Текст книги "Щоденник однієї зради"
Автор книги: Еміліос Солому
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)
28
Марія Дукарелі вешталася узбережжями, теревенила з бабусями, що сиділи на стільчиках у провулках, просиджувала годинами в кав’ярні над книгою, яку привезла почитати під час відпустки. У легкому парео, купальнику та брилі, з поглядом, схованим за сонячними окулярами, вона швидко здобула популярність серед місцевих. Її чоловік пропадав на розкопках, що тонули в тоннах пилу під нещадним егейським сонцем. По обіді він ледь приповзав до себе в номер. А ближче до вечора брався за складання детальних описів, пане професоре, та каталогізацію знахідок, очистку й реставрацію уламків глечиків. Пізнього вечора вони вибиралися повечеряти, умощувалися за столиком над морем, курили, пили вино й милуювались тим, як місяць відбивається на поверхні моря, а освітлені великі кораблі похапцем, з деякою зневагою проминають острів і розчиняються у відкритому морі.
У Марії з’явилося відчуття, що вона знову повернула чоловіка собі, точніше, вона почала замислюватися, а чи взагалі губила його? Може, це були просто витівки фантазії? Підозри, які збурювали цей час її розум, поблякли. Дарма вона накидалася на нього, ті зриви та раптові зміни настрою були, певно, наслідками стресу через розкопки. Кому, як не їй, було знати, наскільки вони важливі для нього? Якщо тут, у цьому замкненому світику, й існували якісь передумови для зради, вона встигла вчасно й задушила її в зародку. Колись вона спитає й він усе розповість. Хоч і прибула вона по-змовницькому, щоб одним махом розставити всі крапки над і, здається, у цьому був сенс, і тепер все повернулося на круги своя. Їй однозначно подобався цей острів і його прості люди. У мріях вона уявляла, як вони повернуться в Атени й вона запропонує йому придбати тут якусь стару садибу, зробивши її знову придатною до життя... Чом би й ні? Хіба не тут лишився останній незайманий клаптик первісної Егеїди? Вона хотіла повертатися сюди у відпустку знову й знов, проводити з ним на Куфонисі все літо, прокидатися з жайворонками й дивитися, як з моря встає сонячний диск, а надвечір бачити з високого балкончика, як він умирає, провалюючись у морську безодню. Фантазувала навіть про переїзд на острів, коли вони обоє вийдуть на пенсію. Старішати поруч, укриватися зморшками там, де земля єднається з небом, мов первісні люди, самотні посеред безміру світу.
Отак, перебуваючи на межі між мріяннями та явою, позбавляючись від залишків підозр і складаючи плани на майбутнє, їхня безжурна прогулянка натрапила просто на пана Кукулеса. Несподіване повернення на твердь земну. Він запросив їх на завтра до себе на гостину й категорично заявив, що не прийме відмови, пане голово. Бачте, його син завтра вирушає в далеку Америку, буде жити в якихось далеких родичів у Нью-Йорку, спробує виграти щасливий квиток. Слова вистрибували в нього з рота впереміш зі слиною, наче стружка на пилорамі. Їй здалося, що він поглядає на неї з якоюсь дивною цікавістю, так, що їй аж закортіло закритися руками й відступити на крок. Та в того в очах все розгоралося якесь полум’я. Дукареліс зробив спробу відхилити запрошення.
– Пане Дукарелісе, останнім часом ви все уникаєте нашого товариства. Навіть у кафе не заглянете й не сядете за наш стіл, – жартома бідкався Кукулес і правдами й неправдами змусив погодитися та вшанувати візитом голову сільради.
Наступного вечора вони прийшли, як і домовлялися. Вона вдягла довгу чорну спідницю, у якій мала ще привабливіший вигляд, зібрала волосся у хвіст, обравши за просту, але ефектну прикрасу нитку з перлами. У Кукулеса вже зібралася рідня, але той одразу підхопився, щоб їх зустріти, пане голово, пане професоре. Столи винесли на подвір’я, розставили на них наїдки та напої. Навіть не вірилося, що колись на цій землі, у добу війн османів з венеційцями за панування в Середземномор’ї, люди голодували і їли коріння випаленої сонцем трави. Кукулесовий пестунчик, щокатий дитвак з червоним обличчям, сидів поодаль зі своєю компанією й реготав. Марії Дукареліс сподобався двоповерховий будинок господаря.
