Текст книги "Щоденник однієї зради"
Автор книги: Еміліос Солому
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
23
Вечоріє. Прозорий серпанок туману накриває світ, надаючи йому загадковості. Яскраві тони блякнуть і гаснуть у вечоровій сутіні. Настає панування тіней.
Дукареліс сидить на балкончику й дивиться в темряву, дихання якої шириться довкола. На небо вже викотився Апосперитис, його вже добре видно. І рушив траєкторією, незмінною зі сотворіння світу, якою рухається стільки тисячоліть, виказуючи абсолютну відданість обов’язку! Коли зникне потреба виконувати його, зникне сам світ. Зранку його називають Авгериносом, а в давнину кликали Еосфором, однак всі ці назви належать тій самій планеті Венері, міфологічному жіночому архетипу кохання та вроди.
Дукареліс бачить планету згори і те, як вона тремтить у вологій атмосфері Егеїди, немов підморгуючи йому. Крихітні кажани, що повибиралися зі схованок, тепер ширяють перед ним, ледве на зачіпаючи крилами обличчя. Здалеку доноситься плач нічної птахи.
Дукареліс поринає в невеселі думки про своє життя-буття, питання якого останнім часом узяли в облогу його душу, та відповіді на них нема. У цей момент знову дзеленькає телефон. Раз, два, три, доки він встигає відповісти. Його номер нікому невідомий. Телефонують на стаціонарний, до якого за порадою поліції він прив’язав номер мобільного, замовивши переадресацію, перш ніж вирушити на острів.
«Слухаю!» – каже він і покашлювання виказує його подив. «Слухаю! Говоріть!» – повторює, але з того кінця дроту ніхто не відповідає, там нема життя. У нього пришвидшується пульс і розширюються зіниці, як буває від сильної схвильованості.
«Слухаю! Відповідайте!» – знервовано повторює він. Кілька разів поспіль вимовляє ім’я дружини. Раптом його обличчя освітлюється, наче хтось з того боку виявив ознаки життя. «Це ти? Ти? Не мовчи!»
Але у відповідь він чує важке дихання, яке ллється нізвідки й електричним струмом пронизує все тіло. Воно наповнює собою слух, скидається на дихання чоловіка, повільне та загрозливе. На тому боці рвучко кидають слухавку, лишаючи по собі тільки пронизливий, різкий електронний відгомін.
Дукареліс не знаходить собі місця. Цей дзвінок, імовірно, є першим посланням за стільки часу, яке, можливо, має хоч якійсь зв’язок зі зникненням його дружини. Таким далеким і туманним, темним, немовби принесеним електромагнітними хвилями десь із чорних глибин всесвіту.
Одразу телефонує слідчому, але той не відповідає.
Усю ніч він не може скліпити очей. У вухах стоїть те важке дихання. Він намагається уявити обличчя абонента, але жодне обличчя, яке йому вимальовує уява, не підходить.
Зранку йому телефонує слідчий. Так, він уже в курсі. Поліція зафіксувала дзвінок. Його зробили з телефонної будки в пірейському порту.
– Що може означати цей дзвінок, пане поліцейський?
Той мовчить, а потім говорить:
– Або все, або геть нічого, пане Дукарелісе.
Все або нічого.
Слідчий просить його наступного разу, якщо таке станеться, спробувати затягнути час, не кидати слухавку, щось говорити, намагаючись утягнути незнайомця в розмову, а він, своєю чергою, влаштує тому пастку.
24
Марія Дукарелі притьмом примчала на острів з Атен. Корабель зробив зупинку в Наксосі, а звідти пішов прямо на Куфонисі, причаливши пополудні до Пано Куфонисі, більшої частини двох, об’єднаних однією назвою, острівців. Вона притягла з собою величезну валізу на коліщатках, яка була ознакою того, що її господиня не має наміру швидко вшиватися з острова. Дукареліс не чекав її, а вона не попередила його про прибуття; ось чому несподіванка не є жаданою гостею не лише у військових штабах, але й у взаєминах між парою.
