Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

IV

На письмовому столі капітана лежали службові папери, доставлені з учорашньою поштою, листи – по один бік, порожні конверти – по другий. Газети за останні тижні і солдатська пошта лежали окремо.

Перед столом виструнчився лейтенант Ірігоєн. Сьогодні він був у формі, і в якій: зшитій на замовлення; начищені гудзики сяяли на темно-синьому сукні маленькими сонцями. А чоботи – теж, зрозуміло, зроблені на замовлення – схожі були на блискучі труби. Вигляд у лейтенанта був такий, наче він зібрався на парад у столицю. А насправді сидів у канцелярії невисокого за чином офіцера в крайньому, далекому форті на кордоні з індіянами.

Власне кажучи, на рукавах мундира у нього мали б уже блищати золоті капітанські зірки. Вони добре пасували б до сивих скронь, і ще більше до імені Ірігоєна. Але на рукавах не було навіть двох зірок обер-лейтенанта, а тільки одна-єдина відзнака просто лейтенанта, які десятками виходять щоліта з військового училища. Ірігоєн у свої тридцять дев’ять років закінчив саме його. Васкес прочитав про це в особистій справі, яка надійшла з поштою, прочитав також, що лейтенант Сергіо Ірігоєн прибув на кордон добровільно, хоча склав екзамен з відзнакою і вже завдяки цьому, а не тільки своєму імені, міг вибрати зручніше і перспективніше місце служби. Ні, він уявляв собі лейтенанта не таким, зовсім не таким.

Ірігоєн стояв струнко, носки чобіт на відстані точно двадцяти сантиметрів один від одного, шаблю притиснув зігнутою лівою рукою до ноги, праву руку витягнув по шву. І Медіна, котрий привів його, теж стояв струнко, стрункіше ніж завжди, і мав кумедний вигляд. Він випнув уперед груди і втягнув живіт. Васкес не полюбляв такої надмірної військової дисципліни, він більше покладався на слухняність.

– Вільно, – сказав він. І до Ірігоєна: – Сідайте. Медіна полегшено зітхнув. Ірігоєн трохи ослабив напружені м’язи.

– З вашого дозволу я постою, капітане.

– Як вам завгодно.

Мабуть, цей молодчик надає певної ваги суто службовому тонові. Ну, гаразд. Де в чому Васкес згоден поступитися лейтенантові. Для нього це не має значення. Він не суперечив би й молодому зухвалому хлопчиську, якого, власне, чекав.

– Добре доїхали?

– Дякую, стерпно.

Капітан з-під густих брів розглядав довгасте бліде обличчя з вугільно-чорними очима.

– Чув, з вами хлопчик?

– Так точно.

Для цього Ірігоєна, либонь, кожне слово було коштовністю, з якою він розлучався неохоче.

– Ми помістимо його до якогось поселенця, у сім’ю щоб він не нудьгував без матері.

Васкесу здалося, що обличчя Ірігоєна порожевіло, хоча не був у цьому певен.

– Дякую, капітане, про це я вже подбав. Будь ласка, ознайомте мене з моїми обов’язками в Лейквені.

Васкес знизав плечима. До цього молодика не підступити.

Капітан стисло, сухо змалював лейтенантові становище форту, його значення як єдиного захисту прикордонних земель від пеуенчів, необхідність перешкоджати їх об’єднанню з молучами, згадав, що вчора на базарі не бачив жодного пеуенча і тому вважає найважливішим, невідкладним завданням з’ясувати, чи не замислили вони чого і якщо замислили, то що саме.

– У цілому ми непогано виконуємо свої обов’язки. За останні десять років у нашому районі не було жодної серйозної сутички, подекуди бували тільки дрібні перестрілки, та й то давно.

Обличчя лейтенанта пересмикнулося.

– І все-таки життя тут не таке, як у столиці, – вів далі Васкес, – далеко не таке, якщо хочете знати мою думку.

– Я чекав цього. Дозвольте запитати?

Васкес кивнув.

– Як ви довідаєтесь, що діється у пеуенчів?

– Сьогодні ввечері пошлемо дозор під командуванням капрала Медіни. Він приведе одного чи двох полонених, і від них дізнаємося, що там заварюється.

– Прошу вас поставити мене па чолі дозору.

– Що? – Васкесу здалося, що він не дочув. – Друже, ви ж тут усього кілька годин!

