Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

38

Іде, притискаючи до себе пляшку вина. Він пропонує поставити її в холодильник охолодитися. На вечерю вона насмажила свіжу рибу: бички, смариду та дві доради. Гарніром до них буде салат з морських їжаків та з листя щириці, а також підсмажені кабачки.

Вона запитує, чи вдалось йому відпочити, потім наважується спитати, чи є якісь новини про дружину. Ні, нічого, геть нічого, шість місяців цілковитої невідомості. Він уже втратив будь-яку надію.

– Як так?

Не вірить у те, що вона знайдеться, вважає, що її вже немає серед живих. Від подиву в неї округлюються очі. «Чому? Звідки такі думки?» Він вагається, не знає, з ким ділиться цією таємницею: з господинею пансіону чи з самим собою? Хоче розірвати мовчанку, яка нахлинула на них, і каже, що вечеря була пречудовою, ніколи він не куштував такої свіжої та майстерно приготованої риби – куди там тим Атенам! – у місті ж ми не бачимо живої риби, лише морожену. Атени – столиця заморозки. В усіх сенсах цього слова. Вона всміхається, їй подобаються компліменти, та й щодо Атен вона повністю поділяє думку. Щоразу, коли вона приїздить туди, її просто вивертає від забюрократизованості, хаосу й анархії в столиці, відчуває себе повністю дезорієнтованою та прагне чимшвидше застрибнути на перший-ліпший корабель і повернутися на острів. Він підіграє їй. «По суті, столиця є одним суцільним цвинтарем». Сміються. Погоджуються, що син Кукулеса непоганий винороб. Добре вино розв’язує язики.

Останній келих вина, а розмова не закінчується. Обговорюють тепер книжки й письменників. Йому подобається серйозна література, Достоєвський, Гессе, латиноамериканська проза, найкращі друзі – Маркес, Льйоса, а ще, звісно, Сарамаґу. Пишається тим, що міг подолати всього Пруста. Їй до вподоби американці й англосакси: Філіп Рот та Ієн Мак’юен. Вона рекомендує йому почитати «Чорних псів». Стає прохолодно. Небо розгортається, мов скатертина, на якій хтось розставив і забув купу свічок і бенгальських вогнів. Вітер погойдує листя бугенвілії. Осідає перша вечірня роса.

Розмова плавно переходить на археологію. Вона запитує про останки жінки, знайденої тут двадцять років тому. Він розповідає, що це була молода, у самому розквіті літ, вагітна жінка, яку жорстоко вбили та поховали у фундаменті біля однієї зі стін. «Жах який!» – вигукує вона й запитує, чи турбування вічного покою людських останків через стільки тисяч років не є своєрідним святотатством і прихованим грабунком могил?

«Так, на превеликий жаль!» – погоджується з нею Дукареліс. Але додає, що інших шляхів не існує. Часто самі по собі знахідки мають менше значення за нові знання, які вони можуть дати, чи нові питання, які можуть поставити. Таким є поступ в археології. Людина має довідатися про своє коріння, ким були її пращури і, що найцікавіше, спробувати осягнути людську природу і свою власну сутність.

– Безперечно, немало тих, – продовжує Дукареліс, – хто не просто мають інші погляди на проведення археологічних досліджень, як, наприклад, австралійські аборигени чи новозеландські маорі, а прямо виступають проти того, щоб хтось ліз у їхнє минуле. Для них історія, яка передається від покоління до покоління, є чимось святим і не призначеним для публічного обговорення. Для них знищення пращурових останків є прийнятнішим за їхнє вилучення із землі та зберігання в лабораторіях і музеях. Такими є й американські індіанці. Вони вважають, що кістки предків мають розчинитися в природі згідно з її законами, а до археологів ставляться, як до грабіжників могил і часто становлять небезпеку для їхнього життя.

Вона мовчки слухає його і не може наслухатися. Він так красиво розповідає, тембр його голосу заколисує, а блиск очей приваблює, пане професоре. Важкі пахощі гарденії огортають їх у пітьмі.

