Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Він своїм смертоносним жалом убив Оріона, тому той і досі його боїться там, угорі. Ніколи їх не зустрінеш разом на небі. Коли встає один, лягає спати другий.

Раптом усі замовкли. Мовчанка запала наче туман. Лише Павлос і Ангелікі про щось шушукалися скраю їхньої учти. Інші мовчки намагалися знайти відповідь на питання – що відбувається? Для того, щоб уява розгулялася, багато не треба.

Дукареліс піднявся, набив люльку ароматизованим тютюном і закурив. Його обличчя закрила тінь. Тютюн, спалахуючи, освітлював його на мить, і воно знову тонуло в пітьмі. Босоніж, закатавши штани до литок він пішов по піску аж до кінця узбережжя. Він розхвилювався. За інших обставин, звісно, він поставив би вискочку на місце. Але, з якогось дива, йому відібрало мову. Він притулився спиною до скелі й завмер, закинувши голову, розглядаючи зірки з допитливістю, яку до таємниць Всесвіту відчуває зрілість. Скільки він не намагався побачити смертоносне жало Скорпіона, у нього нічого не виходило. Одна за одною пінява хвиля накочувалася на берег, досягаючи його босих ніг. Він здригнувся, коли відчув, як водорощі й пісок обплітають його пальці. Потім відчув, що хтось наближається. Якась тінь рухалася в його бік.

– Хто там?

– Я... – голос насилу виборсувався з горла жінки.

Вона зупинилася за два кроки до нього, вагаючись, чи підходити. Дукареліс у темряві намагався розгледіти вираз її очей, що зрозуміти наміри, але куди там! Вона прийшла вибачитися? Щось на мене найшло тієї миті, не стрималася. Та він нічого не бачив. Проте йому здавалося, що він відчуває, як вона дихає. Мовчанка, що їх розділяла, тривала ніби цілу вічність. А потім його природна нерішучість, вагання відступили. Вона не противилася. Навпаки чекала цього. Вони доторкнулися одне до одного, його пальці пробігли по її тонкій шкірі, вона здригнулася, тіло напружилося, стало твердим, їхні вуста злилися, спершу – несміливо, а потім все більш пристрасно та нестримно. Антигона вкусила боляче його за губу, Дукареліс зойкнув, але шум хвиль гасив будь-який звук. Він відчув солоний присмак крові в роті. Вона ще мить лишалась у його обіймах, а потім першою рушила до багаття, яке горіло посеред узбережжя. Перш ніж піти, вона прошепотіла йому на вухо: «Я сказала їм, що йду шукати тебе й просити вибачення». Вибачення так і не прозвучало.

Дукареліс знов розкурив люльку й утупився в непроглядну темряву перед собою. Він думав про те, що кожен, від першого до останнього, на цьому узбережжі є різновидами уламків певної космогонії, оскільки у своїх тілах несуть залишки того, що утворилося в перші миті по Великому Вибуху, кварки. І ці найменші частинки існуватимуть і після їхньої фізичної смерті, створюючи відчуття вічності чи радше його ілюзію. Десь далеко на сусідніх островах він помітив непевні відблиски поселень. Тепер він уже знав, що означає цей сивіллин погляд, пане професоре. У цих місцях усе, що зачинають у собі морська стихія та земна твердь, продовжується в людях.

10

Вони почувалися ніяково й спантеличено після того несподіваного парування біля самої води. У наступні дні не наважувалися навіть глянути в бік іншого. Дукареліс знову закрився в собі, наче равлик, що чигає у своїй мушлі, коли ж пройдуть перші дощі, з якими спаде спека. У нього ніколи не було інтрижок, та й він не прагнув нічого такого. Але – на тобі та цить! – саме в таку історійку він потрапив, і не знав, як вона почалася і чим закінчиться? Іноді на розкопі вони обмінювалися мовчазними поглядами. Дещо, що мало статися, скінчилося, так і не почавшись; певно – так! Страхи, дилеми та сама логіка виявилися сильнішими за спонтанність і емоційність. Але все було не так.

