Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Неділя вже не здавалася якоюсь особливою, хоча сьогодні й базарний день.

Гаразд, він піде на центральний майдан і на лужок для ігор. Безперечно, індіяни вже там, і, може, навіть почали джигітовку. Він нікому не дозволить зіпсувати собі решту дня.

Педрільо пішов швидше, обігнув перші хати і вибіг до церкви. Однак тільки-но вибіг на майдан, як зненацька зупинився, ноги ніби приросли до землі. Тут були купці в чорних костюмах, лейквенці і поселенці з околиць, кілька унтер-офіцерів, але жодного солдата, їх сьогодні не відпустили, та, головне, не було індіян. Минулої неділі не прийшли пеуенчі, а сьогодні – нема й молучів, ні молодих, ні літніх.

Педрільо протер очі, та це був не сон. Справді – жодного індіянина. Що це означало, він не знав, але у всякому разі нічого доброго. Купці та поселенці, що стояли групами й збуджено розмовляли, мабуть, теж вважали, що це не провіщає нічого доброго. “Червона сволота”, – почув Педрільо. “Треба знову провчити їх”, “Ми надто зволікали”, “Вони стають все нахабнішими”. Так, зокрема, казали городяни. Поселенці були похмурі і занепокоєні, і коли Педрільо перебігав майдан, то відчув на собі чийсь більш ніж просто похмурий погляд.

Купці прив’язали коней біля церкви. їхні порожні фургони здавалися тут зайві, та й вони самі стояли, засунувши руки в кишені, ніби безробітні. Але Педрільо вони цікавили недовго. Він побіг до Куррової крамниці, куди сходилися всі, до обмінювалися новинами і де дізнавалися про всі події.

Там стояв гамір. Тут зібралися поселенці з інших місць і лейквенці. Педрільо побачив серед них пана Манрікеса, капрала Медіну, а також обох батькових наймитів. Один з них дуже голосно казав:

– Після останнього повстання треба було одібрати у них, у тих червоних чортів, усю землю і віддати її білим поселенцям. Якби в провінції жило десять тисяч білих, тоді все було б інакше, тоді ми не боялися б, що вони підпалять нам дах над головою. Поблажливість, проповідує пан капітан, терпіння. Тепер він сам побачить, до чого довело його терпіння і поблажливість.

Він помітив Педрільо, почервонів і враз замовк, ніби йому щось влетіло в рот.

Курро стояв за прилавком у чистому фартусі, як і кожної неділі. У нього було якесь зеленкувате обличчя, він мовчав.

– Не знаю, який дах запалять вони над твоєю головою, – розсудливо мовив капрал Медіна. – Чи, може, ти з учорашнього дня став землевласником?

Кілька чоловік засміялися, але всього лише кілька.

– Він працює у червоного. З ним нічого не станеться! – вигукнув хтось.

– Моралес біліший, ніж усі ви разом, – покрив його голос Медіни, – а хто цьому не вірить, матиме справу зі мною! – Видно було, що казав він серйозно.

Пан Манрікес з трудом протиснувся до нього.

– Треба виставити навколо села пости. Не можна відчувати себе в безпеці.

– Дурниця! Що сталося? Індіяни не прийшли на базар. Може, у них нарада, якісь збори племен. Це не вперше. Навіщо відразу панікувати.

– Може, у них нарада, а може, вони саме збираються спалити Лейквен, – знову вигукнув той же горлань. – Але кажу тобі, – помахав він кулаком перед носом Курро, – перше, ніж до того дійде, ми розрахуємося з усіма червоними, яких спіймаємо.

Він так стукнув склянкою об стіл, що вона розлетілася на тисячу скалок, і вийшов, не заплативши. Троє чи четверо попрямували слідом за ним. Вони теж забули розрахуватись, а чи подумали, що індіянинові платити вже не варто. І Курро не нагадав їм. Він стояв за прилавком позеленілий, і навіть не відкрив рота. На Педрільо ніхто не звертав уваги, тільки що наймити більше не казали й слова.

Люди ще багато гомоніли, а Педрільо стояв у куточку й слухав. Всі сходилися на тому, що треба щось робити, поки арауканці не впали їм на голову, і більшість була за те, що капітан Васкес не на своєму місці. Він постарів, сидів склавши руки і чекав наказів від окружного начальства, а якщо наказів не було, то він нічого і не робив.

