Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

VII

– Педрільо! Педрільо!

Хлопець одіпхнув руку і глибше сховався під теплою ковдрою. Однак рука і голос не давали йому спокою.

– Педрільо, вставай!

Повіки були страшенно важкі, і, здавалося, минула вічність, поки він підняв їх. За вікном повис густий туман; у кімнаті було темно.

– Сніданок готовий.

Мати схилилася над сином.

– Добре, я зараз.

Вій не знав, що казав, хотів тільки, щоб його не чіпали і знову можна було б поринути в приємну темряву сну. Та рука і голос не відступали.

– Якщо не встанеш, прийду з ганчіркою.

Це подіяло. Він сів, одкинув ковдру, підставляючи тіло ранковій прохолоді, і, позіхаючи, протер очі.

Бувало, хлопець схоплювався на ноги з першим криком півня. Але іноді у нього не вистачало сили одірватися від подушки, тіло було ніби налите свинцем, і він ніяк не міг вирватися з обіймів сну.

Педрільо вийшов надвір, невдоволений, ображений на весь світ, який примушує його вставати і йти до школи, коли так хочеться спати. Він підставив голову під кран. Крижана вода потекла по спині і освіжила голову, але він все ще не прокинувся повністю.

Цієї ночі йому погано спалося. Пізно заснув, і винен у цьому був новий учень, який сьогодні вперше прийде до школи. Ввечері Педрільо думав про нього і довго не міг заснути, а тепер відчував, що не виспався; коли, одягнений і причесаний, він сидів за столом, його нижня губа все ще ображено була випнута вперед.

Він глянув на матір, засовався на стільці. Вона помітила це; мати бачила, що син чимось заклопотаний, але мовчала. Сам скаже, що у нього на серці. Він завжди говорив їй усе.

– Мамо!

– Ну?

– Сьогодні прийде новий учень.

Вона знала, про кого йдеться, і все-таки спитала:

– Хто він?

– Син лейтенанта, – Педрільо помовчав. – Вони живуть в Алехо. Алехо казав, що у нового така ж біла сорочка, як у купців з міста. У нього є навіть справжні черевики, хоча тепер не зима.

– Ну, і…?

– І він син лейтенанта.

Он воно що. Новий – син лейтенанта, а батько Педрільо тільки сержант. Серед інших хлопців, синів солдатів та поселенців, Педрільо завжди визнавали ватажком. Він був дужий, плавав найкраще, а його батька вважали першим після капітана відтоді, як старий лейтенант Осоріо залишив форт. А тепер з’явився новий лейтенант і привіз з собою сина.

– Біла сорочка не має значення, – повільно відповіла мати. – Важливіше те, що під нею.

– Алехо казав, що він пихатий. Учора пішов до Курро щось купити. Але в крамниці було двоє індіян, то він тільки тоді зайшов туди, коли вони вийшли. А побачивши, що н Курро індіянин, повернувся і подався геть, не промовивши й слова.

Мати, вразлива, як ніхто на світі, коли йшлося про індіян і білих, тепер, здавалося, нічого не побачила в цьому.

– Коли я вперше зустріла білого, я теж обминула його, – сказала вона. – Досить про це, всі – люди. І впертий осел стає смирний, зрозумівши, що ніхто не чинить йому зла.

– Алехо каже, що у нього нема матері.

– Ну, ось бачиш, – відповіла вона і кивнула головою, ніби пояснювала цим усі дурниці, які раніше робив той хлопець і може зробити ще. – Поквапся, синку, пора.

– Так, мамо.

Вона стояла на дверях і дивилася, як він ішов: довгі темні ноги, коротенькі штанці і безліч разів прана жовта сорочка. Напівдорослий, напівдитина. Босі ноги збивали порох, на ходу він розмахував книгами, зв’язаними товстим ременем. Їй хотілося думати, що новий учень, син того лейтенанта, не заподіє йому нічого лихого, їй дуже хотілося, щоб було так. Різне розповідали про пана лейтенанта, і вона не була спокійна, хоч і силкувалася удавати це. Потім вона пішла до корівника. День довгий, але для всього, що треба зробити, його ніколи не вистачало.

