Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ XXII

нязь-воєвода руський, перш ніж здибав пана Скшетуського, що сидів на попелищі Розлогів, знав уже про корсунську поразку, бо йому про неї пан Поляновський, товариш князівський гусарський, у Саготині сказав. Ще перед цим князь побував у Прилуках і звідти пана Богуслава Машкевича до гетьманів із листом відправив, питаючи, де вони йому з усіма військами стати накажуть. Та оскільки пана Машкевича з відповіддю гетьманів довго не було видно, князь рушив на Переяслав, висилаючи в усі сторони передові загони, а також накази, щоб ті рейменти, які скрізь розкидані по Задніпров’ю, якнайспішніше підтягалися до Лубен.

Але надійшли вісті, що кільканадцять козацьких хоругов, які на кордоні з ордою у паланках стояли, розбіглися або пристали до бунту. Отже, князь побачив, що сили його враз зменшилися, і був цим прикро вражений, бо не сподівався, що люди, котрих він стільки разів водив у звитяжні битви, колись можуть його покинути. Однак зустрівшись із паном Поляновським і дізнавшись про таку нечувану поразку, він звістку цю од війська приховав і йшов далі до Дніпра, вирішивши йти наосліп у гущу бурі та бунту й або помститися за поразку, змивши неславу війська, або самому кров пролити. При цьому він гадав, що якась частина, а може, й немала, коронних військ могла після розгрому вціліти. Якби вони підсилили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на звитягу помірятися силами з Хмельницьким.

Зупинившись у Переяславі, наказав він малому панові Володийовському і панові Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці – у Черкаси, у Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів розіслали й усі судна і пороми, які були в тій окрузі, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.

Посланці дізналися від зустрічних утікачів про поразку, але в усіх означених містах жодного судна не знайшли, бо, як уже було сказано, половину їх великий коронний гетьман давно для Кричевського і Барабаша забрав, решту ж збунтований на правому березі простолюд, побоюючись князя, знищив. І все-таки пан Володийовський, звелівши нашвидкуруч збити із колод пліт, самотужки дістався на правий берег. Там він схопив кільканадцять козаків, яких доставив до князя. Від них князь довідався про потворні розміри бунту і про страшні наслідки, які корсунська поразка вже спричинила. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт розливався, як повінь, коли вона котиться рівниною, на млі ока займаючи дедалі більший простір. Шляхта захищалася у великих і малих замках. Але багато з них уже було взято.

Хмельницький збільшував свої сили із кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його військ у двісті тисяч осіб, а через пару днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він іще стояв у Корсуні й, користуючись передишкою, заодно наводив лад у своїх незліченних загонах. Простолюд він поділив на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорозьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії брати поближні замки.

Зваживши усе це, князь Ієремія зрозумів, що і через брак суден та поромів, виготовлення яких для шеститисячного війська відібрало б кілька тижнів, і через вибуялу над усяку міру силу супротивника можливості переправитися за Дніпро у тій місцевості, де він зараз перебував, у нього немає. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник пан Александер Замойський, пан Володийовський і пан Вурцель були за те, аби вирушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, а звідти йти на Любеч і тільки там переправитися до Брагіна. Це була дорога довга й небезпечна, бо за чернігівськими лісами шлях до Брагіна лежав через широкі болота, де й піхоті нелегко було пройти, не кажучи вже про важку кавалерію, вози й артилерію.

І все-таки рада князеві сподобалася, він тільки прагнув перед цією довгою і, як він гадав, безповоротною дорогою ще раз тут і там на Задніпров'ї своєму з'явитися, щоб вибуху повстання зараз не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у пам’яті людській лишити, аби, поки його не буде, пам’ять ця сама охороняла край і захищала усіх тих, хто не зміг піти із військом. Опріч того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрейліни, увесь двір і деякі рейменти, а саме піхота, зоставалися ще у Лубнах. Отож князь поклав собі вирушити на останнє прощання до Лубен.

Військо виступило того ж дня, а на чолі – пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були геть усі русинами, але звиклими до дисципліни і на регулярних жовнірів оберненими. Вірністю ж своєю вони переважали майже усі інші хоругви.