– Я знаю індіянський кордон. – Обличчя лейтенанта знову судорожно пересмикнулось. – Мій рід має землі в цій провінції, і я кілька років жив тут. Службовий статут категорично вимагає висилати важливі дозори під командуванням офіцера.

– Так, але…

– Я наполягаю на своєму праві.

Васкеса вразило зухвальство лейтенанта. Нагадав йому статут і вже з самого початку суперечить його наказам. Вся антипатія, яку він відчув до лейтенанта ще до знайомства з ним, піднялася в ньому. Хоча Ірігоєн не був схожий на того, якого уявляв собі капітан, та виявилося, він не кращий, а швидше гірший. Справді, тримався він так, ніби вже був комендантом форту. Ну, що ж, може її варто послати цього молодчика з дозором, може, він стане менш зарозумілий.

– Гаразд, коли вам так заманулося. Вирушати о двадцятій годині. Взяти провізії на п’ять днів і змінних коней. Капрал Медіна піде з вами як провідник. Попереджаю: якщо справа кінчиться кепсько або ви не приведете принаймні одного “язика”, відповідальність лягає на вас! Зрозуміло, пане лейтенант?

– Так точно!

Капітан Васкес почекав, поки за Ірігоєном зачинилися дворі. Потім, все ще сердитий, знову взявся розбирати пошту.

“Тепер не війна, – заспокоював він свою совість. – Можна послати й нову людину”. Він опанував себе і заходився уважно читати листи.

Це була звичайна абищиця: запитання скарбника, чому протягом тижня було підковано аж двадцять п’ятеро коней; відмова на його прохання відкрити у форті санітарну станцію; претензія до останнього реєстру складу гарнізону, де єфрейтор Альварес, проведений під номером двадцять третім, виявився під номером двадцять другим.

Боже, невже отим канцелярським жеребцям справді нема чого робити? Вони, певно, діставали якесь задоволення, псуючи йому кров.

Важливою державною справою для них було те, що витрачено на десять підків більше, ніж заплановано, що єфрейтора занесено до реєстру під іншим номером; а те, що його форт захищає всю провінцію, настільки мало обходило їх, що вони не дозволили навіть створити санітарну станцію. Хворих на лихоманку чи дизентерію доводиться відправляти у фургоні до найближчого госпіталю за сімдесят кілометрів і це тутешніми дорогами. Та найобразливіше те, що оті писаки втричі швидше просуваються по службі, ніж такі, як він. їм присвоюють чини підполковників та генералів, а він залюбки вийшов би на пенсію хоча б майором.

Васкес скривився, ніби в рот попало щось гидке, і взяв газету. “Його превосходительство президент республіки заявив, що на кордоні з індіянами панує спокій і порядок”. Заголовки на першій сторінці повідомляли про щорічний банкет з приводу національного свята. Його превосходительство, говорилося в інформації, двічі покуштував традиційного куриного супу, а його дружина була в чорній шовковій сукні і з’їла одну тарілку супу. А десь, майже в кінці, бо це було не так важливо, як туалет пані президентші, повідомлялось і про індіянський кордон. Васкес глузливо посміхнувся. Мабуть, його превосходительство був не дуже компетентний у цьому питанні. Він краще розумівся на супі з куриці, ніж на пеуенчах.

Васкес гортав газету. “Ширяться чутки про плани французів щодо інтервенції в Мексіку”, – читав він. Справді, французи хотіли поставити королем Мексіки якогось австрійського ерцгерцога. Капітан уже чув про це. Диявольщина! Якихось п’ятдесят років тому Південна Америка боролася за свою незалежність проти Іспанії, а тепер, здається, французи не знайшли нічого кращого, як перетворити увесь континент на свою колонію. Кілька років тому їхній флот мало не захопив перуанське узбережжя. Вони намагалися проникнути всюди. Біс їх знає, що вони готують.

“Французькі військові кораблі входять через Магелланову протоку в Тихий океан”, – читав Васкес далі. Магелланова протока була вузьким морським шляхом на самому краї Південної Америки, між Атлантичним і Тихим океаном. Тепер обидва французькі крейсери вже, певно, проходять уздовж чілійського берега на північ, до Мексіки. Значить, їхня несподівана поява має зв’язок з цією історією. Добре, що Мексіка далеко. Тисячі кілометрів, які відділяли її, до деякої міри заспокоювали, але з другого боку хотілося бути там і добре намилити шию панам французам.

