Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

19

Він побачив, як вона входить, вішає куртку на вішак і кидає сумочку на канапу. Відклав газету, вийняв з рота люльку й усміхнувся, коли вона блискавично чоломкнула його у вуста. Потім приготував щось нашвидку для пообіднього перекусу. На вустах ще відчувався смак її помади. Увечері, це була субота, вони вийшли посидіти в якомусь ресторанчику на Плаці разом із Апостолосом і Евантією. З Апостолосом їх пов’язувала багатолітня дружба, а крім неї – робота в тому самому університеті. Вони спитали про Ісмену. Дукареліс сказав, що та дуже активна на заняттях, колеги із Салонік у захваті від неї. Вони доклали багато сил, щоб змусити її лишитися й на магістерській програмі. Евантія жартома діймала його, мовляв, начувайся, яка магістерська, скоро поведеш її під вінець! «Як стрімко летить час!» – відповів він та замовк.

Він згадав, що його дружина замовила лише салат. Останнім часом вони вирішила посидіти на дієті й скинути кілька зайвих кіло, які назбиралися на стегнах. Апостолос із серйозним виглядом зізнався, що теж сидів на дієті – картопляній! Подиву не було меж. «Можеш їсти все, – пояснив він, – крім картоплі». Усі розсміялися. Завершити трапезу вирішили келихом портвейну Sandeman з долини Дору й мовчки сиділи, дивлячись, як місяць закочується за Акрополь.

– Така романтична атмосфера, що аж нудить! – прокоментував Дукареліс.

– Чого це? Що поганого в романтиці? – перепитав Апостолос.

Двадцять градусів у портвейні покращили їхній настрій. Вони почали всміхатися, гойдаючись на хвилях швидкоплинної нірвани. Дукареліс дивився на дружину, те, як вона пригублює вино, як краплини вина поблискують на її вустах, гармоніюючи з помадою, а довкола обличчя шириться якесь сяйво, схоже на німб.

– Йоргос, – іронічно почала вона, – колись був великим романтиком. Але останнім часом перетворився на жовчного циніка. Романтичним для нього є лише копирсання в могилах доісторичної доби.

Усі знов розсміялися, а друзі завважили, що вік ніколи не був перепоною для романтики.

– Усе нормально з моїм віком! – відбивався Дукареліс, а Апостолос парирував, що хто, хто не має перейматися через вік, так це його дружина. Вона зиркнула на нього своїм цим пронизливим поглядом, який збурив неприємні спогади в його пам’яті, які лише чекали на слушну нагоду.

Дукареліс пояснив їм, що для нього романтика справді була в розкопках на якомусь з егейських островів, коли сонце пече, а бриз куйовдить волосся, а ти весь день сидиш поміж викладених зі сланцю стін, оточений лаврами, виноградними лозами та кучерявими смоківницями. І їм не лишалося нічого іншого, як погодитися, що він таки романтична натура, хоч і корчить із себе твердосердого.

Наступного дня він сидів за робочим столом. Хоча було вже по обіді, та він сидів ще в піжамі й правив свою останню статтю про розкопки на Іраклії. У цей час задзвонив телефон. Слухавку зняла дружина. Вона думала, що це телефонує Ісмена із Салонік. Через кілька хвилин – човг, човг – і він, шаркаючи капцями по паркету, пішов до вітальні, щоб поговорити з дочкою. Почув дружинин сміх. А потім побачив її саму, залиту світлом недільного ранку, з розпущеним чорним волоссям, на якому грало сонце, ще більше виділяючи ніжні риси обличчя. Вона побачила його краєм ока і – так йому здалося – наче застукана зненацька, розгубилася й миттєво відновила самовладання. Її фігура нагадала йому те сяйво, яке він бачив довкола неї під час їхньої першої зустрічі.

– Йоргосе, – гукнула вона йому, – тобі телефонує Апостолос.

Він підійшов, узяв з рук слухавку, продовжуючи дивитися їй в очі. Зі слухавки вже лилися звичні Апостолосові жарти, «ну, ти ж учора не набрався, друже?» і т.д. Той телефонував, щоб розповісти йому анекдот про п’яничку. Дитина кличе матусю й каже, що тато сьогодні залив собі очі. «А як ти про це довідався, сонечко?» — питає та. «Він стоїть у ванній і голить дзеркало...» На тому боці дроту пролунав вибух розгонистого реготу. Він удав, що теж сміється. І знову зачудовано глипнув на дружину.

