Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

42

Він замкнувся в собі. Цілий день мовчки курив і ходив між розкопами. Місце Макіса до кінця експедиції зайняла Ангелікі. Дукареліс з винуватим виглядом попросив її зіграти цю, наразі безталанну роль поряд з Антигоною, і вона не мала можливості відмовитися, пане професоре. Над місцем розкопок з дня у день зависала незручна мовчанка; ніхто не мав настрою до балачок. Кира Евлалія, хитрунка й балакуха, не могла витерпіти таку могильну тишу й почала приносити з собою японський транзистор, подарунок дітей з Атен. Вона ставила його на один з горбочків відвалу, вмикала, налаштовуючи звук так, що було чутно й у найвіддаленіших ямах. Диктори держрадіокомпанії бадьорими голосами розповідали про погоду, температуру, штормові попередження та інформували про актуальні для островів події. Червоний Хрест у регулярних випусках повідомляв про осіб, зниклих безвісти та закликав надавати будь-яку інформацію.

Кира Евлалія не збиралася ковтати язика, ще чого, обговорювала погоду, зниклих безвісти, яка ж мати не вбивається від горя, чому так сталося й куди вони поділися – тисячі думок проносилися в її голові, нагадуючи прибій. Раз у раз вона підводила голову й оглядалася довкруж наче піднімала перископ – де узбережжя, де студенти, де копачі, де археологи, але знайти, звісно, прагнула Дукареліса, залишеного сам на сам зі своїм нещастям. Коли їхні погляди перетиналися, пане професоре, вона знову опускала очі й поверталася до розкопу, наче побачивши ворожий торпедоносець, починала копати, здіймаючи маскувальну куряву.

Отак посиденьки під зорями на узбережжі практично припинилися. Але в останні вихідні перед завершенням експедиції усі, навіть Антигона, зібралися й пішли на Фанос висловити останню шану літу, яке мало от-от сконати. Знову розклали багаття між двома тамарисками. Принесли з собою пиво й мовчки цмулили його, відчуваючи десь глибоко в душі полегшення, що ці дні закінчуються. На небі спалахували і котилися вниз зірки, лишаючи по собі яскравий слід. Андоніс знову читав карту зоряного неба й пояснював, що таке Персеїди. І що це явище повторюється з року в рік: метеорити з крижаних уламків хвоста комети досягають земної атмосфери, у якій згорають. Для романтиків чи набожних осіб, схильних вірити в забобони, це – сльози Святого Лаврентія, що крапали під час його страждань. Ангеліки сказала, що загадала бажання, побачивши падіння чергової зірки. Решта зробила те саме, киваючи головою.

Андреас не витримував такого мовчазного надриву, задихався. Він пригадав Кассіопу, яка часто тепер являлася йому вві снах. Почував необхідність висловитися.

– А що ж буде тепер з Кассіопою, пане професоре, коли німецька лабораторія завершить роботу? – спитав він несподівано Дукареліса.

– Що буде... – відповів той, не поспішаючи зробив ще кілька затяжок, і, поширюючи аромат свого тютюну, продовжив. – Вона повернеться в Грецію й буде виставлена як експонат у якомусь музеї. Скоріш за все, на Наксосі...

– Це ж несправедливо! – просичав Андреас, і решта начебто поділяла його обурення. – Правильним рішенням було б улаштувати невеликий музей тут, де можна було б показати всі знахідки, зокрема, Кассіопу, пане професоре, – скоромовкою продовжив він, одночасно жалкуючи, що колись в нього вирвалося назвати Дукареліса Шерлоком Голмсом, коли той сидів навпроти та із самозадоволенням попихкував люлькою.

– Не так це просто. Потрібно багато грошей і зацікавленість держави... простіше навчити рибу говорити.

Знову всі замовкли. І раптом він знову побачив її, як вона йде по узбережжю, блукає між могил, розмовляє зі своєю мертвою мамою на порожніх галявинах. Чи міг би він перехопити ту занесену руку з убивчим лезом, готовим встромитися в тіло Кассіопи? Чи міг він переміститися в часі? Перешкодити скоєнню злочину? Вона знову зникла в доісторичному тумані, перш ніж Андоніс встиг перервати своє видіння. Він замислився, що ж змусило вбивцю розлютитися так, щоб проломити череп своїй жертві? Дукареліс дав пояснення і цьому:

–У такий спосіб, згідно з віруваннями доісторичних людей, мертві не могли повернутися у світ живих. Убивця боявся, що жертва повернеться, щоб помститися. Певно, мав для цього підстави.