Дукареліс зі своєю чоловічою ватагою чи, краще казати, піратською зграєю, почув шум двигуна ще в таверні кира Анестиса. Вони наставили вухо, вслухаючись у нього. Андреас із подивом промовив: «Кого це чорти несуть сюди на край світу?» Сьогоднішнє меню пропонувало тушковану з картоплею козлятину-пататато, трубочки-піти з рисовою начинкою, грецький салат і домашній сир-ксиномізитра з кислого молока. Усі наче вовки накинулися на страви. Лише Макіс, жертва любовної зради, вражений у саме серце їв без охоти. Мов чужинець за дружнім столом він проживав свій Страсний Четвер і Тайну Вечерю. А так застільна атмосфера була веселою. Була субота й вони нарешті могли відпочити, крім того, уся неділя цілком належала їм. Тиранія Дукареліса ослабла на деякий час. Вони роздивлялися острів’ян, які потяглися до порту. Прибуття корабля на цій закинутій лінії сполучень було справжньою подією, схожою на манну небесну. Хтось проґавивши початок, мчав чимдуж, щоб не пропустити все дійство. Чекали своїх, що розлетілися світом (більшість прибувала все ж із Атен) і тепер поверталися на літо в рідні краї. Хтось мав отримати пакунки, пакети, товари, відповіді, запевнення та спростування. Мандрівники зі своїми клумаками, упріваючи від спеки, на смерть втомлені, вивалювалися з корабля й починали брести вулицею. Вони скидалися на шереги бійців, що після бою вертаються з першої лінії оборони.
Марія Дукарелі почала сипати питаннями праворуч-ліворуч і зрештою знайшла чоловіка в таверні кира Анестиса. Дукареліс підвів очі в ту саму мить, коли безуспішно намагався в тарілці підчепити виделкою шматочок їжі, і – ось тобі на! – побачив її у дверях, осяяну сонячним промінням. Йому на якийсь мент видалося, що він бачить перед собою якесь видіння, щось ідеальне, видобуте з неочікуваної реакції мозку. Вона мала втомлений вигляд, подорож видавалася складна, у шлунку було неспокійно через хитавицю, на дворі стояв серпень, значить, море лихоманили пасатні вітри.
Дукареліс зблід, у нього пересохло в горлі. Спробував приховати розпуку, яку відчув у душі. Він кинув виделку й подався до неї, раз... два, раз... два, ледь не потягнувши за собою скатертину з усіма наїдками та напоями. Розцілував її в щоки, уже посміхаючись, кров повернулася йому до обличчя. Схопив валізу й повів посадити поряд із собою.
– Як ти тут опинилася?
– Я ж сказала, що приготувала тобі сюрприз. Сподіваюся, він тобі сподобався?
– Та що ти каже говориш? Звісно, сподобався!
Він кинувся опікуватися нею. Покликав кира Анестиса, пане професоре, і попросив принести ще один набір тарілок та приборів.
Вона спершу поводилася холодно, але згодом полагіднішала, особливо коли перед нею опинилася тарілка з паруючим пататато. Дукареліс по черзі відрекомендував своїх співробітників. Ті підхоплювалися, наче були на огляді, що проводив головнокомандувач (Струн-ко!), якому закортіло дізнатися про стан зброї та спорядження. Коли черга дійшла до Антигони, та залишилася з безвиразним обличчям. Однак він весь час кидав на неї приховані погляди. Так би мовити, просвічував рентгеном її обличчя, ніс, рот, очі, волосся. Макіс зиркав навсібіч, його обличчя набуло недоброго виразу, потемнішало, мов хмара, що от-от готова пролитися дощем, крутився на стільці, наче щось заважало йому сидіти.
Марія Дукарелі похвалила страви кира Анестиса. «Судячи з вашої їжі, перше відчуття, отримане на острові, обіцяє чимало наступних принад».
На питання Ангелікі, нащо вона приїхала бозна-куди, Марія відповіла, що планує пробути на острові десь тиждень, плавати та засмагати; її чекає важка зима, багато не доведених до кінця справ, позови, суди... Крім того, хочеться подивитися, як відбуваються справжні розкопки? Вона ж стільки чула про все це від чоловіка.
– На жаль, ми вже відіслали Кассіопу до Німеччини, – повідомив їй Андоніс.
– Кассіопу?
– Угу, – пояснював той далі зі сміхом, – хіба вам пан професор не розповів? Ми дали знайденим останкам ім’я. Вона тепер Кассіопа.
Дукареліс сидів наче на голках і не знав, що робити. Чухав потилицю, дивився на стелю, чоло його креслила зморшка, яка глибшала й починала нагадувати розколину, що раптом утворилася в землі. Незабаром компанія почала розходитися по своїх справах – Віль-но! – церемонія огляду завершилася.
– Час сієсти! – сказав за всіх Андреас, а Андоніс по-наставницькому виправив його. – У нас у Греції це називають словом «рахат»!»
Той тоді нахилився до Мірто й прошепотів їй на вухо: «А нашого Шерлока оточили змії. Бачиш?» І кивнув головою в бік Марії Дукарелі.
Замовили каву й кир Анестис приніс її на підносі.
– Ви вперше в нас на острові? – спитав він Марію.
