Текст книги "Вогнем і мечем. Том перший"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

– Де вона? – спитав він у Заглоби.

– У Барі.

– У безпеці?

– Замок міцний, ніяке вторгнення для нього не страшне. Вона під опікою пані Славошевської і черниць.

– Слава Господові всемогутньому! – промовив рицар, і в голосі у нього звучало глибоке зворушення. – Дай же мені, ваша милость, руку. Від душі, від душі дякую.

Зненацька він звернувся до Семенів:

– Багато полонених?

– Сімнадцять, – відповіли йому.

На це пан Скшетуський:

– Даровано мені радість велику, і милосердя в мені заговорило. Відпустіть їх.

Семени вухам своїм не повірили. Такого у військах Вишневецького ще не бувало.

Скшетуський трохи звів брови.

– Відпустіть їх, – повторив він.

Семени пішли, але за хвилю старий осавул повернувся і сказав:

– Пане поручику, вони не вірять, іти не сміють.

– А їх розв’язали?

– Авжеж.

– Тоді залишаємо їх тут, а самі на коней!

Через півгодини конвой знову просувався серед тиші вузькою стежиною. Тепер уже зійшов місяць, який проникав довгими білими пасмами усередину лісу й освітлював темні глибини. Пан Заглоба і Скшетуський, їдучи попереду, розмовляли.

– Кажи ж, ваша милость, про неї усе, що тільки знаєш, – почав рицар. – Це ти, ваша милость, її із Богунових рук вирвав?

– Атож, я ще й макітру йому на прощання обмотав, аби кричати не міг.

– О, це ти, ваша милость, добре придумав, істинний Бог! Але як же ви до Бара дісталися?

– Ой, довго розказувати, та й, мабуть, іншим разом, бо я страшенно fatigatus[128]128
  Втомився (лат.).


[Закрыть], і в горлі від співання хамам пересохло. Чи немає у тебе, ваша милость, чогось випити?

– Є баклажка з горілкою – ось тримай!

Пан Заглоба схопив бляшанку й приклав до рота. Почулися довгі ковтки, а пан Скшетуський, нетерпеливлячись, питав далі:

– А здорова вона?

– І не питай! – відповів пан Заглоба. – На сухе горло кожна здорова.

– Та я ж про князівну питаю!

– Про князівну? Здорова як лань.

– Хвалити Бога! А чи добре їй у Барі?

– Краще їй не було б навіть на небесах. Через її вроду всі corda до неї горнуться. Пані Славошевська як рідну її милує. А скільки кавалерів у неї закохалося, так це ти, ваша милость, і на чотках не полічиш, але вона про них, ваша милость, безнастанною любов’ю до тебе палаючи, стільки думає, як я про оцю порожню баклажку.

– Дай же їй, Боже, здоров’я, наймилішій моїй! – радісно мовив пан Скшетуський. – Отже, вона подячно мене згадує?

– Чи згадує вона твою милость? Та кажу ж тобі, що я й сам не розумів, звідкіля у неї стільки повітря на зітхання береться. Усі її тільки й жаліють, а найбільше черниченьки, бо вона їх своєю приязністю просто полонила. Це ж вона мене підбила податися у ці ризиковані мандри, через які я мало життям не наклав, а все для того, щоб до вашої милості добрався й довідався, чи живий-здоровий. Вона вже не раз хотіла посланців відправити, та тільки ніхто не згоджувався, довелося мені кінець кінцем ізжалитися й до вашого обозу рушити. Тож якби не перевдягся, давно був би на тім світі. Але мене за діда хлопи скрізь мають, бо я й співаю дуже гарно.

Пан Скшетуський на радощах аж язика проковтнув. Тисячі думок і спогадів роїлися у нього в голові. Гелена постала йому перед очима мов жива, така, якою він бачив її востаннє у Розлогах перед своїм від’їздом на Січ: уродлива, рум’яна, струнка, із чорними, мов оксамит, очима, сповненими несказанних принад. Йому здавалося зараз, що він справді її бачить, відчуває тепло її ланіт, чує її солодкий голос. Він згадав прогулянку у вишневім саду і зозулю, і запитання, які їй ставив, і зніченість Гелени, коли зозуля накувала їм дванадцять хлопчиків, – душа його просто рвалася з грудей, а серце аж мліло від кохання і радості, у порівнянні з якими усі пережиті терпіння були краплею в морі. Він сам не знав, що із ним діється. Йому хотілося то кричати, то знову впасти навколішки і дякувати Богові, то згадувати, то питати й питати без кінця.