Через деякий час, коли вона подоїла корів і пояснювала наймитам, що робити далі, біля двору з’явився пан Манрікес. О цій порі він найчастіше проходив пішки, але іноді проїздив верхи; чи то до Курро, послухати плітки Лейквена, чи до капітана – засвідчити свою пошану, або їхав на прогулянку. Ніхто ніколи не бачив пана Манрікеса за роботою. Це був поважний міський добродій. Всю роботу переклав на дружину, літню служницю та наймитів. На його полі сходи були погані, хоча ділянка не менша, ніж у Хуана, і земля не гірша.

Сьогодні пан Манрікес ішов пішки. Він мовчки обіперся на огорожу і слухав, як Антонія наказує вивезти на поле гній і скупати коней. Наймитам завжди треба все розтлумачити, як малим дітям, інакше вони не поворухнуть і пальцем. Наймити на кордоні – неспокійний люд, одне літо працюють тут, інше – там, але довго ніде не затримуються. А колу набридає це, той стає поселенцем.

Лоб пана Манрікеса, вкрився потом, бо сонце давно вже розігнало туман, стало жарко, а він, як і завжди, був у товстому чорному піджаку і чорному капелюсі. Його ніколи не бачили в іншому одязі, і дехто твердив, що піджак уже приріс до нього.

Та спека, здавалося, не заважала йому. Він напівнасмішкувато, напівпрезирливо дивився на білих, котрі стояли перед Антонією. Вона розуміла: він дивиться з презирством тому, що обидва наймити розуті, а насмішку викликає в нього те, що вони – двоє дужих, дебелих білих – слухають маленьку індіянку. Антонія бачила, що наймити теж розуміли його. Вона помітила це по невдоволених обличчях і уповільнених відповідях. Він не був кращий з білих, отой пан Манрікес, і тому інші білі в його присутності теж не ставали кращі.

Наймити зникли в сараї, а Антонія вже підняла повні дійниці молока, коли пан Манрікес нарешті відкрив рота.

– Доброго ранку, сусідко. – Він був улесливий, як кіт.

– Доброго ранку.

– Ви завжди такі працьовиті, сусідко.

Пан Манрікес зручніше обіперся на огорожу, як людина, що збиралася побазікати досхочу, і Антонія не могла так просто піти від нього. Вона поставила дійниці і підійшла кроків на три, не ближче.

– Комусь треба працювати, – підкреслено сказала вона.

Погляд її був спрямований на праву руку пана Манрікеса, яка безвільно лежала на огорожі, на мізинець з довгим лакованим нігтем. Пан Манрікес одростив його таким довгим на ознаку своєї знатності і того, що він ніякою працею не займається. Хто працює, у того ніготь обломився б.

– У вас працюють двоє дужих хлопців, білих, це відразу видно. – Він оглянув подвір’я, город, ніби був судовий виконавець і прийшов описувати майно.

Кров ударила Антонії в лице.

– Індіяни працюють не гірше.

– Але вони, либонь, не витримують довго.

Так, він до деякої міри мав рацію. Індіяни не витримували так довго, як білі наймити. Минало кілька тижнів, і їх тягнуло на полювання, їм надокучала постійна робота, вони тікали в свої ліси. Якщо ж траплявся серед них хтось, не схожий на інших, то Хуан через півроку чи трохи більше одсилав його назад до свого племені, щоб він навчив інших, як треба обробляти землю.

– Вони є не кращі і не гірші від білих, – Антонія промовила це, ніби так само погано володіла іспанською мовою, як молучі, що приходили в Лейквен раз чи два на рік. Вона помітила це, але не змогла інакше.

Пан Манрікес роздивлявся її мов рідкісну істоту, яку бачив вперше, і заговорив далі ще більш вишукано.

