Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

“Тобі не хочеться показувати солдатові, що натяг сюди”, – подумав пан Манрікес. А вголос мовив:

– Я не заперечую, складайте товар у мене. В моїх коморах місця вистачить.

– Може, сьогодні вночі, – запропонував Курро. Він дуже поспішав.

– Я згоден, – сказав пан Манрікес. – Між давніми приятелями не може бути непорозуміння.

XIV

Вони пройшли вже індіанський перевал, і фургон котився з гори по землі пеуенчів. Тепер вони не поспішали, рухалися спокійно, як переганяють табуни гуртоправи.

Коні втомилися, схудли; в останні дні корму їм доставалося мало. Але це було на краще. Тепер і найнедовірливіші пеуенчі повірять, що табун пройшов сотні кілометрів аргентінським степом.

Люди втомилися теж, втомилися смертельно. У них одросли бороди, і всі скидалися на розбійників. Ірігоєн був брудний і знесилений не менш за інших. Вузьке лице здавалося широким та грубим, а очі горіли ще дужче, ніж завжди.

Медіна та Моралес їхали у фургоні, вони, тільки-но з’являться пеуенчі, мали лягти на ковдри, поклавши під голови м’які сідла, й удавати з себе хворих. Це було най-певніше. Якщо їх пізнають, усе загине.

Головним у загоні зробили Венегаса. Виріс він у прикордонній місцевості, був колись гуртоправом, і ця роль підходила йому якнайкраще. Ірігоєн викрив би себе одразу. Він не вмів говорити, як говорили на кордоні.

Солдати поступово звикли не ставати перед ним струнко. А чи він звик до того, було неясно.

Дорога все ще тяглася лісом. Добре утрамбована кіньми, вона була вузька, і фургон посувався важко. Цим шляхом з давніх часів покоління арауканців підтримували стосунки з аргентінцями, переганяли до сусідньої країни і повертали назад худобу, захоплену в Чілі.

Потім знову почався степ, і попід горою загін звернув на південь. Ще не зустрівся жоден індіянин, тільки сліди, багато слідів. Усі були певні, що за ними стежать.

Моралес та Медіна сиділи у фургоні. Медіна весь час курив люльку. Хвилини збігали повільно, наче на ноги часові повісили свинець. Нестерпно було сидіти і чекати. Інші стежили за кіньми, зганяли їх докупи, гнали вперед. А вони нічого не робили, тільки думали над тим, як усе обернеться.

Медіна визирав у щілину в шатрі. Йому видно було кінські спини, гніді, вороні чи булані, та подекуди вершників, яких не міг розпізнати за густою курявою. Позаду залишалися гори і степ.

– Послухай-но, – обізвався Медіна, – чи ми будемо-таки до вечора у стійбищі Білого Короля?

Хуан кивнув.

– А що коли оті контрабандисти обдурили нас?

– Не обдурили.

Здавалося, Хуан не відчував ні нетерпіння, ні страху. Він сидів, ніби на лавочці біля своєї хати, а вони ж могли загинути завтра, а то й через годину. Хіба тільки чорту відомо, де ховаються пеуенчі і чи не збираються вони саме в цей момент напасти на чужих торговців і забрати коней замість того, щоб купувати їх. Медіна був другом Хуана, але іноді він не розумів його, інколи у нього з’являлося таке почуття, що Хуан взагалі не людина. Чим більше роздумував Медіна, тим дужче здавалося йому, що їхня справа – дурниця, навіженство; і здавалося це саме тепер, коли вони були на землі пеуенчів і до стійбища Білого Короля лишилося їхати кілька годин. А Хуан, мабуть, не думав нічого такого.

– Мені хочеться, щоб уже минули ті два дні, які ждуть нас попереду, – буркнув Медіна.

Хуан похитав головою.

– Взяти Білого Короля – не найтрудніше. Найтрудніше – довезти назад.

– Коли б він тільки нічого не накоїв…

– Білого Короля треба доставити у форт живим. Потім судитимемо його, доведемо, що за цією історією криються французи. Це відіб’є у них бажання сунутися сюди вдруге.

