Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

– Курінні до куренів! Ударити на вежі з гармат! Розбити бочки з горілкою! Завтра вдосвіта вирушаємо!

З цієї хвилини на Січі кінчалися сходки, ради отаманів, сейми і провідна роль товариства. Хмельницький брав у руки необмежену владу. Щойно побоюючись, що його голосу не буде почуто збуреним товариством, він змушений був хитрощами рятувати полоненого і підступом знищувати недоброзичливців; тепер же він став володарем життя і смерті всіх. Так було завжди. До і після походу, хоч би гетьмана вже й було обрано, юрба ще накидала отаманам і кошовому свою волю, суперечити якій було небезпечно. Але як тільки просурмили в похід, товариство одразу ставало військом, що підкорялося військовій дисципліні, курінні – офіцерам, а гетьман – вождем-диктатором.

От чому, почувши накази Хмельницького, отамани негайно кинулися до своїх куренів. Раду було закінчено.

За мить гуркіт гармат на воротах, що вели з Гасан-Баша до січового майдану, струснув стіни кімнати і рознісся сумною луною по всьому Чортомлику, сповіщаючи про війну.

Сповістив він також і про початок нової доби в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорозький.

РОЗДІЛ XII

мельницький зі Скшетуським пішли на нічліг до кошового, а з ними й Тугай-бей, котрому запізно було повертатися на Базавлук. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за якого дадуть чималий викуп, а тому ставився до нього не як до невольника і з повагою куди більшою, ніж до козаків, бо свого часу бачив його при ханському дворі як князівського посла.

Помітивши це, кошовий запросив намісника до своєї хати і теж змінив до нього ставлення. Старий отаман був душею і тілом відданий Хмельницькому, якими той повністю володів, і на раді, звісно ж, завважив, що гетьман намагався полоненого врятувати. Але він здивувався ще дужче, коли, ледве зайшовши до кімнати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

– Тугай-бею, – почав він, – скільки викупу думаєш ти взяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського і відповів:

– Ти казав, що він чоловік знатний, а я знаю, що він посол страшного князя, а страшний князь своїх любить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить – разом…

Тут Тугай-бей замислився:

– Дві тисячі талярів.

А Хмельницький на це:

– Я дам тобі ці дві тисячі талярів.

Татарин якусь мить мовчав. Його косуваті очі, здавалося, наскрізь бачили Хмельницького.

– Ти даси три, – сказав він.

– Чому я маю давати три, якщо ти сам хотів дві?

– Бо якщо ти хочеш його мати, то тебе це цікавить, а якщо тебе це цікавить, то даси три.

– Він мені життя врятував.

– Алла! Це варте ще тисячі.

Тут у торг втрутився Скшетуський.

– Тугай-бею, – гнівно сказав він. – Із князівської скарбниці я нічого тобі обіцяти не можу, але хоч би мені й довелося власне добро взяти, я сам тобі три дам. Майже стільки ж у мене комісійних у князя та непогане сільце, отож вистачить. А гетьманові цьому я не хочу завдячувати ні свободою, ні життям.

– А звідкіля ти знаєш, що я з тобою вчиню? – спитав Хмельницький.

І, повернувшись до Тугай-бея, мовив:

– Війна от-от почнеться. Ти пошлеш до князя, але, поки посол вернеться, чимало води у Дніпрі спливе, а я тобі завтра на Базавлук сам гроші відвезу.

– Давай чотири, тоді я з ляхом і не говоритиму, – нетерпеливо відповів Тугай-бей.

– Дам чотири, хай так і буде.

– Милостивий гетьмане, – озвався кошовий. – Якщо хочеш, я тобі хоч зараз відлічу. У мене тут під стіною, може, й більше набереться.

– Завтра повезеш на Базавлук, – сказав Хмельницький.

Тугай-бей нагнувся і позіхнув.

– Щось мене на сон хилить, – мовив він. – Завтра вранці я теж на Базавлук рушаю. Де мені лягти?

Кошовий показав йому на купу овечих шкур під стіною.

Татарин кинувся на постіль. За якусь мить він уже хропів, як кінь.

Хмельницький кілька разів пройшовся по вузькій кімнаті й сказав:

– Сон мене не бере. Не заснути мені. Дай чогось випити, добродію кошовий.

– Горілки чи вина?

– Горілки. А то не засну.

– Вже ніби світає, – мовив кошовий.

– Пізно вже! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.

– На славу і щастя!

– На щастя!

