Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)
РОЗДІЛ ІІІ
о кількох днях загін нашого намісника швидко просувався у бік Лубен. Переправившись через Дніпро, ішли широким степовим шляхом, що сполучав Чигирин із Лубнами через Жуки, Семимогили і Хорол.
Такий самий битий шлях вів із князівської столиці до Києва.
Дуже давно, ще до розправи гетьмана Жолкевського на Солониці, доріг цих узагалі не було. До Києва із Лубен їхали степом і пущею, до Чигирина був водний шлях, а назад теж їздили через Хорол. Узагалі ж цей наддніпрянський край – давня половецька земля – був пустельний, заселений хіба що до Дикого поля, татарами часто навідуваний, для запорозьких ватаг відкритий.
Над берегами Сули шуміли величезні ліси, в яких майже не ступала людська нога. Подекуди по низьких берегах Сули, Рудої, Сліпороду, Короваю, Оржиці, Псла та інших великих і малих річок і приток утворювалися мочарі, порослі почасти непрохідними чагарями й борами, почасти травою – відкритими лугами. У тих борах і багнищах знаходила надійний притулок усяка звірина; у дрімучій лісовій темряві водилася сила-силенна бородатих турів, ведмедів і диких кабанів, із ними сусідила незліченна сіра зграя вовків, рисей, куниць, табуни сарн і красенів сайгаків; у багнищах і рукавах річок бобри мостили свої гнізда, а про бобрів на Запорожжі ходили чутки, що поміж ними трапляються столітні дідугани, білі від старості, мов сніг.
Високими сухими степами розгулювали табуни диких коней із буйними гривами і кривавими очима. Річки кишіли рибою і водоплавними птахами.
Це була дивна земля – напівсонна, але така, що зберегла на собі сліди давнього людського життя. Всюди було повно попелищ від якихось стародавніх градів, та й самі Лубни з Хоролом на таких попелищах підвелися, всюди повно могил – недавно насипаних і старих, уже порослих лісом. Тут теж, як к в Дикому полі, ночами вставали духи і привиди, а біля багать старі запорожці розповідали один одному дива про те, що час від часу діється у тих лісових нетрях, звідки долинає виття невідомих звірів, напівлюдські, напівзвірині крики, страшний шум чи то бойовищ, чи то ловів. Під водою озивалися дзвони затоплених міст.
Земля ця була негостинна і недоступна – подекуди надто сира, подекуди майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна, адже осідлих, як тільки вони обжилися й обзавелися господарством, розоряли татарські набіги. Відвідували ці краї часто тільки запорожці заради бобрових хвостів, звірини і риби, адже у мирний час більша частина низових козаків розбредалася із Січі по всіх річках, ярах, лісах і очеретах на лови або, як вони казали, на промисел, полюючи на бобрів у місцях, про існування яких навіть мало хто знав.
Проте й осідле життя намагалось укріпитися на цих землях, як рослина, що пробує, де може, вчепитися корінням у ґрунт, але, вирвана не раз і не два, де може, відростає знову.
На пустищах виникали поселення, колонії, слободи і хутори. Земля була подекуди родюча, та й воля вабила. Але тільки тоді закипіло життя, коли землі ці перейшли у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, почав старанніше облаштовувати свій задніпрянський наділ: запрошував людей, заселяв пустирища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, зводив монастирі й запроваджував своє князівське право. Навіть такий поселенець, котрий не відомо коли прийшов на ці землі й гадав, що господарює на власному наділі, залюбки ставав князівським оброчником, бо за подать свою діставав могутню князівську опіку, яка охороняла його, боронила від татар і від гірших часто за татар низових козаків.
Але справжнє життя заквітло тільки під залізною рукою молодого князя Ієремії. Його держава починалася відразу за Чигирином, а кінчалася аж ген під Конотопом і Ромнами. Та не одна вона становила князівське майно, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землями у воєводствах Волинському, Руському, Київському. І все ж наддніпрянська найбільше припала до серця переможцеві під Путивлем.
