соломою і сіном, що й протиснутися ними неможливо.

А серед усього цього розкішного вбрання, що виграє усіма барвами веселки, серед шовків, оксамитів, альтембасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького – змарнілі, обдерті, схудлі, у заіржавілих панцирах, вигорілій формі й поношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів схожі на злидарів, убраних гірше, ніж челядь інших полків, але всі б’ють чолом перед цим лахміттям, перед цією іржею і нуждою, бо це печаті геройства. Війна, зла ненька, дітей своїх, як Сатурн, пожирає, а кого не пожре, то пообгризає, як собака кістки. Ці вицвілі мундири – це нічні дощі, це походи у люту негоду або у сонячну спеку; ця іржа на залізі – кров не стерта, своя або ворожа, або та й та. Отож вишневичани скрізь перед ведуть. Вони по шинках та постоях тільки й розказують, а інші тільки слухають. І часом у когось із слухачів аж спазмом здушить горло, і він лясне себе руками по стегнах і вигукне: «А нехай вам грець, ваші милості! Ви ж дияволи, не люди!» А вишневичани на це: «Не наша це заслуга, а такого воєначальника, рівного якому не бачив іще orbis terrarum[149]149
  Цілий світ (лат.).


[Закрыть]». І всі бенкети закінчуються вигуками: «Vivat Ієремія! Vivat князь– воєвода! Вождь над вождями і гетьман над гетьманами!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулицю вискакує і з рушниць та мушкетів палить, а позаяк вишневичани застерігають, що воля тільки до часу, що настане хвилина, коли князь візьме всіх у руки і таку дисципліну запровадить, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще дужче радіють вільній хвилині. «Gaudeamus[150]150
  Тож радіймо (лат.).


[Закрыть], поки можна! – волають вони. – Настане час послуху, слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»! А нещасному князеві Домініку завше найгірше дістається, бо мелють його язики жовнірські на борошно. Подейкують, що він цілими днями молиться, а ввечері у дзбанок заглядає, і як на живіт собі плюне, то одне око розплющується й питає: «Що таке?» Говорять також, що на ніч він проносну траву п’є і що битв бачив стільки, скільки їх у нього на килимах голландської роботи виткано. Там уже ніхто його не захищав і ніхто не жалів, а найдужче підкушували ті, хто в очевидній із військовою дисципліною був незгоді.

Проте навіть і таких перевершував в ущипливості й глузуваннях пан Заглоба. Від болю у крижах він уже вилікувався і тепер був у своїй стихії. Скільки ж він із’їдав і випивав – марно й лічити, бо це було над людське уявлення. За ним ходили й оточували його купи жовнірів і шляхти, а він розводився, оповідав і глузував із тих, хто його поштував. Дивився він теж ізвисока, як дивиться бувалий вояк на тих, хто йде на війну, і з висоти свого досвіду казав їм:

– Стільки ж мушкети ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою пахне, та хоч це й чудовий запах, однак я у першій битві постараюся від ваших милостей проти вітру триматися. Ой! Хто не нюхав військового часнику, не знає, які він сльози витискає! Не принесе милоданка вранці пива підігрітого або юшки винної! Позападають животи у ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте мені. Досвід – усьому основа! Еге ж, бували ми в біді не раз, бували! Не один прапорець захопили, але мушу сказати вашим милостям, що жоден не дістався мені так важко, як той, під Старокостянтиновом. Щоб їх грець побив, тих запорожців! Сім потів, скажу я вам, ваші милості, із мене вийшло, перш ніж я за ратище вхопився. Поспитайте у пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив, він усе це на власні очі бачив і захоплювався. Та й зараз тільки крикніть у козака над вухом: «Заглоба!» – і побачите, що буде. Але що я тут із вашими милостями балакаю! Ви ж тільки muscas[151]151
  Мух (лат.).


[Закрыть] на стінах мухобійкою били, більше нікого.

– Як же це було? Як же? – допитувалися молоді.

– А ви, ваші милості, хочете, щоб у мене язик від вихання у роті перегрівся, як вісь у возі?

– То змочити треба! Вина сюди! – волала шляхта.

– Хіба що так! – відповідав пан Заглоба і, радий, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo[152]152
  Від початку (лат.).


[Закрыть], від подорожі у Галату і втечі з Розлогів аж до здобуття стягу під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, часом буркочучи, коли, вихваляючись своєю хоробрістю, він занадто глузував із їхньої недосвідченості, але попри це із дня на день запрошували його й напували у якійсь іншій квартирі.