– А мені близька позиція індіанців, – з усмішкою втручається вона в його монолог, – ну, я маю на увазі, те, як вони ставляться до законів природи, а не те, що хочуть заподіяти шкоду археологам. Краще не тривожити останки, віддані в лоно землі; хай їхню долю вершить природа та її закони.

– Іншими словами, ви не на моєму боці, – жартує він і доповнює в манері виступу на поетичному вечорі. – Зрештою, єдиний надійний свідок того, що наші предки існували, є їхня відсутність.

– А й справді, як це – видобувати на світ Божий якусь річ, яка пролежала в землі тисячі років? Що ви відчуваєте в цей час?

– І дуже багато чого, і геть нічого. Навіть найбільш небуденна річ може перетворитися на звичку. Це схоже на те, як перший раз кохаєшся з кимось. Наступні рази не будуть простим повторенням першого, але ти їх не пам’ятатимеш. Та перший не забудеш ніколи. Перекажу слова одного колеги: «Після стількох років експедицій я лише зараз починаю розуміти, що грандіозна знахідка під час самих розкопок може видатися чимось абсолютно неважливим».

– А людська природа? Вона змінилася з того часу, як тут на острові проживала та нещасна?

– Гадаю, що ні! Людська природа виявляється дуже стійкою до змін, які несе з собою час. Вона лишається незмінною останні чотири чи п’ять тисяч років. Людина змінила ландшафт довкола себе, але нічого – у собі.

Думки про незмінну людську природу змушують його нахмуритися. Бачить у всьому цьому свою власну сутність, затиснуту між симплегадами часу, прив’язану до доль інших людей зі свого кола. В’язень буденності, яку він сам вибрав для себе, замкнений у ляльковому театрі, просто маріонетка, яка рухається, смикана за мотузочки кимось зверху. Згадує слідчого. Нинішня розмова починає нагадувати йому допит. Раптом відчуває себе оголеним; усе, що тримав у собі, наражається на небезпеку викриття.

Його романтизм помалу випаровується. Вона це помічає. Загортається в жакет. Прохолода відчувається все сильніше. Вона – жінка прямодушна, тож каже, що він видається їй засмученим, як це правильно сказати грецькою, трохи depressed.

Аж ніяк, заперечує він; просто вино трохи вдарило в голову, крім того, він втомився на прогулянці через цю нестерпну спеку. Так, йому дошкуляють докори сумління, але то все надумане! Це ж просто вечеря, сидимо, бесідуємо; нічого такого. Лишає ці думки при собі. Вона явно простіше сприймає ситуацію.

– Мені треба повертатися в Атени. Не бачив уже дочку бозна скільки часу! Перепрошую, що не повідомив вас заздалегідь, – каже несподівано їй, і так підводить риску під розмовою, яка оголювала їхні думки та життєві обставини. Коли стихають слова, вони лишаються на самоті в холодній пустці свого існування. Вона опускає очі, але видно, що думки вирують в її голові. На що спираються його рішення? Можливо, вони трохи зблизилися, можливо, розмова, риба, вино створили певну взаємну довіру, але множина у звертаннях, недомовленість, власні привиди оточили кожного стіною, об яку розбиваються найменші наміри та сподівання на щось більше.

39

Я побачив її здалеку і не міг повірити власним очам. Вона повільно пробиралася між скель. Порівнялася зі мною й пройшла повз, навіть не глянувши у мій бік, так наче мене й не було. Сумне обличчя, заплакані очі. Розпущене волосся вкривало плечі. Дивним було те, що вона зовсім не скидалася на доісторичну людину. Але якою має бути доісторична жінка? Певно, такою ж, як і жінки, яких ти бачиш на вулицях Панепістиміу та Академіас в центрі Атен, як ті, на кого ти натрапляєш у відділах товарів для жінок у торгівельних центрах. У неї були нафарбовані губи та полаковані нігті. Вона вдягла джинси та чорний топ, оперезавши себе широким поясом. У руці тримала шкіряну сумку.