Татарин довго чигав біля Орелі, біля Ворскли, принюхуючись, як вовк, перш ніж зважився погнати коня на північ – низові сутичок не хотіли, а тамтешні неспокійні ватаги вступили на князівську службу. Дикий і розбійницький люд, що здавна промишляв насиллями і грабежами, тепер, прибраний до рук, займав межові паланки і, залігши на кордонах держави, як англійський дог на ретязі, вищиряв на зайд зуби.
Тож усе розцвіло й буяло. По слідах давніх битих шляхів було прокладено дороги, річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, схопленим на розбої. Там, де колись вітер дико грав ночами в очеретах і вили вовки й утопленики, тепер гуркотіли млини. Понад чотириста водяних, не лічачи рясно поставлених вітряків, мололи збіжжя у самому тільки Задніпров'ї. Сорок тисяч оброчників вносили оброк до князівської казни, у лісах з’явилася сила-силенна пасік, по кордонах з’являлися нові й нові села, хутори, слободи. У степах поряд із дикими табунами паслися цілі череди домашньої худоби, коней. Безмежний одноманітний вид степів і лісів прикрасився димами хат, золоченими банями церков і костьолів – пустеля перетворилася у досить заселений край.
Отож їхав пан намісник Скшетуський весело й неквапливо, ніби по своїй землі, роблячи дорогою надійні привали.
Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна, рідкісна зима зовсім не давалася взнаки. У повітрі пахло весною, земля розм’якла і світилася калюжами води, поля вруніли, а сонце пригрівало так сильно, що дорогою опівдні кожухи парили спину як улітку.
Намісників загін значно збільшився, бо в Чигирині до нього долучилося волоське посольство, яке в особі пана Розвана Урсу господар вислав до Лубен. При посольстві був ескорт – кільканадцять каралашів і челядь на возах. А ще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгінус Підбип’ята герба Зірвикаптур зі своїм довгим мечем під пахвою і кількома дворовими слугами.
Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю, а намісника ще дужче звеселяло те, що повертався він із тривалої подорожі під князівський дах, котрий був водночас і його дахом, повертався, добре впоравшись зі справою, а отже, й сподіваючись, що приймуть його добре.
Та для веселощів мав він і інші причини.
Окрім ласки князя, якого намісник любив усією душею, чекали на нього у Лубнах ще й чорні оченята, солодкі як мед.
Оченята ті належали Анусі Борзобогатій-Красенській, придворній панянці княгині Гризельди, найвродливішій дівчині у всій кімнаті фрейлін, великій баламутці, за якою в Лубнах упадали всі, а вона ні за ким. У княгині Гризе– льди суворість була страшенна, а дотримання звичаїв незмірне, що, однак, не заважало молодим обмінюватися палкими поглядами і зітхати.
Пан Скшетуський, як і інші, теж посилав свої зітхання цим чорним оченятам, а коли, бувало, залишався сам на своїй квартирі, то брав у руки лютню і наспівував:
Ти красуня із красунь…
або ж:
Позаяк же він був чоловіком веселим і до того ж жовніром, який надто любив свою справу, то не брав вельми близько до серця того, що Ануся дарує свої усмішки, крім нього, ще й панові Биховцю із волоської хоругви, і панові Вурцелю з артилерії, і панові Володийовському із драгунів, і навіть панові Барановському з гусарів, хоч останній був уже добряче сивуватий і, маючи розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже навіть раз бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, та, коли доводилося довго сидіти у Лубнах і не ходити на татар, то й з Анусею він нудьгував, а коли доводилося виступати – виступав залюбки, без жалю, без журби душевної.
Зате й вертався він завше з радістю. Тож і тепер, ідучи після вдалого залаштування справ із Криму, він весело наспівував і підганяв коня, їдучи обіч пана Лонгінуса, котрий, сидячи на здоровенній ліфляндській кобилі, був, як завжди, сумний і невеселий. Посольські підводи, каралаші й ескорт далеко відстали.