– Треба, щоб фортом командував повий лейтенант, – запевняв пан Манрікес. – Він молодший і все правильно розуміє. Я знаю, я розмовляв з ним про індіян.

Зрештою вирішили послати делегацію до капітана Васкеса. Вони вимагатимуть вжити заходів по захисту Лейквена. А коли він і після цього нічого не робитиме, вони підуть далі, до губернатора провінції, до самої столиці. Делегація складалася з пана Манрікеса і двох поселенців.

Покінчивши з цим, пан Манрікес повернувся до Курро і спитав його, чи вважає він себе порядним індіянином і чи знає він, до кого належить. Проти таких індіян ніхто нічого не має. Педрільо бачив, що й він не лишився непомічений. Пан Манрікес повернувся до нього, коли казав це.

Педрільо почув і відповідь Курро. Той проголосив справжню невеличку промову і аж упрів від хвилювання й страху. До кого він належить, він, звичайно, знає. Він маленький миролюбний торговець, і з убивцями-паліями не хоче мати нічого спільного, хоч у нього з ними однаковий колір шкіри. У індіян є всі підстави завдячувати білим, бо вони принесли їм цивілізацію, і при бажанні кожен міг вийти в люди. Він цьому приклад. Він радітиме, якщо оцей привид війни зникне, і чим швидше, тим краще.

Пан Манрікес і кілька лейквенців схвально кивнули, а інші – зокрема поселенці з околиць – дивилися на Курро так, ніби під білим святковим фартухом він сховав томагавк і ось-ось кинеться на них.

Педрільо вибрався з крамниці. Тепер він добре знав, які вони – порядні індіяни. Порядний індіянин позеленів, коли білий глянув на нього скоса, він плазував перед ним і сам собі плював в обличчя. А ті, хто ненавидить індіян, сміялися з нього.

Хлопець побіг назад до центрального майдану, однак там усе лишалося так, як і годину тому. Не було жодного індіянина, а торговці вже роз’їжджаються. В кінці майдану він побачив капітана Васкеса, який прийшов подивитися, що тут діється. Його оточили поселенці і міські люди. Педрільо чув його голос.

– Це вигадки. Раптовий напад цілком виключений. Ми щодня висилаємо дозори. Ні, ні, нема ніяких підстав для паніки.

Педрільо побіг далі, до форту. Він хотів знайти батька, розповісти йому, про що теревенили в Курровій крамниці, спитати, чому арауканці не прийшли на базар. У такий день, як сьогодні, батько неодмінно бував у форті, хоч би сто разів був вільний од служби.

Вартовий біля воріт зупинив хлопця. Хто не належав до гарнізону, не мав права зайти до форту, коли він на воєнному стані. Однак солдат сказав Педрільо, що з обіду не бачив батька. Педрільо побіг на розшуки. Він не міг подумати, що батько вдома, але може й удома, бо ні у форті, ні в селі його не було.

Педрільо мчав як вітер. Те, що відбулося сьогодні вранці – з новим, Лало та іншими – він уже забув.

Батько справді був дома. Він сидів надворі па лавці в старих штанях і в накидці. Тільки придивившись пильніше, Педрільо помітив, чим зайнятий батько. Він чистив свою рушницю, не військову, ні, а свою власну.

– Тату, я був на базарі і в крамниці Курро, всі кажуть, ніби щось має статися, вони збираються йти до капітана.

– Що ж вони кажуть? – Здавалося, Хуан ніскільки не здивувався. Випробовуючи рушницю, він натиснув на курок і відпустив його.

– Але… але що буде тепер?

– А те, що має бути. Оті розумні, які кричать, буцімто самі справляться з арауканцями, і які, щойно чимось запахне на кордоні, уже все знають, певне, притихнуть. Було б добре, якби їх провчили – і добряче провчили.

В його тоні був похмурий гумор і водночас задоволення, ніби батькові це було до душі. А раніше він казав тільки про спокій і мир.

Все, що Педрільо будь-коли чув про війну з індіянами, промайнуло у нього в голові. Тисячі голих, обмазаних кінською кров’ю воїнів, набіги, засідки!

– Пеуенчі на… нападуть на форт?