20

– Так він зателефонував, просто щоб розповісти анекдот? – чує Дукареліс, як його запитує якийсь голос.

Він геть дезорієнтований. Хто це? Чий це голос? Внутрішній голос його сумління, що ввібрався в плоть та кров і, набувши вигляду незнайомого обличчя, тепер мучитиме його? На мить у свідомості Дукареліса спалахує божевільна думка, що його ув’язнили силоміць у якійсь історії, з якої він не може знайти вихід. Але хто, чорт забирай, здатний таке вчинити і з якою метою? Може, усе це – просто витвір його розбурханої уяви? Він перебуває в полоні оманливих чуттів? Якби він був хоча б героєм якогось роману, у нього стало б сил витримати все це! У романах завжди мріє пломінчик надії. Жили-поживали й добра наживали.

Голос наполягає: «Просто щоб розповісти анекдот, так?»

За останні дні Дукареліс відчув, що тоне, і рятунку нема. Вигрібаючи з виру, у який його затягав власний затьмарений розум, він спробував зібрати до купи закарбовані в пам’яті фрагменти. І от він вертається в актуальне теперішнє, у своє друге Я, у реальний світ, у цю вузеньку та убогу кімнатку. Навпроти сидить слідчий, що наполегливо чекає його відповіді, а також бажає хоч якось полегшити своє існування, обмахуючись якимось папірцем.

– Апостолос справді такий. У нього якась манія на анекдоти. Часто може зателефонувати мені посеред ночі, щоб поділитися новим.

– І ви нормально до цього ставилися?

– Не знаю; гадаю, що так!

– Ви описали мені свою дружину зі слухавкою в той ранок. Вона мала вигляд... сполоханої, коли ви з’явилися перед нею?»

– Але ж... Чекайте... Я вам нічого не казав про дружину.

– Ви щойно це мені розповіли, пане Дукарелісе. Ось. Я ж усе занотовую.

Дукареліс і справді не звернув увагу, що слідчий увесь цей час щось записує на офіційному бланку для свідчень. Дивина та й годі! Скільки всього в нього переплуталося в голові... Він знову поринув у спогади, але не тримав їх лише у своїй голові. Увесь цей час він неусвідомлено оповідав про події тих днів. Його особисті миті з дружиною лягли на папір офіційного бланку, А4 21х30, 80 гр, білий, згори знак грецької поліції та блакитно-біла емблема Грецької Республіки. Його слова набули офіційного статусу. Та чи може він вмістити його життя? Потрапити в папку, опинитися на запилюченій полиці архіву, де його може торкнутися рука будь-якої поліцейської нишпорки? З часом папір пожовтіє, його сточать жуки-шкіроїди, папка почне видавати спертий запах, пахнути цвіллю. Отаке його життя?

– Тобто ви підозрюєте, що в них могло щось бути з цим Апостолосом?

– Ні, я нічого такого не казав.

– Але натякнули?

– Аж ніяк! Дивіться... Справді, тієї миті у мене з’явилася схожа думка.

– Яка саме?

– Ммм... що між ним і моєю дружиною щось може відбуватися.

– Ви так і зараз вважаєте?

– Ні... ні...

– Чому?

– З Апостолосом нас поєднує давня дружба з університетських лав. А моя дружина ніколи не давала приводу... Довіра є основою наших стосунків.

Лунає дзвоник мобільного. Він смикається. Дивиться на номер і скидає виклик. Слідчий із зацікавленням роздивляється стелю, балки та павутиння по кутках. Потім гукає поліціянта підійти на хвилинку. Питає, чи є десь тут переносний вентилятор? «Ні!» «Добре, можеш іти».

– Це дочка телефонувала, – шепоче Дукареліс.

– Хочете, перервемося?

– Ні, покінчімо краще з усім зараз!

– Пане Дукарелісе, ви стверджуєте, що дружина вам не зраджувала чи, як ви зволити заявити, на вашу думку, вона вам не зраджувала? – каже слідчий та свердлить Дукареліса поглядом. Очікує. Як би йому хотілося прямо зараз змусити допитуваного пройти детектор брехні. Але вони в Греції; це ж не Америка, тут не такі просунуті засоби ведення слідства.

