Текст книги "Щоденник однієї зради"

Автор книги: Еміліос Солому

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

3

Дукареліс стояв над місцем розкопок, яке буквально вчора розмітив зі своєю командою, мотузки й кілки розмежовували рівні та хідники розкопу. Місце було знайоме. Останнім часом він постійно курсував між Атенами та Куфонисі, щоб підготувати все для проведення розкопок. За допомогою електронного вимірювача відстані він зафіксував місце розкопу, точно визначив ширину й довжину, наявну різницю у висоті та дослідив особливості довколишньої місцевості.

У долонях він стискав два уламки, що колись були частинами якогось маленького витвору доісторичної людини, яка мешкала тут десь п’ять тисяч років тому. На обпеченій глині можна було вирізнити вишкрябане зображення птаха і його довгий дзьоб.

Як і будь-який поважний археолог, що вище за все ставить свої дослідження, він був у камуфляжній формі, яку носять рибалки й мисливці: сорочка та шорти кольору хакі, бриль і військові черевики... раз-два, раз-два..., відлуння його травматичних спогадів періоду служби у війську. Він не страждав від зарозумілості великих археологів, які прагнули увічнити своє ім’я і для цього карбували його на стелі, встановленій над розкопками. Однак колись день тріумфу мав настати й для нього. Він був ще нікому не відомим науковцем, піратом від археології, який шукав долі, гасаючи з одного егейського скелястого острівця до іншого. Та хіба не такими ж були Еванс і Шліман?

Поруч мов бджоли гули його підручні, пане професоре, пане професоре, археологи без наукових звань, реставратор, студентство й наймані робітники. Кожен рухався на своїй хвилі. Він був центром всесвіту, сонцем, що силою тяжіння притягало до себе планети, позбавлені власного світла, перетворюючи їх на заручників віковічної траєкторії. Насправді ж його влада зникала на відстані простягнутої руки. Разом вони мали провести лише три літа. Він повивчав їх і кожного пізнав, так би мовити, за плодами його, тож усі опинилися на своєму місці. І ось вони всі навпроти нього, у маскувальних капелюхах – Струнко! – справжнє тобі пістряве ополчення, що готується вирушати на війну. На душі в нього було неспокійно, усе дзвеніло всередині мов напнута тятива, однак жодна з емоцій не прослизнула на обличчя. Навпаки, воно випромінювало рішучість, він умів приховувати справжній настрій, будь-хто сказав би, що ця людина знає, чого прагне. Відчував, що на його плечах лежить велика відповідальність, наче в генерала, за яким на полі бою лишається останнє слово. Від якого залежить, скільки з його бійців сьогодні героїчно складуть голову, а скільки залишиться живими й далі насолоджуватимуться життям, пожинаючи плоди слави. І ось зараз уся команда стояла перед ним і чекала на розпорядження. Та шепіт моря, яке вершило свої діла десь за триста метрів за їхніми спинами, долітав до їхніх вух.

Його помічники, Ангелікі й Павлос, молоді археологи, які нещодавно почали працювати у 21 Управлінні доісторичних і класичних пам’яток, стояли поруч, тримаючи напоготові папки та клей для реєстрації знахідок. Він нервово тарабанив олівцем по обкладинці щоденника. Це було знаком розгубленості та, можливо, надзвичайної схвильованості. Відібрані ним особисто студенти справляли враження людей, яким невтямки навіщо їх зібрали тут, і по-дурному витріщалися на свого насупленого професора, наче спортсмени, що напружено чекають на відмашку судді на старті. На сонці поблискувала чиясь кирка. Місцеві робітники спиралися на свої інструменти і, певно, були єдині, хто нікуди не поспішає. Час іде, і не свербить, і не болить, як то кажуть, погодинна оплата їм забезпечена в будь-якому разі. Андоніс, експедиційний реставратор, якому наразі нічим було зайнятися на розкопках, проводив інспекцію ділянки, роздивляючись рясні тут асфоделі та фригани, уламки скель з товстим шаром солі в розколинах, іншу флору солончаків, що випиналася на їхніх гострих виступах у бік моря, підставляючи себе безжальним поривам вітру. І жодного тобі пристойного дерева, щоб було де накласти на себе руки, якщо б комусь таке спало на думку.

Якби Дукареліс вірив у Бога, він наклав би на себе хресне знамення, В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, поплював би на руки, першим схопив би кайло й став до роботи.