Та Васкеса непокоїло інше. Кожному сорочка ближче до тіла, ніж мундир, а його сорочкою тепер були пеуенчі, мундиром – молучі, а пани французи всього-на-всього шинеллю. Племена арауканців справді завдавали йому досить клопоту. Пан лейтенант теж, певно, зрозуміє це відразу, коли поїде сьогодні ввечері з дозором. А втім, він, може, зрозуміє це й задовго до зустрічі з першим індіянином.

Васкес забув про листи, газети і знову задумався про сорочку, мундир і про все, що стосувалося цього. Медіна не виявляв особливої симпатії до пана лейтенанта, і був, безперечно, однієї думки з усім гарнізоном. Капітан Васкес знав своїх людей і приблизно міг уявити, що вони казали про Ірігоєна. Задоволена усмішка з’явилася на його обличчі, коли він уявив собі, скільки засобів мають солдати, щоб перетворити життя начальника в пекло. Так, пан лейтенант, напевне, дещо зрозуміє.

V

Медіпа супроводив лейтенанта Ірігоєна, коли той оглядав форт. Він стояв струнко, за статутом на крок позад офіцера і вказував дорогу. Комусь іншому Медіна розповідав би щось про Лейквен, давав би якісь поради. А з Ірігоєном обмежувався тим, що на його короткі питання відповідав так само коротко.

Пан лейтенант мало чим цікавився: розкладом чергувань, кількістю гарнізонної команди, санітарним станом тощо. Тим, що він бачив, Ірігоєн, видимо, був невдоволений. Він так приглядався до форту, ніби купив його і тепер починав догадуватися, що надто переплатив.

На коней він глянув мимохідь, зате нагримав, що стайня як слід не виметена. Він відмовився зійти на частокіл:

– Накажіть, будь ласка, спершу полагодити драбину, я звідси бачу, що прогнили щаблі.

Не виявивши в зброярні ніяких порушень, він тільки невдоволено буркнув. Медіна потай вилаяв коня, що наклав купу перед дверима стайні, тесляра, що все ще не замінив кляті щаблі на драбині, начебто нема твердого дерева, а найбільше лейтенанта, якому ніби подарували форт. Солдати вишикувалися, коли Медіна і лейтенант проходили повз них, і віддавали честь, але робили це якось неохоче і надто повільно. Лейтенант із столиці, знатний пан, – гм, гляньте-но.

В канцелярії Ірігоєн з годину порпався в трьох десятках наказів, невдоволено зазначив, що кілька з них не підписав сержант, і, зморщивши лоба, мовчки вислухав пояснення Медіни, що сержантові тепер не до писання.

Останнім пунктом їхнього обходу була гауптвахта, невеличка дерев’яна халупа у найдальшому кутку форту.

– Скільки тут людей? – спитав Ірігоєн, коли Медіна відчинив халупу. Мабуть, він сподівався побачити там з двадцять солдатів, посаджених на хліб та на воду і до того ж прикутих ланцюгами.

– Жодного, пане лейтенант, тільки два торговці зброєю, яких спіймав сержант Моралес. Через кілька днів ми відправимо їх до округи.

– Жодного? То тут, виходить, чудова дисципліна.

Медіна промовчав. Новий лейтенант не тільки не подобався йому, він просто починав ненавидіти його.

Обидва контрабандисти сонно бликнули на них із своєї солом’яної підстилки. Побачивши офіцера, вони пожвавішали.

– Це все неправда, пане капітан. – Товстун поспіхом обтрусив солому з піджака, щоб по можливості мати пристойніший вигляд. – Несправедливо поводитися з нами ’ так безцеремонно.

Ірігоєн оглянув його з голови до ніг і нічого не відповів.

У тонкого був практичніший розум.

– Ви відправляєте нас? – звернувся він до Медіни.

– Ні, деякий час ви посидите в цьому готелі.

На скарги товстуна Медіна не звернув уваги.

– Сором, – пробурмотів той, – нацьковувати індіянина на християн.

– Індіянина? – насторожився Ірігоєн.

Товстун відчув здивування в голосі офіцера і запалився надією.

