Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

XVIII

Все було, як раніше, як до початку всіх подій, як у переддень прибуття Ірігоєна до Лейквена. За вікном повисла чорнильно-чорна ніч. Васкес сидів у своїй кімнаті і слухав перегукування варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий…” Все, як завжди. Небезпека минула, на кордоні спокійно. Проте все було не так, як раніше, і ніколи вже не буде так.

Капітан Васкес почекав, поки перегукнуться всі пости форту. Потім глянув на арауканця, що стояв перед ним. Це був молуч, високий, дужий воїн, він прийшов у форт сьогодні ввечері разом з п’ятьма іншими. Вони з’явилися перед ворітьми зненацька, наче виринули з-під землі, хоча дозори повинні були затримати їх принаймні кілометрів за двадцять од форту. Лейквен ще був на військовому положенні.

Молучі пригнали отару баранів – подарунок на знак дружби від Дикого Коня. А цей воїн, крім того, приніс послання. Васкес роздумував, чи покликати полковника, який фактично командував тут уже три дні, полковника окружного командування. Йому не завадило б почути, що хоче сказати Дикий Кінь. Та потім знизав плечима.

– Кажи!

– Наш вождь посилає тобі тридцять баранів на знак дружби і каже: одного з нашого племені ув’язнили у форті, мого брата по крові. Звільніть його. Він приніс мир і твоїм, і нашим хижам. З ним нічого не повинно статися. Нехай він повернеться до нас і живе у нас, як один з наших. Він оброблятиме поля і навчить нас вирощувати маїс і картоплю, щоб молучі могли жити з своєї землі, в мирі з білими. Я не дозволю, щоб з ним щось сталося.

Васкес зітхнув. Дикуни! Вони ніколи не зрозуміють білих. Коли б це залежало тільки від нього – дарувати Моралесу волю. Він ще раз зітхнув.

– Я вислухав послання твого вождя.

Молуч ждав, що відповість білий капітан Дикому Коню. Але, здавалося, капітан не міг чи не хотів давати ніякої відповіді.

– Наш вождь наказав мені привезти Моралеса в стійбище біля Кам’яної Голови.

Васкес нахмурився.

– Він у тюрмі, – коротко сказав Васкес.

– Моралес буде вільний, – заперечив арауканець. Це було не питання, це було ствердження.

– Як вирішить суд. А тепер ідіть!

– Моралес буде вільний, – повторив арауканець і вислизнув з кімнати.

Це скидалося на погрозу, і Васкес хотів уже покликати його назад, щоб примусити відмовитись од своїх слів, але передумав. Тепер це не мало значення. Значення мало те, що станеться завтра вранці, і він знав, що зробить. Все було добре обмірковано.

Він ходив по кімнаті, чотири кроки вперед, чотири – назад, Хуан Моралес у тюрмі, кращий штабс-сержант кордону! Він чекав суду: мусив бути суд, якщо солдат підняв зброю проти свого начальника. Він сам звелів арештувати Моралеса. Але Васкес не хотів його засудження і мрнш за все такого вироку.

Він знову подумав про воїна молучів, який тільки-но стояв у кімнаті і переказував йому послання свого вождя. Дикуни, так! Але вони знали, що існує вірність і справедливість. І вони відстоювали це.

Пани з окружного командування проти? Вони хвалилися, страшенно хвалилися. Вже через чотири дні приїхали полковник і два майори – судді, а також дві поважні особи – захисник і прокурор. О, все йшло як і годилось, у строгій відповідності з статутом. Каштан Васкес стиснув від огиди губи. А його вони примусили бути судовим засідателем.

Тільки чотири дні потрібні були їм, щоб учинити суд над індіянином Хуаном Моралесом, який застрелив білого. Процес над Аврелієм Антуаном тягтиметься місяці. А наказу окружного командування, про який він просив кілька тижнів тому, наказу, як йому бути з пеуенчами і французами, він чекав і досі. Коли б не Моралес, оце чекання дуже дорого обійшлося б Лейквену і всій прикордонній провінції. Загроза війни з індіянами та іноземна інтервенція не викликали такої реакції, як звістка про смерть Ірігоєна.

Він не втримався від гіркого зауваження. Однак пап полковник тільки подивився на нього з неприхованим здивуванням – з цим покінчено.

З цим покінчено! Не слід було додавати, що Моралес мав якісь заслуги. Тоді, може, треба додати, що він заслужив орден, застреливши Ірігоєна. П’ять панів з окружного командування винесли вирок ще до прибуття в Лейквен. А він був засідатель військового суду – у строгій відповідності з статутом.

