Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)
– Що ти, ваша милость, говориш? Це ж Богун, підполковник козацький, прославлений юнак, синам моїм друг, а мені як названий, шостий син. Не може бути, щоб ти, твоя милость, імені його не чув, бо про нього всі знають.
І справді, панові Скшетуському ім’я це було добре відоме. Серед імен численних козацьких полковників і отаманів воно гриміло найгучніше і було у всіх на устах по обидва боки Дніпра. Кобзарі співали про Богуна пісні по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого ватажка розповідали легенди. Хто він був, звідкіля взявся, ніхто не знав. Але колискою для нього, це вже напевно, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик зі своїм лабіринтом тіснин, заток, ковбаней, островів, скель, ярів і очеретів. Змалечку зжився він і злився із цим диким світом.
Мирної пори ходив він укупі з іншими «по рибу і звіра», товкся по дніпровських закрутах, із юрбою напівголих товаришів бродив болотами й очеретами або ж цілими місяцями пропадав у лісових хащах. Школою для нього були вилазки у Дике поле по череди і табуни татарські, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або ж, чайками, на Чорне море. Інших днів, крім як на коні, він не знав, інших ночей, крім як при багатті у степу, не відав. Рано став він улюбленцем усього Низу, рано сам став ватажком інших, а невдовзі й усіх перевершив відвагою. Він був ладен із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана бити й палити; він палив улуси й містечка, вирізав до ноги жителів, полонених мурз роздирав кіньми, налітав, як буря, проносився, як смерч. На морі він, як скажений, кидався на турецькі галери. Заходив у самісінький центр Буджака, залазив, як казали, у пащу лева. Деякі походи його були просто безумні. Менш відважні, менш ризиковані конали на палях у Стамбулі або гнили при веслах турецьких галер – він же завжди виходив цілий і здоровий та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що він зібрав величезні скарби і ховає їх у дніпровських плавнях, але й не раз теж бачили, як топтав він забрьоханими чобітьми оксамити і парчу, як стелив коням під копита килими або, вбраний в адамашок, купався у дьогті, зумисне показуючи козацьку зневагу до цих розкішних тканин і уборів. На одному місці він ніколи довго не засиджувався. Вчинками його керувала фантазія. Часом, прибувши до Чигирина, Черкас або Переяслава, гуляв він, аж куріло, із запорожцями, часом жив, як чернець, із людьми не розмовляв і тікав у степи. А часом оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру і пісні, а їх самих золотом обсипав. Поміж шляхтою умів він бути двірським кавалером, поміж козаками – шибайголовою, поміж рицарями – рицарем, поміж грабіжниками – грабіжником. Дехто вважав його шаленцем, бо це була душа і неприборкана, і шалена. Для чого він жив на світі й чого хотів, куди прагнув, кому служив – він і сам не знав. А служив він степам, вітрам, битвам, коханню і власній фантазії.
Саме ця фантазія і відрізняла його від інших брутальних ватажків і від усієї розбійницької братії, яка тільки й думала про грабунки і якій було все одно, кого грабувати – татар чи своїх. Богун здобич брав теж, але віддавав перевагу битві перед здобиччю; кохався в небезпеках заради самих небезпек; за пісні розплачувався золотом; шукав слави, а про решту не дбав.
З усіх отаманів він один найкраще уособлював козака– рицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім’я його прославилося на всю Україну.
Останнім часом Богун став переяславським підполковником, але владу справляв полковницьку, бо старий Лобода вже слабо тримав булаву колись міцною рукою.
Отож пан Скшетуський добре знав, хто такий Богун, а якщо й питав стару княгиню, чи той козак на службі у її синів, то зробив це заради зумисної зневаги, бо відчув у ньому ворога. А ще, хоч славетний був отаман, закипіла кров у наміснику, що козак поводився із ним так зухвало.
Пан Скшетуський знав: якщо все так почалося, то й закінчиться непросто. Але затятий як оса був пан намісник і певний у собі, аж занадто, і теж не відступав ні перед чим, а до небезпек і взагалі був жадібний. Кортіло йому зараз пустити коня услід за Богуном, та він їхав поруч із князівною. А втім, підводи вже минули яр, і здалеку завиднілися вогні Розлогів.