– Хай їм чорт, отим французам! – Медіна набив ще одну люльку. – Якщо пеуенчі уб’ють нас, мені не допоможе ніякий суд.

– Пеуенчі… – пробурмотів Хуан. – На стійбищі будуть і молучі.

Медіна здивовано глянув на нього. Яка різниця, з крім мати справу, з пеуенчами чи з молучами? Але в голосі Хуана вперше почулося хвилювання.

Деякий час вони сиділи мовчки. Потім Медіна знову виглянув, може, всоте, оглянув горбистий обрій і раптом зіщулився. Далеко позад них, на гребені зеленого пагорба, з’явилися вершники. Яскраво освітлені сонцем, вони спокійно, не ховаючись, проїхали по гребеню і зникли в сусідньому видолинку. Медіна бачив їхні довгі списи. То були індіяни-пеуенчі!

– Помітили нас! – схопив він за плече Хуана.

– Мабуть, вони супроводять нас од самого індіянського перевалу, і з боків і попереду є, певно, теж. Вони стежать, куди ми їдемо.

– Атож, а вночі нападуть і переріжуть.

– Не думаю. Їм потрібні торговці, які продають зброю і коней. А для них – ми торговці. Якщо вб’ють нас, то ніхто більш не прийде. А все-таки, – Хуан сумно посміхнувся, – краще сьогодні ввечері бути в стійбищі. Білий Король краще знає, що йому вигідно. Обох торговців зброєю він же одпустив.

– Сьогодні ввечері, – непевно буркнув Медіна. – Не встигнемо.

Через деякий час Венегас під’їхав до фургона. Попереду з’явився великий загін індіян. Більшість озброєна не тільки списами, а й рушницями.

– Французькими, – промимрив Медіна, – присягаюся головою.

– Фабричну марку не розпізнаю й у бінокля, – сердито сказав Венегас.

Йому досить було й того, що у пеуенчів були рушниці. Чи стріляють вони французькими, а чи якимись іншими кулями, для нього не мало значення.

Коли сонце вже майже черкнулося обрію, солдати виїхали на пагорбок, і всі побачили пеуенчів.

Індіяни повернули коней і повільно рушили назустріч загонові. Вони не нападали, їхні списи стриміли в небо. Але їхали, розсипавшись в одну лінію, і це могло означати все: і обережність, і підступний задум. Позад них і з обох боків теж раптово зарясніло індіянами, їх було принаймні вдесятеро більше, ніж білих у загоні Венегаса. Сили надто нерівні. Проте ближче, ніж на п’ятдесят кроків, індіяни не під’їжджали. Здавалося, вони на щось вичікували.

Фургон зупинився, і Медіна мимовільно схопився за револьвер. Але тієї ж миті опустив руку. Це було б безглуздо. Коні зраділи і почали скубти рідку траву.

Хуан взяв бінокля і глянув у щілину. Він бачив навіть обличчя воїнів-пеуенчів, обличчя, обмазані кінською кров’ю, їхні тіла теж були розмальовані червоною фарбою війни. Біля підніжжя положистого пагорба, на вершині якого вони зупинилися, розмістилося стійбище. Хуан бачив кілька великих хиж і багато малих, нашвидку збудованих хатинок з хмизу та гілля – стійбище Білого Короля і його людей. Поряд з великою хижею стояв намет, схожий на військовий. його охороняв вартовий-індіянин.

Моралес роздивлявся й далі, запам’ятовував кожну дрібницю широкого виходу з долини. Далі прохід був вужчий і заріс густим чагарником. Певно, звідти можна підповзти до хижі Білого Короля. Та ні, він придивився пильніше. Вище було ще одне стійбище. Маленькі тимчасові хижки. Тому Хуан спочатку не помітив їх. То стійбище молучів, які приєдналися до Білого Короля. Навіть тепер племена не довіряли одне одному. Мабуть, таких стійбищ було немало по сусідніх долинах і всьому степу. Вся місцевість кишіла арауканцями.