– Дістався мені в спадок від тещі, – кинувся пояснювати Кукулес. – У нас заведено, що майно матері стає приданим її першої дочки. А батькове відходить другій дочці або первістку сину. Сини мають іти в прийми до батьків дружини. Ясна річ, батьки мають подбати й збудувати хату для кожної дочки, одружені ж діти потому виділяють якусь діляночку, де будують халупку для стареньких, біля якої можна було б розбити садок чи город. Ми називаємо її герондомірі[22]22
Буквально – старечий наділ.
[Закрыть]; через кілька років і в мене буде така. Дочка вже на виданні, і він кивнув у бік дівчини, що тримала тацю з ракі й частувала гостей. Кукулес випростав праву руку й гучно благословив свого нащадка «їхати в чужі краї й долю шукати». У це момент Дукареліс пригадав статуетку з Кікладського музею, відому під назвою «Віншувальник»: фігурка сидить на стільці, піднімаючи рукою келих. «Егеж, – подумав він, – деякі речі таки незмінні».
Кукулесова дружина весь час крутилася поруч і нарешті господар відрекомендував її подружжю з Атен. У неї були великі, мов у косулі, очі. Здавалося дивним, як вони утворили пару з дрібними, тхорячими очицями її чоловіка.
Марія Дукарелі насолоджувалася видом зоряного неба й місяцем. Вона почала теревенити з місцевими, а ті витріщалися на неї, як на якесь диво. Пані із самих Атен, з ниткою перлів на ніжній шиї, зволила перекинутися кількома словами зі смертними. Нечувана річ! Марія випила ще кілька келишків вина. Пахощі жасмину, що буяв у кутку подвір’я, нагадали їй літні кінотеатри, пакетики із гарбузовим насінням, затишні Атенські дворики й старі добрі часи, коли не було ні бетону, ні задушливих вихлопних газів.
29
Буря налетіла неждано-негадано. За день до від’їзду Марії, на зворотному шляху від розкопок до селища, укриті порохом, вони повільно йшли, Антигона жестом затримала Дукареліса біля розлогої опунції. Коли решта віддалилася – те, що ми робимо, небезпечно – вона висмикнула з гранати чеку. Макіс погрожує, що викладе все перед його дружиною. Дукареліс чув гуркіт громовиць, бачив далекі блискавки на фоні неба, яке ще не затягли хмари. Інстинктивно він провів рукою по чолу; як можна було так уляпатися, але часу на роздуми не було, пане професоре, як постелиш, так і спатимеш. Він накинувся на Антигону.
– Це ти йому розпатякала?
– Я нікому ні про що не розпатякувала. Він бачив нас біля млина, а до того – уночі, коли ми зустрілися біля скель.
– Та ми були там не більше десяти хвилин. Звідки йому відомо, де ми зустрічаємося? Він стежить?
Вона безсило знизала плачами. Звідки їй знати?
Дукареліс побачив його спину в натовпі й уп’явся очима. Він рухався з усіма й раптом – обернувся, подивився йому в очі. Його погляд закарбував їх на віддалі, поруч одне з одним і нікого довкруж. Потім Макіс знов повернувся й продовжив свій шлях.
«А раптом він блефує? Може ж таке бути?» – гарячково думав Дукареліс, але час минав і його ілюзії розвіювалися. Песимістичні настрої наростали. А якщо він справді вирішив помститися? Чим живиться скривджене кохання, як не ненавистю?
Земля йшла йому з-під ніг. Він відчував себе човником в оскаженілому морі. Душу огорнув морок. Вибору не лишалося. Йому треба зібрати в кулак усю волю й самому розповісти дружині правду. Увесь зворотній шлях він, хапаючи ротом повітря, не спиняючись не на мить, готував свої слова.
30
Однак усе, що він собі понавигадував по дорозі, пішло за вітром. Він повісив носа, уникав дивитися на неї, почав затинатися та плутати слова. Дружина затулила долонями обличчя. Її плач практично не було чутно, лише окремі схлипування. Вона відштовхнула його в безпомічній спробі наблизитися до неї. Це ж треба, додумався зараз спробувати втішити її обіймами?!
– Не чіпай мене! – ричала вона, попереджувально виставивши перед собою руку; заплющивши очі, так, наче самий його вигляд викликав у неї огиду, а він перетворився на якесь із жахливих істот, добре знаних грецькій міфології.
Зрештою, вона не втрималася й обсипала його нечуваними прокльонами. Кожне з цих слів було свіжою раною на скривавленій душі. Це й не були слова, а удари ножом. Увесь цей час він грав у свої брудні ігри в неї за спиною, зраджував її і мов хлопчик годував своїми казочками через страх прийняти правду. Боягуз! А вона ж в останні дні повірила... Яка нечиста сила змусила її сприймати все за чисту монету й перетворитися на посміховисько?.. Вона знов розридалася, згребла в оберемок одяг, запхала у валізу й зробила крок у напрямку до дверей.
