Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

– Так ти, ваша милость, із Криму вернувся? – спитала вона.

– Із Криму.

– А що ти, ваша милость, звідтіля привіз?

– Привіз пана Підбип’яту. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже милий і статечний кавалер.

– Та вже ж напевно люб’язніший за вашу милость. А навіщо він сюди приїхав?

– Щоб панні Анні було на кому свої чари випробовувати. Але я не раджу сильно братися, бо знаю про цього кавалера один секрет, через який він иезвитяжний… І навіть панна Анна не дасть йому ради.

– А чому ж він такий незвитяжний?

– Бо не має права одружитися.

– А що мені до того? Чого ж це він не має права одружитися?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, але сказав дуже голосно й чітко:

– Бо дав обітницю зберегти цноту.

– От і нерозумно, ваша милость! – закричала Ануся і тої ж миті фуркнула як наполохана пташка.

Проте того ж вечора вона вперше уважно глянула на пана Лонгіна. Гостей того дня було чимало, бо князь улаштовував прощальний бенкет для пана Бодзинського. Наш литвин, старанно вдягнений у білий атласний жупан і темно-синій оксамитовий кунтуш, мав вельми величний вигляд, тим паче що при боці у нього замість катівського Зірвикаптура висіла легка крива шабля у позолочених піхвах.

Оченята Анусі на злість Скшетуському потроху зумисне стригли на пана Лонгіна. Намісник би й не зауважив цього, якби Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

– Хай мене в ясир візьмуть, якщо Ануся не залицяється до хмільної литовської жердини.

– А ти йому самому про це скажи.

– Певно ж, скажу. Добра буде з них пара.

– Він її замість шпильки на жупані носитиме, якраз знадобиться.

– Або замість волотка на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

– Милостивий пане! – почав він. – Ти до нас недавно прибув, а франт хоч куди, ваша милость.

– Чому ж бо, добродію братику? Чому ти так кажеш?

– Тому, що найвродливішій дівчині з кімнати фрейлін голову збаламутив.

– Добродію! – мовив Підбип’ята, складаючи руки. – Що ти, ваша милость, таке говориш?

– А ти поглянь, ваша милость, на панну Анну Борзобогату, в котру ми тут усі закохані, як вона за вашою милостю оченятами стриже. Ой, пильнуй, щоб вона тебе у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський крутнувся на місці й пішов, а пан Лонгін був дуже здивований. Він боявся спершу навіть глянути в бік Анусі, а коли трохи згодом ніби мимохіть кинув оком, то аж здригнувся. Справді, із-за плеча княгині Гризельди двоє палаючих оченят дивилися на нього з цікавістю й наполегливістю. «Apage, satanas!»[49]49
  Згинь, сатано!» (грецьк.).


[Закрыть] – подумки мовив литвин і, зашарівшись як школяр, перейшов у інший куток зали.

Проте спокуса була велика. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, мало у собі стільки зваби, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгіна аж тягло, аби хоч іще раз у них заглянути. Та враз він згадав про свою обітницю, перед очима в нього постав Зірвикаптур, пращур Стовейко Підбип’ята, три зітнуті голови, і його пойняв страх. Він перехрестився і того вечора ні разу більше не глянув.

Зате наступного ранку він прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане наміснику, – почав він, – а скоро ми виступаємо? Чи ви нічого, ваша милость, не чули про війну?

– Чого ти, квапишся, добродію? Будь терпеливий, адже ти ще й у частину не записався.

Справді-бо, пана Підбип’яту ще не було зараховано на місце померлого Закревського. Треба було дочекатися, поки скінчиться квартал, що мало статися аж першого квітня.

Але він таки квапився, бо заходився знову розпитувати намісника:

– І ніяк ясновельможний князь про це не говорив?

– Ніяк. Король нібито до смерті не перестане про війну думати, але Річ Посполита її не хоче.

– А в Чигирині казали, що бунт козацький нам загрожує.