– Цього вони не зроблять, але й такими спокійними, як досі, не будуть. – Хуан одставив рушницю і потягнувся, дещо нетерпляче, сповнений чекання – як гімнаст, що готує себе до складної вправи. Він уперше відкрито глянув на Педрільо і, здається, тільки тепер помітив, з ким, власне, розмовляє.

– Та що ми сидимо і верземо дурниці. Що буде, те й буде, – не такий страшний вовк, як його малюють. Знаєш що, ходімо вдвох у корівник і подивимося, що там зробити. Мати вже скільки каже, що наймити нічого но роблять.

Педрільо пригадав, що казали їхні наймити у Курро, хотів розповісти батькові, але той уже підвівся, і Педрільо забув про це, бо думав про арауканців. На кордоні стало неспокійно і небезпечно, може, пеуенчі підуть у великий похід. І батько чистить свою рушницю.

– Корови теж помітять, що сьогодні неділя, – сказав Хуан. – У корівнику наведемо таку чистоту, що вони від подиву захитають головами. – Він був на диво веселий і сипав дотепами.

– Хо, – буркнув батько і поплескав рябу корову, – це справжня іидіянка. Всюди проступає червоне. – Він ляснув її знову по широкому боці з червоною плямою. Корова повернула голову і подивилася на нього спокійними темними очима, наче дивуючись тій дурниці, яку він бовкнув. – Слід узяти пензля і весь світ зафарбувати червоним, – додав він. – Нема нічого кращого за червоний колір. Саме небо мало б бути червоне, і дерева, і трава, і вода.

Педрільо засміявся. Треба ж таке придумати – корови-індіянкн і весь світ – червоний. Проте хлопець відчував, що за цим жартом криється велика серйозна думка. І батько був не такий, як завжди, – без мундира, без чобіт. Чорне з сивиною волосся тепер більше звисало на темне обличчя, ніж тоді, коли він носив налобну пов’язку.

Вони добре упріли в цей недільний день. Вичистили корівник, наносили сіна і води. Часом Хуан зупинявся, щоб передихнути, і стежив за Педрільо, що саме натужившись ніс двоє великих відер.

– Ти вже дужий хлопець, майже дорослий.

Педрільо просяяв, він бігав, таскав усе, підмітав, і, незважаючи на роботу, це була справжня неділя. Добре, коли у батька є вільний час. Педрільо пишався батьком і ще більше тим, що вони працювали разом. Дім був фортецею, справжнім маленьким фортом, і новий учень, і пан Манрікес, і вчитель лишалися десь зовні, а вартовим біля воріт стояв батько. Педрільо відчував, що йому теж подобалося бути в своєму власному форті.

Так вони працювали до вечора. А потім сіли втрьох у кімнаті біля великого столу. Вікна були відчинені. Надворі стояла тепла погода. І батько, новий батько, який усім, крім стриженої голови, так скидався на індіянина, розповідав про давні часи, про ті часи, коли він жив серед молучів і звався Стрілою, а вся країна належала арауканцям.

– У Млиновій річці я ще дитиною ловив рибу, тільки тоді річка називалася не Млиновою, бо й млина там не було. Кордон і перші білі поселенці жили звідси кілометрів за тридцять на північ. Не було ні Лейквена, ні форту.

– І не було нікого, хто б скоса поглядав на нас, – докинула мати.

Батько розповів ще більше: як він разом з іншим молодим молучем ходив полювати на пуму, тільки вдвох, як вони натрапили колись у скелях на гніздо кондора і як гнали через гори отари овець. А тепер той молодий воїн – вождь і звати його Дикий Кінь.

– То було чудове життя, – кивнула головою мати, – і то, що кажуть білі, ніби вони принесли індіянам велике щастя, то неправда.

В інший день батько заперечив би, сказавши, що білі жили краще завдяки своїм сталевим плугам, полям пшениці та залізниці, яку будували. Сьогодні він не заперечив. Здавалося, що на світі існують тільки вони троє.

Педрільо дуже захотілося ще почути, як індіяни жили без білих і чому тепер є селище і форт Лейквен, чому Млинова річка зветься Млиновою.

– Поселенців з’являлося дедалі більше. Вони почали пасти свої отари на нашій землі. Тоді молучі повстали. – Батько помовчав. – Потім кордон став проходити тут, – закінчив він. Цього разу батько сказав “молучі”, а не “ми”, ніби він не був молуч.

