Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

7

Коли він проходить провулком, услід відчиняються вікна та двері. На безлюдній центральній вулиці лунають важкі кроки, мов у смертника, якого варта веде на плаху. Відчуває, як погляди мурашвою накривають його спину. Ведуть його до повороту дороги, а там – їм на заміну стають інші пари очей, і так до поліцейського відділка. Візит триває хвилин десять, достатньо часу, щоб полоскотати уяву та ще більше розпалити інтерес. На виході він помічає цілий оркестр лайдаків, що стоять, підпираючи стіну, навпроти й дивляться в його бік та перешіптуються.

Почуває себе розгубленим, нервово крутить у руках капелюх. Урешті, проходить повз них, опустивши голову, наче відчуває провину, і прискорює крок. Проминає набережну Аммоса й проходить між крайніми будинками поселення та бере шлях на південь.

Іде узбережжям, де-не-де перечіпляючись через кам’яні уламки. Перетинає лісок зі зміями, трохи вище Фаноса в Палі Пунді. Сідає на валун навпроти острова Керос і витирає піт з чола. Дивиться на море, хвилі, які набігають з відкритого моря й прокочуються по піску, рибальський човен, що розтинає воду посеред затоки. Потім впирається поглядом у печери біля узбережжя й заглиблюється в спогади, коли він був юним і проводив розкопки на узбережжі Порі.

Знову бачить відбитки їхніх ніг на мокрому піску, чує важке дихання, хекання, відчуває смак солоного, молодого поту на шкірі. Занурюється в спогади та образи, що накочуються мов хвилі і розбиваються просто перед ним, його чужим серед цієї пустки тілом, яке неначе скам’яніло. Відчуває, що його тіло й душа розділилися, а сам він схожий на слабку тінь, яка розчиняється в сліпучому ранку. Має дивне відчуття, що одну мить він перебуває тут, а в другу опиняється деінде. Аж поки прохолодний бриз не повертає його в реальність; він бачить довкола валуни, рінь, уламки скель, які колись здавалися нездоланними й монолітними, пісковик і мергель, осадові глинясті породи, узбережжя, печери, рибальський човен, що тепер перетворився на точку, яка видніється на обрії. Якби він малював зараз первісний світ, залишив би на полотні саме ці скелі, цю морську блакить і небо.

Дукареліс пригадує, що має продовжувати шлях. Лишає за плечима піщані узбережжя. Тепер берегова лінія стає геть дикою; такого він ще ніде не зустрічав. Він пробирається між скелями, що вишкірюються в море гострими іклами, і різко обриваються, підточені неспинними ударами хвиль. Добирається до Пісини, куди колись учащав для пообідніх запливів, оминає Око диявола й виходить прямо в затоку Порі. Йде повз старовинну стіну з кам’яною кладкою, яка виводить на невелике плато. Звідси дивиться вниз на море, що простирається аж до острівця Копр’я, навпроти якого видніється острів Аморгос, а там, далі, Гала й бескеття із захованими морськими печерами. Колись усе це, вісімнадцять тисяч років тому, було південною частиною Кікладії, гігантського острова на шість тисяч квадратних кілометрів, який доходив аж до Тери[6]6
  Грецька назва Санторині.


[Закрыть] на півдні, а на півночі від материкового берега його відділяли лише п’ять кілометрів. Куфонисі тільки крихітний спогад про цей світ, який опустився на морське дно.

Однак Дукареліс нагадує собі, що прибув сюди не заради натуралістичних спостережень, філософських самокопань і романтичних прогулянок. Він має обмежитися шкалою людського часу, яку його розуму ще під силу охопити. Попереду, на невеликому плато вперше за стільки років він бачить місце розкопок, поіржавілу табличку – «Роботи фінансуються номархією Кікладських островів та компанією “Atlantic Ocean Fish and Shrimps Imports”». Цинкова покрівля халабуди частково відірвалася й теліпається на вітрі, її металевий брязкіт нагадує звук леза, яке відтинає шматки плоті. Рівнина поросла дикою травою, кущі розповзлися поміж руїн. Здається, що навіть слух може вхопити, як їхні колючки чіпляються і, шкрябаючи, повзуть по землі та камінню. Захисна плівка, якою вкрили розкопки, подерлася від часу та негоди. Хідники між пошуковими зонами лишилися на поталу сонцю й дощу, стінки самих розкопів обвалилися й позаростали. Тисячоліттями справа рук доісторичних людей була надійно захована під землею, і от, за якихось двадцять років, нищівна хода часу її практично знищила.