Я покликав її на ім’я: Кассіопо! На мить здалося, що вона уповільнила крок, невідчутно швидше закліпали вії, але плечі та спина так і не здійснили поворот.

Мені здалося, що здалеку доноситься виття, схоже на вовче завивання. Над нею промайнула хижа тінь мисливського птаха. Вона продовжила йти, поспішаючи кудись, прямуючи явно до агрілійського кладовища.

Вони всі були поруч, сиділи гуртом, розташувавшись на піску. Нічна волога вкривала їхні тіла. Вони мовчки споглядали зоряне небо. Нарешті замовк навіть Андреас, його повністю полонило вчорашнє сновидіння. Проте зараз він не мав певності, чи справді то був сон?

40

Якби Дукареліс умів малювати, він зобразив би Кассіопу на пустельному узбережжі біля моря. Він хотів би навік закарбувати її образ, як закарбували фігури молодих збирачок шафрану із санторинської фрески. На вологому піску залишаються відтиски її ніг, схожих на дитячі. Він бачить, як вона нахиляється, збираючи різнобарвні камінці. Скидає їх у плетений кошик, слухаючи, як верхні стукають по нижніх. Перед нею виблискує море. Сяє сонце, відбиваючись у його хвилях. На глибині в прогалинах між в’юнким водоростям зачаїлися морські їжаки. Вона боїться море. Згадує чоловіків, які безслідно згинули в його темних глибинах. Щоразу, коли її чоловік вирушає в мандрівку, вона боїться, що він не повернеться.

Морський вітер куйовдить її волосся. Дукарелісове полотно починає оживати барвами та фігурами. На луках біля берега, поміж очерету й кущів ситника бавляться лелеки, які зупинилися на острові для відпочинку перед довгим перельотом на південь. Дивиться туди, де небо зливається з морем в одну лінію. Її не полишає відчуття, що погляд Великої Богині й зараз слідує за нею. Вона ж скрізь: і в небі, і у воді, і в піску, і в камінні. Вона відчуває себе слабкою, нікчемною комашкою, камінцем, схожим на ті, що зараз стискає в своїй долоні, мізерною крапочкою в нескінченому світі. Іде стежкою, що в’ється поміж брилами. Бачить здалеку людську вервечку, що піднімається на пагорб, нагадуючи мурашину ходу. З глиняних горщиків-піравносів, що слугують для перенесення вогню, вгору піднімається дим. У її лоні маленька істота колихається, наче рибка в морських водах. На неї накочується нудота, починає вивертати, мамо. Вона падає на коліна й лягає на бік у траві. Нудота відступає, вона знову приходить до тями. Через кілька місяців з неї вийде нове життя, плоть від її плоті, її рідна кров.

Дивлячись на муки цієї молодої жінки, Дукареліса охоплює невимовний жаль. Він розуміє, скільки всього вона не встигла осягнути в ці останні дні свого життя. Він розмірковує про людську долю та людську душу, які лишаються незмінними впродовж багатьох століть, і доходить невтішного висновку, що людина є порохом, який розвіває вітер. Продовжує стежити за земним шляхом молодої жінки. Це – реальні кроки, вона не є витвором його уяви. Вона справді існувала тут і спогад про неї зберігся в пам’яті острова, у мушлі, у ріні, у землі, яку він топче ногами.

