Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ XI

хаті військового кантарея[62]62
  Військовий чиновник на Запорожжі, який наглядав за мірами і вагами у крамницях, що знаходилися на так званому Крамному базарі в Січі (прим. автора).


[Закрыть] в передмісті Гасан-Баша, на Січі, сиділи за столом двоє запорожців, підкріплюючись просяною паленкою, яку час від часу черпали з дерев’яного цебра, що стояло посеред столу. Один – старий, уже майже геть старезний, був сам кантарей Пилип Захар, другий був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, чоловік років на сорок, високий, сильний, із диким виразом обличчя й косуватими татарськими очима. Обидва тихо, ніби боячись, щоб їх ніхто не почув, розмовляли між собою.

– То це сьогодні? – спитав кантарей.

– Майже от-от, – відповів Татарчук. – Чекають тільки на кошового і Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, бо там орда стоїть. Товариство вже зібралося на майдані, а курінні ще до вечора зберуться на раду. До ночі все буде відомо.

– Гм! Може бути кепсько! – буркнув старий Пилип Захар.

– Чуєш, кантарею, а ти бачив, що й мені лист був?

– Авжеж, бачив, бо сам листи кошовому відносив, а я чоловік письменний. У ляха три листи знайшли: один до самого кошового, другий до тебе, третій до молодого Барабаша. Уже всі на Січі про це знають.

– А хто писав? Не знаєш?

– До кошового писав князь, бо на листі була печатка, а хто до вас – не відомо.

– Сохрани Біг!

– Якщо тебе там вочевидь приятелем ляхів не називають, то нічого тобі не буде.

– Сохрани Біг! – повторив Татарчук.

– Здається, ти щось за собою відчуваєш.

– Тьху! Нічого я за собою не відчуваю.

– Може, кошовий про листи промовчить, бо йому й своя голова дорога. Адже йому теж, як і вам, лист був.

– Можливо.

– Але якщо ти щось за собою відчуваєш, то…

Тут старий кантарей ще дужче знизив голос:

– Тікай!

– Але як? І куди? – стурбовано спитав Татарчук. – Кошовий на всіх островах варту поставив, щоб ніхто до ляхів не пробрався і не дав знати, що тут діється. На Базавлуку пильнують татари. Риба не пропливе, птах не пролетить.

– Тоді сховайся в самій Січі, де можеш.

– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Адже ти мені родич!

– І брата рідного не сховав би. Боїшся смерті – напийся: п’яний нічого не відчуєш.

– А може, в листах нічого й немає?

– Можливо…

– От біда! От біда! – мовив Татарчук. – Нічого я за собою не відчуваю. Я добрий козарлюга. Ляхам ворог.

Але хоч би в листі нічого й не було, чорт знає, що лях на раді скаже. Він же мене занапастити може.

– То сердитий лях: він нічого не скаже!

– Ти був у нього сьогодні?

– Був. Помастив йому рани дьогтем, горілки з попелом у горло налив. Оклигає. То сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха будь спокійний.

Похмурий відгомін січового барабана, в який ударили на кошовому майдані, перебив подальшу розмову. Татарчук, почувши його, здригнувся і схопився на рівні ноги. Незвичайна тривога відбилася у нього на обличчі і в його руках.

– Скликають на раду, – мовив він, ловлячи ротом повітря. – Сохрани Біг! Ти, Пилипе, не розповідай, про що ми з тобою тут говорили. Сохрани Біг!

Сказавши це, Татарчук схопив цебро із паленкою, перехилив його обома руками до рота і пив, пив, ніби хотів напитися до смерті.

– Ходімо! – мовив кантарей.

Відгомін барабана звучав дедалі сильніше.

Вони вийшли. Передмістя Гасан-Баша було відокремлене од майдану тільки валом, що оточував сам кіш, і брамою з високою вежею, із якої виднілися жерла викочених на неї гармат. Посередині передмістя стояв кантареїв будинок і хати крамних отаманів, довкола ж досить просторої площі тулилися сараї, в яких поміщалися крамниці.

Це були загалом убогі будівлі, абияк збиті із дубових колод, які у великій кількості постачала Хортиця, й обшиті віттям та очеретом. Самі хати, а з ними й будинок кантарея, більше скидалися на курені, бо тільки дахи у них височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, бо, якщо у хаті розпалювали вогонь, дим виходив не лише через верхній отвір у стрісі, а й крізь усю обшивку, і тоді можна було сказати, що це не хата, а купа віття й очерету, в якій топлять смолу. У цих помешканнях панувала вічна темрява, тому в них постійно підтримували вогонь із скіпок або дубових стружок.

