Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

52

Дукареліс вирішив стати археологом одного погожого ранку у віці восьми років. Учитель відвів клас на розкопки доісторичної будівлі в селищі Диміні. Його вразила кам’яне мурування огорож та стін будинку, але найбільше враження справив один з археологів, який випадково опинився поблизу й пояснив, що знахідкам приблизно шість тисяч років, а то й більше! Він порівняв будинок із тривалістю власного життя, зробив кілька підрахунків і закляк з відкритим ротом. Він досі пам’ятає того лисого череваня-археолога, усі деталі, які він почав нанизувати на нитку оповіді, навіть ті черепки, що весь час були в його руках, темні сліди прикрас геометричного стилю на світлій поверхні, пояснення, з якого вони, скоріш за все, глечика, для чого він слугував і як його зліпили. Як він про все це довідався, чорт забирай, через шість тисяч років?

У кінці археолог почав співати дифірамби учителю, за ініціативою якого діти познайомилися зі своїм прадавнім корінням і важливими пам’ятками регіону. А той, видряпавшися на каменюку, самовдоволено шкірився, а потім, піднявши повчально палець, сказав, що обов’язок учителя – правильне виховання дітей, до того ж, згідно із ученням православної релігії, молодь повинна відчувати приналежність до славетної історії своїх пращурів. А тоді – і що лише на нього найшло? – посеред загального захвату він нерішуче підніс руку, бажаючи поставити питання пану археологу. Учитель суворо, з неприязню подивився на нього, але не встиг жестом наказати прибрати руку, як археолог уже гукав: «Слухаю! Так, хлопчику, кажи?», і запрошував до слова. Його питанням було – чи були мешканці поселення християнами? Учитель вибалушив очі. Археолог розреготався. Його черево тряслося і стрибало – вгору, вниз, вгору, вниз.

«Ні, звісно ж ні! Вони жили за чотири тисячі років до Христа. Кікладці, мікенці, Леонід, Перікл, Сократ, Платон, Арістотель, Александр Великий теж, між іншим, жили до Христа. І теж не були християнами,» – не припиняючи сміятися, розповідав їх, передаючи хвилю хихотіння класу, який тільки цього й чекав. Учитель почервонів і кипів усередині. Коли археолог пішов, він зірвався на вереск і назвав його неуком.

З тих пір його життя пішло своїм шляхом. Він над усе бажав зануритися в загадковий світ археології. Витягти з лона землі докази існування людей, яких давно накрила хвиля Лети. Прив’язати невидимі нитки їхнього життя до свого, винести на світло їхні поховані й забуті секрети, історії, які стоять за статуетками, знаряддям, горщиками, уламками кераміки. Археологія вабила його з нездоланною силою і його завзяття опанувати її зростало з кожним роком. У ній він знаходив сенс свого існування, а його мрії набували тіло, по жилах якого починала бігти кров.

І ось тепер, підштовхуваний своєю невичерпною археологічною допитливістю, він хоче в ці останні дні, до повернення в Атени, відвідати доісторичні кікладські поселення, наповнити уяву їхніми краєвидами, закарбувати в ній Малі Кіклади: скелі, безплідну землю, море, світ міфів, що став визначальним для його власного життя. Крім того, нині, у вихорі краху його особистого життя, доісторична археологія лишається єдиним надійним прихистком. Заглиблюючись у праісторію, він шукає й власне минуле, проводить розкопки власної душі. Доісторичні Кіклади стали світом, який він міфіологізував у собі, і скільки його не пізнавав би, скільки б відповідей не давав, так ніколи не зміг його деміфологізувати.

Ось він у благенькому човнику рискає між островами, крутить головою, наче архітектор, який роздивляється споруди, чи священнослужитель, що вивчає душі своєї пастви. Оглядає миси, скелясті острівці, замислюється, чи ці води ховають у своїх глибинах сліди прадавніх кораблетрощ? Це – магічний світ, хоча в античних авторів не вистачило часу приділити йому достатню уваги, а їхні молодші колеги, за доби туркократії, навіть не потурбувалися нанести його на свої карти.