– Видно, що тобі, ваша милость, обітниця спокою не дає. А щодо бунту, то знай – до весни його не буде, бо хоч ця зима й тепла, але ж зима є зима. Сьогодні тільки п’ятнадцятого februarii[50]50
  Лютого (лат.).


[Закрыть], будь-якого дня морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом вони б’ються люто, в полі ж у них гірше виходить.

– То навіть і козаків чекати доведеться?

– Зваж, ваша милость, і на те, що хоч і знайдеш ти під час бунту три потрібні тобі голови, не відомо, чи звільнишся від обітниці, бо одна річ хрестоносець чи турок і зовсім інша – свої, так би мовити, діти eiusdem matris[51]51
  Тієї самої матері (лат.).


[Закрыть].

– О Боже праведний! Оце ти мені, ваша милость, убив у голову клина! От лишенько! То нехай же мені ксьондз Муховецький ці сумніви відпустить, бо не матиму я інакше ні хвилі спокою.

– Певно, що відпустить, бо чоловік він учений і побожний, та тільки достеменно нічого іншого не скаже. Bellum civile[52]52
  Громадянська війна (лат.).


[Закрыть] – це війна братів.

– А якщо бунтівникам чужа сила на підмогу прийде?

– Отоді ти матимеш поле дії. А зараз я можу порадити твоїй милості тільки одне: чекай і будь терпеливий.

Одначе сам пан Скшетуський не послухався б цієї ради. Його огортала дедалі більша туга, йому остогидли придворні урочистості й навіть обличчя, на які колись йому було так приємно дивитися.

Пани Бодзинський, Лясота і пан Розван Урсу нарешті поїхали, і після їхнього від’їзду настало глибоке затишшя.

Життя йшло одноманітно. Князь був заклопотаний ревізією величезного майна і щоранку зачинявся з комісарами, що з’їжджалися з усієї України й Сандомирського воєводства, тому навіть військові навчання відбувалися рідко. Гамірливі офіцерські бенкети, на яких тільки й розмов було, що про майбутні війни, страшенно надокучили Скшетуському, тому з нарізною гвинтівкою на плечі тікав він на берег Солониці, де колись Жолкевський так страшно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив.

Сліди тієї битви уже давно стерлися і в пам’яті людській, і на бойовищі. Хіба що часом земля викидала із надр своїх побілілі кості та через річку виднівся козацький вал, за яким так відчайдушно боронилися запорожці Лободи і Наливайкова вольниця. Але й на валу вже буяли зарості. Саме тут ховався Скшетуський від придворного гамору і замість стріляти у птахів поринав у роздуми; тут перед очима його душі, викликаний пам’яттю і серцем, з’являвся образ коханої; тут серед туманів, серед шуму очеретів і журливої задумливості довколишніх місць розвіював він власну тугу.

Але згодом пішли рясні передвесняні дощі. Солониця перетворилася в багнисько, з хати не можна було й носа виткнути, тож намісник і тої втіхи, яку знаходив у самотніх блуканнях, позбувся. А тим часом неспокій його зростав, і не без причини. Спочатку він сподівався, що Курцевичка з Геленою, якщо тільки княгині вдасться відіслати Богуна, відразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Дощі розквасили дороги, степ на кілька миль по обидва береги Сули став величезним болотом, і залишалося чекати, поки весняне гаряче сонце випарує воду й вологу.

Увесь цей час Гелена мала залишатися під опікою, якій Скшетуський не довіряв, у справжньому вовчому лігві, серед людей неотесаних, диких і неприязних до Скшетуського. Щоправда, для власного добра вони повинні були дотримати слова, бо таки не мали іншої ради, але хто міг знати, що спаде їм на думку, на що вони відважаться, особливо під натиском страшного отамана, котрого, як видно, вони і любили, і водночас боялися.

Він легко міг змусити їх віддати дівчину – подібні випадки траплялися нерідко. Саме так Лобода, побратим нещасного Наливайка, свого часу примусив пані Поплін– ську віддати йому за дружину свою вихованку, хоч дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні Богунові скарби, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити.