– Ні, ні, пані Моралес, вам не переконати мене. Я розуміюся на цьому. Ви і ваш чоловік – пристойні індіяни, йдеться, зрозуміло, не про вас. Але більшість – нікчеми. Всі вони ледацюги. Уявіть собі, що могли б зробити білі поселенці з індіянської території! Я завжди казав і тепер кажу: індіяни – лихо для країни. Вони заважають білим. Однак вашого чоловіка і вас це, ясна річ, не стосується. Ну, на все добре!

Манрікес підняв свого дорогого чорного капелюха і пішов, а Антонія стояла приголомшена, ніби їй надавали ляпасів, і дивилася йому вслід. Коли б він хотів зіпсувати їй день, то не міг би зробити це краще.

Вона взяла дійниці і пішла на кухню, від гніву не відчуваючи їх ваги. Хай їм чорт, отому панові Манрікесу і всім білим! Небагато таких, як він, власне, тільки учитель Гонсалес, але їй не потрібні й найкращі білі. Адже і в них є чимало поганого. З неї досить. Не треба їй ні міцного будинку, ні полів. їй досить хижки, аби тільки вона стояла там, де ніхто не дивитиметься на неї зверхньо.

Антонія сиділа на низенькому ослінчику, тримаючи між коліньми маслобійку. Хуан ганяється за химерами, а їй тим часом доводиться зносити образи. Навіть просто жити серед білих і то важко, ходиш і відчуваєш, ніби тисячі ворожих поглядів впиваються тобі в потилицю. А йому усе мало. Йому хотілося стати сержантом, захищати кордон, пильнувати мир, йому, індіянинові серед білих!

Один не може пливти проти течії. Антонія ясно відчувала це. Не слід було йти з племені. Тут треба стати тільки такими, як Курро, – “білими індіянами”, підлабузниками, а інакше білі проломлять їм потилицю. Коли б то Хуан скинув мундир.

Вона проклинала пана Манрікеса, вчителя Гонсалеса, знову згадала про нового лейтенанта і те, що розповідали про нього, згадала, що його син пішов до школи разом з Педрільо. Оце єдине справді було добре: Педрільо ходив до школи і чомусь навчався. Коли він виросте, то, може, поїде до міста. Там, певно, менше зважають на колір шкіри. А колись настане день, і він повернеться до молучів вченою людиною. Заради цього варто лишатися тут, незважаючи на сотню панів Манрікесів. Рухи у неї стали повільніші, і шибки нарешті перестали дзвеніти.

– Оце Амаро Ірігоєн, ваш новий товариш, – сказав учитель і усміхнувся так, що його довгасте обличчя геть вкрилося зморшками. Побачивши багато цікавих очей, він знову подивився на Амаро, що стояв поруч. – Де ти раніше вчився, хлопчику?

– В столиці, в Марієн-гімназії.

– В гімназії? Ну, приємно, що тепер ти вчитимешся у нас. – Він всміхнувся ще привітніше. – Сідай біля Бласа.

Блас сидів попереду Педрільо, і новий учень ішов тепер між партами прямо до Педрільо. Він був одягнутий як лялечка: біла випрасувана сорочка, довгі штани і чорні черевики, які блищали так, що можна було осліпнути.

Амаро побачив Педрільо в останній момент і зупинився, ніби наштовхнувся на стіну, кров ударила йому в обличчя. Потім пішов далі, швидше, ніж раніше, і сів поряд з Бласом, ні разу не глянувши на Педрільо. Тонкий аромат дорогого мила рознісся круг нього.

Сьогодні вчитель майже зовсім не звертав уваги на малюків. Він наказав їм переписувати й рахувати, а сам весь час лишався біля старших учнів, біля новенького, який приїхав із столиці, з справжньої гімназії і, крім того, був сином лейтенанта. Обличчя вчителя все ширше розпливалося в усмішці.

– Хто скаже мені, коли була заснована наша столиця? – Звелося з десяток рук, але вчитель хотів дізнатися про це тільки від новенького: – Ти, Амаро?