І він заходився повторювати:

– Жива, здорова?

– Жива, здорова! – відповів, як луна, пан Заглоба.

– І це вона вашу милость послала?

– Вона.

– А листа, ваша милость, маєш?

– Маю.

– Давай!

– Зашитий він і зараз ніч. Угамуйся, ваша милость.

– Та я не можу. Ти ж сам, ваша милость, бачиш.

– Бачу.

Відповіді пана Заглоби ставали дедалі лаконічнішими. Нарешті, піймавши окуня раз, другий, він заснув. Скшетуський, бачачи, що нема ради, знову поринув у роздуми. Урвав їх тільки кінський тупіт якогось чималого загону, котрий швидко наближався. Це був Понятовський із двірськими козаками, якого князь вислав назустріч, побоюючись, аби чогось лихого зі Скшетуським не сталося.

РОЗДІЛ XXIX

еважко зрозуміти, як сприйняв князь зроблений йому на світанку паном Скшетуським звіт про відмову Осинського і Корицького.

Усе складалося якнайгірше, і треба було мати сильну волю, якої не позичати залізному князеві, щоб не зігнутися, не втратити надії й рук не опустити. Марно витрачав він шалені гроші на утримання військ, марно шарпався, як лев у сітях, марно стинав одну за одною голови бунтові, показуючи чудеса мужності, – усе марно!

Наближалася хвилина, коли йому доведеться відчути власне безсилля, податися кудись далеко, у спокійні краї, і стати німим свідком того, що діється в Україні. І що ж його так паралізувало? Мечі козацькі? Ні, знеохота своїх. Хіба не слушно сподівався він, вирушаючи у травні із Задніпров’я, що коли, як орел із піднебесся, вдарить він на бунт, коли серед жаху й переполоху першим занесе над головою шаблю, уся Річ Посполита прийде йому на допомогу і силу свою, свій каральний меч довірить йому? А що сталося насправді?

Король помер, а після його смерті рейментарство віддано в інші руки – князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка, зроблена Хмельницькому. І не через скривджену гідність потерпала князева душа, а через те, що розтоптана Річ Посполита до того вже докотилася, що не хоче битви на смерть, що відступає перед одним-єдиним козаком і зухвалу його правицю перемовами зупинити сподівається.

Від часу перемоги під Махнівкою до обозу надходили дедалі гірші відомості: спершу повідомлення про перемови, надіслане паном Киселем, потім звістка, що волинське Полісся залила хвиля бунту, і, нарешті, відмова з боку полковників, котра виразно свідчить, якою неприязню головний рейментарій, князь Домінік Заславський-Острозький, до Вишневецького налаштований. Саме коли не було пана Скшетуського, до обозу прибув пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене вогнем бунту. Люд там тихий, бунтувати не збирався, але прийшли козаки під проводом Кричевського й Півмісяця і силоміць почали примушувати чернь вступати до їхніх лав. Звісно, двори й містечка було спалено, шляхту, яка не встигла утекти, вирізано, а поміж інших – старого пана Єльця, колишнього слугу і приятеля дому Вишневецьких.

Князь одразу ж вирішив, що, з’єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб’є Кривоноса, а відтак піде на північ до Овруча, аби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двома вогнями. Але тепер усі ці плани руйнувалися через наказ, одержаний обома полковниками від князя Домініка. Ієремія ж після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильний, щоб помірятися з Кривоносом, та й у київському воєводі не був упевнений. Адже пан Януш справді душею і серцем належав до мирної партії. Перед авторитетом і могутністю Ієремії він поступився і змушений був із ним іти, але що далі він бачив, як цей авторитет хитається, то більше схильний був чинити опір войовничим намірам князя, що невдовзі й підтвердилося.

Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь мовчки його слухав. Уся старшина теж слухала цей звіт, усі обличчя при звістці про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий спитав у Скшетуського:

– То це князь Домінік їм заборонив?

– Так, він. Вони показали мені наказ у письмовому вигляді.

Ієремія уперся руками в стіл і сховав обличчя в долоні. По хвилі він сказав:

– Справді, це у голові не вкладається! Невже я один маю трудитися, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я ген аж до Сандомира піти у свої маєтки і там спокійно відсидітися? А чого ж я цього не зробив, як не через те, що вітчизну свою люблю! І от мені нагорода тепер за труди, за збитки у маєтках, за кров…

Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль звучав у нього в голосі, що всі серця стиснулися від жалю. Старі полковники, ветерани Путивля, Старця, Кумейок, і молоді звитяжці в останніх битвах дивилися на нього з невимовною журбою в очах, бо розуміли, яку тяжку боротьбу із самим собою веде цей залізний чоловік, як страшенно мусить потерпати його гордість від принижень, що звалилися на нього. Він, князь «із Божої милості», він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатися якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, котрий нещодавно приймав послів чужоземних владик, мусить піти із поля слави і зачинитися у якомусь замку, чекаючи результатів війни, що її вестимуть інші, або принизливих перемов. Він, народжений для великих призначень, котрий відчуває в собі силу, щоб їм відповідати, змушений визнати себе безсилим…

Зажура ця укупі з трудами відбилася на його вигляді. Він дуже схуд, очі в нього запали, чорна як вороняче крило чуприна почала сивіти. Але якийся великий трагічний спокій був у нього на обличчі, бо гордість не дозволяла князеві виказувати своїх страждань.

– Що ж, хай так і буде! – мовив він. – Покажемо цій невдячній вітчизні, що не лише воювати, а й умерти за неї ладні. Воістину, волів би я славнішою смертю в якійся іншій війні полягти, аніж воюючи з холопами у громадянській завірюсі, але нічого не вдієш!

– Ясновельможний князю, – перебив його київський воєвода, – не говори, ваша князівська милость, про смерть, бо хоч і не відомо, що кому призначив Господь, але, може, до неї ще й далеко. Я схиляюсь перед військовим генієм і рицарським духом вашої князівської милості, але не можу все-таки закинути ні віце-королю, ні канцлерові, ні рейментарям, що вони цю братовбивчу війну намагаються владнати перемовами, бо у ній ллється братня кров, а з обопільної затятості хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі й чітко сказав:

– До переможених ласку виявіть, вони приймуть її подячно й пам’ятатимуть, а у звитяжців тільки на зневагу здобудетесь. Бог свідок, цьому народові ніхто ніколи кривд не чинив! Але якщо вже розгорівся бунт, його не перемовами, а кров’ю гасити треба. Інакше ганьба і загибель нам!..

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вести будемо, – відповів воєвода.

– Чи це означає, що ваша милость не піде зі мною далі?

– Ваша ясновельможність! Бога у свідки беру, що не станеться це від недоброзичливості до вас, але сумління мені підказує, аби на вірну смерть людей своїх не посилав, бо кров їхня дорога і Речі Посполитій іще прислужиться.

Князь замовк, а по хвилі звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні побратими, не покинете мене, правда?

На ці слова полковники, ніби однією силою і волею підхоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи до небес руки, волали:

– Ми з тобою до останнього подиху, до останньої краплі крові!

– Веди! Веди! Без жалування служити будемо!

– Ясновельможний князю! І мені з тобою вмерти дозволь! – кричав, зашарівшись, мов панна, юний пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив від одного до другого, стискаючи кожному голову і дякуючи. Велике завзяття огорнуло старих і молодих. Очі вояків палали вогнем, руки щохвилі хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами вмирати! – казав князь.

– Ми переможемо! – вигукували офіцери. – На Кривоноса! Під Полонне! Хто хоче нас покинути, нехай іде! Обійдемося без допомоги. Не хочемо ділитися ні славою, ні смертю!

