Текст книги "Щоденник однієї зради"
Автор книги: Еміліос Солому
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)
16
Зранку про знахідку на Куфонисі вже сурмили всі медіа. Новини про людські останки та загадкове вбивство в доісторичному поселенні передавалося міжнародними інформаційними агенціями й облетіло весь світ. Через це директор Управління не забарився виступити із заявою й миготів раз у раз з екранів телевізорів у модному піджаку з шовковою хустинкою в кишені та прилизаним бріоліном волоссям. Дукареліса згадували в кожному повідомленні, та Марія Дукарелі сиділа наче на голках. Вона не могла збагнути дивну поведінку чоловіка. Чому він не поділився такою важливою новиною насамперед з нею? Чому про це вона довідується з телевізора? Як не крути, почувала вона себе п’ятим колесом у возі. Дукареліс не спілкувався з нею більше тижня.
Так, Марія дуже приблизно уявляла внутрішній світ свого чоловіка, не знала, що коїться в глибині його душі. Лише жіноча інтуїція могла дати поживу для підозр. Її колеги, його друзі неспинно надзвонювали, хоча в неї було повно роботи. Її вітали. «Вітаєте з чим?..» Вони все бачили в новинах; Йоргос має відчувати, що його мрії нарешті здійснилися, а вона має пишатися таким чоловіком!
А вона відчувала себе зрадженою. Саме Марія знала, що насправді він пережив, відчувала на власній шкурі його біль, зневіру, роздратування через неможливість знайти вихід, у яких він жив останні роки. Вона завжди була поруч, намагалася допомогти йому, підтримувала його. Була надійною гаванню, тоді як усе інше: інтриги й плітки в університеті, глухі кути та відкочування назад у справі дозволів на проведення розкопок, – видавалися каламутним пейзажом у тумані.
Вона начаклувала телефон сільради Куфонисі. Кілька разів спробувала набрати, нарешті їй поталанило. Відповів якійсь старечий голос.
– Кого-кого?
Зв’язок був препаскудний, таке враження, що вона дзвонила з іншого кінця світу.
– Кого? Дукареліса? Археолога?
Потім запала тиша, наче голос питав ще когось.
– Зараз він на розкопках. Хто його питає? Дружина? Спробуйте по обіді.
– Дякую! Бувайте здорові!
– До побачення!
Наступні два дні вона марно намагалася на нього втрапити. Весь день ходила насуплена як хмара, вибухала через дрібниці, але переконала себе зберігати рівновагу й не зриватися на ньому. Вона відчувала, що між ними щось не ладиться з того часу, як він приїхав на побувку з Куфонисі, і як він поїхав назад, наче за ним хтось женеться. Вона склала в голові картинку, доки слухала гудки в слухавці, і зрозуміла, що отакі, значить, справи...
В Атенах стояла страшна спека, аж асфальт плавився. І навіть з настанням вечора не приходила жадана прохолода. Над бетоном висіло розпечене марево й усе місто нагадувало парник. У пам’яті спливли ті дні, коли чоловік метався по квартирі, наче ув’язнений у клітці й постійно вибігав до кіоска за пивом. І це – Дукареліс, який все життя тим пивом гидував!
– Що відбувається? – одного разу запитала вона в нього.
– Нічого... – відрізав той, а потім додав із сумнівом у голосі. – Чому тут відбуватися?..
– Таке враження, що тебе щось турбує. Ти ж не п’єш...
– Тобі все здається. Це ж лише дві банки пива в спекотний день! Велике діло... Іноді й попуститися треба.
Він спробував приховати тінь, що майнула в нього по обличчю. Перевів розмову на іншу тему – його улюблена тактика – почав розводитися про історію та археологію, теревенити про шумерів, вавилонян і єгиптян, які зналися на броварстві. «За законами Хаммурапі, право на пивоваріння та обсяги продукту залежали від соціального статусу броваря». Наче дитина!
Марія подумала, може, і вона в чомусь винна, може, слід було раніше звернути увагу на ці дивні вибрики? За десять років шлюбу вони навчилися довіряти одне одному із заплющеними очима. У них усе було, як слід. Навіть можна сказати – вони були щасливим подружжям. Але нині шосте чуття підказувало їй, що фундамент дав тріщину. Ще ніколи до того вони не почувалися такими чужими. Й у цьому її провини точно не було!
– Так...так...Слухаю! – затріщало в слухавці.
Вона уявила собі, як він з винуватим виглядом стоїть в телефонній будці біля сільради на фоні розкопок, волосся трохи відросло, на скронях сивина, неголений і засмаглий. Вона його все ще кохала, тож така картина їй сподобалася. Усі ці роки вона належала йому і тілом, і душею. Не могла уявити собі життя без нього.
– Так, – повторив він, – Маріє, ти мене чуєш?
– Чую...
– Чому телефонуєш? Щось сталося?
– Сталося??? Та нічого не сталося. Таке враження, що на «щось сталося» маєш право виключно ти! – Вона мала намір поводитися врівноважено, але раптово спалахнула. Тембр його голосу, ставлення вивили її остаточно з рівноваги.
– Які права? Маріє, ти про що? Що коїться...
– Досить цих ігор, Йоргосе. Тут всі на вухах стоять через твою знахідку. І, головне, я дізнаюся про неї з ранкових новин! Ти якось не подумав про те, що, може, треба зателефонувати дружині? Я – що? – останнє колесо у возі?
– Емм... тут, на розкопках ми ж з ранку до ночі... і... Хоча, безперечно, твоя правда, але...
– Йоргосе, у тебе хтось є?
– Що????
– Кажу, в тебе є інша жінка?
– Що ти верзеш???
– Хто вона?
– Немає ніякої іншої жінки!
– Тоді чому ти не зателефонував? Я нічого не варта??
І так десять хвилин. Розмова, повна сумнівів і лицемірства, у час, коли острів повільно поглинала нічна імла. З порту долинало рипіння снастей і скиглення вітру, що здіймався надвечір.
Дукареліс почувався винним за брехню, яку почав плести. Він здавався собі боягузом. Він насупився і зблід. Вийшов до води. Став перед хвилями, що пінилися й бігли назад. Дивився на синявий Керос, який тонув у вечорових півтонах. Усе пішло не так, він не хотів іти на узбережжя Фаноса й побачити там Антигону. Хотів лишитися на самоті й подумати.
Розвернувся й пішов до свого помешкання. На шляху, проходячи на площі повз пам’ятник полеглим, він призупинився, щоб прочитати їхні імена. Дивна річ, стільки часу на острові, і от лише зараз він звернув увагу на цей вияв шани жертвам балканських війн і Малоазійської катастрофи. Це була данина, яку острів кров’ю виплатив під час визвольних змагань, що змінили вигляд та історію країни. Думки про героїв, що віддали свої життя, роз’ятрили його смуток. Біля таверни кира Анестиса його привітали місцеві. З тих пір, як сам губернатор відвідав їхній острів, його власний авторитет відчутно зріс, а з ним і повага до останків, які помандрували на дослідження в Німеччину. У таверні був Кукулес. Він підхопився й запросив приєднатися до них і випити чарчину ракомело. У таверні вже сидів журналіст однієї ранкової атенської газети, надісланий для висвітлення унікальної знахідки, якого й частував Кукулес. Дукареліс послався на якусь невідкладну необхідність, пане голово, та й голова розколюється від усього цього, «чекаю вас завтра на розкопках» – до журналіста, і – руки в кишені – розтанув у темряві. З кожним кроком напруження зменшувалося. Замислився, чи – хай йому грець! – не слід у всьому зізнатися дружині, покласти край цій грі? Він боявся, що таке зізнання стане могильною плитою для їхнього шлюбу. Жодних сумнівів щодо цього не було. Нащо власними руками вибивати собі ж око? З іншого боку, він відчував нестримний тілесний потяг до Антигони й визнавав це. Перетворювався наче на хижака, який раз у раз приходить по її тіло. Ці думки відвідували його не вперше. І щоразу він вагався, щоразу відкладав, певно, його прихованим бажанням було лишити все, як є, хай котиться собі, та й по тому! Якби він прагнув іншого, одразу відрубав усе на початку. Хоч він і був переконаний, що ці стосунки рано чи пізно зав’януть, а Антигона піде своїм шляхом. Після закінчення експедиції її чекав Лондон, а там – магістерська програма. Тоді, ймовірно, їхня жага вгамується й вони скористаються логікою та подивляться тверезо на речі. Саме так і трапляється, думав він, і лишав собі думку про все розповісти. Коли тепер усе обернулося таким чином, а дружина наполягала на своїх підозрах, то... Він відчував себе двічі винним: у зраді та в лицемірстві.
17
Антигоні про телефонну розмову з дружиною він нічого не розповів. На розкопках вона іноді, розминаючи спину, повертала голову й кидала на нього погляд. Він весь час сидів насуплений, поринувши у свої невеселі думки. Вона розуміла, що він її уникає, відчувала, що щось трапилося.
Пізно ввечері вона прийшла до нього, переступаючи на кінчиках пальців, щоб не видати себе. Він не став приховувати й розповів їй про підозри дружини. Вона не проронила ні слова під час його монологу, пригорнувшись у його обіймах. Лише одного разу з неї вихопилося щось на кшталт «і тепер що ти хочеш робити?», а він, намагаючись виплутатися зі своїх уривчастих слів, візьми та й бовкни: «... може, було б краще...» На світанку вони вислизнула з його кімнати й пішла до студентської стоянки.
Дукареліс подумав, що так краще. Їм треба побути на відстані хоч деякий час, випробувати себе. Однак він перший і не витримав, ні, не зміг. Тож без запрошення він приплентався на їхні звичні збіговиська на узбережжі, плюхнувся на пісок біля багаття, яке розклав Андоніс поміж двох тамарисків. Антигона поглядала на нього з німим подивом. Нащо він сюди прийшов? Зиркав на неї й він – потайки, поглядом винуватим, надломленим. Говорили не хотілося нікому. Запала тиша. Вони задерли голови й розглядали мерехтіння зірок. Кожен по-своєму бажав збагнути таємниці Всесвіту. Дукареліс мовчки курив і дим закручувався, підіймаючись нагору, мов пара з рота взимку на морозі. Він обпікав губи, а руку гріло дерево люльки. З кожною затяжкою тютюн спалахував жариною в темряві, Шерлоку. Одного разу він закашлявся, коли дим пішов не в те горло. Тоді він помітив, що Макіс сидить поодаль і її рука більше не затиснута в його долоні. Ось що змінилося! Він поспостерігав, як той безцільно дивиться кудись, занурений у якісь невеселі думки. Антигона хотіла порвати з ним ще того першого вечора, коли прийшла до Дукареліса біля скель. А він її відмовляв. Боявся, що так про їхній зв’язок довідаються інші, тремтів через можливість скандалу. Він розривався між жертвами зради та жертводавцями, зрадженими та зрадниками. На чиєму боці він був? Замислився, чи Макіс довідався про правду? Певно, так. І цією думкою він повсякчас мучив себе й не міг звільнитися від її тиранії. Усе крутилося довкола цієї таємниці. Нащо я сюди приперся... Я – мазохіст чи що? Ні, мазохістом він не був. Він прийшов, бо хотів знову побачити Антигону, дуже потребував цього. Не зміг би висидіти в чотирьох стінах, просто з’їхав би з глузду.
Сузір’я вгорі знову займали свої місця. Цікаво, чия рука розташувала там їх? Можна було все зробити інакше? Може, це сталося випадково? Перед зоряними піщинками галактики блимало якесь світло, перетинаючи все небо, цю авіасмугу в суцільній пустці. Дукареліс уявляв небесне склепіння як гігантську чорну вуаль, решето, крізь яке пробивалися смужки світла. Ясна річ, за цим покровом панувало безмежне сяйво, незбагненне, таке, яке ніхто не в силах охопити поглядом. Якщо лусне його шкаралупа, усе залляє світло й люди в один мент осліпнуть.
Андоніс намагався розпочати розмову.
– Оці сузір’я, – він показав рукою вгору, – не бачила жінка з розкопок. Також вони не схожі на описи давніх греків. Вони змістилися з того часу, як перемістилася вісь Землі. Північ стала півднем, а південь згодом знову північчю.
Та на його слова ніхто уваги не звертав.
– Ми що, хоронимо когось сьогодні? – він знову спробував привернути увагу. І повів далі: – Подумайте лишень, що все це колись припинить існування! Сонце стане червоним гігантом, а його страхітливі розміри поглинуть і спалять більшість того, що існує в Сонячній системі.
Але й ця репліка, узята неначе з якихось есхатологічних пророцтв, теж нікого не зворушила.
Тоді настала черга Павлоса. Він перевів розмову на знахідку. Почав розмірковувати, наскільки переконливими є висновки німецьких колег. Судмедекспертиза та остеоархеологічні методи відчутно покращилися. У Помпеях тіла, укриті вулканічним попелом, буквально розчинилися, але археологи навчилися заповнювати пустоти від тіл гіпсом, унаслідок чого вдалося відтворити не лише їхній вигляд, деталі зачісок та одягу, але й вираз облич у мить смерті. Але й це не йде ні в яке порівняння з тим, чого досягли британці в Саттон Гу. Кілька тижнів тому він прочитав це у фаховому журналі. Тіла зотліли, лишивши лише ледь помітні сліди свого існування, але вчені за допомогою ультрафіолету, спрямованого на піщаний ґрунт, змогли створити ефект фосфоресценції та сфотографувати невидимі останки. У ґрунті виявили амінокислоти та інші органічні сполуки й таким чином визначили стать і – що більш важливо! – визначили навіть групу крові. Тепер усе, пане професоре. Павлос перевів дух.
Його слова розбурхали уяву й викликали бурю вигуків подиву та відповідних гримас. Вони почали міркувати, чого чекати від ними знайденої доісторичної людини, чия смерть несподівано ввійшла в їхні життя? Андреас заявив, що, оскільки останки стали частиною їхнього життя, то покійницю слід вважати членом їхньої археологічної команди, а для цього варто придумати їй ім’я. Запропонував Кассіопу за подвійну подобу тієї, що водночасперебуває на землі та на небі. Ніхто не заперечував, з’явилися усмішки згоди й кожен подумки почав, згадуючи нещасне створіння, звати його вже Кассіопою.
Ось так і сиділи, дивлячись угору, сузір’я Андоніса все змінювали й змінювали своє розташування, аж поки зовсім не зникли з-перед очей. Їх, наче чорна діра, поглинула вологість. Густий туман розповзався Егейським морем. Саме він напував убогу рослинність цих безплідних схилів, висохлих городів і виноградників. Дукареліс дивився на вогонь. Коли язики полум’я підіймалися над дровиняками, йому видавалося, що бачить у них обриси цієї Кассіопи – бліде обличчя молодої жінки з сумним і невеселим виглядом.
Дукареліс подорожував метафізичними світами. Він міг би бути шаманом у широкому степу біля церемоніального багаття. Його думка зосередилася на смерті, він намагався встановити контакт з духами мертвих. Хотів відкинути власне Я, позбутися обтяжливої тілесної подоби, що заважала свідомості перебувати в колі неспинних змін, зникнути у Всесвіті, наче астероїд, що потрапив у мовчазний світ, повний вогню, гару й сірки. Та скільки б він не намагався, його душа, внутрішнє Я були прив’язані до цього драглистого тіла, лишалися бранцями нервових розладів і почуття провини.
18
Ранок починається з того, що в двері до Дукареліса наполегливо барабанять. Його витягають буквально з ліжка та з мішками під очима доправляють до поліцейського відділку. Там його вже чекає поліціянт з форменим кашкетом під пахвою, щоб зробити офіційну заяву. У той час, коли Дукареліс відчиняє двері до кабінету, він поправляє своє волосся. Сьогодні прибув колега з Атен, «виникли нові обставини щодо вашої справи». Поліціянт стежить за обличчям Дукареліса, водночас доводячи до його відома новину. Але воно лишається незворушними, офіцере. Коли слідчий з Атен запитає його про це, той скаже: «Нічого не відобразилося. Не виглядав враженим, лише застигнув на якусь мить, наче обмірковував щось, подивився під ноги й сказав, що незабаром зайде ще раз». Але якби він справді був спостережливий, від нього не сховалося б ледь помітне тремтіння повік Дукареліса – він мав би знати, що повіки іноді бувають продовженням душі, – він побачив би, що той відводить на хвильку погляд убік, а якби пильніше дослухався, почув би наполохане гупання його серця. Зрозуміло, такі деталі не притягали увагу сил правопорядку, які й так не вирізнялися особливою кмітливістю. Такі непомітні спостереження, певно, не стали б вагомим доказами вини чи невинуватості в суді, але для якогось гоїтеля людських душ чи досвідченого слідчого, який стільки всього побачив на своєму віку, це був неприпустимий недогляд – не увіковічнити миті, які висвітлюють душений склад Дукареліса.
Перш ніж причинити за поліціянтом двері, Дукареліс бачить в глибині коридора власницю пансіону. На ній панамка, які чомусь так полюбили японські туристи, що захищає її обличчя від уранішнього сонця. Вона поливає зі шланга квіти: герань, гортензії, трояндові кущі, гарденії, і дивиться в його бік. Але, немов наполохана власною неделікатністю, одразу нахиляється до квітів, поправляє панамку й починає зрізати зав’ялі бутони та жовте листя. Коли він вийде з номера, від господині й сліду не лишиться.
Він заглиблюється в лабіринт вуличок, усе поховане під суцільною побілкою. Чисте, ще без домішок, світло пече йому очі, пестить шкіру так ніжно, що аж тіпає. Споконвіку – Світло, і Година перша, коли вуста ще в глині на смак пробують речі світу[19]19
Цитата з поеми «Достойно єсть» нобелівського лауреата Одіссея Елітиса.
[Закрыть]. Підбори черевиків лунко гупають по бруківці. Унизу в порту він бачить пришвартований катер берегової поліції. У терміналі порту його очікує слідчий з Атен. Перед ним філіжанка кави, пане поліцейський. Випита давно, бо залишки кави зсохлі.
– Вітаю, пане Дукарелісе! Пам’ятаєте мене? – вітється той і простягає руку, холодну, наче вона рука мерця, що довго пролежав на кладовищі. Він здригається від потиску.
– Так, ви зі служби безпеки.
– Побалакаймо тут... – він показує вказівним пальцем на маленьку кімнатку за його спиною. – Перепрошую за таку таємничість, але... ви ж розумієте...
Дукареліс киває, але чи розуміє?
– Сідайте, сідайте! – продовжує слідчий та пропонує йому стілець, а сам ховається за дерев’яним бюро з покривленими ніжками, символом його влади. З нього градом біжить піт. Видно, що йому непереливки.
– Ще раз вибачаюся за надокучливість, пане Дукарелісе. Маємо дещо нове по вашій справі...
Він – людина пряма й переходить одразу до справи без зайвих розмов, викладає ситуацію так, як вона є. Його густі вуса ходять вгору-вниз, з ними рухається й шпакуватий їжачок стрижки. Формений ремінь стягує кругле, мов кавун, черевце, пане поліцейський, ознаку надмірного налягання на їжу та спритне. Нічого надзвичайного, типовий герой детективних романів у грецькій версії. Дукареліс стискає в руках бриль. Слухає, як той рядком умоглядно розташовує нові дані. Його дружину бачили в день її зникнення на Евбеї, в одному з прибережних готелів, з якимось чоловіком. Працівниця за стійкою реєстрації помітила, що вона поводилася знервовано. Пан назвав вигадані імена: Пан та пані..., вигадану адресу: Атени, Нео Психіко... Поліції не вдалося досі встановити його особу. Працівниця не змогла надати хоча б приблизний опис його зовнішності. Їй показували світлини з особами чоловічої статі, що належали до найближчого кола спілкування подружжя Дукарелісів, але безрезультатно.
Водночас поліція натрапила на неочікувану знахідку. За два дні до зникнення, дружина Дукареліса зняла з банківського рахунку, який до того не потрапляв до їхнього поля зору, дві тисячі євро. Лише позавчора банк надав нову інформацію за запитом!
– Вам про це щось відомо?
Він хитає заперечно головою. Видається втомленим і знесиленим.
– Ви знали про цей додатковий рахунок?
– Ні. Слухайте... у мене не було жодної підстави шпигувати за дружиною. Я ніколи до такого не опустився б. Але... пригадую... вона щось казала про якийсь рахунок, на який щомісяця переказувала трохи грошей, так... про всяк випадок...
У вас немає здогадок, навіщо вона зняла таку велику суму? Ні, – однослівно відрізав він. Щось з ним не так, виглядає блідим. Думками далеко звідси. Наче силиться щось почути. Потім стається вибух – крак – на сотню трильйонів клітин його тіла, яке колись він залишить у спадок цьому світові. У голові паморочиться. Затуляє рукою обличчя, розум провалюється в пітьму, йому потрібна склянка води.
– Принесіть води! – гукає слідчий іншому представникові закону.
А потім знову повертається до Дукареліса й питає, чому він поїхав з Атен, чому вибрав цей убогий закуток? І наче бажаючи надати цьому визначенню ваги, обтирає від поту чоло та шию носовичком. Дукареліс відповідає, що хотів трохи розвіятися, віддалитися від усього, що останнім часом не дає йому дихати, заспокоїти нерви; бачте, це місце для мене мов домівка, адже саме тут я здобув собі ім’я відомого археолога.
Утручається поліціянт, ставлячи склянку з водою на стіл, затримується в нерішучості, що робити далі, і чухає собі потилицю.
– Дякую. Тепер можеш іти. Вільний! – різко кидає йому слідчий і дивиться, як той віддаляється.
Слідчий просить Дукареліса знову пригадати ті останні дні перед зникненням. Чи він спостерігав щось дивне в її поведінці? Може... в неї був коханець? Робить наголос на останньому слові, спеціально розтягуючи склади. Останній тоне в запитальній інтонації. Дукареліс підводить голову й дивиться йому в очі. Погляд мутний, очі, налиті кров’ю, зараз луснуть капіляри й кров бризне тому просто в обличчя. Слідчий наполегливо чекає відповіді.
– Ні, у неї не було коханця. Не могло такого бути. – насилу видушує з себе тріснутим голосом Дукареліс.
–Пане Дукарелісе, спробуйте згадати знову ті дні. Нам потрібна ваша допомога!