РОЗДІЛ IV
урцевичі-Булиги були давнім князівським родом, гербом якого був Курч, що походив від Коріата, хоч насправді він ішов нібито від Рюрика. Із двох головних гілок одна сиділа у Литві, друга на Волині. На Задніпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської гілки, котрий, будучи убогим, не хотів залишатися серед могутніх родичів і пішов на службу до князя Міхала Вишневецького, батька преславного Яреми.
Укривши славою на цій службі своє ім’я і зробивши князеві чимало рицарських послуг, він отримав за це у спадщину Красні Розлоги, названі згодом через силу-силенну вовків Вовчими Розлогами, й осів на них. Року тисяча шістсот двадцять дев’ятого, перейшовши у латинство, він одружився з Рагозянкою, панною із шанованої шляхетської родини, що походила з Волощини.
Через рік у подружжя цього знайшлася на світ донька Гелена. Мати померла при пологах, а князь Василь, уже не думаючи про новий шлюб, цілком віддався господарству і вихованню єдиної дитини.
Був він чоловік сильної вдачі й незвичайних достоїнств. Досить швидко домігшись невеликих, але й немалих статків, він одразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, бідуючи на Волині, залишений без підтримки могутньої родини, змушений був ходити в орендаторах. Його вкупі з дружиною і п’ятьма дітьми перевіз Василь до Розлогів і ділився з ними кожним шматком хліба. Отак і жили у згоді обидва Курцевичі аж до кінця тисяча шістсот тридцять четвертого року, в якому Василь із королем Владиславом під Смоленськ рушив. Там якраз і стався той нещасний випадок, що спричинив його загибель.
У королівському таборі перехопили листа, писаного до Шегіна, а підписаного іменем князя і запечатаного Курчом.
Такий очевидний доказ зради із боку рицаря, який доти зажив бездоганної слави, усіх здивував і вразив. Марно Василь присягався Богом, що листа написано не його рукою і що підпис під ним не його – герб Курч на печатці знімав усякі сумніви, а в те, що перстень із печаткою він загубив, чим князь усе пояснював, ніхто не повірив.
Урешті-решт нещасний князь, pro crimine perduelienis[27]27
У звинуваченні в державній зраді (лат.).
[Закрыть] засуджений до позбавлення честі й життя, змушений був рятуватися втечею. Прибувши вночі до Розлогів, він заклинав усіма святими брата Костянтина, щоб той як рідний батько турбувався про його доньку, а сам зник назавше. Казали, ніби він написав із Бара листа князю Ієремії, в якому просив не віднімати шматка хліба в Гелени і дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім чутки про нього зникли. Були звістки, що він незабаром помер, іще казали, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні, – але хто міг знати щось напевно?
Мабуть, він і справді загинув, бо відтоді донькою більше не цікавився. Невдовзі про нього й говорити перестали, а згадали тільки тоді, коли з’ясувалося, що він ні в чому не винен.
Якийся Курцевич, вітебчанин, умираючи, признався, що це він писав під Смоленськом листа до Шегіна, а запечатав його перснем із печаттю, знайденим у таборі. Після такого свідчення жаль і збентеження огорнули всі серця. Вирок було змінено, князеві Василю повернули добре ім’я, але для нього самого нагорода за муки прийшла запізно. Що ж до Розлогів, то Ієремія і не думав їх віднімати, бо Вишневецькі, знаючи Василя ліпше за інших, ніколи в його провині не були цілком переконані. Коли б він був живий, то міг би навіть поглузувати з вироку під їхньою могутньою опікою, а якщо відійшов, то через те, що не зміг стерпіти неслави.
Гелена спокійно росла собі в Розлогах під чулою опікою дядька, і тільки після його смерті настали для неї важкі часи. Костянтинова дружина, родина якої мала сумнівне походження, була жінкою суворою, запальною й енергійною – тільки чоловік і міг тримати її в шорах. Після його смерті вона залізною рукою стала правити в Розлогах.