Внизу Хуан помітив якийсь рух. По схилу піднімався загін вершників, попереду їхав великого зросту широкоплечий чоловік, одягнутий, як і всі індіяни, але довге волосся спадало на плечі. Хуан направив на нього бінокля. Чоловік в сірій накидці з зеленими смугами був білий. Білий Король!

Хуана кинуло в жар. Та тільки на мить. Він одразу заспокоївся, став розсудливим. Там ішов ворог, людина, яка несла війну на землю індіян. Його доля була вирішена, що б там потім з ними не сталося. Якщо зможуть, то довезуть його до Лейквена, а ні…

Білий Король у супроводі десятка арауканців наближався до фургона.

Хуан аж припав до бінокля. Він бачив худе лице, нижню частину якого закривала густа темна борода, гострий ніс, маленькі темні очі. Вони під’їхали уже зовсім близько. Хуан глянув на індіян, що супроводили білого, і завмер. Вершник поряд з Білим Королем, вилицюватий арауканець з масивним підборіддям – Дикий Кінь!

Хуан одклав бінокль і торкнув Медіну за руку.

– Пора! – сказав він хрипко.

Боки лягли на ковдри, натягли на голову шкуру лами і чекали.

Почувся цокіт копит, ще мить – і вершники зупинилися метрів за десять од фургона.

– Куди прямуєте?

Носовий з іноземним акцентом голос був повен недовір’я.

– До короля пеуенчів. Та, здається, ми вже на місці. Хочемо продати коней.

Венегас говорив так, ніби зустріти тут білого – звичайнісінька справа.

– Звідки ви?

– З Аргентіни. Ми прийшли через перевал. Чули, що вам потрібні коні.

– Від кого?

– Від двох знайомих. Їх звати Мендес та Сабала, вони кілька тижнів тому привозили сюди зброю.

– Де вони? – Це був інший голос, глибокий і уриваний. Голос Дикого Коня!

– Не маю ніякого уявлення. Їхали кудись на північ.

Добре відповів! Хуан полегшено зітхнув. Венегасу не можна було показувати, що він знає про арешт контрабандистів. Він викрив би тим, що вони не з Аргентіни.

– Чому ви хочете допомагати пеуенчам?

– Нам байдуже, якщо чілійці та арауканці схопляться за чуби. У нас свої справи. – Венегас говорив як вроджений баришник.

– Скільки у вас коней?

– Майже п’ять сотень.

Поблизу почулися тихі кроки, і Хуан уже не звертав уваги на торги. Він знав: арауканці спішились і розійшлися між кіньми, роздивляються на них і на білих, які їх привели, і неодмінно зазирнуть у фургон. Не те щоб вони ставилися підозріливо до всіх чужинців, але вони трималися з обережністю. Хуан завмер і почав дихати, як хворий на лихоманку, що майже втратив свідомість. Медіна наслідував його приклад. У фургоні було жарко, а під шкурою – вдвічі дужче. Вони упріли, розчервонілися. Навіть коли якийсь арауканець залізе у фургон, то подумає, що вони хворі. Він не пізнає їх.

Хтось одкинув шатро біля входу.

– Хто тут?

І знову Хуан здригнувся. Голос був знайомий, цей голос він менше за все хотів зараз чути.

– Хворі.

Солдат біля фургона не знав Дикого Коня і нічого не знав про кровне братство між Хуаном і вождем молучів, інакше він навряд чи вимовив би це так байдуже.

Дикий Кінь завагався – може, якусь секунду, може, дві. А Хуанові вони здалися годинами. Він відчував кожен удар серця. Ні, те, що билося в його грудях, було не серце. Там ніби гриміли велетенські литаври. Що коли Дикий Кінь підніметься у фургон?

Він почув тихий шерех, звук металу об дерево, і литаври в його грудях затихли, м’язи напружились. Він чекав, чи не зарипить фургон під вагою Дикого Коня. Чому той не йде?