– Хто може назвати перевал між Чілі та Аргентіною? – І знову: – Ти, Амаро?

Інші вже не піднімали руки, а Блас одсунувся від свого сусіда далі, наскільки міг.

Тим часом вчитель розповідав, що раніше працював у місті, хоча й не в самій столиці, в чудовій школі, хоча й не в гімназії. Він розповідав своєму новому улюбленцю, і тільки йому, бо інші були сільські дурники – вони не заслуговували, щоб їх навчав такий учитель, як він.

Почалася перерва. Діти оточили нового учня, у якого, до речі, був з собою не тільки хліб, а й варене яйце, і, жуючи, розпитували його.

– Що таке гімназія? – поцікавився Панчо.

– Що?

– Ну, гімназія. Школа, в якій ти вчився.

– Там вчать латині.

Панчо не здивувався.

– А я знаю багато арауканських слів. Це ще важче, ніж латинь.

Білий Амаро стояв серед них, стрункий, тендітний, і дивився на всіх темними очима. Учні уже незлюбили його, по-перше, тому що він так гарно вдягнений, а по-друге, що з першого дня він став улюбленцем вчителя.

– Як від нього пахне, – сказав Лало і потяг носом. – Гірше, ніж на луках. – Він знову потяг носом і захихикав. – Блас тільки посидів поряд, а вже теж пахне, як квіточка.

Педрільо придивлявся і прислухався, але не казав нічого і тримався осторонь. Новий учень подобався йому не більше, ніж іншим, він згадував, як той жахнувся, коли побачив його. Але мати казала, що не треба звертати увагу на сорочку, важливо, що під нею. Всі – люди, і новий глянув на нього так кумедно тому, що він тут ще чужий.

Блас доводив, що він не торкався до Амаро, хоча й сидів поряд.

– Споримо, що ти не вмієш плавати? – Блас стояв перед новачком широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені.

– А що як можу?

– Так пірнати не можеш.

Щоки Амаро поволі червоніли, і він перестав їсти.

– Ось бачиш, – тріумфував Блас. – Та що там! Тебе здує найлегший вітрець. Давай-но поміряємося силами. Я дотягну тебе он до тієї огорожі.

Коли б так тривало і далі, напевне, дійшло б до бійки, і від випрасуваної сорочки та чудових штанів лишилося б небагато.

– Облиш його, – сказав Педрільо.

Амаро озирнувся, і Педрільо помітив в його очах полегкість, та, побачивши, хто прийшов йому на допомогу, Амаро ще дужче почервонів і повернувся до Бласа.

– Про мене, давай мірятися, – хоробро промовив він.

Але до цього не дійшло. Підійшов учитель. Він оглянув учнів, що оточили Амаро, помітив, що Педрільо стояв осторонь, і просяяв.

– Подружилися?

– Так, пане Гонсалес, – відповів Панчо. – Він розповідає нам про гімназію.

– Вони розказали тобі про все, Амаро?

– Так, пане Гонсалес, – відповів Амаро, і це було з його боку пристойно. Він не поскаржився.

Кивнувши, вчитель зник у школі. Відразу продзеленчав дзвінок, перерва закінчилась, і всі зайшли до класу.

Мати сказала правду: не сорочка має значення, новий зовсім не такий уже й поганий. Педрільо помітив по інших, що вони майже пробачили Амаро запах мила. На другому уроці вчитель теж задавав питання і знову головним чином Амаро. Та цього разу хлопець відповідав не так добре, хоча йшлося про їхню провінцію і територію індіян, про речі, які всяка розумна людина знала, й не ходячи до школи. Усмішка вчителя дещо пригасла.

– Звичайно, цього не вчать у столиці, – виправдовував він Амаро. – Назви мені племена арауканців, які ти, певно, знаєш.

– Мо… молучі і… – Та більше він нічого не міг сказати.

– Пе… – силкувався вчитель допомогти йому. – По… пе… – Ні, він і справді не знав. Педрільо відсунувся подалі на своїй лавці, щоб учитель не бачив його.

