Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ XXV

ісля десятиденного походу, якому пан Машкевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну війська підійшли нарешті до Чернігова.

Першим увійшов у місто із волоськими хоругвами пан Скшетуський, котрого князь зумисне відрядив, аби він міг чимшвидше дізнатися про князівну і Заглобу. Але тут так само, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них не чув. Обоє зникли безслідно, наче камінь, що впав у воду, і рицар уже не знав, що й думати. Де вони могли сховатися? Не у Москві ж, не у Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що вони переправилися через Дніпро, але тоді б відразу опинилися у центрі бурі. А там же різня, підпали, п’яні юрби простолюду, запорожців і татар, від яких і перевдягненій Гелені не сховатися, бо дикі поганини залюбки забирали у ясир підлітків – на стамбульських ярмарках ті мали великий попит.

Спадала на думку панові Скшетуському й страшна підозра, що, можливо, Заглоба зумисне повів її у той бік, аби продати князівну Тугай-бею, котрий винагородив би його щедріше за Богуна, і від цієї думки намісник просто шаленів, але заспокоював його у цьому пан Лонгінус Підбип’ята, котрий знав Заглобу давніше від Скшетуського.

– Братику, добродію наміснику, – казав він, – викинь ти це із голови. Нізащо в світі шляхтич такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, яке Богун йому залюбки віддав би, отож, якби він хотів дівчину занапастити, життям би не ризикував і давно б розбагатів.

– Твоя правда, – згодився намісник. – Але чому ж за Дніпро, а не в Лубни або в Чернігів він із нею тікав?

– Та заспокойся ти вже, любий мій. Я цього Заглобу знаю. Пив він зі мною і позичав у мене. Він ні про свої, ні про чужі гроші не дбає. Свої заведуться – витратить, чужих – не віддасть. Але щоб він на такі вчинки пустився, такого я від нього і не сподіваюся.

– Легковажний він чоловік, легковажний, – мовив Скшетуський.

– Може, й легковажний, але проноза, котрий кого завгодно пошиє у дурні й із усіх перипетій викрутиться. А якщо ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Бог тобі її поверне, – так і станеться, адже справедливо, щоб усяка щира любов була винагороджена, і ти цією надією втішайся, як-от і я втішаюся.

Тут пан Лонгінус сам почав тяжко зітхати, а по хвилі додав:

– Попитаймо ж іще у замку, може, вони тут проходили.

І вони знову всюди питали, але марно – жодних слідів навіть дочасного перебування утікачів не було. У замку аж кишіло шляхтою із дружинами й дітьми, яка тут зачинилася від козаків. Князь умовляв усіх іти з ним разом і попереджав, що козаки йдуть слідом за ним. На військо вони не посміють напасти, але дуже скидалося на те, що, тільки-но князь піде, спробують зайняти замок і місто. Одначе шляхта у замку була на диво безтурботна.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповідали вони князеві. – Ніхто сюди до нас не прийде.

– Але ж я через ці ліси пройшов, – заперечив князь.

– Це ваша князівська ясновельможність пройшла, а гультяйство не пройде. Го-го! Не такі це ліси!

І не схотіли піти, наполягаючи на своєму, за що згодом жорстоко поплатилися: щойно князь відбув, одразу ж надійшли козаки. Замок мужньо захищався упродовж трьох тижнів, після чого був здобутий, і всі, хто у ньому перебував, були вирізані до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, роздираючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок – і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши до Любеча над Дніпром, розташував військо на спочинок, сам же із княгинею, двором і поклажею поїхав до Брагіна, що лежав серед лісів і непрохідних боліт. Через тиждень переправилося й військо. Вирушили далі до Бабиці під Мозир, і там на свято Божого Тіла настав час розлучатися, бо княгиня із двором мала їхати у Турів до пані воєводини віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, в Україну.

На прощальному обіді були князь із княгинею, фрейліни і найнаближеніше товариство. Але серед панянок і кавалерів не було звичної веселості, бо не одне жовнірське серце краялося на саму думку, що за хвилю доведеться покинути ту обраницю, заради якої хотілося жити, воювати і вмирати. Не одні ясні чи темні очі дівочі заходилися слізьми від жалю, що милий іде на війну, під кулі й мечі, до козаків і диких татар… Іде і, може, й не вернеться…

Отож коли князь сказав слово, прощаючись із дружиною і двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, як кошенята, рицарі ж, як міцніші духом, повставали зі своїх місць і, вхопившись за ефеси шабель, разом вигукнули:

– Переможемо і вернемося!