Сараїв із крамницями було кілька десятків, і вони поділялися на курінні, тобто такі, що були власністю окремих куренів, і гостинні, де в короткі години спокою іноді торгували татари й волохи, – одні шкурами, східними тканинами, зброєю і всілякою здобиччю, другі переважно вином. Але гостинні крамниці були зайняті рідко, бо торгівля у цьому дикому гнізді найчастіше закінчувалася пограбуванням, від чого ні кантарей, ні крамні отамани натовпу стримати не могли.

Поміж сараями тулилися також тридцять вісім курінних шинків, а перед ними серед сміття, стружок, дубових колод і куп кінського гною завжди лежали напівмертві з перепою запорожці, одні поринувши в кам’яний сон, другі з піною на губах, у конвульсіях або нападах білої гарячки. Треті, напівп’яні, завиваючи козацьких пісень, плюючи, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацьку долю чи плачучи над козацькою бідою, топталися по головах і грудях тих, що лежали. Тільки з тої миті, коли починався якийсь похід на татар або на Русь, оголошували тверезість, і тоді учасників походу за п’янство карали смертю. Але решту часу й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарей і крамні отамани, продавці й покупці.

Кислий запах браги у поєднанні із запахами смоли, риби, диму й кінських шкур вічно стояв у повітрі по всьому передмістю, яке взагалі строкатістю крамничок нагадувало радше турецьке чи татарське містечко. У них продавалося все, що де-небудь у Криму, на Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати.

Це були яскраві східні тканини, парча, альтембас, сукна, оксамит, тик і полотно, бронзові й залізні лопнуті гармати, шкури, хутра, в’ялена риба, вишні й турецькі бакалійні товари, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков[63]63
  Запорожці під час своїх набігів не щадили нікого й нічого. До появи Хмельницького церков на Січі взагалі не було. Першу якраз і поставив Хмельницький; там нікого не питали про віру, і те, що розповідають про релігійність низових, байки (прим. автора).


[Закрыть], порох і холодна зброя, ратища для списів і сідла. А серед цієї мішанини предметів і барв крутилися люди, одягнені в недоноски найрозмаїтішого одягу, влітку напівголі, завше напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, укриті кровоточивими ранами від укусів велетенських комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, як уже було сказано, вічно п’яні.

Цієї миті в Гасан-Баша людей було ще більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, бо всі квапилися на січовий майдан, де мала відбутися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук ішли з іншими, але останній зволікав, ішов ліниво і давав юрбі обігнати себе. З обличчя видно було, що його огортав дедалі більший неспокій. Тим часом перейшли міст через рів, далі увійшли у ворота й опинилися на просторому укріпленому майдані, оточеному тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будинками. Це й були курені, а радше, курінні будинки, своєрідні військові казарми, у яких мешкали козаки. Однакової величини і розмірів, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, узятими від різних українських міст, такими ж назвами іменувалися й полки. В одному з кутків майдану височів будинок ради, у ньому засідали отамани під головуванням кошового. Юрба ж, або так зване товариство, радилася просто неба, час від часу посилаючи депутації до старшини, а іноді силою вдираючись до будинку і накидаючи свою волю раді.

На майдані вже була сила-силенна люду, оскільки на цей час отаманом були стягнуті на Січ усі війська, розпорошені по островах, річках і лугах, від чого й товариство стало численніше, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому раніше запалили кільканадцять бочок зі смолою; тут і там стояли також барила з горілкою, які кожен курінь викочував для себе і які чимало енергії додавали нарадам. За порядком у куренях пильнували осавули, озброєні важкими дубовими киями для вгамування тих, що радитимуться, і пістолями для захисту власного життя, яке часто опинялося в небезпеці.

Пилип Захар і Татарчук зайшли просто в дім ради – перший як кантарей, а другий як курінний отаман мали право засідати серед старшини. У приміщенні був тільки один маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні отамани і кошовий мали свої місця на шкурах попід стінами. Поки що місця ці були вільні. Кошовий ходив великими кроками по кімнаті, а курінні, стоячи купками, стиха розмовляли, перебиваючи час від часу один одного гучною лайкою. Татарчук завважив, що навіть знайомі й приятелі вдають, ніби не помічають його, тому відразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився майже в такому самому становищі. Решта поглядала на них спідлоба, що молодого Барабаша особливо не обходило, бо він навіть не розумів, у чому річ. Це був чоловік вельми вродливий і надзвичайно сильний. Саме ця сила й дала йому звання курінного отамана, бо всі на Січі знали, що розуму йому бракувало. Недарма його прозвали Дурним отаманом – кожне його слово викликало сміх у козацької старшини.