Він направду спостерігає за нею в той час, коли довбанка розтинає води Егейського моря між Куфонисі та Керосом. Її чоловік, рясно вкритий потом, з усіх сил налягає на весла. Від ударів весел її вкривають солоні бризки. Вона сидить позаду нього зіщулена на циновці, притискаючи міцно до себе статуетку, яка зображає жінку в позі породіллі. Сонце повільно закочується за обрій і тоне в морі. Чоловік зістрибує на мілині й витягує човен на берег. Лишає його біля інших човнів паломників, які приїхали вклонитися Великій Богині. Він різко кличе її та подає руку, що допомогти зістрибнути з човна. Він знову в поганому настрої. Вона хотіла б більше лагідності. Відчуває гостру самотність, знесилення й меланхолію. Він спалахує на рівному місці й не може навіть пояснити чому. Якби він так не віддалився, певно, усе було б набагато простіше. Її тіло змінюється, вона відчуває як натягається шкіра, напинається живіт, загострюється нюх і змінюється смак. Вона стала вразливою, повільною, і слабкість її просто бісить. Але навчилася слухатися й коритися, як до того робила її мама, а до того мама мами й незчисленна кількість жінок, які стоять одна за одною від сотворіння світу. Часто, після того як її мама полишила цей світ, вона приходила до неї на могилку. Ішла до Агрільї, проминала невелике земляне підвищення, де вершилися учти на честь Богині, і сідала біля видовбаної в породі могили. Сиділа там багато часу на самоті, не рухаючись, зливаючись з природою довкола, стаючи її частиною, як лист, що падає з дерева, або жук, що заривається в пісок, чи крапля вранішньої роси, яка лишилася на лавровому листі. Зондувала її душу, розмовляла з її духом, запитувала в нього про великі таємниці життя і смерті. Чоловік постійно накидався на неї й сварив: «Що ти вештаєшся по тих місцях? Що можна шукати між могил? Це край, який належить мертвим!»

Але ж ось, тепер і він разом з нею. Вони мовчки сидять на землі в колі разом з іншими паломниками, оточивши святилище Великої Богині. З вершини острова зривається холодний вітер, гойдає віття дерев і приносить прохолоду. Довкола все вкрите уламками глиняних горщиків. Вони чекають настання ночі, коли повня зійде на небосхилі, виринувши з лона Богині. Це те саме божество, як потім давні греки наречуть Афродитою Хтонією і висічуть її статуї з мармуру. І через тисячі років Дукареліс знов побачить її вірних, які 15 серпня на свято Успіння сідатимуть у рибальські човни та пливтимуть до храму Богородиці на Нижньому Куфонисі, щоб узяти участь у вечірній службі та поклонитися її образу з божественним дитям на руках, зображеному на дерев’яній іконі.

Аж ось повня з’являється з-за гори, і всі вірні, серед них є й Кассіопа, охоплені духом Богині, шепочуть священні славослів’я й розбивають об сухий діл горщики й статуетки. Дехто залишає, ввіткнувши в землю мініатюрні ножі, для засвідчення безмежної шаноби та прохання про захист. Пізніше, у суцільній пітьмі, човники один за одним починають перетинати місячну доріжку й прямують кожен у свій бік. Наші чоловік і жінка, не проронивши ні слова за всю подорож, припливають в бухту Порі, піднімаються стежкою нагору й зникають у своїй хатині.

Дукареліс увесь цей час спостерігає за ними: і на Керосі, і на церемонії поклоніння Великій Богині, потім він сідає з ними в човен і перетинає море, тоді піднімається слідом до хатини. Заходить і сідає в затінку, затамувавши подих. Жінка відчуває якусь присутність, поглядом нишпорить по стінах, зазираючи в найменші тріщини, мамо, її лякають привиди та тіні, усі невидимі сили, що керують її власним життям. У того знову незадоволене обличчя й розбурхана душа; інші чоловіки поселення вже повернулися з першої мандрівки й привезли з собою купу дарунків, рідкісні та небачені до того речі. Вони подолали безліч небезпек, а тепер знову готуються відплисти на довгому кораблі, налягаючи на весла. А він знову залишиться на прив’язі на цьому клапті землі. Зрештою їх зморює сон і кожен поринає у свій світ. Дукареліс тоді вертається на свій балкончик, лишивши їх у спокої, однак і там продовжує спостерігати, наче сторожкий Пантократор з вершин церковного купола. На його чолі знову проступає глибока зморшка, яка розтинає навпіл думки. Відчуває, як довколишній світ спливає з глибини, з’являється запах вогкої землі, перемішаний з морськими пахощами йоду, душі невидимих створінь починають бити крилами. Він переконаний, що ці знаки посилає йому молода жінка, яку, вбиту й поховану, він видобув із земних глибин, бажаючи, щоб хтось колись помітив слід, який вона лишила по собі на землі та прочитав її історію. Тоді, нарешті, на неї зглянуться, а її минуле життя набуде сенсу.