Не так, адже Дукареліс, давши кілька днів на відгул своїй команді, по їхньому поверненні з домівок у перші вечори знов опинився в молодіжній компанії під сузір’ям Кассіопеї. Цього разу витримка зрадила вже його самого. Він хильнув зайвого. Макіс сидів навпроти нього в темряві, тримаючи Антигону за руку, і погладжував її. Та не звертала на це уваги. Дивилася на Дукареліса, що піднімав чарку за чаркою. А перед очима того була дівоча долоня, яку він стискав у своїй. Він практично відчував її доторк, теплу кров, що біжить по її венах, білі та червоні кров’яні тільця, тромбоцити, крапельки поту, що збігали між пальців, лишали доріжки на шкірі. Їх розділяло багаття, дровиняки в якому тріщали та пострілювали. Учорашнє налягання Дукареліса на спиртне дало карт-бланш і решті, однак відсутність досвіду та вправності в більшості закінчилося тим, що вони покотом поснули на пляжі.

Дукареліс устав і знову попростував до кінця узбережжя, зануреного в темряву. Цвіркуни казилися в любовній нестямі, заповнюючи дикими звуками скелі й пагорби, із пристрасним бажанням прикликати до себе самку. Усі попередні дні, повернувшись додому, він нервував, йому не сиділося на місці. Хоч розкопки принесли багато цікавинок, часом і безцінних знахідок, це був не той Дукареліс, який на початку літа поїхав на острів. Двічі він нагрубіянив дружині, хоч загалом старався бути ніжним і догідливим після довгої розлуки. Ухилився від розмови, коли вона спитала, чи все з ним добре, може, сталося щось? Ховаючи власну розгубленість, він про щось пожартував і перевів розмову на іншу тему. Він розумів, що вона не повірила, бачив цю недовіру в неї на обличчі. Зрештою, поїхав з дому на день раніше і одну ніч провів на Наксосі. На тому острові, де колись Тесей кинув Аріадну, він чекав на ранковий корабель, на якому приєднається до решти команди й попливе на Куфонисі. Але навіщо він про це згадував, чому відчував себе винним? Це ж був просто цілунок, нічого більше! Чому він поводив себе так, наче зрадив дружину? Може, тому що – хто гріх замислив...

Вирішив, що час вертатися до багаття, але не встиг зробити й кроку, як почув шарудіння ріні. Цього разу їх не розділяла бодай одна секунда нерішучості й мовчанки. Вони кинулися одне до одного зі звіриною хіттю. Дукареліс відчув смак її вуст, поту в западинці ключиці, за вухом, а далі по всьому, пане професоре, тілі.

11

Багато часу пройшло відтоді, як проєкт розкопок народився та спеленався в голові Дукареліса. Хоча, як і сотні інших, він міг залишитися просто літерами на папері, але сталося інакше; тиха вода греблю рве! Це було великим випробуванням для психіки. Ще трішки, і він закинув би його, адже перепони на шляху видавалися нездоланними, вищими за його сили. Але, на щастя, у казок завжди гарний кінець, а особливо за наявності чарівної феї (про всяк випадок). Дукареліс намагався отримати дозвіл у 21 Управлінні доісторичних і класичних пам’яток. Кілька разів по вікендах узимку він навідувався на Куфонисі, здійснив кілька пошукових замірів, сфотографував місцевість, визначив приблизне місце розкопок. Якось він потрапив під зливу в тій глушині. Хмари натягало вже деякий час, але він не звернув на те уваги, занурений у розрахунки. Раптом усе потемнішало й ударив перший грім. На обрії блискавки почали рвати небо, а потім загупали перші краплини дощу, добрячі такі, що добре відчувалося шкірою. Укритися було ніде, і він побіг, схопивши в оберемок своє приладдя, але швидко збився з кроку, заплутався в сухостої, корінні, оступився й гепнувся на каміння. Відчув гострий біль у нозі. Потім, побачивши неподалік загін, складений з грубого каміння, із навісом, якось дошкандибав туди, щоб перечекати негоду. Сів у кутку, опинившися віч-на-віч з козами, їхній самець погрозливо нахиляв у його бік роги та водночас з цікавістю розглядав людську породу. Що за зайда? Прийшов до їхніх годівниць? Він не дозволить підступитися до свого гарему! Нога в Дукареліса розпухла й посиніла. Коли злива врешті припинилася, він вибрався з-під навісу, вдихнув запах мокрої землі та трав і поплентався до села. Через кілька днів нога була вже в нормі.

Отак, з останніх сил, він склав і подав аналітичну записку, писану буквально кров’ю, разом зі згодою частково фінансувати проєкт, отриманою від номархії Кікладських островів, та невеличким грантом однієї приватної компанії, і тепер чекав відповіді Управління. Схрестивши руки, він сидів і мріяв про свої труди і дні[14]14
  Назва дидактичної поеми Гесіода.