– Його милость посол лежить на возі, як колода, й увесь час спить, – озвався намісник. – Чудес мені наговорив про свою Волощину, що аж стомився. Я теж слухав його з цікавістю. Що й казати! Край багатий, клімат чудовий, золота, вина, прянощів і худоби вдосталь. От я собі й подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має такі ж права на господарський престол, як і будь-хто інший, а прав же тих князь Міхал добивався. Волощина для наших воєвод не новина. Били вони вже там і турків, і татар, і самих волохів, і семиградян…
– Але люд там лагідніший, ніж у нас, про що мені й пан Заглоба у Чигирині розповідав, – відповів пан Лонгінус. – А якби я йому й не повірив, то у божественних книжках підтвердження цього знайти можна.
– Як це – у книжках?
– А дуже просто. Я сам таку маю і можу вашій милості показати, бо завше вожу її з собою.
Сказавши це, він розстебнув торочки біля дерев’яного сідла і, добувши невеличку книжку, старанно оправлену в телячу шкіру, спершу побожно її поцілував, а потім, перегорнувши кільканадцять сторінок, мовив:
– Читай, добродію.
Пан Скшетуський почав:
– «На твою ласку сподіваємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут про волохів? Що ти, ваша милость, говориш? Це ж антифон!
– Читай, добродію, далі.
– «Щоб достойні ми були обітниць Христових. Амінь».
– Ну, а тепер запитання…
Скшетуський прочитав.
– «Запитання: Чому кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Бо легко тікає. Амінь». – Гм! А й правда! Проте у книжці твоїй вельми дивна матерій плутанина.
– Бо це книжка вояцька, тому й до молитов усякі instructions militares[19]19
Воїнські настанови (лат.).
[Закрыть] додаються, із яких дізнаєшся, ваша милость, про всі нації, котра із них достойніша, котра підла; а от щодо волохів виявляється: боягузливі з них пахолки, а до того ще й зрадники великі.
– Що зрадники – певно, це видно навіть із пригод князя Міхала. Правда, я теж чув, що вояки із них нікудишні. І все-таки у його милості князя волоська хоругва, де поручиком пан Биховець, дуже гарна, хоч stricte[20]20
Достеменно (лат.).
[Закрыть] не знаю, чи знайдеться у тій хоругві із двадцятеро волохів.
– А як ти, добродію наміснику, гадаєш, чи багато у князя збройних людей?
– Тисяч із вісім набереться, не рахуючи козаків, що стоять у паланках. Але Зацвіліховський казав мені, що зараз нові набори тривають.
– То, може, дасть Бог, якийся похід під князівським проводом буде?
– Подейкують, що велика війна з турчином готується і що сам король з усією раттю Речі Посполитої виступити має. Знаю також, що дарунки татарам припинено, а татари від страху принишкли і про набіги й не думають, Про це я чув і в Криму, де мене тому, мабуть, і приймали так honeste[21]21
Шанобливо (лат.).
[Закрыть], бо є ще чутка, що коли король із гетьманами рушить, князь має на Крим ударити і татар на порох стерти. Певно, воно так і буде, бо кому ж іще таке довірити можна?
Пан Лонгінус звів до неба руки й очі.
– Пошли ж, Боже милосердний, пошли ж таку священну війну на славу християнства і народу нашого, а мені, грішному, дай у ній обітниці мої сповнити, щоб in luctu[22]22
У скорботі (лат.).
[Закрыть] міг я бути втішений або ж смерть славну знайшов!
– Так ти, добродію, обітницю воювати дав?
– Такому шляхетному рицареві усю душу відкрию, хоч і довго розказувати. Але якщо ти, ваша милость, ладен залюбки слухати, тоді incipiam[23]23
Я почну (лат.).
[Закрыть]. Тобі, добродію, уже відомо, що герб мій зветься Зірвикаптур, і це тому, що під Грюнвальдом пращур мій, Стовейко Підбип’ята, побачивши трьох рицарів у чернечих каптурах, котрі скакали поруч, підкрався до них іззаду й усім трьом одним махом зітнув голови. Про цей славний подвиг стародавні літописи повідомляють із великою для мого пращура похвалою…
– Не слабшу руку від твоєї мав твій пращур, добродію, тож Зірвикаптуром його назвали слушно.