Край був поки що спокійний. Де-не-де, правда, з'явилися зграї гультяїв, котрі грабували як двори, так і селян. Таких чимало дорогою було побито й посаджено на палі. Але простолюд іще ніде не повстав. Уми кипіли, вогонь палав у селянських очах і душах – тихо озброюючись, селяни тікали за Дніпро. Проте страх іще стримував прагнення крові й мордувань. Поки що тільки лихою призвісткою на майбутнє можна було вважати те, що навіть у тих невеличких селах, звідкіля селяни не подалися досі до Хмеля, вони розбігалися при наближенні князівських військ, ніби побоюючись, аби страшний князь не прочитав у них на обличчях того, що крилося на їхній совісті й не покарав завчасу. Але карав він тільки там, де виявляв бодай найменшу ознаку зароджуваного бунту, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав невгамовну, карав без міри й жалю.

Можна було сказати, що по обидва боки Дніпра блукали тоді два привиди: один для шляхти – Хмельницький, другий для збунтованого простолюду – князь Ієремія. Люди навіть перешіптувалися, що коли ці двоє зітнуться, то, мабуть, сонце затьмариться і води в усіх річках кривавими стануть. Але зітнення не було близьким, бо цей самий Хмельницький, звитяжець під Жовтими Водами, звитяжець під Корсунем, цей самий Хмельницький, котрий у пух і прах розбив коронні війська, взяв у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч вояків, просто боявся цього самого володаря із Лубен, який хотів шукати його за Дніпром.

Князівське військо щойно перейшло Сліпорід, сам же князь зупинився на спочинок у Пилипові, коли йому сповістили, що від Хмельницького прибули посланці з листом і просять їх вислухати. Князь наказав їх негайно привести. І тоді шестеро запорожців з’явилися у підстаростівському дворику, де зупинився князь, і зайшли досить пихато, особливо найстарший із них, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і своїм свіжим полковницьким чином. Та коли вони побачили обличчя князя, їх ураз пойняв такий великий страх, що, припавши йому до ніг, вони не сміли промовити й слова.

Князь, сидячи в оточенні передового рицарства, звелів їм підвестися і запитав, із чим прибули.

– Із листом від гетьмана, – відповів Сухорука.

Князь, не зводячи очей із козака, відповів спокійно, із притиском на кожному слові:

– Від лиходія, гультяя і розбійника, а не від гетьмана!

Запорожці зблідли, а радше, посиніли і, похнюпившись, мовчки стояли біля дверей.

Тим часом князь наказав панові Машкевичу взяти у них листа і прочитати.

Лист був покірний. У Хмельницькому, хоч і після Корсуня, лис узяв гору над левом, а змія над орлом, бо він не забував, що пише до Вишневецького[103]103
  Самійло Велично. Писав Хмельницький до князя: «.. щоб тоді за те, що з гетьманами коронними сталося, він, князь Вишневецький, не ображався і гніву свого на нього, Хмельницького, класти не зволив» (прим. автора).


[Закрыть]. Може, він лащився, аби заспокоїти і тим легше вкусити, але таки лащився. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, а гетьманів просто спіткала немилість фортуни і що у цьому не він, Хмельницький, винуватий, а зла доля й утиски, яких в Україні козаки зазнають. Одначе князя він просить, щоб той цим не засмучувався і простити йому зволив, за що він назавжди лишиться слухняним і покірним князівським слугою, а щоб князівську ласку для посланців своїх дістати і від суворого князівського гніву їх уберегти, він повідомляє, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі було спіймано, відпускає цілим і здоровим.

Далі йшли скарги на гордовитість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя узяти не схотів, чим гідність його гетьманську і всього Війська Запорозького вельми знехтував. Саме цим гордині й нехтуванню, які козаки постійно терпіли від ляхів, приписував Хмельницький усе, що трапилося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Нарешті лист закінчувався запевненнями у жалю й вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися покірним слугою його князівської волі.