– Хай вам Бог помагає! – мовила княгиня.

У відповідь пролунав окрик, аж вікна й стіни затремтіли:

– Слава княгині-пані! Слава нашій матері й добродійці!

– Слава! Слава!

Жовніри її любили за прихильність до рицарства, за її великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні родини. Кохав її над усе і князь Ярема, бо ці дві натури були ніби створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби із золота й бронзи вилиті.

Тому всі стали підходити до княгині, і кожен із келихом у руці ставав навколішки перед її стільцем, а вона, стискаючи обіруч кожного за голову, казала кілька ласкавих слів. Скшетуському вона мовила:

– Не один тут сьогодні рицар ладанку або стрічечку в дорогу дістане, а позаяк нема тут тієї, від якої тобі, добродію, найбільше хотілося б одержати дарунок, тому прийми його від мене, як від матері.

Сказавши це, вона зняла золотий хрестик, усіяний бірюзою, і наділа його рицареві на шию, а він їй руку ґречно поцілував.

Видно було, що й князеві вельми приємно бачити прихильність княгині до Скшетуського. Останнім часом він іще дужче полюбив намісника за те, що той гідності князівської, послуючи на Січі, не принизив і листів від Хмельницького брати не схотів. Тим часом усі почали вставати із-за столу. Панянки, спіймавши на льоту княгинині слова, Скшетуському сказані, і сприйнявши їх за згоду й дозвіл, відразу ж почали діставати та ладанку, та шарф, та хрестик, що, побачивши, рицарі мерщій кожний до своєї, якщо не обраниці, то принаймні наймилішої. Отож Понятовський кинувся до Житинської, Биховець до Боговитянки, бо останнім часом саме її уподобав, Розтворовський до Жуківни, рудий Вершул до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і підстаркуватий, до Завейської, і тільки одна Ануся Борзобогата-Красенська, хоч і найвродливіша з усіх, стояла край вікна самотня й покинута. Обличчя в неї зарум'янилося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, ніби гнівно і водночас із проханням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:

– Хотів і я просити панну Анну щось мені подарувати, але зрікся свого наміру, подумавши, що через велику тисняву не проберуся.

Щічки в Анусі аж запалали, але вона не задумуючись відповіла:

– З інших, ваша милость, рук, не з моїх, хотів би ти щось на згадку мати, але зась, бо там якщо не затісно, то для вашої милості зависоко.

Удар був добре розрахований і подвійний, бо, по-перше, натякав на малий зріст рицаря, а по-друге – на його любов до княжни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, але, коли ту посватали, перестраждав і тихенько передовірив серце Барбарі, гадаючи, що ніхто про це не здогадується. Отож зараз, почувши про це від Анусі, він, неперевершений у шабельних і словесних герцях, збентежився так, ніби язика проковтнув і тільки недоречно промимрив:

– Ти, мила панно, теж мітиш високо, туди, власне, де голова пана… Підбип’яти…

– А він і справді вищий від вас, милостивий пане, і мечем, і поводженням, – відповіла розторопна дівчина. – Дякую ж, що мені про нього нагадали. Нехай так і буде!

Мовивши це, вона звернулася до литвина:

– Милостивий пане, підійдіть-но, ваша милость. Хочу і я мати свого рицаря і навіть не знаю, чи знайдуться ще мужніші груди, на яких можна було б шарф пов’язати.

Пан Підбип’ята витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім упав навколішки, аж підлога затріщала:

– Добродійко моя! Добродійко!

Ануся пов’язала шарф, і відразу малі рученята її зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгіна, чулося тільки цмокання і мурчання, почувши яке пан Володийовський сказав поручикові Мігурському:

– Присягтися можна, що ведмідь вулик псує і мед виїдає. Відтак, трохи розізлившись, одійшов, бо й досі відчував у собі Анусине жало, а він же теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже й князь почав прощатися з княгинею, і за годину двір рушив до Турова, а війська – до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли збивали плоти для перевезення гармат, а гусари пильнували за роботою, пан Лонгінус сказав Скшетуському:

– Ой, братику, біда!