Челядь тремтіла перед нею – холопи боялися її як вогню, сусідам вона невдовзі теж залила сала за шкуру.
На третьому році свого правління, одягнена в чоловіче, верхи командуючи челяддю і найманими козаками, вона двічі вчинила збройні наїзди на Сивінських у Броварках. Коли одного разу полки князя Ієремії дали чосу татарській ватазі, що сваволила біля Семимогил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила до ноги зграйку недобитків, які втекли аж під Розлоги. У Розлогах же вона осіла міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила як вовчиця вовченят, але, сама будучи простачкою, не подумала про пристойне для них виховання.
Чернець грецького обряду, привезений із Києва, навчив їх читати й писати, на цьому освіта й скінчилася. А неподалік же були Лубни із князівським двором, при якому молоді князі могли набути добрих манер, навчитися канцелярської справи для світської служби або, записавшись у хоругви, рицарської науки. Проте княгиня мала свої причини, через які не віддавала їх до Лубен.
А що якби князь Ієремія згадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився долею Гелени, або й сам, шануючи пам’ять Василя, схотів би взяти опіку на себе? Тоді, либонь, довелося б забиратися з Розлогів,! тому княгиня воліла, аби у Лубнах узагалі забули, що якісь там Курцевичі живуть на світі. Ось чому молоді князі виростали напівдикими і виховувалися неуками, радше по-козацькому, ніж по-шляхетському.
Вже отроками вони брали участь у сварках старої княгині, у наїздах на Сивінських, у походах на татарські зграї. Відчуваючи вроджену відразу до грамоти і книжок, вони цілісінькими днями стріляли з луків або вправлялися у володінні обушком, шаблею, у майстерності накидати аркан. Вони навіть не поралися по господарству, бо мати не випускала його з рук. І жаль було дивитися на цих нащадків славетного роду, в чиїх жилах текла князівська кров, але звички яких були суворими й грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували необроблене поле.
Тим часом повиростали княжичі як дуби; проте, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромились чалитися зі шляхтою, натомість милішим для них було товариство диких козацьких ватажків. Вони рано зав’язали стосунки з Низом, де до них ставилися, як до своїх. Часом по півроку, а то й більше сиділи вони на Січі: ходили з козаками на «промисел», брали участь у походах на турків і татар, і такі походи стали для них найголовнішим і найулюбленішим заняттям. Мати цьому не перечила, бо вони часто поверталися із багатою здобиччю.
Проте в одному із таких походів найстарший, Василь, опинився в руках у поганців. Щоправда, брати з допомогою Богуна і його запорожців відбили Василя, але осліпленого. Відтоді йому нічого більше не лишалося, як сидіти вдома; і, наскільки досі він був найлютішим, настільки тепер став дуже лагідним, цілком віддавшись роздумам і молитвам. А молодші й далі провадили воєнне ремесло, за що кінець кінцем і дістали прізвисько «князі-козаки». Та й досить було глянути на Розлоги-Сіромахи, аби відразу збагнути, що за люди тут живуть.
Коли посол і пан Скшетуський в’їхали у браму своїми підводами, вони побачили не двір, а радше величезний сарай, збитий із товстенних дубових колод, із вузькими, схожими на бійниці, вікнами. Приміщення для челяді й козаків, стайні, амбари і комори безпосередньо тулилися до двору, утворюючи незграбну будівлю, складену то із високих, то із низьких частин, зокола таку убогу і примітивну, що, якби не світло у вікнах, її важко було б назвати людським житлом. На майдані перед будинком стирчали два колодязних журавлі, ближче до брами стояв стовп із колесом нагорі для прив’язі прирученого ведмедя. Могутня брама – теж із товстенних дубових колод – була в’їздом на майдан, весь оточений ровом і палісадом.