– Заспокойтеся, друже! – крикнув полковник, коли Васкес попросив увільнити його хоч від цього. – Ми тут для того, щоб виконати наш обов’язок – навести нарешті на кордоні лад. Виконуйте й ви свій, або ми притягнемо вас до відповідальності. Дуже легковажно було посилати на індіянську територію з таким дорученням лейтенанта, який тільки-но з училища.

О, нічого не залишилося поза увагою. Пан зрхисник вказав на заслуги сержанта Моралеса, на багаторічну службу в армії, хоробрість, яку вій ще проявив, захопивши Аврелія Антуана. А пан прокурор доводив, навпаки, що не Моралес, а Ірігоєн взяв у полон Аврелія Антуана, і оцю людину, оцього героя, якому колись поставлять у Лейквені пам’ятник, убив Моралес. Захисник і прокурор були гладкі пани, і обоє мали такий вигляд, ніби ніщо не могло їх зворушити…

Суд зважив усе, як належало. Він не присудив зняти сержантові голову на центральному майдані Лейквена, як, власне, вимагала його провина, пан полковник особливо наголосив на цьому. Це було справедливо. Моралес буде розстріляний, він помре як солдат.

Але він помре! Так вирішили пани судді, і вирок виконають уже завтра, через двадцять чотири години після оголошення.

Васкес зупинився біля вікна і притулився лобом до холодного скла. Дикий Кінь казав у своєму посланні, що з Моралесом нічого не повинно статися. Він, мабуть, боявся, що його ув’язнять. Моралес, напевне, теж розраховував лише на кілька місяців в’язниці, інакше він не повернувся б. Вони обидва все ще не знали білих як слід!

А якби Ірігоєна застрелив Медіна? Вони не скарали б його, він знав. Моралеса покарають не за те, що він учинив, а за його червону шкіру і ще більше за те, що він її не соромився. Васкес знав ще одне: на місці Моралеса він зробив би так само.

Капітан пригадав свої думки, коли Ірігоєн наполягав на тому, щоб їхати на чолі загону. Він сподівався, що лейтенант не повернеться. І він справді не повернувся, і Васкес не міг не відчувати себе винним.

Він знову почав ходити по кімнаті, чотири кроки від вікна до дверей і назад.

Право, закон і розум, де вони – де все, у що він вірив, що роками давало йому силу носити оцю форму? Білі повинні виховувати індіян, бути суворими, але справедливими. Всьому кінець!

Двоє індіян було у Лейквені, Курро і Моралес. Одного він не дуже любив, другого поважав, але гордився обома. Вони були живим доказом, якими можуть стати індіяни, доказом, що політика білих на кордоні була розумна. А нині? Курро зник. А от пан Манрікес за ніч придбав крамницю. Жодна людина не знала, звідки у нього взялися гроші і ті товари, що він несподівано добув з своєї комори.

А другого індіянина, його сержанта, завтра вони розстріляють.

Право і закон! Сьогодні він дізнався, що обох контрабандистів – Сабалу і Мендеса – виправдали в окрузі. Бо вони визнали свою провину і повідомили про Білого Короля!

Ні, не можна покладатися на розум взагалі, а він справжній йолоп, коли переконував себе в цьому. Моралес під час суду тримався розумніше за нього. Він відмовився захищатися, сидів, як дерев’яна статуя, не обзиваючись, дивлячись прямо перед собою, ніби дивився крізь стіни і частокіл на широку пампу, що була його рідним краєм, на сонце, яке незабаром він перестане бачити. Коли почався суд, Моралес уже знав, який вирок на нього чекає. А він, білий комендант форту, казав собі все, що спадало на думку, і закривав очі на дійсність.

Моралес відмовився надіти військову форму. Він вийшов до панів суддів у індіянському одязі і його судили як індіянина.

Людина, яка відвела війну від прикордонних земель, одвернула інтервенцію французів! Останні донесення говорили, що французькі кораблі одійшли від узбережжя, вони попливли до Європи, звідки прибули. А Хуан Моралес має вмерти. Ні, ні, тисячу разів – ні! Це було не тільки безглуздо, це був злочин.

І він нічого не міг вдіяти, щоб запобігти цьому. Вирок оголошено; його виконають вранці, через кілька годин. Його заперечення, його докази, його протести було ввічливо, але холодно відхилено. Вирок військового суду не опротестовується. Капітан нічого не міг зробити… Але ж він мусив щось зробити.