– Пеуенчі, – прошепотів він.

Амаро, здавалося, не чув.

– Пеуенчі, – повторив Педрільо так голосно, що вчитель відчув небезпеку і зморщив лоба.

Амаро повернувся.

– Мені не потрібні твої підказки, – із злістю крикнув він Педрільо.

В класі запала тиша. Навіть найменші відкрили здивовано роти.

Вчитель опам’ятався перший. Замахнувшись тростиною, він підбіг до Педрільо.

– Що-о? Він підказував тобі? Встань!

Педрільо знав, що тепер буде. Він мовчки простягнув руки долонями догори. Вчитель розмахнувся. Педрільо заплющив очі і зціпив зуби. Він дістав на кожну руку по три удари. Долоні пекли вогнем, до ліктя й вище, аж до плеча. Але хлопець не видав ні звуку, тільки дихати став важче. Вчитель теж захекався.

– Після уроків вимиєш дошку і заметеш клас! – наказав він.

Потім знову пройшов наперед. У класі все ще стояла мертва тиша. Ніхто й не поворухнувся, крім Бласа, який знову відсунувся від Амаро що далі, ніж доти.

Обличчя Педрільо палало. Вчитель розповідав щось з історії, розповідав з географії, а Педрільо нічого не чув. Вій був настільки розлючений, що спалахнув, якби пан Гонсалес сказав йому хоч слово.

Продзвенів дзвоник, і закінчилися уроки, а долоні у Педрільо все ще пекли вогнем… Всі побігли з класу туди, де світило сонце і не було ніякого пана Гонсалеса, а Педрільо змушений був лишитися. Вчитель весь час сидів у нього за спиною, і коли він мив дошку, поки вона не заблищала, як нова, і коли взявся за віника. Потім учителеві набридло, і він пішов, грізно попередивши, що загляне ще раз і до того часу клас мас бути такий чистий, що хоч їж з підлоги.

Педрільо підмітав, мив, а шалена лють, яку він відчував до новачка, все зростала. Що він із себе удає, мавпа! Виказав його, а він же нічого поганого не зробив йому. Допомогти хотів. Пекучий біль у долонях все не вщухав, і Педрільо уявляв собі, як він провчить Амаро, коли той попадеться йому до рук. Він не забуде тростини і через сто років. Педрільо так махнув віником, що знялася густа хмара пилу.

Іноді він прислухався, що чути знадвору. Але на шкільному подвір’ї було тихо. Учні, певно, давно порозбігались, і новий сидів дома. Щоб він провалився! Іноді ж йому чулися за школою якісь вигуки, ніби голоси Алехо і Панчо, але то, либонь, вчувалося йому.

Нарешті Педрільо закінчив роботу і зв’язав свої книжки. Згадав матір і подумав, як пояснить їй, чому прийшов так пізно, проте, багато розповідати не слід, адже вона казала, що всі – люди, а він тепер не вірив цьому.

Хлопець вийшов на подвір’я і звернув ліворуч. Най-коротший шлях додому через луки поза школою. До того ж він ні з ким не зустрінеться. Йому не хотілося нікого бачити. Та, пройшовши якихось десять кроків, він став, ніби ноги йому вросли в землю. Від здивування Педрільо навіть забув про біль в опухлих долонях.

Біля кошари стояли Алехо, Панчо та інші, півколом оточивши когось, що притулився спиною до огорожі. Не було ніякого сумніву – то був Амаро. Хлопці не випускали його, оточили, щоб він не міг вирватись. Педрільо враз опинився поряд, розмахуючи книжками, як військовою сокирою, і щось голосно вигукуючи.

Амаро вже трохи скис. Його тонка випрасувана сорочка зім’ялася, волосся впало на лоба, він був блідіший, ніж вранці. Стиснувши кулаки, Педрільо став проти нього. Вони поб’ють його. Педрільо слід тільки почати.

– Бий його! – заволав Алехо, підстрибуючи.

– Він ще й огинається! – обурився Лало.

