Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

Тож вони й узялися снідати, причому пан Заглоба, забувши про своє хвалене стримування, старався так, щоб не було більше задишки.

Над полудень вони підійшли до броду, яким, напевно, від часу до часу користувалися і піші, і кінні, бо на обох берегах були сліди коліс і кінських копит.

– Може, це дорога на Золотоношу? – озвалася Гелена.

– Ба, спитати ж нема в кого.

Щойно пан Заглоба це сказав, як із далеку почулися людські голоси.

– Постривай, мила панно, сховаймося! – прошепотів пан Заглоба.

Голоси швидко наближалися.

– Ти що-небудь бачиш, ваша милость? – запитала Гелена.

– Бачу.

– Хто там іде?

– Сліпий дід із лірою. Підліток його веде. Зараз вони роззуваються. Теж через річку переходитимуть.

За мить плюскіт води підтвердив, що річку й справді переходять.

Заглоба з Геленою вийшли зі схованки.

– Слава Богу! – голосно мовив шляхтич.

– На віки віків! – відповів дід. – А хто ви такі?

– Християни. Не бійся, діду, на ось монету.

– Щоб вам святий Миколай дав здоров'я і щастя.

– А звідкіля, діду, йдете?

– Із Броварків.

– А ця дорога куди веде?

– До хуторів, пане, до села…

– А до Золотоноші не доходить?

– Можна, пане.

– А ви давно із Броварків вийшли?

– Учора вранці, пане.

– А в Розлогах були?

– Були. Але кажуть, що туди лицарі прийшли, бо битва була.

– Хто каже?

– У Броварках казали. Туди один із князівської челяді приїхав, а що розказував – страх!

– А ви його не бачили?

– Я, пане, нікого не бачу, я сліпий.

– А твій поводир?

– Він бачить, але він німий, я один його розумію.

– А далеко звідси до Розлогів, бо ми саме туди йдемо.

– Ой, далеко!

– То кажете, що ви були у Розлогах?

– Були, пане.

– Так? – сказав пан Заглоба і раптом схопив підлітка за комір.

– А, лиходії, мерзотники, лайдаки! Ходите шпигуєте? Хлопів до бунту підбиваєте! Гей, Федоре, Олешо, Максиме, взяти їх, роздягти догола і повісити або втопити! Бий їх, це бунтівники, шпиги! Бий, убивай!

Він почав шарпати підлітка, щосили трясти його і кричати дедалі голосніше. Дід упав на коліна, просячи милосердя, підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Гелена здивовано на це дивилася.

– Що ти, ваша милость, робиш? – питала вона, не вірячи своїм очам.

Але пан Заглоба верещав, проклинав, присягався усім пеклом, накликав усякі біди, поразки, хвороби, погрожував усіма можливими муками і смертями.

Князівна подумала, що він розумом схибнувся.

– Зникни! – кричав він на неї. – Не гоже тобі дивитися на те, що тут станеться! Зникни, кажу тобі!

Раптом він звернувся до діда:

– Скидай одежу, цапе, а ні, то я тебе тут покраю на шматки!

І, зваливши підлітка на землю, заходився власноруч здирати з нього одяг. Дід, перелякавшись, квапливо поскидав ліру, торбу і свитку.

– Усе скидай!.. Бодай ти здох! – верещав Заглоба.

Дід почав скидати сорочку.

Князівна, бачачи, до чого йдеться, квапливо пішла, аби скромності своєї виглядом голизни не скривдити, а навздогін їй летіли ще прокляття Заглоби.

Відійшовши далеченько, вона зупинилася, сама не знаючи, що робити. Неподалік лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й чекала. До слуху її долинали верески німого, стогін діда і бешкет, учинений паном Заглобою.

Нарешті все стихло. Чути було лише щебетання птахів і шурхіт листя. За хвилю почулося сопіння і важкі людські кроки.

Це був пан Заглоба.