Васкес знову зупинився, цього разу біля письмового столу, і подивився на аркуш паперу, на чорнильницю і ручку.

Що буде? Він раніше вважав себе батьком усіх, хто тут жив. Тепер він узнав, що він не що інше, як кат. Він тримав у руках зашморг, який протягом століть висить на шиї індіян, і робив те, що здавна робили всі білі: поволі стягав його все тугіше. Індіян не хотіли ні виховувати, ні цивілізувати, а якщо будь-який з них сам, власними силами утверджувався серед білих, його при першій нагоді усували з дороги.

А він сприяв цьому і всілякими нісенітницями заколисував себе. Все своє життя він побудував на якомусь самообмані, а тепер стояв з порожніми руками. Ні, ще гірше: з закривавленими руками! Він був засідатель суду, який виніс смертний вирок Хуану Моралесу. Чи спитає хтось коли-небудь про те, що цей суд прийняв вирок трьома голосами проти одного? Різниця невелика.

Та й це ще було не все, далеко не все. Були ще погрози Дикого Коня. Він говорив їх серйозно. Арауканці завжди погрожують серйозно. Біс його знає, що він задумав. Може, помститься на білих поселенцях, а може, на перших негоціантах, що з’являться у нього в стійбищі. У всякому разі потече кров, і на кордоні знову зникне спокій. Добре, що хоч Дикий Кінь ще не знає про вирок.

Капітан похитав головою. Нехай далі все йде без його участі! Два широких кроки, і він опинився біля столу. Сів і написав до військового міністерства республіки. Капітан Васкес просив відставки.

Вони все навантажили на підводу – все, що брали з собою. Це було досить мало. Багато їм не потрібно, адже вони їхали до молучів, туди, звідки прийшли батько і мати. Поки що туди їдуть тільки вони з матір’ю. Батько приїде згодом. Вони ув’язнили його у форті, чому, Педрільо не знав, але щось він зробив з тим, хто ненавидів індіян, з лейтенантом Ірігоєном. Як тільки батька звільнять, він приїде до них.

Вони житимуть, як усі індіяни, а що не потрібне їм, лишається тут: важкий, вимитий стіл, солом’яний матрац Педрільо, ліжка. Плуг вони забрали, інші знаряддя і все зерно, яке було в коморі, – теж. Батькова військова форма висіла на цвяху на стіні. Певно, він надіне її, коли їхатиме до молучів.

Педрільо востаннє оглянув кімнату. Все було, як раніше, або майже так. Подекуди чогось не вистачало, приміром, двох мисливських рушниць, які завжди висіли на стіні. Ні, все-таки у кімнаті було не так, як завжди, вона була якась покинута, порожня. Потім мати дмухнула на свічку, і все разом скінчилося. Чорна темрява поглинула їхню домівку і ніколи вже не віддасть її.

Вони їхали геть, хоча була ніч. До світанку добрих три години. Вони їхали до форту попрощатися з батьком, а потім уже поїдуть до молучів, у одне з стійбищ у передгір’ї.

Педрільо ні разу не оглянувся. Вони їдуть до молучів, це було добре, але й боляче. Рипіли колеса навантаженої підводи і чути було тупіт корів, волів і коней, які йшли за возом. Він не попрощався з Алехо. Раніше вони були добрі друзі, але потім Лейквен ніби охопила лихоманка, і тепер вони вже не друзі, бо Алехо білий, а він червоний. Колеса рипіли. Він забув змастити їх.

Ось тут він звертав з дороги, йдучи до Млинової річки, а прямо – ходив до школи. І вчителя пін більше не побачить, і це радувало його так само, як радувало те, що він виїжджав з Лейквена. Підвода повернула ліворуч до форту.

Педрільо промерз, бо ніч була холодна. Хлопець обгорнув ковдрою ноги. Мати сиділа поруч, дуже прямо, і, здавалося, була зайнята тільки кіньми. Краєм ока він позирав на неї, але вона не помічала сина.

Тож він не ходитиме до школи в місті, до навчають будувати будинки і мости, принаймні поки що не ходитиме. Вони їдуть до молучів, там поставлять собі хижку, як у всіх молучів. Тільки житимуть вони не з полювання, як інші арауканці, і не розводитимуть овець: вони оброблятимуть поля, вирощуватимуть пшеницю, маїс та картоплю. І якщо всі їм допомагатимуть і теж вирощуватимуть пшеницю і маїс, то разом вони, може, зберуть досить грошей, щоб Педрільо міг піти до міста і навчитися всього, чого там навчають. А коли повернеться, то відкриє у молучів школу, більшу, ніж у пана Гонсалеса. Але він ніколи не житиме серед білих, як батько.