– Тож починаймо! – нарешті він змусив себе дати сигнал і цими двома словами зрушив команду з місця, немовби натиснув на вмикач, і верстати підприємства почали з урчанням вібрувати.

Раптово місце розкопок перетворилося на складний виробничий процес, де не було місця ледарям. Зацокали залізні інструменти, угризаючись у кам’янистий ґрунт, почали з’являтися земляні відвали, хмара пилу огорнула місце розкопок. Почулося кахикання, дехто не звик до пилюки, хоч як містянин давно призвичаївся дихати автомобільними вихлопами.

Дукареліс ще стояв у позі дервен-аги, наглядача, такого собі дрібного тирана, нагримав на робітника, що з усієї сили махав киркою.

– Гей, Костисе, легше, легше... ми ж не під палі для винограду копаємо, – прикрикнув він на обсмаленого сонцем сорокарічного острів’янина з беззубим ротом, який через нужду й потребу заробити хоч щось на цей час з рибалки перетворився на підсобного копача. Той перелякано спинився.

– Е... е... Та добре, добре, – тільки й зміг промимрити у відповідь.

Дукареліс вихопив кирку з його рук і стояв, утупивши погляд в обличчя працівника. Потім відійшов і сам показав, як правильно розрихлювати та відкидати ґрунт. Дивина та й годі! Що потягло цього чолов’ягу на розкопки? Як він тут опинився з такою мармизою, що аж ніяк не асоціюється з науковим дослідженням, майже як у первісної людини. Наче крадькома затесався в картину, що розкривалася перед ним, як пасажир, що «зайцем» ускочив на острівний пором.

Костис так і закляк із роззявленим ротом, не знаючи що робити. А потім знов нахилився до землі. Помалу з неї почали з’являтися уламки кераміки. Студенти Андреас і Мірто, дрібненька чорнявка, зі щіточками в руках підбирали їх та очищували від ґрунту, складаючи в картонні коробки. Ангелікі з Павлосом, пане професоре!, проходжалися між групами копачів, реєструючи знахідки, і фіксували на карті найважливіші: горлечка посудин, ручки, основи, іноді з відбитками, зробленими очеретинами; чиясь невідома рука тисячі років тому навіщось доторкнулася тут до вогкої глини. Їм присвоювали ідентифікаційні номери й, поки що на око, розподіляли за категоріями. Андоніс брав у руки черепки, занурював у таз із дистильованою водою, потім протирав ганчір’ям, щоб позбутися солей з пористої поверхні глини. Згодом під керівництвом Дукареліса і за допомогою Ангелікі й Павлоса окремо розкладалися уламки, що мали складати єдину посудину. Через тисячі років окремі фрагменти цілого, що тріснуло й розлетілося на безліч уламків, мали поєднатися знов, як і пожовтілі кістки після Другого Пришестя отримають плоть, жили, шкіру, а потім душу й дух, щоб постати перед Творцем для Судного дня.

Робітники, серед яких дебелою статурою виділялася кира Евлалія з білою хусткою на голові, насипали ґрунт у тачки. Досить швидко від темно-коричневого шару гумусу не лишилося й сліду. Студенти котили тачки по імпровізованих стежках поміж копанок до місця, де відбувалося ретельний огляд відвалів. Звідусіль лунали жарти, вигуки, що оживляли монотонність археологічної роботи. Дукареліс сів на розкладний стілець і спостерігав за всім із відсутнім виразом обличчя. Йому подобалася ця робоча метушня, хоч він і не подавав виду. Не в його манері було демонструвати привселюдно свої почуття. Він розкурив люльку, відкинувся на спинку й подумки взяв собі п’ятихвилинну паузу перед тим, щоб знову поринути в роботу.

