Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ XXI

огуна наступного ранку після втечі Заглоби семени знайшли напівзадушеного у жупані, яким пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран отаман не мав, він невдовзі опритомнів.

Пригадавши усе, що сталося, він страшенно розлютився, рикав, як дикий звір, мастив руки об власну скривавлену голову і цілився у всіх ножем, тому семени не сміли до нього підступити. Нарешті, не можучи поки що триматися у сідлі, він наказав прив’язати між двома кіньми єврейську колиску і, сівши в неї, як шалений помчав до Лубен, гадаючи, що втікачі вирушили туди. Лежачи у жидівських бебехах, весь у пуху й у власній крові, він гнав степом як упир, що до світанку квапиться потрапити в могилу свою, а за ним, знаючи, що поспішають на вірну смерть, мчали вірні семени.

Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня угорської князівської піхоти. Дикий отаман, ніби йому життя остогидло, не вагаючись ударив по ній, сам першим кинувшись у бій, і після кількагодинного бою перебив усіх до ноги, окрім кількох вояків, котрих пощадив, аби муками зізнання із них витягти. Довідавшись, що жоден шляхтич не втікав у цей бік із дівчиною, він, не знаючи, що робити, почав від горя зривати на собі пов’язки.

Іти далі було вже неможливо, бо всюди аж до Лубен стояли князівські полки, які напевно вже знали про наліт від жителів Василівки, котрі розбіглися під час бою. Тому вірні семени підхопили знесиленого від люті отамана і відвезли назад у Розлоги.

Повернувшись туди, вони вже не застали й слідів обійстя, бо тамтешні селяни розграбували його і спалили разом із князем Василем, гадаючи, що коли княжичі або князь Ієремія захочуть помститися, провину легко можна буде скинути на козаків і Богуна. Було спалено усі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь – селяни безжалісно помщалися за жорстоке правління й утиски, які вони терпіли від Курцевичів.

Відразу ж за Розлогами Богун зустрів Плесневського, котрий їхав із Чигирина зі звісткою про жовтоводську поразку. Його допитали, куди і з чим їде, але він плутався і не давав чітких відповідей, чим викликав підозру; припечений же вогнем, він розповів, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, котрого напередодні зустрів. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плесневського, він пустився далі, уже майже впевнений, що Заглоба від нього не втече. До того ж і чабани підкинули нові відомості, але зате за бродом усі сліди як у воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман не міг наткнутися, бо той пішов униз за течією Кагамлика, та ще й був так наляканий, що ховався в очеретах як лис.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня у бік Василівки відібрала цілих два дні, Заглоба виграв чимало часу. Що ж тоді було робити?

У цю важку хвилину Богуна виручив осавул, старий степовий вовк, що змолоду звик переслідувати у Дикому полі татар.

– Батьку, – сказав він. – Вони тікали на Чигирин, і мудро тікали, бо виграли час, та, коли про Хмеля і жовтоводську баталію від Плесневського дізналися, змінили напрямок. Ти, батьку, сам бачив, що вони з’їхали з битого шляху і стороною пішли.

– У степ?

– У степу я б їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоб до гетьманів дістатися, отже, подалися або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо до Переяслава пішли, хоч я не думаю, то й так їх знайдемо. Нам би, батьку, треба одному на Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацький шлях, – і мерщій, бо якщо вони через Дніпро перейдуть, то або до гетьманів устигнуть, або їх татари Хмельницького спіймають.

– Рушай же ти на Золотоношу, а я на Черкаси подамся.

– Добре, батьку.

– Та пильнуй добре, бо він хитрий лис.

– Ой, і я хитрий, батьку.

Намітивши такий план погоні, вони умить роз’їхалися – один на Черкаси, другий вище, на Золотоношу. Увечері того ж дня старий осавул Антон дістався до Дем’янівки.