– Почекаємо трохи та й, може, підемо з каменем на шиї на дно! – прошепотів йому Татарчук.

– А чого б це? – спитав Барабані.

– А ти хіба не чув про листи?

– Трясця його матір мордувала! Я що, писав якісь листи?

– Поглянь, як усі дивляться на нас спідлоба.

– Коли б я котрого в лоб, то він би не дивився – враз би очі витекли.

Тим часом із криків зокола стало зрозуміло: там щось сталося. Раптом двері радної кімнати розчинилися навстіж, і зайшли Хмельницький із Тугай-беєм. Це їх вітали так радісно. Ще кілька місяців тому Тугай-бей, найдоблесніший із мурз і пострах низових, був об’єктом страшної ненависті на Січі – тепер товариство, побачивши його, підкидало вгору шапки, вважаючи мурзу добрим приятелем Хмельницького і запорожців.

Тугай-бей увійшов першим, за ним Хмельницький із булавою гетьмана запорозького війська в руці. Звання це він носив відтоді, як повернувся з Криму із виклопотаними у хана підкріпленнями. Юрба тоді понесла його на руках і, відбивши замок на військовій скарбниці, вручила йому булаву, стяг і печатку, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він неабияк змінився. Видно було, що він тепер уособлює собою страшну силу всього Запорожжя. Це вже був не скривджений Хмельницький, що втік на Січ через Дике поле, а Хмельницький – гетьман, кривавий демон, велетень, котрий помщається мільйонам за свою кривду.

І все-таки ланцюгів він не розірвав, а ще надів на себе нові, важчі. Це було видно з його стосунків із Тугай-беєм. Цей запорозький гетьман у серці Запорожжя посідав друге місце після татарина, покірно терпів його гордовитість і зневажливе понад усяку міру ставлення. Це були стосунки ленника і зверхника. Але так мало бути. Хмельницький усім своїм впливом серед козаків завдячував татарам і хановій ласці, речником якої був дикий і лютий Тугай-бей. Але Хмельницький умів поєднувати свою незмірну гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з хитрістю. Це був лев і лис, орел і змія.

Уперше відтоді, як з’явилося козацтво, татарин почував себе як господар у центрі Січі – на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганина. От як усе змінилося.

Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найтовщу купу шкур і, підігнувши ноги, заходився лущити соняшникове насіння, випльовуючи мокре лушпиння поперед себе на середину кімнати. По праву руч від нього сів Хмельницький із булавою, по ліву – кошовий, а отамани і депутація від товариства розташувалися далі попід стінами. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гамір і глухий, схожий на шум хвиль, гомін юрби, що зібралася просто неба.

Хмельницький заговорив:[64]64
  Про те, як радилися на Січі, описано у хроніці Еріха Лясоти, імператорського посла на Запорожжі в 1594 році (прим. автора).


[Закрыть]

– Милостиві панове! З ласки, благовоління і покровительства його світлості кримського царя, володаря багатьох народів, єдинокровного світилам небесним, із дозволу милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею відважного Війська Запорозького, упевнені в невинуватості нашій і справедливості божій, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди наші, які ми із християнською покорою, поки могли, терпіли від нещирих ляхів, комісарів, старост і економів, усієї шляхти і євреїв. Над кривдами тими ви вже, милостиві панове, і все Військо Запорозьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за невинуватість нашу і всього війська легше мені спитати було. Отож я, милостиві мої добродії, маючи це за велику ласку, його світлість царя про допомогу просити поїхав, яку він нам і подарував. Але, будучи втішений і веселий, я неабияк засмутився, почувши, що можуть бути поміж нами і зрадники, котрі з нещирими ляхами у зговір вступають і про нашу готовність їм доносять, і якщо це справді так, то покарані вони мають бути, милостиві панове, згідно з волею і розумінням вашим. А ми просимо, аби ви листи вислухали, які сюди від недруга нашого, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, а шпигуном будучи, і про готовність нашу й добру волю Тугай-бея, приятеля нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. А ще вам треба обміркувати, чи має бути й він покараний, як і ті, кому він листи привіз, про які кошовий, як вірний приятель мені, Тугай-бею і всьому війську, негайно ж нас повідомив.