– Йому король і герб дав, а в гербі – три козячі голови на срібному полі на згадку про тих рицарів, бо такі самі голови у них на списах були зображені. Той герб і оцей ось меч пращур мій, Стовейко Підбип’ята, передав своїм нащадкам, наказавши честь роду і меча підтримувати.
– Що й казати, славний у тебе, добродію, родовід!
Але пан Лонгінус почав тужливо зітхати, а коли йому нарешті трохи відлягло, говорив далі:
– Тож будучи в роду останнім, дав я у Троках обітницю Пресвятій Діві бути цнотливим і не стати на рушник доти, аж доки, за славним прикладом пращура мого, Стовейка Підбип’яти, три голови тим самим мечем одним махом зітну. О Боже милосердний ти бачиш: я зробив усе, що було в моїх силах. Цноту я зберіг аж до сьогодні, серцю чулому наказав мовчати, борні шукав і бився, але щастя й досі не маю…
Поручик усміхнувся у вуса.
– І ти не зітнув, добродію, трьох голів?
– Ет! Не трапилося! Не таланить! По дві не раз бувало, але трьох ніколи. Ніяк не вдається ззаду підкрастися, а ворогів не попросиш, щоб рядком під замах стали. Один Бог бачить мою біду: сила в мене є, багатство є… але adolescentia[24]24
Молодість (лат.).
[Закрыть] від мене втікає. Скоро сорок п’ятий мине, серце кохання просить, рід гине, а трьох голів як не було, так і немає!… Отакий із мене Зірвикаптур. Посміховисько для людей, як слушно каже пан Заглоба, що я все смиренно терплю, на Господа Бога сподіваючись.
Литвин знову почав так зітхати, що аж його ліфляндська кобила, певно, співчуваючи своєму господареві, заходилася стогнати і жалібно хропти.
– Одне я можу сказати вашій милості, – мовив намісник, – що, коли вже під стягами князя Ієремії оказії не підвернеться, то, либонь, не підвернеться ніколи.
Подальшу їхню розмову перебило раптове лопотіння крил. Як ми вже казали, зими тієї птахи за море не відлетіли, річки не замерзли, тому особливо водне птаство всюди аж кишіло над болотами. Тієї миті поручик із паном Лонгінусом саме наближалися до берега Кагамлика, як раптом у них над головами прошумів цілий табун журавлів, котрі летіли так низько, що до них можна було києм докинути. Табун летів зі страшним криком і замість сісти в очерети несподівано полинув угору.
– За ними ніби хтось женеться, – зауважив пан Скшетуський.
– А он, поглянь, добродію! – вигукнув пан Лонгінус, показуючи на білого птаха, котрий, розтинаючи навскісним льотом повітря, намагався догнати табун.
– Раріг, раріг! Сісти їм не дає! – кричав намісник. – У посла є раріг, от він, мабуть, і пустив.
Тої ж миті на вороному анатолійському коні щодуху прискакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служивих каралашів.
– Пане поручику, просимо на забаву, – сказав він.
– То твій раріг, ваша милость?
– Авжеж, і пречудовий. Ось побачиш, добродію…
Вони утрьох помчали вперед, а за ними – волохсокольничий з обручем, котрий, не зводячи очей із табуна, кричав щосили, заохочуючи рарога до бою.
Розумний птах змусив тим часом табун піднятися вгору, а сам блискавкою полинув іще вище і завис над ним. Журавлі збилися в один велетенський вир, що, мов буря, шумів крильми. Грізні крики наповнили повітря. Птахи повитягали шиї, повиставляли вгору дзьоби, як списи, чекаючи атаки.
Раріг поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то здіймався, ніби вагаючись кинутися вниз, де на нього чекала сотня гострих дзьобів. Його біле пір’я, осяяне сонцем, блищало так, як саме сонце у погожій блакиті.
Та враз, замість кинутися на табун, раріг стрілою помчав удалину і невдовзі зник за гущиною дерев і очеретів.
Першим услід за ним рвонувся з місця Скшетуський. Посол, сокольничий і пан Лонгінус повторили його приклад.