Від нього не сховалося те, що Макіс і Антигона поводилися по-компанійському одне з одним, чим вирізнялися з-поміж інших студентів. Вони не належали до курсу, де він читав лекції. Тоді він пригадав, що вони вдвох завітали якось до його викладацького офісу за рекомендацією когось з колег, наче Апостолоса. Поспостерігав, як вони просіють землю, намагаючись не пропустити жоден мікроскопічний фрагмент, неважливий, на перший погляд, однак здатний із сукупністю знахідок дати відповіді, пролити поволі світло на картину того, що сталося в ту віддалену епоху. Потім узялися промивати вже просіяний сухий ґрунт, щоб знайти рослинні окам’янілості, рештки насіння. Але в ситі лишалися тільки дрібні риб’ячі кістки й молюски, які складали основний раціон мешканців поселення. Справа була не з легких, одна з найважчих і найбрудніших робіт на археологічних розкопках. Але вони не нарікали. Час від часу всміхалися одне одному, витирали піт, перекидалися кількома словами зі своєї, відомої лише їм двом, мови, перешіптувалися. Самі пози, погляди та рухи виказували, що це не просто двоє студентів, які опинилися поруч на розкопках. Посеред розкопок, між останками доісторичної доби, по протоптаних щойно стежках ці двоє безперешкодно вели своє розмірене життя й це знаменувало те, що на якусь мить минуле та теперішнє спліталися в одне ціле. Макіс тягав тачку й викидав відпрацьовану землю в місце для відвалів, що розташували в кінці розкопок, біля цинкової халабуди для зберігання інструментів. Його кучерява чуприна побіліла від пилюки. Він не дозволяв Антигоні тягати важке, як та не наполягала.

– Це – чоловіча робота, – відрізав він, а потім з натяком додав: – як й інше.

Вони по-змовницькому всміхнулися, тінь усмішки майнула й по обличчю Дукареліса, який уже докурив люльку і якраз проводив нову інспекцію.

– Чи не так, пане професоре? – несподівано спитав його Макіс. Той нахилився над ситом, пробігся поглядом по мікроскопічних знахідках.

– Так, звісно! – спромігся лише на цю відповідь. – Краще переглядайте відвал!

Він ще раз пояснив, що їм слід шукати, як не проґавити шукане, і пішов далі. Однак не стримався й кинув на них ще один, останній, погляд. Антигона якось по-дивному, з невловимо яким настроєм дивилася на нього. Незрозуміло було, чи це осуд, огида, антипатія, чи, може, ще щось? Він розвернувся й пішов далі.

4

Альтиметр показав різницю у висоті п’ятнадцять сантиметрів. Студенти й робітники розчищали розкопки, що набули вже більш-менш чіткої форми, невеликим щітками, грабельками та ножами. Більші фрагменти кераміки й кам’яних посудин, деякі – майже цілі, почали з’являтися наче острови Егейського архіпелагу. У двох місцях натрапили на частину стіни. Світ, похований і забутий п’ять тисяч років тому, зараз почав виринати з надр землі. Певно, десь таким і буде Судний день. Потік часу відбивався перед ними в горизонтальному вимірі простору. Це була та рідкісна мить, коли час і простір набувають абсолютної тотожності.

Дукареліс весь час власноруч здійснював заміри, використовуючи теодоліт і далекомір. Андреас, пане професоре!, напівжартома зауважив, струшуючи пилюку зі своїх кльошованих у дусі 70-х штанів, що це приладдя нагадує йому легендарних зодчих Святої Софії Антемія та Ісидора, і спитав, чи з них є хоч якась користь. Дукареліс якраз намагався прицілитися далекоміром і пояснював, що цим приладом вимірювали рівневу різницю між знахідками та іншими точками місця розкопу, а за допомогою теодоліта – відстань між ними й кут нахилу відносно землі. А потім підвів голову та суворо спитав:

– Як прізвище того, хто вчив тебе в університеті?

Андреас заклякнув від несподіванки, а потім з виправдальними нотками відповів:

– Так ви ж мене й учили, пане професоре!

Дукареліс від душі розреготався. Іноді сміявся й він, маска суворості тріснула й розлетілася на друзки. Андреас з полегшенням видихнув.

Ангелікі та Павлос стояли в розкопі, тримаючи рейки зі шкалою, та обмінювалися усмішками. Андреас видавався їм смішним дурком і вони дивувалися з терпеливості Дукареліса.

– А навіщо все так ретельно вимірювати? – сумніви від пане, професоре, як горох, сипалися один за одним. Голос по-дитячому тремтів.

– Тому що завжди слід фіксувати позиції знахідок. Це важливо для попередніх гіпотез та остаточних висновків!

Дукареліс з педантичністю ентомолога заніс усе до щоденника розкопок. Ось коли числа відігравали вирішальне значення у спробі розшифрувати послання з минулого! Першим про це сказав Піфагор: «Числа понад усе!»[2]2
  Вислів Піфагора «Πάντα κατ’ αριθμόν γίγνονται» – Усе відбувається згідно з числами.