– Послухайте. Життєвий та професійний досвід навчив мене не бути впевненим ніколи й ні в чому.

– І я про це. Ви ревнували свою дружину, пане Дукарелісе? – раптом питає слідчий.

Дукареліс дратується, його обличчя набуває озлобленого вигляду.

– Я попросив би вас... Як ви смієте взагалі? Мені здалося, що я тут для дачі додаткових свідчень, а не на сповіді.

– Пане Дукарелісе, усе має значення. Але ваше право не відповідати на таке питання.

– Іншими словами, мене підозрюють у зникненні дружини? Я правильно все зрозумів?

– Ні. Ми розглядали таку версію і відхили її. Поки що...

Тепер піт градом котиться і з Дукареліса. Ув очах темнішає, усе починає крутитися й нудота підступає до горла. Він заплющує очі, пучками натискає на скроні, проводить по чолу та дістається до лобово-носового шва черепа.

– А ви колись зраджували свою дружину, пане Дукарелісе? – наполегливо перепитує його слідчий.

Той розлючено схоплюється з місця, бриль у руці, готовий кулею вилетіли з приміщення.

– Я вам не дозволяю... Навіщо ви прибули сюди? Організувати мені курс психоаналізу?

– Сядьте, пане Дукарелісе, прошу вас. Я вирушив сюди минулого вечора й подорожував усю ніч. Другу добу без сну. Я просто виконую свою роботу, шукаю кінці ниток. Перепрошую, що мої слова вас обурили, але розумієте... Треба розглянути всі версії, якщо хочемо докопатися до істини. Хіба ви в археології не робите те саме? У вас же такий самий метод.

Дукареліс зітхає – що ж, він має рацію – і вертається на своє місце.

– Пане Дукарелісе... – знову починає слідчий, але вагається й дивиться йому в обличчя. На кілька секунд западає тиша. Це, певно, така гра – у мовчанку, грає тоном голосу, виразністю поглядів, тактика, яку він засвоїв ще з часу свого навчання чи самотужки вивів її в процесі довголітньої роботи, уміння, відточене в спілкуванні з убивцями, ґвалтівниками, повіями, шахраями, наркоманами, винними та невинуватими. І з такими людьми, як Дукареліс.

– Пане Дукрелісе, а чому в першому протоколі допиту ви не навели цей випадок з Апостолосом?

– Тому що не вважав його вартим уваги.

– А тепер, значить, уважаєте.

– І зараз мені він не видається важливим.

– Тоді чому ви його пригадали?

– Ви самі попросили детально пригадати ті дні.

– І саме це винесла на поверхню ваша пам’ять. Я спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви вважаєте, що у вашої дружини був роман з Апостолосом?

– Та ні, на Бога! Його сюди не вплутуйте. Він не має до цього жодного стосунку!

– Пане Дукарелісе, ще раз повторюю, під час поліцейського розслідування усе береться до уваги. Наші очі бачили таке, у що складно повірити!

– Тоді... робіть, що хочете. Так чи так, я не можу вам завадити. Єдине, про що хочу сказати: того дня, коли зникла моя дружина, Апостолос з самого ранку був в університеті, і просидів там до вечора. Я заходив двічі до його кабінету. Дружина, якщо не помиляюся, зникла близько одинадцятої, коли вийшла зі свого офісу, за її словами, щоб поїхати в центр Атен і купити дещо з канцелярії. Отож...

Слідчий робить рукою жест, хитає заперечно головою й перебиває його.

– Це не доводить нічого, пане Дукарелісе. Нагадую, що її бачили ввечері того самого дня в готелі на Евбеї. У цей час Апостолос був з вами?

Дукареліс зітхає, знизує плечима.

– Ні, не був...

– Може, ви помітили щось дивне в поведінці вашої дружини зранку?

– Ні. Хіба що вона пішла раніше за мене на роботу. Встигли сказати лише «добридень» одне одному.

– Вона взяла щось з собою?

– Ні, нічого, абсолютно нічого! З того, що я встиг побачити – ні одягу, ні грошей, але я про це казав під час першої дачі показань.