Село стояло пусткою, залишилися самі жінки – чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Побачивши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, жінки поховалися по хатах і стодолах. Антон довго шукав, аж поки знайшов бабусю, котра не боялася вже нічого, навіть татар.

– А де чоловіки, паніматко? – спитав Антон.

– Хіба я знаю! – відповіла старенька, показавши жовті зуби.

– Ми козаки, паніматко, не бійтеся, ми не од ляхів.

– Ляхів? Хай їм лихо!

– А нам ви добра зичите?.. Правда?

– Вам? – Бабуся на мить задумалася. – А вам хай болячка!

Антон не знав, що відповісти, але раптом двері однієї з хат рипнули, і на подвір’я вийшла вродлива молодиця.

– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

– Авжеж.

– А ви від Хмеля?

– Так.

– Не од ляхів?

– Ні.

– А чого ви про чоловіків питали?

– Та от питали, чи пішли вони вже.

– Пішли, пішли.

– Слава Богу! А скажи-но, молодице, не тікав тут шляхтич один, лях проклятий, із донькою?

– Шляхтич? Лях? Я не бачила.

– І нікого тут не було?

– Був дід. Він селян і підмовив, щоб до Хмеля, на Золотоношу йшли, бо, казав, що сюди князь Ярема прийде.

– Куди?

– А тутки. А потім на Золотоношу піде, так казав дід.

– І дід підмовив селян до бунту?

– А таки він.

– А він сам був?

– Ні. Із німим.

– А який він на вигляд?

– Хто?

– Дід.

– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів скаржився. Але я його не бачила.

– І він селян бунтувати підбивав? – перепитав Антон.

– Та він, він.

– Гм! Хай тобі Бог помагає, молодице.

– Їдьте з Богом.

Антон глибоко задумався. Якщо цей дід – перевдягнений Заглоба, то навіщо йому, в лихої години, намовляти селян іти до Хмельницького? А звідкіля у нього одяг? І куди він подів коней? Адже він тікав верхи. Та передусім навіщо йому все-таки було підбивати селян до бунту й попереджати їх про князівський прихід? Шляхтич би не попереджав, а найшвидше сам би під князівську опіку сховався. А якщо князь іде на Золотоношу, що цілком можливо, то за Василівку він неодмінно розрахується. Тут Антон здригнувся, бо враз нова жердина у воротах здалася йому схожою на палю. «Ні! Дід цей був звичайнісіньким дідом, і не більше. І нема чого гнати на Золотоношу, хіба що тікати в той бік».

Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати – може надійти князь. Іти на Прохорівку й переправитися за Дніпро – нарвешся на гетьманів.

Старому степовому вовкові стало якось тіснувато у широких степах. Відчув він також, цей вовк, що в особі пана Заглоби наскочив на лиса.

Зненацька він ляснув себе по лобі.

А навіщо цей дід повів селян на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і ввесь коронний табір?

Антон вирішив, будь що буде, їхати у Прохорівку.

Якщо, прибувши до берега, він дізнається, що на протилежному боці стоять гетьманські війська, то переправлятися не буде, а піде вниз по річці й навпроти Черкас з'єднається із Богуном. Дорогою заодно узнає вісті про Хмельницького. Антонові із показань Плесневського уже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам із Тугай-беєм мав виступити слідом за ним. Отож Антон, вояк досвідчений, який добре знав розташування військ, певен був, що битва вже відбулася. А тому треба було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького розбито, тоді гетьманські війська розтеклися у погоні по всьому Придніпров’ю, і тоді Заглобу шукати нема чого. Але якщо Хмельницький розбив?.. Щоправда, Антон не вельми у це вірив. Легше розбити гетьманського сина, аніж самого гетьмана; легше передові загони, аніж ціле військо. «Ех, – думав старий козак, – наш отаман ліпше зробив би, якби про власну шкуру, а не про дівчину, думав. Під Чигирином можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою і гетьманами, важко йому доведеться всидіти».