Проте на закруті дороги намісник притримав коня, побачивши нове і дивне видовище. Посеред битого шляху лежала на боку коляска зі зламаною віссю. Випряжених коней тримали двоє козачків. Фурмана не було – він, напевно, подався шукати допомоги. Біля коляски стояло дві жінки: одна із суворим, схожим на чоловіче, обличчям, одягнена в лисячий кожух і таку саму шапку з округлим денцем, друга – молода висока дівчина з тонкими й вельми співмірними рисами. На плечі у цієї молодої панянки спокійно сидів раріг і, розтріпавши на грудях пір’я, розгладжував його дзьобом.
Намісник осадив коня, аж копита врилися в пісок битого шляху, і потягся до шапки, збентежившись і не знаючи, що робити: вітатися чи рарога зажадати? Збентежився він іще й тому, що з-під куничого каптурка глянули на нього такі очі, яких, скільки живе, він іще не бачив – чорні, оксамитові, слізні й такі мінливі, такі вогнисті, що очі Анусі Борзобогатої при них погасли б, як свічки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома тонкими дугами шовкові чорні брови, рум’яні щоки цвіли як найчудовіші квіти, між трохи розтуленими малиновими губами сяяли перлами зубки, а на спину спадали розкішні чорні коси. «Чи не Юнона це власною персоною або якесь інше божество?» – подумав намісник, дивлячись на цей стрункий стан, округлі перса і на білого сокола на плечі. Тож стояв наш поручик без шапки і споглядав, наче картину писану, і тільки очі його палали, а серце ніби стискала чиясь рука. І збирався вже він почати мову словами: «Якщо ти смертна істота, а не божество…», але цієї миті прискакали посол із паном Лонгінусом, а з ними й сокольничий з обручем. Тоді богиня підставила рарогові руку, на якій він, спустившись із плеча, усівся, переступаючи з лапи на лапу. Намісник, намагаючись випередити сокольничого, хотів зняти птаха, але раптом стався дивний казус. Раріг, залишивши одну лапу на руці в панни, другою вчепився у намісникову руку і, замість на неї перебратися, заходився радісно квилити і так сильно притягувати руки одну до одної, що вони торкнулися. Мурахи пробігли по спині в намісника, а раріг аж тоді дався пересадити себе на обруч, коли сокольничий надів йому на голову каптурок. Відтак старша пані заговорила:
– Рицарі, – почала вона, – хоч би хто ви були, не відмовте допомогти жінкам, котрі опинилися на дорозі в біді й не знають, що робити. Додому нам залишилося не більш як три милі, але в колясці полопалися осі, і нам, либонь, доведеться ночувати в полі. Фурмана я послала до синів, щоб нам хоч підводу сюди прислали, але перш ніж він доїде й повернеться, смеркне, а в урочищі цьому лишатися страшно, бо тут неподалік могили.
Стара шляхтянка говорила швидко і голосом таким грубим, що намісник аж здивувався. І все-таки він ґречно відповів:
– Не допускай же, ваша милость, такої думки, що ми тебе із вродливою донькою твоєю без помочі залишимо. Ми їдемо до Лубен, де його ясновельможності князеві Ієремії служимо, і дорога нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні, все одно залюбки збочимо, аби лиш наше товариство вам не надокучило. Що ж до підвід, то я їх не маю, бо їду з почтом по-вояцькому, без обозу, але пан посол має і, сподіваюся, він, як шанобливий кавалер, охоче пані й панночці прислужиться.
Посол скинув соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і відразу ж, як ґречний боярин, із красивим компліментом запропонував свої послуги, після чого звелів сокольничому скочити по підводи, які дуже відстали. А намісник тим часом дивився на панночку, котра, не витримавши його пронизливого погляду, опустила додолу очі, а пані із козацькою зовнішністю мовила ось що:
– Нехай Бог заплатить вашій милості за допомогу, панове. А позаяк до Лубен дорога ще далека, не погордуйте моєю і моїх синів господою, де ми раді вам будемо.