Дукареліс висаджується на Нижньому Куфонисі, навпроти Гларонисі, спочатку обходить місцину, заселену десь у пізньогеометричний період, розташовану поблизу від церкви Богородиці, а тоді рушає до пізньокікладського поселення біля Неро. Потім продовжує свій маршрут і перепливає на Керос, далі – на Кавос та Даскальо, відомих своїми апотетами, де зберігалися підношення вірних давнім богам. І досі нерозгаданою загадкою лишається те, як така розвинута культура могла виникнути в цих скелястих та безплідних місцях і досягти піку свого розвитку, що нині вважається axis mundi[38]38
  Світова вісь – елемент міфологічного світогляду, притаманний практично всім релігіям, стовп, дерево, гора, – яка пов’язує верхній-серединний-нижній світи.


[Закрыть] Кіклад тієї доби? Попри неодноразове розграбування, в апотетах було знайдено близько трьохсот уламків статуеток зі схрещеними руками та тисячі фрагментів мармурових глечиків. Такої кількості посвятних дарів не знаходили на жодному іншому кікладському острові, і це породжувало масу гіпотез, зокрема, те, що на цих відлюдних островах знаходилося всекікладське святилище. Хоча Дукареліс не є прихильником цієї теорії, його не полишає думка про те, що саме тут билося серце кікладської цивілізації.

Капітан, який часто підпрацьовує перевізником на різні частини Куфонисі та Наксос (різновид місцевого таксі) – він і раніше його перевозив – не знає, як підтримати розмову про місце, де живе. Пам’ятає лише, що колись сюди приїздили археологи та проводили розкопки. Якби його запитали про рибальство, про дораду, восьминогів, морського карася-сарга, камінного окуня-рофоса, він не поліз би за словом у кишеню, пане професоре. Каже й посміюється, перекрикуючи гуркіт двигуна. Висаджує Дукареліса спершу на Кавосі, потім на скелястому Даскальо, і буде терпляче чекати, доки той не обійде те, що хотів. На південному боці Дукареліс знаходить залишки поселення, на північному – апотет і давнє кладовище. Він ітиме по території розкопок, ступаючи між минулим і відсутнім теперішнім, і підбиратиме уламки кераміки зі спіральними прикрасами та позначками. Його охоплює дещо хворобливе піднесення, раптовий спалах щастя й збудження, яку відчуває археолог щоразу, коли потрапляє на територію, яка явно має археологічний бекграунд та обіцяє щедрі знахідки.

Потім вони проминають Кавос і пропливають поміж двох великих скель. Капітан розповідає, що факт їхнього існування став рятівним для мешканців Кіклад у час німецької окупації. Італійці постійно відбирали в місцевих худобу, тож вони були змушені переміститися сюди, щоб урятувати хоч якихось своїх годувальників. Он уже видніється Лумбадіярис, а Вулгариса ще не видко. Потім уже самі італійці, рятуючись від своїх колишніх союзників німців, потрапили сюди, а місцеві на човниках перевозили їх на інший бік до Аморгоса, за що італійці віддавали човнярам свої шинелі, а жіноцтво потім перешивало їх на щось зручніше. Але в останню мить німці таки накрили втікачів у відкритому морі біля Нікур’ї, і тоді море вкрилося трупами.

– Їх усе викидало й викидало на берег Куфонисі, – каже він і хитає головою.

– Так, це трагічна сторінка історії, – погоджується Дукареліс. – Складний тоді був час.

Тоді капітан починає оплакувати і свою долю. Його земляки, бач, були бідними, але чистими й щасливими людьми, коли на їхні голови посипалися гроші. Відкриття поселень кікладської культури змінило все на кілька десятиліть вперед. «І ви до цього доклали руку, пане професоре!» Треба покласти цьому край, досить з нас уже цих туристів! Вони зі своїми грошима знищили первісну чистоту островів, змінили місцевих. Він скрушно хитає головою й продовжує бурмотіти собі під носа, обертаючи кермо.