Певно, що це була оборонна споруда, укріплена проти набігів і наїздів. Вона в усьому нагадувала ще й окраїнну козацьку паланку, і хоч більшість окраїнних шляхетських садиб були такого, а не іншого типу, ця найбільше скидалася на хижацьке гніздо. Челядь, що вийшла зі смолоскипами зустрічати гостей, дужче схожа була на розбійників, аніж на слуг. Величезні пси рвалися на майдані з ланцюгів, ніби хотіли одірватися й кинутися на прибулих, зі стаєнь долітало кінське іржання, а молоді Булиги разом із матір’ю заходилися окликати слуг, віддавати розпорядження і лаятися. Серед такого гармидеру гості зайшли в дім, і тут пан Розван Урсу, котрий досі помічав тільки дикість і убогість садиби й майже шкодував, що прийняв запрошення переночувати, по-справжньому здивувався тому, що побачили його очі. Усередині житло зовсім не відповідало своєму занедбаному зовнішньому виглядові. Спершу зайшли у просторі сіни, стіни яких майже повністю були завішані обладуиком, зброєю і шкурами диких звірів.
У двох високих грубах горіли колоди, і в ясному їх полум’ї видно було багату кінську збрую, блискучі лати, турецькі панцири, що мигтіли коштовним камінням, кольчуги із золотими ґудзями на застібках, напівпанцири, начеревники, ринграфи[28]28
Ринграф – пластинка з гербом або зображенням святого, яку носили рицарі на грудях.
[Закрыть], стальні гарнаші високої ціни, шоломи польські й турецькі, а також мисюрки[29]29
Мисюрка – кільчастий шолом.
[Закрыть] з маківками зі срібла. На протилежній стіні висіли щити, які на той час уже вийшли з ужитку, а поряд – польські списи і східні дротики; холодної зброї теж було вдосталь – від шабель аж до кинджалів і ятаганів, ручки яких, наче зірочки, миготіли різними барвами у відблисках вогню. По кутках висіли в’язки лисячих, вовчих, ведмежих, кунячих і горностаєвих шкур – мисливські трофеї княжичів. Нижче, уздовж стін, дрімали на обручах яструби, соколи і великі беркути, привезені з далеких східних степів і незамінні в гонах на вовків.
Із сіней гості перейшли до просторої вітальні. І тут у каміні під бовдуром горів яскравий вогонь. У вітальні було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі бруси стін були позавішувані макатами[30]30
Маката – рід килимка на стіну.
[Закрыть], на підлозі лежали пишні східні килими. Посередині стояв довгий стіл на перехресних ніжках, збитий із простих дощок, на ньому ж – великі келихи з венеціанського скла, золочені або різьблені. Попід стінами стояли менші столи, комоди й полиці, а на них – футляри, інкрустовані бронзою скриньки з перегородками, мідні підсвічники й годинники – усе свого часу награбоване турками у венеціанців, а козаками в турків.
Уся кімната була закладена безліччю розкішних предметів, переважно невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала із звичайнісінькою степовою простотою. Дорогі турецькі комоди, інкрустовані бронзою, ебеновим деревом і перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці – біля м’яких канап, застелених килимами. На подушках, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки були із альтембасу або тонких блакитних тканин, але рідко яка була набита пташиним пухом, переважно сіном або горохвинням. Коштовні тканини і розкішні предмети – так зване турецьке чи татарське «добро», почасти були куплені за копійки у козаків, почасти здобуті в численних війнах іще старим князем Василем, почасти – молодими Булигами у походах із низовими козаками, бо княжичі воліли ходити на чайках у Чорне море, аніж женитися чи поратися по господарству. Усе це анітрохи не здивувало пана Скшетуського, котрий добре знав окраїнні садиби, але волоський боярин дивом дивувався, бачачи серед цієї пишноти Курцевичів, узутих у яловичі чоботи і вдягнених у кожухи, не набагато кращі за ті, які носила челядь. Здивований теж був і пан Лонгін Підбип’ята, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.
Тим часом молоді князі приймали гостей щиро і з великою приємністю, але, не маючи досвіду, робили це так незграбно, що намісник ледве стримував усмішку.
Старший, Симеон, казав:
– Раді вашим милостям і вдячні за ласку. Наш дім – ваш дім, отож і будьте, як у себе. Кланяємося панам добродійцям під нашим дахом убогим.