– Милостиві панове! – сказав на це князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам треба зробити для себе хоч короткий перепочинок, який би дав нам відновити сили. Вже третій місяць іде, як ми майже не злазимо з коней. Від трудів, утоми і переміни обстановки у нас уже тіло від кісток відпадає. Коней немає, піхота йде босоніж. Тож ходімо під Збараж – там від’їмося й відпочинемо, може, й жовнірів у нас побільшає, тоді з новими силами і в огонь підемо.

– Коли ваша ясновельможність накаже рушати? – поцікавився старий Зацвіліховський.

– Не гаючись, досвідчений жовніре, не гаючись!

Тут князь звернувся до воєводи:

– А ти, ваша милость, куди йти надумав?

– Під Глиняни, бо чув, що там збираються війська.

– Тоді ми проведемо вашу милость аж до спокійних місць, аби з вами яка приключка не трапилася.

Воєвода нічого не відповів, бо йому стало якось ніяково. Він покидав князя, а князь виявляв про нього турботу і збирався провести. Чи була у князевих словах іронія – воєвода не знав, але, як видно, від наміру свого не відмовився, бо князівські полковники дедалі недоброзичливіше поглядали на нього, і зрозуміло було, що у будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську, супроти нього вже ремствували б.

Тож він уклонився і вийшов. Полковники теж порозходилися кожен у свою хоругву, щоб перевірити готовність до походу. Із князем залишився тільки сам Скшетуський.

– Як там жовніри у тих хоругвах? – запитав князь.

– Такі чудові, що кращих не буває. Драгуни споряджені на німецький лад, а в пішій гвардії самі ветерани тридцятилітньої війни. Побачивши їх, я подумав, що то римські тріарії[129]129
  Тріарії – старі доблесні солдати. Один із трьох підрозділів римського легіону (лат.).


[Закрыть].

– Багато їх?

– Із драгунами два полки, разом три тисячі.

– Шкода, шкода. Великі діла можна було б із такими підкріпленнями вершити!

На обличчі князя помітно відбилося страждання. По хвилі він ніби сам до себе сказав:

– Невдалих вибрано рейментарів у годину поразки! Остроріг – ще б нічого, якби красномовством і латиною можна було війну залагодити; Конецпольський, свояк мій, цей жовнірської крові, але юний і недосвідчений, Заславський же з усіх найгірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і обмежений розумом. Йому не військом командувати, а над дзбаном дрімати й через пузо поперед себе спльовувати… Я цього відверто не кажу, аби не подумали, що мене invidia розпалює, але нещастя передбачаю страшні. І от саме тепер ці люди взяли кермо державою у свої руки! Боже, Боже, нехай минає нас чаша ця! Що ж буде із вітчизною нашою? Коли я про це думаю, вмерти скоріше хочу, бо надто вже втомився і кажу тобі: невдовзі мене не стане. Душа рветься воювати, а тілу сил бракує.

– Ваша ясновельможність повинні більше про своє здоров’я дбати, бо могутність усієї вітчизни від цього залежить, а труди, як уже видно, вельми вашу ясновельможність підточили.

– Вітчизна, певно, інакше думає, якщо мене обходить, а тепер і шаблю у мене з рук вибиває.

– Може, Бог дасть, королевич Карл митру на корону змінить, а він уже знатиме, кого піднести, а кого скарати. Ваша ж ясновельможність надто могутні, щоб себе з рахунку скидати.

– Що ж, піду і я своєю дорогою.

Князь, можливо, не бачив того, що, як і інші короленята, проводить власну політику, але якби навіть він це й бачив, усе одно б від свого не відступився, бо в тому, що рятує честь Речі Посполитої, був упевнений твердо.

І знову настала хвиля мовчання, яку невдовзі порушили іржання коней і звуки похідних сурм. Хоругви шикувалися до походу. Звуки ці пробудили князя від задуми, він струснув головою, ніби хотів струсити страждання й лихі думки, і сказав:

– А дорога минула спокійно?

– Спіткав я у мшинецьких лісах чималу ватагу хлопів осіб на двісті, яку й знищив.

– Добре. А полонених узяв, бо це зараз дуже важливо?

– Узяв, але…

– Але наказав уже їх допитати, так?