Слухаючи листа, самі посланці дивувалися, бо наперед не знали, про що у ньому йдеться, припускали, що, радше, про кривди і пихаті виклики, аніж прохання. Зрозуміло їм було тільки, що Хмельницький не хотів ставити усього на карту супроти такого уславленого вождя і, замість піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, покорою збивав із пуття, чекаючи, як видно, що князівські сили у походах і битвах із поодинокими ватагами порідіють, одне слово, боявся князя. Посланці через це присмирніли ще дужче і під час читання не зводили очей з обличчя Ієремії – чи не прочитають, бува, на ньому своєї смерті. І хоч, їдучи сюди, були до неї готові, зараз їх пойняв страх. А князь слухав спокійно, час від часу заплющуючи очі, ніби намагаючись приховати зачаєні у них громи, і видно було як на долоні, що він намагається приборкати у собі страшний гнів. Коли листа було дочитано, він не сказав посланцям ні слова, тільки звелів панові Володийовському вивести їх геть і тримати під стражею, сам же, звернувшись до полковників, мовив ось що:

– Вельми хитрий цей супротивник, бо чи хоче цим листом мене приспати, щоб на сонного напасти, чи у глиб Речі Посполитої податися, де укладе угоду, прощення від забарних станів і короля одержить, а сам у цей час відчуватиме себе в безпеці, бо якщо я й далі хотітиму проти нього воювати, тоді вже я вчиню супроти волі Речі Посполитої і мене вважатимуть заколотником.

Вурцель аж за голову схопився.

– O vulpes astuta![104]104
  О хитрий лис! (лат.).


[Закрыть]

– Що ж ви тепер порадите вчинити? – милостиві панове? – спитав князь. – Говоріть сміливо, а потім я вам свою волю оголошу.

Старий Зацвіліховський, котрий уже давно, покинувши Чигирин, пристав до князя, мовив:

– Нехай же все буде з волі вашої князівської ясновельможності, але якщо мені дозволено дати пораду, то скажу я, що із притаманною вашій князівській ясновельможності проникливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; ось тому я думаю, що на листа його зовсім не треба зважати, але, убезпечивши спочатку княгиню-пані, треба йти за Дніпро і починати війну, перш ніж Хмельницький укладе якісь угоди, бо ганьба і зневага для Речі Посполитої – такі insulta[105]105
  Образи (лат.).


[Закрыть] лишати без покарання. А втім, – тут він звернувся до полковників, – я чекаю вашої думки, своєї непомильною не вважаючи.

Стражник обозний, пан Александер Замойський, брязкнув шаблею.

– Добродію хорунжий, senectus[106]106
  Старість (лат.).


[Закрыть] вашими устами говорить і sapientia[107]107
  Мудрість (лат.).


[Закрыть]. Голову треба відірвати цій гідрі, поки вона не розрослася і нас самих не пожерла.

– Амінь! – мовив ксьондз Муховецький.

Решта полковників, замість говорити, заходилися, як і пан стражник, і брязкати шаблями, і сопти, і зубами скреготіти, а пан Вурцель узяв слово і сказав:

– Ясновельможний князю! Це навіть образа для вашої ясновельможності, що цей лиходій писати до вас насмілився, бо тільки кошовий отаман має право уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, підтверджену і визнану, і навіть курінні «привласнити собі право на це не можуть. Але ж він гетьман-самозванець, котрий не інакше, як тільки розбійником ушанований бути може, що пан Скшетуський похвально спостеріг, коли листа його до вашої князівської ясновельможності брати не схотів.

– Я теж так думаю, – мовив князь. – А оскільки самого його я дістати не можу, тому в особах своїх посланців він покараний буде.

Сказавши це, він звернувся до полковника татарської придворної хоругви:

– Добродію Вершуле, звели своїм татарам цим козакам голови постинати, а для старшого палю вистругати і негайно на неї його посадити.

Вершул схилив свою руду, як вогонь, голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, котрий завжди князя стримував, молитовно склав руки і в очі йому благально дивився, прагнучи видивитися у них милосердя.