– Так, так, казали. Але чи ви впевнені, що та валіза, якої не виявилося вдома, справді в Салоніках? Тобто... що її не взяла ваша дружина?

– Упевнений. Це підтверджує моя дочка. Що ще вас цікавить?

– А в поведінці Апостоласа в наступні дні не було нічого дивного?

– Ні, не було. Вони приїхали разом з Евантією до нас, щоб підтримати мене у складний час. В університеті ми останнім часом зовсім не перетиналися. Крім того, я ж узяв відпустку. Але ми регулярно зідзвонюємося.

– Спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви маєте якісь здогадки, навіщо ваша дружина зняла з рахунку дві тисячі євро?

– Ні.

– Можливо, щоб узяти їх з собою?

– Узяти з собою куди?

– Мені це не відомо. Але я сподівався, що ви допоможете пролити на це світло?

Нарешті слідчий дозволяє йому піти. Мовляв, перепрошую, що й так тримав вас стільки часу! Прохає його наполегливим тоном, якщо він пригадає будь-яку деталь, будь-я-ку, розтягає склади, нехай одразу повідомить про це поліцію. Він пробуде на острові до вечора, потім сяде на катер берегової охорони, який довезе його до Наксоса, звідти вже на поромах дістанеться до Атен, пане поліціянте. Дукареліс твердим голосом запевняє його, що обов’язково так і зробить. Іде звідти насуплений, повісивши голову, у якій роїться сотня думок. Що це знову за розмови про гроші? Навіщо й справді вона їх зняла і як їх витратила? Він уже сам не знає, що й думати, чому вірити? Підозрам слідчого чи власному сумлінню? Що, в біса, на нього найшло, що він почав розводитися про Апостолоса? У глибині душі, звісно, він нічого не виключає. Але, чорт забирай, він думав, що знає власну дружину! Хоч іноді в нього й виникали сумніви. Однак внутрішній голос каже йому, що іноді невірність заскакує й лякає нас ще до того, ніж наш розум усвідомлює її як факт, перш ніж вигулькнути з-за рогу й накинутися на нас. Серце першим отримує звістку, потім вона доходить до розуму. Те, що він дотепер вважав монолітним, розвалюється на шматки. Світ тікає в нього з-під ніг. Слід було раніше збагнути це, таким уже є життя. Так само у своїй науці він рухався по траєкторії, на якій нема абсолютних істин. В археології не існує нічого певного. Багато питань, мало відповідей. Про його власне життя годі й казати – у душі звили кубло самі запитання. Він починає ганяти свій мозок. А може й справді між ними щось було? Видобуває з пам’яті їхні обличчя, миті їхніх спільних зустрічей.

21

Під ногами плещеться море. Набігає на скелі та піниться. Цікаво, яка тут глибина? Безодня. На взуття долітає водний пил, лишаючи солоні крапочки, знаки про існування в попередньому стані, яке згасає на грубій шкірі. Сонце сліпить очі. У голові якісь дивні думки... І у цю мить знов дзеленчить телефон.

– Тату, привіт!

– Вітаю, доню.

– Як справи?

– Як?.. Ніяк... Нічого такого, на що варто звертати увагу.

– Щось мені не подобається твій голос. Ти затинаєшся, коли... Наче бракує повітря. Щось трапилося?

– Ні... Що тут може статися? Пішов прогулятися, от і захекався. Ти отримала результати іспитів?

– Ще ні. Чекаю... У деканаті сказали, що будуть цими днями.

– Усе буде добре, не хвилюйся. Що у вас з погодою?

– Атени, ти ж знаєш, усе залите в бетон... Страх, як пече!»

– Ну, тут, слава Богу, буває прохолодно.

– Тату, щось чути про маму?

– Ні. Шукають.

– Ясно. З тобою точно все в порядку?

– Усе в нормі. Не хвилюйся.

– Хочеш я приїду на острів? Складу тобі компанію...

– Ні, люба, ні. Не створюй для себе проблем. Крім того, я пробуду тут ще кілька днів. Потім збираю речі й вертаюся. Не переймайся. Ти взагалі додому заходила?

– Ні, не хочеться. Страшно там...

– Ну, хоч заглянь, перевір поштову скриньку.

– Добре, завтра сходжу. Візьму за компанію тітку, бо, знаєш, сама не піду.

