Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

33

Курить. Випускає білу хмарку диму, яка розсіюється довкола, наче біла прозора завіса. Він бачить її всередині, вона стоїть біля одвірка будинку, стіни якого складені з підібраних пласких каменів, скріплених якимось глиняним розчином. Балки виготовлені з фіди, гілля та очерет, замазані розм’якшеною глиною, виступають нерівно над стіною. На ній груба вовняна спідниця та перикормій, у якому лишаються оголеними груди. Спідницю вона зв’язала з вовни сама спицями з кістки. Її довге волосся заплетене в косу з прикрасами з жовтої та червоної ріні. На шиї вона носить намисто з мушель і морських камінців. Ззаду в області лопатки в неї видніється татуювання летючої рибки.

Він хотів би прослизнути в її голову й подивитися зблизька на думки, та й загалом мав відчуття, що може простягнути руку й доторкнутися до неї. Вона відчуває, що хтось наче пальцями торкається її волосся, і здивовано озирається, але це просто гра її уяви, ззаду нікого нема, до неї торкається лише вітер. Потім вона дивиться вниз на узбережжя, обводить поглядом затишну, безвітряну бухту, а тоді задивляється у відкрите море, наче прагне там щось знайти. Потім її погляд перебігає на півострів, що випростався попереду. Два кораблі із заморських країв повільно запливають у порт. Вони – перші, що припливли на острів цієї весни; гарна ознака того, що незабаром килі й інших кораблів почнуть пінявити води Егеїди, а чоловіки острова теж вирушать у далекі мандрівки. Гребці сидять двома рядами й ритмічно вдаряють морську гладінь. Форми цих кораблів відрізняються від видовжених кікладських. У місцевих корпус був більш кутастим, що дозволяло розвивати швидкість, а ніс тягся вгору, завершуючись скульптурою риби. У цих навпаки є щогла та вітрила, зараз згорнуті через штиль, а також висока корма. Новоприбула команда відпочине на їхньому гостинному острові, поповнить припаси води та продовжить шлях до великих Кікладських островів. Там вони обміняють свої екзотичні товари: двосічні ножі, буси, коштовне каміння, прикраси, кікладські глечики та статуетки. На Тері візьмуть пемзу, На Наксосі – корунд, на Паросі – мармур, на Мілосі – обсідіан, на Сифносі – мідь, свинець та срібло. Їхні голоси долітають аж сюди, вона чує чужинську мову, коли вони скидають кам’яні якорі й зістрибують на мілину.

Кассіопі захотілося кинутися до ущелини за пагорбом, нарізати там лози й наплести з неї круглі й прямокутні кошики, з ручками та без, килимки. Як же вона про це не подбала вчасно?! Можна б було наміняти в чужинців багато чого корисного. Але нічого, ще наплете і їх відвезе якось її ладо на Наксос чи Даскальос на своєму довгому човні. Вона йде брукованими вуличками поселення й доходить до стежки. У руках стискає серп з обсидіановим лезом, чоловік торік виміняв його на Мілосі, коли поселення відправило туди цілий великий корабель.

Дивиться в небо, по-весняному світле. Певно, день буде теплим і його не зіпсують окремі хмарини на обрії. Довкола неї все вкрите анемонами, стокротками, лілеї повипиналися поміж скель, дикі трави налилися соками, на них ще тримається вранішня роса, матусенько рідна, як же гарно! Вона згадує померлу маму й те, як вони ходили разом по трави. Над головою бавляться ластівки, крутяться, пірнають стрімко вниз, аж торкаючи крилом землю, хапають на льоту дрібних комах. У вишині небо розтинають бджолоїди, вона чує їхні крики й проводжає поглядом. Весь час на стежині їй трапляються молоді дівчата з поголеними голівками. Вони тримають кошики, куди збирають шафран для підношень Богині в ці дні, коли земля ожила, а смерть і довгі зимові ночі поступилися життю та денному світлу. Дорослі жінки піднімаються схилами, несучи в руках оберемки квітів. Вони наділи прикраси, сережки та намиста, їхні ланіти й вуста пофарбовані свинцевими білилами.