Дикий Кінь поштурхав кінцем списа між шкурами, ковдрами і барилами, однак у фургон не піднявся. Потім шатро опустилось, і кроки віддалилися. Хуан дихав так, наче багато годин біг наввипередки з смерчем, і великі краплини поту скочувалися з його лоба не тільки від задухи.

– Коні добрі, але стільки я не заплачу.

– Дорога страшенно довга, ми й так втратили з десяток коней.

І Венегас, і Білий Король теж спішились і стояли біля фургона.

– Ну, гаразд, гаразд, якось зійдемося, – змінив тон француз.

– І я такої думки, ми ж білі, а рука руку миє.

Венегас говорив так, ніби вони були добрі давні приятелі, і в голосі француза вже не чулося недовіри.

– Мабуть, кепсько жити весь час серед індіян.

– Стерпно. Ніхто більше не жене коні через перевал?

– Може й женуть. Кому не хочеться заробити. Та шлях довгий, і я гадаю, варто відзначити ввечері нашу угоду.

– Не такий він уже й довгий, щоб відмовитись од бариша!

– Будемо сподіватися. То як же з нашою вечіркою? У фургоні ще знайдеться кілька пляшок. – Венегас вперто йшов до своєї мети.

– Вечіркою?

– Атож. Трохи доброго вина, думаю, не завадить. Роздавимо пляшечку, самі білі, у своєму колі.

– Але у мене в стійбищі, – в голосі знову почулася недовіра.

– Чи тут, чи там, однаково. – Венегас сказав це з такою байдужістю, якої він, зрозуміло, не відчував. – І торг свій там завершимо.

Голоси віддалилися, перейшли в незрозуміле бубоніння. Через кілька хвилин Хуан почув цокіт копит, що скоро затих. Він почекав хвилю, потім підповз до щілини і з осторогою визирнув. Білий Король і його люди повернулися в стійбище, воїнів-пеуенчів, що оточували фургон, теж не було. Початок зроблено. Він полегшено зітхнув, хоча справді все тільки починалося. Обернувшись, Хуан побачив, що Медіна сидить і набиває люльку. Він страшенно зблід.

– Сутужно довелося, – мовив він, і Хуан зрозумів, що й Медіна бачив Дикого Коня.

Згодом у фургон зазирнули Венегас та Ірігоєн і влаштували військову нараду. Так чи інакше, а справу треба довести до кінця. Було б краще, якби Аврелій Антуан прийшов увечері до них у табір. А ні, то доведеться йти до нього.

– Білого Короля я беру на себе, – сказав Ірігоєн. Втоми він уже не відчував і був знову, як у форті, – суворий, підтягнутий, рішучий.

– Він не дурень, – застеріг Венегас, – недовірливий, як рись.

– Коли мені знадобляться ваші поради, я попрошу їх у вас.

Венегас почервонів.

– Я гадаю… адже й моя голова поставлена на карту.

– Боїтеся?

Венегас мало не схопився на ноги, та Медіна попередив його.

– Скільки чоловік ви берете з собою?

– Двох досить. Венегаса та ще одного.

– Вам же доведеться вивести його з оточення індіян.

– Сам розумію.

Відтоді, як Ірігоєн побачив Білого Короля та пеуенчів, з ним стало важче, ніж до того. На Хуана він і не дивився, мовби його й не було тут…

Медіна знизав плечима і повівся суто офіціально:

– Як накажете, пане лейтенант. Лишається ще склад зброї.

– Біс його знає, до він у них. – Венегас потер підборіддя.

– У наметі поряд з хатиною Білого Короля, – вперше відкрив рота Хуан. – Там стоїть варта, – додав він.

– А як ми доберемося туди? – розгублено спитав Медіна.

– Склад зброї необхідно знищити, – сказав Ірігоєн. – Це не менш важливо, ніж взяти Білого Короля.

Але щось запропонувати він не міг, і вони сиділи, пережовуючи одне і те ж.

– Склад зброї я беру на себе, – сказав Хуан.