– А чому вони програли війну?

– Тому, що у білих була краща зброя, рушниці, а не списи, сокири та дрючки, і їхні солдати могли воювати весь рік, а індіяни лише кілька тижнів. Згодом їм треба було повертатися назад до отар і полювання, інакше вони голодували б.

Педрільо пригадав сьогоднішні події. У Курро казали, ніби арауканці все-таки збираються розпочати війну.

– А тепер?

– Тепер молучі не повстають. – Батько знову заговорив неохоче.

Від форту долинув звук сурми: вечірня зоря. Чужий, ворожий звук. Але ж батько належав форту. Хоча в цю мить помітно було, що сурма заважала йому.

– Якби у білих не було рушниць і всього іншого, вони ніколи б не виграли ніякої війни. Якби людина йшла проти людини, тоді один арауканець, молуч чи пеуенч, справився б з трьома білими.

Батько справді нічим не був схожий на сержанта Лейквенського гарнізону. Він був індіянин, і такий, певне, був і тоді, коли його звали Стрілою. Мати сиділа мовчки.

Було вже пізно, коли Педрільо ліг спати. Думки змішалися. Він теж знайшов би собі індіянського друга, і вони разом ходили б на полювання. Він жив би у хижці, жив би так, як завжди жили індіяни. Це було добре життя; ніхто не поглядав би на нього зверхньо.

Але йому хотілося будувати мости, залізниці і будинки, які сягають неба. Для цього він повинен ходити до школи в місті, де взагалі немає індіян, де живуть самі білі. Чому білі не побудують індіянам мостів і залізниць, замість того, щоб забирати у них землю, адже вони завжди казали, що принесли їм велике щастя. Чому так, га?

Хуан та Антонія сиділи за столом. Він одводив погляд, і вона знала чому.

– Знову війна?

Він кивнув.

– Що ти робитимеш?

– Я солдат.

Вона зморщила лоба. Він не хотів бути відвертим.

– Ти підеш проти своїх?

Вони обоє виросли серед молучів.

Він, затинаючись, пояснив, що ніякої справжньої війни не буде, може, відбудеться дещо більший набіг пеуенчів. Молучі не йдуть з ними або йдуть тільки декотрі. Якщо пеуенчі матимуть вогняну зброю, тоді підуть і вони. Однак дозори стережуть кордон і нікого не пропускають. Можливо, кільком контрабандистам із зброєю і пощастить пробратися через кордон з Аргентіни, та це не має великого значення. Там же Білий Король із своїми людьми нічого не зможе вдіяти.

– А якщо молучі все-таки підуть з ними?

– Вони не зроблять цього! – Він похитав головою. – Молучі не можуть піти з ними, не посміють перетворити неспокій на кордоні у війну, ні, якщо хочуть жити на світі.

Вона не давала йому спокою, питала далі:

– Якби ми жили там, серед своїх людей, то ти міг би якось зробити, щоб вони не виступали. Але ти однією ногою стоїш тут, а другою там. Ніхто не вважає тебе своїм другом, і якщо щось станеться, ти не зможеш допомогти.

Антонія хотіла, щоб чоловік повернувся до молучів. Знову і знову заводила про це мову. Та він не міг відмовитись од усього, принаймні тепер, коли у форт приїхав новий лейтенант. Люди подумали б, що він утік од нього. Сержантські погони, загальна повага поселенців, солдатів та арауканців завжди були йому дорогі. А відтоді, як з’явився цей білий, оцей Ірігоєн, вони стали йому ще дорожчі. Про це він, звичайно, не казав, особливо їй. Хуан перевів розмову на інше.

– А що буде з Педрільо? Наступного року йому треба йти до школи.

– Насамперед йому треба колись піти туди, до кого він належить, а він не зможе, якщо ти йдеш проти молучів.

– Я не йду проти своїх. І ніколи не піду.

– Чому ж на базарі не було молучів?

– Може, не хочуть вскочити в якусь халепу. Коли неспокійно, то кожен вважає за краще сидіти вдома.

