Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

XV

– Завтра я не прийду.

Антонія уважно подивилася на дона Мартіна. Вона повільно опустилася на стілець, так повільно, начебто щось зломилося у неї всередині, і довго дивилася на білого.

– Але… але чому?

– Нема часу! – Дон Мартін говорив різко, майже грубо. А водночас тримався так, наче боявся цієї маленької індіянки, і вона знала, що він бреше; тепер нічого було ні возити в місто, ні привозити звідти, і часу дон Мартін мав більше, ніж йому було потрібно.

– Ви обіцяли Хуанові допомагати.

– Це було два тижні тому.

Т він сказав, що люди почали плести, ніби Хуан зрадник. Знадвору чулися удари сокири: то Педрільо рубав дрова. Хлопець допомагав матері. Допомагав дома, бо не міг ходити до школи. Це було занадто, занадто…

– І ви вірите цим балачкам?

– Зовсім не вірю.

Наїжачені вуса надавали дону Мартіну, як завжди, свавільного і впертого вигляду, але здавався він пригнічений і втомлений. Він збентежено глянув на Антонію і знову відвів погляд до вікна.

– В такий час треба триматися своїх. Сорочка ближче до тіла, ніж піджак.

Жителі приперли його до стінки, загрожували, що жоден білий ніколи не користуватиметься його послугами, якщо він допомагатиме червоношкірим. Антонія розуміла його, розуміла дуже добре. І водночас ненавиділа.

Біля дверей дон Мартін зупинився.

– Що настануть інші часи, – сказав він напіввтішаючи, напіввибачаючись.

– А хто принесе їх, ті інші часи? – Вона пильно глянула на нього, і її голос здригнувся від глузування. – Пан Манрікес? Чи, може, ви?

Щоки дона Мартіна спалахнули, мовби жінка надавала йому ляпасів. Він вийшов, не сказавши більше й слова.

Вона слухала, поки затихли його кроки, почула, що в хліві реве худоба, подумала про ріпу, яку пора було викопувати, і не витримала. Схилила голову на руки і заплакала. Це було занадто, понад людську силу. А що буде, коли настануть жнива? Вже більше тижня нема Хуана. Що скаже він, коли повернеться? А чи повернеться?.. Гнітючий страх, з яким їй доводилося боротися кожного дня, з яким усе важче було боротися, з’явився знову. А якщо не повернеться?.. Це було занадто, занадто, і який сенс взагалі мало все це?

Вона почула, що Педрільо складав у кухні дрова, і опанувала себе.

– Мамо!

– Що?

– Алехо прийде сьогодні ввечері.

– Звідки ти знаєш? – спитала вона хрипко.

– Я вчора зустрів його. Він бачив на луках дона Мартіна сліди пуми, і ми хочемо підстерегти її. Може, вона прийде.

– Вчора? Дивно. Не чекай свого Алехо. – Мати вимовила це сердито, ніби у тому, що Алехо зробив і не зробив, був винен він, Педрільо.

Хлопець увійшов до кімнати.

– Він хворіти?

– Так, у нього хвороба білої людини. – І по короткій паузі додала: – Його батько но хоче більше працювати у нас.

Вона побачила збентеження в очах сина, яке поступово змінювалося розумінням.

– Алехо не такий, Алехо не такий. Він при вчителеві побив нового, бо той сказав… – і замовк.

– Він білий, – гірко відповіла Антонія, – і якщо на те пішло, нема добрих і поганих білих, є тільки білі. – І, помовчавши, додала: – Нам доведеться самим усе робити.

Він проковтнув сльози й хоробро сказав:

– Ну, й робитимемо.

В цей перший день вони справді зробили все, але Педрільо довелося нелегко. Треба було носити мішки, сіно, доїти корів, копати, годувати курей, поливати город. Педрільо носив, копав, поливав. Весь день він думав про слова матері, що немає добрих і поганих білих, є тільки білі. А раніше вона казала, що всі – тільки люди, і він повірив. Тепер йому заборонили ходити до школи, бо пан Гонсалес і капітан Васкес теж були тільки білі, і цього разу мати мала рацію. Ну, тоді індіяни теж тільки індіяни, і віднині – щоб йому крізь землю провалитися, – якщо він будь-коли хоч гляне на білого.