Педрільо побачив страх в очах Амаро, побачив, який він худий та слабий, і зрозумів, що нічого геройського не буде в тому, якщо вони його поб’ють. Та знову відчув пекучий біль у долонях, почув вигук Алехо: “Бий його!”, і його охопила така лють, що він забув про все.

– Чому ти виказав мене, донощику?

– Бо не хочу, щоб ти підказував мені, само ти! – Амаро крикнув це йому в обличчя з такою ж злістю, як і у класі. В його очах уже не було страху, – була теж лють.

Педрільо підступив ближче.

Тепер він стояв поряд з Амаро, вищий за нього на цілу голову і вдвоє ширший в плечах. Але новачок не відступив. Він навіть пішов на Педрільо сам, нахиливши голову, силкуючись штовхнути його.

Педрільо ухилився і схопив супротивника за стегна. Якусь мить вони розхитувались, а потім Педрільо підставив йому ногу, і обидва впали у високу траву під захоплені вигуки хлопців. Зверху опинявся то один, то другий, однак частіше Педрільо; вони лупцювали кулаками один одного, але за кожен свій удар Амаро діставав три. Враз Педрільо виринув, сів верхи на нового і придавив його обличчям до землі.

– Будеш лізти, донощик?

Амаро випинався, але це не допомагало, бо Педрільо стояв колінами у нього на плечах.

– Здавайся!

Амаро заскреготав зубами і знову спробував скинути з себе Педрільо. Сльози текли у нього по обличчю, проте він не здавався.

– Смердючий індіянин, – задихався він, – я вб’ю тебе, я всіх вас повбиваю.

Він усе ще не міг поворухнутися. Справді-таки слабак.

Педрільо не тішила перемога, що так легко дісталася йому. Коли б усе робилося як годиться, Амаро мусив би тепер попросити вибачення, і на цьому все скінчилося б. Але ж він не здавався, і Педрільо не знав, що робити далі. Хлопці стихли і спантеличено дивилися на істоту, що ревіла і кричала про вбивство, а сама не вміла навіть по-справжньому битися.

– Що я зробив тобі, йолопе? – люто вигукнув Педрільо. Але це була інша лють, безпорадна.

– Ви вбили мою матір! Ви, смердючі індіяни!

Педрільо був настільки приголомшений, що майже відпустив Амаро.

– А що зробив я?

– Ах ви, шмаркачі!

Чиясь велика рука схопила Педрільо, рвонула його вгору і струсонула так, що аж заметлялася голова.

– Та… та… він почав, – задихався Педрільо, ледве вимовляючи, бо від такого струсу у нього цокотіли зуби.

Перед ним стояв батько Алехо у високих чоботах, у своєму незмінному пом’ятому фетровому капелюсі.

– Материн синок?

Дон Мартін оглянувся на Амаро, але той уже зник. Він був на шкільному подвір’ї. Посварився кулаком, ще раз вигукнув “смердючий індіянин” і зник за рогом.

– Треба ж тобі такого!

Рука нарешті відпустила Педрільо. З-під вусів, що прикрашали широке червоне обличчя, прохопилося кілька незрозумілих звуків. Мати казала, що візники лаються за трьох, а дон Мартін – за тридцятьох візників. Однак зараз він тільки здивовано буркнув, що такий материн синочок, як Амаро, вмів лаятись.

– Ану, гайда по домівках! – гримнув він на хлопців.

Педрільо взяв книжки і пішов з доном Мартіном та Алехо, бо їм було по дорозі. І тому, що батько Алехо знову заговорив про бійку, і про те, що не слід заводитися, особливо з такими хлопцями, як Амаро, Педрільо розповів усю історію. Голос його тремтів від обурення.

– Міський базіка, – сказав дон Мартін, – тільки вони плетуть такі дурниці.

Він широко ступав поряд з Педрільо, справжній білий, та чи спало б йому коли на думку назвати Педрільо “смердючим індіянином”. Для цього справді треба бути міським базікою, а таких у Лейквені небагато.