[Закрыть], які вже наступного літа можуть розпочатися в Егеїді.

Однак пройти крізь коліщатка бюрократичної системи було не так просто. Дукареліс потрапив у справжній лабіринт з нескінченими коридорами та дверима ліворуч і праворуч. Куди б він не звертав, у які б двері не стукав, відповідь була одна: не сюди! На західному фронті без змін. Нескінченні формальності, відстрочки, зверхність, з якими він щоразу стикався в особі найнижчих працівників Управління: телефоністок, секретарів, діловодів, коли намагався дізнатися, на якому етапі перебуває розгляд його справи, – були чудовиськами буденності, що поставали перед ним наче той Мінотавр. Тисячами своїх щупаків Левіафан узявся на відстані керувати його життям. Справжнє ходіння по муках. Йому пригадалася служба у віддаленому прикордонному загоні, несення варти на пекельному морозі, муштра, молодший лейтенант, що неспинно наказує: «Раз-два, раз-два, на плече, ліво-руч! право-руч!» Немає нічого нового під сонцем.

Дукареліс був постійно на ногах, його життя було поділене на читання лекцій та зустрічі з чиновниками, директорами компаній, людьми, чиє чоло позначене штемпелем найвищого ґатунку. Їхній інтерес до можливого фінансування проєкту він і мав прозондувати. Завжди гидуючи удаваністю та лицемірством, у такій ситуації... так, він прикидався й лицемірив, адже в лицемірній системі слід навчитися носити маски. Усі ці холодні потискання рук, якби їх перетворити на цілунки, виявилися б цілунками Юди, удаваними торканнями щік вустами, відвернутими в інший бік, як і фальшивими – слова: «Я високої думки про вашу компанію, відому увагою та наданням безпосередньої підтримки в питаннях, що стосуються громадських справ і культури, тож подумав, можливо, вас зацікавить...», або: «Для нас було б великою честю поділяти з вами організацію шляхетної справи вивчення нашого минулого...» Він теж за відповідних обставин мав перетворитися на хамелеона. Зустрічався з яппі, менеджерами та радниками всіх мастей. Вони були приблизно його віку або молодші, з тих, кому вдалося зірвати куш. Сиділи за бастіонами величезних бюро, а його садовили в розкішні шкіряні крісла, на рівень нижчі. Вислуховували його пропозицію з абсолютно безвиразним поглядом так, як слухають вуличних торговців чи жебраків, які бозна-як ухитрилися пробратися в їхню твердиню, потім натискали кнопку, даючи знак службі охорони випровадити надокучливу персону. Дехто з суворим виглядом дозволяв йому закінчити промову, потім подавав руку для потиску, пане професоре, і проводжав до дверей кабінету. Усі вони були в однакових костюмах, шитих на замовлення, однакового кольору, використовували однакові жести та набували однакових поз.

«Пане Дукарелісе, дякуємо, що звернулися до нашої компанії! Підготуйте, будь ласка, лист із Вашими пропозиціями і ми їх розглянемо».

Він виходив з офісів, охоплений розчаруванням, картаючи себе за те, що стукав у ці двері, костюм тиснув, а краватка перетискала горло, відчував себе не у своїй тарілці, навіть більше – клоуном. Костюмна офіційність була не для нього, ніколи він не почувався в них зручно, навпаки, відчував відразу, намагався щоразу ухилитися від необхідності їх одягати, випадки «він у костюмі» можна було перелічити на пальцях. Пригадує день шлюбу, назвався грибом – лізь у кошик, він навідріз відмовився одягати костюм, але охкання майбутньої половини, її незадоволений вигляд, несхвалення, усіма фарбами прописане на писку тещі, зламали його рішучість і він погодився.

До декого з директорів, партнерів, радників чи, дідько знає, як вони називалися, його скерувала дружина. Вони були клієнтами її адвокатської контори. Зі зрозумілих причин вони ставилися до нього більш приязно, від усмішок не віяло холодом. Причина їхньої поступливості була в тому, що він прийшов по рекомендації. Однак позитивна відповідь на його письмові звернення надійшла лише з номархії Кікладських островів та однієї компанії, яка займалася імпортом консервованого атлантичного тунця. За умови, що назва компанії, «Atlantic Ocean Fish and Shrimps Imports», буде на табличці над місцем розкопок, пане професоре. Отак і з’явилося фінансування на перший рік робіт.