– Ні, ваша ясновельможність! Я їх відпустив.

Ієремія здивовано глянув на Скшетуського, і брови його ураз зійшлися.

– Як це? Невже і ти приєднався до мирної партії? Що це означає?

– Ваша ясновельможність, язика я привіз, бо серед хлопів був переодягнений шляхтич, котрого залишено живим. Решту ж я відпустив, бо Господь послав мені ласку і втіху. Кару залюбки прийму. Шляхтич цей – пан Заглоба, котрий приніс мені звістку про князівну.

Князь мерщій підійшов до Скшетуського.

– Жива? Здорова?

– Хвала Всевишньому! Так і є!

– А де вона сховалася?

– У Барі.

– Це міцна фортеця. Хлопче мій! – Князь простяг угору руки і, взявши голову пана Скшетуського, поцілував його кілька разів у лоб. – Тішуся твоєю радістю, бо люблю тебе, як сина.

Пан Ян сердечно поцілував князеву руку, і хоч давно вже ладен був за нього кров пролити, але зараз знову відчув, що накажи князь – і він кинеться хоч у пекло кипуче. Так цей грізний і жорстокий Ієремія умів підкоряти рицарські серця.

– Ну тоді не дивно, що ти хлопів відпустив. Минеться це тобі безкарно. Ох і битий жак цей шляхтич! Це ж він її із Задніпров'я аж до Бара довів? Хвалити Бога! У ці тяжкі часи і для мене це справжня втіха. Проноза він, проноза, мабуть, неабиякий! А клич-но його сюди, того Заглобу!

Пан Ян притьмом кинувся до дверей, але тої ж миті вони враз розчинилися, і з’явилася в них вогниста голова пана Вершула, посланого із двірськими татарами у далекий роз’їзд.

– Ваша ясновельможність! – вигукнув він, важко відсапуючи. – Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до ноги знищив, і жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитися й обступати Вершула, прибіг і воєвода київський, а князь стояв здивований, бо не сподівався такої звістки.

– Там же самі вкраїнці замкнулися! Цього не може бути!

– Жодна жива душа із міста не вийшла.

– Чув, ваша милость, – сказав князь, звертаючись до воєводи. – От і веди перемови із таким супротивником, котрий навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і промовив:

– О собачі душі! Коли так, тоді нехай усе йде до дідька! Я з вашою ясновельможністю далі піду!

– Тоді ти мені брат! – відповів князь.

– Слава воєводі київському! – вигукнув старий Зацвіліховський.

– Нехай живе згода!

А князь ізнову звернувся до Вершула:

– Куди вони підуть із Полонного? Не відомо?

– Здається, на Старокостянтинів.

– О Боже! Тоді полки Осинського й Корицького пропали, з піхотою вони відійти не встигнуть. Забудьмо ж образи й поквапмося на допомогу. На коней! На коней!

Князеве обличчя засяяло радістю, а рум’янець густо залив запалі щоки, бо дорога слави знову відкрилася перед Ієремією Вишневецьким.

РОЗДІЛ XXX

ійська проминули Старокостянтинів і зупинилися у Росолівцях. Князь міркував так: якщо до Корицького й Осинського дійде звістка про взяття Полонного, вони почнуть відступати на Росолівці, а якщо ворог захоче їх переслідувати, то несподівано для самого себе між полковниками й усіма князівськими силами ніби у пастці опиниться і тим певніше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого справдилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Невеликі й значні роз’їзди було розіслано навсібіч від табору. Князь же з кількома полками зупинився у селі й чекав.

Аж увечері Вершулові татари дали знати, що з боку Старокостянтинова наближається якась піхота.

Почувши це, князь в оточенні офіцерів і кількох десятків осіб добірного товариства вийшов на поріг своєї квартири подивитися на прибуття військ.

Тим часом рейменти, сповістивши про себе звуками сурм, зупинилися перед селом, а два полковники щодуху мчали до князя запропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому чималий рицарський почет, вони дуже збентежилися і, не впевнені, що їх приймуть, низько вклонившись, мовчки чекали, що він скаже.