Дон Мартін майже не слухав його. В голові у нього весь час снувала якась думка, як гірський голуб в сильці.

– Ви чули? – спитав він. – Два чужі військові кораблі стоять біля узбережжя.

Педрільо ще думав про Амаро та бійку, Алехо ж здивовано вирячив очі.

– Які кораблі?

– Звідки мені знати. Вони такі завдовжки, як п’ять будинків, а заввишки – як три. Кілька рибалок прибули з узбережжя, вони бачили їх власними очима.

– На них є гармати?

– Авжеж. Довші за найвище дерево і такі ж товсті. – Дон Мартін розкинув руки, щоб показати, які товсті гармати, і його очі заблищали від гордощів, ніби військові кораблі кинули якір у його власному сараї поряд з фургоном.

Всю дорогу він розповідав лише про те, які великі кораблі і які вони швидкі, і що гармати форту не зможуть заподіяти їм шкоди, не кажучи вже про звичайні рушниці. І тільки коли Алехо поцікавився, чому, власне, вони тут опинилися, він замислився на хвилю і відповів, що не знає, можливо, щось зіпсувалося в машинах, і, певно, вони скоро відпливуть геть.

Потім дон Мартін і Алехо повернули праворуч, а Педрільо пішов далі сам. Він думав про Амаро і ніяк не міг заспокоїтися. Мимохіть йому пригадалися два чужих військових кораблі. У кого був такий корабель, той міг плюнути на всіх міських базік, на нового, на пана Манрікеса і на додачу на вчителя.

Мати чекала на нього.

– Де ти був так довго?

– Пройшовся трохи з Алехо та доном Мартіном.

– Чому з доном Мартіном? Що з ним?

– З ним нічого.

Він з трудом, ніби лебідкою, витягав з себе кожне слово і дивився на матір очима обвинувача, це вона сказала, що всі – люди, а воно он як вийшло. Про те, що сталося, про те, що не виходило у нього з голови, він заговорив тільки тоді, коли вони сіли за стіл і почали їсти суп з квасолею.

– Новий крикнув, що індіяни вбили його матір. – Педрільо не зводив з матері очей, щоб побачити, як вона реагуватиме.

Мати їла, і тільки її темні очі примружились, але одразу ж стали спокійні.

– Є добрі і погані індіяни, так само, як є добрі і погані білі.

– А він кричав, що вбиватиме за це всіх індіян.

Тепер мати відклала ложку, і її голова з чорним вузлом волосся на потилиці здригнулася.

– А якби її убив білий, то він кричав би, що вбиватиме всіх білих? Так кажуть тільки ті, хто ненавидить індіян, ті, хто не хоче миру. Для них індіяни завжди в чомусь винні, як не в одному, то в іншому. – Вона розгнівалася не на жарт, і від її гніву Педрільо стало легше. – Якби було так, то жодного білого вже не лишилося б живим, стільки лиха вони нам заподіяли. А ворухни хоч пальцем індіянин, щоб захиститись, одразу почнеться пекло.

Мати почала так мити казан, що ложка різко чиркала по залізному дну. По обіді вона підійшла до Педрільо, обняла його, поцілувала, назвала “мій хлопчику”, потім обняла ще раз. Педрільо сидів прямий, як палиця, бо, власне, був уже надто дорослий для цього, але все-таки йому було приємно. Він вийшов надвір і щось засвистів.

Антонія глянула йому вслід. Так, це добре, що він живе у Лейквені, що вчиться і не залишиться неосвічений на все життя. А може, це й недобре, іноді вона губилася, не знала, що тут переважає: добре чи погане. А тепер і поготів не розуміла цього.

Вона порадиться з Хуаном, хоча наперед знала, що нічого з цього не вийде, бо вже не раз розмовляла з ним. Коли б то вона знала, що було правильно, а що – ні.

Потім подумала, що новий учень – син лейтенанта, і, певно, на все дивиться очима свого батька. Батько його буде начальником Хуана. До самого вечора Антонія не могла заспокоїтися.