І хоч не вчувалося у його тоні ніякої покори, хоч він розумів, що приймає людей вищих за себе, але вклонявся він за козацьким звичаєм низенько, а за ним уклонялися і молодші брати, гадаючи, що цього вимагає гостинність, і примовляючи:
– Чолом вам, ваші милості, чолом!..
А тим часом княгиня, шарпнувши Богуна за рукав, провела його в іншу кімнату.
– Чуєш, Богуне, – мовила вона квапливо, – не маю я часу довго говорити. Бачила я, що ти цього молодого шляхтича взяв на зуба і зачіпки з ним шукаєш?
– Мати! – відповів козак, цілуючи стару в руку. – Світ широкий, у мене своя дорога, у нього своя. Я його не знав, не чув і знати не хочу, але тільки нехай він не нахиляється до князівни та не шепче їй на вухо, бо не я буду, якщо у вічі шаблею не присвічу.
– Гей, збісився, збісився! А де голова, козаче? Що з тобою діється? Хочеш занапастити нас і себе? Це жовнір Вишневецького і намісник, чоловік не простий, бо від князя до хана послом їздив. Якщо у нього хоч волосина з голови впаде під нашим дахом, знаєш, що буде? Воєвода погляд свій на Розлоги зверне, за нього помститься, нас на всі чотири вітри вижене, а Гелену в Лубни візьме – і що тоді? Ти і з ним зчепишся? Лубни брати підеш?
Спробуй, якщо хочеш кілка понюхати, козаче триклятий!.. Хилиться шляхтич до дівчини чи не хилиться, але як приїхав, так і поїде, і буде все спокійно. Отож угамуйся, а не хочеш, то йди, звідкіля прийшов, бо нам тут біди накличеш!
Козак гриз вус, сопів, але зрозумів, що княгиня слушно каже.
– Вони завтра поїдуть, мати, – мовив він, – а я вже стримаюся, хай тільки чорнобрива до них не виходить.
– А тобі що? Аби подумали, що я її під замком тримаю? Тож вийде вона, бо я так хочу! А ти у мене в домі не порядкуй, бо не господар!
– Не гнівайся, княгине. Якщо інакше не можна, то я буду для них солодший за турецькі ласощі. Зубом не скрипну, за шаблю не схоплюся, хай хоч гнів мене зіжре чи душа застогне. Хай буде ваша воля!
– Оце вже розмова, соколе! Візьми торбан, заграй, заспівай, от тобі й на душі полегшає. А тепер іди до гостей.
Вони вернулися до вітальні, де княжичі, не знаючи, як розважити гостей, усе вмовляли їх почувати себе як дома і низенько вклонялися.
Пан Скшетуський відразу ж різко й гордо глянув у вічі Богунові, але не побачив у них ні зухвалості, ні виклику. Обличчя молодого отамана ясніло ввічливою веселістю, так уміло вдаваною, що вона могла ошукати найнедовірливіше око.
Намісник уважно придивлявся до Богуна, бо тоді, в темряві, не міг розгледіти його рис. Тепер він побачив молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними звислими вусами. Веселість на обличчі отамана пробивалася крізь українську задумливість, як сонце крізь туман.
Чоло в нього було високе, на нього спадала чорна чуприна у вигляді гривки, укладеної окремими пасмами й рівненько підстриженої над чорними бровами. Орлиний ніс, роздуті ніздрі й білі зуби, що блищали при кожному усміху, надавали всьому обличчю трохи хижакуватого вигляду, але взагалі це був тип краси української – буйної, барвистої і молодецької.
На диво чудовий убір також відрізняв степового молодця від одягнених у кожухи князів. На Богуні був жупан із тонкої срібної парчі й червоний кунтуш – кольори ці носили всі переяславські козакії. Підперезаний він був креповим кушаком, із якого на шовкових перев’язях звисала дорога шабля; але і шабля, і убір меркли поряд із багатством заткнутого за кушак турецького кинджала, ручка якого була так усіяна камінням, що аж іскри з неї сипалися. Глянувши на так убраного чоловіка, можна було подумати, що то радше якийся високородний панич, аніж козак; до того ж його вміння вільно триматися і великопанські манери не виказували в ньому низького походження.