– Атож, індіянина, і до того ж у військовій формі. В своєму житті я ще не бачив такого. В цьому форті одному червоношкірому вірять більше, ніж двом християнам.

– Справа тут не в довір’ї. Ми затримали вас за те, що ви продавали зброю, от і все. – Медіна повернувся до Ірігоєна. – Сержант Моралес – молуч, пане лейтенант.

Ірігоєн зблід. Він пильно подивився на Медіну і вперше втратив аристократичний вигляд.

– Пане капітан, – знову почав товстун, – я присягаюся…

Та Ірігоєн розправив плечі, повернувся і важкою ходою вийшов надвір. Медіна старанно замкнув обковані залізом двері.

– Вони не повинні відправляти нас до округи, поки… – пролунав з-за дверей голос тонкого.

Кінця речення Медіна не розчув. Йому треба було доганяти Ірігоєна, який майже біг подвір’ям.

“Чому їм так хочеться лишатись у форті?” – промайнуло в голові Медіни, однак він не замислився на цьому, бо насамперед думки його були біля лейтенанта.

– Моралес – порядний індіянин, – наздогнавши Ірігоєна, почав запевняти Медіна всупереч своєму рішенню не говорити й слова по своїй волі, – найпорядніший з усіх, відомих мені.

– Я знаю індіян, капрале, – перебив його Ірігоен. – Звичайно, ваш Моралес бездоганний штабс-сержант, такий же бездоганний, як і все у форті, тільки нехтує канцелярськими справами, так?

Медіна почервонів і промовчав.

– Покажіть мені ще раз, що у вас за коні. Чи нема для мене? Хоча ви не здивуєте мене нічим.

Вони повернули до стайні. У Медіни повільно визрівав план. Він покаже цьому панку, ох, і покаже.

– У нас є всякі коні, але для початку ви, може, візьмете смирного?

– Мені потрібен швидкий кінь: сьогодні ввечері я їду з дозором.

– Слухаюсь.

Медіна повів Ірігоєна до стійла вороного, до розбишаки. Кінь уже втомився грюкати копитами об дошки. Він глянув на двох людців, що з’явилися на дверях. Кінь не видавався смирним, але на що справді здатний, одразу сказати було важко; принаймні Ірігоєн того не помітить, сподівався Медіна.

– Ось справжній рисак, може, дикуватий, але для доброго вершника саме такий, як треба.

Медіна наголосив на слові “доброго”, і Ірігоєн попав у пастку.

– Звеліть вивести його!

– Але попереджаю: він необ’їжджений, пане лейтенант.

– Звеліть вивести його! – Цього разу наказ прозвучав різко.

– Слухаюсь!

Медіна покликав двох солдатів, наказав їм зав’язати коневі очі і вивести на подвір’я. Він застеріг лейтенанта принаймні двічі, ясно сказав йому, що кінь дикий. У найгіршому випадку йому дадуть прочухана, але справа варта заходу. Та й земля м’яка – пан лейтенант, напевно, не матиме синців та гуль. А полетить носом у багнюку, то це буде саме те, що треба.

Медіна віддав наказ таким тоном, що солдати не посміли заперечити. Вони сторожко зайшли до стійла, накинули вороному на голову попону, ще обережніше осідлали його і повели з стайні, ніби мали справу не з конем, а з тонною динаміту, біля якого вже горів гніт і ніхто не знав, який він завдовжки. Ірігоєн з хвилину спостерігав цю процедуру – дуже уважно, як здалося Медіні, – і вийшов на подвір’я. Очевидно, він був надто дурний і чванькуватий.

Коли Медіна і солдати вивели вороного, лейтенант уже чекав на них. Він скинув мундир і стояв у білій сорочці, стрункий, але тонкий і кістлявий. Кілька солдатів зацікавлено підступили ближче. Не збожеволів же цей новий лейтенант, щоб сідати на такого розбишаку, якого міг об’їздити хіба що сержант Моралес. Ірігоєн обійшов коня, оглянув його з усіх боків, ніби розумівся на конях, і раптом опинився в сідлі, перш ніж Медіна помітив, як це сталося.