Ввечері у нього боліло все тіло, він був наче дерев’яний і ледве міг зігнутися.

Вони саме вечеряли, коли знадвору почувся свист. Мати удала, що не чує, Педрільо теж мовчки черпав собі ложкою. Свист почувся вдруге. Педрільо занепокоєно закліпав очима і покосився на матір, але та не глянула на сина. Надворі свиснули втретє, так близько і так сильно, що задзвеніли шибки.

Педрільо відклав ложку.

– Я вийду на хвилину.

– Гаразд. – Вона промовила це невдоволено.

Алехо стояв, прихилившись до колодязя.

– Чи ти оглух? – спитав він нетерпляче.

– Ні, не оглух, та не бігатиму ж я вистрибом, тільки-но хто свисне.

Педрільо стояв перед Алехо, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені, готовий щомиті повернутися спиною.

– Який гедзь тебе укусив? – здивувався Алехо.

Він був другом Педрільо і навіть бився за нього. Але він був білий, дуже білий.

– Ніщо мене не кусало.

– Підемо на пуму чи ні?

Алехо тримав мисливську рушницю дона Мартіна, місяць світив уповні – можна було легко вистежити пуму, якщо вона справді з’явиться, і Педрільо охоче пішов би. Він ще не вбив жодної пуми, а люди казали, що це зовсім легко, адже пуми боязкі. Та Педрільо втомився і погано себе почував, а все тільки тому, що дон Мартін залишив матір напризволяще.

– Не хочеться.

Алехо закліпав. Він добре знав, чому Педрільо не хоче.

– Батько працював би. Ти знаєш, він нічого не має проти індіян, але не буде ж він з усіма сваритися, навіть з тими, з форту.

– Авжеж, краще посваритися з нами, звісно!

– Не верзи дурниць, – буркнув Алехо. Він пильно подивився на товариша. – Хіба він винен, що ви, індіяни, починаєте війну, – гордовито додав він.

– Ви, індіяни… – насмішкувато промовив Педрільо. – Білий Король і французи, теж, виходить, арауканці. А таких, як вчитель, пан Манрікес та багато інших, хто ненавидить індіян, ви, білі, так само не помічаєте. Які-то невинні ягнята!

– Я не за них!

– Але ти нічого їм не зробиш, і твій батько теж. Ви, білі, боягузи, ви не хочете бруднити руки.

Це було несправедливо, Педрільо розумів. Алехо завжди захищав його, але він повинен був на комусь зігнати злість.

– Що ти мелеш, – дорікнув Алехо.

Він був збентежений і пригнічений. Досі Педрільо був його найкращий друг. Щось стало між ними стіною.

– Це ж не стосується вас, – примирливо сказав Алехо. – Ти і твій батько – порядні індіяни.

– Порядні індіяни, – фиркнув Педрільо. – Ви, білі, начебто сидите на троні і вказуєте: ти – порядний, а ти – не порядний. А хто вас посадив на трон, га? Вчитель і пан Манрікес, зрозуміло, – порядніші за найпорядніших індіян тільки тому, що у них біла шкіра, так? Нас це не стосується, а тільки мені заборонили ходити до школи, а твій батько з своєю білою шкірою надто гарний, щоб працювати у нас. Ось які ви порядні!

– Слухай, я не дозволю ображати свого батька, навіть тобі не дозволю! – Алехо теж поступово почав злоститися. – Навіть тобі, ні… ти… індіянська наволоч.

Педрільо плюнув йому під ноги, а Алехо дав йому такого ляпаса, що Педрільо раптом побачив на небі вдвоє більше зірок, ніж там було.

Вони зчепилися битись. Педрільо не хотів битися з Алехо, адже вони були друзі. Та Алехо був білий, і він ненавидів його за це, ненавидів його за усіх білих, за пана Манрікеса і вчителя, і за усіх інших, яких не міг побити. Він ударив Алехо в губи, в ніс, у той самий ніс, якого йому кілька днів тому розбили за нього, бив і ненавидів не тільки його, а й самого себе. Він навіть не відчував болю у м’язах і кістках. Він був лише гнів і сила.