Так казала мати. Батько, звичайно, буде тут недовго. Коли він повернеться до них, мати не знала, але скоро.

Вони їдуть з Лейквена. Він знайде собі серед молучів справжнього друга, як батько, коли його ще звали Стрілою, і ходитиме з ним полювати на пуму. Йому не хотілося ніколи зустрічатися ні з Алехо, ні з жодним білим з Лейквена. За спиною на підводі щось заворушилося. Вони взяли з собою собак, без яких білі запалили б у них дах над головою.

Чути рипіння коліс. Навкруги глупа ніч. Ще не співав жоден півень. Лейквен спав.

Темною громадою виріс перед ними форт. Ворота були відчинені, тоді як завжди на ніч їх зачиняли. Може, тут чекали на них, може, знали, що вони прийдуть попрощатися з батьком.

Так, тут знали. Біля воріт стояв Медіна і мовчки провів їх до невеличкої в’язниці в дальньому кутку подвір’я. Мати теж нічого не сказала. Вчора ввечері вона була тут. Шарудів гравій. Треба б уже підсипати його. Потім клацнув у замку ключ.

Батько сидів за маленьким столиком. На столі стояли миски й тарілки і навіть пляшка вина. Солдати принесли йому їсти серед ночі, смачної їжі. А він ні до чого не доторкнувся. Вони ж не хотіли йому нічого поганого, це видно, і, звичайно, його скоро випустять. Тільки чому мати так дивиться на миски і тарілки, як на щось дуже страшне. У неї раптом почервоніли очі. І вчора вона теж повернулася від батька з червоними очима.

Педрільо ніколи думати над цим, йому треба попрощатися з батьком. Хлопець одягнувся, як індіянин, очі у нього блищали. Та не від радості блищали вони, швидше від лихоманки.

– Добридень, тату.

– Добридень, хлопчику.

Вони не могли сісти, бо в камері не було стільців, крім того, на якому сидів батько. У кутку в’язка соломи. Медіна вийшов. Чому він ходив так тихо і чому не сказав ні слова?

– Мати каже, що ти скоро прийдеш, – глянув Педрільо на батька.

– Так, хлопчику, скоро, – батько говорив якось неуважно, ніби збирався у далеку подорож і думки його вже були не тут.

– Ми взяли з собою плуг і все, що нам згодиться у молучів. Ледве підняли. Він важкий.

– Добре, ти вже мужчина. Допомагай матері у всьому. Ти чуєш, хлопчику?

– Чую, тату. – Він знову допитливо подивився на нього. – Але на якому коні ти приїдеш? Ми забираємо всіх.

Він почув схвильоване дихання матері, а батько закліпав повіками.

– Я куплю нового.

– А мати каже, що згодом, я, може, все-таки ходитиму до школи в місті.

– Йди до школи, хлопчику. Але ніколи не забувай, що ти індіянин, ти мусиш вчитися за всіх індіян. Ніколи не роби того, чого не розуміють інші, щоб ти ніколи не був самотній. Один ти нічого не досягнеш. Ти тільки піщинка, яку жене вітер. Якщо у тебе будуть індіянські друзі, навчи їх читати та писати, навчи всього, що знаєш сам, і на полі навчи працювати теж: як треба орати, яке зерно відбирати для наступного посіву. Що знаєш ти, повинні знати всі, і тому тобі треба завжди жити серед індіян, і якщо ти підеш од них, то ніколи не йди надовго. Повір мені, один ти нічого не досягнеш.

У Педрільо щось занило в душі. Батько говорив так, ніби вони довго-довго не побачаться.

– Але ти ж повернешся, поки мені йти до школи?

Він знову почув схвильоване дихання матері, і батько знову закліпав повіками.

– Так, хлопчику, повернусь.

Увійшов Медіна і став біля дверей.

– Прощай! – Мати й не глянула на батька, простягаючи йому руку.

– Прощай, хлопчику! – Пальці у батька були сухі й гарячі. Може, у нього справді лихоманка. Мабуть, так і є, тому він і говорив так дивно.

Вони вийшли з форту, сіли на підводу і поїхали прямо в пампу. їхали повільно і часом Педрільо здавалося, ніби мати тихо схлипує. Та він нічого не міг бачити, бо було темно, і, мабуть, то йому ввижалося. Чого б їй плакати? Батько невдовзі повернеться, а вони житимуть тепер серед індіян, де ніхто не поглядатиме на них скоса. Думками Педрільо був уже більше у молучів, ніж у Лейквені.