– Що сталося? – спитав намісник.

– Та чутки з України!

– Які?

– Так отож казали запорожці, що Тугай-бей у Крим з ордою пішов.

– І що з того? Ддже ти не будеш через це плакати?

– А от і буду, братику! Ти ж сам мені сказав, і мав слушність, що козацькі голови в лік не йдуть, а раз татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де я їх шукатиму? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був зажурений, усміхнувся й відповів:

– Здогадуюся, про що йдеться. Бачив я, як сьогодні тебе в рицарі посвячували.

Пан Лонгінус молитовно склав руки:

– Так, нащо довше приховувати: покохав і я, братику, покохав… От біда!

– Не журися. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а отже, поганства не менше, аніж цієї комарви над головою буде.

І справді, цілі хмари комарів висіли над кіньми і людьми, бо війська ввійшли у край непрохідних боліт, лісів багнистих, лугів розмоклих, річок, річечок і ручаїв, у край пустельний, глухий, що шумів одною лише пущею, про жителів якого за тих часів казали:

 
Шляхтич Голота
Донечці милій
Низку грибів дав
Ще й дьогтю барило,
Горщик в’юнців,
На додачу линців
І шмат болота.
 

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, але, всупереч усім віршикам, і великі панські маєтки. Проте зараз князеві люди, переважна частина яких виховувалася й виросла у сухих і високих задніпровських степах, не хотіли вірити власним очам. І хоч і там часом попадалися багниська й ліси, але тут увесь край здавався суцільним багном. Ніч стояла погожа, ясна, і при, сяйві місяця, скільки сягало око, не можна було побачити й сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискали колеса возів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Дивний похід, – казав він. – Під Черніговом потерпали від вогню, а тут вода нас заливає». І справді, земля, всупереч природі, не давала тут нозі постійної твердої опори, а вгиналася, тряслася, ніби хотіла розступитися і поглинути тих, хто по ній ішов.

Війська переправлялися через Прип’ять чотири дні, потім майже щодня треба було долати річки й річечки, що текли у розкислому ґрунті. І ніде жоднісінького мосту. Тутешні жителі пересувалися на човнах і шугалеях. Через кілька днів почалися і тумани, і дощі. Люди вибивалися з останніх сил, аби нарешті вибратися із цих проклятих місць.

А князь квапився, підганяв. Він наказував валити цілі ліси, вистеляти дорогу із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як він не щадить власних сил, як від ранку до ночі не злазить із коня, оглядає війська, пильнує похід, усім особисто керуючи, не відважувалися нарікати, хоч трудилися понад сили. З досвіту дотемна в’язнути і мокнути – ось яка була їхня спільна доля. У коней із копит почав злазити ріг, чимало їх в артилерії впало, тому піхота і драгуни Володийовського самі тягли гармати. Найпривілейованіші рейменти, такі, як гусари Скшетуського, Зацвіліховського і панцирні, бралися до сокир, щоб мостити гатки. Це був славний похід із холодом, голодом і болотами, у якому воля полководця й запал вояків долали усі перешкоди. Ніхто у тих краях досі не одважився навесні, під час повені, пройти з військом.

На щастя, на похід ані разу ніхто не напав. Тутешній люд, тихий і спокійний, про бунт і не думав, і навіть згодом, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під їхні стяги йти не схотів. Отож і тепер дивився він сонними очима на загони рицарів, що виринали, ніби заговорені, з лісів і боліт і щезали, мов сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, чого від нього жадали.

Бачачи це, князь суворо карав усяку вояцьку сваволю, і не летіли за військом стогнання людські, прокляття й нарікання, а коли після проходження війська у якомусь задимленому сільці дізнавалися, що це був князь Ярема, люди хитали головами, стиха говорячи один одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів надлюдських трудів і зусиль, князівське військо ввійшло у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – розлягалося по всій Україні, аж ген до Дикого поля, до Чигирина і Ягорлика. «Ярема йде!» – лунало у містах, селах, хуторах, на пасіках, і од звістки цієї коси, вила й ножі випадали із селянських рук, обличчя блідли, свавільні юрби, наче вовчі зграї від звуків мисливських ріжків, тяглися ночами на південь; татарин, що забрів для грабежу, зіскакував із коня й щохвилини притуляв вухо до землі; в уцілілих іще замках і невеличких фортецях били у дзвони і співали: «Te Deom ladeamus[116]116
  «Тебе, Бога, хвалимо!» (лат.).