А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть кудись у литовські або мазовецькі пущі, де їх навіть могутня князівська рука не дістане».

Пана Скшетуського трясло як у лихоманці від такої думки, він рвався, як вовк на прив’язі, шкодував, що дав княгині своє рицарське слово, і не знав, що вчинити. А був він чоловіком, котрий неохоче дозволяв чуткам брати над собою гору. Натурі його були притаманні велика заповзятливість і енергія. Він не чекав, що йому піднесе доля, а волів сам брати її за горло, примушуючи складатися щасливо, – отож було йому важче, ніж комусь іншому, сидіти у Лубнах склавши руки.

І він вирішив діяти. Мав він пахолка Жендзяна, дрібнопомісного шляхтича з Підляшшя, шістнадцяти років, але пронозу і битого жака, із яким нікому із людей, що бували у бувальцях, не можна й зрівнятися. От його Скшетуський і надумався послати до Гелени рознюхати, що там і як.

Уже минув лютий, і дощі вщухли, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали трохи підтряхнути.

Отож Жендзян ладнався в дорогу. Пан Скшетуський дав йому листа, папір, пера і пляшечку чорнила, яке наказував берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що усього цього нема в Розлогах. Хлопчині також звеліли, аби не признавався, від кого приїхав, щоб казав, що в Чигирин прямує, а сам би пильно до всього придивлявся, і, найголовніше, вивідав усе про Богуна – де він і що поробляє. Жендзяну двічі не треба було повторювати, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися важкі дні очікування. Щоб якось збавити час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим знавцем цієї справи, або кидав дротики в перстень.

А ще стався у Лубнах випадок, що мало не коштував намісникові життя.

Одного дня ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї із ланцюга, поколошкав двох машталірів, злякав коней пана комісара Хлебовського, а потім кинувся на намісника, котрий саме йшов із цейхгауза до князя, без шаблі при боці, маючи в руці тільки легкий чингал із мідною ручкою. Намісник без сумніву б загинув, якби не пан Лонгін, котрий, побачивши з цейхгауза, що діється, схопив свій Зірвикаптур і поквапився на порятунок. Пан Лонгін безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовейка, бо на очах у всього двору одним махом зітнув ведмедеві голову вкупі з лапою. Цьому доказові незвичайної сили дивувався з вікна сам князь, котрий запросив потім пана Лонгіна до покоїв княгині, де Ануся Борзобогата так зваблювала того своїми оченятами, що назавтра литвин мусив піти на сповідь, а в наступні три дні у замок узагалі очей не потикав, аж поки ревним молінням відігнав усі зваби.

Минуло вже днів десять, а Жендзян не повертався. Наш пан Ян від чекання спав із лиця і так змарнів, що Ануся почала допитуватися аж у послів, що з ним сталося, а Карбоні, лікар князівський, прописав йому якийся теріак проти меланхолії. Але інший теріак був йому потрібен, бо денно і нощно думав він про свою князівну, дедалі сильніше розуміючи, що не якимось порожнім почуттям переповнене його серце, а великим коханням, яке мусить бути задоволене, інакше груди людські, мов ламке горня, луснути можуть.

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одної чудової днини на світанку на його квартиру зайшов Жендзян, весь у болоті, стомлений, змарнілий, але веселий і з написаною у нього на обличчі доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, вхопив його за плечі й крикнув:

– Листа маєш?

– Маю, пане. Ось він.

Намісник мерщій вихопив у пахолка листа і заходився читати.