Міркуючи так, він укупі зі своїми семенами швидко просувався у напрямку Сули, через яку мав переправитися відразу за Дем’янівкою, щоб дістатися до Прохорівки. Доїхали до Могильної, що лежала біля самої річки. Тут доля усміхнулася Антонові, бо, хоч Могильна, як і Дем’янівка, стояла пусткою, він застав там готові пороми і перевізників, котрі переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під князівською рукою, повстати не сміло, але зате з усіх сіл, поселень і слобід простолюд тікав, щоб пристати до Хмельницького і вступити під його стяги. Звістка про перемогу Запорожжя під Жовтими Водами птахом пролетіла по всьому Задніпров’ю. Дикий люд не міг усидіти спокійно, хоч сам жодних утисків там майже не відчував, бо, як було вже сказано, князь, немилосердний до бунтарів, був для спокійних поселенців справжнім батьком – комісари ж його боялися чинити кривди довіреному їм людові. Але люд цей, що недавно із розбійників обернувся на орачів, нудився законами, суворістю управління і порядком, а тому тікав туди, де блисне надія на дику волю. Із багатьох сіл до Хмельницького тікали навіть жінки. Із Чабанівки й Високого вийшло усе населення, спаливши за собою хати, щоб не було куди вертатися. А в тих селах, де ще лишилося трохи люду, озброювали силоміць.

Антон заходився спершу розпитувати перевізників, чи немає у них якихось вістей із Задніпров’я. Вісті були, але суперечливі, незрозумілі, різні. Казали, ніби Хмель б’ється із гетьманами, але одні стверджували, що його розбито, другі – що він переміг. Якийся селянин, котрий тікав у Дем’янівку, сказав, ніби гетьманів узято в полон. Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але не сміли його затримати, бо почули, що неподалік князівські війська. Здавалося, страх множив скрізь число князівських військ, перетворюючи їх у всюдисущі загони, бо не було в ті дні на Задніпров’ї жодного села, де б не говорили, що князь ось-ось прийде. Антон зауважив, що його загін усюди мають за передовий підрозділ князя Яреми.

Він ураз заспокоїв перевізників і почав їх розпитувати про дем’янівських селян.

– Аякже, були. Ми їх переправили на той бік, – сказав перевізник.

– А дід був із ними?

– Був.

– І німий із дідом? Малий поводир?

– Атож.

– А який на вигляд був дід?

– Не старий, огрядний, очі, як у риби, на одному більмо.

– Це він, – пробурмотів Антон і питав далі: – А поводир?

– Ой! Батьку отамане! Просто тобі херувим. Такого ми ще й не бачили.

Тим часом допливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він сам до себе.

Потім звернувся до Семенів:

– На коней!

Вони помчали, як табун сполоханих дрохв, хоч дорога лежала важка, бо округа була покраяна ярами. Вони в’їхали в один великий, на дні якого понад криницею проходив ніби влаштований природою битий шлях. Яр тягся аж до Каврайця, тому кілька десятків верст пролетіли без відпочинку, а Антон на найліпшому коні попереду. Вже було видно широке гирло яру, коли це враз Антон осадив коня так, що аж задні копита заскреготіли на камінні.

– Що це?

Гирло яру вмить наповнилося людьми і кіньми. Якась кіннота, шабель на триста, входила у яр і шикувалася шістками. Антон глянув і, хоч він був старий вояк і до усяких небезпек призвичаєний, серце у нього в грудях загупало, а обличчя пополотніло.

Він упізнав драгунів князя Ієремії.

Тікати було пізно – якихось двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а стомлені коні Семенів від погоні далеко не втекли б. За хвилину семенів оточили зусібіч.

– Чиї ви люди? – грізно спитав поручик.

– Богунові! – відповів Антон, бачачи, що треба казати правду, бо мундир усе одно викаже. Але, впізнавши поручика, котрого бачив у Переяславі, одразу ж з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– А, це ти, Антоне! – мовив поручик, придивившись до осавула. – Що ви тут робите? Де ваш отаман?