– Як знаєш... Що нового в тітки?

– Усе, як завжди. Ти ж знаєш її. Тримає мене на всьому готовому, нічого не роблю в хаті, лише ввечері виходжу подихати свіжим повітрям, уже не можу в чотирьох стінах.

– Ісмено, посухай-но, треба жити далі. Нічого не поробиш. Упав, уставай та обтрушуйся.

– Хто б казав?!

– Кажу, бо так і є.

– Добре... подзвонюй мені сам. Я хочу чути твій голос і знати, що з тобою все добре.

– Добре. Я спробую через кілька днів повернутися. Ісмено, хочу спитати дещо... Ти впевнена, що мамина шкіряна валіза в тебе в Салоніках?

– Скільки можна про це питати? Так, мама її дала, коли моя порвалася. Шукати іншу не було часу. Чому ти знову про це питаєш?

– Нічого... Просто спало на думку...

– Точно нічого?.. Тату, мені здається, що ти щось приховуєш від мене!

– Ні, доню! Нічого я від тебе не приховую.

– Добре. Маю деякі справи...

– Щасливо, доню. Бережи себе!

– І ти!

Так, у нього є дочка, найкраще, що він має у своєму житті, найкраще, що він залишить по собі. Згадує мить, коли він повідомив їй про зникнення матері, її наче громом вразило. Просто не могла прийти до тями певний час, хоч загалом людина вона стримана й холоднокровна. Усе питала: «Може ви посварилися, може те, може се...». Я попросив її не мучити себе такими питанням; однаково – усе дарма! Мала б подужати це, хоч не хотіла миритися. Єдине, що вона навідріз відмовилася робити – лишатися самою в нашій квартирі. Гарна дівчинка, зріла не по літах, в університеті стане однією з найкращих. Та присвятила вона себе філології, археології ж зреклася. Мовляв, не хочу копирсатися в землі, гребтися в пилюці й збирати кістки. Це, мовляв, усе належить іншому світу, а вона вважає, що слід дати йому спокій. Отак!

Він пам’ятає її перший день... Вона лише з’явилася на світ Божий у пологовому залі й лежала з широко розплющеними очима, не кліпнувши жодного разу. Невідривно дивилася на свою маму. Уся вкрита амніотичною рідиною, що обліпила її наче густе біле багно. Вона сильно кричала, плакала, а коли медсестра розрізала пуповину, підняла ліву ручку до голівки. У неї було синє обличчя, розкритий широко рот, що все кривився, кривився, але не видушував із себе плач, наче знав уже, що скоєного не змінити, усе, приїхали, отут вона й залишиться, у цьому нерадісному світі. Плакав і він, але від радощів, сльози котилися по щоках і це було щастя, справжнє щастя.

22

Йому, певно, пороблено сьогодні, що всім саме зараз стало від нього щось потрібно. Рвучко смикає вхідні двері. Там власниця пансіону. Вітаються. Вона перепрошує за вторгнення, просто побачила у дворі поліцейського і прийшла спитати, чи не сталося чогось прикрого?

– Ні, не сталося. Дякую за турботу! Зараз немає настрою для розмов. Та й що їй сказати? Стороння ж людина! Вона вважає природним, що він почне отут, на порозі, вивертати перед нею душу? Збирається вже зачинити двері, але та рукою притримує їх. Ризикований рух. Легко міг би спалахнути й виплеснути – чого б оце пхати носа в мої справи? не маєш чим зайнятися, добродійко? Так, зараз таке легко могло статися, але він стримав себе.

– Пане Дукарелісе, якщо я вже так увірвалася до вас, дозвольте вас запросити на каву. Спускайтеся у двір. Я зварю за кілька секунд.

Дукареліс якусь мить розгублено дивиться їй в очі, намагаючись прочитати в них її наміри. Вагається, чи сказати те, що метнулося в голові – дуже дякую, але зараз я дуже зайнятий; якось іншим разом. Але – так, він не відмовляється. Зранку він ще не пив кави, а без неї ніяк! Крім того, вона ж господиня помешкання, не з’їсть його, та треба вже поставити крапку на своїй загадковості, скільки можна наче степовому вовку ховатися від людей?

– Буду за п’ять хвилин.