Він дуже довго сумнівався, чи привезе йому навіть за найсприятливіших обставин Жендзян листа, чи Гелена вміє писати. Дівчата східних окраїн Польщі грамоти не вчилися, а Гелена до того ж виховувалася серед простолюдинів. Проте, мабуть, іще батько навчив її цього мистецтва, бо написала вона довгого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, бідолашна не вміла висловитися пишно, риторично, а тому від щирого серця написала ось що: «Я вже вас, ваша милость, ніколи не забуду, радше ви мене, бо чула я, що є між вами й легковажні. Та позаяк ти пахолка зумисне за стільки миль дороги прислав, то, певно, люба я тобі, як і ти мені, за що серцем зичливим і дякую. Не подумай також, ваша милость, що це буде супроти скромності моєї, так тобі про це кохання писати, та, либонь, краще вже правду сказати, аніж збрехати чи приховувати її, якщо насправді у серці геть інше. Розпитувала я також і його милость Жен– дзяна, що ти в Лубнах поробляєш і які великодвірські звичаї, а коли він мені про вроду і дорідність тамтешніх панянок розказував, я аж сльозами від великого смутку вмилася…»

Тут намісник перестав читати і спитав у Жендзяна:

– Що ж це ти там, бовдуре, патякав?

– Усе як треба, пане! – відповів Жендзян.

Намісник почав читати далі: «… бо куди ж мені, простачці, рівнятися до них. Та сказав мені пахолок, що ти, ваша милость, на жодну з них і дивитися не хочеш…»

– Оце ти добре сказав! – похвалив намісник.

Жендзян, правду кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа дуже тихо, але скорчив розумну міну і значуще кашлянув.

А Скшетуський читав собі далі: «… І я відразу втішилася, благаючи Бога, щоб він ще і ще тебе в такій зичливості до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милостю знудьгувалася, як за рідною ненькою, бо мені, сироті, сумно на світі, але не з тобою, ваша милость… Бог бачить, що у мене серце чисте, а за простоту на мене не нарікай, ти мені її вибачити мусиш…»

Далі вродлива князівна писала, що виїдуть вони з тіткою в Лубни, тільки-но дороги стануть кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, бо із Чигирина доходять вісті про якісь козацькі заворушення, тож вона чекає тільки повернення молодих князів, котрі в Богуслав на кінський ярмарок поїхали. «Ти, ваша милость, справжній чаклун, – писала далі Гелена, – бо навіть тітку до себе прихилити зумів…»

Тут намісник усміхнувся, пригадавши чаклунство, яким він прихилив до себе цю саму тітку.

А кінчався лист запевненнями у вічному й чеснотливому коханні, яке й має бути у майбутньої дружини до майбутнього чоловіка.

І справді видно було, що лист писався від щирого серця, тому, напевно, намісник і читав його від початку до кінця кільканадцять разів, повторюючи подумки: «Дівчино моя люба! Нехай же і Господь Бог мене покине, якщо я полишу тебе коли-небудь».

Потім намісник заходився розпитувати про все Жендзяна.

Спритний пахолок детально розповів Скшетуському про поїздку.

Прийняли його ввічливо. Стара княгиня випитувала в нього про намісника, а довідавшись, що той – рицар славний і довірена особа князя, та ще й чоловік заможний – і зовсім зраділа.

– Питала мене також, – мовив Жендзян, – чи завжди ваша милость слово тримає, коли щось пообіцяє, а я їй на це: «Милостива пані! Якби оцього жеребчика, на котрому я приїхав, було мені обіцяно, я знав би, що він од мене вже нікуди не дінеться…».

– От хвалько! – вигукнув намісник. – Але якщо ти вже так за мене поручився – кінь твій. Отже, ти не видавав себе за іншого, а відразу признався, що я тебе прислав?

– Признався, бо побачив, що можна, і відразу мене ще вдячніше прийняли, а особливо панна, котра така чарівна, що другої такої на світі не знайти. Довідавшись, що я від вашої милості приїхав, вона вже й не знала, де мене посадовити, і, якби не піст, я купався б, як вареник у сметані. А коли читала листа вашої милості, то сльозами від радощів його обливала.

Намісник теж від радощів замовк і тільки трохи перегодя поцікавився:

– А про Богуна ти нічого не дізнався?

– Незручно мені було у панни чи у пані про це питати, але я налагодив добрі взаємини зі старим татарином Чеглою, котрий хоч і поганин, але слуга панянці вірний. Він мені розповів, що спочатку всі вони дуже бурчали на вашу милость, а потім пересердилися, надто коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – вигадки.

– Як же вони в цьому переконалися?