[Закрыть] Місця розкопів були на початку другого рівня. Дукареліс прекрасно знав, що розкопки не робляться похапцем. Кожен день розкопок дорівнює п’яти дням наукової роботи. Тож слід бути дуже обачним.

Спека над їхніми головами почала вібрувати, навалювалася з усією силою. Мокрий від поту одяг лип до тіла, з тіла стрімко випаровувалися рідини, лишаючи шкіру сухою. Вони відчували себе восьминогом, викинутим під сонце, який потроху починає чорніти, стає жорстким, висихає та стискається. Дукареліс гукнув, щоб усі на розкопі не забували пити, хто що має, воду, соки... Під дією сонця з люпину, кущів і диких трав почали виділятися ефірні масла. Надривалися цикади. Руки нили від тривалого копання. Але всі були задоволені, тепер у них почало виходити, вони спіймали робочий ритм. Новачки відчули деяку впевненість. Тоді до їхнього слуху почало долітати бекання, стукіт копит, а коли вітер змінив напрям і важкий козячий дух. Трохи вище від місця розкопок стояв загін для худоби. Дехто почав затискати носа, не витримуючи сморід.

– Досить на сьогодні! – віддав наказ Дукареліс. – Віль-но! Скоєння злочину відкладається.

І мовби хтось вимкнув рубильник, механізми видали останній звук і все виробництво завмерло. Усмішки полегшення почала мерехтіти на їхніх обличчях.

Однак студенти й далі кидали на нього запитальні погляди, пане професоре. Вони ще не призвичаїлися до того, що іноді Дукареліс говорить як дельфійський оракул.

– Злочину? – здивувалася Мірто. Весь її вигляд випромінював сумнів, закарбував його в лініях обличчя.

Дукареліс мав надати пояснення.

– Ми прибули сюди потривожити вічний спокій людей, які жили п’ять тисяч років тому. Треба завжди пам’ятати, що, по-суті, ми доруйновуємо те, що лишилося з того часу, свідчення минулого життя, і що б ми не зафіксували у своїх описах, воно буде важливим лише з нашого погляду. Але це – довга розмова, зараз не вдаватимемося в те, чим є археологічна етика чи етичні погляди кожного з нас. Тож: кро-ком руш!

Інструменти скинули горою в цинкову халабуду, замкнувши її на ланцюг з підвісним замком. На картонних коробках зі знахідками були зроблені позначки про вміст і місце знаходження. Зіжмакані газети запхали між більш-менш цілих горщиків. Студенти та робітники потягнулися назад до селища по ґрунтовці, обабіч порослій випаленою сонцем травою та наїжаченими колючками, проминаючи іноді розпечені, мов вулканічна лава, уламки скель. Вони несли з собою коробки зі знахідками. Можна було пожартувати, що в інші епохи це робили б раби. А ось, за їхніми спинами, завершуючи процесію, ідуть і володарі – Дукареліс з помічниками. Однак цю роботу всі обрали добровільно, ланцюги були незримими, раби у власних кайданах[3]3
  Назва роману модерніста К. Теотокіса, сюжет якого є сімейною драмою, де бажання врятувати родину ціною інтересів декого з її членів обертається крахом.


[Закрыть], і більшість не отримає від цього ніякого зиску.

На шляху до селища на них чекали всі випробування Геракла. Іти, знемагаючи від убивчої спеки, перевалити через Око Диявола, перетнути Купіль і видряпатися по диких скелях. У Платьї Пунті та Фаносі їхні ноги наллються свинцем через вгрузання в пісок, а далі обдеруться об терни непролазних кущів.

5

Коробки акуратно склали в підсобці сільської ради. Її очільник, пане голово, приземкуватий вусань з пом’ятою пикою й дірявою під пахвами сорочкою гримнув дверима й клацнув замком. Дукареліс відчував, що від того тхнуло потом упереміш із запахом вогкої землі. Він відвернув обличчя, гримаса відрази, вуста напружені, напіввідкриті. Якби він був рибалкою, подумалося, у цьому морському царстві, від нього б тхнуло рибою, і десь на березі, певно, його чекала б довбанка, на якій він розтинав ці прадавні води.

– Приміщення під охороною, пане Кукулесе? – спитав Дукареліс, і той, змушений дати відповідь, з виглядом людини, яка прагне показати, що не просто так опинилася на своєму місці, покивав головою.