Він заклався б на що завгодно, що зараз просто в нього на очах сіра тінь часу проповзає по руїнах і його смертному тілу. Але всі його думки та спогади залишилися в минулому. Пригадує, як одного разу букініст Мендель[7]7
  Головний герой однойменної новели С.Цвайга.


[Закрыть] сказав: «Нащо жити, коли ми лише підняли ногу, а вітер уже витирає наші сліди?» Минулого не існує, майбуття – непевне, якщо воно колись настане. Час котиться хвилями, ураган, який ніщо не владне спинити. «Ми просто тінь, порох і вітер». Сивина вже вкрила його волосся, а обличчя, зоране зморшками, зістарюється з дня в день. Його огрядне, розслаблене тіло затягує в себе вир часу й воно безсиле противитися тягарю змін. Він відчуває на вустах пил, що запорошує йому очі, осідає на тулубі, укриваючи його так, як вкриває археологічні знахідки, і занурює в небуття. Зрештою, час і є найбільшою істиною. Час... цей час... час...

У розкопі гупають кайла, лунають голоси робітників, пилюка здіймається до небес, він бачить киру Евлалію з білою хусткою на голові, Ангелікі та Павлоса, Антигону та Макіса, Андоніса-реставратора, Андреаса та Мірто, пане професоре. Бачить коробки, далекомір, рулетки й лінійки. А потім усе зникає, галас затягує у вирву й він вщухає, гасне в мовчанні та пам’яті, як колись на столі раптом спинялася та заціпеніло падала на бік китайська дзиґа.

Він пам’ятає, коли вперше потрапив на це, усіяне скелями, камінне поле, щоб пересвідчитися в правдивості інформації про випадкові знахідки, які свідчили про можливе існування поселення ранньої епохи бронзи. Він застосував досить примітивну пошукову техніку, щоб з’ясувати, чи існують в ґрунті пустоти, натяки на людське втручання, якісь елементи культури. У різних місцях він тикав землю щупом, іноді той заходив у ґрунт з особливим звуком, із землі, яка не зазнавала впливу людини, ішов, як правило, глухий, невиразний звук. Це був досить ризикований з погляду науковості метод, але, на щастя, він його не підвів. Згодом, коли на проєкт було виділене фінансування, його візії підтвердилися за допомогою електророзвідки, вирахування електропровідності ґрунту.

Вітер Егейського моря приносить до нього запахи моря впереміш з пахощами трав, які колись давно вже наповнювали його груди. Це те саме місце, де нічого не змінилося, те саме море і небо.

Дукареліс видобуває зі спогадів ті дні своєї останньої молодості. Знов озирається довкруж. Пейзаж, що простирається перед ним, може й лишився незмінним, але змінився він сам, роки не повернеш. Самотній посеред запустіння, немов артефакт доісторичної доби, що відбився від своєї епохи, останній у своєму роді, немовби усвідомлюючи трагізм такої долі, він простує в бік поселення. Розжарена, аж біла, цятка сонця пече йому спину. Лише в Пісині наважується трохи освіжитися. Швидко озирається, нікого нема, скидає з себе одяг і стрибає у воду. Падіння тіла у воду сполохує чайок, які порозсідалися на скелях, вони зриваються в небо й носяться з галасом над головою. Море крижане, тіло судомить від холоду, дихання пришвидшується, захлинається, утрачаючи природній ритм, але невдовзі відновлюється; він відчуває тілесну й духовну невагомість, смак якої, здавалося б, давно вже забув. Кілька разів пірнає з головою, струшує воду, здіймаючи вихор бризок, зітхає з насолодою. Потім видряпується з води, лягає між камінням і як ящірка гріється, обсихаючи на сонці. Вибоїни в скелях рясніють великими кристалами морської солі, із розколин пнуться солонець, критмій і каперці. Перед його очима оживає самобутній гомерівський пейзаж. На кілька хвилин заплющує очі. До слуху долітає шепіт, здалеку доносяться наче биття крил нерозпізнані слова. Шепіт... шепіт... шепіт... Раптом калатає нашийний дзвіночок. Він сполохано підхоплюється на ноги. На схил висипали кози й розбрідаються поміж кущів у пошуках їжі. Пастух дивиться в його бік. Спалахує від сорому, швидко натягує одяг на вологе тіло і так, у мокрому, іде геть.

8

Поселення змінилося. Коток прогресу та змін добряче пройшовся по ньому, понатикавши скрізь hotel apts, luxury villas, resorts, bungalows, inns, які одразу ж обступили таверни, ресторани, супермаркети; не забарилися й державні служби. Пожвавлення інтересу держави до небораків, що опинилися в цьому глухому кутку, пояснювалося тим, що запахло грішми, тож чом би і їй не порозкошувати мов паразиту на пораненому тілі країни? На пам’яті Дукареліса, у ті роки, коли він зображав тут Індіану Джонса, не було ні електрики, ні гімназії, ні фельдшерського пункту, ні аптеки, ні банківського відділення. Своєрідним збігом було й те, що тоді по каналу ЕРТ2 якраз почалася демонстрація серіалу «Глушина», де розповідалося про схоже життя острів’ян, які обходилися без школи й лікарні. Єдиним зв’язком з великим світом була поіржавіла бляшанка, яка вряди-годи причалювала, якщо, звісно, це їй вдавалося під час негоди, до пристані. Її корпус тріщав, коли вона пришвартовувалася до берега, тріщав, коли вона відчалювала чи потрапляла в шторм. Зрозуміло, ні він, ні острів’яни не побачили цей серіал, адже на острові не було жодного телевізора, навіть як виставкового зразка в магазині. Однак вони довідалися про вихід серіалу з газет, які іноді таки потрапляли на острів. Їм, як і сотням мешканців інших закинутих островків Егеїди, кортіло уявляти, що серіал знімали саме для і про них. Звідки їм було знати, що держава ламаного шеляга не витратила на зйомки. Як змінився світ, меланхолійно думає він. Охоплений песимістичними настроями, завважує, що зовнішні прояви часу довкола разом з нашими змінами є мірилом, яке визначає наш власний занепад, і способом нагадати собі про власну смертну та вразливу природу. Однак він знає: те, що змінюється, є мушлею, це – не сутність речей, їхня душа. Час є нічим іншим за народження та смерть. Це просто винахід людини, що впорядковує хаос. Не складно ж зрозуміти! Він усе своє життя креслить горизонтальними та вертикальними лініями зв’язки між теперішнім і минулим, від поверхні до надр, пронизуючи геохронологію. Настав час провести такі ж лінії у власній душі, протягти їх назад у минуле тепер, коли все починає ставати присмерковим і втрачати барви. Здається, лише таким чином можна буде зрозуміти, як хвиля часу закинула на цей острів те, що лишилося від його колишнього Я.

Заходить у кав’ярню на п’ять хвилин перепочити. Замовляє каву в юнака; чує, як того кличуть Ілір. Він білявий, низенький, міцно збитий, товста кістка, щербинки між зубами, кутасті риси обличчя. Албанець, який невідомо звідки тут узявся, хто знає, яка одіссея привела його з Іллірії до Куфонисі. Скільки морів і гір він лишив за своєю спиною?

Компанія рибалок на пенсії байдикує за столиком поруч. Вони нащадки піратів, які колись улаштували тут своє лігво. Дукареліс читав про народні пісні з капітаном Стекулісом, про Туркодимітриса, Катінгоса та Іскоса, які промишляли в цих краях під час революції[8]8
  Ідеться про грецьку революцію 1821 р.


[Закрыть]. Розглядає їх збоку. Так, викапані піратиська. Схожі одне на одного, хоч і коряться вимогам сучасної моди: чорні сорочки, сиві бороди, обгорілі на сонці обличчя. Трохи затримується, щоб насолодитися підслуховуванням їхніх бесід. Сьогодні він надів на себе маску соціального антрополога.

Починає один із цих старих парубків: «Мій батько в житті боявся лише одну річ: раптового шквалу сіверка[9]9
  Північний вітер, античний Борей.


[Закрыть]. Якось вийшли ми у відкрите море, і – раз, здіймається. Штиль, як корова злизала. Ми: ану ж спробуємо заховатися за мис, а там, як уже буде! Поки підійшли до Антикері, удвох на палубі витягали сітки. Хвилі за мить стали перехльостувати через борти, мамо рідна! Море не впізнати... Як ми тоді вціліли, одному Богу відомо!»

Інші хитають погоджуючись головою. Розуміють. Знають. Десь так мали розмовляти і їхні кікладські предки п’ять тисяч років тому. Певно, їхня шкіра теж була обпечена сонцем, загрубіла від солоного морського вітру. Це – незрима тектонічна плита, що невідчутно, безшумно рухається під їхніми ногами, далеке минуле, яке раптово активізується немов сплячий вулкан, виштовхуючи назовні сокровенне, лишаючи сліди в їхньому житті.

Інший починає пригадувати свої біди та негаразди. «Вийшли в море, жодної риби не видно, не таланить, хоч ти трісни. Через дві години на те саме місце приходить покійний Венетис і одним махом витягує сто п’ятдесят кефалей. А іншим разом, пригадую, ходили зі Ставросом, земля пухом. Я лише цигарку закурив, а він – раз – сорок кефалей витягнув. У нас однакова приманка була. Я витягнув лише три кефалі та три чорні скорпени».

Рибалки замовкають. Дивляться на море, погладжуючи бороди, і курять. Їхні вуса та пальці пожовтіли від нікотину. Скільки років їхні руки шкарубли й нівечилися від того, що і взимку, і влітку вони закидали та витягали сітки. Скільки разів ці люди ризикували загинути в чорних водах? Містраль, Гарбіс, Пуненте, Грегаль, Сироко, Австер[10]10
  Назви середземноморських вітрів.


[Закрыть].

У цю мить Дукареліс вирішує піти. Розраховується, кидає «Гарного всім дня!», ті неуважно кивають головами, голови зайняті іншим.

На сходинках за «Вітряком» на нього натрапляє власниця пансіону. Вийшла розвісити білизну сушитися на подвір’ї. Обмінюються поглядами, кількома фразами «для будь-якої оказії», просто заради ввічливості. Але зараз вирішують зробити дещо більше.

– Здається, ви забули свій мобільник у номері, пане Дукарелісе. Він увесь ранок розривався.

–А й справді! Не взяв.

Цього разу Дукареліс затримує погляд на жінці. Ввічлива та симпатична. Перш ніж причинити за собою двері, набирається сміливості й просить у неї дозволу зрізати квітку з її гігантського трояндового куща. Одразу картає себе за це. Відчуває, що почервонів. Наче мале дитя якесь, як соромно!

– Звісно, нащо питати; зрізайте, скільки хочете! – відповідає пані, сором’язливо всміхаючись своєму гостю. Той витягає складаний ножик, необхідну річ у рутині його життя, зрізає вподобану квітку. Вичавлює з себе «дякую» й піднімається сходами. Наповнює склянку води для квітки. Тієї миті знову дзвонить телефон.

– Де ти пропадав? Я телефоную п’яту годину поспіль! – чується з того боку слухавки.

– Вийшов на прогулянку і забув телефон.

– Як справи?

– Більш-менш.

– Може, ця поїздка на острів після стількох років була не такою вже й вдалою ідеєю?

– Не хвилюйся, Ісмено, зі мною все добре.

– Якісь новини з поліції?

– Ні, вони ще проводять пошуки.

– Ти хоч сходив покупатися?

– Так... Море чудове...

Кількасекундна мовчанка. Чути дихання одне одного.

– Тату...

– Що?

– Не роби дурниць... У мене залишився тільки ти!

– Не робитиму, не переживай.

– Тримай мене в курсі. І... носи з собою мобілку.

– Добре, – каже Дукареліс, і зв’язок обривається. Така коротка розмова!

Подумки він вертається на багато років назад. Йому ніколи не забути той вечір з нападником у доньчиній кімнаті. Він закарбувався навік у його пам’яті. Дружини поруч не було, та згодом, певно, жіночій інстинкт активізував якісь шари її підсвідомого. З тих пір вона наче почала трохи його сторонитися, так, наче в неї всередині щось зламалося. Іноді на неї щось находило й вона дивно поглядала на нього, наче вивчаючи, поглядом, який пронизував його наскрізь. Часто він відчував спокусу розпочати з нею розмову, розібратися в причинах такого ставлення. Не наважувався. Вагався, чи це не змусить його ненавмисно виказати те, що насправді сталося в Ісмениній кімнаті. Тож відтоді темна, каламутна пляма весь час набігала на їхнє життя.

Гортає альбом зі світлинами. Ця біля фонтану ді Треві, разом на Карловому мості над Влтавою, перед Букінгемським палацом, біля Віденської філармонії в переддень різдвяних свят, знову разом на узбережжі озера Меларен у Стокгольмі. Нащо зараз йому в цьому порпатися?

Бере рукописний щоденник розкопок, пошарпаний зошит, кинутий на столі, і починає вивчати креслення, плани, перечитувати свої нотатки, манюпусенькі закарлюки, накидані нашвидкоруч через брак часу. Археологи надають великого значення своїм щоденникам. Дехто вважає, що перебіг роботи має фіксуватися точно й чітко, з усіма обчисленнями та спостереженнями. Інші вважають за необхідне також записувати власні враження, спогади та пережитий під час розкопок досвід. Відтак спостерігач сам стає об’єктом дослідження. Дукареліс був прихильником першого способу, але піддався все ж таки спокусі й на берегах або в нижній частині сторінки, між обрахунками й описом горщиків, статуеток і кісток, утулював власні думки, враження, довільні нотатки до своєї остаточної теорії, розповіді про випадки й уривки розмов з підлеглими. Мимохіть туди в хронологічному порядку потрапили окремі слова, фрази з подвійним сенсом, натяки, наочні ознаки змін у його внутрішньому світі. Це була хроніка скоєної зради. Між сторінками лишилися крихти тютюну, хоча стільки років минуло, але ці реальні свідки довгої попередньої історії його життя не зникли. Тоді він курив, тримаючи щоденник в руках, удень на розкопі, пополудні під час класифікації знахідок і ввечері, коли знесилений готувався до сну. Він підносить сторінки до носа, обнюхує, ні, тютюновий запах вивітрився. Лише ледь відчутний аромат ванілі, ледь відчутний, упереміш із запахом старого паперу й вологості буде нагадувати про миті його особистих переживань. І ось, минулий час перед його очима, час, мов пісок витікає поміж пальців, хронос.

Перед його очима знову проносяться Макіс з Антигоною, інші студенти, робітники та його помічники, ями розкопу й знахідки. Знову чує їхні голоси, пане професоре, як лопати копають землю. Гортає одну за одною пожовклі сторінки, аж доки не натрапляє на записи другого літа розкопок. Пам’ятає все до дрібниць у тому фатальному літі, як він позначив вицвілими літерами на берегах свого щоденника зради.

9

Неначе величезний багряний кит, що прямує у відкрите море й пірнає в темні глибини, сонце поволі тонуло в Егейському морі. А те займалося вогнем. Разом з ним спалахувало й небо. Чайки металися над скелями, підшуковуючи місця для ночівлі, останні рибальські човни верталися в гавань і ставали біля причалу. Для місцевих уся ця фантасмагорія була лише оптичною ілюзією повечір’я. Просто неспинна хода часу, через отвір піскового годинника сипався одвічний лад всесвіту. Але для археологів і студентства ці миті, коли сутінки вовчим кроком прослизали поміж останнім світлом і початком темряви, ставали знаком містерій, іншого, загадкового світу, який існував за межами їхньої реальності. Надриваючись увесь день під немилосердним сонцем, вони хотіли вірити, що їхнє життя не складається з самої буденності, і, як будь-яка людина, покладали сподівання на те, інше життя, відмінне від плинності земного існування. Уже звечоріло й узбережжя Фароса наповнилося їхніми тінями, схожими на тіні з «Одіссеї», які мов кажани, гасали над асфодельними луками. З тією лише різницею, що тут тіні людей мали плоть і кров, якщо штрикнути їх голкою, вони б зойкнули від болю.

Усі сиділи тісненько рядком на піску і вслухалися в шум моря, свист вітру, дихання сусіда і, хтозна, може в голос Одіссея, який колись із супутниками пропливав і через ці затоки. Андреас почав теревенити з Мірто, жалітися, як йому бракує Атен і дискачів. Потім розмова перейшла на магазини, покупки, парфуми. «Якось треба сходити в новий Minion[11]11
  Один із перших супермаркетів в Атенах, відкритий у 1934 та розбудований у багатоповерхову будівлю в 50-х рр. ХХ ст.


[Закрыть]» – почулися слова Мірто. Серед них був і Дукареліс, – хто б міг у це повірити, проте – факт! – він сидів навпочіпки, пане професоре, бо зрештою піддався на вмовляння підлеглих, зійшов зі свого трону і вирішив прожити цей вечір, як усі прості смертні. Було дивним і те, що тепер у пітьмі не видавався таким вже й височезним, неначе день додавав зросту його поставі, а ніч її зменшувала. Він нічого не казав, а лише мовчав і слухав. Зараз саме він гратиме роль статиста. По ланцюжку банка з пивом потрапила в його руки. Він ніколи не був прихильником бродіння хмільного сусла, але, як вже так сталося, що поробиш, не випадати ж з компанії, змочив вуста, потім зробив великий ковток і... йому сподобалося. Внутрішнє Я складно надурити, пане професоре, неможливо було приховати те, що там йому було добре. Він визнавав це водночас із тим, як зорі почали проступати на небесному склепінні, а морський вітерець віяв на юні тіла довкруж нього. Певний час усі сиділи мовчки, утупившись у море, яке починало зливатися з небом.

Малий Віз зі своїми сімома сліпучими зірками й Полярна зірка на півночі, колись частина сузір’я Дракона, нагадали їм горщик, знайдений буквально на днях в одному доісторичному колодязі, що віддалено нагадував пательню й у центрі якого була видряпана зірка. Мабуть, якийсь давній навігаційний прилад, астролябія, щось на кшталт дзеркала, ритуальний посуд, хтозна? У їхніх головах мерехтіли образи, зрештою, вони ж – археологи, їхня фантазія сягає найвіддаленіших меж. Вони могли поєднати подумки Малий Віз з пательнею: якби були священниками, то сказали б, певно, що горщик нагадує похоронну процесію з убитими горем родичами, мандрівниками – переконували б, що це – віз, образ якого вшановує пам’ять їхніх давніх побратимів. Кінця-краю не видно гіпотезам. Зрештою, зійшлися на тому, що зірка на горщику таки Полярна, необхідною мореплавцям цих древніх вод між Куфонисі, Керосом, Аморгосом, Наксосом і Паросом. Їхні думки губилися поміж зоряних сузір’їв і туманностей.

– А он і Кефей[12]12
  Назва сузір’я відтворюється у латинськомовній традиції – Цефей.


[Закрыть], – пролунав з темряви голос, – он його трикутна голова, одна нога спирається на північний полюс, а руки простягнуті до Кассіопеї.

Дукареліс був щиро вражений, не стримався і спитав:

– Звідки тобі все це відомо, Антигоно?

– Колись про це нам розповідали в школі на уроках фізики. Відтоді я почала сама цікавитися й читати.

Вона випростала руку й чітко окреслила форму Кефея ліворуч від Полярної зірки. Поруч була Кассіопея в оточенні п’яти зірок.

–Кефей і Кассіопа були ж подружжям, – додала за мить, – чи не так, пане професоре?

– Так. – Дукареліс був змушений відповісти. – Були. Кефей був ефіопський цар, а Кассіопа мала нахабство вихвалятися, що за вродою гарніша за Геру та Нереїд. Через таку безголовість вони ледь не втратили свою дочку Андромеду, коли Посейдон надіслав чудовисько, яке спустошувало узбережжя країни. Задобрити його можна було, лише віддавши на поталу Андромеду. Але її врятував Персей. Коли Кассіопа померла, то перетворилася на сузір’я. Тож, жінки, майте клепку в голові... – підсумував з усмішкою, про що одразу пожалкував, бо його погляд перетнувся з очима Антигони.

Вона дивилася на нього загадковим поглядом, за яким стояло щось іще, наче вивчала, як і тоді, у перший день розкопок, але цього разу з більшою наполегливістю. Усмішка античної статуї, – подумав він про себе. Біля неї сидів Макіс, схожий на супутник, який обертається довкола якоїсь планети, підкорюючись тяжінню, яке справляє на нього її вабливість, зовсім як Кефей біля Кассіопеї там угорі, іграшка її бажань і хитрощів. Потім вони знову підвели голови й дивилися на Кефея та Кассіопею в глибині Чумацького Шляху поміж інших сузір’їв, їхню вічну шлюбність, наочний доказ існування вічного кохання та відданості.

– Кассіопея схожа на лаконічний ключ, – зауважив Павлос, і Дукареліс легко кивнув головою на знак згоди.

Андоніс підхопив:

– Стародавні люди зображали Кассіопу жінкою, що сидить на троні. Найцікавіше однак він притримав до кінця своєї тиради, яку завершив словами:

– ...у юдейсько-християнських зображеннях Кассіопа чомусь перетворилася на Марію Магдалину. Дехто навіть вважав, що сузір’я зображує змія, який спокусив у раю Єву.

Тож такі вечори ставали невеликими паузами між виснажливими днями, зоряними подорожами, які губилися в безмежжі Всесвіту та власної душі. І якщо Всесвіт був скінченим, то, чи існують досяжні межі душі, Дукареліс певності не мав. Певним було лише те, що їхня реальність починалася та закінчувалася в розкопі. І там Дукареліс мав зустрітися віч-на-віч не лише з доісторичними таємницями, але й з сивіллиним поглядом Антигони, а це все тільки ускладнювало. Він розмірковував, чи хтось узагалі здатен розрізнити, коли в жінці зникає янгол і виникає демон? Вона розпорошувала його увагу тоді, коли остраки, прохооси та зооморфні глечики з’являлися з надр землі. Шукала його очі. Над їхніми головами паленіло сонце. Вітер підхоплював пісок з розкопу та сік ним обличчя. Їх оглушували цикади, а розпеченні скелі жаром обдавали тіла. З кожною хвилиною Дукареліс відчував, що провалюється в розпечене марення; з пагорбів накочувалися хвилі гарячого повітря й було відчуття, що вони проникають прямісінько в череп. Від цього з’являвся головний біль, потім він стихав, але складалося враження, що всі чуття зіпсувалися, а Дукареліс загубився в далекій епосі, на цьому безплідному й незмінному плато, поміж стародавніх огорож, вимощених грубим камінням, висохлих асфоделів і чебрецю. Море пінилося та гупало в пустоти скель, згризаючи під його ногами земну твердь. З поривами вітру з глибин моря до слуху долітали невідомі голоси, незрозумілі слова.

Щораз до горла йому підступала блювота; певно, він, будучи геть ненавченим, надто захопився тим пивом увечері. Але зрештою збагнув, що це прокинулася виразка, яка скривавлювала його шлунок, перетворюючись на хронічне захворювання. Невідкладно слід було випити ранітидит та циметидин. Він залишив розкопки на Ангелікі й Павлоса, а сам подався в село. Ковтнув ліки, ванна з крижаною водою покращила стан і на вечір він уже почувався набагато краще. Причини було нескладно зрозуміти, слід бути обачнішим, пам’ятати про обмеження. Загалом такі ігрища під лукавим сузір’ям Змія досить небезпечні, пане професоре.

І що ж? Ось він знову на Фаносі разом з молоддю сидить на узбережжі біля багаття, почухуючи нервово голову. Прохолодно через вітер. Цього разу пиво з таверни кира Анестиса приніс він, щоб не видатися невдячним. Пляшки були теплі, тож молодь швидко закопала їх поглибше в пісок, там, куди добивала хвиля. Вони швидко охолонуть і кожен візьме собі освіжитися. Усім добре, по обличчях пробігає легка усмішка задоволення. Уранішні розкопки принесли чудові плоди. Разом зі звичними уламками їм пощастило знайти невеличкий скарб з косметичним приладдям. Також були знайдені цілими арибали, піксиди, металеві пінцети, бронзові голки з нефритовими держачками, булавки, намиста з кольоровими намистинами.

– Це все належало жіноцтву? – спитав Андреас Дукареліса.

– Так, скоріш за все. Арибали та піксиди використовували для зберігання пахучих есенцій. Голки – для нанесення татуювань. Навіть на кікладських статуетках знаходять сліди нанесених на тулуб візерунків крапками або лініями, а також очі, намальовані на різних частинах тіла.

– Бач, і в ті часи жіноцтво не обходилося без кокетування... – додав Андоніс. – Безсмертне зло – жона, та необхідне![13]13
  Вислів, що приписують засновнику нової аттичної комедії Філемону Сиракузькому.


[Закрыть] – Вичавив з себе солоний жарт з бридким смішком – хе, хе, хе – мов старий дідуган.

– На санторинських фресках жінки дуже граційні, – сказала Ангелікі. – У них були складні зачіски із вплетеними намистинами, вони носили кольє та фарбували вуста й щоки, ймовірно, використовуючи церузит.

– Справді на знайдених жіночих статуетках були виявлені сліди барв на бровах і губах, – продовжив Дукареліс, помітивши краєм ока, що Антигона знову дивиться на нього тим загадковим поглядом. Поряд з нею завжди опинявся Кефей у своєму вічному амплуа супутника. Дукареліс непомітно зиркав на нього, через цікавість затримував на ньому погляд довше, ніж на інших. Він носив одяг чорного кольору, високі військові черевики та довге волосся. Неговіркий, собі на умі. Класичний приклад юнака, який відкрив для себе світ протестів і анархізму й поринув у нього з усією пристрасністю неофіта. Але він добре пам’ятає, коли з Антигоною вони прийшли до його офісу проситися в команду й він посадив їх та опитав, на хлопцеві був досить старомодний піджак і сорочка з комірцем, який личив би його батькові.

– Складається таке враження, що кікладці мали якусь манію до різних кольорів. Кістяні трубки, які часто траплялися археологам, містили в собі залишки барв, наприклад, лазурит і кіновар, – підключився до розмови Павлос, висловлюючиь твердо, але безбарвно; тулуб нахилений трохи праворуч для виказання шанобливого ставлення. Усім своїм виглядом він наче хотів показати, що повністю поділяє слова Дукареліса, а також був переконаний, що серйозність є основою його власного археологічного авторитету.

– Справді, так! – погодився Дукареліс.

«А яким насправді було становище жінок в кікладському суспільстві? – несподівано спитала Антигона. Тонкі смуги від язиків полум’я танцуючи освітлювали її обличчя. Дуже гарна, Дукареліс не міг не погодитися.

– Чому ти про це питаєш? Черговий напад твоєї феміністичної істерії? – спробував пожартувати Кефей, та на нього ніхто не звернув увагу. Усі чекали, що відповість Дукареліс. Вага його наукового авторитету мала розставити крапки над усіма доісторичними загадками, які лоскотали їхню уяву.

– Якщо брати за зразок статуетки, які здебільшого скеровують увагу на акцентовані жіночі форми, трикутник лона, статеву щілину, груди, іноді – на останню фазу вагітності або пологи, можна зрозуміти, наскільки важливе місце посідала жінка для кікладців, чи то проста смертна, чи божество, наприклад, Велика Богиня.

– Так, ці кікладці були нічогенько просунуті! Завжди підкреслювали жіночу сексуальність, – утрутився Андоніс. – Хе-хе-хе... Яка прекрасна епоха!

Але Антигона не жартувала, вона суворо глянула на нього й він замовк. Потім вона знову спрямувала запитальний, пане професоре?, погляд на Дукареліса.

– Тож через природну властивість давати нове життя жінка посідала високе суспільне місце. Для доісторичних людей це була найбільша загадка життя. В усьому іншому вони займалися звичними буденними справами: доглядали дітей, поралися вдома, ткали, місили тісто, розписували керамічні горщики, плели кошики. Іншими словами, робили все те, що робить і сучасна жінка... – Цього разу він прямо подивився Антигоні в очі, чого зазвичай майже ніколи не робив.

– Отакої... – пхикнула та, осудливо хитаючи головою. – Усе це – гіпотетичні здогадки, а не доведені факти. Археології потрібні саме вони!

Макіс штрикнув її ліктем. Нечувано ставити під сумнів слова самого професора! Дукареліс знову побачив загадкову тінь усмішки на її вустах. Вона насміхалася з нього? Замовк. Згадав Солонове: «Мовчання жону красить». Так, точно насміхалася.

Антигона знову роздивлялася сузір’я над головою. Вона простягнула руку в напрямку сузіря Орла й точно показала його найяскравішу зірку – Альтаїр. Потім перемістила руку в напрямку Скорпіона, який розлігся на фоні Чумацького Шляху.