– Я знаю, ксьондзе, що ти маєш на увазі, – сказав князь-воєвода, – але так має бути! Це необхідно і за жорстокість, яку вони там за Дніпром чинять, і для гідності нашої, і для блага Речі Посполитої. Треба, аби доведено було, що є хтось, хто ще ватажка цього не боїться і вважає його розбійником, котрий хоч і пише покірно, але чинить зухвало й в Україні наче удільний князь поводиться і такого пароксизму Речі Посполитій завдає, якого вона давно вже не знала.

– Ясновельможний князю, він пана Скшетуського, як пише, відпустив, – несміливо мовив ксьондз.

– Дякую тобі від імені нашого офіцера, що його з головорізами рівняєш. – Тут князь насупив брови. – Та годі про це! Бачу, – провадив він далі, – звертаючись до полковників, – що ви, добродії мої, усі sufragia[108]108
  Голоси (лат.).


[Закрыть] за війну віддаєте. Така і моя воля. Тоді підемо на Чернігів, збираючи дорогою шляхту, а під Брагіном переправимося, після чого нам треба на південь рушити. А тепер – на Лубни!

– Помагай нам Боже! – відповіли полковники.

Цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився Розтворовський, намісник волоської хоругви, висланий два тижні тому із трьомастами шаблями на розвідку.

– Ясновельможний князю! – вигукнув він. – Заколот шириться! Розлоги спалено, у Василівці хоругву знищено до ноги.

– Як? Що? Де? – почулося зусібіч.

Але князь підняв руку, щоб усі замовкли, і сам спитав:

– Хто це вчинив? Гультяї чи якесь військо?

– Кажуть, Богун.

– Богун?

– Атож.

– Коли це сталося?

– Три дні тому.

– Чи пішов ти, ваша милость, слідом? Чи наздогнав? Чи взяв язика?

– Я пішов за ним слідом, але догнати не зміг, бо три дні – це багато. Відомості дорогою збирав – вони тікали назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла на Черкаси, половина – на Золотоношу і Прохорівку.

Тут у розмову втрутився пан Кушель:

– Отже, я зустрів той загін, що йшов на Прохорівку, про що вашій князівській ясновельможності уже доповів. Вони сказали, що їх послав Богун утікачів-хлопів за Дніпро не пускати, тому я їх вільно відпустив.

– Дурницю, ваша милость, зробив, але я тебе не звинувачую. Важко не помилитися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, – сказав князь.

Нараз він схопився за голову.

– Боже всемогутній! – вигукнув він. – Я пригадав! Мені Скшетуський казав, що Богун до князівни Курцевич клинці підбивав. Тепер я розумію, чому Розлоги спалено. Дівчину напевно викрали. Гей, Володийовський, до мене! Візьмеш, добродію, п'ятсот шабель і на Черкаси ще раз підеш, а Биховець із п'ятьмастами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб'є, Єреміївку у вічне володіння матиме. Рушайте! Рушайте!

Потім він звернувся до полковників:

– Милостиві панове, а ми на Розлоги, до Лубен!

Полковники мерщій висипали зі старостинського дворика і кинулися до своїх хоругов. Стременні побігли сідати на коней, а князеві подали ясно-гнідого аргамака, на якому він зазвичай ходив у походи. За хвилину хоругви рушили і розтяглися довгою, барвистою і миготливою змією на пилипівському шляху.

На роздоріжжі криваве видовище постало перед очима жовнірів. На тині, у кущах, стриміли п'ять козацьких зітнутих голів, що дивилися на військо, яке проходило мимо, мертвими зіницями розплющених очей, а неподалік, тут же за роздоріжжям, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Вістря уже пройшло тіло до половини, але довгі години конання ще чекали на отамана, бо він і до вечора міг отак смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз же він не тільки був живий, а й повертав за хоругвами, що проходили повз нього, страшні очі, які говорили: «Бодай вас Бог покарав, і дітей, і онуків ваших до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб пощезли і ви, і плем'я ваше! Бодай жодне нещастя не обминуло вас! Щоб ви увесь час конали, але ні вмерти, ні жити не могли!» І хоч це був простий козак, хоч конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупанику, не у замкових покоях, а просто неба на палі, та ця мука його, ця смерть, що витала у нього над головою, такою вкрили його величчю, такої сили додали його поглядові, таке море ненависті його очам, що всім стало зрозуміло, що він хоче сказати. І хоругви мовчки проїжджали повз нього, а він у золотих відблисках полудня підносився над ними і світив на свіжовиструганій палі як смолоскип…