– Не хвилюйтеся, це найбезпечніше місце на всьому острові! – промовив, зиркнувши дрібними, мов у вивірки, очима.

На всьому острові. Для Дукареліса ці слова прозвучали не надто заспокійливо, але що поробиш? Він добре знав, що Куфонисі був місцем, де неодноразово виникали історії з чорними археологами, пане голово. Протилежний Керос був начисто розграбований, тож він мав подбати про захист своїх розкопок. Хто про свій одяг дбає, той вдвічі має. Управління кікладських старожитностей вимагало дотриматися всіх заходів безпеки. Зранку Дукареліс уже навідався до поліцейської дільниці й наказовим тоном нагадав про обов’язки поліції острова. Йому повідомили, що один з поліціянтів уже отримав наказ щодня здійснювати патрулювання в районі розкопок, причин для хвилювання немає, поліція знає свою справу. Ідучи геть, він краєм вуха почув лайку, що ще й цей клопіт звалився на їхні бідолашні голови.

Зараз Дукареліс ішов попереду наче архегет, а натовп, упереміш студенти, археологи, робітники, раз... два, раз... два, покірливо сунув за ним, пане професоре. Різношерста юрма з узятих у полон племен, які йдуть невідомо куди, дорогою смерті, хтозна – на страту чи за дріт концтабору, плететься шляхом, кинута напризволяще, простує назустріч власній долі, тому, що має статися, тож хай стається швидше – та й по всьому!

А тоді валка зупинилася перед однією будівлею, немов тільки зараз отримавши наказ – Стій! Останні кроки стишилися.

Дукареліс ступив на поріг невеличкої їдальні й привітався з тінню, яка стрепенулася в напівтемряві й рушила до нього, дедалі увиразнюючись, що більше потрапляла на світло. Кир Анестис тримав у руках картатий рушник і обтирав ним лице. Наблизившись, він належним чином привітав пана науковця і, схиливши трохи голову, подав йому стілець.

– Пане Дукарелісе, у мене все готове. Заходьте, сідайте, я накриваю на стіл.

...Марш! Його підлеглі зайшли, вільно, та розслаблено порозсідалися, м’язи в стані спокою, пульс повертається до нормального, ох!, ще кілька вигуків, потім – мовчанка, нехай мовчить усяка плоть людська[4]4
  Уривок з вечірньої служби Страсної Суботи з літургією Св. Василія Великого.


[Закрыть], яка, утім, протрималася недовго.

Принесли розлиту по фужерах крижану рецину[5]5
  Біле вино, настояне на хвої.


[Закрыть], Ваше здоров’я, за успіх розпочатої справи!, промочили горло, життя помалу поверталося в оці виснажені обличчя, що знов набували свого природного кольору. Дехто зі студентів почав жартувати, поглядаючи час від часу на реакцію Дукареліса, той демонстративно усміхався, легка усмішка ледь торкалася куточків його вуст, так, йому подобається, маску помалу здувало вітром. Студенти почувалися все більш розкуто, пане професоре. А в того на обличчі з’явився блаженний вираз чи, радше, пришелепкуватий; він був задоволений, що нарешті розпочав авантюру, про яку мріяв стільки років. Подумалося, що в таку справу він уклав би всі свої статки. Або пан, як каже народна мудрість, або пропав!

Тарілки стукали по столу, виделки шкребли по тарілках, кир Анестис та його дружина кира Анньо, безперервно снували туди-сюди. Кероський гірський цап, м’якенький і добряче протушений у чавунці, пальчики оближеш, на великому підносі нарешті опинився перед ними. Справжній царський обід, Дукареліс повертав їм усі борги, які наробив за цей виснажливий день.

6

Знову вони вибралися надвір лише під вечір, наче равлики після дощу. Студенти висипали з комори, а Дукареліс і його помічники, привілейований клас, з кімнат, які винаймало археологічне управління. Сільський голова, пане голово!, відімкнув офіс зі знахідками, бачите, я ж вам казав, усе на місці, коробки винесли назовні, порозкладали на дерев’яних столиках чи просто собі під ноги, їхній вміст почав перекочувати до прозорих пакетів, був ще раз детально описаний, зареєстрований, глибина виявлення, дата, ділянка розкопу, точні координати.