От як весело й гучно бавилися тоді у Збаражі, а старий Зацвіліховський та інші поважні люди дивувалися, що князь так довго потакає цим розвагам. Він же так і не виходив зі своєї квартири, певно, зумисне давши волю жовнірам, щоб вони перед новими боями зажили усяких розкошів.

Тим часом приїхав пан Скшетуський і відразу ж як у вир ускочив, як в окріп який. Кортіло теж і йому відпочинком у колі друзів посмакувати, та ще дужче хотілося йому у Бар, до коханої, поїхати і всю колишню журбу, усі небезпеки й терзання у її солодких обіймах забути. Тож, не гаючись, пішов він до князя, щоб звітувати про похід до Заслава і дістати дозвіл на поїздку.

Князь змінився до невпізнання. Скшетуський аж жахнувся його вигляду, сам себе подумки питаючи: «Чи це той вождь, котрого я бачив під Махнівкою і Старокостянтиновом?». Бо перед ним «стояв чоловік, що зігнувся під тягарем турбот, із запалими очима і спаленими губами, ніби його підточувала якась тяжка внутрішня хвороба. Коли Скшетуський спитав його про здоров’я, він одповів коротко й сухо, що здоровий; рицар же більше питати не посмів. Тому, звітувавши про похід, він одразу ж попросив дозволу покинути хоругву на два місяці, щоб одружитися й відвезти дружину до Скшетушева.

Почувши це, князь ніби пробудився від сну. Притаманна йому доброта осяяла понуре досі обличчя, і він, пригорнувши пана Скшетуського, сказав:

– Отже, кінець твоїм стражданням. Їдь, їдь! Нехай тебе Бог благословить! Сам би я хотів побувати у тебе на весіллі, бо і перед князівною, як донькою Василя Курцевича, і перед тобою, як приятелем, я у боргу, але ниньки мені навіть неможливо про це думати. Коли ти хочеш їхати?

– Та хоч сьогодні, ваша ясновельможність!

– То їдь завтра. Самому їхати не можна. Я дам тобі триста Вершулових татар, щоб ти княжну безпечно відправив. Із ними ти найшвидше доїдеш, а знадобляться вони тобі достеменно, бо там зграї гультяїв усюди шастають. Дам я тобі й листа до пана Єнджея Потоцького, але поки напишу, поки прийдуть татари, поки ти, нарешті, вирушиш, вечір на ранок обернеться.

– Як ваша ясновельможність накаже. Але ще смію попросити, аби Володийовський і Підбип’ята теж вирушили зо мною.

– Гаразд. Прийди ж завтра поблагословитися і попрощатися. Хочеться мені й твоїй князівні якийся подарунок послати. Шляхетна це кров. Будьте ж щасливі, бо ви одне одного варті.

Рицар уже впав навколішки й обіймав коліна улюбленого воєначальника, котрий іще кілька разів повторив:

– Дай Боже тобі щастя! Дай Боже тобі щастя! Приходь же завтра!

Але рицар не підводився з колін і не йшов, ніби хотів іще про щось попросити. Нарешті вибухнув:

– Ваша ясновельможність!

– Ну, що там іще в тебе? – лагідно спитав князь.

– Ваша ясновельможність, даруй мені за сміливість, але… серце в мене крається і тільки від жалю великого питати я смію: що з вашою ясновельможністю? Турботи пригнічують чи хвороба яка?

Князь поклав йому руку на голову.

– Тобі не треба про це знати! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходь же завтра.

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов до нього на постій старий Зацвіліховський, а з ним – малий Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята і пан Заглоба. Усі сіли до столу, і враз до кімнати зайшов Жендзян, несучи кубки та барильце.

– Во ім'я Отця і Сина! – вигукнув пан Заглоба. – Що я бачу? Пахолок вашої милості воскрес!

Жендзян наблизився й обняв його за коліна.

– Не воскрес я, але й не помер завдяки тому, що ви мене, добродію, врятували.

А пан Скшетуський додав:

– І до Богуна згодом на службу пристав.

– То матиме тепер у пеклі протекцію, – сказав пан Заглоба, а потім, звернувшись до Жендзяна, промовив: – Навряд чи ти на тій службі розкошів зажив, на ж тобі таляр на втіху.

– Покірно дякую, добродію, – відповів Жендзян.