На плечі він ніс удяганку, здерту з діда й поводиря, у руках дві пари чобіт і ліру. Наблизившись, він почав кліпати своїм здоровим оком, усміхатися й сопти.

Відчувалося, що він у чудовому настрої.

– Жоден нижчий канцелярський службовець у трибуналі не накричиться так, як я накричався, – мовив він. – Аж охрип. Але маю, що хотів. Я їх у чому мати народила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, то він просто невдячний чоловік, бо я ж двох святих туркам підкинув. От негідники! Просили, щоб я їм хоч сорочки лишив! А я їм сказав, аби подякували, що живими відпускаю. А поглянь-но, мила панно, усе нове: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи буде порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хамство так розкішно вдягається? Вони у Броварках на відпусті були, де чимало грошенят зібрали, та й купили собі усе нове на ярмарку. Жоден шляхтич не нахазяйнує у цім краї стільки, як дід нажебрає. Тож від цеї миті я кидаю рицарське ремесло і починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо ео modo[95]95
  У такий спосіб (лат.).


[Закрыть] багатства швидше нажити можна.

– Але задля якої вигоди ти, ваша милость, це вчинив? – поцікавилася Гелена.

– Задля якої вигоди? Ти, мила панно, цього не розумієш? Тоді зачекай трохи, зараз я тобі цю вигоду покажу.

Сказавши це, він узяв половину здертої вдяганки й пішов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах зазвучала ліра, а відтак показався… уже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці й із сивою бородою. Дід підійшов до Гелени, наспівуючи охриплим голосом:

 
Соколе ясний, брате мій рідний,
Ти високо літаєш,
Ти широко видаєш.
 

Князівна заплескала в долоні, й уперше після втечі з Розлогів усмішка осяяла її гарненьке личко.

– Якби я не знала, що це ваша милость, ні за що б не впізнала.

– А що? – мовив пан Заглоба. – Певно, й на масляну не бачила ти, мила панно, ліпшої потвори. Я вже і в Кагамлик надивився, і якщо я колись бачив натуральнішого діда, нехай мене на власній торбі повісять! Пісень у мене теж не забракне. Що, мила панно, волієш? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну або про Серпухову смерть? Я й цих заспіваю. Шельмою буду, якщо на шматок хліба у найбільших гультяїв не зароблю.

– Тепер я розумію, ваша милость, навіщо ти усе це зробив, навіщо вдяганку із тих бідолах поздирав – щоб у дорозі перевдягненим себе безпечніше почувати.

– Авжеж, – відповів пан Заглоба. – А ти, мила панно, що думаєш? Тут, на Задніпров’ї, люд гірший, ніж деінде, і тільки рука князівська гультяїв від сваволі утримує. Тепер же, коли вони довідаються про війну із Запорожжям і про звитяги Хмельницького, ніяка сила їх від бунту не втримає. Ти ж бачила, мила панно, тих чабанів, котрі вже до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани швидко не зітруть Хмельницького, то через день або через два весь край у вогні буде. І як же я тоді милу панну крізь натовпи збунтованого хлопства проведу? А якщо доведеться у їхніх лапах опинитися, то ліпше тобі, мила панно, було б у Богунових лишитися.

– О ні, не дай Боже такого! Тоді вже краще смерть! – перебила його князівна.

– А я волію краще жити, бо смерть така штука, від якої все одно не відкрутишся. Мені здається, що сам Бог нам цього діда послав. Я їх із поводирем, як і тих чабанів, налякав, що князь із усім військом близько. Днів зо три тепер від страху в очеретах голі сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, до Золотоноші якось доберемося, знайдемо братів твоїх, мила панно, – добре, ні – підемо далі, аж до гетьманів, або князя чекатимемо, і все у безпеці, бо дідам від хлопів і козаків ніякого страху. Можемо навіть через обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки одних татар vitare[96]96
  Уникати (лат.).


[Закрыть] нам треба, бо вони тебе, мила панно, як пахолка молодого у ясир візьмуть.