Вона ставить філіжанки на столик разом зі склянками води, потім розставляє довкола пластикові стільці. Дукареліс повільно спускається сходами й сідає за нього. Бугенвілія накриває їх своєю тінню. Вітерець раз у раз смикає її червоні квіточки. Ось і стався перший крок, жереб кинутий, лід скреснув. Хтось створив декорації, що нагадують романтичне побачення: чоловік, жінка, бугенвілія, червоні квіти під поривами вітру.

– З вами справді все добре? – перепитує вона. Він якийсь блідий.

– Так, усе чудово! – однак зрозуміло, що в його словах немає щирості. Те, що викликає нещирість, проступає в його погляді, вигляді, у словах.

Дукареліс дивиться, як вона тримає філіжанку. Приваблива жінка, з якою ще не попрощалася молодість. Він питає її, яким вітром її занесло на цей забутий Богом острів.

Вона довго жила в Америці, у Нью-Йорку, де дім хоробрих і волі земля. Вивчала англійську філологію, взяла шлюб, розлучилася. І кілька років тому вирішила повернутися на острів своїх предків. Вирішила відкрити пансіон, щоб бути й собі при ділі. Тут добре, життя плине спокійно, без змін, зима-літо, зима-літо. У неї приємна, легка усмішка та ніжний, чарівний голос.

– А ви?

– Що я?

– Ви одружені?

Дукареліс знову почуває себе розгубленим. Що їй відповісти? Вагається, що обрати: правду чи брехню, пригадує давню дитячу гру. Зрештою обирає правду, якою б дошкульною вона не була.– Одружений... але моя дружина шість місяців тому зникла. З того часу поліція намагається знайти її сліди, – глухо говорить він.

Вона з відчаєм простягає руку й легенько погладжує своєю долонею його. У тому місці, де з-під шкіри виринають, пульсуючи, сині вени, достеменна ознака того, що людина жива. Таке враження, що події сьогоднішнього дня несуть його наче стрімчак.

– Як шкода... – каже вона, прибирає руку, і після короткої паузи продовжує. – Не хочу видатися нетактовною, але... Ви щось підозрюєте?

– Ні, абсолютно нічого.

– Тепер я розумію, навіщо ви приїхали на наш острів.

– Так. Багато років тому я проводив тут розкопки. Ми зробили чимало важливих знахідок. З того часу я не бував на острові. І тепер бачу, що з тих пір багато чого змінилося. А люди...

– Справді? Я щось чула про ці розкопки. Знаєте, тутешні мешканці грубі та дивакуваті. Не слід цього говорити, але, якщо вже про це пішла мова... Зараз мене часто спиняють на вулиці й питають про вас, розповідають усілякі речі.

Дукареліс мовчить і думає. Однак допитливість перемагає.

– І що ж такого вони розповідають?

– Ну, що ви дивно поводитеся, огорнулися туманом загадковості, вештаєтеся по руїнах; хтось сказав, що бачив, як ховаєтеся оголеним у скелях за Оком Диявола. Кажу ж, тут повно диваків, але їхні очі скрізь. Майте це на увазі...

– Обов’язково зважатиму на це, – говорить він і підводиться, вирішивши, що це кавування якось надто вже затяглося. Захисна тінь дерева біжить з його обличчя. Таке враження, що думками він зараз далеко звідси, десь у безкраїй порожнечі міжзоряної самотності.

– Дуже дякую за каву. Вона додає сил.

– І я дуже рада, що ми поговорили. Бачите, на цьому, як ви зволили висловитися, забутому Богом острові не часто випадає погомоніти з освіченою людиною. Куфонисі є безплідним, з якого боку не подивитися, пане Дукарелісе.

– Ще раз дякую! – каже він і, підіймаючись сходинками, настрій зіпсовано, призупиняється, раптом обертається і знову дивиться на неї.

– Вашим трояндам та герані потрібні добрива, а гарденіям – залізо. У них без цього жовтіє листя. Також різноманітна органіка, азот, фосфор, калій. І гумус чи гній. У нас удома було багато квітів. Дружині дуже подобалося за ними доглядати. Тепер усе посохло.

Та задумливо киває головою, дивиться на свої квіти, стискає губи.

– Ваша правда. Треба додати добрива. Я подбаю про це.

Сонце досягло зеніту. Настає полудень.