Андоніс носив поношену гавайську сорочку, розслаблено мугикав собі під носа якусь пісеньку. Він здійснював повторну процедуру очищення, для чого налив хімічний розчин у посудину, під’єднану до низького електричного струму. Розчинені солі накопичувалися біля носика з металевим ситцем. У такий спосіб Андоніс очищав поверхні від осаду, крім того, він спромігся поєднати кілька фрагментів і склеїти стародавні горщики за допомогою гіпсу. Дукареліс сів за дерев’яний стіл, що стояв попереду, та, попихкуючи люлькою, заносив до щоденника дані. Коли тютюн закінчився, він знову набив її. Тютюнові крихти засипали щоденникові сторінки. Аромат курива розтягався повільно вулицею. Бабусі з плетених стільчиків, виставлених перед будинками, спостерігали за роботою археологічної команди, наче за якоюсь виставою в театрі з акторами в головних ролях і статистами. Головного героя, пане професоре, було геть не складно вирізнити. Час від часу до них зліталися зграйки дітей, дивилися круглими від подиву очима, не розуміючи, що діється. У декого в руках були схожі картонні коробки. Вони тримали там своїх цвіркунів, давали їм цукор і чекали настання темряви, щоб ті почали співати свою пісню, незмінну від сотворіння світу. Потім дітлахи зривалися та бігли геть, пограти на пустирях, навіщо витрачати час на цих дивних прибульців? Часу лишилося обмаль, перш ніж сяде сонце й настане ніч, а їх батогом і пряником позаганяють додому батьки. Потім їхнє око помічало Кукулеса, пане голово, який яструбом кружляв довкола археологів. Вони моментально складали долоньки рупором і починали наспівувати, мов хор механічних ляльок, імітуючи кування зозулі: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес... Той не пропустив це повз вуха, охрестив їх малими негідниками й гнався цілий квартал, потрясаючи ціпком. Вони тікали, надриваючи животи від реготу, і наостанок проспівали гучне: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес...

Дукареліс облишив свої нотатки, щоб поспостерігати за дітлахами. Подумки він повернувся у своє дитинство й там залишився. Ішов додому після уроків. На узбіччі валялася викинута дерев’яна дзиґа китайського виробництва. Озирнувся, довкола ні душі. Схопив і запхнув у ранець, а потім, мов злодій, швиденько задріботів додому. Згодом він сідав і міг годинами дивитися, як вона кружляє на столі, крутиться – червоне, зелене, жовте – комбінація змінюється з кожним обертом. Вона нагадувала йому спектр випромінювання світла, смерч, що проносився перед очима й розтавав за обрієм.

Але ось він знову прийшов до тями. Перша дія вистави добігала кінця, знахідки були знов упаковані в коробки; сільський голова з поважним виглядом, право на який давала найвища на острові адміністративна посада (пане голово!), провернув ключ у замковій шпарині, археологічна команда розпалася на групки, що продовжили подрібнюватися далі, кожен може робити, що заманеться – Віль-но! – З минулим вони сьогодні добряче попрацювали, нехай займуться теперішнім.

Згодом студенти разом з археологами-помічниками валкою рушили на узбережжя Фаноса: поплавати ввечері, освіжитися вечірнім бризом, морська вода стікала по їхніх молодих тілах, змивала солоний піт, мочила пісок, коли вони захекані падали на нього. Гаряча кров пульсувала ритмами життя. Вони збиралися піти до заходу сонця, але затрималися, назбирали хмиз і розклали на березі багаття. Розсілися довкола нього й дивилися, наче бедуїни з пустелі. Андреас і Макіс збігали в поселення та повернулися з пивом і якимись закусками. Половина співала: Yo-ho-ho, інша продовжувала: ...and a bottle of rum! Теревенили про що завгодно, аж поки не настала північ і тоді вони змушені були вертатися, бо до сходу сонця, коли ще роса лежить – Підйом! – їх закличе горн, про це їм нагадав після обіду, перед тим, як вони зібралися розірвати свої рабські пута, його Величність сам пан Дукареліс. Отак надалі їх щовечора можна було зустріти біля моря, під зоряним небом, Великим та Малим возами, тими самими прадавніми зірками та прадавніми водам, яким колись раділи й доісторичні люди. І справді, тут вони почували себе вільними, звільненими від недремного ока Дукареліса. Хоча кілька разів вони пропонували йому (як жест ввічливості) піти з ними, пане професоре, але той усе знаходив якісь приводи відмовитися, лишався поодаль, зберігав дистанцію, начальство – окремо, підлеглі – окремо.