– То і я тоді перевдягтися мушу?

– Отож. Годі тобі, мила панно, козачкувати, перевдягнися ти хлопським підлітком. Щоправда, для хамської дитини ти надто гарна, як і я для діда, але це нічого. Вітер обвітрить твоє личко, мила панно, а в мене від ходіння живіт спаде. Усю опасистість свою випотію. Коли мені волохи око випалили, я гадав, що жахлива біда зі мною сталася, а тепер бачу, це мені знадобиться, бо якщо дід не сліпий, це викликає підозру. Ти мене, мила панно, за руку водитимеш, а кликатимеш Онуфрієм, бо таке в мене моє дідівське ім’я. А зараз чимшвидше перевдягнися, бо нам пора в дорогу. А дорога, позаяк пішки, тривалою буде.

Пан Заглоба пішов, а Гелена враз почала перевдягатися у дідівського поводиря. Вона скинула козацький жупаник і, виполоскавшись у річці, наділа селянську свитку, солом’яного бриля і дорожні сакви. На щастя, підліток, котрого пограбував Заглоба, був стрункий, тому все на неї чудово згодилося.

Заглоба, повернувшись, уважно огледів її і сказав:

– Боже мій! Не один рицар залюбки позбувся б багатства свого, аби лиш його такий пахолок супроводжував, а вже гусар, котрого я знаю, напевно б це вчинив. Тільки от із волоссям твоїм треба конче щось зробити. Бачив я у Стамбулі гарненьких пажів, але такого – ніколи.

– Дай Боже, щоб мені на зле не вийшла врода моя! – відповіла Гелена.

Але все-таки усміхнулася, бо її жіночій натурі лестило приємне здивування пана Заглоби.

– Врода ніколи на зле не виходить, і я перший цьому приклад. Коли мені турки в Галаті око випекли, хотіли вони і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього паші, і саме через мою незвичайну вроду, залишки якої ти можеш іще, мила панно, бачити.

– А ти казав, ваша милость, що це волохи тобі око випекли.

– А таки волохи, але потурчені, котрі в Галаті у паші служили.

– Але ж вашій милості його не випекли!

– Зате воно від гарячого заліза полудою взялося. А це майже те саме. Що ж ти, мила панно, із косами своїми збираєшся робити?

– А що ж? Треба відрізати.

– А таки треба. Тільки як?

– Шаблею вашої милості.

– Шаблею добре голови стинати, але волосся – я вже й не знаю, quo modo?[97]97
  У який спосіб (лат.).


[Закрыть]

– Знаєш, ваша милость, як? Я сяду біля цього поваленого стовбура, перекину через нього волосся, а ти, ваша милость, рубонеш і відріжеш. Тільки голови мені не зітни.

– Про це, мила панно, не бійся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку стинав, самої свічки не зачепивши. Тож кривди я тобі не заподію, хоч робити таке мені доводиться уперше.

Гелена сіла біля стовбура, перекинула через нього своє довге чорне волосся й підняла очі на пана Заглобу.

– Я готова. Рубай, ваша милость, – сказала вона.

І всміхнулася до нього трохи засмучено, бо жаль їй було волосся, котре при голові ледве можна було взяти у дві пригорщі. Та й панові Заглобі якось не хотілося цього робити. Він обійшов стовбур, щоб зручніше замахнутися, і пробурмотів:

– Тьху! Тьху! Я волів би краще бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і до катівської беруся роботи, бо відомо милій панні, що вони чаклункам волосся на голові обрізають, аби диявол туди не сховався і силою своїх чарів тортур не зіпсував. Але ж мила панна не чаклунка, тому й затія ця бридкою мені здається, за яку якщо мені пан Скшетуський вух не відріже, я йому imparitatem[98]98
  Диспаритет (лат.).


[Закрыть] учиню. Далебі, рука аж замліла. Замруж хоч очі, мила панно.