Дукареліс механічно киває головою, виказуючи згоду, та його думки далеко. Насправді він навіть не слухає бідкання капітана. Раптом перериває того на півслові й просить зупинитися біля цих двох скель. Він і тут знаходить черепки, але не бачить й натяку на якесь поселення. Певно, у цьому місці робили аварійні зупинки. На Нижньому Антикері та Прасьї він також знайде вказівки на існування кікладського поселення та поховань римської доби. Він озирається й відчуває, як в обличчя б’є морський бриз, а на шкірі залишається сіль від бризок. Вітер куйовдить волосся, наче його легенько торкається любляча рука. Він заплющує очі. Бачить Антигону, що стоїть за спиною. Всміхається. Обіймає його й затуляє очі долонями. Угадай, хто? Він дихає на повні груди, йодоване повітря лоскоче ніздрі. Та раптовий напад меланхолії змушує його спохмурніти, на сонце набігають хмари і їхні тіні повзуть по землі. Над ним в’ються чайки і кричать, він вторгся в їхнє царство. Тут вони відкладають яйця, висиджують пташенят і беруть їх у перший політ. Укотре він порушує спокій святого місця. Як би йому хотілося залишитися тут, потрапивши в кораблетрощу, всамітнитися з галасливими чайками, які каменем падають у воду, сідають на уступи та роздивляються його здалеку. Місцина є такою самою первісною, якою її бачили перші кікладці, що пристали сюди на човниках, випливши з морського безміру. Намагається прикинути кількість маршрутів, утому через необхідність повертатися в той самий день. Він уявляє, як вони гребуть, оминаючи скелясті острівці, на немилосердному сонці, змагаючись зі стихією, а іноді – і з самими собою. Так, як це робив ладо Кассіопи.

Пізніше, до наближення сутінків, Кукулес піднімається сходами до його номеру й чекає назовні. З ним – новий голова, його наступник. Він грюкає у двері дерев’яним ціпком. Він розповість Дукарелісу, що розмовляв із капітаном і знає про кожен пункт його маршруту. «Нічого під світлом сонця не сховаєш, пане професоре!». Під сонцем він має на увазі себе. Новий голова каже, що вважає за честь для себе знайомство з прославленим археологом. Більше йому сказати загалом нічого, але він наполегливо починає попропонувати відвезти Дукареліса на власному човні на Копр’ю. Один рибалка там нещодавно знайшов уламки статуеток. Дукареліс вважає пропозицію цікавою і, попри втому від ранкової подорожі, бере свій капелюх і рушає за ними до порту. Там Кукулес просить пробачення, що далі не супроводжуватиме компанію, бачте, морські подорожі вже не для його віку.

На шляху до Копр’ї Дукареліс роздивляється острівці й каже, що в надвечір’я Малі Кіклади мають особливий чар. Голова погоджується. Саме через це нещодавно всі острівці та скелі Куфонисі потрапили в охоронний список Natura 2000. Також він інформує пана професора про роботи з облаштування музею, який скоро відкриється на острові в приміщенні старої школи. І – несподівана звістка! Голова надіслав прохання повернути на острів знахідки його експедиції разом з людськими останками до експозиції нового музею. Вони вже пишуть листи-звернення, припахують і депутатів їхнього округу, зрештою, пане професоре, хіба громада не має права на свою частку? Одразу пропонує взяти участь у проєкті повернення. Дукареліс відповідає, що такі дії не матимуть результату, усі питання згідно із законом вирішує 21 Управління. Раз-два, раз-два... Але, чому б не спробувати?.. У будь-якому разі, він розчулений, не кожен голова має такий інтерес до історії.

На Копр’ї Дукареліс окидає поглядом Порі, де він копав двадцять років тому. Знову переконується, що доісторичне поселення розташувалося в зручному місці: над затокою, з видом на всю широту прибережних вод. На острівці він досить швидко знаходить насип рукотворного характеру. Розгрібши трохи руками ґрунт, він натикається на уламок статуетки та кераміку. Скоріш за все, тут великий за розміром апотет або якесь поховання. Цікаво й те, що сам острівець в доісторичну епоху був набагато більшим, але частина пішла під воду. Певно, треба буде провести й підводні археологічні роботи. Він щиро вражений.

53

У дворику він напрапляє на господиню пансіону.

– Це, правда, пане Дукарелісе? Ви знову організовуватимете розкопки на нашому острові?

Він усміхається.

– Бачу, тут новини поширюються миттєво. Спочатку в дім заходять чутки, потім – сам фігурант. Так, я справді знайшов цікаву з погляду археології місцину, яка обіцяє багато знахідок. Однак організувати розкопки – справа непроста. Треба прошмигнути між Сціллою та Харибдою, 21 Управлінням старожитностей і бюрократичною тяганиною. Побачимо...

Побачимо... Невизначене твердженні, розумій, як хочеш. Господиня очікувала почути явно не це. Чому він постійно підрізає їй крила?