Ми із Розлогів-Сіромах. Я вдова князя Курцевича-Булиги, а це не донька моя, а донька покійного Курцевича-старшого, дівера, котрий віддав свою сироту на нашу опіку. Сини мої зараз дома, а я повертаюся із Черкас, куди до вівтаря Пресвятої Пречистої із пожертвою їздила. І ось поворітьма спіткала нас ця прикрість, тож, якби не пособили ваші милості, довелося б, либонь, заночувати на шляху.
Княгиня говорила б іще, та раптом удалині з’явилися підводи, що наближалися клусом, у супроводі юрби посольських каралашів і жовнірів пана Скшетуського.
– То ви, милостива пані, вдова князя Василя Курцевича? – спитав намісник.
– Ні! – враз і ніби гнівно заперечила княгиня. – Я вдова Костянтина, а це – Василева донька, Гелена, – додала вона, показуючи на панну.
– Про князя Василя багато у Лубнах розповідають. Був він і вояк великий, і небіжчика князя Міхала довірений.
– У Лубнах не була, – трохи гордовито відповіла княгиня, – і про його вояцтво не чула, а про подальші вчинки нема чого й згадувати, бо про них і так усі знають.
Слухаючи це, князівна Гелена схилила голову як квітка, підтята косою, а намісник швидко промовив:
– Такого, милостива пані, не кажіть. Князь Василь, через страшну error[25]25
Помилку (лат.).
[Закрыть] правосуддя людського засуджений на втрату майна і життя, мусив рятуватися втечею, але згодом невинність його було доведено, що теж було законно підтверджено, і честь йому, як чоловікові добропорядному, повернено; а честі має бути тим більше, чим більша була кривда.
Княгиня кинула бистрий погляд на намісника, а на її неприємному, різкому обличчі виразно відбився гнів. Але пан Скшетуський, хоч був він чоловіком молодим, мав у собі стільки рицарської гідності, а погляд у нього був такий ясний, що вона не насмілилася йому заперечити, натомість звернулася до князівни Гелени:
– Панянкам цього слухати не гоже. Піди поглянь, щоб кожухи з коляски переклали на підводи, якими ми з дозволу їхніх милостей поїдемо.
– Дозволь же, ласкава панно, тобі допомогти, – запропонував намісник.
Вони удвох пішли до коляски, але тільки-но опинилися одне навпроти одного по обидва боки дверцят, як шовкові торочки очей князівни піднялися, і її погляд, наче ясний і теплий промінь сонця, упав на обличчя поручика.
– Як же мені дякувати вашій милості, пане… – сказала вона голосом, який здався намісникові солодкою музикою, схожою на звучання лютні й флейт, – як мені дякувати тобі за те, що за честь батька мого вступився, супроти кривди, котру йому найближчі кревні чинять.
– Ласкава панно! – відповів намісник, відчуваючи, що серце тане у нього в грудях, як сніг навесні, – хай допоможе мені Господь Бог, а я заради подяки твоєї ладен хоч у вогонь скочити або й зовсім кров пролити, але якщо така велика охота, то заслуга менша, а коли так, то не гоже мені подячної плати з уст твоїх приймати.
– Якщо ти гордуєш нею, ваша милость, то я, убога сирота, не знаю, як інакше вдячність свою висловити.
– Не гордую я нею, – дедалі сильніше наголошував намісник, – але такий великий фавор довгою і вірною службою здобути прагну і про те тільки прошу, аби на таку службу ласкава панна взяти мене зволила.
Князівна, чуючи такі слова, зашарілася, збентежилася, потім ураз зблідла і, затуляючи обличчя долонями, відповіла сумним голосом:
– Мабуть, самі нещастя принесе вашій милості ця служба.
А намісник перехилився через дверцята коляски і мовив тихо й чуло:
– Принесе, що Бог дасть. Якщо навіть і біль, я все одно ладен до ніг вашої милості упасти і про нього благати.
– Не може бути, щоб такий рицар, як ти, ваша милость, тільки-но побачивши мене, надто великою охотою мені служити перейнявся.
– Ледве тебе побачивши, я відразу ж думати про себе забув і відчуваю, що вільному досі воякові, мабуть, рабом стати доведеться, але така, певно, воля Божа. Любов – це стріла, що несподівано пронизує груди, і ось я сам удар її відчув, хоч іще вчора не повірив би, якби хто сказав, що таке станеться.