Пан Заглоба потягся вгору, ніби у стременах до удару готувався. Плоске лезо свиснуло в повітрі, й умить довгі чорні пасма ковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

– Усе, – мовив Заглоба.

Гелена швидко підвелася, і враз коротко обрізане волосся чорним кружальцем розсипалося довкола її обличчя, що взялося рум'янцем сорому, – відрізати косу для дівчини у ті часи вважалося великою ганьбою, а отже, була це з її боку чимала жертва, піти на яку змусили крайні обставини.

В очах у дівчини забриніли сльози, а пан Заглоба, невдоволений собою, навіть не втішав її.

– Мені здається, я вчинив щось ганебне, – мовив він, – і повторюю тобі, мила панно: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але не можна було інакше, бо sexus[99]99
  Стать (лат.).


[Закрыть] милої панни відразу одгадали б. Тепер принаймні можемо йти сміло. Розпитав я у діда й дорогу, коли йому ножа до горла приставив. Як він розказав, спочатку ми побачимо у степу три дуби, біля них буде вовчий яр, а повз яр дорога через Дем’янівку на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тією дорогою їздять, тож можна й возом під'їхати. Важкі хвилини ми з милою панною переживаємо, тому згадуватимемо їх вічно. Тепер от і з шаблями доведеться розлучитись, бо ні дідові, ні поводиреві не гоже мати при собі шляхетської амуніції. Засуну я їх під оцей стовбур, може, дасть Бог, колись заберу. Чимало походів бачила ця шабля і великих перемог була причиною. Повір мені, мила панно: я досі був би вже рейментарем, якби не invidia[100]100
  Заздрість (лат.).


[Закрыть] і злість людська, які підозрювали мене у прихильності до міцних напоїв. Так воно на світі завжди. Нема ні в чому справедливості! Якщо я не ліз, як часом дурні, на рожен, і з мужністю, як Cunctator[101]101
  Забара (лат.).


[Закрыть] новий, умів поєднувати розважливість, так навіть пан Зацвіліховський перший казав, що я боягуз. Добрий він чоловік, але злий на язик. Іще недавно допікав мене, що я з козаками братаюся, а якби не це братання, так ти б, мила панно, напевно Богунового насильства не уникла.

Отак розмірковуючи, повстромляв пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх бур’яном і гіллям, потім почепив через плече сакви і ліру, узяв у руку дідів кий, усипаний кременями, махнув ним раз-другий і сказав:

– Ну, не такий він уже й поганий, якомусь собаці або вовкові можна каганці в очах засвітити або зуби полічити. Найгірше з усього те, що нам треба йти пішки, але нема ради! Ходімо!

І вони пішли.

Попереду чорночубий поводир, за ним дід. Дід бурчав і лаявся, бо йому було спечно йти пішки, хоч по степу й тягло вітерцем. Вітерець цей обвітрював і робив смаглявішим личко вродливого поводиря. Невдовзі вони дійшли до яру, на дні якого било джерело, несучи свої кришталеві води до Кагамлика. Біля яру, неподалік від річки, росли на узвишші три могутніх дуби. До них відразу ж і повернули двоє наших мандрівців. Тут же наткнулися вони й на дорогу, що жовтіла у степу квітами, які виросли на кінському гною. Дорога була безлюдна – ні чумака на ній, ні мажі, ні сивих волів, що йдуть поволі. Лиш де-не-де валялися кістки від худоби, розтягнені вовками й вибілені сонцем. Подорожні йшли не зупиняючись, відпочивали тільки у тінистих дібровах. Чорночубий поводир укладався на зелену мураву спати, а дід стеріг. Переходили вони й через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Часом дід переносив поводиря на руках, показуючи дивну для жебрака силу. Але це був кремезний дід! Отак пленталися вони знову до самого вечора, аж поки нарешті поводир сів край дороги у діброві й сказав:

– І дихати нічим, і сил немає. Далі не піду. Ляжу отут і помру.