Кассіопа живе із відчуттям вразливості, самотності, замкнена в собі, безпомічна й перелякана, наодинці із жорстоким світом. Аж до тієї миті, коли в її кам’яній хатині, мамо, холодна рука з молитовним ножиком не встромлюватиме його раз у раз їй між ребер, перетинаючи таким чином нитку життя. Останньою картиною, яку вона забере із собою, буде перекривлене в непевному світлі світильника обличчя свого вбивці, його набряклі жили в мить, коли він з люттю всаджуватиме в неї ніж. Той помітить переляк в її очах і почує смертний хрип, з жахом усвідомивши свій вчинок, але вже пізно, надто пізно; її тіло осідає на землю, а рука притискається до лона, востаннє голублячи нещасне створіння, яке вона забирає з собою в інший світ.

41

Дукарелісу не було куди подітися. Антигона була світлом, довкола якого він метався нічним метеликом. Потім підняв руки й здався в полон. Її вабливість була схожа на давню звичку, якої неможливо позбутися. Усе сталося, наче так і було задумано. Однак це не було кохання, від якого хочеться злетіти до хмар, упасти горілиць і годинами розглядати стелю з дурнуватою усмішкою на обличчі. Ні, воно було іншим. Щось його стримувало. Ясна річ, це не була можлива реакція університетських колег, хоча формально Антигона була ще студенткою й мала випуститися лише восени. Також не стала стримувальним чинником різниця у віці. На перший план вийшли п’ятнадцять років, які він прожив з дружиною, їхній шлюб, який витримав чимало ударів життєвих обставин. Він усе ще любив її і не міг повернутися до неї спиною, тому й гостро відчував свою провину. Його почуття до дружини було любов’ю, яка пустила коріння й прижилася, а не палким коханням, що з роками загасало й згасло. Він вважав, що ця любов важливіша за будь-який прояв кохання, яке рано чи пізно приречене перетворитися на руїну.

Кілька разів він спробував додзвонитися до Атен. Довго слухав гудки, там ніхто не відповідав. Він уявляв, як дружина сидить оксамитовому венеційському канапе й курить. Вона, звісно, знала, що це телефонує він; хто ж іще міг так наполегливо дзеленькати, набирати раз у раз той самий номер, але лишилася нерухомо на своєму місці й дивилася вперед на білу стіну, опановуючи внутрішню схвильованість. Дукареліс пригадує, як у часи хунти вони ще до шлюбу винаймали кімнатку в районі Панґраті, викликаючи хвилю пересудів та обурення своїх консервативних сусідів. При зустрічі ті сахалися від них, як від зачумлених. Спершу така поведінка обурювала, але потім вони звикли, зневага навіть почала їх веселити, вони знущалися з неї, доводячи до сказу добропорядне панство сценами пристрасних обіймів і цілунків, що розігрувалися прямо на їхніх очах. Дехто з сусідок перелякався на смерть. Ці пані, що днювали і ночували в церкві, вказівний палець яких завжди готовий був піднятися вгору, а жовч і ненависть стали другою натурою, завжди тягли за собою виводок нащадків, адже Господь створив секс лише задля продовження роду, метучи підлогу довгими спідницями в наглухо застебнутих до горла блузках. Як же гарно було там валятися на проваленому диванчику, придбаному на розпродажі на Монастиракі! Зараз він наче бачив її перед собою, схиленою над томами римського та міжнародного права, з пасмами густого волосся, яке закривало обличчя. Сам же він сидів за своїм робочим столом, викопним дерев’яним секретером, який хтозна яким дивом зберігся в цьому домі, свідок епохи, час якої невмолимо сплив. Робив вигляд, що займається чимось, а сам увесь цей час спостерігав за нею. Потім сідав поруч, відкидав пасма з чола, відчуваючи запах її шкіри, шампуню, і цілував у шию. «Чорні коси, волошкові очі» – шепотів їй на вухо. Він був закоханий у неї до нестями, перше кохання, яке, він був переконаний, буде й останнім. Кинувся з головою у вир почуттів. Кожна мить набувала виняткового змісту, зростала до нескінченості. Він утілив на практиці слова Юкіо Місіми, який саме в той час демонстративно зробив собі харакірі. Щомить відбувається щось грандіозніше за вибух Кракатау... Навіть падіння одного лимона досить для того, щоб залунав дзвін...[26]26
  Вільна інтерпретація фрагментів з роману Ю. Місіми «Падіння янгола».