– А це, добродію, сталося так: програли вони позов Сивінським, за яким зобов’язалися згодом гроші сплатити. Як настав термін, вони до Богуна: «Позич!» А він їм на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, але скарбів жоднісіньких, бо те, що мав, процвиндрив». Як почули вони таке, відразу ж він для них змізернів, і вони до вашої милості прихилилися.

– Нічого не скажеш, добряче ти усе вивідав.

– Мій пане, якби я про одне дізнався, а про друге ні, тоді б ваша милость міг мені сказати: «Коня ти мені подарував, а кульбаки не дав». А що вашій милості робити з конем без сідла?

– Ну, то візьми ж і сідло.

– Покірно дякую вашій милості. От вони Богуна до Переяслава й відправили, а я, щойно про це дізнавшись, так собі подумав: а чом би й мені до Переяслава не гайнути? Господар мною втішиться, та й у полк мене скоріше запишуть…

– Запишуть тебе з нового кварталу. То ти і в Переяславі був?

– Був. Але Богуна там не знайшов. Старий полковник Лобода занедужав. Подейкують, що невдовзі після нього Богун полковником стане… Але там діється щось дивне. Семенів лише жменька в хоругві зосталася – решта, кажуть, за Богуном потяглася або ж на Січ утекла, і це, мій добродію, річ важлива, бо там, здається, заколот якийся визріває. Я страшенно хотів бодай що-небудь дізнатися про Богуна, але мені сказали тільки те, що він на руський берег[53]53
  Правий берег Дніпра називали руським, лівий – татарським (прим. автора).


[Закрыть] переправився. Ет, думаю, якщо так, то наша панянка від цього харцизяки в безпеці – і повернувся.

– Ти добре впорався. А пригоди ніякої в дорозі не мав?

– Ні, мій добродію, от тільки їсти мені страшенно хочеться.

Жендзян вийшов, а намісник, залишившись наодинці, знову почав перечитувати Гелениного листа і до вуст притискати ці дрібненькі літери, далеко не такі досконалі, як рука, що їх написала. Упевненість увійшла в його серце, і він міркував собі так: «Дороги невдовзі підтряхнуть, аби тільки Бог дав погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже напевно мене не зрадять. Розлоги я їм віддам, ще й свого доточу, аби тільки зіроньку мою кохану дістати…»

І, швидко нарядившись, із прояснілим обличчям, із переповненими від щастя грудьми йшов він до каплиці, щоб передусім Богові за добру новину покірно віддячити.

РОЗДІЛ VI

о всій Україні й Задніпрянщині почали зриватися вихори, мовби провіщаючи близьку бурю: якісь дивні чутки котилися від села до села, від хутора до хутора, ніби рослина, яку восени вітер степом жене і яку в народі називають перекотиполем. У містах перешіптувалися про якусь велику війну, хоч ніхто й не знав, хто і з ким воюватиме. І все-таки щось назрівало. На обличчях людей з’явилася тривога. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоч весна прийшла рання, тиха, тепла, а над степом давно дзвонили жайворонки. Вечорами люди в селах збиралися юрбами на дорогах і півголосом розмовляли про страшні речі. Сліпців, що блукали з лірами й піснею, розпитували про новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски у небі й здавалося, що місяць, червоніший ніж завше, сходить із-за борів. Ворожбити провіщали поразку або смерть короля – і все це було тим дивніше, що до цих земель, які здавна звикли до тривог, битв, набігів, страх нелегко міг доступитися; певно, якісь надзвичайно зловісні вихори почали носитися в повітрі, оскільки тривога стала повсюдною.

Тим важче, тим задушливіше було від того, що ніхто не міг цієї небезпеки пояснити. Проте серед зловісних віщувань два особливо вказували, що й справді загроза існує. По-перше, нечувана безліч дідів-лірників з’явилася по всіх селах і містах, і були з-поміж них люди чужі, нікому не відомі, про яких шепотілися, що то діди несправжні. Волочачись повсюди, вони таємничо сповіщали, що день суду і гніву Божого вже близько. По-друге, низові почали страшенно пити.