– Він? – закричав пан Скшетуський. – Та це ж проноза, битий жак! Він же у козаків здобич скуповував, а те, що має, того б ми удвох із вашою милостю не купили, навіть якби ваша милость усі свої маєтки в Турчах продав.

– Он як! – здивувався пан Заглоба. – Тримай же собі мого таляра і рости, миле деревце, бо якщо не на Божі страждання, то хоч на шибеницю згодишся. На вигляд він пахолок нівроку. – Тут пан Заглоба вхопив Жендзяна за вухо і, легенько смикаючи, вів далі: – Люблю проноз, а тому пророкую, що будуть із тебе люди, якщо тварюкою не станеш. А як тебе там твій пан, Богун, згадує, га?

А Жендзян усміхнувся, бо йому лестили і слова, і ласка, й відповів:

– О мій добродію, а вже як вас він згадує, то аж іскри зобами викрешує.

– Йди до біса! – ураз спалахнувши, вигукнув пан Заглоба. – Верзеш казна-що!

Жендзян вийшов, а за столом загомоніли про завтрашню подорож і про незмірне щастя, яке чекає на пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій пану Заглобі, і він одразу почав допікати Скшетуському й нагадувати то про хрестини, то про залицяння до князівни пана Єнджея Потоцького. Пан Лонгінус зітхав. Усі цідили мед і тішилися від душі. Та ось нарешті розмова зайшла про воєнну ситуацію і про князя. Скшетуський, якого два тижні не було у таборі, допитувався:

– Скажіть же мені, ваші милості, що сталося із нашим князем? Адже це просто інший чоловік. Я усього цього збагнути не можу. Господь посилає йому звитягу за звитягою, а що його рейментарством обійшли, чи й не біда! Зате тепер усе військо до нього плавом пливе, отож без нічиєї ласки князь гетьманом стане і Хмельницького зітре… А його, з усього видно, щось гризе й гризе!..

– Може, у нього подагра починається, – висловив здогад пан Заглоба. – От мене часом як смиконе у великому пальці, так я на три дні в меланхолію впадаю.

– А я вам, побратими, ось що скажу, – зауважив пан Підбип’ята. – Я цього сам від ксьондза Муховецького, щоправда, не чув, але чув, буцімто він комусь розказував, чому князь у тугу вдається… Я сам нічого сказати не можу – князь пан милостивий, добрий і полководець великий… Чого ж мені судити його… Але ніби ксьондз Муховецький… А втім, хіба я знаю…

– Ну, погляньте, ваші милості, на цього литвина! – заволав пан Заглоба. – Ну як же мені не збиткуватися з нього, як він людської мови не знає! От що ти, ваша милость, хотів повідомити? Ходиш, ходиш кругом, як заєць довкола ковбані, а до пуття сказати не можеш.

– Що ж ти, ваша милость, насправді чув? – запитав пан Ян.

– Ет! Коли… Бо це… Казали, ніби князь багато крові пролив. Великий він вождь, але міри, мовляв, коли карає, не знає… І тепер йому усе червоним здається: удень – червоно, уночі – червоно, мовби його червона хмара оточує…

– Не говори, ваша милость, дурниць! – гнівно гримнув старий Зацвіліховський. – Бабські це плітки! Не було на гультяїв ліпшого пана за мирних часів! А що до бунтівників він милосердя не має, то й що з того? Це заслуга, не гріх. Яких страждань, якої кари забагато для тих, хто цю вітчизну у крові втопив, хто татарам власний народ у неволю віддає, Бога забувши, глумлячись над величчю, вітчизною, добродійністю? Де ти ще, ваша милость, знайдеш монстрів таких? Де ще бачили такі звірства, які вони вчиняли над жінками й дітьми-кришенятами? Де ще є такі злочини жахливі? І за це палі чи шибениці забагато?! Тьху! Тьху! У тебе, ваша милость, рука залізна, але серце жіноче. Бачив я, як ти стогнав, коли Полуяна припікали, і ще й казав, що ліпше б його на місці убив. Та князь – не жінка, він зйає, як милувати і як карати. Навіщо ж ти тут, ваша милость, теревені правиш?

– Так я ж, батьку, казав, що достоту не знаю, – виправдовувався пан Лонгінус.

Але старий довго ще сопів і, погладжуючи рукою біле волосся, бурчав:

– Червоно! Гм! Червоно!.. Це вже щось нове! В голові у того, хто це вигадав, зелено, не червоно!

Настала тиша, і тільки знадвору долинав гомін розвеселілої шляхти.