Князь проїхав, навіть не глянувши, ксьондз Муховецький хрестом нещасного перехрестив, і всі уже його минали, коли це враз якийся підліток із гусарської хоругви, не спитавши ні в кого дозволу, збочив коником на пагорбок і, приклавши пищаль до вуха жертви, одним пострілом припинив її муки. Усі здригнулися від такого зухвалого вчинку, що суперечив правилам військової дисципліни, і, знаючи суворість князя, заздалегідь знали, що гусарикові кінець. Але князь нічого не сказав: чи то вдав, що не почув, чи то був так заглиблений у свої думки. Він спокійно їхав собі далі й аж увечері наказав покликати хлопця.

Підліток ні живий, ні мертвий постав перед очі князя і думав, що земля от-от розійдеться у нього під ногами. А князь спитав:

– Як тебе звати?

– Желенський.

– Ти вистрілив у козака?

– Я, – затнувшись промовив пополотнілий підліток.

– Навіщо ж ти це зробив?

– Бо не міг дивитися на муки.

Князь замість розгніватися сказав:

– Ой, надивишся ти на їхні вчинки, і від видовища цього милосердя від тебе, як янгол, відлетить. Але за те, що ти задля милосердя життям важив, скарбник у Лубнах видасть тобі десять червоних золотих, а я до своєї особи тебе на службу беру.

Усі дивувалися, що так щасливо закінчився цей випадок, аж раптом стало відомо, що із Золотоноші повернувся загін, і думки усіх заступило інше.

РОЗДІЛ XXIII

ізнього вечора при місяці війська підійшли до Розлогів. Там застали вони пана Скшетуського, що сидів на своїй Голгофі. Рицар, як відомо, від болю й муки був у нестямі, і тільки коли ксьондз Муховецький привів його до притомності, офіцери взяли намісника з собою, почали вітатися з ним і втішати, а особливо пан Лонгінус Підбип’ята, котрий уже три місяці був у хоругві Скшетуського щедрим товаришем. Він ладен був вторувати йому у всіх зітханнях і переживаннях і відразу ж дав собі нову обітницю – щовівторка до смерті постувати, якщо Бог як завгодно пошле намісникові втіху. Тим часом пана Скшетуського відвели до князя, котрий зупинився у селянській хаті. Той, побачивши свого улюбленця, не сказав ні слова, тільки відкрив обійми і чекав. Пан Ян зі сльозами відразу ж кинувся у ці обійми, а князь до грудей його притиснув і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери бачили сльози у його достойних очах.

Через певний час князь сказав:

– Як сина я тебе вітаю, бо думав, що вже більше тебе не побачу. Неси ж мужньо свій тягар і пам’ятай, що тисячі матимеш товаришів у нещасті, котрі втратять дружин, дітей, батьків, рідних і приятелів. І як зникає крапля в океані, так нехай і твоя біда у морі спільної біди зникне. Коли для вітчизни милої настали страшні часи, той, хто мужній і меч при боці носить, не оплакуватиме своїх втрат, а на допомогу матерій своїй спільній поквапиться і або в совісті знайде спокій, або славною смертю поляже й вінець небесний, а з ним і вічне блаженство дістане.

– Амінь! – мовив ксьондз Муховецький.

– О милостивий князю, ліпше б її мертвою побачити! – ридав рицар.

– Плач же, бо велика твоя втрата, і ми з тобою плакатимемо, позаяк не до поганинів, не до диких скіфів, не до татар, а до братів і товаришів зичливих приїхав ти, тому скажи собі так: «Сьогодні над собою плачу, а завтра вже не моє!» – бо знай, що завтра на бій вирушаємо.