Дід усерйоз затурбувався.

– От безлюддя прокляте! – мовив він. – Ні хутора, ні садиби при дорозі, ні живої душі. Але на ніч нам тут лишатися не можна. Вже вечоріє, за годину темно буде, а послухай-но, мила панно!..

Тут дід замовк, і якусь хвилю стояла глибока тиша.

Але зненацька її порушив далекий тужливий голос, що, здавалося, йшов із-під землі, а насправді долинав із яру, що лежав неподалік від дороги.

– Це вовки, – упізнав пан Заглоба. – Минулої ночі вони пожерли наших коней, а тепер до нас самих доберуться. Щоправда, я тримаю пістоль під свиткою, але чи вистачить разів на два пороху, не знаю. А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєш, мила панно, знову виють!

Виття й справді почулося знову і, здавалося, цього разу ближче.

– Уставай, дитино! – мовив дід. – А не можеш іти, я тебе понесу. Що ж робити! Бачу, я надто полюбив тебе, мила панно, а це, мабуть, тому, що, живучи неодруженим, власних правочинних нащадків завести не зміг, а якщо й маю неправочинних, то бусурманів, бо я у Туреччині довго був. От на мені й кінчається родовід Заглоб, герба Вчелє. Хіба що ти, мила панно, про старість мою подбаєш. А поки що вставай або сідай мені на плечі.

– Ноги такі важкі, що й рушити не можу.

– А вихвалялася мила панна своєю силою! Але цить! Тихо! О лелечко! Здається, я чую собачий гавкіт. Так, це собаки, не вовки. Отже, недалеко Дем’янівка, про яку мені дід казав. Хвала тобі, Боже милосердний! А я вже думав багаття від вовків розвести, та тільки б ми напевно поснули, бо втомлені обоє. Так, це собаки! Чуєш?

– Ходімо, – сказала Гелена, до якої враз повернулися сили.

І справді, щойно вийшли вони з лісу, як удалині показалися вогники численних хат. Побачили вони також три невеличкі бані церкви, на свіжому гонті яких відсвічувалися ще у напівтемряві останні відблиски вечірньої зорі. Собачий гавкіт чувся дедалі виразніше.

– Так, це Дем’янівка! Нічого іншого й бути не може! – сказав пан Заглоба. – Дідів завжди охоче приймають, тому, може, пощастить і нічліг знайти, і повечеряти, а може, добрі люди й далі підвезуть. Постривай-но, мила панно, а це ж село князівське, отже, й підстароста тут живе. І спочинемо, і новини взнаємо. Князь уже має бути в дорозі. Можливо, й порятунок швидше трапиться, ніж ти, мила панно, гадаєш! Але пам'ятай, що ти німа. Я вже бозна-що кажу! Велів тобі кликати мене Онуфрієм, та оскільки ти німа, то взагалі до мене не звертайся. Я сам говоритиму за тебе й за себе і Бога хвалитиму. По– хлопському я так само добре розмовляю, як і латиною. Ходімо ж! Ходім! Он уже й перші хати недалечко. Боже мій! Коли вже скінчаться наші блукання! Хоч би пива підігрітого десь дістати, я і за це хвалив би Господа.

Пан Заглоба замовк, і певний час вони мовчки йшли поруч. Потім він заговорив знову:

– Пам’ятай же, мила панно, що ти німа. А якщо тебе хто-небудь про щось спитає, відразу ж показуй на мене і мугич: «Гум-гум-гум! Ня-ня-ня!». Я знаю, мила панно, що ти й так розсудлива, але все ж не забувай, що ми свою шкуру рятуємо. Хіба що випадково на гетьманські або князівські хоругви натрапимо, тоді одразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться ґречний офіцер і пана Скшетуського знайомий. Щоправда, як ти вже, мила панно, під князівською опікою, то жовнірів тобі боятися нема чого. О, а то що за багаття в долині горять? Ага! Кують! Це кузня! Там і людей біля неї чимало, ходім туди.