А пан лейтенант теж багато думав у той пообідній час, та не стільки думав, як лютував. Це була холодна, шалена лють, від якої нили зуби так, що, розмовляючи, він ледве розтуляв рота.

Заставши Амаро в сльозах і побачивши розірвану сорочку, він спочатку мовчав. Потім почав кричати: “Хіба я не казав тобі, щоб ти не зв’язувався з тією сволотою! Перший день пішов до школи і тебе відлупцювали, як собаку!”, а згодом вигукнув: “Ти ж Ірігоєн, розумієш, Ірігоєн!” Та поступово він заспокоївся. Мати Алехо випрала Амарові штани, зашила сорочку, сльози його висохли. “Він ще буде жрати у тебе з руки, – втішив лейтенант свого сина, – почекай-но”.

Він не міг довго лишатися вдома. Треба було йти на службу, а лейтенант завжди був пунктуальний. Нехай солдати бачать в ньому взірець для себе, нехай бачать – це не капітан Васкес, який так недбало ставиться до свого обов’язку охороняти кордон від індіян, який терпить у форті сержанта-індіянина, батька розбишаки, що так побив його Амаро. Цікаво було б побачити того хлопця.

Лейтенант Ірігоєн ішов до форту як завжди суворо підтягнутий. Губи у нього були стиснуті ще міцніше, ніж завжди, а кроки ширші. Це була не просто бійка між двома хлопцями вже тому, що один з них червоношкірий, а другий – білий. Білий і червоношкірий – це єдина, найважливіша проблема на кордоні. Тільки тому, що Ірігоєн знав це з власного досвіду, він і став солдатом.

Йдучи через зелені луки до форту, він ще раз пережив те, що сталося п’ять років тому.

Це було перед самим його від’їздом до Парижа на пост радника посольства, він уже сидів, так би мовити, на запакованих чемоданах, коли Ксімена ще раз поїхала до свого мастку попрощатися з батьком. На ній був дорожній костюм, коли вони востаннє їли разом, і у неї сяяли очі, і вона весь час говорила тільки про Париж, про те, як це буде чудово, невимовно чудово. Радник посольства, а згодом, можливо, посол, і до того ж у Парижі. А вона була його дружина. Обоє мріяли про Європу.

Більше він не побачив її. Ксімена хотіла побути там чотири тижні. Але минуло п’ять, шість, більше. Спершу він гнівався, згодом почав непокоїтись, а потім його охопив страх. Нарешті прийшла звістка. Він довго чекав на звістку, але не на таку, ні: арауканці спалили маєток, що містився на давній землі пеуенчів.

Того ж дня він поїхав туди, але нічого не знайшов, крім закіптявлених стін, обвуглених балок і великої купи попелу. Від людей, які жили колись у цьому будинку, не лишилося й сліду.

Тоді він увільнився з дипломатичної служби і вступив до військової школи, хоча був уже не молодий і до того ж фізично слабий для багатоденних маршів та гарнізонного життя на кордоні з індіянами.

Ірігоєн зціпив зуби і витримав усе, навчився стріляти і їздити верхи. А склавши екзамени на офіцера, він, Сергіо Ірігоєн, представник найстарішого роду в республіці, вже наступного дня сидів у поштовій кареті, що везла його до Лейквена, везла за власним його бажанням. Він наполягав на тому, щоб його послали на самісінький кордон.

Він подбає про те, щоб кордон став такий же безпечний, як дитячий майданчик. Для цього насамперед треба довести індіянам, хто тут хазяїн. Вони розуміють тільки лову сили. Це видно й по обох пеуенчах, яких привів його дозор. Жодного слова не витягли з них. Треба діяти рішуче. Капітан Васкес надто млявий. Доброти, поблажливості та терпіння індіяни не розуміють.

Він у всякому разі обходитиметься з ними так, як вони того заслуговують, навіть якщо вони натягли на себе військовий мундир. Нехай хоч і всупереч всьому Лейквену.