– Із вашою князівською ясновельможністю я хоч на край світу піду, але втішитися я не можу, бо так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І сердешний жовнір то за голову хапався, то пальці кусав, щоб ридання притлумити, то знову впадав у страшний розпач.

– Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» – суворо мовив ксьондз.

– Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з болем… не можу впоратися, – відповів уривчастим голосом рицар.

І видно було, як він бореться, як змагається із самим собою, аж страждання його змусили усіх просльозитися, а хто дуже чулий, як, скажімо, пан Володийовський і пан Підбип’ята, ті просто ридма ридали. Останній руки на грудях схрещував і жалібно повторював:

– Братику, братику, вгамуйся!

– Слухай! – сказав зненацька князь. – Мені повідомили, що Богун звідси до Лубен помчав і у Василівці моїх людей перебив. Тому наперед не впадай у відчай, бо, може, вона йому й не дісталася – чому ж тоді він до Лубен пішов?

– Авжеж! Цілком можливо! – вигукнули офіцери.

Господь утішить тебе.

Пан Скшетуський розплющив очі, ніби не розуміючи, що кажуть, але раптом у голові його сяйнула надія, і він, як стояв, кинувся князеві до ніг.

– О ясновельможний князю! Життя, кров! – волав він.

І не міг сказати більше ні слова. Він так заслаб, що панові Лонгінусу довелося підняти його й посадити на лаву. Проте з намісникового обличчя було вже видно, що він ухопився за цю думку, як потопельник за соломину, і що душевний біль його трохи ущух. Товариші роздмухували цю іскорку, кажучи, що, може, князівну свою саме у Лубнах він і знайде. Відтак одвели його в іншу хату й принесли меду і вина. Намісник хотів випити, але через судому, що стискала йому горло, не міг. Натомість його вірні товариші пили, а підпивши, почали обіймати рицаря, цілувати й дивуватися з його худини й ознак хвороби, що були помітні у нього на обличчі.

– Ти як із хреста знятий! – сказав опецькуватий пан Дзік.

– Напевно, кривдили тебе там на Січі, їсти й пити не давали?

– Розкажи, що з тобою було?

– Якось іншим разом, – відповів кволим голосом пан Скшетуський, – Поранили мене й прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзік.

– Поранили, хоч і посол, – докинув пан Слешинський.

І обидва глянули один на одного, дивуючись козацькій зухвалості, а потім обнялися з великої до пана Скшетуського прихильності.

– А ти бачив Хмельницького?

– Аякже.

– Подайте його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його враз на гамуз поб’ємо!

За такими розмовами минула ніч. Над ранок стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін, звісно, Богуна не догнав, а отже, й не зловив, але привіз дивні відомості. А ще він доставив чимало узятих дорогою людей, котрі два дні тому Богуна бачили. Вони сказали, що отаман, напевно, за кимось гнався, бо всюди розпитував, чи не бачив хто огрядного шляхтича, котрий утікав із козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди геть усі ручалися, що не бачили, аби Богун віз якусь панну, бо якби вона була, вони б неодмінно її побачили, адже семенів при Богуні було небагато. Нова надія й нова турбота лягли на серце панові Скшетуському, бо повідомлення ці були для нього просто незрозумілими.

Він ніяк не міг збагнути, чому Богун помчав спершу в бік Лубен, накинувся на василівський гарнізон, а потім ураз повернув на Черкаси. Те, що Гелени Богун не викрав, здавалося певним, бо пан Кушель зустрів Антонів загін, у якому її не було, люди ж, приведені тепер із боку Черкас, не бачили її і серед Богунових козаків. Де ж тоді вона могла бути? Де сховалася? Чи втекла? Якщо так, то у який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а у Черкаси чи Золотоношу? Адже Богунові загони вочевидь когось переслідували і на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Але чому знов-таки розпитували вони про шляхтича із козачком? На всі ці запитання намісник не знаходив відповіді.