[Закрыть]!»

А цей грізний лев улігся на порозі збунтованого краю і відпочивав.

Він збирався на силі.

РОЗДІЛ XXVI

им часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею. Орда стала кошем по другий бік річки, розпускаючи загони по всьому Київському воєводству. Отож пан Лонгінус Підбип’ята марно журився, що йому забракне татарських голів. Пан Скшетуський слушно передбачив, що запорожці, схоплені паном Понятовським під Каневом, дали фальшиві відомості – Тугай-бей не лише не відійшов, а й не рушив до Чигирина. Ще більше, звідусіль підтягалися нові чамбули. Прийшли азовський і астраханський царки з чотирма тисячами воїнів, котрі ніколи до цього у Польщі не бували, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білогородської та буджацької – усі колись закляті вороги Запорожжя і козацтва, а тепер побратими і до крові християнської присяжні спільники. Нарешті прибув і сам хан Іслам-гірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Потерпала від цих друзів уся Україна, потерпав не лише шляхетський стан, а й люд український, у якого палили села, відбирали худобу і добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. У ці часи мордувань, підпалів і крові для селянина був тільки один рятунок: тікати у табір Хмельницького. Там він із жертви ставав розбійником і сам нищив власну землю, принаймні не турбуючись за своє життя.

Нещасний край!.. Коли у ньому спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запорожці й кримчаки, що ніби прийшли звільнити, а тепер навис над ним Ієремія Вишневецький.

Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншої ради вціліти не мала. Завдяки цьому Хмельницький приростав на силах, і якщо не відразу рушив у глиб Речі Посполитої, якщо довго відсиджувався у Білій Церкві, то переважно через те, щоб дати лад цим нічим не приборканим і диким стихіям.

Справді-бо, у його залізних руках вони швидко ставали бойовою силою. Командири із навчених запорожців були готові, простолюд поділено на полки, із колишніх кошових отаманів призначено полковників, окремі загони, аби привчити їх до бою, послано на штурм замків. А хоробрий це був за вдачею люд, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звиклий, до вогню і кривавого обличчя війни завдяки татарським набігам призвичаєний.

Отож пішли два полковники, Ганджа й Остап, на Нестервар, і здобули його, а населення, єврейське і шляхетське, до ноги вирізали. Князеві Четвертинському власний його млинар голову на порозі замку відтяв, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Інші ходили в інші сторони, й успіх сприяв їхній зброї, бо страх відняв серця у ляхів, страх, «народові цьому непритаманний», що вибивав із рук зброю й сили позбавляв.

Не раз, бувало, полковники приставали до Хмельницького: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, а спочиваєш, із чаклунками чари відправляєш і горілкою заливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху і військо зібрати дозволяєш?» Не раз теж і п’яна чернь, виючи ночами, облягала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоб він її на ляхів вів. Хмельницький підняв бунт і зробив його страшною силою, але тепер він усвідомив, що сила ця уже й його самого штовхає до невідомого прийдешнього, тому часто похмурим оком у це прийдешнє заглядав, намагаючись його розгадати, і серцем за нього тривожився.

Треба сказати, з-поміж усіх тих полковників і отаманів він один знав, скільки страшної міці приховано у на вигляд безсилій Речі Посполитій. Він підняв бунт, розгромив під Жовтими Водами, розгромив під Корсунем, стер коронні війська – а що далі?

От і збирав він полковників на ради і, водячи по них кривавими очима, перед якими усі тремтіли, понуро ставив їм те саме запитання:

– Що далі? Чого ви хочете? Іти на Варшаву? То сюди князь Вишневецький прийде, дружин і дітей ваших як грім поб’є, землю і воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави з усіма силами шляхетськими, які до нього пристануть, піде – і ми, опинившись між двома вогнями, згинемо якщо не в битвах, то на палях…

– На приязнь татарську сподіватися не можна. Сьогодні вони з нами, завтра від нас одвернуться і в Крим помчать або панам голови наші продадуть.