– Колесо фортуни крутиться і гордих принижує, почав князь. – Не схотіли ви, милостиві панове, прийти на поклик наш, тепер незваними прийшли.

– Ваша ясновельможність! – сміливо сказав Осинський. – Усією душею хотіли ми під вашою ясновельможністю служити, але заборона була виразна. Хто її наклав, нехай за неї і відповідає. Ми ж просимо вибачення, хоч і не винні, бо, як люди військові, мусимо слухати і мовчати.

– То князь Домінік наказ скасував? – запитав князь.

– Наказу не скасовано, – відповів Осинський, – але він уже нас не зобов'язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у ласці до нас вашої ясновельможності, під чиєю командою від сеї миті жити, служити і вмирати хочемо.

Слова ці, сповнені мужньої рішучості, та й сама постать Осинського справили на князя і його товариство якнайкраще враження. Це був славетний вояк, і хоч іще молодий, бо мав не більш як сорок, але у військовій справі досвідчений, а досвіду цього він набув у чужоземних арміях. Жовнірське око не могло ним не замилуватися. Високий, стрункий як очеретина, із закрученими вгору пшеничними вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був чисто тобі полковник тридцятилітньої війни.

Корицький, із походження татарин, нічим на нього не скидався. Малого зросту і кремезний, із похмурим поглядом, він мав чудернацький вигляд у чужоземному вбранні, що не пасувало до його східних рис. Він командував полком добірної німецької піхоти і славився як мужністю, так і буркотливістю й залізною дисципліною, якої вимагав і від своїх вояків.

– Чекаємо наказів вашої ясновельможності, – мовив Осинський.

– Дякую вашим милостям за рішимість, а послуги приймаю. Я знаю, що воїн зобов'язаний виконувати накази, і якщо я по ваших милостей посилав, то тільки тому, що про заборону не знав. Немало лихих і добрих хвилин доведеться нам віднині пережити вкупі, але, сподіваюся, що ви, добродії, будете задоволені новою службою.

– Аби тільки ваша ясновельможність була задоволена нами і нашими полками.

– Гаразд! – сказав князь. – Далеко ворог за вами?

– Роз’їзди близько, але головні тільки над ранок сюди встигнуть.

– Добре. Тоді маємо час. Звеліть же, ваші милості, пройти вашим полкам через майдан, а я подивлюся, яких вояків ви мені привели і на що з ними можна йти.

Полковники повернулися до полків і незабаром увійшли на чолі їх до табору. Латники із головних князівських хоругов висипали, як мурахи, подивитися на нових співтоваришів. Попереду у важких шведських шоломах із високими гребенями йшли королівські драгуни під командою капітана Гізи. Коні під ними були подільські, але добірні й добре відгодовані, вояки, свіжі, відпочилі, у яскравому й блискучому одязі, виглядом своїм разюче різнилися від виснажених князівських рейментів, убраних у подерті й вицвілі на сонці й дощі мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, останнім – Корицький. Схвальний гул прокотився поміж князівськими рицарями, коли вони побачили довгі німецькі шеренги. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Вони йшли по тридцять у ряд, гучно і злагоджено карбуючи чіткий крок. І всі були росляві, кремезні – досвідчені вояки, котрі не в одній країні й не в одному бою побували, переважно ветерани тридцятилітньої війни, справні, дисципліновані й бувалі.

Коли вони порівнялися із князем, Осинський крикнув: «Halt![130]130
  «Стій!» (нім.).


[Закрыть]» – і полк зупинився як укопаний. Офіцери підняли тростини вгору, а хорунжий підняв стяг і, розмахуючи ним, тричі схилив його перед князем.

– Vorwerts![131]131
  Уперед! (нім.).


[Закрыть]– вигукнув Осинський.

– Vorwerts! – повторили офіцери, і полк рушив уперед.

Так самісінько, а може, ще й вправніше, показав своїх Корицький. Побачивши його вояків, зраділи усі жовнірські серця, а Ієремія, знавець із знавців, аж у боки взявся від задоволення і дивився, усміхався, бо саме піхоти йому бракувало, і певен був, що кращої в цілім світі йому не знайти. Він почувався тепер на силі й сподівався домогтися неабияких успіхів у ратних ділах. Офіцери ж розмовляли про різні військові речі й про різних воїнів, яких можна зустріти по всьому світу.