– Певно, так, але що ним рухало? Якими були мотиви вбивства? Це найбільша інтрига в цій справі.

– Про це ми ніколи не дізнаємося, – відповів Дукареліс.

– Може... ревнощі? – припустив Андоніс і відразу прикусив язика. Не слід було в нинішній ситуації робити такі припущення. У хаті повішеного не згадують про мотузку.

– Може... – відповів Дукареліс, закинувши голову й спостерігаючи за тим, як метеорит входить у земну атмосферу, огортаючись полум’ям, пане професоре. Його голос пролунав глухо, наче здалеку.

43

В останній день вони зняли тент, що накривав місце розкопок, занесли його в цинкову халабуду й замкнули разом із копальними реманентом, приладами вимірювання, столиками й тачками. Потім накрили місце розкопок брезентом, що, захищав від дощів і надокучливих кіз. Це був офіційний церемоніал позбавлення Дукареліса атрибутів влади. Принаймні до наступної експедиції. По обіді Дукареліс, пане професоре, наказав їм повертатися до селища – раз-два, раз-два – а сам притулися спиною до скелі на тому місці, де сиділа його дружина, і почав невідривно дивитися в бік узбережжя Порі, невеличкого висохлого болітця поряд з ним та острівців попереду. Скелі, приземисті дерева й обриси островів удалині наче вицвіли під нещадно розпеченим полудневим сонцем. Пориви морського бризу раз у раз овівали його обличчя. Розпечене каміння у спраглій землі довкола поблискувало. Його власна шкіра висохла й загрубіла. Щоразу, коли сонце переміщувалося вгорі, лінії, форми, кольори невпізнавано змінювалися. Немов показували своїм виглядом, що їхні тіло та душа стали іншими, що вони стислися до видовженої тіні, яка падала від них на землю й каміння.

Унизу, на березі молода жінка простувала по вогкому піску. До Дукареліса доносився шурхіт її кроків, однак він знову не міг збагнути, що це – ява чи міраж. Усе перемішалося. Можливо, це – Кассіопа, яка вийшла сюди з глибин історії? Вона несла вибілені морем мушлі, панцирі морських їжаків, морські зірки, риб’ячі кістки та камінці з наскрізною дірочкою. Хвилі накидалися на берег і злизували її сліди. У повітрі якась незрима рука нестримно виводила й виводила нові знаки і врешті вписала Кассіопу в центр узбережжя. Вона стояла й замислено вдивлялася в щось на межі обрію. Живописець завершив свою роботу. У цій місцині час зупинився і більше не відбувалося змін. Хтозна як тоді працювала клепсидра часу; нині сприйняття часу мало цілковито християнське забарвлення. Але глибинні речі – народження і смерть, початок і кінець, злет і падіння – лишаються незмінними, саме вони визначають часові рамки. Час є тим, що розтинає їхні життя, і його власне, і її: дві прямі лінії, які колись випадково зіштовхнулися в загальному русі всесвіту й тепер долають спільно шлях у нескінченне, несучи на своїх тілах печать першого доторку на глибині розкопу. Тоді, ймовірно, її звали Кассіопа, тепер – Марія чи Антигона.

Дукареліс знову відчуває себе маріонеткою у світі, яким керують вищі сили. Хтось інший приймає рішення за нього, і все, що він пережив і про що міркував, є вигадкою якогось невідомого створіння, що має волю та можливості нав’язувати її як його власну реальність. Від цієї думки його обдає холодним потом. Він схоплюється на ноги й від відчаю крутиться наче дервіш-танцюрист, окидаючи поглядом море, небо та безплідну землю. Замислюється знов, чи він існує насправді, чи не є тінню, вигадкою, думкою в голові когось невідомого, просто віддзеркаленням якоїсь дійсності? Він хотів узяти ситуацію у свої руки, змінити свою долю, повстати проти того, що написане на роду, усіх декорацій, у яких розвивається дія цього театру абсурду. Або кинути все й хай плине своєю течією, або зібрати в єдине всю волю й припинити фантазувати про те, що виходить за межі його чуттів.

Швидким кроком він повернувся в поселення. У другій половині дня члени експедиції почали пакувати знахідки для відправлення в Атени. Наступного дня Кукулес, виконуючи цього разу роль вісника, знайшов його в таверні кира Анестиса, пане професоре, пане голово. Він передав йому отриманий щойно рекомендований лист. У себе в офісі він оглянув його, як слід, може, вдасться заглянути всередину, навіть піднімав, направляючи світло благенької настільної лампи, але, ai siktir[29]29
  Турецька лайка, часто використовувана в грецькому просторіччі: хай йому грець, щоб воно всралося.


[Закрыть], нічого не було видно. Дукареліс почекав, доки він піде, тоді розпечатав конверт. Це була заява дружини, подана до суду – дата... вхідний номер... пане... моя клієнтка... Він заплющив очі, уявив її обличчя й почав міркувати, що робити, коли вже дійшло до такого. Ні, він не хотів палити мости, не хотів перекреслювати своє минуле життя, навпаки, хотів дати лад наявному хаосу. Він не був з тих, хто стрибає у прірву. Ні, не був.

44

Дружина зрештою взяла слухавку. Він усоте просив пробачення, казав, що оступився, з ким не буває, це просто були два тіла, які випадково зійшлися на безлюдді, а потім розійшлися. Це творило тіло, не душа.

У відповідь Марія Дукарелі сказала, що те, що зруйнувалося, не відбудуєш. Запізно він кинувся. Не вертатися додому, якщо вже має таке щире бажання, вона не просила. Лише, коли приїде до Атен, нехай вивезе всі свої речі. Перед тим нехай попередить її про прихід, щоб вона могла піти з дому на необхідний час. Її голос прозвучав уїдливо та холодно. Нема їм чого бачитися: побиті горщики не склеюють. Більше нічого не хотіла слухати. Крапка. Повісила слухавку. Скло тріснуло. Його розтрощив вихор, що здійнявся в їхніх душах. Те, що колись було непорушною єдністю, розлетілося на тисячу скалок, які віддалялися одне від одного зі швидкістю світла, зникаючи в крижаній самотності своїх галактик. Слухавка біля вуха продовжувала видавати гудки. Він застигнув і не опускав її, хоча й стояв у комунальній телефонній будці. Очі вперлися в підлогу й з сумом наштовхнулися на запилене взуття. Ось і все, кінець? Перед очима хаотично промайнули спогади: їхня кімнатка й розвалений диванчик, вона схилилась над паперами за своїм столиком, перша й остання демонстрація, у якій вони брали участь, військовий джип, який вискочив перед ними й перекрив дорогу, вереск гальм, пес, що метнувся на асфальт, удар, його тіло, з якого повільно йшло життя, голова піднята з подивом дивиться на довкілля та смерть, яка наближається, солдати, які лаються й тікають у провулок, нью-вейв, маленькі клуби, «Хоч і люблю тебе, не стану наполягати»[30]30
  Шлягер популярної в 70-х співачки Кеті Хомата.


[Закрыть], друзі, товариші за політичними поглядами, які мріяли про нову Грецію, а потім, апостеріорі, стали героями опору, отримали державні посади, обличчя їхньої ненародженої дівчинки. Назовні вітер посилювався, море вкривалося бурунами, мелтемі накидався на нього як дикий звір; він чув, як місцеві називають цей буревій гайдуромелтемо[31]31
  Буквально – віслючий мельтем, очевидно, назва утворена через те, що під шквальними поривами людина іде повільно, нагадуючи віслюка.


[Закрыть].

Рука все ще стискала слухавку. Вона була продовженням його руки, ланцюгом, який прив’язував його до світу, в якому цей безлюдний острівець лише одна цяточка. Він подумав, що бувають моменти, коли свідомості стає не під силу тягнути такий тягар, і скинути його людина спроможна лише в могилі. У його порожніх очах не було нічого, крім болісних уламків пам’яті. Живі і мертві, упереміш, долали той самий шлях до кінцевої зупинки, мамо. Він повернувся до лікарняної палати в останні хвилини її життя. Вона стисла сильно його руку, потім ще раз, а потім померла. Мамо...мамо, шепотів він, наче хотів міцно обійняти її. Вони обоє цього хотіли, але він не обійняв. Їхні слова та вчинки були такі скупі на ніжність. Змалку він жадав її нечастих обіймів. Іноді ввечері вона брала його до себе в ліжко. Для неї було досить сказати «синку», і в цьому слові містилася вся материнська любов світу. Для більшого їй завжди бракувало часу. Але йому не було того доста. Він потребував її навіть тоді, коли вона була поруч. А вона все бігала по підробітках, з вечора до рана була в наймах, гнула спину на чужих людей за скибку хліба, за ламаний гріш, лише б його звести на ноги, вивести в люди. У ту останню мить він потребував материнських обіймів. І зараз відчуває, як йому їх бракує. Він пригадує, як в останні хвилини свого життя вона звіряє йому свою таємницю, щоб не забрати її з собою в могилу. Кивком голови вона покликала його нахилитися ближче й прошепотіла, мамо, своїм надтріснутим, слабким голосом: «Відрізана голова, що висіла на ліхтарному стовпі і її гойдав туди-сюди вітер того квітневого ранку була головою твого батька».

45

Дукареліс розмотує нитку з самого початку, здійснює анатомічний розтин свого життя, як той письменник, що переглядає знову свою розповідь, характери героїв, свій текст і його вміст. Він сидить за сланцевим столом на своєму балкончику. Довкола герань, а над головою зоряне небо. Наливає собі склянку вина, закурює люльку, відчуваючи всеохопну самотність. Світ довкола нього дрімав. Але йому сон не йшов, думки не пускали сновидіння. Погляд прикипає до Місяця, кратер Ейткен, діаметром 2,240 км і завглибшки 13 км, Океан буревіїв, нечіткі обриси, ореол тремтить через вологу, що робить світло ще більш розмитим у пітьмі. Він справжній чи теж плід фантазії? Але книга його життя не може бути суцільно вигадкою. Ось він, з плоті й крові, сидить за столом і міркує про все, що залишило на ньому свою мітку. Якби він був вигаданим героєм, то його життя, зрада, печаль в очах були б просто рядком слів на папері, складеному в книжку, целюлозні волокна, плівка висохлого чорнила, барвники, смоли, оліфа, розчинник. Більше нічого.

46

У перші дні по прибутті до Атен Дукареліс мешкав у готелі в центрі міста й це символізувало те, що до всієї ситуації він ставився як до тимчасової, перехідної – гостра політична криза, що завершується відновленням демократії. Він кілька разів спробував вийти на зв’язок з дружиною. Вони знову поговорили по телефону і, попри всі спроби відкараскатися, їхня спільна подруга зі студентських років, та, що вийшла заміж за адвоката, члена ПАСОК, пане депутате, зрештою погодилася стати посередницею й домовитися про зустріч. Місцем обрали одну з кав’ярень у Кифіс’ї, нічийну землю під час короткочасного припинення вогню. Вони сіли подалі від цікавих очей, хто знає, до чого могло призвести це химерне побачення? Обоє прийшли в наглухо застібнутому діловому вбранні, від обох віяло холодом, наче перед зустріччю їх обдав крижаним подихом вітер з верхів’їв Пенделі[32]32
  Одна з гір, що оточують Атени;неподалік від району Кифіс’ї.


[Закрыть]. Говорив він, Марія Дукарелі слухала. Стиснула в руці склянку з мінералкою, але не пила. Вона замовила її просто для того, щоб щось тримати в руках, приховувати негативні емоції, перенаправляючи їх на щось інше. Складалося враження, що ситуація змінюється, Дукарелі вже не є непохитною у своєму рішенні, вона більше не виступає в образі непоступливої зрадженої і скривдженої дружини. Вона сама заговорила про передумови та обставини, і навіть дозволила собі слабко всміхнулися, та ця усмішка вмить розбила її маску холодного відчуження. Отже, усе могло статися... У фортеці один з мурів дав тріщину. Що ж, суцільний морок – жіноча душа.

Стосунки Дукареліса та Антигони, з іншого боку, почали зав’ядати та слабнути, наче зрізана троянда в склянці з водою. Вони вже кілька разів гиркалися, ходили, не помічаючи одне одного. Порідшали їхні зустрічі, у цей час вона активно готувалася відправитися на навчання до Великобританії. Дукареліс знову опинився поміж двох берегів і течія явно тягнула в бік того, на якому була Марія. Він був готовий прибитися до нього, піджавши винувато хвоста. Вони все могли налагодити по-новому. Він знову співав би «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання», якби не втрутилися непередбачувані обставини, змінивши в кінці вересня хід усієї цієї історії.

Антигона сама прийшла до нього в готель. У його кімнаті клубочилися хмари тютюнового диму з пахощами черешні. Щось бубонів ввімкнутий телевізор задля ілюзії присутності когось, яка мала тамувати відчуття самотності. Спочатку повторення якоїсь американської мильної опери, потім відеокліпи, Бой Джордж співав, чому ти хочеш завдати мені болю, а Майкл Джексон лякав трилером. Вона оголосила, дивлячись йому прямо в очі, що перебуває на другому місяці вагітності. Вона й так про це здогадувалася, але хотіла впевнитися, і впевнилася, прийшла до нього одразу після гінеколога. Вона говорила з ним як зі шкільним забіякою, який наробив галасу й тепер стояв перед класом. Виголосила йому ультиматум у вигляді переданого до рук знімку УЗД, схожий на візантійський хрисовул[33]33
  Тип візантійського документа, що мав золоту печатку та особисто підписувався імператором пурпуровим чорнилом.


[Закрыть]. На світлині можна було помітити голівку та кінцівки. Сказала йому, що незалежно від його рішення, своє вона вже ухвалила. Дитину вона збереже. Доведеться відкласти на певний час плани щодо магістерки в Лондоні, щоб весь час приділити своїй дитині. Їхній дитині...

Дукареліс деякий час невідривно дивився на світлину. Під час розмови він був незворушним і спокійним. Останні місяці на нього звалилося стільки всього, що годі було уявити, як щось може вибити його з колії. Він навчився контролювати емоції, який ураган не бушував би в його душі. Підвівся з крісла, зітхнув, закурив люльку й виглянув назовні. Задумався, що перед ним: справжнє життя чи вигадане? Яке з них справжнє, отут, у кімнаті, чи там, назовні, у русі натовпу? Внизу, на брудному тротуарі в брудному лахмітті сидів бородатий безхатько й жебракував. Автівки, мотоцикли, автобуси, пішоходи чекали на зелене світло. Хтось з нетерплюків чавив клаксон, сварився та жестикулював, хаос, крутоверть, божевільня. На розі продавець бубликів хапав закопченими щипцями свої кулурі та загортав, передаючи покупцям. Небо затягало хмарами, у повітрі відчувалася вологість, Атени огортала осіння мряка впереміш зі смогом від автомобільних вихлопів. Усе віщувала початок злив. Як дивно все змінюється в цьому житті!?

Дукареліс погладив борідку, яка за цей час добряче відросла. Потім повернувся й подивився на неї, лагідно, тепло всміхаючись наче дитина. Усе наставало у свій час. Він же так мріяв про цю дитину. Він обійняв її, міцно поцілував і потягнув у таксі. Увесь час до Гліфади[34]34
  Фешенебельний район Атен на узбережжі Саронічної затоки.


[Закрыть] вони їхали мовчки, він дивився на фото, наче на ньому було його ненароджене дитя. Сльози застували йому погляд, зараз він розплачеться, не зможе втриматися. Вони сіли в якомусь італійському ресторанчику понад морем. Сиділи й дивилися на безкрайній морський шир, на хвилі, які викидали на берез водорості, тримаючись за руки. Думали про своє майбутнє спільне життя з їхньої дитиною, про щастя. Увечері він зателефонував дружині, розповів усе, як є, хоча й розумів, якого болю їй завдає, а також учергове демонструючи власну перемінливу вдачу, однак відчував потребу бути з нею відвертим в усьому. Вона кинула слухавку. Річка назад не біжить, ніхто в неї не ввійде двічі. Дзеркало розбилося, уламки не збереш...

Вони винайняли з Антигоною квартиру біля підніжжя Лікавітосу[35]35
  Пагорб у центрі Атен, на якому працює фунікулер.


[Закрыть]. Своє власне родинне вогнище. Він відчував, що звільнився від силувань, компромісів, почуття провини. Любов до Антигони міцнішала, він закохувався в неї з усе більшою пристрастю, яку лише міг дозволити його стриманий норов.

47

Те літо стало для Дукареліса точкою неповернення. І початком нового шляху. Смерч пронісся над його особистим і професійним життям, змінивши назавжди все. Спільне життя з Антигоною зразу почало складатися непросто, насамперед, через важке перенесення нею вагітності. Перші місяці він розгублено намагався підлаштувати свою поведінку під її несподівані спалахи дратівливості, що чергувалися з періодами смутку. Вона вибухала через найменшу дрібницю, але потроху він навчився стримувати себе й ковтати образи та її вибрики. Її нюх загострився настільки, що то їй відгонило кислим, то смерділо. Від усього тягнуло блювати. Її вивертало від запаху тютюну, яким тхнуло від його одягу. Зранку лише завдяки своєму нюху вона точна могла вказати, куди він забудькувато поклав зубну пасту. «Шкода, що я не ходжу на полювання» – намагався жартувати він. Потім їй почав дошкуляти його власний запах, який супроводжує кожного, лишаючись незримим слідом присутності, що певний мент висить у повітрі. Він уже практично не міг стримувати себе, аж коли йому до рук потрапила книжина про вагітність, де він прочитав, що така поведінка трапляється часто й вагітні жінки деколи гидують власними чоловіками.

День, коли народилася його донька, став для Дукареліса найщасливішим. Його обличчя почало сяяти якимсь особливим світлом. Близькі друзі, колеги й студенти стали помічати, що він світиться наче сонце та всміхається якоюсь дурнуватою посмішкою.

Малявка зростала прямо на його очах. Він подбав про те, щоб не пропустити жодну з важливих подій її життя, не спав, коли вона заходилася плачем, і брав її на руки, щоб заспокоїти, бачив, як вона вперше всміхнулася усмішкою янгола, коли сказала своє перше слово, зробила свій перший крок. Часто краєм ока він помічав, як вона зітхає в колисці, і пригадував слова своєї матері: «Ти часто зітхав немовлям»; бозна-чому, може, передчував, яке життя чекає на нього? Часто, коли він безтурботно сидів, його раптом проймав гострий переляк, починало тіпати від думки, чи не станеться чогось поганого з дитиною? Його розум починали штурмувати тисячі думок про можливі небезпеки, раптові смерті й немислимі нещасні випадки, які ставалися з дітьми. Одного разу він ледь не посивів, коли вона впала й забила колінце. Він схопив її на руки, притиснув і її червона кров залила його сорочку. Коли дитина нарешті заспокоїлася й побігла до мами, він невідривно дивився на плями крові, її крові, яка виникла з його. Потім він вагався, чи відмивати сорочку, чим розлютив Антигону, яка обізвала його навіженим і сказала, що така патологічна любов до добра не доведе.

Він хотів, щоб дочку назвали Евфросина, як його матір. Але Антигона тупнула ніжкою й заявила, що дитина зватиметься лише Ісмена. «Але ж наше життя – не суцільна трагедія!» – протестував Дукареліс і зрештою вони зійшлися на проміжному рішенні, давши дочці подвійне ім’я Ісмена-Евфросина. Такою була остаточна вимога Антигони, адже, ясна річ, ім’я його матері так і залишилося лише на папері у свідоцтві про народження. З двійняток залишилася зрештою лише Ісмена.

Через кілька місяців після першого дня народження дочки вони вирішили з’їздити в короткочасну відпустку, розслабитися, побути сам на сам та відновити емоційний зв’язок. Ісмену залишили сестрі Антигони, яка няньчилася з власними дітьми, і поїхали до Лондона. Дощило невблаганно й геть не по-літньому, тож вони були змушені більше частину часу провести в готелі. Вони бавилися, відпочивали, кохалися, аж доки в їхній номер не ввійшла покоївка в той саме момент, коли оголені вони лежали одне на одному. Здійнявся галас, тіла блискавично прикрилися простирадлом, покоївка затулила обличчя долонями, белькочучи: ««I’m sorry... I’m so sorry», і мерщій кинулася до дверей. Спочатку вони почували себе присоромлено й хотіли провалитися під землю, але згодом їх попустило, переміг здоровий глузд, якась невідома людина, побачена вперше і востаннє, навіть ніхто не встиг розгледіти обличчя одне одного. З часом цей інцидент викликав лише легку посмішку.

Отож щоразу, коли трохи розвиднювалося, вони користувалися нагодою виткнути носа з готелю, розім’яти ноги, злившися з натовпом на Оксфорд-стріт та Лестер-сквер. Вони відвідали Британський музей, Музей воскових фігур, ресторани, книгарні; Антигона купувала художні альбоми, а Дукареліс свої фахові видання – з типологіями, новими методами проведення розкопок і вивчення знахідок, усе таке. Антигона хотіла побачити на власні очі університет, у якому мала вчитися. Мрії все ще кружляли в її голові, але вони були недосяжні. Це була їхня перша спільна подорож і вони планували вже інші. Він хотів відвідати Китай, Японію, Перу, Анди, Вогняну Землю, вона – Арктику, Тасманію, полінезійські острови, а також кожен дикий і віддалений куточок планети. Він хотів побувати на Всесвітньому чемпіонаті з футболу, Олімпійських іграх, вона мріяла про новорічний концерт у Відні та виставу в Нью-Йорку, де Вуді Аллен гратиме на кларнеті.

Ці особливі моменти сімейного щастя накладалися й на успіхи Дукареліса в професійному житті, попри деякі інтриги та підніжки, які намагалися йому підставити дехто з колег. Його аудиторії ломилися від студентства, яке жадібно хапало кожне слово пана професора. Прізвисько Шерлок Голмс причепилося до нього з тієї експедиції на Куфонисі. В аудиторії час від часу з’являлися вдягнуті в усе чорне анархісти й ліворадикали, які вітали його кивком голови, і він кивав їм у відповідь. Він був новою зіркою кікладської археології. Чергу до нього на консультацію займали за кілька днів. Часто на прохання довколоуніверситетських організацій він читав лекції про розкопки та значення знахідок на Куфонисі. Статті про питання археології йому замовляли як преса для широкого загалу, так і спеціалізовані видання. Зарубіжні університети наперебій запрошували його почитати лекції з доісторичної археології Егеїди. Апогеєм усього стало обережне зондування двома політичними партіями лівого спектру питання, чи не хотів би він потрапити в їхні прохідні списки під час проведення наступних парламентських виборів. Попри те, що пропозиції надзвичайно лестила його честолюбству, він шанобливо відкинув їх, бо ж, бачите, хотів повністю присвятити себе археології. Колись... можливо... але зараз про це зайве думати навіть! Антигоні це не сподобалася, вона взялася його вмовляти, адже й сама мала не менше честолюбства. «А інші, що, кращі за тебе?» – емоційно перепитувала вкотре. Він намагався пояснити їй, що питання не в тому, хто кращий, а в тому, що він не хотів мати нічого спільного з політикою, а в цей період – і поготів! Вона дулася на нього деякий час, але потім була змушена прийняти його рішення й те, що не бувати їй пані депутатовою, ані пані міністровою. Забудьте!

Останнє експедиційне літо було самою насолодою та розслабухою. Антигона не поїхала на острів. Разом з ним керували розкопками Ангелікі та Павлос. Складалося враження, що й на особистому рівні в цих двох щось налагодилося, невимушеність у стосунках виходила далеко за межі службових взаємин двох колег. Видно, вони не припиняли спілкуватися й після експедиції, тож... Однак у самому розпалі робіт щось сталося, так наче раптово здіймається сильна буря. Здалеку Дукареліс побачив, як ці двоє сваряться. Ангелікі закрила обличчя руками й почала ридати. Після цього вони різко припинили спілкуватися, навіть не дивилися в бік одне одного. Знову стали чужими людьми. І ще липень не встиг віддати Богу душу, як Павлос подав заяву про звільнення, рішуче відкидаючи всі вмовляння Дукареліса. Управління, отримавши попередню згоду Дукареліса, надіслала заміну, молоденьку археологиню, яка щойно захистила докторську дисертацію в Америці, потрапила в штат зі строковою угодою та в польовій археології не розуміла ні бельмеса. Андреас і Мірто теж перебували у власному світі, переймаючись спільними інтересами. Вони обожнювали шопінг, весь час обговорювали піцу і те, як її тут бракує, захоплювалися грецьким роком – Йокариніс, Папаконстандину – Андреас щовечора читав італійські ковбойські комікси «Il Grande Blek», але іноді швиденько перегортав дівчачі журнали Мірто, усі ці «Катерини» та «Маніни».

З Андонісом теж сталася халепа. Він оступився й упав у розкоп, зламавши ногу. Його швидко транспортували на Наксос, а звідти – в Атени. Дукареліс був змушений доповідати й про це, та просити негайно надіслати іншого реставратора. Час минав, але реставратор не приїздив. Він щодня висів на телефоні, але все впиралося в невмирущу бюрократію. Голова Управління, що супроводжував номарха на острів під час відкриття сенсаційної знахідки, склав повноваження й місце досі було вакантне. Коли він учергове пішов до телефонної будки після завершення робіт на розкопі, свідками розмови стали всі члени групи. Хтось відповів з того кінця дроту, голос у будці зазвучав гучніше й зірвався на крик. Він розбушувався не на жарт, сипав громами та блискавками, наче Зевс-олімпієць, проклинаючи богів і демонів, захлинаючись, бризкаючи піною. Потім почав гатити слухавкою об стінку й ледь не розтрощив її. Зрештою вилетів кулею з будки і, не дивлячись довкруж, пішов до своєї кімнати, продовжуючи вигукувати прокльони. Кукулес обережно, мов кіт-розбишака, наблизився до будки й повісив слухавку на місце. Так, усе працює, ні, не питатиме про причини. Через певний час усі побачили, як Дукареліс з подорожньою валізою сідає в катер і вирушає в бік Наксоса, Зевсового острова. В Атенах він ладен був обвалити небо на землю, задіявши всі свої зв’язки. Через два дні він повернувся разом із заміною Андонісу, якимось стареньким паном, який вже вийшов на пенсію, але його буквально витягли з ліжка, вручили мобілізаційну повістку й направили сюди заради потреб археології. Та з Андонісом з їхнього життя зникли і його сузір’я.

Кира Евлалія та, насамперед, Костис нечувано раділи при першій звістці про можливий приїзд Дукареліса на острів. Але він ледь не побив з нею назавжди горщики. Евлалія була гарною робітницею, робота горіла в неї в руках, але не вміла вона вчасно припнути язика. Її низький трубний глас розносився по всьому розкопу, перекриваючи навіть гупання кайл. Від нього в Дукареліса розколювалася, наче від мігрені, голова. Тож одного дня він узяв та й нагарикав на неї, мовляв, можна хоч трохи помовчати? «Уся увага на тобі, ти всіх відволікаєш, так недалеко й до біди». Та завмерла. Кайло випало в неї з рук, з очей полилися сльози й вона ридаючи побігла в поселення. Дукареліс насварив її без особливої причини. Потім він з ніг збився, шукаючи її, щоб умовити повернутися. Коли нарешті знайшов, попросив вибачення. Вони стільки часу разом, тож шкода, якщо розкопки завершаться без людини, яка вклала в них стільки зусиль. І кира Евлалія повернулася, сяючи від гордощів наче нова 100-драхмова монета, з поглядом переможця й тріумфатора. Професор з виглядом щирого каяття впав їй у ноги. Так вона розповідала потім. Не абихто, сам Дукареліс! Її самолюбство було втішене.

В останні роки діяльності експедиції в руїнах були знайдені залишки масштабної фрески оповідального характеру. Польові квіти, скелі, морські хвилі, орнаментальні розети бачило й неозброєне око, але як хаос елементів, які потрібно було зняти та надіслати в лабораторію для подальшої реставрації до цілої картини. Ця знахідка справді увінчувала завершення експедиції, яка принесла чимало результатів, адже кожна знайдена фреска кікладського періоду була віхою в науці. Власник маєтку, в якому вона була, певно, вирізнявся поміж острів’ян силою та авторитетом. Можливо, вони натрапили на громадську споруду. У будь-якому разі, наявність такого об’єкта свідчило про розшарування в місцевій спільноті. Потроху збурення через скандал з перелюбом і брудну білизну подружнього життя вляглося й забулося. Дукареліс знову віднайшов самоповагу, а з цим і місцеві також почали відчувати повагу до персони такого масштабу. Вішальник в останній момент отримав помилування. Зрештою, саме він прославив їхній забутий острів і привабив до нього натовпи туристів. Незабаром мали розпочатися й інші археологічні експедиції на Егейські острови. Чіткість роботи на розкопках, надзвичайні знахідки, ґрунтовне висвітлення в низці наукових статей висунули його в першу лаву археологів світового значення. Його ім’я навіки залишиться викарбуване на скрижалях науки. Уже не лишалося жодного сумніву, що темні сили не здатні завадити його університетській кар’єрі. Він схиляв голову для увінчання лавровим вінком перемоги, відчуваючи, що його земне життя замале для того, щоб умістити в себе все раювання душі.