Друге віщування було ще небезпечніше. Січ, стиснута в надто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей: походи відбувалися не часто, тож степом козак прохарчуватися не міг, і тому безліч низових розбредалася щороку по заселених місцях у мирний час. Повно їх було по всій Україні, ба навіть у всій Русі. Одні наймалися у старостинські загони, другі шинкували горілку по дорогах, треті торгували й ремеслували в селах і містах.

Майже у кожному селі стояла віддалік хата, у якій мешкав запорожець. Дехто з них мав у хаті дружину й господарство. І запорожець цей, будучи чоловіком битим і тертим, іноді ставав добротворцем для села, в якому жив. Не було кращих від запорожців ковалів, колісників, стельмахів, дубильників, воскобоїв, рибалок і мисливців. Козак усе вмів і все робив – хоч дім поставити, хоч сідло пошити. Зазвичай це були люди неспокійні, бо жили життям тимчасовим. Хто хотів зі зброєю в руках винести комусь вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, тому треба було тільки кинути клич, і молодці зліталися враз, як круки на труп. Їхніми послугами користувалася і шляхта, і східне духовенство, де всі один з одним сперечалися і позивалися, та, коли таких справ бракувало, молодці тихо сиділи по селах, працюючи до змору і в поті чола добуваючи хліб насущний.

Часом це тривало рік, часом два, аж поки враз долинала чутка або про якийся великий похід, або про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, або, зрештою, польських паненят на Волощину, і тоді всі ці колісники, стельмахи, ковалі, дубильники, воскобої кидали свої мирні заняття і спершу починали пити на смерть в усіх українських шинках.

Пропивши все, вони починали пити наборг, не на те, що є, а на те, що буде. Майбутня здобич мала оплатити гулянку.

Це явище повторювалося з такою постійністю, що згодом досвідчені українці казали: «Ага, шинки трясуться від низовиків – в Україні щось готується».

І старости негайно зміцнювали в замках залоги, насторожено до всього придивляючись, вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей у міста.

Отож тієї весни козаки почали пити, як ніколи, розтринькуючи наліво й направо все нажите добро, і до того ж не в одному повіті, не в одному воєводстві, а по всій Русі, від краю і до краю.

Щось, либонь, і справді готувалося, хоч самі низові, схоже, до пуття не знали, що. Заговорили про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, котрі втекли за ним, але говорили й зовсім про інше. Уже хтозна-відколи ходили чутки про велику війну з поганинами, якої хотів король, щоб добрим молодцям здобичі примножити, але ляхи не хотіли, одначе тепер усі ці чутки змішалися і посіяли в душах людських неспокій і очікування чогось надзвичайного.

Неспокій цей проник і за лубенські мури. На таке заплющувати очі не годилося, чого якраз і не зробив князь Ієремія. У його державі неспокій справді не перейшов у бродіння, бо страх тримав у лабетах усіх, але по деякому часі з України почали докочуватися чутки, що то тут, то там селяни починають чинити опір шляхті, мордують євреїв, силоміць хочуть записатися в реєстр, аби з поганинами воювати, і що кількість утікачів на Січ дедалі зростає.

Тому порозсилавши посланців до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, князь наказав зганяти стада зі степів і стягати війська з паланок. Тим часом прийшли заспокійливі звістки. Пан великий гетьман сповістив усе, що знав про Хмельницького, не вважаючи, однак, ніби з цієї справи може виникнути якийся заколот; пан польний гетьман писав, що «гультяйство, як завше, наче рої, на весну біситься».

І тільки один старий хорунжий Зацвіліховський прислав листа, у якому заклинав князя ні до чого легковажно не ставитися, бо велика буря наближається з Дикого поля. Про Хмельницького повідомляв, що він із Січі у Крим подався – у хана підмоги просити. «А як мені із Січі приятелі сповіщають, – писав він, – нібито там кошовий з усіх лугів і річок піше й кінне військо збирає, не кажучи нікому, навіщо це робить, то я гадаю, що ця буря скоро впаде на нас, і якщо таке станеться з татарською підмогою, дай Боже, аби це усім землям руським згуби не принесло».