– Так!
– Гадаю, вам сподобається. У нас чисте море, спокійна атмосфера; тут можна відпочити. А пан Дукареліс знає цей острів як свої п’ять пальців. Він буде для вас найкращим гідом!
Вона подякувала йому за поради. Так, перед приїздом вона була переконана, що їй сподобається на острові. Вона помітила, що тут люди розкриваються мов бутони квітів, щирі та привітні.
– Так, привітні. Люди тут гарні! – з усмішкою погодився той.
Далі розмова не клеїлася. Кир Анестис ніяково покрутив у руках піднос, а потім повернувся на кухню. Її вразило його лагідне, сповнене довіри обличчя.
– Тут тобі не столиця, не порівнюй цих людей з атенянами, – втрутився й собі Дукареліс. Він витягнув люльку, прочистив її, уставив новий фільтр і набив ароматною сумішшю тютюну Берлі та Вірджинія з виразним відчуттям черешні й нотками ванілі. У кінці він перевірив ще раз щільність вмісту, потім креснув запальничку, підпаливши спершу цигарку дружині, потім – собі. Та заплющила очі й глибоко затяглася. Їй подобався аромат його тютюну, вона справді за ним скучила. Він усміхнувся. Той самий аромат чаївся в його одязі і йшов від його тіла. Вона знала його стільки років...
–Тож ти не дуже зрадів моїй появі? – вона блискавично метнула в нього запитання, намагаючись захопити зненацька.
– Чому ти таке кажеш? Просто все сталося вкрай несподівано?
– Ти побілів мов полотно, лишень побачив мене.
– Не кажи дурниць. Знову ці перебільшення на рівному місці. Я радий, що ти приїхала. Просто це створює додаткові обставини. У нас розкопки в розпалі, маємо встигнути до зазначених в угоді термінів, тож я не зможу багато часу приділяти тобі.
– У цьому річ? Я можу розважити себе сама, буду оглядати околиці, купатися. Я не стану для тебе тягарем.
– Тут нема що оглядати. Ти обійдеш острів за кілька годин. Але тут справді можна відпочити, розвіятися. Просто мій номер в пансіоні затісний для двох.
– Так це ж чудово! – вигукнула грайливо вона й підморгнула з натяком: – Не матимемо приводів лишатися наодинці...
Дукареліс відповів на це вимушеною усмішкою, але в його голові вирували інші думки. І коли опинився у своїй кімнаті, знову відчув напад паніки. Дружина почала розпаковувати речі, а він тим часом шмигнув у ванну кімнату. Він поглянув на своє обличчя в дзеркалі, на ту тінь, що мріяла далеко і в просторі, і в часі, немов увіковічена на старій, вицвілій світлині, з якої струменіла туга й печаль. Плеснув собі водою на обличчя, і раптом побачив, як його погляд тремтить на фоні віковічної незворушності світлини, намагаючись вирватися з миттєвого ув’язнення фотооб’єктивом. Хто на нього дивиться, Дукареліс власною персоною? Так, вирішив він після миттєвого відчуття сумніву. Ось побілені сивиною скроні, ось засмагла шкіра, карі очі. Це він і є! Потроху самовладання поверталося. Він повернувся до кімнати.
Дружина чекала його на розкладачці повністю оголеною. Жінки добре опанували такі витівки. З часу прародительки Єви вони перетворили збивання з пантелику на справжнє мистецтво. Жінкам подобається маніпулювати, а чоловікам ставати об’єктом маніпуляцій. Дукареліс пригадав Каліпсо, яка звабила Одіссея, заманивши в дальню печеру, поодаль від служниць і допитливих очей, на ложе обіймів та цілунків. Ось і ця жона захомутала його своїми хитрощами, поставивши перед вибором, визначеним наперед. Ось домогтися чого вона прагнула, перебуваючи за сотні кілометрів від нього. І Дукарелісу не лишалося нічого, як поступитися... раз-два, раз-два... Що тут скажеш; знаєш, мене неподалік чекає Антигона, мої серце й тіло тепер належать їй?