– Якщо ваша милость учора не повірив би, як же я сьогодні повірити можу?
– Час, ласкава панно, найкраще переконає тебе в цьому. А щирість хоч зараз не лише у словах почути, а й на обличчі побачити можеш.
І знову шовкові завіси очей князівни піднялися, а поглядові її відкрилося мужнє й шляхетне обличчя молодого жовніра. Очі його були сповнені таким захопленням, що обличчя її взялося густим рум’янцем. Але тепер очей додолу вона вже не опускала, і він певний час упивався їхніми дивними чарами. І дивилися вони так одне на одного, як дві істоти, котрі хоч і зустрілися на битому шляху в степу, але відчувають, що обрали одне одного назавжди, і душі їхні, як двоє голубів, уже летять назустріч одна одній.
Цю хвилю захоплення урвав різкий голос княгині, котра покликала князівну. Під’їхали підводи. Каралаші заходилися переносити пакунки із коляски, і невдовзі все було готове.
Пан Розван Урсу, ґречний боярин, віддав обом жінкам власну карету, намісник сів на коня, і всі рушили в дорогу.
День уже згасав. Розлиті води Кагамлика сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром надвечір’я. Високо в небі вишикувалися табунці легеньких хмарин, які, поступово червоніючи, звільна рухалися до краю виднокола, ніби стомлені гойданням у небі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску.
Пан Скшетуський їхав із боку князівни, але розмови з нею не заводив, бо говорити так, як вони щойно говорили, при сторонніх не міг, а пустих слів його вуста вимовляти не хотіли. У серці він відчував блаженство, а в голові у нього щось шуміло, як вино.
Увесь караван бадьоро йшов уперед, і тишу порушувало тільки форкання коней або брязкіт стремена об стремено. Потім каралаші на задніх підводах затягли сумну волоську пісню, однак невдовзі стомилися, і тоді почувся гундосий голос пана Лонгіна, котрий побожно співав: «Я зробила так, щоб на небі не згасало сяйво і, як темінь, я покрила всю землю». Тим часом споночіло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, мов безмежне море, тумани.
В’їхали в ліс, але не проїхали й кількох стай[26]26
Стая – давня міра довжини поля, дорівнює версті.
[Закрыть], як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників показалися перед караваном. Це були молоді княжичі, котрі від фурмана довідалися про халепу, що сталася з їхньою матір’ю, і квапилися на допомогу, ведучи з собою карету, запряжену четвериком.
– Це ви, синочки? – окликнула стара княгиня.
Вершники наблизилися до підвід.
– Ми, матінко!
– Здоровенькі були! Дякуючи оцим ось добродіям мені вже й допомога не потрібна. А це мої синочки, котрих я вашій ласці, панове, доручаю: Симеон, Юр, Анджей і Миколай. А то хто п’ятий? – запитала вона, придивляючись пильніше. – Гей! Якщо старі очі у темряві не помилилися, то це, здається, Богун?
Князівна раптово сахнулася в глибину карети.
– Чолом вам, княгине, і вам, князівно Гелено! – привітався п’ятий вершник.
– Богуне! – мовила стара. – Із полку прибув, соколе? А з торбаном? Здоров, здоров! Гей, синочки! Я вже запросила їхніх милостей, ласкавих добродіїв, переночувати у Розлогах, а ви їм уклоніться! Гість в оселю – Бог в оселю! Просимо ж вас, ласкаві панове, до нас завітати.
Булиги поскидали шапки.
– Покірно просимо ваших милостей до господи.
– Вони вже згодилися – і його високість пан посол, і його милость пан намісник. Шляхетних кавалерів прийматимемо. Тільки от не знаю, чи їм, що звикли до придворних делікатесів, буде до смаку наш убогий харч.
– На жовнірському ми хлібі, не на двірському росли, – мовив пан Скшетуський.
А пан Розван Урсу додав:
– Я вже куштував гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірський із ним не зрівняється.