Кінь здригнувся, напружив м’язи, і здавалось, ось-ось злетить у повітря, як птах. Але його очі закривала попона, він був сліпий; та ще й два солдати тримали за повід. У вікнах казарм з’явилося з десяток зацікавлених облич, унтер-офіцер писар вийшов із своєї “святої святих” і став на дверях, спершись на одвірок. Всі, хто був на подвір’ї, кинули свої справи і підійшли ближче. Тільки капітана Васкеса не було видно, а тому, що він завжди знав про все, що відбувалось у форті, можна було подумати, що він схвалює вчинок капрала. В усякому разі так хотілося думати Медіні.

– Дайте повід!

Солдати востаннє з сумнівом глянули на Медіну, і той кивнув. Тоді вони кинули Ірігоєну повід, зірвали з голови коня попону і розбіглися, ніби вогонь нарешті добрався до динаміту. В чеканні того, що могло статися, Медіна затаїв подих.

Спершу не сталося нічого. Вороний повільно оглянувся, мов хотів побачити, де він. Солдати були готові щомиті кинутися до нього і схопити за повід. “Нічого страшного”, – заспокоював себе Медіна.

Раптом вороний з усіх чотирьох ніг звівся в повітря, підкинув крупом і враз опустився на пружні ноги так, що Ірігоєна кинуло вперед, наче куль з борошном, знову звівся вгору, потім ще і так чотири рази підряд. Ірігоєна мотало на всі боки, ніби хтось невидимий дубасив його велетенськими кулаками, однак в сідлі він тримався. Вороний цапом пішов по двору. Щоразу, коли копита торкалися землі, Ірігоєна кидало так, що волосся піднімалося вгору і цокали зуби. Але лейтенант сидів ніби влитий.

Солдати голосно кричали, як на полюванні, і від захоплення підкидали в повітря кашкети. Оце так їзда! У Медіни від здивування очі лізли на лоба. Вороний закрутився як дзига і раптом зник з лейтенантом у густій хмарі куряви. Він так вибрикував, як міг вибрикувати всякий необ’їжджений кінь, і ще додавав своє власне, немов сатана під’юджував його; проте Ірігоєн тримався в сідлі.

Вороний знову почав спочатку і на пружних ногах дрібним алюром помчав по подвір’ю – солдати розлетілись, як перепілки. Потім зненацька звівся на дибки – і з двометрової висоти опустився на витягнені передні ноги.

Але й це не допомогло йому. Він хотів упасти, покачатись і розчавити набридливого вершника. Та щоразу голову йому так боляче рвали мундштуками вгору, що він тут же відмовлявся од свого наміру.

Кінь помчав до казарм з метою скинути Ірігоєна біля дерев’яної стіни. Лейтенант звільнив ногу з стремен і повис, як індіянин, на боку коня, вчепившись у гриву, але не випускаючи з рук повода. Коли вороний вилетів на середину двору, щоб спробувати нову серію стрибків, лейтенант знову був у сідлі. Морда жеребця вкрилася піною; видно було, що упертий кінь втрачав силу. Знову знялася така густа курява, що в ній зникли і кінь, і вершник. Вороний упав.

Коли курява розвіялась, Медіна і всі інші побачили, що жеребець лежить на землі, а Ірігоєн сидить у нього на шиї, не даючи йому підвестися. Важкі копита молотили в повітрі. Боротьба була вирішена, і сам чорний сатана нарешті зрозумів це. Він ще раз форкнув і про-стяг ноги.

Лейтенант з хвилину посидів на ньому, можливо, щоб посмакувати перемогу, а може, тому, що й у нього вже бракувало сил підвестися. Сорочка на ньому була розірвана, мокра від поту, прилипла до тіла. Піт зросив лоба, заливав очі, сліпив його. Він обтер обличчя.

– Тепер, – кашляючи сказав він Медіні, – на цій тварині можете їздити навіть ви. Ви ж полюбляєте смирних.

Ірігоєн ледве підвівся і, хитаючись, поплівся до купальні. До він ішов, солдати клацали каблуками і цього разу зовсім не заради лейтенантської зірочки.

Медіна дивився йому вслід: по обличчю видно було, як він напружено думав. Потім наказав завести вороного в стайню. Йому здалося, що за вікном кабінету капітана Васкеса майнуло обличчя.