Тоді він був увесь на нервах, непевність і невизначеність страх як нервували! Відповідь Управління все не надходила. Раз... два, раз... два... Марія, його дружина, заплющувала очі на грубощі й різкість з його боку, робила вигляд, що не розуміє причину, намагалася підтримувати в складні хвилини, проявляла ніжність, згортаючись клубочком біля нього на канапе, пригорнувшись мовчки з бокалом вина до нього в обійми пізно ввечері, мовчала й повільно втягала ніздрями повітря, немов домашня кицька. Це йому подобалося, на якийсь мент він забував про злобу дня, лишався поодаль від усього того. Він почав замикатися вдома й уникати людних товариств. Одного разу дружина навіть змушена була піти сама на вечерю з їхньою старою, ще з часів хунти чорних полковників, приятелькою. У нього тоді розпочався черговий чорний період, він отримав неофіційне інсайдерське повідомлення від одного знайомого, що 21 Управління збирається відхилити його звернення, прикриваючись недостатньо узгодженими технічними моментами. Головною причиною було те, що можливе фінансування покривало лише одну фазу робіт, а техніка використання дерев’яних молотків суперечила науковому підходу, ведучи до ненадійних результатів. Він по-новому опинився в часах хунти. Відчував, що за відмовою криються інші причини, темні сили простягали до нього свої невидимі лапи, руйнували плани, змінювали рішення, рубали голови. Він знав, яка заздрість вирує в археологічній родині, що за боротьба не на життя, а на смерть точиться в секторі доісторичної археології, як впливові групи поділили між собою егейські острови, наче вотчини. Колеги по університету не докладали таких уже титанічних зусиль, щоб перешкодити його кар’єрному зростанню. Рано чи пізно його ім’я мало потрапити в списки обов’язкового читання археологічних дисциплін. Він знав їх, як облуплених. Більшість була капризними, вічно ображеними інфантилами, що випали з простору та часу, яких не цікавило нічого, крім предмету викладання, і, живучи в мушлі, вони не підтримували зв’язків з власним оточенням. Вони самодурствували на іспитах, ставлячи питання, які не розглядалися на заняттях. Наприклад, могли спитати, як звали песика Алківіада чи що вигукнув Діоген, коли побачив жінку, яка повісилася на гілці маслини. Вони вважали, що не зобов’язані звітувати ні перед ким. Дехто налаштовував за флюгером своїх настроїв навіть власні політичні переконання. Усі роботи, які містили бодай якийсь натяк на актуальні суспільні питання сучасності чи політичне лівацтво, відхилялися. Колись він був свідком, як літній професор латини, справжнє викопне чудо, застряг у ліфті. Наляканий через поламку, він почав репетувати: «Auxilium! Auxilium![15]15
  Допоможіть! Допоможіть (лат.).


[Закрыть]» і голос його доносився, наче з надр землі. У його голові епохи переплуталися, реальність змішалася з обманом чуттів, явним чином він мислив себе в імператорському Римі, де існування ліфтів, щоб сенатори переміщалися між поверхами, не передбачалася.

Так, у його університеті відбувалося багато чого. Хто справді не чув про схиляння до інтрижок викладачами студенток або того, як потім студентки цим шантажують викладачів? Анекдоти про те, як одна з його колег утаємничувала на археологічній практиці своїх студентів у премудрості археологічної науки паралельно з практичним осягненням еротичних містерій античних предків, не один рік гуляли коридорами та аудиторіями. Про нього не перешіптувалися, принаймні він про таке не чув. Можливо, тому що він був ще порівняно молодим співробітником і злі язики до нього просто не дійшли? Він отримав це місце майже одразу після захисту, але не тому, що мав зв’язки; ніякого «дядька з Короні»[16]16
  Ідіома відсилає до часів турецького панування, коли порт м. Короні був важливою ланкою торгівлі, але османські чиновники спілкувалися з торговцями лише через посередництво «поважних людей міста» (дядьків, як правило, багатих землевласників), які передавали їм хабарі.


[Закрыть] в нього не було. Він сподівався, що отримав місце через відповідність своїх здобутків, хоч певну роль зіграв і випадок, адже конкурс відбувався після повалення хунти, тож держструктури бажали створювати видимість прогресивності, відтак про людське око віддавали посади особам, які належали до гнаного перед тим лівого руху. Проте за весь час своєї роботи він не просто «працював», але показував результати! Окрім викладання, багато років керував археологічними експедиціями, публікував результати досліджень, зокрема, написав дві монографії, які стосувалися типології арибалів і кратерисків від доісторичної доби до класичної античності.