Тепер вона починає спускатися схилом з іншого боку, проминає густо насаджені дикорослі оливкові дерева й занурюється в ущелину, зникаючи між кипарисів. На її дні дзюркотить струмок. Довкола шугають сині та червоні бабки. Вона збиратиме очерет, обираючи рослини з міцними стеблами. Увесь цей час їй увижається, що за нею невідривно стежить пара очей, що вона не сама в цих хащах. Невже це сама Велика Богиня? Усе у світі несе на собі печатку її присутності. Вона вдихає в усе життя, відроджує те, що померло тоді, коли дні покоротшали, а ночі подовшали. Усе набуває сенсу завдяки їй, матінко. Молода жінка знає, що коли дні її земного життя добіжать до кінця, вона продовжить існувати в комусь іншому і це їй відкриє Велика Богиня в мить вирушання у Велику Мандрівку.

Вона розсуває очерет, оглядає стеблини. Вибирає потрібні й підсікає вправним ударом, потім складає на купу. Раптом за нею чується якійсь тріскіт, матусю. Дика качка з блакитним оперенням тріпоче крилами й приземляється в крихітний ставочок. Це – знак. Велика Богиня поруч і благоволить їй. Шурхіт листя – це шелест її шат по травах і землі. Вона затримується й розглядає божисте втілення, та витягує шию, косить на неї оком, а потім знову розправляє крила й зникає за очеретом. Вона здригається, матусю, відчуває гострий швидкий укол в міжребер’ї, це – доторк Богині.

Кассіопа швидко зв’язує нарізаний очерет, рогіз, якесь зілля у снопи, закидає на плечі й вирушає назад до поселення. За скелями вона бачить двох підлітків з поголеними головами та косицями на потилиці, що спадають на плечі мов водоспад. Вони тримають луки й ховаються, чекаючи на дрібну звірину та птахів – зайців і куріпок. Ще далі чабан випасає стадо.

Скидає свій вантаж перед входом до будинку. Залишає очерет і рогіз підсихати, через кілька днів вона знову їх намочить для гнучкості й почне плести кошики. Закладає кілька дровиняк у піч і розпалює вогонь. Сідає навколішки й починає ручними жорнами молоти ячмінь, потім замішує тісто й на покладених згори пласких каменях випікає хліб. Її чоловік, невисокий, але міцної статури молодик з потатуйюваною шкірою, укритою трояндами[24]24
  Античний символ-оберіг.


[Закрыть], рослинами й птахами, з’являється на порозі, його збільшена тінь падає на стіну навпроти. Тримає в руках улов. Він зрання вийшов у море й закинув невід біля Кероса. Дружина всміхається йому, вона вже почала хвилюватися, він сьогодні повертається пізніше, ніж зазвичай. Схоплюється на ноги, щоб узяти рибу й звільнити йому руки; хоче непомітно торкнутися його, але він відсмикує руку. Він роздратований; щось сталося, різко щось відповідає їй. Каже, що дельфіни порвали його сітки і їх знову треба латати. Збирається сказати щось дошкульне про Богиню, покровительку звірини, недогляд якої призвів до такої шкоди. Налякана, вона всім виглядом благає: «Мовчи! Мовчи!» Він гримає на неї. Вона опускає голову, хоче розридатися; у чому її провина, чому він гиркає? Останнім часом він швидко спалахує, не може стримувати себе, і вона не розуміє чому? Не наважується його прямо спитати про це, мамо. Відчуває, як серце стискається в грудях, а під серцем ворушиться нове життя. Живіт починає вібрувати. Вона кладе долоню на пупок і відчуває, як дитина ворушиться, змінюючи положення.

Думає, що, може, у чомусь провинилася й вона; не зможе влітку подорожувати на далекі острови. Але їй треба лишитися. Це – наказ Великої Богині. Він має плавати на недалекі відстані сам; на найближчі острови, на Наксос, Аморгос і решту Кікладських островів. Хіба цього мало?

Кассіопа чекатиме, коли утворяться жарини. Чоловік сідає з іншого боку домівки, подалі від неї. Його очі запалені й сльозяться. Це справжня причина, чому він не залишає острів у той час, коли всі інші збурюватимуть веслами води Егейського моря, переправлятимуться з острова на острів, обмінюватимуться товарами, перезнайомляться з купою чужинців. Така реакція з’являється тоді, коли тебе чекає мандрівка в невідоме, чудеса, які неможливо навіть уявити.

Кассіопа ставить над багаттям триногу й пече рибу. Вони мовчки з’їдають її, сидячи на дерев’яному ослінчику, кожен занурений у свою самотність. Але навіть і зараз відчується якась дивна присутність у їхньому домі. Вона налякана богохульними словами чоловіка. Дивиться по кутках, там нікого нема. У неї враження, що те щось пензликом перемальовує кожен її рух, мамо, як робить і вона сама часто на свіжій глині горщиків, коли видряпує та навіки поневолює мить, як риби пливуть у воді, а ластівки залицяються в повітря одна до одної. Чи наче на картинах, які вона бачила у великій будівлі на краю поселення: кораблі пливуть по морю, звірина виходить до річки, на скелях розпускаються лілеї, по вулицях проходять процесії, люди вбрані в барвисті червоні, сині та зелені барви, видобуті з кіноварі, азуриту та малахіту. Усе мов скам’яніло, але лишень чарівна паличка торкнеться зображення, воно оживе, усе почне рухатися, бігати та коливатися на вітрі. У неї з’являється враження, що рука, яка рухається в пустоті, зараз зобразить і її поміж жіноцтва в процесії. Чи могла б вона уникнути цього, утекти? Почувається в пастці, наче горобчик, що відбився від мами й тата, утратив сміливість і тепер чекає, чи зласкавиться сокіл.

Певно, це таки дух Великої Богині, який з далекого майбутнього прилетів її провідати в її власному сьогоденні. Коли ця домівка перетвориться на руїну, коли каміння, стіни, дерев’яні перекриття й стеля похитнуться та впадуть і поховають під собою життя, певно, саме цей дух збереже назавжди в пам’яті її душу та образ. Відчуває, що богиня залишає для неї роль, яку вона сама не вибирала – стати легендою, яку вечорами острів’яни переказуватимуть, сидячи біля вогню.

Вона дивиться в куток на шмат обсидіану, з якого її чоловік відбиває тонкі відламки й майструє ножі. Потім – на статуетку, що зображає Велику богиню в позі породіллі, яку вони придбали під час минулої мандрівки. Через кілька місяців на великі річні свята вона візьме її з собою на Керос і коли народиться повня з лона Великої Богині та відіб’ється на морських хвилях, статуетку розіб’ють у святилищі під спів священних гімнів.

Надвечір вона бере з глиняної підставки свої прикраси, фарбує щоки й знову йде в поля. Повертається з оберемком квітів і потім, коли настають сутінки, швидко дріботить стежкою, яка веде на північну частину острова до кладовища Агрильї. Кладе квіти біля жертовника Богині на невеликому підйомі, поміж висічених у скелях поховань.

На стежці арфісти, лірники й авлетисти грають на пошанівок Богині священні мелодії, готуючи вірних до наближення до її священних місць із шанобою та світлою радістю. Коли ніч вкриває стежину, жерці запалюють багаття й кадять довкола святилища, огортаючи його пахощами зілля.

Вона знає, що Велика Богиня захистить її від сил зла та страждань під час пологів, мамо, щоб її дитина народилася здоровою й подбає про те, щоб вона після короткого перебування в цьому світі, рушила далі, в інший.

34

Інші готуються до від’їзду... Вийдуть у відкрите море й назад повернуться десь за місяць. Помандрують світ за очі. А я... Я залишусь тут. Прив’язаний до суші, наодинці з нею, разом із жінками поселення, каліками й літніми людьми, наче я й сам каліка якийсь. Та в мені пружинить пульс життя, у руках міць! Я міг би гребти і день, і ніч. Хай заливає хвиля, хай сонце пече. Ніхто з них так далеко не запливав, як я минулої подорожі. Це всі знають.

Як тут висидіти, наче ти в чомусь завинив? Ще й ця... самі нарікання, охання, страхи. Вона бачить якісь тіні, скрізь перед нею постає Велика Богиня. Я просто збожеволію...

Торік з у період мореплавства все було інакше. Подорожували, доки дозволяла погода. Під час відправлення до берега вийшли всі острів’яни. Бажали нам щасливої дороги й співали. І вона прийшла, співала. Щось у ній змінилося.

Вони вирушають через кілька днів. Знайду собі якусь причину, щоб не йти на берег і не проводжати їх. До світанку сяду в довбанку й попливу рибалити. Верне від цих прощань.

Добре було тоді... Ми лягали горілиць під зоряним небом посеред відкритого моря чи на невідомих берегах. Іноді гребли, стежачи за великою зорею на півночі. Кожного дня світ змінювався. Стільки людей, стільки островів. Біля Аморгоса здійнявся шторм, вітер скаженів, хвилі накидалися на корабель, ми вже попрощалися з життям і приготувалися зникнути в чорній безодні, але витримали, не здалися й дісталися берега. З Мілоса привозили обсидіан, а з Кітноса – мідь. На Паросі, Наксосі та Сиросі я загубився в гамірних, як вулик, містах. Згадував про наше поселення й думав, яке ж воно затишне та невеличке. Стояв і просто дивився на натовп, який проходив переді мною, тягнучи глечики, городину, рибу, кошики. Стільки люду набилося в одне місце. Я намагався заговорити з ними. Запитував і дізнавався. Багато чули вперше про наш острівець. Я слухав про їхнє життя й у голові не вкладалося все почуте. Мені розповідали, що ген за островами, якщо довго-довго плисти, море закінчується. Я не міг збагнути, як це – море закінчується? Воно ж нескінчене, як небо! Але вони сміялися з мене й казали, ні, закінчується, а потім починається нескінченна земля. Люди, які на ній живуть, не схожі на нас. Багато з них ніколи не бачили моря, а більшість його боїться.

Ми вирушили туди, а потім тринадцять днів поверталися звідтіля на своєму довгому кораблі, ущент заповненому всякою всячиною. А тоді рушили в інший бік, і знову там зустріли дивовижі й нові місця. І знову повернулися, і так було до того часу, поки зіпсувалася погода. За одну подорож я довідався стільки, скільки за все попереднє життя.

Але тепер... Як висидіти в цьому проклятому місці разом з каліками та немічними? Ще й ця... щодня стає більш дивною, все скаржиться й боїться. Вважає, що я весь день сидітиму поруч як на прив’язі. От візьму свою довбанку й попливу...

35

Знову мене вивертає. Знову до горла підступає блювота, мамо. Нема чим дихати. Як це витерпіти? Відчуваю, як воно ворушиться під серцем, смикається.

Хоч би він мене підтримав, не був таким грубим, не віддалявся. Він лякає мене, я боюся. Кілька разів помітила, як він дивиться з-під лоба на мене так, наче я для нього – найбільш ненависне створіння. У чому моя провина? Я ж просто хотіла, щоб він був лагіднішим, поступливішим у цей час, коли я вся змінююсь. Мені ж багато не треба!

Я знаю, як йому кортіло податися в подорож. Але мені лячно. Він потрібен мені; у мене ж більше нікого немає. Треба лишатися зі мною, поки не народиться дитина. До того часу я присвячена Великій Богині. Для неї вагітність священна; це ж так, мамо? Це таємниця, яка з’єднує в одне ціле світ, у якому вона панує.

Певно, мамо, у чомусь є й моя провина? Я стала такою дратівливою. Але нічого не можу поробити, це вище моїх сил, не знаю, що зі мною коїться. Усе падає з рук, не вистачає витримки та сил. Іноді просто закриваю долонями обличчя й плачу без будь-якої причини.

Як же потрібні зараз його увага та лагідне ставлення. Я хотіла б з ним поговорити про те, що мене мучить. Але бачу його насупленого, зануреного у власні невеселі думки й не наважуюся підступитися. Уже й забула, коли він торкався мене... Майже не говоримо. Кілька слів, та й по всьому, і ті – через силу та крізь зуби. Мені так самотньо...

Останнім часом мені дуже погано, мамо. Бачу довкола лише темряву. Сахаюся від власної тіні. Єдиною моєю відрадою лишаєшся ти! Лише на твоїй могилі мене охоплює спокій. Згадую тебе й спокій входить у мою душу. Розповідаю тобі, що чекаю дитину й відчуваю, що ти мене чуєш і радієш. Тоді до мене повертаються сили і я з хащ вертаюся додому.

Завтра знову туди прийду посидіти на твоїй могилі. Проходитиму й на жертовник Великої Богині. Принесу їй знову дикі квіти. Молитимуся про її заступництво, і його щоб вона берегла, коли він спустить довбанку на води моря; хай не звертає увагу на те, що коли той гнівається, може образити її грубим словом.

Чому все так складно? Як пережити наступні місяці? Добре, що хоч відчуваю дитя під серцем. І коли воно прийде у світ, я забуду геть усе. І він змінить своє ставлення, мамо, от побачиш.

36

Історію з трояндами він пригадав уже тут на острові. Про неї йому нагадала троянда, яку він зрізав у садку власниці пансіону. Стебло втратило соки, кілька пелюсток вискубнулися з бутона. Треба було кинути в склянку аспірин. Через рік після того, як хтось вдерся у кімнату Ісмени, його дружина якось вранці знайшла в себе на робочому столі червону троянду. І жодного натяку, від кого б це могло бути. Увечері вона повернулася додому й показала йому цей «дарунок». Червона троянда з обрізаним терням, пожовклим по краях листям, яке вже помітили чорні цятки. Вона розсміялася.

«У тебе таємний залицяльник. – спробував пожартувати він. – Треба сказати йому, щоб бризкав листя фунгіцидами». Він не надав жодного значення цьому епізоду й не ревнував. Просто піднявся з дивана й пішов до свого робочого кабінету, насвистуючи мелодію пісні Джо Дассена. ...Et si tu n’existais pas/ Dis-moi pourquoi j’existerais... Він часто слухав цей диск, пихкаючи люлькою. Його дружина була привабливою жінкою, тож такі речі не були чимось неможливим. Через кілька днів він знову побачив нову троянду у вазі на її комоді. Замислився, чи це той самий таємний прихильник? Постійно натрапляв на неї очима, коли заходив до їхньої спільної кімнати. Іноді там опинялася й вона, застеляла ліжко чи приміряла спідницю, куплену на вулиці Ерму[25]25
  Вулиця в Атенах, де розміщено багато модних бутиків.


[Закрыть]. Він нічого не спитав, вона нічого не пояснювала. Лише ввечері, коли вони лягли в ліжко й вона переді сном розкрила «Кохання під час холери», він вирішив спитати про троянду. Вона не відвела погляду від розкритої книжки, освітленої вінтажною настільною лампою. Так, вона знайшла квітку знову на своєму столі в офісі на стосі звітів. «Навіщо ти взяла її, нащо демонстративно поставила у вазі у нашій кімнаті?» Сколихнулася, сказала, що в цьому немає нічого навмисного. Подумала, що шкода її викидати, квітка ж. Він знав, що вона кохається у квітах, особливо, у трояндах. Схопилася з ліжка, підхопила вазу й понесла її на кухню. Але квітку не викинула, ні. Дукареліс знайшов її зранку на поличці біля холодильника, реліктом незлагоди, видимим боком сварки, яку проковтнуло мовчання. Пелюстки вже розкрилися, але до вечора, коли вона повернулася додому, уже попадали на підлогу нагадуванням, що краса, як і життя, є швидкоплинними.

Ті троянди швидко вилетіли з пам’яті, а дружина жодним чином не нагадувала про цей епізод. Через рік на Різдво вони поїхали в гори Аркадії. Ісмена поїхала до своєї двоюрідної сестри, яка тоді навчалася в Лондоні. Зі свого вікна вони дивилися на верхівку Менало, засипану снігом. Сніг важким покриваловом огорнув віття ялин. Вони щойно скінчили кохатися біля каміна й він допивав келих червоного вина. Тихо потріскували дрова. Він набив люльку, почав шукати запальничку, але не знайшов свою. Відкрив жінчину сумочку й почав нишпорити, шукаючи її, і... намацав пальцями троянду. Вона давно зів’яла, засохла, стала мертвою квіткою, яка втратила колір, і справляла хворобливе враження. Він заціпенів і невідривно дивився на неї, обличчя збліднуло, плечі похилилися. У багатті щось гучно стрільнуло, певно, від вологості дров. Він відклав люльку й потонув у кріслі. Дружина вийшла з ванни, замотана в рушник.

– Я взяв твою запальничку, – сказав він. – Отут вона, на столі. Вона метнулася до сумочки й побачила, що та розкрита й суха троянда лежить на видному місці. Він дивився на неї, оповитий тютюновим димом. Бачив, як стиснулися губи й затріпотіли вії. Піднявся, підійшов і сів біля неї, не випускаючи запальничку з рук.

– Я не хотіла тобі казати...

– Чому?

– Тому що минулого разу тобі було боляче.

Дукареліс нічого не сказав. Та й що тут скажеш? Його смуток, наче тінь, розповзався по меблях, підлозі, стінах, навіть по язиках полум’я. Він випустив чергову хмару диму, дивився, як і вона розповзається по кімнаті, аж поки не піднялася по кутках до стелі, шукаючи місця, крізь яке можна було б вислизнути із зачиненого приміщення.

37

Ось і сьогодні він пригадав історію про троянди чи, скоріше, знову вона виринула в його думках. Він усвідомлював той факт, що їхнє кохання утвердилося на зраді. Ця думка ніколи не полишала його голови, він мучився від почуття непевності й сумнівів. Зараз він сидить на балкончику, дивиться, як вечірня сутінь укриває Керос, занурюючи його в міфічний простір. Вибирає на екрані мобільника телефон атенського поліцейського відділку. Слідчий не на місці. Залишає для нього повідомлення. Через п’ять хвилин лунає дзвінок.

– Дякую, що зателефонували, пане Дукарелісе! Насамперед хочу розвіяти підозри щодо вашого приятеля Апостолоса; він не причетний до зникнення вашої дружини. Має залізне алібі. Того вечора він був на лекції в Атенський академії; це підтверджують інші присутні. Хотів вам зателефонували, але, знаєте, забігався...

– Радий це чути. Казав же вам, що не варто його вплутувати.

– Ми маємо перевіряти будь-який факт, пане Дукарелісе. – Відчеканив слідчий. – Також ми з’ясували, для чого було знято гроші з картки. Пам’ятаєте? Ті дві тисячі євро...

У Дукареліса пришвидшується пульс, скроні стискає. Чекає.

– Вона віддала їх сестрі. Та була вимушена взяти непідйомну позику, про що й повідомила нас письмово. Дивно, чому вона не повідомила досі про цей випадок вас? Зрештою, це ваші особисті справи. Тож ми починаємо все знову!

Дукареліс не знає, чи йому радіти, чи сумувати через цю звістку? Усі ці з’ясовані минулі події ніяк не пояснюють головне питання. Водночас він ще раз переконується, що між ними не все було ідеальне. Була й зона тіняви. Слідчий все ще на лінії, але пауза затягується й розмежовує їх все більше. Одна секунда, дві, три... Першим починає знову слідчий:

–Сталося щось нагальне, пане Дукарелісе? Мені повідомили, що у вас термінова справа.

– Еммм...я тут пригадав... дещо... яке може видатися корисним.

Він розповідає слідчому історію про троянди. «У них було пожовкле по краях листя, яке вже помітили чорні цятки, певно, від ураження грибком». З іншого боку слухавка видає задумливе «хм». Коліщатка в голові слідчого набирають обертів.

– Ви дуже скупо ділитеся інформацією, пане Дукарелісе.

– Я уявити не міг, що такий епізод має хоч якесь значення.

– А хто міг би бути дарувальником... Маєте якісь думки?

– Ні.

– А в дружини були якісь підозри.

– Ні, вона нічого не сказала.

– І скільки часу це тривало?

– Упродовж кількох років, але не часто й без будь-якої системи. Востаннє, якщо не помиляюся, це сталося рік тому.

– Добре, подивимося, що із цим робити, – підсумовує слідчий, готуючись покласти слухавку.

– Знаєте...не думаю, що в неї був роман, але кілька років тому відбувся дуже дивний епізод.

І Дукареліс пригадує той випадок, коли хтось удерся в кімнату до Ісмени.

– Гадаєте, ці випадки пов’язані між собою? В інформації щодо вас і членів вашої родини, яку має у своєму розпорядженні поліція, нічого подібного немає. Ви подавали заяву про проникнення в житло?

– Ні, не подавав.

– Чому?

– Я не хотів перелякати дружину й дочку. Того вечора вони, певно, ні про що не здогадалися.

– Ви вчинили нерозсудливо.

– Можливо.

– Опишіть точно, що сталося того вечора?

Дукареліс має знову пережити той кошмар. Слідчий вважає, що справа серйозна й треба було неодмінно повідомити поліцію.

– Перепрошую, але ви повелися геть по-дитячому.

– Кажу ж: не хотів їх лякати.

– Ясно. А як, ви кажете, називається та хвороба рослин?

– Це – грибок. Марсоніна.

– Я матиму на увазі цю інформацію.

– Дякую.

Виходить подихати. Зупиняється на певний час перед руїнами будинку кира Анестиса. Саме звідси тоді, у серпні, вилетіла кулею із запакованими валізами розлючена Марія Дукарелі. У вухах лунають її слова: Поводься, нарешті, як чоловік! Він знову немов дивиться в її червоні, заплакані очі, бачить погляди місцевих, які виглядають зі щілин у дверях і віконницях. Блукає провулочками. Висмикує гілочку базиліку із глечика по дорозі й підносить до носа. У провулку розливається пахощі смаженої олії, господині куховарять. Бачить туристів у легкому взутті, з рюкзаками на плечах, що ходять по туристичних крамничках, парочки, які обіймаються біля кав’ярень. Колись тут на стільчиках сиділи старенькі сусідки, а перед ними гасали ватаги дітей, кожен з яких тримав картонну коробку зі своїм цвіркуном. Ку-ку-лес, ку-ку-лес. Образи, переживання з інших часів змив нищівний плин часу та рвучкий темп нової епохи. Пасажирські кораблі з Пірею прибувають тепер щодня, вихлюпуючи із себе галасливу юрму. Згадки про острів як туристичний напрямок не сходять зі шпальт газет і журналів. Тутешній рай зник, і разом із ним зникла частина його колишнього життя.

Отак, ідучи, занурений у свої думки, у натовпі, він раптом натрапляє на Кукулеса, пане голово. Той постарішав, певно, уже за вісімдесят, голову вкрила сивина. Але виглядає нівроку. Переоране зморшками обличчя, мозолисті руки, покручені пальці. Порівнюючи нинішнього з тодішнім, відчуває відмітини часу й на собі, свою смертну природу.

– Пане Дукарелісе! – вигукує, усміхаючись, той і потискає руку. – Чув, чув, що ви знову прибули на наш острів. Та чого ж оминаєте мою господу?

Заскочений на рівному місці, Дукареліс намагається сказати щось на своє виправдання, але виходить якесь нечленороздільне мимрення. Що тут скажеш? Не завітав, бо не чекав побачити вас серед живих?

– Як справи у вашої неймовірної дружини? – раптом питає його Кукулес. – Вона часом не приїхала з вами?

Тягне з відповіддю, намагаючись збагнути, що можуть означати цей раптовий інтерес, і чи не є він чимось більшим?

– З нею все добре, – нарешті наважується відповісти. – Затрималася в Атенах у справах. – І одразу за законами ввічливості перехоплює ініціативу та питає про родину співбесідника.

– У нас усе слава Богу... Живемо там само, на ділянці, де діти збудували будиночок для стареньких батьків. Заходьте, як матимете час. Дочка вийшла заміж. У неї четверо дітей. Син повернувся з Америки. Одружився там з американкою. Збудував пансіон і здає кімнати туристам. Розбив також виноградник і робить власне вино.

– Нічого собі! Приємно чути.

– Я при нагоді передам вам пляшечку.

– Красно дякую! – відповідає Дукареліс, прощаючись.

– Переказуйте найщиріші вітання дружиноньці! – відказує Кукулес.

– А ви – своїй! – дещо знервовано завершує розмову Дукареліс.

Кукулес дотримується слова; наступного дня дізнається, де зупинився Дукареліс, і присилає пляшку вина. Його назва – «Кофос Лімен», авторство належить сину Кукулеса. На етикетці зазначено: «Вино вироблене з добірних ягід сорту асиртико, який дає добрі врожаї в сухому та теплому кліматі Кікладських островів. Вино має золотавий колір і характерний металевий присмак з нотками білих фруктів». Залишає вино господині пансіону, одразу вшиваючись геть. Він весь час кудись зникає, блукає безлюдними місцями біля кипарисових гаїв, смоківниць і руїн, не зупиняючись на жодному місці, наче за ним хтось женеться. Вона бачить нарешті, як Дукареліс відчиняє вхідні двері, мертвий від утоми, спітнілий та вкритий пилюкою. Пропонує йому бокал білого вина й запрошує на вечерю за столиком під бугенвілією.