Підійшовши до пана Лонгіна, він вислухав історію про пращура Стовейка і про стинання голів трьом хрестоносцям, а потім звернувся до намісника і, ніби між ними нічого не сталося, невимушено спитав:
– Ваша милость, я чув, із Криму повертається?
– Із Криму, – сухо відповів намісник.
– Бував там і я. І хоч у Бахчисарай не заглядав, але сподіваюся, що й туди загляну, якщо деякі приємні вісті підтвердяться.
– Про які це ти, добродію, вісті говориш?
– Ходять чутки, що коли наш король милостивий із турчином війну почне, то князь-воєвода у Крим із вогнем і мечем навідається, і чуткам цим раді на всій Україні й на Низу, бо якщо під його проводом не погуляємо ми в Бахчисараї, то вже й ні під чиїм.
– Погуляємо, Бог свідок! – озвалися Курцевичі.
Поручикові сподобалася повага, з якою отаман відгукнувся про князя, тому він усміхнувся і вже лагіднішим тоном сказав:
– Тобі, добродію, як бачу, замало походів із низовими, у яких ти вкрив себе славою.
– Мала війна – мала слава, велика війна – велика слава. Конашевич-Сагайдачний не на чайках, а під Хотином її здобував.
Цієї миті двері відчинилися, і до кімнати спроквола зайшов Василь, найстарший із Курцевичів, якого вела попідруч Гелена.
Це був чоловік зрілого віку, блідий і худющий, з аскетичним і змарнілим обличчям, яке нагадувало візантійські лики святих. Довге волосся, рано посивіле від нещастя й болю, спадало йому на плечі, а замість очей виднілися дві червоні впадини; у руці він тримав мідний хрест, яким почав хрестити кімнату і всіх присутніх.
– Во ім’я Бога і Отця, во ім’я Спаса і Пресвятої Богородиці! – почав він. – Якщо ви апостоли і добрі вісті несете, ласкаво просимо до християнської оселі. Амінь.
– Даруйте, добродії, – буркнула княгиня. – Він несповна розуму.
Василь же й далі хрестив усіх і говорив:
– Як сказано у «Трапезах апостольських»: «Ті, що пролили кров за віру, спасенні будуть; ті, що загинули заради благ земних, зиску або здобичі, прокляті будуть…» Помолімося ж! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі чинили ми війну! Боже, помилуй нас грішних! Боже, помилуй… А ви, мужі, що прибули здалека, які вісті несете? Чи апостоли ви?
Він замовк і, здавалося, чекав на відповідь, тому намісник за хвилю відповів:
– Недостойні ми такого високого чину. Ми всього-на-всього жовніри, за віру ладні вмерти.
– Тоді спасенні будете! – мовив сліпий. – Але для нас іще не настала година спасіння… Горе вам, браття! Горе й мені!
Останні слова сказав він майже стогнучи, і такий незмірний розпач був у нього на обличчі, що гості не знали, що їм робити.
Тим часом Гелена посадила його на стілець, а сама, вислизнувши у сіни, відразу ж повернулася із лютнею в руці.
Тихі звуки полинули кімнатою і, вторуючи їм, князівна почала співати релігійну пісню:
Незрячий відкинув голову назад і слухав слова пісні, які, здавалося, діяли на нього мов цілющий бальзам, бо з обличчя княжича поволі зникали біль і страх; нарешті голова його впала на груди, і він залишився сидіти, нібито у напівсні або напівзаціпенінні.
– Якщо співати не перестаючи, він і зовсім заспокоїться, – тихо сказала княгиня. – Бачите, добродії, божевілля його полягає в тому, що він увесь час чекає апостолів, і хоч би хто до нас приїхав, він одразу ж виходить питати, чи не апостоли…
А Гелена співала далі:
Дай, праведний, снагу, хоч невелику,
В пустелі шлях зорею освіти.
І стану нездоланним я тоді,
Всесильний Боже, Отче превеликий.