Після виконання подружніх обов’язків вони лежали спітнілі в обіймах. Усе пройшло не так і кепсько. Лише від копання долоні його загрублі, Марія скаржилася на дряпання. Вона розпалилася, не стримувала свою пристрасть, він просив її не кричати, їх можуть почути, і, зрештою, це нестримне крещендо потонуло в глухому стогоні завершення. Зараз у кімнаті стояла тиша. Вони дивилися в стелю, потім вона перехилилася й ніжно чоломкнула його у вуста. І закурила цигарку. Сказала, що тепер їй точно потрібен відпочинок, стільки часу в дорозі, гарно було б подрімати. Він сів на краєчку ліжка й підпер на мить чоло рукою. Ускочив же він у халепу й тепер не знав, чим усе це обернеться. Він постояв під крижаним душем, щоб прийти до тями, лишив дружині записку на комоді, схопив газети, які вона привезла з Пірея, і метнувся до кав’ярні біля марини для катерів. Забився в неї мов кріт, який пірнає в земні надра від найменшої небезпеки, чи заєць, що ховається у своїй норі, лише зачувши здалеку гарчання лютих хортів.
25
Він прочитав статтю про швидке розповсюдження СНІДу поміж атенськими трансвеститами. Й історію Тодороса Вернардоса, розбійника з гладіолусами, який був знайдений повішеним у своїй камері. Не оминув також і матеріал, який містив припущення та роздуми про ліву терористичну організацію «17 листопада». Журналіст аналізував їхні квітневі та травневі заяви, які стосувалися замаху на вбивство сержанта Роберта Джада, військовослужбовця Об’єднаної військової консультативної групи США в Греції. На певну мить усі думи тяжкії зникли з його голови, навпаки, з’явилося псевдовідчуття, що й він є частиною цього світу, переймається його проблемами та викликами, підхопивши вірус масової культури присмоктуватися до кожної дрібниці в особистих трагедіях і суспільних драмах. Після тривалого проміжку часу Дукареліс знову з головою поринув у злободенність теперішнього. Газети на острів потрапляли вряди-годи, тож він перебував у цілковитій ізоляції. Можна було повірити навіть у те, що за межами цього шматка суші на шість квадратних кілометрів іншого життя на планеті зовсім не існує. Певно, щось таке відчували супутники Одіссея на острові лотофагів. Але нагальних питань вистачало з головою. Він зітхнув; як можна було так заплутати власне життя, що безнадійним видаватиметься будь-яка спроба навести лад?
І якби ж то тільки це! Просто нізвідки – хоп! – перед столиком, де його догризали докори сумління, виринула Антигона. Струн-ко! Вона кинула на нього уїдливий погляд і кивком дала зрозуміти, що кличе на розмову. І пішла в бік марини до суднопідйомників. Він відчув напад паніки, піт градом почав бігти з чола так, наче біля скроні він відчув холодний ствол пістолета. Він рвучко згорнув газету й бігцем кинувся за нею слідом, роззираючись, чи ніхто не запримітить їх разом. Наздогнавши, він підхопив її за лікоть і потягнув за вітряк. Знов озирнувся, чи немає нікого поруч.
– Ти здуріла? Нащо було приходити?
Її погляд був чорний мов ніч, готовий вибухнути від найменшого поруху. Жіночі ревнощі були готові вирватися з жерла вулкану.
– Моєї вини нема, – намагався він пояснити ситуацію, – вона приїхала з власного бажання; я ні про що не знав. Це неприємний сюрприз не лише для тебе!
Але вона й слухати нічого не хотіла, на неї наче затьмарення найшло. Цього лише не вистачало йому, щоб вона привселюдно влаштувала йому сцену й викрила їхній таємний і недозволений зв’язок! Він благав її потерпіти кілька днів, доки його дружина не забереться, і взагалі тут не найкраще місце для розмов, спробуймо не втрачати голову.
– Мені треба йти, небезпечно нам стільки часу бути разом на видноті, – сказав він наостанок і повернувся до кав’ярні.
26
Знову розгорнув газету. Руки зрадницьки тремтіли. Думки переплуталися, він уляпався, потрапив у тенета, а мав же передчуття, бачив, як на обрії згущуються хмари, його життя перетворилося на порохову бочку. Глянув на острів’ян, які сиділи за іншими столиками. Ніхто на нього не звертав уваги. Газета лежала розгорнутою, але рядки танцювали перед очима. Його огорнув морок і він не знав, що переживає зараз: драму чи комедію.
У такому стані його й знайшла дружина. Проходячи, вона чмокнула його в щічку й сіла навпроти, повертаючи Дукареліса назад у реальність. Він подумав, що дійсність наразі є кошмарнішою за будь-яке його нічне жахіття.
– Що з тобою знов? – спитала дружина.
– Нічого, просто задумався. Знаєш, усілякі виробничі напасті...
– Усе буде добре! – обнадійливо сказала вона.
Вона ожила після короткого сну, від блідості не залишилося й сліду, очі лагідно сяяли. Вона підфарбувалася, блакитні тіні і яскрава рожева помада.
– Кави? – запропонував він.
– Ні, я краще пройшлася б!