Вони вирушили в дорогу, як тільки смерклося: лейтенант Ірігоєн, капрал Медіна і шестеро солдатів – чорні тіні серед чорної ночі. Вони проїхали на схід, до гір, і ще до світанку досягли місця, де межували землі молучів і пеуенчів. Це було передгір’я, порізане ущелинами, кам’яниста пагорбкувата місцевість з безліччю прихованих долин – пасовиськами для овечих отар індіян.

Де проходив кордон, ніхто гаразд не знав, і тому отари пеуенчів часто паслися на луках молучів або вівці молучів – на землі пеуенчів. Через це між племенами виникали сварки, а іноді – тепер, правда, рідко – навіть криваві сутички, але хто з них не взяв би верх, від того мало що змінювалося, бо арауканці не визнавали ніяких прикордонних стовпів.

Дозор мав наказ схопити першого-ліпшого пастуха пеуенчів, який перейшов на територію молучів. Це був найзручніший спосіб взяти “язика”, і пеуенчі не могли звинуватити солдатів у порушенні миру. В суворій гористій місцевості було легко захопити індіян зненацька, і пастухи майже ніколи не тікали, бо це коштувало б їм отар. Вони мирилися з полоном, а капітан Васкес, дізнавшись у них про все потрібне, відпускав їх разом з їхніми вівцями. Все йшло, як у добре зіграному спектаклі. У форті ходили чутки, що капітан звелів влаштувати в передгір’ї засідку, щоб завжди мати змогу взяти полоненого. Він був хитрий, як лис, отой капітан Васкес.

Солдати розмовляли мало. Вони куняли в сідлах, давши волю коням самим знаходити дорогу в степу. Начальник дозору, лейтенант Ірігоєн, тримався трохи поодаль, ще мовчазніший, ніж інші. Він їхав на вороному, на розбишаці, якого приручив сьогодні вранці. Кінь став ягням і слухався кожного руху повода, ніби забув ті часи, коли вільно скакав степом.

Коли б Медіна не глянув через плече, він завжди бачив за собою Ірігоєна, що прямо сидів у сідлі. Капрал не розумів нового лейтенанта. Ірігоєн викликав у нього неприємне почуття, солдати теж намагалися триматися від нього подалі, хоча він їздив удесятеро краще за самого чорта. Медіна відчував, що лейтенант з нетерпінням чекає моменту полювання на пеуенчів. як пума вичікує здобичі.

Ранок застав їх уже на схилі першої невисокої гори. З-за скелястих зубців і засніжених гірських пасом вирвався золотистий сніп сонячних променів, а знизу, з пампи, покритої високою травою, піднімався в сліпучу блакить прозорий туман. Гора була ще в тіні, і найзіркіше індіянське око не могло б помітити вершників між колючими кущами, між уламками скель, між кипарисами та кедрами.

За порадою Медіни Ірігоєн подав команду спішитись і послав двох солдатів у розвідку – відшукати по слідах прохід у іншу долину. За годину розвідка повернулася. Слідів коней та овець знайшли чимало, але всі вони вели з території молучів на територію пеуенчів, а не навпаки. Крім того, їм було уже принаймні кілька днів. Доводилося чекати, заховатись і бути на сторожі, бо їхати вдень, лишаючись непоміченими, було неможливо.

Коні, осідлані і спутані, так що вони ледве переступали передніми ногами, паслися в кедровому ліску. Солдати полягали в траву, збираючись надолужити те, що недоспали минулої ночі. Лейтенант Ірігоєн міг би наслідувати їх приклад, бо робити було нічого, проте з рушницею в руках він сів поряд Медіни, що з кам’яного виступу стежив за місцевістю.

Капрал повільно оглядав у бінокль підніжжя гір, де-не-де затримував погляд, довго роздивлявся щось і, очевидно, не побачивши нічого особливого, опускав бінокль, переводив погляд на схил гори, що тягся далеко на північ та на південь. Потім знову прикладав бінокль до очей. Він розмірковував, що б то могло означати: сліди ведуть на територію пеуенчів, а не навпаки. Звичайно, не виключена випадковість. Вони ж оглянули далеко не весь кордон. Якщо ж пеуенчі справді погнали свої отари назад, то тут тільки одне пояснення: війна, вони готуються до війни. Правда, це може бути проста випадковість. Коли б так!