Ніжний голос її звучав дедалі сильніше, і з лютнею в руках, з очима, зведеними вгору, вона була така чарівна, що намісник очей від неї не міг одвести. Він задивився в неї, потонув у ній, забув про все на світі.
Із захоплення вивели його тільки слова старої княгині:
– Годі! Тепер він уже не швидко прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.
– Просимо на хліб і сіль! – і собі відгукнулися слідом за матір’ю молоді Булиги.
Пан Розван, як галантний кавалер, подав руку княгині, а пан Скшетуський, побачивши це, враз кинувся до князівни Гелени. Серце, наче віск, розтануло в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі в нього аж засяяли, і він промовив:
– Мабуть, і янголи небесні ліпше не співають, ласкава панно.
– Грішиш, рицарю, порівнюючи мій спів із янгольським, – відповіла Гелена.
– Не знаю, чи грішу, але напевно те, що залюбки дав би собі очі випекти, аби тільки до смерті спів твій слухати. Ой, що це я кажу! Адже сліпим я не зміг би бачити тебе, що теж було б мукою нестерпною.
– Не кажи так, ваша милость, бо поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудеш.
– О, цього не станеться, бо я тебе, ласкава панно, так покохав, що довіку іншої розкоші знати не хочу, а цієї – ніколи не забуду.
Враз обличчя князівни взялося пурпуровим рум’янцем, груди почали здійматися сильніше. Вона хотіла щось відповісти, та тільки губи в неї затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:
– Радше ти сама, ласкава панно, забудеш про мене з оцим вродливим отаманом, котрий твоєму співу на балалайці приграватиме.
– Ніколи, ніколи! – прошепотіла дівчина. – Але ти, ваша милость, стережися його: це страшний чоловік.
– Що мені якийся там козак! Хоч би навіть ціла Січ із ним була, я для тебе усім важити готовий. Ти для мене скарб неоціненний, ти світ мій, от тільки не знаю, чи відповіси мені взаємністю.
Тихе «так» райською музикою зазвучало у вухах пана Скшетуського, і відразу ж здалося намісникові, що в грудях у нього б’ється принаймні, десять сердець; в очах у нього усе проясніло, ніби сонячне проміння осяяло світ; він відчув у собі невідому досі силу, ніби за плечима виросли крила. За вечерею кілька разів промайнуло перед ним обличчя Богуна, дуже змінене і бліде, але намісник, діставши взаємність Гелени, суперника вже не боявся. «Нехай йому хрін! – думав Скшетуський. – Якщо стане мені на дорозі, я його на порох зітру». А втім, думав він зовсім про інше.
Він відчував, що Гелена сидить поруч, так близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча, він бачив рум’янець, що не сходив у неї з обличчя, від якого пашіло жаром, бачив, як ходили її груди, бачив очі, то скромно опущені й накриті віями, то блискотливі, як дві зорі. Адже Гелена, хоч і була зацькована Курцевичкою, хоч виростала в сирітстві, журбі й страху, була все-таки палкою українкою. Як тільки впали на неї теплі промені кохання, вона відразу ж розквітла, мов троянда, і прокинулася до нового, невідомого життя. В її очах засяяли щастя, відвага, і пориви ці, борячись із дівочою соромливістю, забарвили її щоки красивим рум’янцем. Тож пан Скшетуський аж із шкури пнувся. Він пив, як у лазні у піч лив, але мед не брав п’яного від кохання. Крім своєї панни, він нікого за столом не бачив. Не бачив він, що Богун бліднув дедалі дужче, час від часу хапаючись за ручку кинджала; не чув, як пан Лонгін утретє розповідав про пращура Стовейка, а Курцевичі – про свої походи по «турецьке добро». Пили всі, окрім Богуна, і найкращий приклад подавала стара княгиня, піднімаючи кухлі то за здоров’я гостей, то за здоров’я ясновельможного князя і пана, то, нарешті, за господаря Лупула. А ще говорили про сліпого Василя, про його колишні рицарські подвиги, про злощасний похід і теперішнє божевілля, яке найстарший, Симеон, тлумачив так:
– Поміркуйте, ваші милості, самі, що коли навіть найменша порошинка оку дивитися заважає, то хіба ж великі кавалки смоли, в мізки потрапивши, не можуть викликати божевілля?