– Кажуть, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так отаман поїхав до Лубен, а нам велів їздити селами і втікачів ловити.

Антон брехав як найнятий, сподіваючись на те, що, оскільки драгунська хоругва йде з боку Дніпра, то не може знати ні про напад на Розлоги, ні про бій під Василівкою, ні про якісь іще витребеньки Богунові.

І все-таки поручик сказав:

– Таке враження, що ви до бунтівників хочете пробратися.

– Ей, пане поручику, – відповів Антон, – якби ми хотіли до Хмеля податися, то не були б на цьому боці Дніпра.

– Ваша правда, – сказав Кушель. – Правда очевидна, якої я не можу заперечити. Але отаман не застане князя-воєводи у Лубнах.

– О! А де князь?

– Був у Прилуках. Може, тільки вчора до Лубен рушив.

– От шкода! В отамана лист до князя від гетьмана. А ви, даруйте, ваша милость, не із Золотоноші йдете?

– Ні. Ми у Каленках стояли, а зараз, як і все військо, дістали наказ підтягатися до Лубен, звідкіля князь з усіма силами виступить. А ви куди йдете?

– У Прохорівку, там хлопи переправляються.

– Багато уже втекло?

– Ой багато! Багато!

– Ну, тоді їдьте з Богом.

– Дякуємо покірно вашій милості. Нехай Бог і вам помагає.

Драгуни розступилися, й Антонів загін проїхав крізь них до гирла яру.

Проминувши гирло, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни уже геть зникли з очей і луни від них не стало чути, він звернувся до семенів і сказав:

– Знаєте ви, дурні, що якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, хоч би й останній дух із коней вийшов!

І вони рвонули з копита. «От так пощастило! – думав Антон. – Подвійно пощастило: по-перше, тому що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші й що Заглоба розминувся з ними. Якби він їх зустрів, йому байдуже було б до погоні».

І справді, панові Заглобі вельми не таланило, а фортуна була до нього зовсім неприхильна, бо не наткнувся він на хоругвочку пана Кушеля, інакше б відразу був урятований і не мав би чого боятися.

Тим часом у Прохорівці його ніби громом уразила звістка про корсунську поразку. Уже дорогою до Золотоноші селами й хуторами ходили чутки про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, бо з досвіду знав, що серед людей усяка звістка розростається до нечуваних розмірів і що особливо про козацькі переваги простолюд сам собі чудеса розказує. Але у Прохорівці важко вже було далі сумніватися. Правда, страшна і зловісна, била як обухом по голові. Хмель тріумфував, коронне військо розбите, гетьмани в полоні, а вся Україна у вогні.

Пан Заглоба у першу мить навіть розгубився. Адже він був у жахливому становищі. Фортуна відвернулася од нього й дорогою, бо в Золотоноші він не знайшов жодного загону. Місто аж верещало проти ляхів, а невеличка стара фортеця була покинута. Він анітрохи не сумнівався, що Богун його шукає і що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як зацькований русак, але він добре знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. Отже, позаду в пана Заглоби був Богун, попереду – море селянського бунту, різанина, підпали, татарські загони, озвірілі юрби.

Тікати у такому становищі було завданням майже неможливим для виконання, особливо з дівчиною, котра, хоч і перевдягнена у дідового поводиря, всюди привертала увагу своєю незвичайною вродою.

Воістину було від чого розгубитися.

Але пан Заглоба ніколи надовго не розгублювався. Попри велику кашу в голові він досконало знав, а радше найвиразніше відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, бунту, різанини і навіть Хмельницького. На саму думку, що можна опинитися в руках страшного отамана, шкіра на пану Заглобі терпла. «Цей би вже мені всипав! – щомиті повторював він сам собі. – А тут іще переді мною море бунту!»

Залишався один спосіб урятуватися: покинути Гелену й віддати її волі Божій. Але робити цього пан Заглоба не хотів.