Князь вірив Зацвіліховському більше, ніж самим гетьманам, бо знав, що ніхто на всій Русі не вивчив так козаків і їхніх вибриків, як старий хорунжий. Тому він вирішив зібрати якомога більше війська, а тим часом докопатися до суті справи.

Якось уранці він звелів покликати до себе пана Биховця, поручика волоської хоругви, і сказав йому:

– Поїдеш, ваша милость, із посольством від мене до пана кошового отамана на Січ і віддаси йому цього листа з моєю князівською печаткою. А щоб ти знав, чого там триматися, я скажу тобі таке: лист оцей – лише притичина, а намір посольства у голові твоєї милості мусить зоставатися, усе примічай, що там діється, скільки війська зібрали і чи й досі збирають. Особливо ж постарайся якихось тамтешніх людей на свій бік привернути і про Хмельницького мені все добре розвідати, де він і чи правда, що в Крим подався у татар підмоги просити. Зрозумів, ваша милость?

– Так, ніби мені на долоні це написали.

– Поїдеш на Чигирин, але дорогою більш як ніч не спочивай. Як прибудеш, підеш до хорунжого Зацвіліхов– ського, листи до його приятелів на Січ візьмеш і вручиш їх таємно. Приятелі тобі про все й розкажуть. Із Чигирина вирушиш байдаком у Кодак, уклонишся від мене панові Гродзицькому й віддаси йому оцього листа. Він накаже переправити тебе через пороги і дасть необхідних перевізників. На Січі теж не марнуй часу, роздивляйся, дослухайся і повертайся, якщо живий лишишся, бо це експедиція не легка.

– Ваша ясновельможність, моє життя належить вам, тож можете ним розпоряджатися. Людей багато взяти?

– Візьмеш сорок осіб супроводу. Вирушиш сьогодні надвечір, а перед тим прийдеш по інструкції. Важливу місію доручаю я тобі, ваша милость.

Пан Биховець вийшов зраділий. У передпокої він зустрів Скшетуського і кількох офіцерів з артилерії.

– Ну, що там? – запитали вони.

– Сьогодні вирушаю в дорогу.

– Куди? Далеко?

– У Чигирин, а звідти далі.

– Тоді ходімо зі мною, – мовив Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на постій, заходився упрохувати Биховця, щоб той йому цим дорученням поступився.

– Якщо ти друг, – казав він, – проси, чого хочеш: коня турецького, скакуна дам, нічого не пожалію, аби тільки поїхати, бо душа моя у ті краї рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступися. Слави тобі це не принесе, бо до того війна, якщо таки буде, почнеться, а загинути можеш. Знаю також, що Ануся тобі, як і іншим, люба, а поїдеш – її збаламутять.

Цей останній аргумент ліпше, ніж інші, подіяв на пана Биховця, але він іще упирався. Що скаже князь, якщо він погодиться? Чи не заподіє йому чогось лихого? Таке доручення – фавор від князя.

Почувши його сумніви, Скшетуський, як вихор, помчав до князя і попросив пажа негайно про нього доповісти.

За хвилю паж повернувся і повідомив, що князь дозволяє зайти.

У намісника серце в грудях калатало від страху як молот, бо він боявся почути коротке «ні!», після якого не залишалося нічого іншого, як усе облишити.

– Що скажеш? – поцікавився князь, коли намісник зайшов.

Скшетуський кинувся йому до ніг.

– Ясновельможний князю, я прийшов якнайпокірніше благати, щоб ти довірив експедицію на Січ мені. Биховець, може, й поступився б, оскільки він мій приятель, а для мене ця експедиція важить більше за життя, та тільки він боїться, чи не буде ваша ясновельможність за це гніватися на нього.

– Боже праведний! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім тебе, й не послав, але розумів, що ти поїдеш неохоче, недавно повернувшись із такої далекої дороги.