– Радьте ж, кажіть, поясніть, що все це означає? – просив він офіцерів, – бо у мене в голові усе це не вкладається!

– Я гадаю, що вона має бути у Лубнах, – почав пан Мігурський.

– Не може цього бути, – заперечив хорунжий Зацвіліховський, – бо якби вона була в Лубнах, Богун мерщій сховався б у Чигирині, а не пішов би у бік гетьманів, про розгром яких знати іще не міг. А якщо ж він семенів розділив і кинувся двома дорогами, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, тільки за нею.

– Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?

– Не треба на це великого sagacitatis[109]109
  Нюху (лат.).


[Закрыть], аби здогадатися, що коли вона тікала, то не в жіночому вбранні, а, певно, перевдягнена, щоб сліду за собою не лишити. Тож я й думаю, що отой козачок – то вона.

– О! Це правда, це правда! – притакнули інші.

– Ба, а хто ж тоді огрядний шляхтич?

– От цього вже я не знаю, – відповів старий хорунжий, – але про це можна й розпитати. Мусять же хлопи знати, хто тут був і що тут сталося. Давайте-но сюди господаря цієї хати.

Офіцери притьмом кинулися по господаря і невдовзі привели за комір з обори підсусідка.

– Хлопе, – звернувся до нього хорунжий Зацвіліховський, – чи був ти тут, коли козаки із Богуном на двір напали?

Селянин, як водиться, почав присягатися, що не був, що нічого не бачив і ні про що не знає. Але пан Зацвіліховський знав, із ким має справу, тому сказав:

– Так я й повірив, що ти, поганський сину, під лавкою сидів, коли двір грабували! Скажи це комусь іншому, бо ось лежить червоний золотий, а там челядник із мечем стоїть – вибирай! На додачу ще й село спалимо, кривда убогим людям через тебе станеться.

Аж тепер підсусідок почав розповідати, що бачив. Коли козаки заходилися гуляти на присадибному майдані, він укупі з іншими пішов побачити, що діється. Почули вони, що княгиню і князів убито, що Миколай отамана поранив і що той як неживий лежить. Що сталося з панною, вони не могли допитатися, але наступного дня удосвіта почули, що вона утекла зі шляхтичем, котрий прибув із Богуном.

– Он воно як! Он воно як! – примовляв пан Зацвіліховський. – Маєш, хлопе, червоного золотого. Бачиш, кривди тобі не вчинили. А ти бачив того шляхтича? Чи не з околиці він?

– Бачив я його, пане, але він не тутешній.

– А який він на вигляд?

– Огрядний, пане, як піч, із сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий на одне око.

– О Господи! – сказав пан Лонгінус. – То це ж, либонь, пан Заглоба!.. А хто ж тоді, га?

– Заглоба? Постривай-но, ваша милость! Це може бути! Вони у Чигирині із Богуном знюхалися, пили і в кості грали. Це може бути. Це його парсуна.

Тут пан Зацвіліховський знову звернувся до селянина:

– І шляхтич цей утік із панною?

– Атож. Так ми чули.

– А Богуна ви добре знаєте?

– Ой-ой, пане! Адже він тут місяцями сидів.

– А може, цей шляхтич із його волі панну викрав?

– Та що ви, пане! Він Богуна зв’язав і жупаником обмотав йому голову, а панну, кажуть, викрав, тільки її й бачили. Отаман вив, як сіромаха. А вдень звелів прив’язати себе між кіньми і до Лубен помчав, але не догнав. Потім подався в інший бік.

– Слава тобі Господи! – озвався Мігурський. – То вона може бути у Лубнах, а те, що за нею і до Черкас гналися, нічого не означає: не знайшовши її там, спробували там.

Пан Скшетуський уже стояв навколішки й ревно молився.