Хмельницький замовк. Гомін за вікнами дедалі посилювався, тому військовий писар підвівся й заходився читати спершу лист князя до кошового отамана, що починався словами: «Ми, божою милостю, князь і пан у Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі й таке інше, воєвода руський і таке інше, староста і таке інше». Лист був чисто діловий. Князь, прочувши, що з лугів стягаються війська, питав отамана, чи це правда, і заодно закликав його заради спільного спокою від цього відмовитися. Хмельницького ж, якщо стане Січ підбурювати, щоб комісарам видав, котрі самі теж про це спитають. Другий лист був від пана Гродзицького, теж до великого отамана, третій і четвертий Зацвіліховського і старого черкаського полковника до Татарчука і Барабаша. У всіх не було нічого такого, що могло б дати приключку запідозрити особу, якій лист було адресовано. Зацвіліховський тільки просив Татарчука потурбуватися про подавця листа і допомогти йому у всьому, хоч би про що посол попросив.

Татарчук полегшено зітхнув.

– Що скажете, милостиві панове, про ці листи? – запитав Хмельницький.

Козаки мовчали. Усяка рада, доки горілка не розігріла голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не хотів першим брати слово. Як люди прості, але хитрі, вони чинили так, боячись вихопитися з чимось, що потім підняло б промовця на сміх або приліпило б до нього на все життя глумливу кличку. Бо так воно повелося на Січі, де при якнайбільшій простакуватості була надзвичайно розвинута пристрасть до висміювання, так само як і побоювання стати посміховиськом.

От тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:

– Кошовий отаман – наш брат і щирий приятель. Я йому так вірю, як собі самому, а якщо хто скаже щось інше, той сам зраду задумує. Отаман – друг давній і вояк надійний.

Сказавши це, він підвівся й поцілував кошового.

– Милостиві панове! – відповів на це кошовий. – Я війська збираю, а гетьман хай веде. Що ж до посла, то раз його послали до мене, отже, він мій, а якщо він мій, то я вам його дарую.

– Ви, милостиві панове-депутація, уклоніться отаманові, – мовив Хмельницький, – бо він чоловік справедливий, і йдіть сказати товариству, що якщо хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту виставив, він сам наказав ловити зрадників, котрі до ляхів ідуть. Ви, панове-депутація, скажіть, що не він зрадник, що він найліпший з усіх нас.

Панове-депутація низько вклонилися спершу Тугай-беєві, котрий увесь цей час із якнайбільшою байдужістю лущив своє насіння, потім Хмельницькому, далі кошовому – і вийшли надвір.

За хвилю радісні вигуки за вікнами дали знати, що депутація наказ виконала.

– Нехай живе наш кошовий! Нехай живе кошовий! – кричали захриплі голоси з такою силою, аж стіни, здавалося, ходили ходором.

Водночас почулися постріли з самопалів і пищалей.

Депутація повернулася і знову всілася у кутку кімнати.

– Милостиві панове! – почав Хмельницький, коли за вікнами трохи стихло. – Ви мудро вже визнали, що кошовий отаман – чоловік справедливий. Але якщо отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелів серед ляхів? Із ким ляхи у таємні зносини входять? До кого листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький дедалі вище підносив голос і зловісно стриг очима в бік Татарчука і молодого Барабаша, ніби хотів указати саме на них. У кімнаті заворушилися, кілька голосів почали волати: «Барабані і Татарчук!» Дехто із курінних підвівся, серед депутації чулися вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано озиратися на присутніх. Лінива думка його якийся час силкувалася вгадати, за що його звинувачують, і він нарешті вимовив:

– Не буде собака м'яса їсти!

Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним і решта. І враз більша частина курінних стала дико сміятися, сама не знаючи чому.

Знадвору долинали дедалі голосніші крики: певно, горілка там уже розігріла голови. Шум людського прибою із кожною хвилею гучнішав.

Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

– Що я вам зробив, ваша милость гетьмане запорозький, що ви на моїй смерті наполягаєте? Чим я завинив перед вами? Писав до мене комісар Зацвіліховський листа – то й що? Так і князь писав до кошового! А я хіба листа одержав? Ні! А якби й одержав, то що б зробив? Пішов би до писаря і наказав би мені прочитати, бо ні писати, ні читати не умію. І ви б завжди знали, про що лист. А ляха я й у вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття-запорожці! Татарчук із вами у Крим ходив, а як ви ходили на Волощу, то ходив на Волощу, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ, бився укупі з вами, добрими молодцями, жив із вами, добрими молодцями, і кров проливав із вами, добрими молодцями, і з голоду вмирав із вами, добрими молодцями; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман на смерті його наполягає, то нехай скаже, чому наполягає! Що я йому зробив, у чому нещирим був? А ви, браття, помилуйте і розрадьте справедливо!

– Татарчук добрий молодець! Татарчук справедливий чоловік! – озвалося кілька голосів.

– Ти, Татарчук, добрий молодець, – сказав Хмельницький, – і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Бо якби зрадником був лях, я б не засмучувався і не плакав, але якщо добрий молодець зрадник, мій друг зрадник, то тяжко в мене на серці й доброго молодця жаль. А якщо і в Криму, і на Волощі, і під Смоленськом ти побував, то ще більший твій гріх, коли тепер нещиро хотів готовність і ревність військ запорозьких перед ляхом зрадити! Тобі ж написано, аби ти йому владнав усе, про що тільки він попросить, а скажіть, милостиві панове отамани, чого лях може зажадати? Хіба не моєї і мого доброзичливого приятеля Тугай-бея смерті? Хіба не згуби Війську Запорозькому? Отож ти, Татарчук, винуватий і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, котрий привілеї у себе ховав, щоб Війську Запорозькому не дісталися. І якщо все це так, а я Богом присягаюся, що не інакше, то обидва ви винуваті й просіть помилування в отаманів, а я з вами просити буду, хоч провина ваша важка, а зрада очевидна.

Знадвору тим часом долинали вже не шум і гамір, а ніби гуркіт грому. Товариство хотіло знати, що діється на раді, й послало нову депутацію.

Татарчук відчув, що йому кінець. Він ураз пригадав, як тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому і примирення з татарами. Холодні краплини поту виступили в нього на чолі: він зрозумів, що порятунку немає. Що ж до молодого Барабаша, то було ясно, що, занапащаючи його, Хмельницький помщається старому черкаському полковникові, котрий сильно любив свого небожа. Однак Татарчук умирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, але смерть, що чекала на нього, вражала його аж до кісток, тому, скориставшись хвилиною тиші, яка запанувала після слів Хмельницького, він пронизливо вигукнув:

– Христом-Богом прошу! Браття отамани, приятелі сердечні, не губіть невинного, адже я ляха не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я не знаю, чого ляхові від мене треба було, самі в нього спитайте! Присягаю Христом-спасом, святою Пречистою Богородицею, святим Миколаєм-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що занапащаєте ви душу невинну!

– Привести ляха! – заволав старий кантарей.

– Ляха сюди! Ляха! – загукали курінні.

Зчинилася метушня: одні кинулися до сусідньої кімнати, де був замкнений в’язень, щоб привести його на раду, другі грізно почали наближатися до Татарчука з Барабашем. Першим Гладкий, отаман миргородського куреня, крикнув: «На погибель!» Депутація повторила окрик, Чарнота ж скочив до дверей і, відчинивши їх, прокричав юрбі:

– Милостиві панове-товариство! Татарчук зрадник і Барабаш теж. На погибель їм!

Юрба відповіла страшним виттям. У кімнаті знову зчинилася метушня. Усі курінні посхоплювалися зі своїх місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», другі намагалися заворушення стишити, але раптом двері під натиском юрби розчинилися навстіж, і до кімнати увірвався натовп, що засідав надворі. Страшні постаті, засліплені люттю, наповнили приміщення, верещачи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами, розносячи запах горілки. «Смерть Татарчуку і Барабашу на погибель! Давайте зрадників! На майдан із ними!» – вигукували п’яні голоси. «Бий! Убий!», і сотні рук простяглися тої ж миті по нещасні жертви.

Татарчук не чинив опору, він тільки пронизливо стогнав, але молодий Барабаш почав відчайдушно захищатися. Він нарешті збагнув, що його хочуть убити; страх, розпач і лють спотворили йому обличчя, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі він виривався із рук катів і двічі руки ці хапали його за плечі, за груди, за бороду й оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав додолу й знову підводився, скривавлений, страшний. На ньому подерли одяг, вирвали оселедець, вибили око, нарешті, притиснутому до стіни, зламали руку. І аж тоді він упав. Кати схопили його разом із Татарчуком за ноги й потягли на майдан. І саме тут при блиску полум’я смоляних бочок і при вогнях багать почалася негайна екзекуція.