Хуан не поступався. Вони ще побалакали деякий час, почуваючи, ніби їх розділяє багато миль. Разом з тим Хуан добре знав, що треба мати щастя, більше, певно, ніж є його у всьому світі, аби те, що він сказав, відповідало дійсності. Він не сказав їй всієї правди. Так, Дикий Кінь пообіцяв, що молучі легковажно не вступлять у війну. Так, прикордонні дозори перешкоджають переносити зброю на територію індіян. Взагалі все було настільки очевидним, що, здавалося, справді ніякої’ війни не буде, і в цьому була чимала заслуга і його, Хуана Моралеса. Однак існували ще два чужі військові кораблі, про які серед людей ходили різні балачки, хоча ніхто не знав правди. Та він знав її. Скоро мине три тижні, як французи курсують вздовж узбережжя. Якщо вони втрутяться відкрито, то почнеться не тільки війна з індіянами, а ще гірше.

Завтра знову треба надівати мундир, іти до форту, де лейтенант веде проти нього свою дрібну війну. Війну, в якій у руках Ірігоєна всі козирі, а Хуан нічого зробити не може, тільки чекати, звідки гряне новий удар. Він Доведе лейтенантові, цьому білому, йому і всім іншим саме тепер, а тим більше – якщо розпочнеться війна. Тоді він доведе, хто здатний служити на кордоні, а хто ні.

Цього вечора Антонія не могла заспокоїтися. Хуан став схожий на Курро. Він бачив тільки себе, галуни у себе на рукаві, а вона не бачила нічого, крім темряви, небезпеки для нього, для себе і Педрільо, для Педрільо насамперед.

Спокій у Лейквені відновлювався надто повільно. Всі гомоніли про індіян, всі сушили голову, що тепер буде. Думав над цим і Курро. Він думав про злі обличчя білих і їхні погрози. Вони не заплатили йому, а кілька днів тому хтось жбурнув камінь у його вікно. Треба всім довести, що він не має нічого спільного з отими дикунами, які, може, планують напад на Лейквен.

Хоча вже було пізно, Курро поплентався до пана Манрікеса. Там ще горіло світло. Пан Манрікес втлумачував своїй жінці, котра, погоджуючись з усім, кивала головою, що тепер на кордоні настали для білих добрі часи. Білі покажуть індіянам їхнє місце, а хто не дурний, той зуміє вхопити собі чималий шмат від великого пирога.

Поява Курро дуже здивувала пана Манрікеса, доки торговець не сказав, чого прийшов. Він хоче піти з делегацією до капітана Васкеса. Нехай капітан побачить, що й серед індіян є порядні люди, які пропонують дійові заходи проти вбивців та паліїв.

Пан Манрікес потис йому руку. Він про нього чудової думки. І якщо хтось образить Курро – є ще такі гарячі голови, для яких і порядний індіянин – просто собі індіянин, – тоді нехай він звертається безпосередньо до нього, до Манрікеса. Він наведе порядок.

Курро був дуже задоволений. Пан Манрікес щось та важить у Лейквені. Він із столиці. Тож Курро вважає, що пан Манрікес ще якийсь час може не повертати йому боргу. Ті гроші були вкладені в добро діло.

XI

Лейквен готувався до тяжких днів – не поспішаючи і неохоче, ніби, незважаючи на все, не дуже вірив, що тяжкі дні настануть. Чоловіки виходили з дому з зарядженими револьверами, а за межі селища виїжджали тільки гуртом і брали з собою рушниці. Дон Мартін щоразу приєднувався до такого гурту, якщо йому треба було відвезти на своєму фургоні якийсь вантаж в округу, а чи привезти його звідти. Хоча він і не думав про це серйозно і не дуже хвилювався, та хто ж його знає. Над освітленою сонцем зеленою пампою з численними пологими горбами і западинами, здавалося, нависла раптом зловісна загроза.

Проте жоден поселенець не виїхав з Лейквена, як багато хто робив раніше, коли передбачалася війна з індіянами. Чоловіки пили ще більше, годинами сиділи у Курро і лаяли командування, яке нічого не робило, і капітана Васкеса – зокрема. Курро доводилося чимало вислуховувати про клятих індіян. Але його це не обходило. Торговець довів, що він порядний індіянин. Ходив з делегацією до капітана Васкеса. Крім того, у нього бував пан Манрікес, який став тепер у Лейквені помітною особою, бо це ж він доводив, що не можна вірити отій червоній сволоті.