Мовчання порушив малий Володийовський:

– А ви як, батьку, гадаєте? Що могло статися із нашим паном?

– Гм! – мгукнув старий. – Я у нього не сповідник, тому не знаю. Над чимось він роздумує, сам собі місця не знаходить. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А що душа більша, то мука тяжча…

І старий рицар не помилявся, бо саме в цю хвилину князь, вождь і звитяжець лежав у поросі в своїй квартирі перед розп’яттям і вів одну із найзапекліших битв у своєму житті.

Вартові на мурах збаразького замку сповістили про північ, а Ієремія досі ще вів розмову з Богом і з власною величною душею. Розум, сумління, любов до вітчизни, гордість, відчуття власної могутності й великих призначень боролися у нього в душі й вели між собою запеклу сутичку, від якої розривалися груди, розколювалася голова і біль роздирав усе його тіло. Адже всупереч волі примаса, канцлера, сенату, рейментарів, усупереч волі уряду йшли до цього звитяжця кварцяне військо, шляхта, чужі приватні хоругви – одне слово, уся Річ Посполита віддавалася у його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генієві й вустами своїх найкращих синів волала: «Рятуй, бо ти один урятувати можеш!»

Іще місяць, іще два, і під Збаражем постане сто тисяч жовнірів, готових на смертельний бій із драконом братовбивчої війни. І враз картини прийдешнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали пропливати перед очима у князя. Здригнуться ті, хто його обійти і принизити хотів, а він візьме ці залізні рицарські когорти й поведе їх у степи українські до таких тріумфів, про які історія ще й не чула.

І відчуває князь у собі силу відповідну, за плечима в нього, як у святого Михаїла-архангела, розпростуються крила, і тої ж миті він обертається на якогось велетня, котрого ні увесь замок, ні увесь Збараж, ні уся Вкраїна осягнути не можуть. Боже мій! Він зітре Хмельницького! Він розтопче бунт! Він спокій вітчизні поверне! Князь уже бачить широкі луги, силу-силенну військ, чує гарматний гуркіт… Битва! Битва! Розгром ворога небачений, небувалий! Гори трупів, безліч стягів укрили закривавлений степ, а він топче ногою тіло Хмельницького, і сурми грають звитягу, а звуки їх летять від моря до моря…

Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а довкола голови його сяє якесь червоне світло. «Христе! Христе! – волає він. – Ти знаєш! Ти бачиш, що я зможу це зробити! Скажи ж мені, що я повинен!»

Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп’яли. «Я все зроблю на славу Твою! – волає князь. – Non mihi, non mihi, sed nomini Tuo da gloriam[153]153
  Не мені, не мені, а імені Твоєму слава! (лат.).


[Закрыть]! На славу віри і церкви, усього християнства! О Христе! Христе!» І нова картина пропливає перед очима героя. Не звитягою над Хмельницьким кінчиться ця дорога. Князь, проковтнувши бунт, його тілом іще дужче відгодується, його силами стане ще більш велетенським, силу-силенну козаків до тьми-тьмущої шляхти приєднає і піде далі: на Крим ударить, жахливого дракона у його власному лігві знищить, а хрест поставить там, де досі дзвони ніколи вірян на молитву не скликали.

Або ж піде у ті краї, які одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими стоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до окраїн землі розширить…

Та де ж межа гону цьому? Де межа слави, сили, могутності? Чи є вона узагалі?..

До замкової кімнати ллється яскраве місячне сяйво, але годинник відбиває пізню годину і вже співають півні. Невдовзі настане день, але чи буде це день, у який поряд із сонцем у небі нове сонце на землі засяє?

Так! Дитиною був би князь, не мужем, якби цього не вчинив, якби із якихось причин відступив перед покликом такого призначення. Та ось відчуває він уже певний спокій, що його послав йому, либонь, Христос милосердний, – слава за це Господові! Князь уже мислить тверезіше, легше й очима душі становище вітчизни й усіх справ зрозуміліше осягає.