Кілька тисяч людей кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи і борючись одне з одним за можливість підступитися до жертв. Їх топтали ногами, із них виривали шматки м’яса; юрба товклася коло них у страшному конвульсійному пориві. Часом скривавлені руки то підіймали в повітря дві безформні брили, вже не схожі на людські постаті, то знову кидали їх на землю. Ті, хто не міг пробратися, несамовито кричали: одні вимагали, щоб жертви кинули у воду, другі – щоб заштовхали у бочки з палаючою смолою. П’яні затіяли між собою бійку. З шаленства підпалили два барила з горілкою, які освітили цю пекельну сцену миготливим блакитним сяйвом. А з неба дивився на неї тихий, ясний, погожий місяць.

Так товариство карало своїх зрадників.

А в радній кімнаті після того, як козацтво витягло з неї Татарчука і молодого Барабаша, все знову стишилося, отамани посідали на свої місця попід стінами, а з сусіднього ванькира привели в’язня.

Тінь падала на його обличчя, та й вогонь у грубі вже пригас, тому в напівтемряві видно було тільки величну постать, що трималася просто і гордо, хоч руки в’язня були скручені ликом. Але Гладкий підкинув в’язку скіпок, і за хвилю буйне полум’я здійнялося вгору, яскраво освітивши обличчя в’язня, котрий звернувся до Хмельницького.

Побачивши його, Хмельницький здригнувся.

В’язнем був пан Скшетуський.

Тугай-бей виплюнув лушпиння і буркнув по-русинському:

– Я того ляха знаю – він був у Криму.

– На погибель йому! – вигукнув Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе. Він тільки ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті, котрі ураз замовкли, а сам, звернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Ти звідки? – спитав кошовий Скшетуського.

– З посольством їхав я до тебе, кошовий отамане, коли розбійники на Хортиці на мене напали і супроти звичаю, який шанують навіть найдикіші народи, людей моїх перебили, а мене, не зважаючи на гідність мою посольську і походження, поранили, зневажили і як полоненого сюди привезли, за що пан мій, ясновельможний князь Іеремія Вишневецький, знайде приключку тобі, кошовий отамане, нагадати.

– А навіщо ти нещирість свою показав? Навіщо доброго молодця чеканом розчерепив? Навіщо людей перебив учетверо більше, ніж мав своїх? А з листом навіщо до мене їхав – щоб готовність нашу побачити і ляхам про неї донести? Знаємо ми також, що ти і до зрадників Війська Запорозького листи мав, аби з ними згубу всього війська замислити, за що не як посол, а як зрадник прийнятий і справедливо покараний будеш.

– Помиляєшся ти, кошовий отамане, і ти, милостивий пане гетьмане самозваний! – мовив намісник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо я мав листи, то це робить кожен посол, котрий, їдучи в чужі краї, бере листи від знайомих до знайомих, щоб у такий спосіб зав’язати дружні стосунки. А я сюди їхав із князівським листом не згубу вам замишляти, а утримати вас від таких учинків, які незносний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорозьке остаточне знищення накличуть. Адже на кого ви безбожну руку підіймаєте? Супроти кого ви, що себе захисниками християнства називаєте, з поганинами примирення укладаєте? Супроти короля, супроти шляхетського стану і всієї Речі Посполитої? Тому радше ви, не я, зрадники. І от що я вам скажу: якщо покірністю і смиренням не загладите провин своїх, біда вам! Невже ви забули про часи Павлюка і Наливайка? Невже у вас стерлося з пам’яті, як їх було покарано? Не забувайте тоді, що patientia[65]65
  Терпеливість (лат.).


[Закрыть] Речі Посполитої уже вичерпано і меч висить над головами вашими.

– Лаєш, вражий сину, щоб викрутитися і смерті уникнути! – закричав кошовий. – Але не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя ляська.

Решта отаманів теж почала скреготіти зубами і дзенькати шаблями, а пан Скшетуський підняв голову ще вище і сказав ось що:

– Не думай, кошовий отамане, що я смерті боюся, або життя рятую, або свою невинуватість доводжу. Шляхтичем будучи, тільки рівними собі судимий можу бути і не перед суддями тут стою, а перед розбійниками, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед рицарством, а перед варварством, і добре знаю, що не втечу я від смерті, якою ви теж поповните міру своєї неправоти. Переді мною смерть і мука, але за мною – міць і помста всієї Речі Посполитої, перед якою тремтіть ви всі!