– Що? – сердито вигукнув Медіна, і так як вони були не в формі, він забув, що Хуан – сержант і що у них військова нарада. – Ти збираєшся, мабуть, піти і сказати: “Дозвольте, я зараз підірву зброю”. А пеуенчі, звичайно, спокійно дивитимуться на це.

– Я все зроблю. Я одягнусь як індіянин.

– А хто що піде з вами?

Хуан вперше відчув па собі погляд Ірігоєна, однак глянув не на нього, а на Медіну.

– Ніхто.

Він помітив невпевненість, сумнів в очах Медіни.

– Чи добре ти обміркував? Що станеться, коли склад злетить у повітря… – він замовк.

Медіна думав про Дикого Коня, про те, що разом із складом злетить у повітря і половина стійбища, а Дикий Кінь був кровний брат Хуана. Медіна не вірив, він сумнівався, чи вистачить сили в Хуана, саме у нього.

– Обміркував.

В голосі Моралеса не було й натяку на слабість. Медіна схвильовано заморгав, але не сказав більше нічого.

Інші питання вирішили швидко. Коли вони вилізли з фургона, вже стемніло. Ірігоєн звелів готувати вечерю, а згодом він, Венегас та ще один солдат поїхали в стійбище пеуенчів. Венегас вів на поводі осідланого четвертого коня – подарунок Білому Королю. Можливо, він захоче проїхатись на ньому. Це полегшило б їм задачу.

І ще один вершник покинув табір, нечутно, як тінь, – індіянин. На ньому була накидка, ноги обуті по-арауканському, а на голові червона пов’язка. Тільки волосся під пов’язкою було по-військовому коротке. Поїхав він не навпростець, а в об’їзд, і мав наблизитися до хатини Білого Короля згори, від стійбища молучів.

В той час, коли Хуан повільно їхав у темряві, на пагорбі за ним згасали вогнища. Чоловіки залізли під ковдри, коні, здавалося, спали. Навіть найдосвідченіший лазутчик не помітив би, що в табуні стоїть двадцятеро осідланих коней, а тим паче – що люди лежать з розплющеними очима, тримаючи поряд зброю.

Біля фургона стояв вартовий, і коли він пихкав люлькою, червоний вогник освітлював його обличчя – обличчя Медіни.

Час від часу він трохи відходив од фургона і прислухався. Але нічого не чув, не міг нічого почути. Він підводив голову і принюхувався. Пахло дощем. Більший шанс довести справу до кінця. Дощ змив би сліди…

За кілька сотень метрів вище стійбища пеуенчів Хуан зустрів загін арауканців. Він відчув, що проїжджі глянули в його бік, однак це його не стурбувало. Він звернув у кущі, зліз з коня і попрямував на вогонь. Він знав, що його гнідий не зійде з місця, доки він не повернеться назад.

У Хуана ще був час; трохи потинявшись, він пройшов повз пеуенчів, котрі сиділи біля невеликого вогнища, і примостився у затінку на краю стійбища, не зводячи очей з хижі Білого Короля і намету. Стійбище було невелике і нове. Землю ще не встигли втрамбувати. Від вогнища на хижах коливалися тіні.

Він чув глибокі гортанні голоси арауканців, бачив їхні чорні постаті. Тут було досить світла, щоб упізнати у ньому індіянина, але риси його обличчя не розібрав би ніхто.

Хуан спостерігав за вартовим біля намету. Той стояв нерухомо, як статуя. Повз нього пройшли пеуенчі, він озвався до них, та ніхто не зупинився. Намет стояв у темряві, і це було добре. Певно, від вогнища нікому не видно вартового. Хуан знову придивився до хижі Білого Короля. У двері проникало світло. Іноді долинали голоси білих. Ірігоєн та інші були вже там.

Зручніше вмостившись, він чекав.

– Добривечір, – сказав Венегас і, оглянувшись, обережно поставив на підлогу чотири пляшки.

За звичаєм арауканців у приміщенні не було ні столу, ні стільців. Біля вогнища сидів Білий Король, поряд нього Дикий Кінь і ще два молучі.