Він підскочив і схопився за засув.
– Куди ти зібралася?
– Пусти. Задихаюся!
– Благаю, Маріє, перебудь тут до завтра. Не влаштовуй скандал!
– Тебе лише це цікавить? Щоб нічого ніхто не сказав про твоє добре ім’я? А я? На мене тобі начхати! – вигукнула вона й вибігла надвір.
Марія отямилася лише в таверні кира Анестиса. Той сидів поруч і намагався її заспокоїти, пропонуючи ковтнути води.
– От лихо... Та що ж з вами сталося таке? – занепокоєно по черзі запитували хазяїн таверни та його дружина кира Анньо.
– Нічого... нічого, – крізь сльози повторювала Марія.
Під очима в неї від ридань уже утворилися темні кола, сльози давно змили блакитні тіні, обличчя набуло хворобливого сірого кольору. Коли вона трохи заспокоїлася, попросила господарів знайти їй кімнату на ніч. Кир Анестис сказав, що інших кімнат, крім пансіону, на острові нема. Усе доступне житло орендували археологи, але, певно, він зможе щось придумати. У таверні є невелика підсобка, вони з дружиною постеляться там, а вона піде до їхнього будинку. І ніяких відмов він чути не хоче!
Потім прийшов Дукареліс, марно стукав у двері, та ніхто йому не відчинив. Увесь вечір з Марією просиділа кира Анньо. Вона благала її не руйнувати шлюб; доню, жінка має миритися, така вже наша доля. Не повинен один випадок чоловічої недоумкуватості зруйнувати їхнє життя. Той уже прибіг каятися, тож хай вона прийме його назад.
Марія не проронила за цей час ані слова, сиділа з червоними від сліз очами. Перед її поглядом проходило все попереднє життя. Студентство, економічна скрута, період диктатури чорних полковників, коли він співав їй «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання, що в серці живе»[23]23
Уривок з популярного в 1970-ті рр. шлягера Сули Бірбілі «Якщо якось увечері».
[Закрыть], участь у підпільних студентських групах, діяльність яких не виходила далі кімнат, де вони збиралися.
Наступного дня Дукареліс з’явився ні світ ні зоря і несміливо спробував ще раз до неї підступитися й просити вибачення. На цей раз двері перед ним відчинилися. Вона дивилася на нього з дзеркала, згорнувши руки наче крила на грудях, як у жінок на кікладських статуетках. Крізь вікно скоса в кімнату било сонячне проміння, у густому світлі якого клубочилися частки пилу. Нарешті вона відчула його присутність і могла знову грюкнути дверима перед носом, але не зробила цього. Це підбадьорило його.
– Маріє, – почав він, видихнув і нерішуче зупинився на порозі, – будь розсудливою! Це була хвилинна слабкість. Кожен може оступитися. Спробуймо не руйнувати те, що будували стільки років? Чорт забирай, я ж знаю тебе змалку...
Вона різко повернулася в його бік і подивилася прямо в очі. У її погляді бриніла ненависть, огида, знецінення, потроху від усього. Мішки під очима.
– У мене таке враження, що ми вже давно не живемо як подружжя, але я все не могла цього збагнути. Ти дозволяв увесь цей час мені жити в облуді та лицемірстві.
– Ні, неправда... – спробував захиститися Дукареліс.
Вона обірвала його:
– Якщо тобі потрібна свобода, я не перешкоджатиму й подам на розлучення...
– Я не хочу, – видихнув Дукареліс, – я не хочу розлучатися з тобою.
– Раніше про це слід було думати! І справді, скільки часу все це коїться за моєю спиною?
Дукареліс сполотнів. Зіщулився, безсило опустивши руки. Подивився собі під ноги, потім через вікно на вузький хідник. Зробив один-два кроки в кімнату й промимрив:
– Останні три тижні.
Обоє замовкли, кожен дивився у свій бік. Кожен перебував у своєму світі, в іншій галактиці. Два світи, що розташовані поруч, але кожен ігнорує існування іншого. Першим перервати мовчанку вирішив Дукареліс.
– Маріє, дай мені ще шанс. Я спіткнувся... Хвилинна слабкість...
Вона знову глянула йому в очі.
– Дати другий шанс? Ну, добре, просто зараз іди й вижени ту іншу зі своєї команди, і я дам тобі шанс. Нумо, не зволікай, корабель незабаром відходить...