[Закрыть]

Наступного літа він познайомився з її ріднею. Вони сіли на автобус і поїхали в якесь македонське село. Він загалом сподобався родичам, тож ще до завершення навчання вони вирішили поєднати свої життя за допомогою священника та дружб і дружок. Її батьки приїхали з півночі в повному складі, його мати теж мала вибиратися на автобусі зі свого села. Теща всіма правдами і неправдами змусила його влізти в костюм і начепити краватку. Його матері було начхати, у якому вигляді він одружуватиметься; вона переймалася лише тим, що її єдине чадо стало під вінець і нарешті поставило крапку в метаннях, пов’язаних із сімейним статусом. Вони сіла скраєчку й пишалася ним. Потім почала теревенити з родичками нареченої, розповідала їм, як її в пелюшках батьки рятували зі Східної Румелії, тікаючи у вільну Грецію[27]27
  Ідеться, очевидно, про події після 1886 р., коли Східна Румелія, попри надану султаном автономію, була приєднана внаслідок повстання болгарських націоналістів до Болгарії.


[Закрыть], як вони виживали під час громадянської війни, як сама-саменька ставила на ноги її Йоргакіса, коли помер чоловік.

Потім Дукареліс подався до Німеччини як, по суті, емігрант, разом з такими ж академічними приблудами й захистив там дисертацію. У Греції зробити це не було жодної можливості. Він був ліваком, ворогом змін, комуністичним злочинцем, якому на лоба поставили печатку ще до його народження; до якого б професора він не потикався, скрізь отримував відмову. Разом з ним на чужі хліби подалася й дружина, повчитися міжнародному праву, коли вже випала така нагода. Вони почали спілкуватися з дисидентами, які втекли в Монако, слухали передачі Deutsche Welle під час панування хунти й уявляли собі, що теж причетні до їхнього руху і, сидячи у своїй дрібнобуржуазній квартирці, також наближують її падіння. Вони дуже цього хотіли, чекали, але розлютилися через те, у який спосіб вона була повалена після трагічних подій на Кіпрі. Дукареліс знав про Кіпр виключно зі сторінок наукових трактатів зі своєї спеціалізації. Там він прочитав про статуетки, де жінки зображувалися в позі породілей, про вирізьблених із сірого чи зеленого стеатита ідолів зі схрещеними руками, чиї обличчя пронизала зневіра чи якесь дивне полегшення. Та навіть таке поверхове знайомство з археологією острова й загальне уявлення збігів із культурою Кіклад уже дозволили йому глибоко пережити нещастя, яке торкнулося цієї землі. Він годинами просиджував, слухаючи радіо, гортаючи газети, пропускаючи крізь себе особисті історії й розповіді, опалені вогнем вторгнення та війни. Пізніше свою емоційну причетність він переніс на порівняльне дослідження кікладських і кіпрських статуеток, беручи участь в археологічних експедиціях і виступаючи на конференціях. Семирічне нетерпляче очікування падіння хунти поступилося місцем цілковитому душевному та тілесному спустошенню. Дукареліс пам’ятав слова Сефериса, що в кінці всіх чекає невідворотна катастрофа[28]28
  Ідеться про заяву Нобелівського лауреата, спрямовану проти дій грецької хунти.


