Текст книги "Щоденник однієї зради"
Автор книги: Еміліос Солому
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)
12
Саме Антигона була першою, хто ввіткнув ніж в її ребро. Її знайшли біля самої стіни, просто відгортаючи ґрунт. Спочатку з’явилися одна кістка, а потім – увесь жіночий скелет, що непогано зберігся. Вона перелякалася, це було зрозуміло по її голосу, але відразу опанувала себе, адже звернулася до Дукареліса не на ім’я, як це було під час їхніх особливих і таємних зустрічей. Він сидів під своїм тентом і вивчав знахідки, час від часу обтираючи обличчя та шию вологим рушником, попихкуючи люлькою, і уявити не міг, що той зляканий Антигонин зойк – «Пане професоре, сюди!» – змінить його життя і впише його ім’я на скрижалі видатних дослідників Кікладської культури. Жіночий скелет виявиться найважливішою знахідкою цієї археологічної експедиції, яка дасть відповіді на чимало питань щодо доісторичної егейської культури. З цього моменту вона стане об’єктом референцій для всієї грецької археології та поворотним пунктом в його особистому житті.
Отож він метнувся на голос, ще не уявляючи, що сталося, що виходить на поверхню, та помалу його очі почали округлятися: невже це правда? Світ довкола припинив існувати, коли з землі з’явилася вся бічна частина грудної клітини: так, правда. Він стрибнув у розкоп, вихопив ніж з рук Антигони. Торкнувся до її пальців, відчув запах її поту, те, як поруч дихає її тіло, як здіймаються схвильовано груди і його миттєво залила тепла хіть. Він заплющив очі, ні, не зараз, слід угамувати інстинкти, тут же поховання. Його пройняло холодом так, що він аж здригнувся. Відточеними, вправними рухами почав відділяти кістки від землі. Антигона заходилася відчищати їх пензлем. Дукареліс обережно вибирав ґрунт з черевної порожнини та грудної клітини, шийного відділу хребта і розкладав по пакетиках. Він скидався на криміналіста, судмедексперта, який збирає речдоки, виявляючи найменші сліди, найдрібніші деталі, які для інших, невтаємничених, не мали б жодного сенсу. Він знав, що геть усе має значення, якась дрібничка може стати ниткою, що веде до розгадки. Усі облишили свої заняття та гуртом спостерігали за священнодійством. Ангеліки та Павлос постійно фотографували розкоп, Дукареліс лінійкою робив заміри, аж доки скелет повністю не показався на поверхні.
Минуло чимало часу, день переходив у сутінки, на заході сонце ввібралося в темно-пурпурний колір, але ніхто не йшов з місця розкопок. Ця важлива мить викарбувалася в пам’яті кожного, ніхто не нарікав на відсутність води, голод, утому. Але коли опустилася темрява, Дукареліс усіх відправив у поселення – ро-зій-ти-ся! – роботи їм тут більше не було чого. Сам він мав залишитися до приїзду поліції. Капітан завжди залишає корабель останній, пане професоре. Він прикрив останки целофановою плівкою, що на них не потрапила нічна роса. Скелет на могла залишити й Антигона, з іншого боку, саме вона його знайшла, і тепер з цими кістками, ми, земні, з землі утворені, і в тую ж землю підемо[18]18
Уривок з чину Великої Панахиди.
[Закрыть], її поєднував життєвий досвід. Макіс хотів лишитися з нею на вияв товариськості, але вона наполегливо відмовилася. Зачеплений за живе, він кинув на неї пронизливий погляд.
– Останнім часом я тебе не розумію, – сказав їй з образою в голосі. У своєму чорному одязі він скидався на тінь, яка в мороку ночі перестала тремтіти й розчиняється між каміння.
Уперше якісь підозри прокинулися в його голові, він кинув косий погляд на Дукареліса. Але вона лишилася непоступливою й відправила його разом з іншими.
– Іди, зі мною все нормально.
13
Вони в нестямі мовчки дивилися на це бідолашне, дивне створіння, яке через п’ять тисяч років видобулося з надр землі на світло сонця. Те, що не могла зробити через присутність інших, Антигона зробила зараз; вона схопила Дукареліса за руку, притягнула та поцілувала в уста, відчувши смак його поту й пилу, що вкривав тут усе, напруженість і трепет його тіла через несподівану, важливу знахідку. Справді, кохання тут, у володіннях смерті, поміж кісток, мало макабричний вигляд. Антигона збагнула, наскільки ці людські останки важливі для нього, і єдиним питанням, хоч відповідь на нього була безсумнівна, на яке вона хотіла почути роз’яснення було: чи справді цю доісторичну людину вбили?
–Я, звісно, не судмедексперт, але... схоже на те, – відповів він. – Про це свідчить розтрощений череп, камінь, що міг слугувати знаряддям, недбале поховання в межах будинку біля стіни.
На питання щодо статевої приналежності Дукареліс дуже обережно припустив, що йдеться про жінку.
– Чому її вбили?! – У її голосі бриніла туга по жіночій долі у світі, де з давніх-давен панувало всесилля і – вона була переконана в тому – свавілля чоловіків.
– Хтозна чому, людська душа – темний ліс. Однак певні речі в психіці незмінні; так було в доісторичні час, так лишається й нині.
–Якщо людина незмінна, тим паче слід дізнатися про тих, хто жив тисячоліття до нас!
– Так, – погодився Дукареліс, – одна з цілей пізнання саме в цьому. Але більше відповідей дасть спеціальне дослідження в лабораторії. Краще почекати, не бігти поперед батька в пекло, адже те, що ми уявляємо чи припускаємо, часто виявляється бажаним, а не дійсним.
Уже добряче стемніло, а вони все ще сиділи в могилі. Антигона вже справді перелякалася; від сидіння біля останків віяло могильним холодом. Вона забилася в куток і жалілася на холод. Дукареліс пригорнув її, щоб заспокоїти. Раптове биття крил в них над головами змусило її підстрибнути, виструнчитися. На вустах завмер зойк.
– Не лякайся, це – сова! – заспокоював її Дукареліс.
– Крик сови кличе біду. – Озвалась Антигона. – Трапиться щось лихе.
– Які дурниці! Кумедні забобони! – Дукареліс нагадав їй, що в давніх греків сова символізувала Атену, богиню мудрості. Перед Саламінською битвою, коли грецькі стратеги радилися на палубі трієри, раптом над їхніми головами пронеслася сова й усілася на щоглу. Цю появу трактували як добрий знак для завтрашньої битви.
Та Антигону це зовсім не заспокоїло, вона перетворилася на слух, смикаючись від найменшого шурхоту в кущах чи на камінні.
– Не переймайся ти так! – продовжував Дукареліс зі щирими намірами. А що він міг ще сказати? Розповісти, що під час вивчення флори та фауни майбутнього місця розкопок довідався, що острів облюбували носата гадюка (vipera ammodytes) разом із західним удавчиком (eryx jaculus), якого місцеві називають мотузяником, унікальним видом удавів, що мешкають в Європі, який знаходить здобич, заповзаючи в нори гризунів, а їх тут повно?
Вони ненадовго замовкли; так і сиділи, обійнявшися, під нічним небом. Знову від загону з худобою притягло важкий козячий дух, чувся тупіт копит. Несподівано Антигона запитала:
– Йоргосе, що з нами буде?
Дукареліс розгубився. Що буде з нами? Такого питання він не очікував. Звідки воно взялося? Зависло в повітрі наче біла хмаринка, яку поглинає нічна пітьма. Така тверда, пружна, що, простягнувши руку, можна було відчути долонею, як її поверхня впивається в шкіру, заморожує кров, паралізує тіло. Такі слова саме в цю мить! Запала мовчанка, він передихнув.
– Що буде?.. Хтозна що буде... – загадково відказав він. Вона мала розчарований вигляд. Виборсалася з його обіймів, наче морський відплив, сіла, зіпершись спиною на стінку розкопу, і огорнула себе руками, немов крилами, щоб хоч якось зігрітися.
– Не слід було тут залишатися. Скільки вже часу сидимо... – буркнула вона розлючено.
Але через кілька хвилин на віддалі залунали голоси, потім з’явилися тіні. Світло ліхтарів затанцювало на кам’яних брилах і почало підніматися в їхній бік. Це було десь двадцятеро допитливих острів’ян, яким кортіло дізнатися, що відбувається, які таємниці розкопали в їхніх краях? Щоправда, було б надмірним казати, що вони бігли зустрітися зі своїм корінням, хоча той, ким колись були ці останки, топтав тут землю тисячі років тому. Поміж ним був один з жандармів, а очолював процесію голова сільради Кукулес на правах законного лідера, пане професоре. Його хитрий погляд обводив то Дукареліса, то перекидався на Антигону, яка стояла біля могили, але оминав скелет, який лежав у ній. Такого битого вовка було складно надурити, щось відбувалося між цими двома. Сама знахідка його не так уже й цікавила; він не мав оцих сентиментів до минувшини, хай цим бавляться медіуми, духовидці та інші пришелепуваті такого штибу, мертві – з мертвими, живі – з живими! Але ж ці ось порушили одвічний лад, улізли в справи мертвих, притягли їх у світ живих. От хай тепер самі все й розгрібають! Чоловічки в його метушливих очицях збільшилися настільки, що надавали йому якогось позаземного вигляду. Дукарелісу навіть здалося, що вони спалахували, жевріли в темряві, наче жарини.
Жандарм усе дивувався, нащо їх о такій годині викликали в цю глушину, а Дукареліс йому втокмачував, що з цього моменту розкопки мають перебувати під охороною, адже їхня знахідка має виняткову важливість, імовірно, вона – єдина зберіглася непошкодженою з кікладських часів. Сільський голова зі скепсисом поцікавився, наскільки цінною може виявитися купа кісток? Їхній власний цвинтар вони ніколи не охороняли, а там у могилах спочивають сотні скелетів і, наскільки йому відомо, ще ніхто не накивав п’ятами. Було очевидно, що центром прийняття рішень, мозком влади, є саме він, а жандарм просто виконує роль її руки.
– Це зараз не на часі, пане Кукулесе! – перервав його Дукареліс. Жандарм спробував як папуга пробелькотіти те ж саме: яка цінність може бути в скелета... кому він тут треба... не бачу сенсу стирчати тут цілу ніч...
–Якщо ви маєте рацію, тоді, з якого дива за минуле десятиліття «чорні копачі» перерили весь Керос, до якого, між іншим, рукою подати? – накинувся на них Дукареліс.
Але ті продовжували стояти на своєму. Кукулес парирував тим, що ранньокікладське кладовище в Агрильї не охороняється, а там точно мають існувати останки. Дукареліс дикторським тоном повідомив йому, що і там поховання були розграбовані, кому-кому, а йому так точно про це слід було знати. З його слів війнуло такою іронією, що Кукулес замовкнув. Дукареліс виглядав геть знесиленим, йому уривався терпець, пане голово. Такої пізньої години й мови не було подзвонити чи надіслати повідомлення в 21 Управління, там уже нікого не було, треба зачекати до ранку наступного дня, пане директоре.
– Хай роблять, що хочуть, – ледь чутно сказав нарешті Дукареліс; сам він, певно, лишається тут на всю ніч сторожувати знахідку, а вони хай собі йдуть, лише зранку нехай хтось повернеться охороняти територію. Антигона почала протестувати, але в нього не залишалося вибору, він не хотів, щоб зі знахідкою могло бодай щось трапитися. Сільський голова насмішкувато поглядав на них, штовхаючи ліктем свого супутника, мовляв, теж мені, знайшли кого дурити. Антигона вирушила з ними, так би мовити, «під невпинним наглядом та охороною». У неї зовсім не лишилося сил, крім того, її страшенно лякали кістки.
14
Із сутінками піднявся туман і холод проймав до кісток. Щоб хоч якось зігрітися, він заліз під тент. Відчував себе брудним у цьому ношеному, просякнутому потом, мокрому від нічної вологості одязі. Час від часу починав куняти, але сумління одразу змушувало його смикнутися й розплющити очі. До його слуху доносився монотонний звук годинника – тік-так, тік-так – і він помічав, що автоматично починає лічбу. Підводив погляд і намагався розгледіти Кассіопею, Скорпіонове жало, щоб знайти хоч якесь опертя, за допомогою якого він пересвідчився б, що справді існує в цій непроглядній темряві. Чи це так, чи він перетворився на витвір уяви?
Він залишився там на самоті, його проковтнули тіні. Звук копит із сусіднього загону долинав до нього наче з-під землі. Чомусь пригадалося, що в диявола козячі ратиці. З якого дива такі думки?! У такій непроглядній темряві, без жодної живої душі довкола не така вже дивина повірити в ці байки. Тож де він: по сей чи по той бік? Скільки б він не приндився, проганяючи від себе страх, тепер настала його черга. Жах війнув на нього холодом і почав розноситися кров’ю по тілу. Раз у раз воно судомно смикалося, а шкіру поколювали голки. Просто перед ним у ямі лежала вбита тисячі років тому жінка. Він почав відчувати, що якісь незримі, загадкові сили вивільнилися з пут, що утримували їх, піднялися до нього на поверхню й чекають. Він порушив їхній вічний сон, витягнувши їх з доісторичних глибин. Час від часу він підповзав до краю розкопу. Чиркав запальничкою й вдивлявся в накриту клейонкою знахідку. Її кістки фосфоресціювали. Вона лежала внизу, мовчазна, скута тисячолітньою хтонічною долею; Кукулес, пане голово, таки мав рацію. Розтрощена верхня частина черепа, зігнуті коліна, дивним чином вивернутий таз, наче тіло лежить на боці. Якби він міг розрізнити, хоча б уявити риси її обличчя, він побачив би вираз жаху, і миттєво по тому – судому сильного болю, з яким душа полишала цю бідолашну істоту. Те, що він бачив, було жахливим – жодних сумнівів! – огидно-жахливим, і він залишився із цим на самоті, посеред безмежності Всесвіту, де не було більше нікого! Раптом він відчув себе наче затягнутим у якусь жахливу історію, з тих, що вигадував Едгар Алан По.
Перед ним з хмари тютюнового диму від люльки постала на якусь мить його мама, матусю, що тягне його, ще зовсім дитя, за руку по вулицях Волоса. Вона шукала роботу й не мала на кого залишити дитину. Вони, голодні та гнані, поїхали з села. Пережили всі лиха тієї епохи, і голод, і зубожіння, які багатьох звели в могилу. На площі мама спинилася біля забігайлівки, певно, їм треба була посудомийка. І раптово опинилися вже далі, під ліхтарем. На ньому висіла чиясь голова, довкола якої з мерзенним гудінням кружляли здоровезні зелені мухи, повзали, мамо, по набряклій шкірі та загуслій крові. Вона була страшенно деформована, навіки розплющені очі й досі дивилися на смерть, яка явилася, щоб одним махом перерізати нитку життя. Над головою, на поспіхом змайстрованій картонці, значилося ім’я вбитого з написом «Комуняцький бандит»... Однак він був іще дуже малий і не вмів читати. Та відрізана голова добре закарбувалася в його пам’яті як образ варварства, що набуло найрадикальніших форм. Він побачив, як мама із силою замружується й відвертається, закусивши губу. Пришвидшує крок, ідучи далі бульваром. Душить ридання, що піднялися аж до горла й схожі на звуки, які йдуть із підземних глибин, якогось колодязя – чорної діри, що всмоктує в себе долі людей. Увесь час, коли вона тягла малого за собою, його погляд лишався прикутим до ліхтаря, аж доки вони не завернули за ріг. З того часу спливло багато води...
Отакими спогадами про колишні труднощі й негаразди розважав себе Дукареліс, аж поки рожевоперсне світло не замріяло з-за Аморгоса. Він почав розрізняти протяжний гірський хребет, що проступав над морем з багряної сутіні, а з-за нього неквапом підіймалося сонце. Видовище, яке почало огортати його звідусіль, скидалося на диво творення й перший день світу, що з’явився з хаосу та пітьми. Який же він був прекрасний! І скільки можливостей існує для того, щоб побачити це?! Але стільки світанків і заходів сонця марнуються дарма...
Десь близько восьмої, як і обіцяв, прибув з кислою мармизою жандарм, незадоволений, що його погнали в таку рань, пане професоре, виконувати свій обов’язок. Дукареліс скасувавсьогоднішню роботу на розкопі, але, своєю чергою, надіслав своїх співробітників на місце наглядати, чи все відбувається, як слід; органам правопорядку він не довіряв, а в диявола завжди було багато ніг, і всі – козлячі. Він зателефонував із сільради до 21 Управління доісторичних і кікладських пам’яток. Зрештою, це було частиною зобов’язань, які він узяв на себе, підписавши угоду. Покликав начальника. Той зразу з’явився з іншого боку дроту, пане начальнику. Відповідав з теплим тоном, навіть по-дружньому, наче вони приятелювали багато років. Тон цей з’явився з того часу, коли начальник Управління клопотав перед керівництвом Міністерства скасувати попереднє рішення й затвердити нове. Ви отримаєте те, що вам потрібно, пане Дукарелісе, не переживайте, спливли в пам’яті слова того, кому він особисто йому зателефонував, щоб привітати, повідомити про схвалення проєкту й вибачитися за непорозуміння (так він назвав попереднє рішення свого міністерства). І ось тепер він біля слухавки.
– Дорогий друже, яка прекрасна новина з самого краю світу... – почув Дукареліс його бас і відчув, як нудота підступає до горла. Він прозвітував про знахідку, висловив побоювання, нагадавши довгу історію розграбування археологічних пам’яток в регіоні, чуючи, як той віддаляється разом із низкою різноманітних охів та ахів.
– Лишіть це мені. Я про все подбаю. Особисто контролюватиму! – такими були останні слова начальника, підкріплені також запевненням, пане начальнику, що за першої ж нагоди він відвідає острів.
Знесилений, Дукареліс подзьобав щось зібране нашвидку господарем таверни, помився й завалися спати на кілька годин. Більшого дозволити собі він не міг. Після пробудження він дізнався, що з Міністерства внутрішніх справ надійшло розпорядження: два жандарми мали вдень і вночі охороняти територію розкопок. Також у ньому йшлося про те, що для підкріплення особового складу буде відряджено ще одного жандарма. Цього разу начальник Управління одразу все зробив, як слід.
15
Наразі скелет перебував у стані in situ, неушкоджений, у всій, так би мовити, археологічній красі. Ось розтрощений череп і поруч гостра, убивча каменюка, руки, грудна клітини із дванадцятьма парами ребр, таз та нижні кінцівки. Жодних ознак похоронного інвентаря, лише розкидані довкола шиї намистини – усе, що залишилося від доісторичної прикраси. Креслення схеми положення тіла Дукареліс виконав сам, прив’язавши його до сторін світу й розділивши на три зони: череп, верхні кінцівки, нижні кінцівки, занотував необхідні виміри: глибину від поверхні та довжину скелету. Потім усе сфотографував з табличками, що містили коротку необхідну інформацію та стрілки орієнтування.
І ось, одного прекрасного ранку, він уже стояв разом з сільським головою Кукулесом і начальником Управління біля нашвидку облаштованого вертодрому на кам’янистому плато. Напередодні їм надіслали депешу. Кукулес підняв на ноги все село: прибирати та чепурити, раз-два, раз-два..., безграмотно виводити на транспаранті: «Ласкаво просімо, пане губернатор!» Дукареліс насилу випросив у когось праску дати лад костюму. Буревій від гвинтів зірвав з нього бриля та скуйовдив волосся. Він устиг прикрити руками обличчя, але все одно його з голови до ніг обсипало пилюкою. Дивна річ! Саме в цей момент, посеред усієї цієї веремії, Дукареліс подумав, що початок є: здійнята пилюка є першим шаром, що вкриває доісторичні артефакти, які він як археолог розшукує стільки років. Тож треба готуватися до наступного кроку...
Начальник Управління відрекомендував усіх. «Пане губернаторе, познайомтесь! Йоргос. – Так він його назвав. – Один з найбільш здібних і талановитих археологів нашої країни!»
По обличчю Дукареліса майнула саркастична усмішка. Він пам’ятав про цькування, пережиті за минулі роки; губернатор сприйняв її за добрий знак і вияв покірності: цей науковець знає, як себе поводити. Він ішов по розкопках і намагався бути невимушеним, такий собі «простий хлопець» у футболці Lacoste та замшевих черевиках, як поводять себе політики, підлаштовуючись під будь-яку ситуацію, під будь-який тип виборців або, пане губернаторе, кліматичних умов. Видовище їх вразило, не кожного дня бачиш перед собою доісторичну людину, ще й нагло вбиту – загадкова детективна історія з глибини віків. Губернатор пожартував:
– Тепер, пане Дукарелісе, вам слід стати трохи Шерлоком Голмсом!
Начальник голосно розреготався, підхоплюючи думку:
– Кожен археолог, який трудиться на благо науки, повинен мати здібності Шерлока, Еркюля Пуаро та міс Марпл, пане губернаторе! – Він пригадав, що читав з Агати Крісті й почав просторікувати про «Вбивство в Месопотамії».
Студенти уважно ловили кожне слово, спостерігаючи за імпровізованим променадом важливих персон поміж розкопок. Андреас скористався нагодою й повісив на Дукареліса прізвисько: «Наш Шерлок Голмс! На міс Марпл він явно не тягне!»
Губернатор намагався з’ясувати, наскільки, попри факт цієї неймовірної знахідки, територія всього острова є важливою для доісторичного кікладського періоду. Дукареліс з необхідною обачністю висловив йому свої припущення щодо зв’язку цього поселення з ранньокікладським кладовищем в Агрильї, розташованим на відстані двох кілометрів звідси. Начальник підтакував, ствердно киваючи в такт головою. Незвичний спосіб витісування могил в сланцевій породі, похоронний інвентар та інші знахідки також поєднують його з кладовищем в Айя-Фотья на північно-східному боці Криту. Імовірно, саме в Айя-Фотьї найдавніше знайдене поселення кікладського типу за межами самих островів.
Губернатор був у захваті від усього, що побачив і почув, тож одразу запросив усіх членів археологічної експедиції, жилавого місцевого попа, сільського голову та жандармів розділити трапезу з ним та його почтом, пане губернаторе, у таверні кира Анестиса. Там усі погуляли на славу та наїлися від пуза свіжої риби, смачного місцевого козячого сиру. Губернатор раз у раз підіймав чарку за ще більші здобутки в майбутньому, підкреслюючи, що за обставин, які склалися, обласна рада вважає своїм обов’язком узяти на себе повне фінансування розкопок на наступні кілька років. Ці слова віталися товариством бурними оваціями, за винятком жандармів, які не змогли відірватися від тарілок і, ремиґаючи мов худоба, навіть не підводили голови. Перед десертом Кукулес набрався сміливості й підкотився до губернатора з викладенням болючих проблем острова, що так і не знайшли попередньо свого вирішення в межах можливостей та компетенцій. Той почав говорити загальними фразами, посилаючись на розробку й початок реалізації в області довгострокових програм – іншими словами, чекайте, дорогенькі, до Другого Пришестя – потім по-царському попрямував до гвинтокрила й відлетів, завершивши короткочасну робочу поїздку.
Дукареліс нарешті міг повернутися до роботи й пірнув у неї з головою та всією академічною педантичністю. Те, що тисячі років складало єдиний комплекс, було розібрано на фрагменти. Те, що вічність берегла в недоторканій цілісності, було піддане всебічному аналізу. Великі кістки помістили в паперові пакети, щоб ті увібрали в себе вологу. У менші пакетики поклали менші кістки: фаланги пальців, зуби, хребці. Фрагменти черепа й тазостегновий суглоб поклали в целюлозну вату, щоб уникнути пошкоджень. У кожному пакеті були картки з усіма даними. Потім весь матеріал запакували в коробки для транспортації. Лише одну ніч їм треба було перебути в повелителя кімнат під сигналізацією Кукулеса, пане голово. А той, перед тим, як натиснути кнопку активізації, жартував, що череп має спільні риси з капітаном Вангелісом, той самий тип щелепи, погляньте лише! Зовні залишили на чатах жандарма; хто б йому ще вчора сказав, що він охоронятиме доісторичний скелет, наче якогось небезпечного злочинця?! Наступного дня гвинтокрил губернатора забрав усі коробки й у супроводі представника археологічної служби взяв курс на Німеччину, де була спеціалізована лабораторія.