– Довго не роздумуйте. Краще нашого острова годі шукати. Зробили б нам приємність і приїхали ще. А там... може, й станете почесним мешканцем острова та матимете той омріяний будиночок в Егеїді.

Дукареліс киває зі згодою.

– А й справді?! Повік невтомне колесо людської в світі долі[39]39
  Початок метавізантійської поеми В. Корнароса «Еротокрит», який фразеологізувався в новогрецькій мові. Переклад В. Степаненка.


[Закрыть]... Було б непогано!

– Авжеж!

– Але, у такому разі, ви маєте мені пообіцяти, що регулярно влаштовуватимете посиденьки з вином і дарами моря!

Тепер її черга всміхатися.

– А на нас не почнуть косо дивитися? Регулярні посиденьки з вином під зоряним небом... Знову поповзуть плітки.

– Ну то й що?! Нехай патякають. Не вперше!

Під час його слів на небі з’являється місяць.

Однак він зараз вимушений попрощатися, голова запросив його на вечерю до себе додому, треба заскочити під душ, перебратися в чисте й бігти. Але їхня розмова не завершена... У її очах спалахують іскорки.

Сьогодні він відчуває, що відновив свій зв’язок із островом. Після стількох років розлуки він знову його відкриває для себе, і можливість нової археологічної пригоди, розкопок на цих просторах, на безлюдних клаптиках землі його бадьорить. Він хоче знову вирушити до витоків цивілізації, витягати на світло доісторичні загадки, загубитися в магії часу. Доісторичні кікладці лишили по собі безліч питань, він має на них відповісти. У такому піднесеному настрої було б не шкода сьогодні навіть зробити останній подих, відчуваючи глибоке примирення з усім світом.

54

А що, як одного погожого дня в його житті знову з’явиться Антигона? Дукареліс прокрутив у своїй голові різні сценарії. Антигона повертається після стількох років, наче Одіссей у жіночій подобі, вставляє ключ, провертає й відчиняє двері. Має якесь принагідне виправдання. Вона стала жертвою викрадення. Жах, чого натерпілася в руках зловмисників, які втекли з в’язниці (тут вона вирішує надати сюжету расистського підтексту), албанців чи, може, румунської мафії. Але сьогодні їй пощастило втекти. Майже, як у кіно. І ось вона перед ним, з плоті та крові. Переконливо звучить? Не Голлівуд, звісно, і на казку не скидається: зла чаклунка добре вивчила урок, і стали вони поживати і добра наживати. Або ж, у якомусь нападі щирості, зізнається, що втекла з коханцем, але розкаялася, сприймаючи себе насамперед як дружину; він – її життя, її справжнє кохання, і вона благає зласкавитися. Його серце кровоточить від знеславлення, але він обертає його на камінь, і приймає зрадницю, що згрішила, та покаялася, під родинний дах і в сімейне ложе. Що посієш, те й пожнеш? Хіба він сам так не вчинив раніше?

Сидить на балкончику, розкурює люльку і випускає дим. Поруч лежать свіжі видання, присвячені середземноморській археології та ранній історії Кіклад. На одній обкладинці зображений горщик, який формою нагадує пательню. Доісторичний кікладський корабель розтинає хвилі. Йому треба освіжити пам’ять. Ніколи не знаєш, і от раптом... У нього знову з’являється відчуття, що під час усієї цієї поїздки він не сам. Як він може спостерігати за Кассіопою, за кікладцями, що гребуть на своїх човнах, так і хтось може спостерігати за ним. У нього підвищується пульс, він пітніє. Відчуває рух вій ще однієї пари очей, подих, який належить не йому, стукіт чужого серця у власних вухах. Обертається. З білої стіни за спиною на нього дивиться нечітке обличчя, якась тінь, що підморгує з натяком. Він перелякано підскакує з місця. Заходить і кімнату, лягає на ліжко. Треба заснути, зупинити плин думок, забути все, що мучить його.

Уві сні він бачить себе у своєму кріслі у квартирі на Лікавітосі. Обводить поглядом стіни, закутки, сувеніри, які вони з Антигоною привозили з мандрів, дерев’яні африканські маски, які, своєю чергою, витріщаються на нього, глиняні статуетки інків і вишиті накидки з Анд, китайський оксамит, керамічних драконів і порцеляну, бумеранги й діджериту австралійських аборигенів. І раптом з усього цього тінню виступає обличчя Антигони, яка стежить за ним. У неї немає зіниць, відкритий рот, який наче скам’янів від болю, вона схожа на посмертну маску з трагедій Софокла. Обох закон Аїда робить рівними[40]40
  Цитата з трагедії «Антігона», переклад Б.Тена.