– Добра піхота запорозька, особливо з-за окопів оборонятися, – зауважив пан Скшетуський, – але ці її витримають, бо ліпше вимуштрувані.

– Ба! Та вони далеко кращі! – озвався пан Мігурський.

– Однак це народ важкий, – мовив пан Вершул. – Як на мене, то я зі своїми татарами за два дні так би їх згарував, що на третій їх можна було б як баранів різати.

– Що ти, ваша милость, вигадуєш! Німці добрі вояки.

На це пан Лонгінус Підбип’ята своєю співучою литовською говіркою промовив:

– Господь у милосерді своєму різні нації різними доблестями обдарував. – Чував я, що нема на світі ліпшої від нашої кінноти, і, знову ж таки, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

– Бо Господь справедливий! – втрутився у розмову пан Заглоба. – Вашій милості, скажімо, дав багатство чимале, великий меч і важку руку, а розум невеликий.

– Уже присмоктався до нього, як кінська п’явка, – сміючись, мовив пан Скшетуський.

А пан Підбип’ята заплющив очі й із притаманною йому насолодою сказав:

– Слухати гидко! Вашій милості Господь дав язик надто довгий!

– Якщо ти наполягаєш, що він зле учинив, давши мені такий, який маю, тоді ти вкупі зі своєю непорочністю підеш у пекло, бо волі Божій перечиш.

– Ет! Хто вашу милость перебалакає! Базікаєш і базікаєш!

– А чи знаєш, ти, ваша милость, чим людина від тварини різниться?

– А чим?

– А от тільки розумом і мовою.

– От дав же йому, так дав! – озвався полковник Мокрський.

– Якщо ти, ваша милость, не розумієш, чому в Польщі найліпша кіннота, а в німців піхота, то я тобі поясню.

– Ну, чому, чому? – спитало кілька голосів.

– Тоді, коли Господь Бог сотворив коня, він привів його до людей, щоб вони його творіння похвалили. Аж тут де не візьмися німець, бо вони ж усюди пролізуть. От показує Господь Бог коня та й питає у німця, що це таке. А німець і каже: «Pferd![132]132
  «Кінь!» (нім.).


[Закрыть]» – «Що? – питає Творець. – То ти на моє творіння «пфе!» кажеш? А не будеш ти за це, нехлюю, на цьому творінні їздити, а якщо й будеш, то кепсько». Сказавши це, він коня полякові подарував. От чому польська кіннота найліпша, а німці ж як почали пішки за Господом Богом ходити і прощення просити, так найліпшою піхотою і стали.

– Оце ваша милость майстерно усе довів, – мовив пан Підбип’ята.

Подальшу розмову перебили нові гості – вістові, які прибігли з донесенням, що до табору наближається ще якесь військо, але не козацьке, бо йде не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від річки Збруч. Десь години через дві ці хоругви зайшли із таким гуркотом сурм і барабанів, що аж князь розгнівався і послав наказати їм угомонитися, бо ворог близько. Виявилося, що то був пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до речі, шукач пригод, кривдник, буян і забіяка, але жовнір чудовий. Привів він вісімсот осіб такого ж, як і сам, покрою: частину шляхти, частину козаків, за кожним із яких, власне кажучи, плакала шибениця. Але князь Ієремія не цурався цього вояцтва – він знав, що у його руках воно змушене буде стати покірними овечками, а запеклістю своєю й мужністю покрити всі свої вади.