– Надто це тонке instrumentum[32]32
Пристосування (лат.).
[Закрыть], – зауважив пан Лонгін.
Та ось стара княгиня завважила зблідле Богунове обличчя.
– Що з тобою, соколе?
– Душа болить, мати, – понуро відповів той, – але козацьке слово не дим, тож я його дотримаю.
– Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було закінчено, але меду в кухлі наливати не перестали. Прийшли ще козачки, яких покликали танцювати, щоб іще дужче розгулятися. Задзвеніли балалайки і бубон, під звуки яких заспані отроки мусили розважати присутніх. Згодом і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, взявшись у боки, заходилася притупувати на місці, і пританцьовувати, і приспівувати, а побачивши це, пан Скшетуський і собі пішов із Геленою в танок. Коли він обійняв її, йому здалося, що ніби небо притиснув до грудей. У кружлянні її довгі коси обмоталися довкола його шиї, мовби дівчина хотіла назавжди прив’язати хлопця до себе. Не втримався тоді шляхтич і, завваживши, що ніхто не бачить, нахилився й крадькома міцно-преміцно поцілував солодкі вуста.
Пізно вночі, залишившись наодинці із паном Лонгіном у кімнаті, де їм постелили, поручик замість іти спати сів на тапчані й сказав:
– З іншим уже чоловіком завтра, ваша милость, до Лубен поїдеш!
Підбип’ята, котрий саме закінчив молитися, широко розплющив очі й спитав:
– Чого б це? Ти, добродію, тут залишишся?
– Не я, серце моє залишиться. Тільки dulcis recordatio[33]33
Солодкий спогад (лат.).
[Закрыть] зі мною поїде. Бачиш ти мене, ваша милость, у великому внутрішньому неспокої, бо від бажань чутливих ледве повітря oribus[34]34
Вустами (лат.).
[Закрыть] ловлю.
– Ти що, ласкавий добродію, закохався у князівну?
– Не інакше. І це так само правда, як те, що я сиджу перед тобою. Сон тікає від мене і тільки зітхати мені хочеться, від чого весь я, мабуть, мов пара, розтану, про що твоїй милості зізнаюся, бо ти, маючи чуле й спрагле любові серце, легко мої муки зрозумієш.
Пан Лонгін і собі почав зітхати, показуючи, що розуміє муки кохання, і за хвилю співчутливо спитав:
– А може, й ти, добродію, давав обітницю цноту берегти?
– Запитання, ваша милость, недоречне, бо якщо всі таку обітницю даватимуть, то genus humanum[35]35
Рід людський (лат.).
[Закрыть] загине.
Подальшу розмову перебив прихід слуги. Це був старий татарин із бистрими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, обличчям. Зайшовши, він значливо глянув на Скшетуського і поцікавився:
– А чи не треба чого вашим милостям? Може, меду по кухлику перед сном?
– Не треба.
Татарин підійшов до Скшетуського і прошепотів:
– Я, ласкавий пане, маю щось переказати вам від панни.
– Тож будь мені Пандаром! – радісно вигукнув намісник. – Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я вже йому відкрив таємницю.
Татарин добув із рукава шматок стрічки.
– Панна шле його милості панові оцей шарф і просить переказати, що кохає його всією душею.
Поручик схопив шарф і почав його в захопленні цілувати й притискати до грудей, а згодом, трохи заспокоївшись, спитав:
– Що вона тобі сказати веліла?
– Що кохає вас, ласкавий пане, усією душею.
– На ж тобі таляра за добру вість! Отже, сказала, що кохає мене?
– Авжеж.
– На ж тобі ще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Скажи ж їй… або постривай: я сам їй напишу. Принеси мені чорнило, перо й папір.
_ Що?
– Чорнило, перо й папір.
– Цього в нас у домі нема. За князя Василя було, потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися. Тільки це давно вже було.
Пан Скшетуський клацнув пальцями.