– Добрий вечір. – Француз очима поглинав пляшки. – Я називаю це поставкою в строк. Як водиться між чесними негоціантами.

На ньому була та сама накидка, що й удень. Крізь розріз біля шиї виглядав брудний комір сорочки. Венегас і його супутники теж були вдягнені в накидки індіян. Так одягалися гуртоправи, крім того, під накидкою не видно було, що у кожного за поясом стриміло по два револьвери. Ірігоєн та солдат теж поставили пляшки.

– Це ще не все, – похвалився Венегас. – Надворі зброя і осідланий рудий. Найпрудкіший з усіх наших коней, невеличкий дарунок, так би мовити.

– Найпрудкіший? Справді? – Білий Король вже відкупорив пляшку і ковтнув горілки. – Ах-ха! – Він обтер рота і жестом запропонував випити Дикому Коню.

Вождь молучів суворо похитав головою.

– Вогняна вода, – з презирством сказав він і, підвівшись, разом з обома своїми воїнами вийшов з хижі. Дикого Коня горілка не приваблювала.

– На все добре, – буркнув француз і запросив прибулих сісти. – Кілька місяців я не брав у рот нічого, крім сидру.

Говорив він з сильним акцентом, але вільно і старанно підбирав слова.

– Може, глянемо на рудого, – запропонував Венегас.

– Завтра, для коней маємо час завтра. Сьогодні – для людей. – Він ще одпив горілки і з насолодою заплющив очі.

Це була першосортна горілка. Капітан Васкес розумівся на цьому.

– Якби мені так не до смаку був сидр, – сказав Венегас, проклинаючи в душі горілку, – то я зробив би все, щоб знову повернутися до білих, до людей, які п’ють напій, благословенний богом.

– Залишатися тут навіки і я не збираюся, навіть ненадовго не збираюся. Згодом у мене буде стільки горілки, що хоч купайся в ній.

Троє переглянулися.

– Ви ж не знаєте, з ким маєте честь говорити! Я – Аврелій І, король арауканців. – Француз перехилив пляшку і відпив ще. Вона вже наполовину спорожніла. – Ось так: король арауканців.

– Скажете таке, – іронічно мовив Ірігоєн.

Його тон здивував француза, однак Венегас поквапився відкоркувати другу пляшку. Всі троє тільки відсьорбували маленькими ковтками.

– Так, кажу.

– Король індіян, – похитав головою Венегас. – Це мені не до смаку, та кожен сам знає, що йому підходить.

– Тут в основному йдеться не про індіян, – засміявся француз, – і коли закінчиться війна, тоді… – він замовк, мало не викривши якоїсь таємниці. – Непогане життя настане для Аврелія І, Арауканського.

– Чому ж не про індіян?

– Бо вони вбиватимуть чілійців, ті вбиватимуть їх, а лишимося я і мої люди.

– Які люди?

Антуан глянув на Венегаса.

– Це державна таємниця, та тут самі білі. Ви ж не чілійці, – заспокоїв він себе.

– Ми аргентінці, всі, котрі тут.

– Добре. Геть чілійців! Хай живе Франція! – Він знову чимало ковтнув з пляшки. – Ні, життя буде непогане, хвалити бога, непогане. Я збудую собі справжній палац, а червоний, якого ви бачили тут, який не схотів пити зі мною, чиститиме мені черевики. Ще кілька днів і – все. Вам можна це знати. Вам усім.

Антуан все більше розпалювався. Він базікав про чудове життя, яке чекає на нього, а троє слухали і все менше розмовляли.

Француз був звичний до горілки, а вони не могли чекати, поки він зовсім сп’яніє. Венегас ніби випадково виглянув у двері і кивнув Ірігоєну.

– Аврелій Антуан де Тунен!

Почувши цей голос, здивований, що його назвали повним іменем, француз поставив пляшку.

– Я заарештовую вас за змову проти чілійської держави і намовлення арауканців до бунту.

Ірігоєн відкинув накидку і направив револьвера на Білого Короля. Венегас і солдат підвелися.