Кошовий утерся рукавом, потім потис руку Хмельницькому і, відійшовши у протилежний кінець кімнати, майже зарився в овечі шкури – вік брав своє, і кров у жилах кошового бігла холодна.

Невдовзі його хропіння завторувало хропінню Тугай-бея.

Хмельницький сидів за столом, заглибившись у мовчання.

Раптом він ніби прокинувся, глянув на Скшетуського і сказав:

– Добродію наміснику, ти вільний.

– Дякую тобі, милостивий гетьмане запорозький, хоч не приховаю, що волів би комусь іншому за свободу подякувати.

– Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я тобі теж добром відборгував – от ми й поквиталися. Але ще мушу сказати тобі ось що: я тебе зараз не відпущу, аж поки не даси мені рицарського слова, що, повернувшись, не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність військ і про все інше, що на Січі бачив.

– Тож даремно ти мені fructum[66]66
  Плід (лат.).


[Закрыть] свободи дав покуштувати, бо такого слова я не дам, тому що, давши його, вчиню як ті, хто до ворога перебігає.

– Турбота моя і благополуччя всього Війська Запорозького зараз у тому, аби на нас гетьман великий з усіма силами не рушив, що він не промине зробити, якщо ти йому про нашу міць повідомиш. Тому не дивуйся, як не даси слова, що я тебе не відпущу, аж поки відчую в собі впевненість. Я знаю, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, твій грізний князь, котрий сам цілого війська вартий, та Заславські, та Конецпольські, та всі оті короленята, що на шиї козацькій ногу тримають! Воістину немало я натрудився, немало листів понаписував, перш ніж мені вдалося настороженість їхню приспати, – тож чи можу я зараз дозволити, аби ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі пригнічені у вірі й свободі виступлять на моєму боці, як Військо Запорозьке і милостивий хан кримський, тоді сподіваюсь я впоратися з ворогом, бо й мої сили значними будуть, але найбільше я довіряюся Богові, котрий бачив кривди і знає невинність мою.

Тут Хмельницький вихилив склянку горілки і почав неспокійно ходити довкола столу, а пан Скшетуський зміряв його поглядом і з притиском сказав:

– Не богохульствуй, гетьмане запорозький, на Бога і найвище його заступництво сподіваючись, бо справді тільки гнів Божий і якнайшвидшу кару на себе накличеш. Хіба тобі годилося просити Всевишнього? Тобі, котрий заради своїх кривд і приватних чвар таку страшну бурю підняв, полум’я братовбивчої війни роздмухав і з поганинами супроти християн об’єднався? Переможеш ти чи будеш переможений, а море людської крові й людських сліз проллєш, гірше від сарани край спустошиш, власну кров поганинам у ясир віддаси, Річ Посполиту захитаєш, на його величність руку піднімеш, вівтарі Господні зганьбиш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе забрав, що, напившись, тобі погрожував! Тож на що ти не замахнешся? Чого заради корисливості своєї не принесеш у жертву? Бога просиш? А я, хоч і перебуваю у тебе в руках, хоч ти в мене життя і свободу відібрати можеш, істинно тобі кажу: сатану ти, а не Бога на поміч клич, бо тільки одне пекло допомогти тобі може!

Хмельницький спаленів, ухопився за ефес шаблі й глянув на намісника, як лев, котрий от-от рикне і кинеться на свою жертву, але стримався. На щастя, він іще не був п’яний. Чи то враз огорнула його якась тривога, чи то якісь голоси заговорили у нього в душі й сказали: «Зверни з дороги!», бо зненацька, ніби бажаючи захиститися від власних думок або переконати самого себе, він почав казати ось що:

– Від іншого не стерпів би я таких речей, але й ти стережися, щоб твоя сміливість моєму терпінню край не поклала. Пеклом мене лякаєш, у корисливості й зраді мене запідозрюєш, а звідкіля ти знаєш, що я тільки за власні кривди помститися йду? Де ж би я знайшов помічників, де б узяв ті тисячі, котрі вже за мною пішли і ще підуть, коли б я тільки власні утиски став боронити? Поглянь, що діється в Україні! Гей! Земля родюча, земля-матінка, земля рідна, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, свободи не втратив, хто тут не плаче і не зітхає? Самі тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Калиновські, та Конецпольські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля і люди, для них щастя й золота воля, а решта люду в сльозах руки до неба простягає, чекаючи Божого милосердя, бо й королівське не допомагає! Скільки ж то, шляхти навіть, нестерпного їхнього гніту не можучи витримати, на Січ тікає, як і я втік? Я війни з королем теж не хочу, не хочу і з Річчю Посполитою! Вона – мати, він – батько! Король – государ милостивий, але короленята!.. З ними нам не жити: це їхні здирства, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові й рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв учинювані, до неба про помсту волають. Якої ж вдячності діждалося Військо Запорозьке за свої великі заслуги, у численних війнах здобуті? Де козацькі привілеї? Король дав, короленята забрали. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному волі спалено! Кров ще не обсохла на ранах, яких нам шабля Жолкевського й Конецпольського завдала! Сльози не висохли за тими, кого вбили, кому зітнули голову, кого на палю посадили! І от, дивись, що на небесах світить! – тут Хмельницький показав у віконці на палахкотливу комету – гнів Божий! Бич Божий!.. І якщо мені судилося на землі бичем цим стати, то хай здійсниться воля Божа! Я візьму цей тягар собі на плечі.

Сказавши це, він простяг угору руки і весь, здавалося, запалав, як велетенський смолоскип помсти, і затремтів, а потім упав на лаву, ніби тягарем призначення свого придавлений.

Запала мовчанка, яку порушувало тільки хропіння Тугай-бея і кошового, та ще в одному кутку кімнати жалібно співав цвіркун.

Намісник сидів з опущеною головою. Здавалося, він шукав відповіді на слова Хмельницького, такі важкі, як гранітні брили, нарешті й він заговорив голосом тихим і сумним:

– Ох, хоч би все це і було правдою, але хто ж ти такий, гетьмане, щоб суддею і катом себе призначити? Яка тебе жорстокість, яка пиха підіймає? Чому ти Богові суду і кари не залишаєш? Я злих не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, але вглянься ж і ти в себе, гетьмане! На утиски від короленят нарікаєш, кажеш, що ні короля, ні закону слухати не хочуть, пиху їх ганиш, а чи сам ти без гріха? Чи сам не підняв руку на Річ Посполиту, закон і короля? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того не бачиш, що якби не їхні груди, не їхні панцирі, не їхня міць, не їхні замки, не їхні гармати і загони, тоді б земля ця, що молоком і медом тече, під стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б її захистив? Чиїм це заступництвом і могутністю діти ваші в яничарах не служать, а дружин до непристойних гаремів не забирають? Хто заселяє пустища, закладає міста і села, будує храми Божі?..

Тут голос Скшетуського дедалі дужчав, а Хмельницький, понуро втупившись у флягу з горілкою, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, ніби сам із собою боровся.

– І хто ж вони? – вів далі пан Скшетуський. – Із німців сюди прийшли чи від турків? Чи не кров це від крові й плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо це так, тоді тобі біда, гетьмане, бо ти молодших братів на старших озброюєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Хоч би вони й лихі були, хай навіть усі, а це не так, зневажали закони, глузували з привілеїв, нехай їх Бог на небі судить, а на землі сейми, але не ти, гетьмане! Бо чи можеш ти сказати, що серед вас тільки праведники? Невже ви ніколи не согрішили, невже маєте право кинути каменем у чужу незаплямовану людину? А оскільки ти мене питав, де привілеї козацькі, то я тобі відповім: не короленята їх порвали, а запорожці, а Лобода, Саско, Наливайко і Павлюк, про якого вигадуєш, що він у мідному волі був підсмажений, бо добре знаєш, що так не було. Роздерли їх бунти ваші, роздерли незгоди і набіги, на кшталт татарських учинювані. Хто кримчаків у рубежі Речі Посполитої пускав, щоб потім на тих, хто повертався, навантажений здобиччю, для зиску нападати? Ви! Хто – Господи! – люд християнський, своїх, у ясир віддавав? Хто найбільші незгоди затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні кметь не були в безпеці? Від вас! Хто братовбивчі війни розпалював, із димом пускав села й міста українні, грабував Божі храми, ґвалтував жінок? Ви і ще раз ви! Чого ж ти тепер хочеш? Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабіж видали? Воістину вам більше вибачено, ніж забрано! Бо хотіли ми membra putrida[67]67
  Гнилі члени (лат.).


[Закрыть] лікувати, не вирізати[68]68
  Історичні слова Жолкевського (прим. автора).