[Закрыть]. Вони прожили в Німеччині чотири роки, а потім повернулися. Демократію відновили і ситуація начебто змінилася...

Дукареліс сподівався, що в них буде багато дітей. Він же був єдиною дитиною, прожив усе дитинство сам на сам із мамою. Та Марія Дукарелі мала іншу думку, діти для неї не стояли на першому місці. Вона спершу хотіла звестися на ноги в плані кар’єри, відкрити свою адвокатську контору... Вона не була зовсім проти дітей, але роки спливали. Кілька разів вони серйозно лаялися. Він нервувався через те, що вона приймає протизаплідні пігулки. Нарешті вона здалася, кинула їх і завагітніла. У кінці першого триместру почалися проблема, з’явилася кров. Гінеколог заборонив їй ходити на роботу, приписав ліжко та спокій. Але дитину вони втратили. Разом з нею пішли в небуття великі сподівання та надії, які Дукареліс уже пов’язав зі своїм ненародженим дитям. У вечір перед викиднем він побачив її уві сні: пречудову дівчинку, яка лопотіла «татко!». Наступного дня мрія перетворилася на жахіття. Потім упродовж багатьох днів він був убитий горем, оплакував свою ненароджену дівчинку й не знав, як змусити себе жити далі, як змиритися зі смертю того, хто навіть не народився. До того ж, у саме той час 21 Управління доісторичних і класичних пам’яток почало пхати йому палиці в колеса стосовно дозволів на проведення експедиції. Після викидня експедиція стала для нього рятівної соломинкою, за допомогою якої він хотів повернути втрачену рівновагу. Його дружина виявилася міцнішою, переборола швидше розпуку й уже сама намагалася допомогти йому й розрадити. У них попереду ціле життя, спробують ще.

Ось чому кохання до Антигони не нагадувало нестримний шал, який несеться, змітаючи все на своєму шляху. Він був прив’язаний до свого минулого якимось незримим мотузком. Він зависнув у пустоті між двома життями й не знав, яке обрати. Його душа розділилася навпіл, його тіло роз’єдналося на дві половини, і він бився в конвульсіях, немов плазун, якого розрубали на дві частини. Тимчасово він узяв на себе роль Кефея поряд з Антигоною. Макіс зібрав речі й повернувся додому з першим кораблем. І, судячи з усього, справді спростив їм життя.

Але їхня історія розбурхала острів. Він гудів наче вулик. Прокламації «17 листопада», підкріплені терористичними атаками, самогубство вбивці з гладіолусами та СНІД, що косив в Атенах гомосексуалістів і повій, менше хвилювали мешканців, ніж «це». Зрештою, ці події відбувалися далеко. В Атенах чи якомусь Парижі, чи Нью-Йорку, чи на іншій планеті – байдуже! Любовний зв’язок професора зі студенткою, приїзд його дружини та викриття передавалися з вуст в уста щодня, наче телесеріал, немов театральна вистава, дія якої розгорталася просто в них на очах, повністю привласнювала увагу й розбурхувала фантазію. Приперчені подробиці, які кожен додавав до свого варіанту історії, зі швидкістю світла ширилися селищем.

Якось уранці Дукареліса взяла на абордаж кира Анньо, коли той збирався вже йти на розкопки, сказавши йому, що їм конче треба поговорити таким тоном, який не передбачав відмов. Кир Анестис не наважувався до нього підійти, та й що тут скажеш, соромно було лізти в чужі справи, так він казав дружині, коли та намагалася почати розмову зі своїм чоловіком.– Синку, різне подейкують, – почала вона розмову, – люди шукають просто привід. Тут тобі не Атени, де сусід не знає, як звати іншого сусіда. З’їзди до своєї жінки, поговоріть, знайдіть разом вихід із ситуації. Ви ж розумні, освічені люди. Хіба можна ось так зруйнувати шлюб?