[Закрыть].

Уранці він прокидається зовсім розбитий і йде в порт, посидіти біля моря й випити кави. Немає нічого кращого за пробудження Кікладських островів. Ще прохолодно. Він відчуває, як вологість проймає його шкіру. З моря доноситься запах йоду. Саме о цій порі рибалки вертаються з відкритого моря й вивантажують на пристань кошики зі свіжою рибою, яка лежить на льоду. Біля них збираються власники таверн і просто покупці, яким забажалося свіженького. Тут уже Іллір, який купує для свого хазяїна кіло смариди. Коти теж збіглися на запах і тягнуть тепер свою нескінчену пісню. Їх наганяють, вони повертаються.

Скоро в рибалок усе розкуповують. Вони набирають у відра воду й змивають рештки, намочують у морі сітки, щоб збити рибний дух.

Дукареліс дивиться, як вони працюють. Його всмоктало в чорну діру часу. Перед собою він бачить доісторичний світ Кіклад, світ Гомера, його власний світ, які перемішуються, переплітаються так, що й не розплутаєш.

Дзеленькає телефон і повертає його до реальності. Він дивиться на цифри. Розуміє, що його чекає, бо впізнає номер. Серце шалено калатає, дихати важко, раптом повітря зовсім перестає йти. Він не відповідає, телефон замовкає. Виходить з кав’ярні. Проминає доки з піднятими човнами, біля яких стоїть вітряк, потім – церкву Святого Миколая та доісторичне поселення у Верхньому Мілосі. Прямує далі. Він хоче залишитися на самоті у цю мить, мить істини, якою б та не була.

55

Він задихається, ледь переставляє ноги. Хотів пройти через кладовище в Агрільї й дістатися місця своїх колишніх розкопок з північного, безлюднішого, боку острова. Хотів... Але не так сталося, як гадалося. Ноги зовсім не несуть. Він спиняється, притуляється до скелі й телефонує слідчому. Голос слідчого невеселий; у нас погані новини для пана Дукареліса. Був знайдений труп жінки в стані пізніх гнильних змін у національному парку Парніти. Аналіз генетичного матеріалу підтвердив її ідентифікацію. На слід убивці вони вийшли після обшуку на робочому місці Антигони. Коли його викликали до слідчого, він запанікував і сам розказав усю правду, додаткового тиску не знадобилося. Убивцею виявився посильний, таємний прихильник, який лишав на столі Антигони троянди. У його заміському будинку росте чимало трояндових кущів. І справді, як підтвердив експерт-агроном, рослини хворіли на... «як ви кажете називається цей грибок? Марсоніна...» У бідаки було не все в порядку з головою. Дах поїхав, коли він потрапив до катівень за часів хунти... знаєте, фалака[41]41
  Спосіб катувань, коли в’язня б’ють палицями по оголених ступнях.


[Закрыть], електрошок не тільки до кінцівок, але й до статевих органів. Вийшов він звідти калікою. Після повалення режиму йому підшукали місце в музеї. У день зникнення він слідкував деякий час на своїй автівці за Антигоною. Потім, начебто випадково, зупинився поруч і запропонував підкинути до музею. Скло в автівці затоноване. Він заблокував двері і, погрожуючи ножом, відвіз жінку в закинутий будинок в селище Артемі. Там він, не припиняючи погрожувати зброєю, зґвалтував її, паралельно записуючи свої дії на плівку. Він пригрозив, що розішле відео всім: дочці, чоловіку, колегам, якщо вона відмовиться провести з ним ніч. Наступного дня він пообіцяв, що звільнить її. І справді пополудні відвіз Антигону в готель на півострові Евбея, бо вважав, що через плівку вона в його руках і не зможе зашкодити. Однак увечері жінка спробувала втекти через балкон. Тоді він її задушив. У його будинку знайшли плівку із зафільмованим зґвалтуванням. А, ті дивні дзвінки... Він заперечив, що телефонував вам. Певно, чийсь недолугий жарт, в Атенах повно ненормальних. Щодня поліція опрацьовує десятки таких скарг.