Делегація досягла небагато. Капітан вислухав її, а потім з небезпечною ввічливістю спитав, за кого, власне, вони приймають його, за військового міністра чи за командуючого прикордонної області? Без наказу згори він може посилати на територію пеуенчів тільки дозори. Навіть при бажанні не міг би послати на індіянську територію свій полк, але він цього й не хоче, бо для того, щоб вступити туди, треба принаймні втричі більше солдатів. Отже, їм краще подумати про свої власні справи, а йому залишити захист Лейквена. З цим їм і довелося піти. Про те, що вони збиралися йти до окружного командування і в столицю, ніхто й не згадав.

Пан Манрікес лаявся, як візник, правда, вже тоді, коли вони сиділи у Курро. Тепер зрозуміло, якого коменданта вони мають у Лейквені, і сліпому видно, що капітан захищає червоношкірих. Не дивно, що індіяни є навіть у форті, та ще й носять військову форму.

По дорозі додому Манрікес біля школи зустрів пана лейтенанта. Ірігоєн потис йому руку і голосно, так, щоб усі почули, похвалив його за прямоту поведінки і захист інтересів білого населення прикордонної області. Пан Манрікес набундючився від гордощів. Вони з паном лейтенантом тепер розмовляли часто. Іноді Ірігоєн навіть заходив увечері до Курро і теж випивав там чарчину. Проти капітана Васкеса він ніколи нічого не казав. Тільки натякав, що є такі офіцери, які краще розбирають накази по літерах, ніж по змісту. Це було досить ясно, і ніхто в його присутності не соромився висловлюватись одверто. “Пана лейтенанта треба зробити комендантом, – казав пан Манрікес, – це правильна людина”. Інші погоджувались, а Ірігоєн лише всміхався. Курро, який стояв за прилавком, не був певен, що то хороша ідея. Він знав, чого можна чекати від капітана Васкеса, а й чорт, якого знаєш, кращий за невідомого святого, каже приказка. Та Курро мовчав.

Амаро дивувався, що його батько ходить до крамниці.

– Курро теж індіянин, один з тих, хто убив маму. А ти казав, що краще умреш, ніж матимеш з ними справу.

– Ти не розумієш цього, – різко обірвав сина Ірігоєн. – Для цього ти ще надто малий.

Та зрештою окружне командування надіслало капітанові Васкесу довгого, з печатками листа. Він призначався комендантом і над цивільним населенням Лейквена, йому наказували повністю закрити кордон, щоб на індіянську територію не пронесли жодної рушниці, жодного патрона. Крім того, капітан повинен вжити усіх заходів, які вважає за необхідні, однак не давати арауканцям приводу для нападу. Накази ще надходитимуть. Разом з листом прийшло підкріплення – сорок чоловік.

Капітан Васкес ляснув долонею по столу, прочитавши кінець: “усі заходи, які вважаєте за необхідні, однак не давайте арауканцям приводу для нападу”. Добре мудрувати за письмовим столом. Це означало, що він один повинен розплутати цю історію. Розплутає – його дружньо поплещуть по плечу, не розплутає, значить, дав арауканцям привід для нападу і його звільнять. Йому прислали сорок чоловік, а він вимагав тисячу.

Капітан Васкес виклав своєму начальству все, що давно прагнув сказати, але зробив це в думках, бо начальство далеко і не почує його, якщо він навіть кричатиме.

Він уже дещо звик до цих стратегів за письмовим столом, але тут вони перевершили себе! Хіба вони не розуміють, що йдеться про долю всіх поселенців на кордоні, а не тільки Лейквена? Арауканці готуються до війни, а він сидить тут, приречений посилати дозори і чекати. Те, що міг він зробити з своїми чотирма сотнями – вибачте, з чотириста сорока солдатами, – могло тільки привести до катастрофи.

Про французів уже й не згадував. О, він знав своє начальство з окружного командування. Вони не хотіли вірити в небезпеку інтервенції. Обидва французькі кораблі цілком випадково опинилися біля узбережжя, і те, що сповіщав отой малий капітан з Лейквена, просто витвір фантазії. Він так добре уявляв, як висловлювались оті пани, ніби сам був при тому.