І справді, в улоговині, що була ніби присінком яру, стояла кузня, з димаря якої у клубах диму вилітали снопи золотих іскор, а крізь одчинені двері та безліч дірок, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, яке час від часу заступали темні постаті, що сновигали всередині. Зокола, перед кузнею, уже в нічному мороці можна було розгледіти кілька десятків постатей, що стояли купками. Молоти в кузні били синхронно, аж луна йшла довкола, і відгомін її змішувався зі співом перед кузнею, гулом розмов і собачим гавкотом. Розгледівши усе це, пан Заглоба відразу ж звернув у яр, заграв на лірі й заспівав:

 
Гей, там на горі
Женці жнуть,
А попід горою,
Попід зеленою,
Козаки йдуть.
 

Наспівуючи собі, він підійшов до юрби людей, що стояли під кузнею, й розгледівся: це були селяни, переважно всі напідпитку. Майже кожен тримав у руках палицю. На деяких палицях стирчали понасаджувані коси і наконечники списів. Ковалі у кузні саме те й робили, що кували ці наконечники і розгинали коси.

– Гей, діду! Діду! – заволали у юрбі.

– Слава Богу! – відповів пан Заглоба.

– На віки віків!

– Скажіть, дітки, це вже Дем янівка?

– Дем’янівка. А що?

– А те, що мені дорогою люди казали, – вів далі дід, – що тут добрі люди живуть, що діда пригорнуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і грошей дадуть. Я старий, іду з далекої дороги, а хлопчина вже далі йти не може. Він, бідолаха, німий, мене, старого, веде, бо я нічого не бачу, сліпець нещасний. Бог вас благословить, люди добрі, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. В одному оці у мене трохи світла Божого лишилося, а друге темне навіки, от я з лірою і ходжу, пісень співаю і живу, як пташка, – тим, що із рук добрих людей перепаде.

– А звідкіля ви, діду?

– Ой, здалеку, здалеку! Але дозвольте мені спочити, здається, під кузнею лава є. Сідай і ти, небоже, – говорив він далі, показуючи Гелені на лаву. – Ми аж із Ладави, люди добрі. Але з дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварків, із відпусту йдемо.

– А що ви там чували доброго? – спитав старий селянин із косою в руці.

– Чувати чували, а от чи добре це, не знаємо. Людей туди понасходилося багацько. Про Хмельницького говорили, що гетьманського сина і його лицарів переміг. Чували також, що й на руському березі селяни на панів піднімаються.

Юрба враз оточила Заглобу, котрий, сидячи обіч князівни, час від часу бив по струнах ліри.

– То ви, батьку, чули, що селяни піднімаються?

– Авжеж. Нещаслива вона, наша селянська доля!

– Кажуть, що й кінець світу буде?

– У Києві на вівтарі листа Христового знайшли, що буде війна страшна й жахлива і крові багато проллється в усій Україні.

Півколо, що оточувало лаву, на якій сидів пан Заглоба, стислося ще дужче.

– Кажете, лист був?

– Був, щоб мені з цього місця не встати! Про війну, про кровопролиття… Але я не можу говорити більше, бо у мене в старого, бідного, у горлі все пересохло.

– Ось вам, батьку, мірка горілки, випийте і розказуйте, що на світі чули. Ми ж бо знаємо, що діди всюди бувають і про все знають. Бували вже й у нас, та й казали, що на панів прийде від Хмельницького чорна година. Ну, то ми коси і списи наказали собі кувати, щоб не бути останніми. Тільки от не знаємо, починати чи листа від Хмеля чекати.

Заглоба вихилив мірку, плямкнув, потім подумав хвильку і сказав:

– А хто вам каже, що час починати?

– Ми самі хочемо.

– Починати! Починати! – озвалося чимало голосів.

– Коли запорожці панів побили, треба починати!

Коси і списи затряслися у могутніх руках і видали зловісний звук.