Дозор зупинився у гористій, розпеченій сонцем пустелі: чорні та сірі скелі, темно-зелені кущі, подекуди купки дерев. Тут сила-силенна місць, де легко сховатись, і в кожному могли чатувати вороги. У Медіни пройшов по спині неприємний холодок. Мовчазні, похмурі гори здавалися зловісними, все ще зловісними, хоча жив він тут на кордоні вже багато років.

Хвилина по хвилині збігло чверть години, потім половина, а там і година. Сонце підбилося вище, виповзло з-за гір і стояло на небі, кругле і яскраве. Тепер воно заливало спекою і цей бік гори. В повітрі повисла мерехтлива імла.

Лейтенант Ірігоєн ставав дедалі похмуріший. Він уже тричі спитав Медіну, чи той все ще нічого не бачить, і нарешті йому урвався терпець.

– Об одинадцятій на коней і рушаємо далі.

Медіна одвів від очей бінокль.

– Командуєте ви. Але майте на увазі, пеуенчі тільки махнуть у вас перед носом кінськими хвостами; це те саме, що не виконати завдання.

– Скільки ж сидіти тут склавши руки?

– Ми добре бачимо звідси кілометрів на п’ятнадцять. Якби тут були пеуенчі, ми помітили б їх і помітимо – не сьогодні, то завтра. – Медіна глянув на Ірігоєна. – Треба мати терпіння, пане лейтенант. Ви ж знаєте індіян. Ви повинні б знати і це.

Він не міг стриматися.

Ірігоєн нічого не відповів, тільки дужче насупив брови, а Медіна смакував свою невеличку перемогу. Поглянувши на рушницю в руках лейтенанта, він додав:

– Нам наказано доставити пеуенчів у форт живими.

– Якщо зможемо… – відповів той.

Опівдні, коли Медіна раптом випростався і вказав рукою на сусідню долину, кілометрів за три од них, Ірігоєн насторожився.

– Що там?

– Гуанако!

На краю долини з’явилося стадо лам. Витягнувши довгі шиї, тварини мчали вгору по горбу. Вони здавалися звідси маленькими сірими клубочками вати.

– Який диявол так перелякав їх? – буркнув Медіна.

Ірігоєн розчаровано відхилився назад, однак Медіна уважно придивлявся до виходу з долини. Він старанно оглядав безліч розколин на схилі, обдивлявся кожну купу чагарників, кожне дерево. І ось він мовчки подав Ірігоєну бінокль. Над долиною кружляла зграя сполоханих птахів, мабуть гірських голубів. Навіть у бінокль видно було тільки крихітні чорні цятки.

Ірігоєн звів брови.

– Такий страх у них викликають тільки люди. – Медіна промовив пошепки, ніби його голос міг долинути аж туди.

Хвилини через дві дозор вирушив у дорогу. Вершники спускалися до підніжжя гори, де був прохід у долину, під прикриттям низько навислої скелі. За їхніми розрахунками час ще був. Мабуть, кілька пеуенчів переганяли з гірської долини отару на нове пасовисько. Напевно, рухаються вони повільно, і дозор перестріне їх.

Та, добравшись до долини, зрозуміли, що помилились. Індіяни уже пройшли, і розвідники побачили тільки сліди, сліди коней та овець, яких гнали на південь, на територію пеуенчів. Медіна вилаявся і пришпорив свого гнідого.

– Перетнути їм шлях! Мерщій, перестрінемо їх! Якщо вони перейдуть кордон, ми лишимося з носом.

– Стій! Йдемо по сліду!

Голос лейтенанта Ірігоєна пролунав так різко, що Медіна з силою рвонув вуздечку. Капрал, певно, забув, що командує не він. Обличчя його запалало від гніву.

– То ж вони побачать нас і втечуть, лейтенанте.

– Йдемо по сліду! – Ірігоєн вихопив з чохла рушницю і поклав її поперек сідла. – Вперед!

Вороний помчав, як смерч, дозор – за ним. Однак відстань між лейтенантом і солдатами все збільшувалась. Доводилось визнати: їздити верхи він умів, але ж… Медіна, лишившись далеко позаду, засмучено подумав, яку ще дурницю вигадає Ірігоєн. Якщо індіяни не втечуть з вини цього лейтенанта, то він згоден засмажити і з’їсти власного коня. Та ще тривожнішою і загрозливішою була інша думка: пеуенчі справді гнали свої отари додому.