Слідчий ще раз запевняє, що йому дуже шкода. Бажає йому сил у таких час і просить якомога швидше прибути до Атен.

56

Дукареліс стає білим мов полотно. Згорблюється, наче вростає в скелю. Перетворюється на скам’янілі рештки в геологічних шарах безнадії. Його серце розбивається на тисячу шматків. Світ довкола зникає. Його накриває морок, крізь який пробивається лише легенький подув вітру. Він відчуває, як той холодить йому обличчя. Але він не може залишитися тут навічно. Він не доісторичний уламок, єдиною метою якого є свідчити через тисячоліття про своє існування. Немов зомбі, пересуваючи ноги, які не слухається, він дістається до поселення. Усі, хто трапляються йому на шляху, пане професоре, сахаються з відчуттям, що перед ними не жива людина, а привид, якась форма неживої матерії.

Господиня пансіону мете подвір’я. Він беззвучно зупиняється в неї за спиною. Вона обертається, бачить його, бляклий натяк на колишнього чоловіка, і ледь не зойкає. Безбарвний голосом він повідомляє, що йому негайно треба вирушити до Атен.

– Що сталося?

Перед нею живий мрець. Але правда в тому, що Дукареліс почав помирати задовго до сьогоднішнього дня. Він уже тривалий час припинив жити.

– Її знайшли, – вичавлює він із себе, і в’язкий клубок підступає до горла. Він хотів сказати їй, що вирішив залишитися ще кілька тижнів на острові, хотів покликати й дочку, доки в тієї не почалися заняття в університеті, та за нинішніх обставин, яке це має значення? Тому мовчить...

У її очах стоять сльози. Вихоплюється думка обняти його, приголубити. Щоб він розплакався, прихилившися до її плеча, як до доброї подруги. Не наважується.

Він нашвидкуруч збирає свої речі, розраховується. Вона не хоче брати гроші. «Не...» – збирається сказати вона, однак натомість опускає заплакані очі. Він простягає їй для потиску неживу руку, заглядає в очі востаннє і йде. Валіза стрибає по бруківці, коліщата вищать, і цей моторошний звук шириться провулком. Він не помічає Кукулеса, який поступається йому дорогою, пане професоре, щось питає навздогін. Не відповідає. Іллір виходить з кав’ярні, витираючи руки, і теж дивиться на нього. Дукареліс же дивиться на скелясту громаду Кероса й те, як по ній збігають тіні, пропадаючи в проваллі.

Човен, який учора возив його між острівцями, зараз вирушить із ним до Наксоса. Там він сяде на рейсовий корабель і дістанеться до Пірея. Ось він починає бігти, розтинаючи хвилі, лишаючи по собі танучий слід під буркотливий ритм свого старого, заіржавілого моторчика, і Дукареліс утрачає відчуття часу та будь-який орієнтир. Він не знає, чи рухається, чи стоїть на місці, відпливає чи припливає. Бачить, як над кремезним тулубом Кероса з доісторичної сутіні виникає загадкова постать Антигони і її антична усмішка. Усмішка згасає, на обличчі з’являється гримаса болю й жаху. Він уявляє, жах тих останніх хвилин в руках психопата, убивці, що дарував троянди. Він учергове виявився немічним, безсилим зреагувати, захистити тих, кого любить. Міркує, чи повинен зателефонувати Ісмені, але жене від себе цю думку. Голій правді потрібні двоє, щоб кожен витерпів убивчість її ваги. Відчуває, що Антигона все ще поряд. Бачить, як вона приміряє нову сукню, рівняє троянди у вазі, підносить до вуст келих вина. Він і зараз здатен вловити смак її губної помади. Et si tu n’existais pas / Dis-moi pourquoi j’existerais... – нашіптує про себе.

Кидає останній погляд на Куфонисі. Безплідна земля з невисокими кипарисами, жовтувата, усіяна валунами, уламками мармуру, що блищать на розпеченому сонці. Будинок, який він прагнув побудувати біля моря. Око помічає фігурку господині пансіону, яка стоїть на набережній. Вона притулила руку дашком до очей і намагається стежити за човном, який віддаляється, аж поки той не перетвориться на цятку, ледь помітну тінь, що здригається мов годинникова стрілка. Тік-так, тік-так, чує він колобіг часу, з яким порожніє вміст клепсидри.