Дукареліс закляк на місці. У глибині душі він уже ні на що не розраховував. Але ж ось замріяла слабенька, проте надія. У ту мить він був цілком відвертий, ні, він не хотів розлучатися. А ще його лякав галас, що може здійнятися на острові. Як, утративши обличчя, він продовжуватиме розкопки? Дружина стояла навпроти, уперши руки в боки. Чекала...
Він опинився в пастці, наче якась гігантська клешня підхопила його й пожбурила у вир розбурханого моря. Йому здавалося, що він потрапив під мікроскоп і його розглядають, рахують вдихи і видихи, рухи, перепади настрою. Неначе якийсь ентомолог оглянув його, визначив клас і вже готується пришпилити невидимою голкою в коробці. Він знову не міг збагнути, куди потрапив. Та перед ним і далі не було нікого іншого, крім дружини. З мішками під очима від сліз, скуйовджений волоссям, блідою шкірою. З плоті та крові – і вона вимагала відповіді.
– Але... зараз... не вийде, – промимрив він. – Лише ж два тижні лишилося. Завершимо роботи і я її прожену, от побачиш. Не влаштовуймо спектакль; ми ж станемо посміховиськом! Почекай трохи!
Марія Дукарелі іронічно посміхнулася.
– Поводься, нарешті, як чоловік, а не манірна панночка, – кинула йому вже через плече, твердо прямуючи до порту з валізами в руці.
Він не знав, що робити. Слід кинутися навздогін? Але злякався й не наважився. Здалеку він бачив, як вона піднімається по трапу й зникає в кораблі, наче величезне морське чудовисько ковтає її фігуру. Так і стояв біля будинку кира Анестиса, коли корабель розвів пари й почав розвертатися. Море спінилося, чайки оточили його зусібіч і супроводжували в напрямку відкритого моря.
31
Як він міг?.. Як міг...
Змусив мене жити в ілюзорному світі. Усі ж знали, усі ж здогадувалися, усе це відбувалося на їхніх очах, хіба ні? І кир Анестис, і кира Анньо, і Кукулес. Ось чому їхні хвіртки відчинялися в мене за спиною, ось чому вони з такою цікавістю розглядали мене в провулках. А я й гадки не мала, наївна, справжнє посміховисько, усміхалася направо й наліво мов дурненька, й уявити не могла, що відбувається в мене за спиною. Виставив мене на глум... Нащо я приперлася на цей проклятий острів?!
Як він міг... Ненавиджу його. Як він міг торкатися мене, а потім... Стільки років життя на смітник одним махом! Усе зруйнувалося в один мент.
Але в цьому й твоя провина, Маріє. Навіщо ти була такою довірливою, навіщо сприймала все за чисту монету, навіщо так вірила йому? І от тепер? А що тепер?
Хочу, щоб ніколи він більше не потрапляв мені на очі! Узагалі нікого не хочу бачити. Візьму ще відгули, не з’являтимуся на роботі й наступного тижня. Не хочу нікому нічого пояснювати... Господи, як це все пережити?..
– Ваш квиток?
– Будь ласка.
Як так, що всі довкола вдають, ніби нічого не сталося?! Море жене собі хвилі, чайки носяться над кораблем? Ач які вперті, не відстають... Якби зараз сталася якась катастрофа, якби весь світ розвалився на шматки, мені було б на це начхати. Байдуже... Господи, як це перетерпіти? Хоч у море кидайся.
Багато разів до мене приходили такі думки. А що, як... І ось цей день настав. І нема ніяких сил його пережити. Життя ніколи не стане колишнім.
Посміховисько... Так зганьбитися! Як же він міг... Стільки разом пережили? П’ятнадцять років шлюбу, а він... Ідіотка! Завжди підставляла йому плече... Яка ж дурепа! Вірила кожному його слову. Ідіотка...
– Пані, з вами все гаразд? Можливо, потрібна допомога?
– Ні, дякую. Зі мною все добре... Не хвилюйтеся. Усе добре.
Чому мені не можуть дати спокій? Не хочу нікого бачити й чути... Треба взяти себе в руки... Я не в собі. Он уже поглядають у мій бік. Повернутися спиною, заплющити очі, удати, що сплю...
А якщо він справді розкаявся? Що робити тоді? Прийняти його назад? Зрадника, що потоптався по мені? Як же нестерпно все болить! Наче всередині мене щось свердлить, щось перемелює мої нутрощі, пече; якесь лезо загрузає глибше й глибше, ракові клітини, що розповзаються по тілу.
Удати, що нічого не трапилося? Узяти й проковтнути все, що було?