Дозор – попереду всіх Ірігоєн – мчав навпростець. Місцевість тут проглядалася погано, скрізь дерева, зарослі чагарника, під ногами каміння. І треба було добре пильнувати, аби коні не падали. Нарешті вони побачили двох індіян, які гнали отару у триста-чотириста голів. Світлі вівці геть заповнили долину. Здавалося, що між зеленими схилами повільно тече потік, який перетнув пеуенчам шлях уперед, а позаду був дозор.

Мабуть за цокотом копит і меканням овець пеуенчі довго нічого не помічали. Ірігоєн був од них уже метрів за триста, а інші тяглися довгим ланцюгом, коли один індіянин випадково оглянувся. Ірігоєн летів до нього на своєму вороному. Пеуенч простяг руку і, певно, крикнув якесь застереження іншому, бо той теж оглянувся. Але, захоплені зненацька, еони не знали, куди подітися. Минуло дві чи три дорогоцінні секунди, перш ніж пастухи кинулися тікати через горб, обидва в одному напрямку, тобто зробили дурницю, яка виразно свідчила, наскільки вони розгубилися.

І все-таки вони мали можливість втекти. Коні у них були прудкі й свіжі, здиралися вгору, як кози, і між ними та Ірігоєном лишалося ще добрих півтори сотні метрів.

Але – Медіна не повірив своїм очам – лейтенант зупинив коня, натягнувши поводи так, що вороний присів на задні ноги, просунувся в густій хмарі куряви метрів десять – дванадцять і став. Ірігоєн підняв рушницю. Він ніби зовсім не цілився. Кінь першого індіянина упав, а вершник, злетівши з нього, покотився по схилу вниз метрів з шість. Ірігоєн знову заклав патрон, знову підняв рушницю, – другий кінь перевернувся теж.

Коли солдати під’їхали, індіяни уже підвелися. Вони стояли розлючені, в порваному одязі. Вівці, налякані пострілами, давно зникли за горбами. Медіна скочив з сідла.

– Хіба пеуенчі такі полохливі, що тікають, побачивши білих?

Він чекав запевнення в невинності, скарг на втрату коней, яких Ірігоєн вбив, однак коні, здається, так само мало турбували їх, як і вівці, що давно розбіглися по пампі.

– Ти ще дізнаєшся, які полохливі пеуенчі, солдате.

Це була відверта погроза, і той, хто вимовив її, був не молодий воїн, не жовторотий, щоб говорити необмірковано.

– Чому ви гнали отару додому?

Пеуенч мовчав, презирливо відкопиливши губи.

– Ми заберемо ваших овець, а вас запремо у форті, поки не скажете, – погрожував Медіна.

У відповідь індіянин знизав плечима.

– Перш ніж місяць двічі стане уповні, пеуенчі матимуть багато овець.

– Вам це не допоможе, ви сидітимете у в’язниці!

Індіянин глузливо глянув на капрала. Його товариш ніби проковтнув язика – не промовив й слова.

Медіна випробував усі можливі засоби: погрозу, насмішку, підлесливість, – але з однаковим успіхом він міг би звертатися до скелі. Індіяни більше не відкрили рота, ніби раптом перестали розуміти іспанську мову.

Ірігоєн одіпхнув Медіну.

– Ми розстріляємо вас, якщо не забалакаєте.

На темно-червоних лицях не поворухнувся жоден м’яз. Темні очі лишалися нерухомі, без усякого виразу і дивилися на солдатів з далекої далечини. Говорити з індіянами не було сенсу.

Солдати скочили на коней, пеуенчів посадили на запасних, зібрали отару і повернули додому.

Ірігоєн аж пінився від злості на оцих червоних дияволів, як він називав індіян, з якими не раз знаходив спільну мову за допомогою дрюка. Медіна не був певен, що лейтенант не убив би їх, якби не наказ капітана Васкеса доставити полонених у форт живими.

Однак його дужче непокоїло інше: глузування в очах пеуенчів, коли він заговорив про форт. Вони відверто показували свою впевненість, що їм недовго бути полоненими. Невже збираються напасти на форт? Це ж боже-рілля! Захопити один дозор – це пеуенчам іноді вдавалося. Але взяти форт, для цього у них ніколи не вистачало сили, принаймні у них одних. Що ж вони задумали?

Моралеса б сюди. Він сам індіянин і порозумівся б з оцими впертими.