Годин через дві почало світати. Защебетали пташки, захиталася трава, а коли з-за гір виглянуло сонце, мати натягла віжки, і Педрільо тепер уже ясно побачив, що по щоках у неї текли сльози. Вона схилила голову набік, ніби прислухалася, чи не чути чого звідти, звідки вони їхали, від форту. Та він лишився надто далеко, щоб можна було що-небудь почути, навіть постріли.

Цієї ночі вартовий біля воріт форту довго бачив світло у вікні капітана. Десь о третій годині ранку – жінка і син Моралеса вже поїхали – Васкес навіть пішов у стайню і власноручно осідлав свою кобилу. В будь-яку іншу ніч вартовий здивовано похитав би головою, що капітан збирається їхати кудись так пізно. Та цієї ночі все було не так, як завжди. Якби міг, він і сам не лишився б тут, не гнітив би себе тим, на що доведеться дивитися, що станеться з появою перших сонячних променів.

Однак біля самих воріт капітан роздумав, прив’язав кобилу, буркнув, що начебто зараз повернеться, і пішов назад.

Вартовий почув, як клацнув замок у дверях комендантської, але у вікні світла не було. Може, Васкес завісив його.

Солдат підійшов до кобили і погладив її. Вона зафоркала і нетерпляче почала бити передніми копитами. Приємно відчувати поряд щось живе. Солдат повів плечима, йому було не по собі. Яке щастя, що індіяни знову втихомирилися. Хто знає, що могло б скоїтись такої ночі.

Справді було дуже темно. Вартовий не бачив, що капітан за хвилину знову вийшов з будинку, цього разу в шинелі, і обережно причинив за собою двері. Не бачив він і того, що сталося в дальньому кутку подвір’я.

Васкес пішов до в’язниці. Він ішов спокволу, але не тільки тому, що не хотів поспішати. Дорога здавалася йому нескінченною. Він випустить Моралеса! Він піде до нього в камеру, віддасть йому свою шинель, а сам займе його місце, поки Моралес втече на коні, якого він прив’язав біля воріт. Це було єдине, що йому лишалося зробити.

Він знав, що це означало: трибунал, розжалування, ув’язнення. Але він мусив звільнити Моралеса, він не міг інакше. Васкес пережив усе наперед. Ось тут, на оцьому подвір’ї, стоятиме він перед вишикуваним полком, його полком, а вони під барабанний дроб зірвуть з нього погони, відстебнуть шаблю і переламають її. Пан полковник з округи стежитиме за цим. Капітан Васкес пішов ще повільніше.

Перед в’язницею він оглянувся. Вартового не було. Може, десь біля огорожі. Капітан ступив кілька кроків у непроглядну темряву – за крок не було нічого видно. Ногою зачепив щось м’яке. Вартовий без пам’яті і зв’язаний.

Васкес витяг з кишені револьвер і прислухався. Йому почулося, ніби від огорожі долинуло тихе шкрябання, мовби хтось обережно перелазив через дерев’яну стіну. Капітан навмання рушив уперед. Рукою намацав щось вузьке, тверде – ремінь, зачеплений за зубець частоколу. Він ще розхитувався. Певно, по ньому тільки-но піднявся той, хто проник сюди.

Васкес усе зрозумів. Він уже відкрив було рота, щоб зняти тривогу, та відразу й закрив його. Засунув револьвер і пішов навшпиньки до дверей в’язниці. Вони були відчинені. Пташка вилетіла: Дикий Кінь не гаяв часу.

Капітан прислухався. Він довго стояв так, але ніде нічого не було чути. Моралес і молучі, які звільнили його, вже, напевне, були далеко. Його рішення прийшло надто пізно. Він відчував сором і водночас полегкість. Йому можна зняти мундир з честю.

Раптом він уявив, яке обличчя матиме вранці пан полковник з округи, і засміявся.

Ще обережніше, ніж до того, він прослизнув до будинку комендатури. Однак не зайшов, а тільки відчинив двері і знову, грюкнувши, зачинив їх. Потім повернувся і пішов до воріт, твердо ступаючи, так що шарудів гравій під його чобітьми.

Вартовий швидко відскочив од кобили і приставив рушницю до ноги. Та Васкес і не глянув на нього. Він сів на свою кобилу, звелів відчинити ворота і поскакав У ніч.

– За півгодини повернуся, – кинув він через плече.

Вартовий спантеличено підвів голову. Слова Васкеса пролунали так, ніби він просвистів якусь пісеньку.