Через два дні після негативної офіційної відповіді: ... на превеликий жаль, згідно із Законом про захист культурної спадщини... ваш проєкт не відповідає критеріям... наведені вище аргументи дозволяють... Управління прийняло рішення... і т.д., і т.п... Начальник відділу... підпис. Оскільки вгамувати гнів, що охопив його тієї миті, не вдалося, він поїхав в Управління доісторичних і класичних пам’яток, готовий вимагати пояснень, горлати, конфліктувати, воювати з усім та всіма, хоч це й не було в його натурі, просто заради власної гідності, і зрештою, героїчно полягти в нерівній боротьбі. Він ультимативно попросив зустрічі з начальником, глянути йому у вічі і вимагати озвучити всі «чому» та «як». Його не пропустили, він наполягав, наполягали й ті, зараз у начальника багато роботи, має невідкладну справу, повинен терміново підготувати звіт для самого міністра. Він трохи постояв перед дверима, брамою Закону, збираючись ногою відкрити їх, влетіти та схопити за барки того пана й сказати все, що про нього думає. Але голос розуму виявився сильнішим, пане начальнику. Це призвело б просто до скандалу. Тож він, як і кафкіанський землемір, так і лишився стояти перед замкненою замковою брамою. До його слуху долітало монотонне гупання з кабінетів. Бух-бух-бух... печатки лишали відтиски на документах. Раз-два... раз-два...

Його напруга позначилася й на університетському житті. Він озирався та скрізь бачив недобрзичливців і ворогів. Його лекції стали нудними, раніше такого не було; це було видно по знуджному вигляді студентів. Книжки випадали в нього з рук, він плутав слайди з доісторичними поселеннями, останками, триптирами, прохоосами та піксидами. Помилково поміж них затесалися родинні світлини, він стоїть у трусиках босий, молоко на губах ще не обсохло, біля хвіртки, його постаріла мама в хустці, що викликало саркастичні смішки в студентської аудиторії.

Через це студентів у його аудиторії-амфітеатрі поменшало. Він не міг підібрати потрібних слів, кілька разів навіть збирався повідомити методиста кафедри про те, що скасовує заняття через недугу. Почувався зле, відчував напади депресії, різкі зміни настрою, одного разу безпричинно накинувся на дружину, потім вони кілька днів не розмовляли, але помирилися, хоч він не визнав за собою вини. Ніколи не визнавав. Але хто вважає себе винним? Убивця, педофіл, нарцис, егоїст?

Отож він не пішов, угу, на ту вечерю з їхньою старою приятелькою. Але саме вона виявилося рятівною соломинкою потопельнику. Хоч він був відсутній, замкнувся вдома, занурившись у свої печалі й скорботи, цього разу за нього всю роботу виконала дружина. Подруга вийшла заміж за одного її колегу-адвоката. Він якось потрапив у політику, стрімке зростання, набув зв’язків, дізнався про входи та виходи й навіть мав намір виставляти свою кандидатуру на наступних депутатських виборах. Тоді була епоха всесильного ПАСОКу[17]17
  Партія соціал-демократичного напрямку.


[Закрыть], партія запустила свої щупаки в усі сфери життя, контролюючи будь-яку форму владних повноважень, видиму чи невидиму, від останнього міністерського клерка до самого міністра. Адвокат узявся залагодити справу й не гаяв часу. Почав рознюхувати, збирати до купи інформацію, зажадав від Дукареліса серйозне обґрунтування того, що на острові існує предмет археологічного дослідження, яке допоможе обійти вже прийняте Управлінням рішення. Дукареліс нашвидкуруч накидав фальшивий звіт, що базувався на уявних даних. Занести його взявся сам адвокат. І через три місяці, після скороченої процедури розгляду – вуаля! – диво сталося, пане депутате! У своїх руках Дукареліс тримав дозвіл від Управління на проведення розкопок з усіма необхідними печатками та підписами. Паралельно було залагоджене з власником відчуженої під розкопки ділянки питання на предмет відшкодувань. Розкопки можна було почати вже наступного літа. Звісно, він ставив на кін свою голову, точніше, свою наукову репутацію, адже і в Управлінні, і в університеті дехто був би не проти схопити його за руку.