Чомусь велична постава, високий штиль і згадка про Річ Посполиту справили сильне враження. Отамани мовчки дивилися один на одного. На мить їм здалося, що перед ними стоїть не полонений, а грізний посол могутнього народу. Тугай-бей пробурмотів:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Раптовий стукіт у двері перебив подальшу їхню розмову. На майдані екзекуцію над останками Татарчука і Барабаша було саме закінчено – товариство прислало нову депутацію.

Кільканадцять козаків, закривавлених, задиханих, спітнілих, п’яних зайшли до кімнати. На порозі вони спинилися і, простягши руки свої, які ще парували кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони вклонилися до пояса, – і просить видати того ляха, щоб із ним пограти, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати! – крикнув хтось інший. – Нехай почекають! Він посол!

– На погибель йому! – пролунали ще голоси.

Потім усі принишкли, чекаючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а ні, то саме візьме, – повторили депутати.

Здавалося, що пан Скшетуський уже загинув і порятунку йому не буде, коли це враз Хмельницький нахилився до вуха Тугай-бея.

– Це твій полонений, – прошепотів гетьман. – Його татари взяли, він твій. Невже даси його в себе забрати? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – дедалі грізніше наполягали козаки.

Тугай-бей потягся на своєму сідлищі й підвівся. Обличчя його вмить змінилося: очі розширилися, як у дикого кота, зуби оскалилися. Раптом він скочив, як тигр, до молодців, котрі домагалися видати полоненого.

– Геть, цапи, пси невірні! Невольники! Свиноїди! – гаркнув він, схопивши за бороди двох запорожців і розлючено їх смикаючи. – Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Гади плюгаві! Ви у мене ясир забирати прийшли, а я вам ось так!.. Цапи! – Кажучи це, він смикав за бороди все нових молодців, нарешті, зваливши одного, заходився топтати його ногами. – На обличчя, невольники, бо вас у ясир запроторю, бо Січ усю вашу ногами, як вас, затопчу! З димом пущу, стервом вашим покрию!

Перелякані депутати почали задкувати – страшний приятель показав їм, на що здатний.

І дивна річ: на Базавлуку стояло лише шість тисяч ординців. Щоправда, за ними стояв іще хан із усією кримською міццю. Але ж у самій Січі було кільканадцять тисяч молодців, окрім тих, яких Хмельницький уже вислав був на Томаківку, і все-таки жодного голосу протесту не почулося супроти Тугай-бея. Тому здалося, що спосіб, яким грізний мурза захистив полоненого, був найрезультативнішим, бо відразу переконав запорожців, котрим татарська підмога була в той момент необхідна.

Депутація кинулася на майдан, кричачи юрбі, що не вдасться з ляхом пограти, бо він полонений Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – волали вони. На майдані відразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» «Розсердився! – тужливо кричали юрби. – Розсердився! Розсердився!». А за кілька хвилин чийся пронизливий голос заспівав біля багаття:

 
Гей, гей!
Тугай-бей,
Розсердився дуже!
Гей, гей!
Тугай-бей,
Ти не сердься, друже!
 

Відразу ж тисячі голосів підхопили: «Гей, гей! Тугай– бей», і так виникла одна з тих пісень, які потім, можна сказати, вихор розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.

Та враз пісня урвалася, бо у ворота з боку Гасан-Баша вскочили кільканадцять осіб і, продираючись крізь натовп та кричачи: «З дороги! З дороги!», щосили прямували до будинку ради. Отамани збиралися вже виходити, коли ці нові гості влетіли до кімнати.

– Лист до гетьмана! – кричав старий козак.

– Звідкіля ви?

– Ми чигиринські. День і ніч із листом їдемо. Ось він.

Хмельницький узяв листа з рук козака і заходився читати. Враз обличчя його змінилося, він перестав читати і гучним голосом промовив:

– Милостиві панове отамани! Великий гетьман посилає на нас сина Стефана з військом. Війна!

У кімнаті тихо загомоніли. Було це виявом радості чи жаху – не відомо. Хмельницький вийшов на середину і взявся руками в боки, очі його вергали блискавки, а голос звучав грізно й наказово: