Текст книги "Щоденник однієї зради"
Автор книги: Еміліос Солому
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)
48
У низці цих, залитих лагідним світлом, днів, на другу осінь після розкопок в Куфонисі стався й один прикрий епізод. Ректор запросив його до свого кабінету. До його рук потрапила анонімка. У листі докладно розповідалося про його зв’язок з Антигоною. До нього, звісно, ходили різні чутки, у коридорах університету можна було почути перешіптування щодо «цього скандалу». Звістки про нього перетнули Егейське море зі швидкістю світла й дісталися до Атен, випередивши самого Дукареліса. Ректор махнув листом, наче робив випад зі шпагою, і кинув його перед Дукарелісом. У його дружини був інший почерк. Та й Марія Дукарелі ніколи не вдалася б до такого, тим паче не ховалася б за анонімністю. Скоріш за все, лист написав Макіс, але наразі це не мало жодного значення. Ректор запитав, чи звинувачення відповідають дійсності?
– Так, це – правда! – без зупинки, холодно відповів Дукареліс.
Ректор зняв окуляри, поклав перед собою, відкинувся на спинку крісла й почав замислено, наче вивчаючи, дивитися на нього. Погляд був стомлений, наче погаслий.
– Пане Дукарелісе, ви знаєте, як я вас ціную. Але зрозумійте, що справа набуває серйозного характеру. Його обличчя потемнішало, наче на нього набігла готова пролитися дощем хмара. Дукареліс навіть глянув угору, там нічого не було; просто химерна витівка розуму.
Він почувався учнем, що отримав прочухана від учителя. Таке вже було. У школі він переписав у зошит олівцем текст, по якому завтра мала бути контрольна з перевірки орфографії, і потім витер його стирачкою. На уроці з усіх сил він затуляв зошит, щоб не побачив учитель, який прогулювався між партами. Але той побачив. Висмикнув його зошит, підніс ближче до своїх окулярів зі значним мінусом, роздивляючись сторінку. Потім підняв його з місця, відвів до свого столу, наказав витягнути вперед руки й перед усім класом шмагав по пальцях указкою. Кожне хльоскання пронизало завмерлий клас. Йому було боляче, сльози котилися з очей, та він мовчав. Тіло почало тремтіти від беззвучних ридань. Він рахував удари: один, два, три... усе чекаючи, що цей буде останній. Останнім був сьомий. Потім учитель дав йому такий потиличник, що він відлетів до перших парт.
«Негідник!» – не вгамовувався він, і з його рота летіли бризки, щедро орошаючи відкриті книги учнів. Дочекавшись, коли покараний повернеться на своє місце, він ткнув у його бік пальцем і, витримавши паузу, сказав, дивлячись в очі: «Мене від тебе нудить, як від блювотиння!» Потім одразу пролунала патріотична проповідь про роль школи, правильне виховання, православ’я, принципи та цінності Батьківщини, які «треба вберегти від облудної зарази комунізму, червоного звіра, для якого немає нічого святого!»
«Треба вирвати з корінням – повчав він школярів, – будяки марксистсько-ленінської ідеології, які отруюють грецьке суспільство. І ось, подивіться, наочний приклад їхнього впливу».
По поверненні додому він спробував заховатися від матері. Лише ввечері крізь зуби від побажав їй доброї ночі. дивлячись на стіну, і одразу з головою пірнув під ковдру. Вона щось підозрювала, безперечно. Заглянула під ковдру, побачила його одне підбите око та розпухлі від ударів пальці. Зранку вона пішла до школи, тягнучи його за рукав. Він слухняно плентався в задовгому – на виріст – одязі й стоптаних черевиках. Мати поставила його перед учителем. Дукареліс повісив голову й побачив, що через дірку на черевику видно пальці.
Мати здійняла галас. Грюкнувши кулаком по столу, вона зарепетувала: «Я відправили його до школи, бо тут навчають грамоти, а не калічать. Я подам скаргу в міністерство!» Учитель спробував щось пробелькотіти, та мати його обірвала. Не хотіла нічого чути! Вона так і залишила його стояти перед класом, опустивши голову, не знаючи, що робити від отетеріння. З тих пір його ніхто не займав. Однокласники навіть ув очі уникали подивитися.
І от тепер у ролі вчителя був ректор, а він знову був неслухом, який має виправитися. Дукареліс добре зрозумів усі ці натяки та попередження, хоча, скоріше, погрози, загорнуті в красиві фрази.
– За таких обставин, пане Дукарелісе, ви не лишаєте мене вибору! – Він раз у раз ойкав та зітхав. Подивився на свою каблучку і кілька разів нервово провернув її довкола пальця: —Треба скликати позачергове засідання Вченої ради університету, щоб розглянути...
Дукареліс обірвав його на півслові. Він висловлювався від щирого серця, пане ректоре.
– Я не збираюся ні перед ким виправдовуватися. Це мої особисті справи, і хай вони нікого не хвилюють: ні вас, ні інших. У статуті університету немає жодного пункту, який змушував би працівників робити те, що вони не хочуть робити, а я не маю наміру звільнятися з університету за власним бажанням.
Той зацьковано зиркав на Дукареліса. Каблучка нервово барабанила по поверхні столу. Дукареліс відчув піднесення через можливість поквитатися.
– Хай той, хто без гріха, кине в мене камінь! – сказав він, хоч і вирішив лишити осторонь, те, що говорилося пошепки про самого ректора та його проколи впродовж тридцятилітньої кар’єри. І він по черзі виклав десяток інтрижок його колег, не опускаючи імен, згадуючи викладачів і викладачок, і окремо зазначаючи поодинокі випадки, які закінчилися щасливим шлюбом. У ректора очі полізли на лоба. З кривою посмішкою Дукареліс кинув у самому кінці, що в разі несприятливого розвитку справ йому не залишиться нічого іншого, як захищатися. Тоді, пане ректоре, він буде змушений оприлюднити всі ці факти, абсолютно ВСІ.
49
Дукареліс не збагнув, як збіг час. Антигона затягла його в цілком інше життя за межами щоденної рутини, притрушених пилом університетських полиць і розкопок. Її юнацький максималізм руйнував його консервативні нахили та манірність. Наче коток вона пройшлася по складній мережі його звичок, колу спілкування – усьому, що він дбайливо беріг зі студентських років аж до того літа на Куфонисі. Вона прагнула увібрати в себе життя, яке щойно відчула в усій його повноті, з усією силою юнацького завзяття. І Дукарелісу не лишалося нічого, як віддати себе на ласку цього бурхливого потоку.
Вони весь час опинялися поза стінами свого родинного прихистку, сиділи в ресторанах, ходили в кіно, забрідали заради цікавості на університетські тусовки, опинялися в найтемніших куточках Екзархії[36]36
Атенський район Екзархія відомий своїми анархістськими сквотами (самозахопленими приміщеннями).
[Закрыть]. Ось так, несподівано, одного вечора в «Барі над морем» вони натрапили на гурт одногрупників Антигони. Пане професоре, якими вітрами? Чорне вбрання, військові боти, довгі патли, неголеність. Притягли два стільці й Дукареліс неуникно опинився в центрі уваги. Розмова не клеїлася, перекидання косими поглядами, задумливе совання келихів з пивом... Дукареліс відчув себе не у своїй тарілці чи радше як риба, яку викинули з води. Вони трималися сторожко, але ближче до півночі їхні язики почали розв’язуватися. Дукареліс розпитував про навчання, ті – про археологію; їхні цікавили форми владних відносин, суспільне розшарування та ієрархії в доісторичних Кікладах. Усе було добре, аж доки один з них не запитав у лоб: «Антигоно, а що там Макіс?» У Дукареліса все похололо всередині, келих з пивом зупинився на пів шляху до вуст. «Уявлення не маю, ми давно не бачилися» – пролунало у відповідь. І знову зависла мовчанка.
Вони їх зустрічали ще кілька разів у тому самому місці. Ті ховалися в найтемніших кутках, пили бурду, яку тут називали пивом, диміли як паротяги й годинами обговорювали Прудона, Малатесту та Бакуніна. Але тепер ніхто не відвертався, роблячи вигляд, що не помічає їх, навпаки, вони пригощали своїм куривом, ледь не силоміць. Це була «трава». Антигона всміхалася, коли він пробував затягнутися, але від чаду спершу сильно закашлявся, та не кинув. Ті вибухнули оплесками, наче він пройшов обряд ініціації й тепер був своїм. «Лишається ще кинути коктейль Молотова!» – жартували чорні балахони. Це був перший та останній раз, коли Дукареліс курив маріхуану. З того часу він продовжував неформальне спілкування з деким з тієї компанії, через що студенти наступних років, які поділяли їхні анархістські погляди, вважали його своїм, представником «п’ятої колони» в стінах начебто ретроградного університету.
Але з роками все потроху верталося на круги своя, набуваючи природного ритму, життя покотилося по наїждженій колії, повертаючи собі втрачену сірість. Вони знову замкнулися вдома, почали зрідка з’являтися на публіці, особливо з тих пір, коли Антигона отримала посаду реставратора в музеї. Двічі на тиждень вибратися в ресторан і раз сходити в кіно, віддаючи перевагу Вуді Аллену – Мангеттен, Енн Голл, Тіні і туман – ось і все!
Чим далі, тим більш дивною ставала його поведінка: раптові спалахи гніву, гидування всім довкола. З головою він поринув у формалізм і схоластику, підхопивши цю недугу в університетських коридорах. Почав труситися над найменшими проблемами зі здоров’ям, перетворився на іпохондрика, що будь-що може роздути до планетарних масштабів. Перші ознаки нежиті чи легкий головний біль спричиняли в нього паніку. Він убачав у цьому початок кінця, серце, звісно, не витримає, зупиниться просто під час прогулянки. І чим більше ставало охів та ахів, тим наполегливіше він уникав візиту до лікаря, як не вмовляла його Антигона, щоб нарешті побачити реальний стан справ. Проте існували й хронічні захворювання, що наче ордени позначали його вік. Коли він їздив читати лекції в інші університети, виступати на конференціях чи брати участь у розкопках, дорожня аптечка чималих розмірів була такою ж необхідною, як і закордонний паспорт: ранітидин від виразки, назальні кортикостероїди від алергічного риніту, бронхолітин від астми, протизапалювальні, знеболювальні та засоби від геморою.
Увесь цей час у їхній квартирі під Лікавітосом Ісмена зростала, ставала жінкою, а він, навпаки, перетворювався на старого діда, шкіра провисала, укривалася зморшками, старечими плямами, спина горбилася, волосся сивішало. Світло, що накопичувалося всередині стільки років, почало кудись витікати, а він лишався порожнім, вицвілим, зів’ялим. А от Антигона, як була, так і лишалася молодою, п’янкою та вабливою, навіть ставала гарнішою, ніж була, оскільки зрілість округлила її форми, підкреслила риси обличчя, деякі вади зникли, а чесноти примножилися. Їхня вікова різниця стала дедалі більш очевидною. Траплялися миті, коли він ловив себе на думці, що ревнує її, коли вона запізно верталася з роботи, ставав підозрілим і недовірливим. Потроху десь у задніх думках, фоном, наче пилюка, що осідає, покриваючи все, стали лишатися сумніви, а він почав вірити, що не за горами той час, коли Антигона кине його. По суті, їй немає більше чого з ним робити, хіба ні? Такі думки роїлися в його голові й у день її зникнення.
50
Тож чому після стількох років Дукареліс знову опинився на цьому острові? Якби він потребував анонімності, то поїхав би деінде, непомічений, незнаний нікому. Але тут у нього було минуле. І якесь непевне теперішнє. Щодо майбутнього ж?.. Зайве щось казати! Хіба убивця не завжди повертається на місце злочину? І чинить він це тому, що хоче там залишити й свої кістки, як роблять слони, коли йдуть на своє загадкове кладовище, відчуваючи, що наближається смерть? Дукареліс, хоча його душа нагадувала свинцеве небо в самому серці зими, не мав наміру покінчити з життям. Гарантіями цього слугувала Ісмена та університет, його ненаписані книги та розкопки – його моральний і професійний обов’язок.
Дукареліс намагався знайти кінець нитки Аріадни, яка перетворилася на заплутаний клубок у власній душі. Він же археолог, тож приїхав сюди для того, щоб розкопати своє минуле, покопатися в пам’яті. Він краще за будь-кого знав, що, згідно з постулатами своєї науки, дістатися до речей, похованих у глибинах часу можна, ставлячи питання і відповідаючи на них. Слід почати з певних «чому?» й дійти до фінальної точки. Лише в його випадку більшість так і лишалася без болісної відповіді.
Він хотів зріднити минуле з теперішнім, що побачити майбутнє, яким би воно не було. Він чує клацання годинникових коліщат, знає, що вже далеко не молодий, це – осінь життя, листя жовтішає та опадає, скоро зима, він уже й сам став у чергу без вороття. Одночасно він не перетворився на розтрощеного часом дідугана. Так, він приїхав сюди для того, щоб боротися із самим собою, навести лад у власному хаосі. Він не знає – може, він просто мазохіст, який оплакує свою долю й переживає знову й знов болісні спогади та досвід, наче нескінчене коло декадентської поезії Каріотакіса. Але йому відомо, що на цій землі лишилися сліди його ніг, схожі на ті, що колись залишила по собі Кассіопа. Це місце живих мерців, привидів і тіней, що звили павуче кубло в закутку його розуму. Це – земля його руїн, його Єрусалим, місце, де знову пустить корінь його нове життя. Цей «наш прибудинковий садочок», як називали Куфонисі наксосьці, стане його пупом Землі, що зв’язує життя та смерть.
І ось він тут. Блукає по острову, у кожному тріпотінні тіней, у біполярних настроях неба, у Сивіллиних письменах, які вітер креслить по пагорбах, у морських хвилях бачить силует Антигони, сповнений відчаю погляд Кассіопи. Вони йдуть давньою стежкою до Порі, несучи підношення Великій Богині. Потім простягають руки до нього, він намагається доторкнутися, та вони щезають. У руці залишається невагомий слід їхньої присутності, а з моря долинає гул, спричинений поривами вітру. Кишеню відчутно відтягує телефон. Він скрізь тягає його з собою. Усе чекає на дзвінок і дихання з того боку слухавки. Дуже хоче дізнатися, хто ховається за тим важким диханням. Можливо, він саме й знає, що сталося з його дружиною?..
Звісно, йому спадало на думку, що цим анонімом може бути привид з минулого. Макіс. Через кілька днів після дзвінка він так і почав думати. За кілька місяців до зникнення Антигони він знову побачив його після стількох років. Якось Дукареліс був біля музею й вирішив заскочити до дружини. Прямуючи до її кабінету, він ледь не налетів на нього в коридорі. Той зовсім не змінився. Обличчя й досі скидалося на юнацьке, худорлявий, і далі продовжував вдягатися в усе чорне за анархістською звичкою, довге волосся, зібране позаду у хвіст. Промайнула думка: «Чи він пам’ятає мене?» Той точно пам’ятав. Вони обмінялися блискавичними поглядами, водночас притягаючись один до одного. В очах на мить спалахнуло щось, вогонь зради, який усе ще жеврів десь вглибині. І... розминулися, кожен пішов у своєму напрямку, ніхто не обернувся подивитися вслід. Справжнє випробування, жарини якого ледь жевріли стільки років, а тепер знову розгорілися. Йому пригадався Макісів погляд на зворотному шляху до поселення. Команда пішла вперед, вони з Антигоною відстали, зупинившися біля опунції. Макіс тоді повернув голову, подивився йому прямо в очі, його погляд наче сфотографував їх удвох посеред безлюддя. І потім він повернувся й почимчикував за іншими.
Дукареліс намагався зрозуміти, що Макісові було треба в службових приміщеннях музею. Він теж прийшов побачитися з Антигоною? Успішно? Але та все заперечила. «Певно, випадково тут опинився. Ми з ним не бачилися вже двадцять років».
Через кілька тижнів вони знову наскочили на нього, заходячи в один з прибережних ресторанчиків. Він якраз виходив. Незручна мить небажаної зустрічі. Він стояв перед ними, невизначено посміхаючись, кумедна ситуація. «Як справи, Антигоно?» – спитав, ігноруючи присутність Дукареліса. «Привіт, Макісе, – спантеличено відповіла та, – не бачилися стільки років!» «Егеж! І скільки ж? – вишкірився він. «Років десь двадцять. Певно, що так,» – одразу відповів сам на своє питання й зайшовся якимось невротичним смішком. Скупе на слова спілкування. «Добре. Бувай. Поспішаю на зустріч...» – одразу попрощався він з нею і зник.
Дукареліс думає, що все це було не просто так. Це не була випадковість. Збіги з трояндами, які надсилав невідомий прихильник, зустріч у музеї, поруч із кабінетом Антигони, інша в ресторані. Якась диявольська закономірність у збігах. Згодом неодмінно мало б виявитися, що це саме він надсилав ті троянди. Може й про зникнення тоді щось знає? Чи не він стоїть за всім цим? Нічого з цих думок він не переповів слідчому. Не сказав, бо не хотів вчергове виставляти напоказ своє приватне життя, зраду, деталі про любовний зв’язок, який постав з невірності. Він наче й розкаювався, що неправильно вчинив, міг би полегшити справу слідству, надавши з самого початку таку ниточку. Але зараз не наважувався. Може, по поверненні до Атен він і сходить до відділку, і про все поговорить зі слідчим.
Увесь цей безлад думок, навалених на одну купу, як плінфа, з якої, за словами Сократа, можна побудувати за бажання будинок[37]37
Автор використовує ідіому, яка походить зі «Спогадів» Ксенофонта.
[Закрыть], з гуркотом кружляв у голові Дукареліса, коли той намагався потрапити до себе додому. По тому його сон був теж неспокійний. Він бачить відрізану батькову голову на стовпі. Разплющує очі, заплющує. Те саме. Крутиться в ліжку. Але голова не зникає, мучить його, а з нею інші рідні небіжчики, макабричні образи, важке дихання, хтось закинув його на цю чавунну пательню й повільно підсмажує, перевертаючи з боку на бік, доки на з’явиться хрустка скоринка. Сон як корова язиком злизала. Виходить знову надвір, іде між чорними будівлями, обережно ступаючи, щоб не шуміти й не потрапити комусь на очі. Темно, хоч око виколи, навіть місяць сховався. Він виходить з поселення і, коли обриси будівель зникають, запалює кишеньковий ліхтарик. Хтось, побачивши це, подумав би, що в нього поїхав дах. Якщо його помітять, знову поповзуть чутки. Але він ані грабіжник могил, ані не має інтрижку на стороні. Зараз у нього нічого нема на поживу їхній невситимій допитливості, окрім бажання знову зануритися в спогади тих вечорів над морем, безкрайого неба, що підступало впритул, нахилитися й зачерпнути хвилю, доторкнутися до піску, до їхніх тіл. Дивиться вгору, намагаючись знайти сузір’я. Чує якійсь шепіт, схожий на голос Антигони: «А он і Цефей, он його трикутна голова, одна нога спирається на північний полюс, а руки простягнуті до Кассіопеї», – але це просто холодний вітер шурхотить травами. Він відчуває у своєму тілі кожен первозданний елемент: кисень, кальцій і те, що вони прив’язують його існування до глибин Всесвіту. Адже його тіло утворилося з пилу зірок, які померли мільярди років тому. Він думає, що саме на цьому безлюдді можливо возз’єднатися з пуповиною, яка поверне його до витоків, до коріння, до відначального життя. Він хотів би лишитися на острові до серпня, коли з неба посиплеться дощ зірок. Знову опинитися на узбережжі в оточенні золотого пилу, промокнути від нічної вологи та сліз Святого Лаврентія. Але він і так надзвичайно затримався. Неможливо решту життя провести на Куфонисі. І наче дивом урятований моряк, якого ласка хвиль викинула на цей берег, він уже наполегливо вдивляється в лінію обрію зі сподіванням побачити там якийсь корабель.
51
Місцеві кажуть, що вчора хтось навіжений вештався якогось біса узбережжям. Бачили ледь помітне блимання, яке рухалося між скелями. Дідько їх знає, хто це був: може, сатаністи, а може – ті диваки з рюкзаками, що шукають безлюдних місцин і встановлюють там намети? Сьогодні молодь пішла вже не та, довіряти їй зовсім не можна! Погляньте, як вони пообписували пам’ятник на площі!
Дукареліс у піввуха слухає ці балачки, сидячи в кав’ярні, куди прийшов з самого ранку замовити кави, аби продерти очі. Хто б здогадався, що цей сатаніст – він сам? Знову настає час для соціологічних спостережень. Зі свого місця він дивився на місцевих як антрополог. Серед них у той момент сидів й священник, на вигляд як молодий хлопчина. Тисячі років не змінили мешканців острова. А й справді, що тут змінилося? На їхніх обличчях закарбувалася стратографія часу. Хоч їм цього й не збагнути, але ті, хто ходив по цих місцях тисячі років тому, продовжують впливати на їхнє життя. Звісно, останнім часом тут все докорінно змінилося, але люди, як такі, не змінюються. Він пригадує, що одночасно з його археологічною командою на острів прибули спеціалісти Грецької електричної компанії, щоб уперше повністю протягти дроти та електрифікувати острів. Асфальтованих доріг тоді не було, як і автомобілів, хоч би якогось допотопного зразка. Усі свої інструменти обидві групи перевозили на віслюках. А тепер по цій грудочці землі їздять десятки автівок, але ніхто до кінця не розуміє, навіщо вони тут?
Один із завсідників кав’ярні молодий албанець. У нього мозолисті руки. Хтось кличе його завтра до себе на поле, треба будувати огорожу. Обіцяє накинути дещо згори, основну платню ж забирає бригадир. І хай не ремствує, однаково весь час стирчить тут у кав’ярні.
– Не дуже ти перепрацьовуєшся, розносячи тут каву... Так, Ілліре?
Той натужно всміхається.
– Так. – І одразу зникає.
– Точно то сатаністи! – наполягає якийсь дідок.
– Та які там сатаністи?! Туристи. Італійці, німці. Бач, понаїхало їх, – не погоджується інший.
– А що панотець скаже? – питає він у священника.
– А мені звідки знати? Але щось мало скидається на правду.
І западає знову мовчанка.
Дукареліс пригадує його попередника, посивілого, худющого, засмаглого попа, який правив службу, кинувши на годину роботу в полі, на якому днював і ночував, щоб прогодувати свою родину та утримувати таких самих, як він, худющих кіз. Новий був виніженим, із тендітною білою шкірою. Обрав Куфонисі для звершення аскетичного подвигу, привізши із собою подвизатися в простоті й молоду дружину. Він зупинив свій вибір на цьому глухому кутку точно не як туристи, які приїздять сюди й зачаровані магією місця лишаються назавжди. Але правдою було й те, що, коли їм і вдалося б протриматися бодай рік на острові, вони зрештою не витримували, кидали все й по-дезертирському тікали, піджавши хвіст, до міст, як ті пацюки, що довго не протягнуть на відстані від каналізації та сміттєзвалищ. Уже померли старий худорлявий священник, кир Анестис, кира Анньо та кира Евлалія, Костис продав човен і нехитрий крам, уставив зубні протези й подався шукати й собі долі в Атенах. І тим не менше, острів продовжував бути унікальним феноменом в межах Еллади. Його населення зростало від того часу, коли Дукареліс уперше ступив на нього ногою, і збільшилося на шістдесят відсотків, що становило своєрідний рекорд.
«А що тут дивного? Поліція нічого не робить. Жандарми весь день просиджують в офісі та ловлять мух, – міг би сказати хтось, – тут же прохідний двір... Згорів сарай, гори і хата!»
Мобільник Дукареліса починає дзвонити й він перелякано схоплюється з місця. Усі обертаються й дивляться на нього. За мить він перетворюється на об’єкт загальної уваги, хоча цілу годину сидів тут, немов невидимка, привид. Одразу пригадують, що вже бачили його в білій лляній сорочці та брилі. Хтось згадав Дукареліса в минулому. Він відчуває, що погляди повзають по ньому мов сколопендри.
«Я наберу за кілька хвилин». Він скидає дзвінок. Це Ісмена. Ну й добре! Почуває полегшення, що в слухавці не чутно важкого дихання, пов’язаного зараз із його долею. Розраховується, поклавши гроші на столик, «дякую, Ілліре!», і виходить. На бруківці скрізь білою фарбою намальовані квіти та пелюстки. Ось ще одна відмінність з часу розкопок.
Господиня його пансіону в дворику. Її майже непомітно за трояндовим кущем. Зрізає зів’яле листя й квіти. Прямо тобі сюжет для хокку, написаний невидимою рукою в повітрі. Між ними щось було, та вони лишили його на півдороги. Вона всміхається йому, але видно, що усмішка несе в собі тінь смутку. Має наполоханий, зніяковілий, дещо роздратований вигляд. Він вітається. Чекає на запрошення випити кави, та ба’ – де там! Сьогодні вона наче проковтнула язика.
Він сідає на сходи, має охоту до розмови. Возвеличує її щоденні клопоти. Це, каже, і є суть нашого життя. На острові люди живуть простим життям, але кожна хвилина його сповнена сенсом. Ранок, обід, вечір та ніч відчутно відрізняються між собою. Те саме й з порами року, кожна має свої прикмети та звичаї. Уся річ у сонці, у світлі та його відсутності, у тінях, які окреслюють існування людини. От, наприклад, у неї з’являється відчуття, що час належить саме їй, тому вона не поспішає.
– Вам так здається? – відгукується вона на ці палки рулади. Та й по всьому!
– Так, звісно. У містах на час полюєш і ніколи його не буває вдосталь. Здається – не встигнеш озирнутися, а тебе вже нема на цьому світі.
– Пане Дукарелісе, що за настрій?.. Що вже такого сталося, що ви на стільки часу поринули в невеселе філософствування?
–Знаєте, ми, бувало, гомоніли з дружиною, і мріяли, що, коли вийдемо на пенсію, знайдемо десь в Егеїді такий от будиночок із садком поміж скель, і будемо сидіти й дивитися на море крізь велике вікно на веранді. Сидіти в кріслі, читати чи писати, а потім поглядом губитися в обрії – це і є, на мою думку, справжнє життя. Антигона хотіла висаджувати троянди, засадити кущами все подвір’я, а я розбив би виноградник. Робив би власне вино. Та все розвіялося як дим...
– Чому б вам це не зробити? Життя ж не закінчилося...
Він замислено мовчить. Вона має рацію. Дивиться їй в очі, вона відповідає на погляд. У її очах питання, що ця розмова могла б означати? Він теж не має гадки. Поступається перший. Відчуває, як пальці починають легенько тремтіти, закурює люльку, щоб приховати хвилювання. Дзеленчить телефон. Знову вони зупинилися на півшляху.
– Перепрошую, це дочка з Атен.
Іде сходами вгору та зачиняється у себе в кімнаті. Ісмена питає, як він і чи є якість новини? З учора?? Ніяких! Її невпинно тягне до нього, певно, комплекс Електри. З матір’ю в неї був дуже конфліктний зв’язок. Сутички, перетягування канату, сварки, заборони. Він ніколи нічого їй нічого не забороняв, був дуже делікатний та реагував м’яко на її протести. Саме до нього вона приходила, коли траплялися прикрощі, згорталася клубочком і розповідала про свої негаразди. І, тим не менше, усе дуже особисте звіряла завжди матері. Пригадує свою скривавлену сорочку. Що він з нею зробив? Викинув, певно?
Дочка скаржиться, що в Атенах пекло. Каже, що наступного тижня махнуть з подругою на Фолегандрос.
– І ти на заслання? – дражниться він.
– До чого тут це?
– Фолегандрос за римської доби був відомим місцем заслання. Так само його використовували під час хунти чорних полковників.
Він радить їй відвідати ранньокікладське поселення в Кастелло. Так, вони з’їздять. Звісно. Так, лише вдвох; у нинішньому стані її пригнічуватиме велика кількість людей. А це – маленький, тихий острівець, те, що треба за цих обставин. Тату, в мене немає сил! Учора знову приходили з поліції й розпитували. Знову «надайте, будь ласка, свідчення». Були й у тітки. Я тут здурію. Запитує, коли він повернеться з Куфонисі. Він запевняє, що це станеться ще до її від’їзду на Фолегандрос; у нього назбиралося багато незавершених справ, та й дочку хотів би побачити, скучив. Вона один в один повторює його слова. Він просить її бути обачною, добре зачиняти всі вікна і двері ввечері. «Бо ж ніколи не знаєш...» – віджартовується вона. Це не привід для жартів! Але вона й так все розуміє. Раптом.
– Чому всі атенські шизи мене взяли на приціл?
– Ти про що зараз?
Каже, що всі атенські ненормальні полюють на неї.
– Які ненормальні?
Дукареліс спантеличений і нічого не розуміє.
– Слухай, тату, ти й справді наївна людина. Тобі й досі не спало на думку, що ми все зрозуміли того вечора?
Того вечора...
Звісно, і мама все зрозуміла, досить було непомітно для нього кинути один погляд крізь непричинені двері. Він якраз стояв до них спиною. Вона не закричала, просто скам’яніла й чекала, що чоловік зробить щось, захистить родину. Але той не зробив нічого. Злякався сам, закляк і не рухався з місця.
Його як громом прибило. Тоді було спекотливе літо. Ртутний стовпчик на максимумі вдень, волога падає вночі, нестерпне атмосферне забруднення, бетон парує. Була вже десь друга ночі, але він ще сидів у своєму кабінеті, читав і цмулив крижане пиво. Ця звичка залишилася з часів розкопок. Антигона спала. Тоді він почув якийсь шурхіт у кімнаті Ісмени. Грюкнули двері, щось тріснуло. Краєм ока він запримітив якусь тінь. Піднявся й схопив у руки ціпок, з яким зазвичай прогулювався околицями, щоб відганяти бродячих псів. Навшпиньках увійшов у кімнату дочки. Слабе світло від нічника кинуло його тінь на її ліжко. Кількох секунд очам вистачило, щоб звикнути й відрізняти яву від вигадки. Перед ліжком стояв якийсь сатир зі спущеними штанами, ерегованим причандалом, готовий накинутися на неї. Він був у масці, однак нагадував саме це створіння, що мовби втекло з почту бога Діоніса, зображеного на аттичних червонофігурних вазах. Дочка спала сном праведників, можна було почути не лише її дихання, але й пульс. Нападник обернувся й збентежено глянув на Дукареліса. Той замахнувся палицею. Ще мить, і він розвалив би тому його паскудну макітру. Але несподівано завмер, наче побачив перед собою голову Медузи-Горгони. Цього вистачило, щоб зловмисник підхопив штани, вистрибнув на балкон, перевалився через поручні й зістрибнув на вулицю. Дукареліс опустив палицю й упав на коліна, закривши руками обличчя. Він тремтів усім тілом і не бачив, що за його спиною завмерла Антигона, яка задушила крик, затиснувши долонею рот, чекаючи на удар, який він не насмілився нанести. Потім так само беззвучно вона розвернулася й пішла до їхньої кімнати. Дукареліс замкнув балконні двері на засув. І метнувся в туалет, де його вирвало. Мить зволікання, а міг же...
Коли він прийшов у ліжко, Антигона спитала, що то було. Їй почувся якийсь звук... Її голос прозвучав глухо, але він подумав, що це через сон. «Нічого не сталося, – така була його відповідь, – хряснули двері на балкон, я пішов і замкнув їх. Спи!
Але сам не зміг склепити очі. І вона не змогла. Два тіла легенько тремтіли під покривалом і до самого ранку вдавали, що нічого не сталося.
Усі наступні дні, та де там, роки, він запитував себе, що то було: можливо, дивний виплід його фантазії, якась реакція нейронів мозку, вплив алкоголю та спеки... Але це не було ілюзією, ні, не було.
– Мені все розповіла мама, коли ти поїхав у відрядження до Німеччини.
– Ісмено, на Бога, будь обачною!
Тепер глухо, по-мертвецькому звучав його власний голос.