Підводи рушили вперед, і стара княгиня вела далі:
– Давно, давно вже минули добрі для нас часи. На Волині й на Литві є іще Курцевичі, котрі й почет тримають, і взагалі по-панському живуть, але вони кревних своїх, що бідніші за них, знати не хочуть, за що нехай їх Бог покарає. У нас майже скрута козацька, яку ви нам, ласкаві панове, маєте вибачити, й зі щирим серцем прийняти те, що вам від усієї душі буде запропоновано. Ми з п'ятьма синами сидимо на одному сільці й кільканадцяти слободах, а ще ж на нашій опіці й оця небога.
Намісника ці слова здивували, бо у Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали, до того ж, князеві Василю, Гелениному батькові. Проте спитати, як вони перейшли до рук Костянтина і його вдови, він вважав недоречним.
– То у вас, ласкава пані, п’ятеро синів? – поцікавився пан Розван Урсу.
– Мала п’ятеро, як левів, – відповіла княгиня, – але найстаршому, Василеві, поганці у Білгороді очі смолоскипами випекли, а від цього він розумом схибнувся. Коли молоді йдуть у похід, я лишаюся вдома тільки з ним та з небогою, від котрої більше біди, аніж потіхи.
Гордовитий тон, із яким стара княгиня говорила про свою небогу, був такий виразний, що не пройшов повз увагу поручика. В грудях у нього закипів гнів, і він мало не вилаявся, але грубі слова завмерли на вустах, коли, глянувши на князівну, він при місячному сяйві побачив, що в очах у неї бринять сльози…
– Що з тобою, ласкава панно? – тихо спитав він.
Князівна мовчала.
– Я не можу бачити твоїх сліз, – мовив пан Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня розмовляє з паном Розваном Урсу і не дивиться в їхній бік, допитувався далі: – Бога ради, скажи хоч слово, адже Бог свідок, що я і кров, і здоров’я віддам, аби тільки тебе втішити.
Зненацька він відчув: один із вершників так сильно підпирає його, що коні аж починають тертися боками.
Розмова з князівною урвалася, а Скшетуський, здивований і розгніваний, обернувся до смільчака.
При сяйві місяця він побачив очі, що дивилися на нього зухвало, визивно і водночас глумливо.
Ці страшні очі світилися, як вовчі очища у темному лісі. «Що за проява? – подумав намісник. – Біс чи що?» – і, сам не зводячи очей із цих палючих зіниць, запитав:
– А чого це ти, ваша милость, так конем підпираєш і очима мене свердлиш?
Вершник нічого не відповів, але й далі дивився так само настійливо й зухвало.
– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо битий шлях завузький, то гайда в степ! – мовив намісник, підносячи голос.
– А ти одлітай, ляшку, од карети, коли степ бачиш, – відповів вершник.
Намісник, який метикував дуже швидко, замість відповісти так сильно вдарив коня нападника в черево, що румак форкнув і в один стрибок опинився аж на краю шляху.
Вершник осадив його на місці, й якусь мить здавалося, що він хоче кинутися на намісника, аж тут пролунав різкий, владний голос старої княгині:
– Богуне, що з тобою?
Слова ці подіяли враз. Вершник розвернув коня й переїхав на протилежний бік карети до княгині, що говорила далі:
– Що з тобою? Гей, ти не в Переяславі й не в Криму, а в Розлогах, запам’ятай це. А тепер поїдь наперед і проведи підводи, бо яр зараз буде, а в яру темно. Годі, сіромахо!
Пан Скшетуський був так само здивований, як і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і знайшов би її, але чому шукав? Звідкіля оця несподівана ворожість?
У голові намісника сяйнула думка, що річ тут у князівні, і він утвердився в цій думці, коли, глянувши на обличчя панни, побачив, незважаючи на темряву, що воно біле, як полотно, і що на ньому відбився неприхований жах.
Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із копита вперед, а вона, дивлячись йому услід, сказала не так собі, як намісникові:
– Шалена це голова і біс козацький.
– Либонь, він несповна розуму, – зневажливо відповів пан Скшетуський. – Це що – козак на службі у синів твоїх, милостива пані?
Стара княгиня відкинулася на подушки карети.