Дукареліс слухав і кивав головою. Спочатку він хотів розлютитися. Якого біса вони лізуть у моє життя! Але стримався. Кира Анньо була доброю, лагідною людиною, говорила завжди по суті, бо душа її була геть не лукава. – Я намагався зателефонувати їй, пані, але вона не бере слухавку. – То тим паче поїдь до неї. Хіба такі речі обговорюють по телефону?! – і несвідомо, скеровувана материнським почуттям, вона схопила та благально стисла його руку.

Він з подивом дивився на руку, яка стискала його. Це була зморшкувата, висохла, стареча рука, поцяткована часом. Він насупився. Може, через те, що цей інстинктивний рук викликав в пам’яті картини клініки та його матері, що була при смерті. Прикута до ліжка у своїй палаті, вона мовчки вчепилася в його руку, мамо, наче хотіла хоч так затриматися в цьому світі. Дивилася й дивилася на нього широко розплющеними очима. З білої стіни навпроти з-під скла рамки на них невідривно дивився Христос і здавалося, що його очі теж вологі. – Я не можу залишити розкопки. Зараз найвідповідальніший момент. Через тиждень закінчуємо, – сказав він, вивільняючи свою руку.– Але тоді вже може бути запізно, – сказала вона, глибоко зітхнувши. – Що ж, роби так, як тобі заманеться.

В Атени Дукареліс так і не поїхав до кінця експедиції. В останній тиждень атмосфера стала наелектризованою. Він зчитував з облич місцевих подив, змішаний зі зневагою щоразу, коли стикався з кимось очима. Вони проводжали його поглядами, повними німих запитань. Він відчував себе в центрі уваги, навіть коли на нього ніхто не дивився. Усе це впливало й на молодших колег і студентів, пане професоре, які продовжували працювати на розкопі. Їхні стосунки стали прохолодними, а з поглядів він розумів, що в головах поназбирувалося багато чого. Дісталося й Антигоні. Якщо до нього ставилися з прохолодою чи просто повернулися до стану на початку експедиції, коли вони не знали його, до того, як спробували зблизитися, побачити в ньому людину, то її повністю ізолювали. Ставилися як до парії, вважаючи, що вона чинила навмисно, наперед спланувавши закрутити голову Дукарелісу. Їх бентежила така ситуація, вони взяли бік Макіса, вважаючи її винною ще й у його нещасті, не лише в руйнуванні шлюбу. Дукареліс у їхніх очах був теж її жертвою, безвольний і нерішучий, він нагадував їм комашку-одноденку, яка потрапила в пастку жорсткої істоти просто їй на обід. Але були й ті, що продовжували відчувати до Дукареліса теплі почуття. Костис, місцевий рибалка, який через злидні вимушено став копачем, продовжував ним захоплюватися. Дукареліс був його героєм, бо насмілився порушити кордони, відкинути загальноприйнятні норми та розпочати роман із жінкою, молодшою за себе на п’ятнадцять років. І дуже привабливою, про яку мріяли всі чоловіки острова, пускаючи слину щоразу, коли вона проходила повз. Коли він і сам вперше побачив її в купальнику на узбережжі, то заціпенів, висолопивши язика. Так, Костис у ці дні постійно крутився поруч і використовував кожну нагоду, щоб розпочати розмову про розкопки, давні цивілізації, про свої пригоди на морі, про життя в Атенах. І одного разу несподівано, побачивши Дукареліса сумного та замисленого, він підійшов до нього, ляснув по плечу, і усміхнувшись на весь рот, у якому бракувало кілька зубів, голосно сказав, що почули всі інші: «Не за-а-сму-у-у-чуйте-е-е-ся, п-п-пане проф-ф-ф-есоре, в-в-они всі в-в-вам просто з-з-з-аз-з-дрять!» Потім по-військовому розвернувся навкруги й зник, не чекаючи на реакцію Дукареліса.