– А що далі, кажіть! Іти на Вишневецького? Так він сили наші й татарські на себе відтягне, а за цей час у самій Речі Посполитій збереться військо і на поміч йому рушить. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

– Що ж вам пельки заціпило? Чого ж ви більше не прете на мене, аби на Варшаву йшов? Якщо вже не знаєте, що робити, то довірте мені, а я, дасть Бог, свою і ваші голови врятую, а для Війська Запорозького і козаків задоволення отримаю.

І справді, залишався один спосіб: перемови. Хмельницький добре знав, скільки таким шляхом можна від Речі Посполитої домогтися, сподівався, що сейми радше згодяться на значне задоволення для козаків, аніж на податки, набори і війну, яка обіцяла бути і тривалою, і важкою. Знав він, нарешті, що у Варшаві є могутня партія, а очолює її сам король, про смерть котрого звістка ще не дійшла[117]117
  12 червня під Білою Церквою про смерть короля іще не знали (прим. автора).


[Закрыть]; до неї належать і канцлер, і чимало панів, котрі раді були стримати зростання в Україні величезних магнатських багатств, із козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і на сторонню війну ці зібрані тисячі використати. За таких умов Хмельницький міг і для себе неабиякого становища домогтися, гетьманську булаву з королівських рук отримати, і для козаків численних поступок добутися.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав люд, створював цілі армії, прибирав до своїх рук замки, бо знав, що перемови вестимуться тільки із сильним. Але у глиб Речі Посполитої не рушав.

О, якби з допомогою перемов він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю із рук Вишневецького вибив, або – якщо князь її не складе – то не він, Хмельницький, а князь стане заколотником, котрий веде війну усупереч волі короля і сеймів.

Отоді-то він і піде на Вишневецького, але вже із королівської і Речі Посполитої згоди, і проб'є тоді остання година не лише для князя, а й для всіх українних короленят із їхніми маєтностями й латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорозький, таку будівлю зводив він на прийдешнє. Але на риштованнях, під цю будівлю приготовлених, частенько сиділо чорне птаство турбот, сумнівів, побоювань і зловісно каркало.

Чи досить сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ним перемови? Що скажуть сейм і сенат? Чи позатикають вуха на стогнання й волання українні? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, що мають безмежні латифундії, про збереження яких вони піклуватимуться? І чи так уже налякана ця сама Річ Посполита, щоб пробачити йому спілку із татарами?

А з іншого боку, гриз душу Хмельницького сумнів, чи не занадто розпалився і розгулявся бунт. Чи дадуть ці здичавілі маси хоч якось себе укоськати? Добре, скажімо, він, Хмельницький, мир укладе, а головорізи – від його імені – й далі мордування і підпали сіятимуть або ж із ним самим за свої обмануті надії поквитаються. Та це ж висока повінь на річці, на морі, буря! Страшне становище! Якби вибух був слабший, тоді б із ним, як зі слабим, перемов не вели, але позаяк бунт могутній, перемови з волі подій можуть не вдатися.

І що буде?

Коли такі думки обсідали важку гетьманову голову, тоді зачинявся він у своїй квартирі й пив денно і нощно. Умить між полковниками і простолюдом ширилася чутка: «Гетьман п'є!» – і приклад його наслідували усі. Дисципліна слабшала, починали мордувати полонених, билися один з одним, грабували один, в одного здобич – починався судний день, панування жахів і страхіть. Біла Церква ставала справжнім пеклом.

Та ось одного такого дня до п'яного гетьмана зайшов шляхтич Виговський, взятий у полон під Корсунем, якого Хмельницький зробив своїм секретарем. Зайшовши, він заходився безцеремонно трясти пияка, нарешті схопив за плечі, посадив на тапчані й привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – спитав Хмельницький.

– Ваша милость гетьмане, вставай і отямся! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився на рівні ноги і вмить протверезів.

– Гей! – гукнув він козачкові, що сидів на порозі. – Делію[118]118
  Делія – підбитий хутром верхній одяг.


[Закрыть], шапку і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Від кого?

– Ксьондз Патроній Ласко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Від пана Киселя?

– Атож.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духові й Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – із ним починали перемови.

Але того ж дня надійшли звістки, цілком протилежні мирному посольству пана Киселя.