Антуан не вірив своїм очам і вухам. Яке безумство! Тут серед його власних людей! Він спробував засміятись, однак тільки скривився, а його щоки стали землисто-сірі. Щось підказувало йому, що це не жарт, що це – правда.

– Хто… хто ви?

– Лейтенант Ірігоєн з гарнізону форту Лейквен.

Запало глибоке мовчання. Кров повільно приливала до обличчя Аврелія Антуана. Очі його забігали, як миші в пастці.

– Мої пеуенчі роздеруть вас на шматки! – Він хотів закричати, однак мимоволі стишив голос.

– Вашому трупові користі від того буде мало.

Венегас зайшов Антуану за спину і пхнув його ногою.

– Ану, встати!

Француз відкрив рота, мовби для того, щоб покликати на допомогу, однак, глянувши на обличчя Ірігоєна та Венегаса, облишив. Допомога прийшла б надто пізно.

– Що ви зробите зі мною?

– Зараз ми вийдемо надвір, і ти сядеш на коня, ніби хочеш випробувати його. Ми одвеземо тебе до нашого табору, потім до Лейквена, а там тебе судитиме військовий суд.

На обличчі француза боролися страх і надія. Дорога до Лейквена була довга і пролягала через індіянську територію. Перш ніж вони перетнуть кордон, багато чого може статися, і він вирішив: якщо зараз покликати на допомогу, якщо зробити неправильний крок, він загине. А у нього не вистачало мужності оцих трьох солдатів, щоб кинути на терези власне життя проти життя ворога.

– Встати! – повторив Венегас. – Ну?

Француз спокволу рушив до дверей. Ірігоєн та Венегас йшли обік нього. Кожен тримав напоготові револьвер, прикрившись накидкою.

– Це найпрудкіший кінь у табуні, – теревенив Венегас, наче й справді хотів другові показати коня. – Саме для короля пеуенчів.

Аврелій Антуан схвильовано кліпав очима і мовчав.

– Червоний кінь для короля червоних, – сказав Ірігоєн і засміявся. Це був жорстокий сміх.

Венегас, не вгаваючи, нахвалював рудого коня: який він швидкий, який слухняний і яка легка у нього хода, – так вони проминули вогнища, проминули воїнів пеуенчів і Дикого Коня, який чекав надворі із своїми людьми. Венегас, розмовляючи, обійняв Антуана за плечі, і той відчув біля спини дуло револьвера. Він ішов, похитуючись, дуже блідий, та не наважувався тепер і глянути на індіян. Так вони підійшли до коней.

Вождь молучів подивився їм услід. Він хотів порадитися з Білим Королем, але бачив, який той блідий і як тремтить. Він з презирством скривився. Вогняна вода! Всі вони однакові, оці білі.

Четверо сіли на коней.

– Другого такого коня, як оцей, нема на світі, це – істинна правда, – долинув голос Венегаса.

Ще хвилина, і їх поглинула ніч.

Невдовзі по тому, як Хуан зайняв свій спостережний пункт, він побачив, що з хижі Білого Короля вийшов Дикий Кінь. Вождь молучів перемовився з своїми людьми, і всі сіли до вогнища.

Хуан глибоко вдихнув повітря. Він прикинув віддаль од вогнища до намету. Метрів п’ятдесят або й всі шістдесят. Якщо намет злетить у повітря, то… Він побачив очі Медіни, очі, повні сумніву: чи вистачить у нього на це сили. Моралес вичікував, а у вухах лунала обіцянка, яку Хуан дав Дикому Коню біля Кам’яної Голови: ніколи не піднімати зброї проти свого народу, ніколи і нізащо – проти свого племені, а тим більше проти нього, свого брата по крові.

Хуан опустив повіки; він був певен, що Дикий Кінь Неодмінно відчує його погляд. Може, навіть уже відчув. Серце у нього заколотилося, як тоді, коли він лежав у фургоні під товстою шкірою лами. Якби вождь молучів одійшов кудись! Що він робить тут, у стійбищі пеуенчів, чому він не серед своїх людей? Пішов би він звідси!