– Не може бути, – казав він дівчині, – щоб ти нічого мені не підсипала, мила панно, що мене до тебе так прихилило, тому мені за тебе шкуру на ящір вичинять.

Але покинути Гелени він не хотів і навіть думки такої не допускав. Що ж йому тоді було робити? «Га! – думав він. – Князя шукати не час! Переді мною море, отож пірну я у це море, принаймні сховаюся, а дасть Бог, і на другий берег перепливу».

І він вирішив переправитися на правий берег Дніпра.

Але у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький ще для Кричевського і посланих із ним військ позабирав усі дубаси, тухалеї, пороми, чайки і човники, від Переяслава й аж до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. На нього чекали тисячі втікачів із довколишніх поселень Задніпров'я. У селі виявилися зайнятими всі хати, обори, стодоли, хліви і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба й справді мусив лірою і піснею на шматок хліба заробляти. Цілу добу не могли переправитися, бо пором двічі ламався і його лагодили.

Ніч із Геленою вони провели на березі річки, сидячи біля багаття укупі з юрбами п'яних селян. А ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взуванка до крові натерла їй ноги. Вона боялася злягти зовсім. Обличчя її змарніло і зблідло, дивні очі пригасли. Її постійно огортав страх, що попри костюм її впізнають або що несподівано їх наздожене Богун.

Тієї ж ночі вона бачила страшне видіння. Селяни привели від гирла Росі кількох шляхтичів, котрі хотіли урятуватися від татарського набігу у володіннях Вишневецького, й по-звірячому замордували їх на березі. Їм повисвердлювали очі, а голови порозчавлювали між камінням. Крім того, у Прохорівці було дві єврейські родини. Їх знавісніла юрба повкидала у Дніпро, а позаяк вони не хотіли відразу йти на дно, їх попритоплювали довгими списами. Супроводжувалося це вереском і пиятикою. Захмелілі молодці дуріли із захмелілими молодицями. Жахливі вибухи сміху зловісно лунали на темних дніпровських берегах. Вітер розносив багаття; червоні головешки й іскри, підхоплені вихором, летіли конати у хвилях. Іноді виникав переполох. Час від часу якийся п’яний охриплий голос горланив у темряві: «Люди, рятуйтеся, Ярема йде!», і натовп наосліп кидався на берег, топчучи й зіштовхуючи одне одного у воду. Одного разу мало не затоптали Заглоби і князівни. Це була пекельна ніч, якій, здавалося, не буде кінця. Заглоба вижебрав кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та знепритомніла б або почала б марити.

Нарешті дніпрові хвилі стали світліти й поблискувати. Світало. День уставав хмарний, понурий, блідий. Заглоба хотів чимшвидше переправитися на другий бік. На щастя, полагодили й пором. Але товча утворилася жахлива.

– Пропустіть діда! Пропустіть діда! – кричав Заглоба, тримаючи поперед себе між простягнутими руками Гелену й оберігаючи її від тисняви. – Пропустіть діда! Я до Хмельницького і до Кривоноса йду! Пропустіть діда, люди добрі, любі молодці, щоб чорна смерть скосила вас і дітей ваших! Я ж погано бачу, впаду у воду, поводиря мені втопите. Дайте дорогу, дітки, щоб вам параліч розбив усі ваші члени, щоб ви виздихали, щоб ви на палях сконали!

Отак викрикуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу заштовхнув на пором Гелену, а потім утаскавшись і сам, знову заходився кричати:

– Досить уже вас тут!.. Чого так пхаєтесь?.. Пором потоне, якщо вас тут стільки наб’ється. Годі! Годі!.. І ваша черга надійде, а не надійде, то й байдуже!

– Годі! Годі! – волали ті, хто дістався на пором. – Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружилися, і пором почав віддалятися од берега. Бистра течія відразу ж знесла його трохи вниз у напрямку Домантова.