Отож день видався щасливий. Ще вчора князь, засмучений тим, що від нього йде київський воєвода, вирішив був уже до появи нових підкріплень війну припинити і відступити на певний час у спокійні краї, сьогодні ж він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, і хоч Кривоніс мав уп’ятеро більше, проте, коли врахувати, що більшість бунтівних військ складалася із простолюду, обидві армії можна було вважати рівними. Тепер уже князь і не думав про відпочинок. Замкнувшись із Лащем, київським воєводою, Зацвіліховським, Махницьким і Осинським, він радився щодо подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати завтра, а якщо він не надійде, тоді врадилися йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, але від часу останніх дощів, які так надокучали жовнірам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями сяяли золоті зорі. Місяць викотився високо й посріблив усі росоловецькі дахи. У таборі ніхто й не думав спати. Всі здогадувалися про завтрашню битву й готувалися до неї, розмовляючи собі, ніби нічого й не сталося, співаючи пісень і міркуючи про великі розкоші. Офіцери і знатне товариство, усі в доброму гуморі, зібралися довкола великого багаття й потягували хто мед, хто оковиту.

– Розказуй же, ваша милость, далі! – прохали вони Заглобу. – Коли ви перейшли Дніпро, що ж тоді вчинили? У який спосіб ви до Бара дісталися?

Пан Заглоба вихилив кварту меду і сказав:

 
– … Sed jam nox humida coelo praecipitat,
Suadentgue sidera cadentia somnos,
Sed si tantus amor casus cognoscere nostros,
Incipiam…[133]133
… Ночі вологої мла вже минає, схиляються зоріІ кличуть до сну. Та коли забагнулось пізнати пригодиНаші й почути… Я починаю (лат.).  – Верґілій. Енеїда, кн. друга, 9-11, 13 (переклад Михайла Білика).


[Закрыть]
 

– Мої милостиві панове! Якби я почав усе з подробицями оповідати, то й десяти ночей не вистачило б, і меду теж, бо старе горло, як старий віз, змащувати треба. Досить буде, як я скажу вашим милостям, що в Корсунь, до табору самого Хмельницького, з князівною пішов і з пекла цього цілою і здоровою її вивів.

– Єзус-Мар’я! Ти, ваша милость, мабуть, чаклував! – вигукнув пан Володийовський.

– Це правда, таки чаклував, – відповів пан Заглоба, – бо мистецтва цього пекельного ще змалечку в одної чарівниці в Азії навчився. Вона, закохавшись у мене, всі arcane[134]134
  Таємниці (лат.).


[Закрыть] чорнокнижної премудрості мені розголосила. Але там довго чаклувати не можна, бо чари на чари виходять. Там біля Хмельницького ворожбитів і чаклунок хоч греблю гати. Вони йому стільки чортів прислужувати понастягали, що він ними, як холопами, розпоряджається. Спати йде – диявол йому чоботи скидає, одяг запилючиться – чорти йому хвостами вибивають, а він іще з п’яної голови того чи іншого у писок лясь! За те, каже, що кепсько служиш!

Набожний пан Лонгінус перехрестився і сказав:

– Із ними сили пекельні, а з нами – небесні!

– Вони були б і мене, нечисті, перед Хмельницьким зрадили – і хто я, і кого веду, але я їх певним способом закляв, от вони й мовчали. Ще я боявся, аби мене Хмельницький не впізнав, бо ми із ним у Чигирині рік тому разів зо два у Допула стикалися. Було й ще кілька знайомих полковників, та що з того? Живіт у мене відтоді спав, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще й одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ти, ваша милость, самого Хмельницького бачив і говорив із ним?

– Чи бачив я Хмельницького? Аякже, як оце вас, ваші милості, бачу. Адже це він послав мене на Поділля шпигувати, аби я маніфести його хлопам дорогою роздавав. Пірнач мені дав для безпеки від татар, отож від Корсуня я уже всюди їхав безпечно. Зустрінуться мені хлопи чи низові, я їм одразу ж пірнач до носа й кажу: «Понюхайте оце, дітки, і йдіть до дідька!» Велів я теж усюди давати мені їсти й пити досита, а вони й підводи теж давали, чому я радий був і весь час поглядав на мою небогу князівну, аби вона після таких великих поневірянь і страхів відпочила. І скажу я вашим милостям, що поки ми дісталися до Бара, вона вже так відгодувалася, що народ там у Барі мало на неї очей не видивив. Є там чимало гарненьких панянок, бо шляхта з далеких околиць поз’їжджалася, але їм, власне, так до неї, як совам до сиворакші. Милують її, знов-таки, люди, та й ви, ваші милості, милували б, якби її знали.