[Закрыть], і не знаю, чи є яка держава у світі, крім Речі Посполитої, котра б таку болячку в себе на грудях маючи, стільки терпіння і вибачливості виявила! А яка вдячність у відповідь на це? Он спить твій союзник, але Речі Посполитої ворог запеклий; твій приятель, але ворог хреста і християнства, не короленя українне, а мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але він тобі відтепер паном буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький вихилив іще одну склянку горілки.

– Коли ми з Барабашем свого часу у милостивого короля були, – відповів він понуро, – і коли скаржилися на кривди й утиски, державець наш сказав: «А ви що, не маєте самопалів чи шабель при боці?»

– А якби ти перед царем царів постав, той сказав би: «А ти простиш ворогам своїм, як я своїм простив?»

– З Річчю Посполитою я війни не хочу!

– Але ж меч їй до горла прикладаєш!

– Козаків іду з ваших кайданів визволити.

– Щоб зв’язати їх татарськими ликами!

– Віру хочу захистити.

– З поганином у парі.

– Іди геть, бо не ти голос моєї совісті! Геть, кажу тобі!

– Кров пролита тебе обтяжить, сльози людські звинуватять, смерть на тебе чекає, суд чекає!

– Не сичи! – люто закричав Хмельницький і блиснув ножем перед грудьми намісника.

– Убий! – мовив пан Скшетуський.

І знову на мить залягла тиша, знову чути було тільки хропіння сонних і жалібне поскрипування цвіркуна.

Хмельницький якийся час стояв із ножем біля грудей Скшетуського, але раптом, здригнувшись, отямився, упустив ніж і, схопивши флягу з горілкою, почав пити. Випивши до дна, він важко опустився на лаву.

– Не можу його різонути! – бурмотів він, – не можу! Пізно вже… Невже світає?.1! Але й назад вертати пізно… Що ти мені про суд і кров говорив?

Він і до того вже багато випив, тому тепер горілка ударила йому в голову; поволі він дедалі дужче втрачав притомність.

– Який там суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Тугай-бей тут спить! Завтра молодці рушать… Із нами святий Михаїл-архістратиг!.. А якщо б… якщо б… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай і скажи… Ось! Болить щось… болить! Назад вертати… пізно!., суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом він випростався, очі перелякано витріщив і вигукнув:

– Хто тут?

– Хто тут? – повторив напіврозбуджений кошовий.

Але Хмельницький голову на груди опустив, хитнувся раз, другий, буркнув: «Який суд?..» – і заснув.

Пан Скшетуський, знесилений ще свіжими ранами і схвильований розмовою, дуже зблід і почав непритомніти. Проте встиг іще подумати, що це, може, смерть його настає, і став він голосно молитися.

РОЗДІЛ XIII

аступного дня вранці піше й кінне козацьке військо рушило з Січі.

Хоч кров не заплямувала ще степів, війну вже було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, вироїлася з очеретів Чортомлика й летить на вкраїнські ниви. У лісі за Базавлуком чекали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших вояків, озброєних набагато краще від звичайних чамбульних грабіжників, становили підкріплення, яке хан прислав запорожцям і Хмельницькому. Молодці, побачивши його, підкинули шапки в повітря. Загриміли рушниці й самопали. Козацькі вигуки, змішавшись із татарськими закликами до аллаха, вдарили у небесне склепіння. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхалися на конях і церемонно привітали один одного.

Похідні порядки було вишикувано із притаманною татарам і козакам жвавістю, після чого війська рушили вперед. Ординці зайняли обидва козацьких фланги, середину заповнив Хмельницький із кіннотою, за якою ішла страшна запорозька піхота[69]69
  Усупереч поширеній сьогодні думці, Боплан стверджує, що запорозька піхота незмірно переважала кінноту. За Бопланом 200 поляків легко долали 2000 запорозької кавалерії, але зате 100 піших козаків могли довго тримати оборону проти 1000 поляків (прим. автора).


[Закрыть], далі – пушкарі з гарматами, ще далі – табір, вози, на них обозники, запаси харчів, нарешті, чабани із запасними табунами й худобою.

Перейшовши базавлуцький ліс, полки випливли у степ. День стояв погожий. У небі не було жодної хмаринки. Легкий вітерець дув із півночі до моря, сонце вигравало на списах і на квітах степового простору. Мов безкрає море, розкинулося перед військом Дике поле, і краєвид цей огорнув радістю козацькі серця. Велика малинова хоругва з архангелом схилилася кілька разів, вітаючи рідні степи, і, наслідуючи її, схилилися всі бунчуки і полкові стяги. Єдиний окрик вирвався з усіх грудей.

Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали наперед війська, загуркотіли барабани, задзвеніли литаври і торбани, а їм заокселентувала пісня, затягнута тисячами голосів, від якої здригалися повітря і степ:

 
Гей ви, степи, ви, ріднії,
Красним цвітом писанії,
Як море, широкії!
 

Торбаністи попустили повіддя і, відкинувшись на кульбаки, з очима, звернутими в небо, ударили по струнах торбанів; литавристи, піднявши руки над головами, брязнули у свої мідні круги; довбиші заколотили в барабани, і всі ці звуки укупі з монотонними словами пісні й пронизливим, недоладним свистом татарських пищалок злилися в якесь безмежне звучання, дике й сумне, як сама пустеля. Захоплення огорнуло всі полки, голови розгойдувалися у такт із піснею, і нарешті почало здаватися, що це увесь степ співає і гойдається разом із людьми, кіньми і стягами.

Сполохані табуни птахів випурхували з трав і летіли перед військом як іще одне військо – небесне.

Часом пісня й музика змовкали, і тоді чути було тільки лопотіння стягів, тупіт, форкання коней і скрипіння табірних возів, що скидалося на лебедині або журавлині крики.

На чолі під великим малиновим стягом і бунчуком їхав Хмельницький, у червоному одязі, на білому коні й із позолоченою булавою в руці.

Увесь табір поволі просувався на північ, покриваючи, як грізна лавина, річки, діброви й могили, наповнюючи шумом і гомоном степові простори.

А від Чигирина, з північного краю пустелі, котилася назустріч цій лавині інша – коронні війська під проводом молодого Потоцького. Тут – запорожці й татари йшли, ніби на весілля, з радісною піснею на вустах; там – поважні гусари просувалися в похмурому мовчанні, неохоче йдучи на цю безславну війну. Тут – під малиновим стягом старий, досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби впевнений у перемозі й помсті; там – на чолі їхав юнак із замисленим обличчям, ніби передчуваючи свій сумний і близький кінець.

Розділяли їх поки що широчезні степові простори.

Хмельницький не квапився. Він вважав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, тим легше його можна буде перемогти. А тим часом усе нові й нові втікачі з Чигирина, Поволочі й усіх прибережних міст українських щодень примножували запорозькі полки, заодно приносячи вісті про недруга. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина лише із двома тисячами війська по суходолу[70]70
  Русинські джерела, наприклад Самійло Величко, оцінюють число коронних військ у 22000. Цифра ця безумовно неправильна (прим. автора).


[Закрыть], а шість тисяч Семенів і тисячу німецької піхоти – байдаками по Дніпру. Обидві частини дістали наказ підтримувати між собою постійний зв’язок, але наказ першого ж дня був порушений, бо байдаки, підхоплені сильною дніпровською течією, значно випередили гусарів, що йшли берегом, чий рух надто затримували переправи через усі річки, які впадали у Дніпро.

Тому Хмельницький, прагнучи, щоб ця роз’єднаність зросла іще більше, не квапився. На третій день походу він отаборився біля Комишевої Води і відпочивав.

Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків. Це були двоє драгунів, котрі відразу ж за Чигирином утекли з табору Потоцького. Скачучи день і ніч, вони значно випередили свої війська. Драгунів негайно привели до Хмельницького. Їхні розповіді підтвердили те, що Хмельницькому було вже відомо про сили молодого Потоцького; але принесли втікачі й новину: Семенами, котрі пливуть на байдаках укупі з німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кричевський.

Почувши останнє прізвище, Хмельницький підхопився на рівні ноги.

– Кричевський? Полковник переяславських реєстрових?

– Авжеж, ясновельможний гетьмане! – відповіли драгуни.

Хмельницький повернувся до полковників, що його оточували.

– У похід! – скомандував він громовим голосом.

Трохи менш як за годину військо рушило вперед, хоч сонце вже заходило і ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари затягли на західному боці небо; схожі на драконів, на левіафанів, вони наближалися одна до одної, ніби хотіли вчинити битву.

Табір подався вліво, до берега Дніпра. Йшли тепер тихо, без пісень, без биття у барабани й литаври, але швидко, наскільки давали їм змогу трави, такі буйні в цій околиці, що полки, які пробиралися крізь них, часом зникали з очей, і різнобарвні стяги, здавалося, самі пливли над степом. Кіннота торувала дорогу возам і піхоті, котрі, просуваючись через силу, невдовзі залишилися далеко в тилу. Тим часом на степи опустилася ніч. Велетенський червоний місяць поволеньки викотився в небо; хмари час від часу заступали його, і він розгорався і гаснув, як лампа під поривами вітру.