Може, не слід було тікати отак з острова? Лишитися там. Привселюдно кинути обвинувачення в обличчя. Хай бачать усі!
Мене зараз знудить. Де взяти ті сили, щоб винести все це? Люди справді можуть отак, бавлячись, змінювати своє життя? Просто натиснути на кнопку, і – клац, усе зупиняється, клац, усе починається знову?
32
Дукареліс шукає фотографії з розкопок. Розкладає їх на ліжку, старі чорно-білі спогади з того часу, який він добре відчув як тілом, так і душею. Ось він, запилюжений, сидить у наметі, оповитий тютюновою хмарою, з люлькою в руці наче кінозірка 50-х. Перед ним незмінний щоденник розкопок. За ним на розмитому фоні Макіс вивертає візок з відвалом. На іншій – кира Евлалія сперлася на кайло, а біля неї, навколішки, Антигона зі щіточкою руці виглядає з розкопу. Вона знову розчищає місця біля скелета, знайденого у фундаменті будинку, оглядає розтрощений череп, каменюку, поряд з ним, кістки зігнутих у колінах ніг та неприродно вивернутий таз. Перечитує висновок німецької лабораторії.
Німецькі остеоархеологи підтвердили їхні підозри, проте, водночас, зробили набагато більше відкриттів, які не мали шансів потрапити в поле зору його наукової допитливості. Смерть настала від удару гострим предметом, імовірно, якимось інструментом, який кілька разів пробив грудну клітину, можливо, зачепивши серце, свідченням чого є характерні відмітини на ребрах. Руйнівний удар в область лобової кістки був нанесений, імовірно, каменем завдовжки 10 сантиметрів, знайденим поряд з останками; цей потужний удар було завдано вже після настання фізичної смерті молодої жінки.
Скелет не зазнав руйнації через сприятливе середовище зберігання: низький вміст в ґрунті ph та іонів водню. Жінка була не старша двадцяти років. Про це свідчить стан зубів, зони кісткового росту остаточно не закриті, також третій кутній зуб у верхній щелепі справа ще не виріс. Це підтверджував і аналіз остеонів, ширина отвору в області тазу, розмір довгих кісток і хребта, а також їхнє хімічне датування на вміст азоту, фтору та урану. У складі кісток також були виявлені сліди натрієвої солі, свідчення функціонування жіночого гормонального циклу. Згідно з одним експериментальним методом, в основі якого лежало виявлення антигенів та полісахаридів у дентині, у жінки була перша позитивна група крові. Вона була заввишки 1м 55 см і належала до того ж антропологічного типу, що й останки інших доісторичних людей, знайдених на кладовищі Агрильї, тобто до якогось низькорослого середземноморського народу, згадуваних Тукідідом карів чи лелегів.
Карієс зубної емалі, а також характерні відмітини на зоні ясен вказували, що вона страждала на гінгівіт. Залишки вуглецю, стронцію та ізотопів азоту в колагені доводили, що харчування жінки включало в себе рибу, молюсків, бобові, зернові культури, а також представників місцевої флори. Наявність ізотопу азоту-15 означала, що жінка вживала в їжу молочні продукти одомашнених тварин. Однак було встановлено практично відсутність заліза, причиною чого могло бути недоїдання. Вона займалася щоденною важкою працею, на що вказує сколіоз хребта та ознаки артриту плечового пояса та поперека. Деформація стегнової кістки та щиколотки свідчить про те, що вона тривалий час сиділа, схрестивши ноги, чи стояла на колінах, упираючись в землю пальцями ніг – пози, характерні для користування жорнами чи виконання таких робіт, як плетення.
Найбільш несподіваним відкриттям було те, що згідно з показниками, жінка була вагітна першою дитиною. У ґрунті, зібраному в районі жіночого лона були виявлені рештки кісток ембріона. На момент настання смерті вона перебувала приблизно на третьому місяці вагітності. Ці дані одразу перетворювали останки на одну з найважливіших археологічних знахідок останніх десятиліть. Згідно з аналізом вуглецю-14, доісторична жінка загинула приблизно в 2600 році до н. е. Ця дата збігається з даними, отриманими із зотлілих зерен пшениці та ячменю, знайдених в грушеподібному глечику на одному рівні з останками жінки.
Звіт німецьких учених був оприлюднений у найважливіших міжнародних журналах і мав великий резонанс в науковій спільноті. Водночас він спровокував низку візій щодо обставин, за яких було вбито молоду жінку. У плані винахідливості вони могли позмагатися з детективними історіями Конана Дойла. Загадка людських останків з Куфонисі отримала навіть мить ефемерної слави на шпальтах міжнародної преси.