Політика канцлера й цих самих панів із Варшави, як і воєводи брацлавського, хибна і для вітчизни згубна. Спершу розтоптати Запорожжя, океан крові з нього виточити, зламати його, знівечити, зім’яти, перемогти і тільки потім визнати усе переможеним, припинити усякі зловживання, усілякі утиски, запровадити лад, спокій; маючи змогу добити, повернути до життя – ось шлях, єдино гідний цієї великої і прекрасної Речі Посполитої. Можливо, давно-давно й можна було обрати інший, сьогодні ж – ні! До чого приведуть перемови, коли одна навпроти одної стоять озброєні армії? А хоч би й було укладено мир, яку він може мати силу? Ні! Ні! Це сонні марення, фантазії, це війна, яка розтягнеться на віки, це море сліз і крові на прийдешнє!.. Нехай же тримаються цього єдиного шляху – великого, шляхетного, могутнього, а він, князь, нічого більше не буде ні хотіти, ні вимагати. Осяде у своїх Лубнах і чекатиме тихо, аж поки пронизливі сурми Градивуса знов покличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас чи рейментарі? Хто, пріч нього, цю думку велику розуміє? Хто зможе її втілити? Якщо знайдеться такий – тоді нехай!.. Але де він? Хто має силу?

Тільки він, князь, і більш ніхто! До нього йде шляхта, до нього стягуються війська, у нього в руці меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли державець на троні, а тим паче коли він порожній, править воля народу. Вона – suprema lex![154]154
  Найвищий закон (лат.).


[Закрыть] А заявляє вона про себе не лише на сеймах, не лише через рейментарів, сенат і канцлерів, не лише через писані закони й маніфести, а найбільше, найвагоміше, найвиразніше – через безпосередні діла. Хто нині править? Рицарський стан. І він, цей рицарський стан, збирається у Збаражі й каже йому: «Ти – наш вождь». Уся Річ Посполита без виборів, силою назрілої ситуації владу йому вручає, повторюючи: «Ти – наш вождь». І він має відступити? Яка ж іще потрібна йому номінація? Від кого він може її чекати? Чи не від тих, що Річ Посполиту занапастити, а його упокорити збираються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьманів у ясир узяли, коли гинули війська, коли шляхта ховалася по замках, а козак поставив ногу на груди Речі Посполитої, він один зіпхнув цю ногу й підняв із праху зомлілу голову матері сеї, пожертвував для неї усім – життям, маєтком, від ганьби врятував, від смерті – він, звитяжець?!

Хто має тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона справедливіше належить, нехай у того в руках і буде. Він залюбки зречеться цього тягаря, залюбки Богові й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо він уже геть змучений і знесилений, хоч таки певен: ні пам’ять про нього, ні могила його забуті не будуть.

Але якщо нікого достойного немає, то він двічі й тричі дитина, не муж, як влади цієї, цієї сонячної дороги, цього чудового, нечуваного прийдешнього, у якому для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має зректися.

І чому?

Князь знову гордо підвів голову, і жагучий погляд його впав на Христа, але Христос голову на груди схилив і мовчав, такий скорботний, ніби його щойно розіп’яли…

Чому? Герой скроні спаленілі руками стиснув…

А може, це і є відповідь? Що означають ці голоси, котрі серед золотих і веселкових видінь слави, серед шуму прийдешніх перемог, серед передчуттів величі й могутності так невблаганно волають у нього в душі: «Ох, зупинися, нещасний!» Що означає цей неспокій, котрий безстрашні його груди тремтінням якоїсь тривоги охоплює? Що означає – тоді, коли він найзрозуміліше і найпереконливіше доводить собі, що мусить узяти владу, – той голос, котрий із глибин сумління йому шепоче: «Ти помиляєшся! Пиха тобою рухає, сатана пихи королівства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба закипіла в душі у князя, знов підхопив його вихор тривоги, невпевненості й сумнівів.

Що робить шляхта, котра замість рейментарів до нього поспішає? Топче закон. Що робить військо? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, жовнір, має очолити беззаконня? Має прикрити його своїм іменем? Має перший подати приклад безкарності, сваволі, неповаги до законів, і все тільки тому, щоб владу двома місяцями раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде обрано на трон, влада ця і так його не мине? Невже він має подавати такий жахливий приклад прийдешнім вікам? Що ж тоді станеться? Сьогодні так учинить Вишневецький, завтра – Конецпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен, не зважаючи на закон і покару, на догоду тільки власній амбіції чинити почне, якщо діти наслідуватимуть батьків і дідів, яке прийдешнє чекає на цей нещасний край? Хробаки свавілля, безладдя, користолюбства й так уже точать стовбур цієї Речі Посполитої. Під сокирою братовбивчої війни сиплеться потрух, усохле гілля опадає з дерева. Що ж буде, коли ті, хто дерево це мусить оберігати й стерегти як зіницю ока, самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!

Хмельницький теж публічним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що супроти закону і влади повстає.