Була вже майже північ, коли перед очима козаків і татар з'явилися чорні велетенські озії, що чітко вирізнялися на темному тлі неба.

Це були мури Кодака.

Передові загони під покровом темряви так обережно й тихо наблизилися до замку, як вовки або нічні птахи. А що як пощастить несподівано заволодіти сонною фортецею!

Але зненацька блискавиця на валу розітнула морок, страшний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогняне ядро, окресливши в небі яскраву дугу, упало в степові трави.

Це понурий циклоп Гродзицький давав знати, що не спить.

– Пес одноокий! – буркнув Тугай-бею Хмельницький. – Уночі бачить.

Козаки проминули замок, про взяття якого зараз, коли супроти них самих ішло коронне військо, годі було й думати, і рушили далі. Але пан Гродзицький палив їм услід так, що мури замку аж двигтіли, і не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а для того, щоб попередити своїх, котрі підпливали по Дніпру і могли знаходитися десь неподалік.

Але передусім гуркіт кодацьких гармат відгукнувся у серці й вухах пана Скшетуського. Юний рицар, котрого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, наступного дня тяжко захворів. Щоправда, в сутичці на Хортиці він не отримав жодної смертельної рани, зате втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацькому оброблені старим кантареєм, відкрилися, почалася лихоманка, і тієї ночі лежав він напівпритомний на козацькій підводі, не відаючи про світ Божий. Розбудили його тільки кодацькі гармати.

Він розплющив очі, підвівся трохи на підводі й почав роздивлятися довкола. Козацький табір пробирався в темряві, як вервечка привидів, а замок гуркотів і світився рожевими димами; вогненні кулі підскакували по степу, харчачи й гарчачи, як розлючені пси; отож, коли пан Скшетуський побачив це, такий жаль, така туга огорнули його, що він ладний був і померти зараз, аби тільки душею полетіти до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, хворий, котрий не має сили навіть підвестися. Річ Посполита в небезпеці, а він не квапиться її рятувати! А там, у Лубнах, військо, напевно, вже виступає. Князь із блискавицями в очах літає перед вишикуваними жовнірами і в який бік булавою кивне, там відразу триста списів, наче триста громів ударять.

І раптом різні знайомі обличчя почали з’являтися у намісника перед очима. Малий Володийовський летить на чолі драгунів зі своєю тоненькою шабелькою в руці, але це фехмейстер із фехмейстерів: з ким схрестить клинок, той ніби уже в могилі; а ось і пан Підбип’ята замахується своїм катівським Зірвикаптуром! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їжджає хоругви і, здійнявши побожно руки, молиться, але, будучи старим жовніром, він не може втриматися і часом гукне: «Бий, убивай!» А ось уже й панцирні опускають мечі до половини кінського вуха, полки рушають уперед, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видіння міняється. Перед намісником з’являється Гелена – бліда, з розпущеним волоссям, вона волає: «Рятуй, бо за мною Богун женеться!». Пан Скшетуський схоплюється з підводи, та чийся голос, але вже справжній, говорить йому:

– Лежи, дитино, бо зв’яжу.

Це табірний осавул Захар, котрому Хмельницький наказав пильнувати намісника як зіницю ока, знову вкладає його на підводу, вкриває кінською шкурою і питає:

– Що з тобою?

І пан Скшетуський опритомнює зовсім. Привиди зникають. Підводи тягнуться понад самісіньким дніпровським берегом. Холодний повів долітає з річки, і ніч бліднішає. Водне птаство здіймає світанковий гомін.

– Слухай, Захаре! То ми вже проминули Кодак? – питає пан Скшетуський.

– Проминули! – відповідає запорожець.

– А куди ж ви прямуєте?

– Не знаю. Битва, кажуть, буде, але не знаю.

Від слів цих серце радісно закалатало у грудях пана Скшетуського. Він гадав, що Хмельницький братиме в облогу Кодак і що з цього почне війну. Але квапливість, із якою козаки йшли вперед, давала змогу зробити висновок, що коронне військо вже близько і що Хмельницький саме тому обійшов фортецю, аби не бути змушеним вести під її обстрілом битву. «Може, я ще сьогодні буду вільний», – подумав намісник і подячно звернув очі до неба.