Повідомили, що князь, давши спочинок війську, здороженому походом через ліси і болота, вступив у бунтівний край, що він убиває, палить, стинає голови, що передовий загін, висланий під командою Скшетуського, розбив двохтисячну ватагу козаків і черні, вигубивши усіх до ноги, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і зоставив тільки землю і воду. Про цей штурм і взяття Погребища оповідали страшні речі – було це лігво найзапекліших головорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Мордуйте їх так, аби відчували, що вмирають[119]119
  Рудавський стверджує, що слова ці були сказані в Немирові (прим. автора).


[Закрыть]». Тому жовнірство найдикіші звірства чинило. З усього міста не вціліла жодна жива душа. Сімсот полонених повісили, двісті посадили на палі. Розповідали ще про буравлення очей свердлами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт згас відразу в усій околиці. Жителі або тікали до Хмельницького, або зустрічали лубенського воєводу навколішки, з хлібом-сіллю, благаючи про милосердя. Дрібніші ватаги усі були знищені, а в лісах, як твердили втікачі із Самгородка, Спічина, Плескова й Вахнівки, не було жодного дерева, на якому не висів би козак.

І все це діялося неподалік від Білої Церкви, під боком у багатотисячної армії Хмельницького.

Дізнавшись про це, Хмельницький заревів, як поранений тур. З одного боку – перемови, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це означатиме, що він не хоче перемов, пропонованих воєводою із Брусилова.

Єдина надія лишалася на татар. Хмельницький притьмом кинувся на Тугай-беєву квартиру.

– Тугай-бею, приятелю мій! – мовив він після церемонії звичних салямів, – як ти мене під Жовтими Водами й Корсунем рятував, так і тепер рятуй. Прибув до нас посол від воєводи брацлавського із листом, у якому воєвода обіцяє мені задоволення, а Військові Запорозькому повернення колишніх привілеїв за умови припинення воєнних дій, що я змушений зробити, якщо хочу довести свою щирість і добру волю. А тим часом надійшли вісті про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав і нікого не помилував, і добрим молодцям моїм голови стинає, на палі садить, буравами очі висвердлює. Не можучи на нього піти, я прийшов до тебе із поклоном, аби ти на цього мого і свого недруга з татарами рушив, інакше він невдовзі почне відбивати наші обози.

Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених під Корсунем або награбованих по шляхетських садибах, якийся час хитався взад-вперед, примружившись, ніби щоб краще думати, і нарешті сказав:

– Алла! Я цього вчинити не можу.

– Чому? – спитав Хмельницький.

– Бо й так уже достатньо заради тебе беїв і чаушів під Жовтими Водами й під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – вояк великий! Я на нього піду, коли й ти підеш, а сам ні. Не такий я дурень, аби в одній битві усе, що добув досі, втратити, для мене ліпше посилати чамбули по здобич і ясир. Досить я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, і хана відраджу. Я сказав.

– Ти мені допомагати заприсягся!

– Це правда, але присягався я поруч із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

– Я тобі ясир із мого люду брати дозволив, здобич віддав, гетьманів віддав.

– Бо якби ти не віддав, то я б тебе їм віддав.

– Я до хана піду.

– Іди геть, цапе, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже почали поблискувати з-під губ. Хмельницький збагнув, що йому тут нічого робити, що довше наполягати небезпечно, тому підвівся і справді подався до хана.

Але від хана він дістав ту саму відповідь. Татари мали свій розум і шукали власної вигоди. Замість наважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли робити набіги і збагачуватися без кровопролиття.

Хмельницький розлючений повернувся на свою квартиру і з відчаю вже потягся до сулії, але Виговський вирвав її у нього з рук.

– Пити ти не будеш, ваша милость гетьмане, – сказав він. – Прибув посол, треба посла прийняти.

Хмельницький страшенно скипів.

– Я і тебе, і посла на палю посадити звелю.

– А я тобі горілки не дам. Чи не соромно, коли фортуна так високо підняла тебе, горілкою, як простому козакові, заливатися? Тьху, тьху, негоже так, ваша милость гетьмане! Звістка про прибуття посла вже розійшлася. Військо і полковники вимагають скликати раду. Тобі не пити зараз, а кувати залізо, поки гаряче, треба, бо зараз ти можеш укласти мир і все, що захочеш, одержати, потім буде пізно, у цьому твоя і моя доля. Тобі б годилося мерщій посольство до Варшави вислати і в короля ласки просити…

– Мудра ти голова, – відповів Хмельницький. – Звели вдарити у дзвін на раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.