– Оце то так! – бурчав старий хорунжий! Не сподівався я, що Заглоба таке учворить. Із таким битим Жаком, як Богун, осміливсь задиратися! Щоправда, до пана Скшетуського він ставився вельми прихильно за той мед лубенський, який ми вкупі у Чигирині пили, і не раз мені про це казав, і шляхетним кавалером його величав… Так-так! У мене це аж у голові не вкладається, бо і на Богунові гроші він випив чимало. Але щоб Богуна зв’язати і панну викрасти! – такого сміливого вчинку я від нього не чекав, бо мав його за буяна і боягуза. Та хоч він і спритний, але вигадник великий, а в таких людей уся відвага – на язиці.

– Хоч би який він там був, а князівну від розбійницьких рук урятував, – зауважив пан Володийовський. – А оскільки, як видно, на вигадки він мастак, то неодмінно з нею ворогів спекається і в безпеці буде.

– Він же й своїм життям ризикує, – знову озвався Мігурський і, звернувшись до пана Скшетуського, сказав:

– Утішся ж, товаришу наш любий!

– Ми всі у тебе ще боярами будемо!

– І вип'ємо на весіллі.

А Зацвіліховський додав:

– Якщо він за Дніпро тікав і дізнався про корсунський розгром, то мав до Чернігова звернути, а отже, ми його у дорозі наздоженемо.

– За щасливе завершення усіх турбот і злигоднів нашого приятеля! – вигукнув Слешинський.

Усі почали виголошувати вівати на честь пана Скшетуського, князівни, їхніх прийдешніх нащадків і пана Заглоби, і так минула ніч. На світанку просурмили у похід. Військо вирушило на Лубни.

Похід відбувався швидко, бо князівські загони йшли без обозів. Спробував пан Скшетуський із татарською хоругвою вперед вирватися, але був іще надто виснажений, тому князь тримав його при своїй особі, а ще хотів дістати звіт про намісникове послування на Січ. Рицар із подробицями розповів, як їхав, як напали на нього на Хортиці й на Січ доправили, тільки про те, як розводив церемонії із Хмельницьким, промовчав, аби не здалося, що вихваляється. Найдужче схвилювало князя повідомлення про те, що у старого Гродзицького немає пороху і що через це довго оборонятися він не обіцяв.

– Страшенно жаль, – мовив князь, – бо фортеця могла б неабияк завадити заколоту і шкоди завдати теж. Жовнір він великий, пан Гродзицький, справжня Речі Посполитої decus et praesidium[110]110
  Окраса і щит (лат.).


[Закрыть]. Чому ж він до мене по порох не послав? Я б Йому із лубенських складів дав.

– Певно, гадав, що великий гетьман ех officio[111]111
  З обов'язку (лат.).


[Закрыть] мав про це пам'ятати, – відповів пан Скшетуський.

– Певно, так… – сказав князь і замовк.

Однак по хвилі заговорив знову:

– Великий гетьман – жовнір старий і досвідчений, але надто самовпевнений, чим себе й занапастив. Адже він до цього заколоту ставився легковажно, а коли я запропонував прийти йому на допомогу, взагалі до цього байдуже поставився. Не хотів ні з ким славою ділитися, боявся, що мені звитягу припишуть…

– Так і я вважаю, – поважно мовив Скшетуський.

– Батогами мав намір Запорожжя заспокоїти, і от що вийшло. Бог покарав гординю. Гординю, яка й самому Богові нестерпна. Гине наша Річ Посполита, і, здається, тут на кожному лежить провина…

Князь мав слушність, бо навіть на ньому самому лежала провина. Ще не так давно, коли він із паном Александером Конецпольським за Гадяч позивався, князь вступив у Варшаву з чотирма тисячами людей, котрим наказав у сенаторську палату увірватися і всіх рубати, якщо його змусять у сенаті присягати. А чинив він так не через що інше, як через гординю, котра не хотіла дозволити, аби його присягати змусили, слову князівському не вірячи.

Може, цієї миті він пригадав собі той випадок, бо замислився і далі їхав уже мовчки, блукаючи очима по широких степах, що обступали битий шлях, а можливо, думав він про долю цієї самої Речі Посполитої, яку любив усіма фібрами своєї палкої душі й для якої, здавалось, наближався dies irae et calamitatis[112]112
  День гніву і кари Божої (лат.).


[Закрыть].