Вони подолали вже половину річки, коли із прохорівського берега почулися крики й волання. Страшне замішання зчинилося серед натовпів, що лишилися там: одні як шалені тікали до Домантова, другі стрибали у воду, треті верещали, махаючи руками, або падали на землю.

– Що це? Що сталося? – питали на поромі.

– Ярема! – крикнув один голос.

– Ярема, Ярема! Тікаймо! – волали інші.

Весла почали гарячково бити по воді, і пором помчав по хвилях як козацька чайка.

Тої ж миті якісь вершники з’явилися на прохорівському березі.

– Війська Яреми! – кричали на поромі.

Вершники шарпалися туди-сюди по берегу, крутилися, про щось розпитували людей і нарешті почали кричати поромникам:

– Стій! Стій!

Заглоба глянув, і холодний піт пройняв його з ніг до голови – він упізнав Богунових козаків.

Це й справді був Антон зі своїми семенами.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба ніколи надовго голови не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять люди, що недобачають, і певний час удивлявся в берег, відтак почав кричати, ніби з нього хтось живцем шкуру знімав:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! О, заради Бога і Святої Пречистої мерщій до берега! Ми вже тих, що лишилися, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам погибель!

– Мерщій, мерщій, порубати пором! – волали інші.

Зчинився галас, серед якого не було чути зойків, що долинали з боку Прохорівки. Цієї миті пором заскреготів об прибережний гравій. Селяни почали вискакувати на берег, але одні ще не встигли висадитися, другі уже рвали борти порома, били сокирами по дну. Дошки й відірвані тріски літали в повітрі. Нещасне судно знищувалося з люттю, розривалося на шматки і шматочки, а страх додавав руйнівникам снаги.

А увесь цей час пан Заглоба кричав:

– Рубай, трощи, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Кричачи отак, він націлив своє здорове око на Гелену і почав ним значливо підморгувати.

Тим часом на протилежному березі лемент, поки знищували пором, посилився, та оскільки було дуже далеко, не можна було зрозуміти, що кричали. Вимахування рук здавалися погрозами і тому тільки пришвидшили знищення.

За кілька хвилин судно зникло під водою, але раптом у всіх із грудей знову вирвався окрик жаху і відчаю:

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – лементували селяни.

Спершу один вершник, а за ним кілька десятків інших в’їхали на конях у воду й пустилися плавом на протилежний берег. Це було затією безумно сміливою, бо переповнена з весни річка бігла набагато бистріше, аніж завжди, утворюючи тут і там численні вири й закрути. Підхоплені течією коні не могли пливти прямо, їх зносило водою із незвичайною швидкістю.

– Не допливуть, – кричали селяни.

– Потонуть!

– Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.

– На погибель же їм!

Коні подолали третину річки, але течія зносила їх униз дедалі сильніше. Певно, вони вибилися із сил і поволі, але щораз глибше занурювалися. За хвилю молодці, що сиділи на них, були вже до пояса у воді. Минув іще якийся час. Прибігли селяни з Шелепухи подивитися, що діється: вже тільки кінські голови виднілися над водою, а молодцям вода доходила до грудей. Але піврічки вони уже здолали. Та ось одна кінська голова і один молодець зникли під водою, за ними другий, третій, четвертий, п’ятий… Число вершників меншало й меншало. У натовпах обабіч річки запанувало глухе мовчання, але всі йшли униз за течією, аби побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини річки подолано, число вершників іще зменшилося, але стало чути вже важке хропіння коней і голоси, які підохочували молодців; видно було, що дехто із них допливе.

Зненацька серед тиші пролунав голос Заглоби:

– Гей! Дітки! За пищалі! На погибель князівським!

Бухнули димки, загриміли постріли. З річки почулися розпачливі крики, і по хвилі коні й молодці – усе зникло. Річка спорожніла, тільки вже десь далеко, на гребенях хвиль, мелькали часом то темне кінське черево, то червона шапка молодця.

Заглоба дивився на Гелену і підморгував…