– Ясновельможний князю, хоч би й щодня мене посилали, я завжди libenter[54]54
  Залюбки (лат.).


[Закрыть] у ті краї їздитиму.

Князь довго дивився на нього своїми чорними очима, а потім спитав:

– Що тебе туди так тягне?

Намісник, не витримавши допитливого погляду, знітився, наче й справді був у чомусь винуватий.

– Бачу, доведеться розповісти правду, – відповів він, – бо від мудрості вашої князівської ясновельможності жодних arcana[55]55
  Таємниць (лат.).


[Закрыть] приховати не можна; от тільки не знаю, чи поставиться ваша князівська ясновельможність співчутливо до того, що я скажу.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як би хотів її зараз навідати, а після повернення із Січі забрати її в Лубни, щоб від козацької сваволі й Богунових домагань уберегти. Промовчав він тільки про махінації старої княгині, бо дав їй слово. Натомість він так почав благати князя, аби функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б тобі й так поїхати дозволив, і людей дав би, та оскільки ти ще й так до ладу придумав свою сердечну прихильність із моїм дорученням поєднати, мені більше нічого не лишається, як дати згоду.

Сказавши це, він плеснув у долоні й наказав пажеві покликати пана Биховця.

На радощах намісник заходився цілувати князеві руку, а той стиснув йому голову і звелів не турбуватися. Він безмежно любив Скшетуського як розумного жовніра й офіцера, на якого в усьому можна було покластися. До того ж між ними був такий зв’язок, який виникає між підлеглим, котрий усією душею любить начальника, і начальником, котрий це добре відчуває.

Біля князя крутилося чимало придворних, що служили або догоджали заради власної корисливості, але орлиний розум Ієремії добре знав, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський був кришталево чистою людиною, тому й цінував його і за чесність та відданість відборговував вдячністю.

З радістю дізнався він також, що його улюбленець покохав доньку Василя Курцевича, давнього слуги Вишневецьких, пам’ять про якого була князеві тим дорожчою, чим сумнішою.

– Не із невдячності до князя, – мовив він, – не дізнавався я про дівчину, а через те, що опікуни не заглядали до Лубен, та й жодних скарг на них я не отримував, от і гадав, що вони люди поштиві. Але після того, як ти вже зараз мені про княжну розказав, я про неї мов про рідну пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи це, не міг намилуватися добротою свого пана, котрий, здавалося, сам собі дорікав за те, що серед безлічі справ не потурбувався про долю дитини давнього жовніра і дворянина.

Тим часом надійшов пан Биховець.

– Милостивий пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: захочеш – поїдеш, але я прошу тебе, зроби для мене ласку і віддай це доручення Скшетуському.

Він має на це свої особливі, слушні підстави, а я для вашої милості щось натомість придумаю.

– Ясновельможний князю, – відповів Биховець, це висока ласка вашої князівської милості, що, маючи право наказати, ти питаєш моєї волі. І не годен був би я такої ласки, якби не прийняв її із найвдячнішим серцем.

– Тож подякуй приятелеві, – звернувся князь до Скшетуського, – і йди лаштуватися в дорогу.

Скшетуський заходився гаряче дякувати Биховцеві, а за кілька годин був уже готовий вирушити в дорогу. У Лубнах йому вже давно важко було всидіти, а ця експедиція відповідала всім його планам. Спершу йому слід було побачитися з Геленою, а згодом, щоправда, на тривалий час, із нею розлучитися, хоч саме такий час і потрібен був для того, аби після небувалих дощів дороги стали проїжджими для колісного пересування. Раніше княгиня з Геленою добратися до Лубен і не змогли б, тому Скшетуський мав би або чекати в Лубнах, або перебути в Розлогах, що суперечило домовленості з княгинею і, що найголовніше, викликало б підозріння у Богуна. У повній безпеці від його домагань Гелена могла почуватися тільки в Лубнах, але, оскільки ще довго була змушена залишатися в Розлогах, найліпше було Скшетуському поїхати, а поворітьма під охороною князівського загону забрати її з собою.