Виговський вийшов, і за хвилину почувся дзвін, що скликав на раду. На голос його враз почали сходитися козацькі загони. І от усілися отамани і полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кричевський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, що самими чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум’яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; далі Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо дехто був у поході, а дехто – на тому світі, кого князь Ієремія туди відправив.

Татар цього разу на раду не покликали. Товариство зібралося поряд на майдані. Вируючий натовп відганяли киями, навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.

Нарешті з’явився і сам Хмельницький, весь у червоному, у гетьманській шапці й із булавою в руці. Поруч нього йшов білий, як голуб, благочестивий ксьондз Патроній Ласко, а з другого боку – Виговський із паперами.

Хмель, улаштувавшись між полковниками, певний час сидів мовчки, потім скинув шапку на знак, що рада починається, підвівся і так заговорив:

– Милостиві панове полковники й добродії отамани! Відомо вам, що через великі й невинно заподіяні нам кривди мусили ми взятися до зброї і, з допомогою най– яснішого царя кримського, за давні вольності й привілеї, відняті у нас без згоди його милості короля, із магнатів спитати; це починання Бог благословив і, нагнавши на нещирих тиранів наших страху, якого вони іще не знали, злочини й утиски їхні покарав, а нас великими нагородив звитягами, за що щирим серцем ми повинні йому дякувати. Коли пиху їхню так покарано, нам слід подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Бог милосердний і наша віра благочестива нам велять, а табель доти із рук не випускати, аж доки з волі найяснішого його милості короля наші давні вольності й привілеї нам буде повернено. От і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливе, і я теж так гадаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі й Конецпольські із послуху його величності й Речі Посполитій вийшли, котрих ми й покарали, а тому нам слушне задоволення і нагорода від його величності й станів належать. Отож прошу я вас, милостивих панів добродіїв і ласкавців моїх, листа воєводи брацлавського, мені через отця Патронія Ласку, шляхтича віри благочестивої, присланого, прочитати і мудро порадити, щоб пролиття крові християнської було припинено, нам задоволення вчинено, а за послух і вірність Речі Посполитій винагороджено.

Хмельницький не питав, чи війну слід припинити, а зажадав ухвали про її припинення, тому супротивники цього враз почали перешіптуватися, що за хвилю перейшло у грізні крики, заводієм яких був переважно Чарнота гадяцький.

Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідкіля йдуть протести, і нотуючи собі це у пам’яті.

Тим часом підвівся Виговський, тримаючи у руці лист воєводи Киселя. Копію листа поніс Зорко, щоб прочитати її товариству, тому там і тут запала повна тиша.

Воєвода починав листа такими словами: «Милостивий пане Старший Запорозького Війська Речі Посполитої, давній і милий мені пане і приятелю!

Позаяк чимало є таких, хто про вашу милость як про недруга Речі Посполитої міркує, я не лише зостаюся сам цілком упевненим у вірності вашої милості Речі Посполитій, а й інших їхніх милостей панів сенаторів, колег моїх, у цьому переконую. Три речі переконують мене у цьому. Перша: що хоч Військо Дніпровське споконвіку славу й вольності свої відстоює, але відданість свою королям, вельможам і Речі Посполитій завжди берегло. Друга: що народ наш руський у вірі своїй православній такий непохитний, що радше кожен із нас здоров’я своє покладе, аніж віру цю чим-небудь порушить. Третя: що хоч і бувають різні (як і тепер сталося, прости Господи) внутрішні кровопролиття, але все-таки вітчизна для всіх нас одна, у якій ми народжуємося, аби вольностями нашими втішатися, і немає, здається, в усьому світі іншої держави, подібної до вітчизни нашої у правах і свободах. Тому звикли усі ми одностайно цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і, хоч трапляються різні прикрощі (як воно на світі завше було), одначе розучи велить пам’ятати: легше в державі вольній домовитися про те, що у кого наболіло, аніж, утративши матір цю, вже другої такої не знайти ні у християнстві, ні в поганстві…»