Потім настала хвиля мовчання, тільки чути було, як у кузні б’ють молоти. Майбутні різаки чекали, що скаже дід. Дід думав, думав, нарешті спитав:

– Чиї ви люди?

– Князя Яреми.

– А кого ж ви будете різати?

Селяни глянули одне на одного.

– Його? – спитав дід.

– Не вдержимо…

– Ой, не вдержите, дітки, не вдержите. Бував я і в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Як крикне – дерева у лісі тремтять, а ногою тупне – яр робиться. Його й король боїться, і гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська у нього більше, ніж у хана й султана. Не вдержите, дітки, не вдержите. Не ви його обшарите, а він вас. А ще ви того не знаєте, що я знаю: йому всі ляхи на поміч прийдуть, а воно що лях, то шабля!

Понуре мовчання запанувало в юрбі. Дід знову бренькнув струнами ліри і говорив далі, піднявши обличчя до місяця:

– Іде князь, іде, а при ньому стільки червоних китиць і хоругов, як зірок у небі й будяків у степу. Летить перед ним вітер і стогне, а знаєте, дітки, чому він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смерть-матінка з косою і дзвонить, а знаєте, чому дзвонить? На вашу погибель вона дзвонить.

– Господи помилуй! – озвалися тихі, перелякані голоси.

І знову чути було тільки, як гупають молоти.

– Хто тут комісар князівський? – спитав дід.

– Пан Гдешинський.

– А де він?

– Утік.

– А чому він утік?

– Бо почув, що для нас списи та й коси кують. От злякався і втік.

– Тим гірше, бо він князеві про вас донесе.

– Що ти, діду, каркаєш, як крук! – мовив старий селянин. – А от ми віримо, що на панів чорна година надходить. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Тільки козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні чопового[102]102
  Чопове – податок зі спиртних напоїв.


[Закрыть], ні млинового, ні перевізного, і жидів не буде, бо так написано у Христовому листі, про який ти сам казав. А Хмель такий, як і князь, міцний. Най ся попробують.

– Дай же йому Боже! – мовив дід. – Тяжка наша селянська доля, а колись не так бувало.

– Чия земля? Князева. Чий степ? Князів. Чий ліс? Чиї стада? Князеві. А колись був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого не був винен. Тепер усе панів і князів…

– Ваша правда, дітки, – притакнув дід. – Але я вам ось що скажу. Самі ж бо знаєте, що князя вам не вдержати, тож слухайте: хто хоче панів різати, нехай тут не жде, поки Хмель із князем зітнуться, хай до Хмеля втікає – негайно ж, завтра, бо князь уже в дорозі. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем’янівку піти, то не буде він, князь, вас тут жаліти, переб’є всіх до останнього – тож тікайте ви до Хмеля. Що більше вас там буде, то Хмель легше впорається. О! А важка йому робота випала. Спершу гетьмани і коронних» військ без ліку, а потім князь, сильніший за гетьманів. Летіть же ви, дітки, пособляти Хмелеві і запорожцям, бо вони, сердешні, не витримають. А вони ж за вашу волю і за ваше добро з панами б’ються. Летіть! І від князя врятуєтесь, і Хмелеві допоможете.

– Вже правду каже! – озвалися голоси в юрбі.

– Добре каже.

– Мудрий дід.

– Так ти бачив князя у дорозі?

– Бачити не бачив, але у Броварках чув, що він уже із Лубен вирушив. Усе палить і рубає, де хоч один спис знайде, землю і небо тільки лишає.

– Господи помилуй!

– А де нам Хмеля шукати?

– Для цього я сюди, дітки у й прийшов, щоб вам сказати, де Хмеля шукати. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете і там уже Хмель на вас чекатиме, там з усіх сіл, садиб і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, бо інакше князь вам усім по землі-матінці ходити не дасть.

– А ви, батьку, підете з нами?