А якщо не піде? Хуан не міг відповісти на це питання, і знову йому вчувся голос Медіни: “А ти добре обміркував?” Він ждав, ждав.

Нескінченно довго тягся час, і ось Хуан побачив, як з хижі вийшло четверо, між Венегасом та Ірігоєном ішов Білий Король, бачив, як вони підійшли до коней, сіли.

Він побачив, як підвівся Дикий Кінь і подивився вслід тим, що, здавалося, без усякої мети поїхали в степ, побачив, як він неквапно обмінявся із своїми супутниками кількома словами. Потім усі сіли на коней.

Але вони не поїхали за Білим Королем. Вони повернули в стійбище молучів вгору по схилу.

Хуан полегшено зітхнув. Якби вони залишилися в стійбищі… Він не знав, чи вистачило б у нього сили. Оглянувся навколо. Здавалося, ніхто нічого поганого не вбачав у тому, що Білий Король поїхав з чужинцями. Перед наметом все ще стояв вартовий – один.

Моралес знову подумав, яку неймовірну справу вони затіяли. Та, може, саме в цій неймовірності запорука успіху.

Хуан підвівся, обійшов стійбище і за хвилю уже був там, де раніше пройшли два пеуенчі. Все це скидалося на те, що він хотів пройти повз намет і вартового до вогнища. Ішов він повільно, майже спокійно. Правицею міцно стискав револьвер.

Біля вартового Хуан раптом повернувся і наблизився до нього, ніби побалакати. Він побачив байдуже молоде лице і очі, в яких світрілося чекання, надія на розвагу в час нудного вартування. Хуан одкрив рота, але з вуст не вилетіло ні звуку. Він блискавично вхопив вартового за горло і вдарив раз, удруге. Пеуенч почав осідати.

Хуан підхопив його під руки, обережно посадив на землю, притуливши спиною до дерева, і зник у наметі. Все це тривало секунди. Якщо хтось навіть проходитиме мимо, то подумає, принаймні поки не забалакає, що вартовий просто присів. А через кілька хвилин все закінчиться.

Хуан навпомацки пробирався наметом. Тут було темно, хоч в око стрель. Він ступав надзвичайно обережно, щоб ні на що не наштовхнутися. Рукою намацав довгі важкі ящики: рушниці – багато тисяч! Досить, щоб вести війну, яка перетворить прикордонну область у море крові, досить, щоб захопити п’ятдесят таких фортів, як Лейквен, не кажучи вже про беззахисні села. Нарешті він знайшов те, що шукав: склад невеличких бочечок, порохових бочечок.

Узявши одну і висадивши дно, Хуан заклав усередину запальний шнур. Тримаючи другий кінець у руці, він пробрався до стінки намету, розрізав її і виповз на росяну траву. Почекав мить, прислухався – ніде нічого. Сюди, за намет, не долинали навіть голоси стійбища. Він підпалив шнур, переконався, що той загорівся, і побіг.

Обережності Хуан тепер не дотримувався. Запальний шнур горітиме протягом чотирьох хвилин. З револьвером у руці він мчав у темряві. Але й тепер його кроки були нечутні, як у пуми.

Ось його гнідий. Моралес стрибнув у сідло. Цокіт копит рознісся по всьому стійбищу пеуенчів, чути його було, певно, і у молучів. Але тепер це не мало значення. Навіть, якщо арауканці щось запідозрять, буде вже надто пізно.

Земля здригнулась, і омахи вогню освітили долину, як сонце ополудні. Потім позаду гримнув вибух, вибух, якихі мало не порвав йому барабанні перетинки. Гнідий захропів і злякано стрибнув убік, та Хуан гнав його вперед, вперед і вперед.

Знову загриміли вибухи. Хуан озирнувся і побачив людей, які щосили втікали геть. За його спиною злетів у повітря склад зброї – останні рушниці, останній грам пороху, які мали принести на кордон війну і смерть. А попереду на гребені пагорба стояли у світлі заграви фургон і вершники. На нього чекали.