І ось вони вже прогулюються вуличками селища, на випускаючи одне одного з обіймів, як улітку роблять усі парочки. Марія Дукарелі із захопленням розглядала будинки в традиційному для острівної Греції стилі. Вона зупинилася біля однієї закинутої садиби. На її думку, це було неймовірно! Покошені балки, купи каміння, пташині гнізда в розколинах і дірках, які почали затягатися рослинністю... Колишня велич будинку ще більше проступала в його руїнах... Дукареліс розповів, як у колись споруджували стріху, як в’язали снопи з очерету, робили з фіди конструкції й присипали її землею.
– Фіди? – Це різновид ліванського кедру, що любить сухий морський клімат Кіклад. Колись усі острови були вкриті хвойними лісами. Спосіб, яким збудували ці будинки, – додав він, – не дуже відрізняється від того, яким користувалися в прадавні часи. Майже нічого не змінилося. Світ лишається незмінний.
– Якби хтось узявся та реставрував цю садибу... – мріяла вголос Марія. Її мрійливість викликала в нього посмішку.
Вона почала розпитувати про історію острова. Такий сценарій його влаштовував, він уникав таким чином емоційних рифів і пасток. Відтак розповів про Кофос Лімен античності, показав протоку між Куфонисі та Керосом. Навіть зараз може здатися, що звідти долинає плескіт весел, на які налягають веслярі, долу опустивши очі, ритмічно дихаючи[20]20
Рядок з поезії Й. Сефериса «Аргонавти».
[Закрыть]. Потім перейшов до римської епохи – «біля селища були знайдені руїни римської вілли», а в стіні одного будинку виявили уламок від статуї, яка була римською копією. Потім коротко пройшовся по візантійській добі, згадав окремий період латинського панування після падіння Константинополя в 1204 році, зрештою дійшовши до захоплення Кіклад османами в 1537. З того часу острів уподобали пірати, перетворивши його на форпост для своїх нападів. Навіть зараз флотилія рибальських човнів усіх типів, якими володіють місцеві, переважає за кількістю будь-який інший острів Егеїди. Яблуко падає біля яблуні!
– А чому ти не розповідаєш про останки... Кассіопи, ви ж так її називаєте?
– Тому що про неї небагато відомо. Ми чекаємо результатів експертизи в лабораторії...
27
Дукареліс зрештою привів дружину й на місце розкопок. Та зі сміхом казала, що неодмінно має побачити на власні очі «місце злочину». Він умостився на каменюці, яка спершу видалася нестерпно розпеченою, але він вигляду не подав і почав розповідь. Перед ними розпростерся чарівний вид Порі, затоки із золотистими пляжами, навпроти якої темнів масив Аморгоса, а біля нього – Донуса, що, здавалося, у ту саму мить випірнув з морських глибин. На шляху додому вони спустилися на узбережжя, перевдяглися в плавки та поплавали. Потім довго лежали на піску. Вологе тіло дружини блищало й скидалося на біле сяйво, адже вкрите шаром одягу весь рік, лише зараз підставляло себе сонцю. На узбережжі вони були самі, їхня дихання тонуло в шумі хвиль та вітру. Певно, саме такими й були Гомерові береги[21]21
Алюзія на відому цитату з поеми О. Елітиса «Достойно єсть»: «Мовою грецькою наділили мене, й хатинкою на берегах Гомера».
[Закрыть]. Їй закортіло скинути з себе купальник, лишитися оголеною, щоб повністю відчути в собі первісну сутність людини, яка на цьому безлюдді скидає з себе машкару культури. Дукареліс, навпаки, занервував, скочив на ноги, роззираючись навкруги.
– Що ти робиш? Зовсім здуріла?
– Але тут же нема ні душі, – з вибачальним тоном відповіла вона, однак бажання злитися з первісним світом було зіпсоване. Вона пригорнулася до нього й провела рукою по грудях, помітивши, що й там волосся починає сивіти. Над ними промайнув сапсан і почав гасати в повітрі. На заході сонця вони рушили додому, лишаючи за собою нетривкі сліди на піску. На довколишніх дюнах, що збігали до моря, розцвіли панкрації.
– Знаєш, колись панкрації росли по всій Егеїді. Стародавні греки вважали їх символом довершеності. Ми називаємо їх морським крином, а біологія знає під назвою pancratium maritimum. Вони є на знаменитих давніх фресках, знайдених на Санторині, символізують пробудження весни.
Марія Дукарелі нахилилася й понюхала квітку. У неї був ніжний аромат. Дукарелісу дружина видалася схожою на збирачку панкрацій з тієї доісторичної фрески.