– Піти не піду, бо старі ноги земля вже тягне. А якщо воза запряжете, поїду з вами. А перед Золотоношею піду вперед глянути, чи немає там панських жовнірів. Якщо будуть, ми в обхід просто на Трахтемирів подамося. А там уже козацький край. Тепер же мені їсти і пити дайте, бо я, старий, голодний і поводир мій голодний. Завтра вранці вирушимо, а дорогою я вам про пана Потоцького і про князя Ярему заспіваю. Ой, люті це леви! Велике буде кровопролиття в Україні, небо жахливо червоніє, та й місяць он ніби у крові плаває. Просіть же ви, дітки, милості Божої, бо ні одному із вас скоро вже не ходити по білому світу. Чув я також, що упирі із могил устають і виють.

Якийся страх пойняв юрбу. Селяни почали оглядатися, хреститися і перешіптуватися одне з одним. Нарешті хтось вигукнув:

– На Золотоношу!

– На Золотоношу! – повторили всі, ніби саме там були захисток і порятунок.

– У Трахтемирів!

– На погибель ляхам і панам!

Зненацька якийся малий козачок, стрясаючи списом, вийшов наперед і крикнув:

– Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!

– На комісарський двір! – вигукнуло відразу кілька десятків голосів.

– Спалити! А добро взяти!

Але дід, котрий до цього сидів понуривши голову, підвів її і сказав:

– Гем, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, бо лихо буде. Князь, може, десь тут поблизу з військом ходить, заграву побачить і прийде, і буде лихо. Ліпше ви нам їсти дайте і покажіть, де ночувати. Вам треба тихо сидіти, не гуляти по пасіках.

– Правду каже! – озвалося кілька голосів.

– Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

– Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а під’їсте, то підете спати на сіно у стодолу, – сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Пан Заглоба підвівся й потяг Гелену за рукав свитини. Князівна спала.

– Змордувалося дитя. Навіть під гупання молотів заснуло, – мовив пан Заглоба.

А про себе подумав: «Ой, солодка невинносте, котра може засинати серед списів і ножів! Либонь, янголи небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало трохи віддалік. Ніч була погідна, тиха. Позаду йшла луна від кування молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба удаючи, що нашіптує молитву, бурмотів монотонним голосом:

– О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачиш, мила панно!.. Свята Пречисто… Що б ми робили без сільської вдяганки?.. Як на землі, так і на небесах… Їсти нам дадуть, а завтра поїдемо у Золотоношу замість іти пішки… Амінь, амінь, амінь… Треба сподіватися, що Богун сюди по наших слідах з’явиться, бо його наші викрутаси з пантелику не зіб’ють… Амінь, амінь! Але вже пізно буде, бо у Прохорівці ми через Дніпро перейдемо, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугодникові не страшний. Амінь… Тут через два дні край буде у вогні, варто тільки князеві за Дніпро рушити… Амінь… Щоб їх чорна смерть викосила, щоб їм кат світив… Чуєш, мила панно, як вони там під кузнею виють? Амінь… У добрячу ми вскочили халепу, але телепнем я буду, якщо милої панни з неї не витягну, хоч би й аж до Варшави нам довелося тікати.

– Що ви там бурмочете, батьку? – спитав селянин.

– Та нічого, молюся за ваше здоров’я. Амінь, амінь!..

– А ось і моя хата…

– Слава Богу!

– На віки віків!

– Прошу на хліб-сіль.

– Спаси Господи.

Через деякий час дід добряче підкріплявся бараниною, уволю запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив укупі з поводирем на зручному возі до Золотоноші у супроводі кількох десятків верхових селян, озброєних списами і косами. Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. Дорогою бачили, що всё уже кипіло. Селяни скрізь озброювалися, кузні у ярах працювали з ранку до ночі, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Ієремії стримувало поки що кровопролиття.

Тим часом за Дніпром буря розігралася з усією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавкою облетіла всю Україну, і всі живі бралися до зброї.