Весь час Васкесу не давала спокою й інша думка, думка про Ірігоєна, який після всього не буде ні в чому винен, і якому дурні накази окружного командування прокладали шлях вгору. Його заступник! Якщо він, Васкес, не справиться – а він не справиться, бо у нього зв’язані руки, – командування фортом передадуть оцьому спритному лейтенантові, який з самого початку показав, що він не в згоді з своїм начальником. Капітан відчув якийсь гіркий присмак у роті. Вперше за довгий час він почав серйозно зневірятися в своєму основному принципі, що розум кінець кінцем завжди перемагає.

Капітан ще був під впливом цих думок, коли до нього завітав пан Гонсалес, учитель, і попросив дозволу закрити на кілька тижнів школу. Він хворий, серйозно хворий, благав пан Гонсалес, притискуючи руки до грудей, у нього нестерпні кольки, і йому неодмінно треба на лікарський огляд, до міста, звичайно.

Але ж і перепало йому від капітана Васкеса. Якщо пан учитель нездужає, він може піти до фельдшера форту. Коли ж спробує нишком покинути Лейквен, то його ув’язнять. Пан учитель одержує зарплату як державний службовець і повинен подавати добрий приклад. Чи зрозумів він?

Так, цілком зрозумів. Пан Гонсалес зник блідий, як мученик Він так поспішав зникнути, що зовсім забув, незважаючи на нестерпні кольки, відвідати фельдшера.

Візит учителя порушив хід думок капітана Васкеса, і він пішов подивитися, як Медіна розмістив поповнення. Це були молоді, дужі хлопці, які вже кілька років служили на кордоні, а це чогось було варто. їхній капрал, вибравши слушний момент, спитав капітана наодинці, чи правду кажуть, ніби у форті Лейквен є сержант-індіянин.

– Так, друже, а що?

– Вибачте, пане капітан, люди не розуміють цього. Нам сказали, що ми йдемо боротися проти індіян…

– Коли вони познайомляться з сержантом Моралесом, то зрозуміють.

Справді, світ збожеволів, перевернувся догори ногами і найбожевільнішим було те, що люди стверджували, ніби все гаразд.

Може й справді на моральний стан війська негативно впливає те, що в даний час у форті служив сержант-індіянин. Гм, у всякому разі це слід мати на увазі.

Отакі очевидні зміни відбувались у звичайно спокійному житті Лейквена. Проте ніхто не хотів помічати їх, чи просто не розуміли їх значення. Згадували, скільки разів Лейквен бував на військовому положенні, а хоч коли сталося що-небудь? Ніколи нічого! Якби капітан Васкес нарешті наважився вийти з форту, якби показав червоній банді кулака, то привид війни щез би вмить. А може й у цьому не було необхідності. Може, наступного базарного дня індіяни приїдуть на базар, як завжди. Молучі не дружать з пеуенчами. Вони не підуть заодно з ними. А що стосується Білого Короля, про якого стільки базікають, так то, певно, самі балачки. Чи бачив його хто-небудь? Отож-то!

І все-таки більшість передчували, що цього разу так легко не минеться. Скидалося на грозу. Бувають такі грози, що налітають швидко і несподівано, так би мовити, з ясного неба. Вмить насуне, вразить кого-небудь на відкритому полі і так само швидко подасться далі. Лиха вони майже не приносять, тільки промочать до нитки, а тоді знову сяє сонце.

А бувають і інші. Такі, що тривають цілий день і довше. Вони повільно збираються на обрії, глухо гримлять і дають кожному час сховатися. Та мало кому це допомагає. Така гроза неодмінно завдає шкоди. Якщо налітає, то бушує над степом годинами. Блискавка палить хати, ураган зриває дахи, від дощу струмки перетворюються в річки, а річки в потоки. Худоба топиться або, якщо вона на гірських пасовиськах, осліплена страхом, зривається в урвища. Саме така гроза збиралася над індіанською територією і чи допомогло б тому, хто вискочив з дому з револьвером на поясі?

Все це в загальних рисах знали всі. І тому невдоволено мурмотіли, коли бачили червоні обличчя, зокрема обличчя Хуана. Безперечно, він мав заслуги. Але чому так високо задирав голову тепер, навмисне тримався так, мов червона шкіра – це щось надзвичайне. Дехто навіть стверджував, що чув, як він казав, наче деяким порожнім білим головам не завадило б навчитися трохи поважати арауканців. Чи не заодно він з молучами, принаймні з Диким Конем, своїм братом по крові? Переслідувати розбійників пеуенчів, як він робив досі – це одне, а йти проти своїх, як, може, доведеться тепер, – справа зовсім інша. Пан Манрікес вказав на це в присутності лейтенанта Ірігоєна. Та лейтенант промовчав.

Хуан відчував, як змінилося ставлення до нього. Він помічав це по тому, що Курро при зустрічі удавав, ніби не бачить його, помічав по настрою людей, коли розмовляв з ними, по їхніх очах. І у форті це було помітно. Солдати стали непокірні. Вони, особливо новоприбулі, неохоче виконували його накази, і він відчував їхню зловтіху, коли лейтенант Ірігоєн ганьбив його перед усім гарнізоном то за роботу, то ще за щось.

Йому, панові лейтенанту, тепер не було потреби відкрито показувати, що він хотів би зжити Хуана з світу. На нього працював час. Здебільшого він робив зауваження Хуану навіть досить поблажливо, але робив їх часто і завжди знаходив для цього привід. То одного разу Моралес неправильно відрапортував на ранковій перекличці, згодом не налагодив як слід стрільби, а то хтось переплутав розпорядок дня.

– Ну, зрозуміло, у дикунів же так не водиться, – казав тоді щось таке Ірігоєн, і по вишикуваному гарнізону пробігав сміх, від якого у Хуана приливала до голови кров.

Щовечора він сидів за шкільними підручниками Педрільо, писав денні звіти, хоча лейтенант Ірігоєн тепер не вимагав цього і удавав, ніби не помічає їх. Капітан Васкес стежив, щоб Ірігоєн не прискіпувався до сержанта, і лейтенант був обережний.

Капрал Медіна дістав два тижні арешту. Він побив нового солдата, який виявляв особливу непокору, коли командував Моралес.

Хуан чекав. Завжди так не буде. Гроза, яка надходить, колись та розгуляється, і тоді вирішиться, так чи інакше.

Антонія теж упевнилася, що навколо щось діялось. Одного ранку до неї прийшли наймити-поденщики. Вони хотіли одержати свою платню і покинути роботу.

– Мабуть, надто довго засиділися на місці?

Обидва дивилися на свої босі ноги. Ні, не те. Вони тупцялися збентежено.

– Нам не підходить тут, – бовкнув один.

Антонія знала чому. Вона поклала обом платню на стіл і відпустила їх.

Нелегко було знайти інших наймитів, більше того – неможливо. Індіяни в Лейквені не показувались, а білі працювати не хотіли. Всі ніяковіли, коли Хуан чи Антонія зверталися до них, і кінець пісні бував завжди однаковий: ні, вони не можуть, принаймні тепер; може, пізніше, і не гнівайтесь на них.

Зрештою Хуан пішов до дона Мартіна. Роботи у фурмана тепер було небагато і, чим довше тривав неспокій і непевність, тим менше її ставало. Дон Мартін доставляв вантажі тільки для форту та іноді привозив з міста великі Аури різного товару для Курро.

Дон Мартін подумав і погодився. Дехто, мабуть, глузуватиме з нього, що він пливе проти течії і робить не так, як інші. Він допомагатиме Антонії, а заплатить йому Хуан після того, як зберуть урожай, пшеницею і картоплею. Кількість пшениці і картоплі, яку загадав дон Мартін, була дуже велика. У Лейквені знову змінили про нього думку. Виходить, він не дурень. Та Хуан погодився не торгуючись.

– Вже посіяно, а до жнив далеко, – сказав він Антонії: – Завжди так не буде, а Педрільо і я теж поки що дома.

Цього вечора Хуан не сів писати відразу по вечері. Він вийшов на свої поля, довго стояв і дивився на них при місячному сяйві, вдихаючи запах землі. Його земля, його посіви! Поля мали покласти початок нового життя для молучів, для їхнього племені, для всього арауканського народу. Там, за горбами, їх ставало все більше. І всюди, де на території індіян виникали поля пшениці, хтось з арауканців, сам не відаючи того, повертався спиною до старого життя і розписувався під новим, якому належало майбутнє. А тепер білі хотіли, щоб його поля засохли й запустіли, бо ніхто їх більше не оброблятиме. А яка ж доля чекає поля індіян?