Але й Алехо був дужий і теж розлючений, і все-таки не такий дужий і розлючений, як Педрільо. Бився він не так добре, бо у нього не було ненависті. Піднімаючи куряву, хлопці лупцювали один одного. Педрільо попав Алехові в обличчя, а той дав йому в живіт так, що перехопило подих, і тоді Педрільо ще раз вдарив його в обличчя.

Обхопивши один одного, вони тупцювалися, хиталися на всі боки, впали па землю і нарешті покотилися по калюжах. Педрільо опинився зверху. Він став колінами на груди і знову вдарив Алехо, а той стогнав і вже по оборонявся.

Педрільо підвівся.

– Забирайся геть, слизняк білий, – задихаючись, крикнув він. – Якщо спіймаю тебе ще, уб’ю, чуєш! Уб’ю!

Алехо ледве підвівся. З носа у нього текла кров. Як і тоді, коли він стояв за Педрільо проти всього класу, а тепер його розбив сам Педрільо. Алехо сів на край колодязя і витер обличчя. Потім узяв рушницю і пішов, не промовивши й слова. Біля воріт він повернувся і посварився кулаком.

Педрільо жбурнув услід йому камінь.

– Геть звідси! – закричав він. – Геть, біла погань!

Він, спотикаючись, повернув до хати. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася мати з рушницею в руках.

– Що тут?

– Нічого. Попсував Алехові його білу шкіру.

Вона пропустила сина в кімнату, глянула допитливо і стурбовано сказала:

– Я думала, він твій друг.

– У мене нема білих друзів.

– Якщо до нас прийшов білий, ми не повинні бити його по руці, – пробувала вона переконати Педрільо, пояснити йому.

– Так, він прийшов уночі, а вдень його батько надто гарний, щоб працювати тут.

Це було несправедливо. Та Педрільо відчував тільки те, що шкіра у нього червона, і ненавидів усіх, у кого шкіра була не така.

– До міста мене не затягнеш і десятьма кіньми, знай це, і в Лейквені я теж не залишуся. Коли повернеться батько, я піду до арауканців один, якщо ви не захочете.

– Не грубіянь!

Він тільки буркнув щось, похиливши голову, все ще не тямлячи себе від гніву.

– Схоже, ніхто з нас не залишиться тут.

Він бачив, як засмучена мати, трохи заспокоївся і спробував втішити її.

– Почекай, повернеться батько, то покаже їм. – Але він не вірив у те, що казав, і вона теж не вірила.

Наступний день минув, як і попередній, хіба що відра, мішки і сіно були вдвічі важчі, і земля раптом стала вдвічі твердіша, і сонце палило вдвічі пекучіше. Сьогодні вони не зробили всього, хоча працювали від зорі до зорі, а як же буде завтра, позавтра і наступного тижня?

Ввечері Педрільо пішов по воду. Він втомлено переставляв ноги і думав: навіщо їм так мучитися, адже вони не залишаться в Лейквені, принаймні вій, і несправедливо нарікав на батька, що той поїхав собі з солдатами, а їх покинув тут. Було дуже темно, місяць сховався за чорні хмари.

Тільки-но Педрільо хотів опустити відро в колодязь, як хтось схопив його за ногу, хтось засунув йому в рот смердючу ганчірку. Його звалили раніше, ніж він усвідомив, що сталося. їх було щонайменше семеро чи восьмеро. Педрільо силкувався відштовхнути їх ногами, відбитися, але не міг поворухнутись, а від смердючої ганчірки задихався. Вони били його кулаками, били ногами, хтось ударив навіть палицею. Вони припиняли на мить – і знову починали бити. Спершу він чув голоси і пізнав серед них голоси Лало та Алехо, потім уже нічого не чув. Коли нарешті вони покинули його, Педрільо лежав не рухаючись. Так і знайшла його мати, котра через якийсь час вийшла подивитися, де він так забарився.

Вона втягла його до хати, обмила і перев’язала. Губи у Педрільо були розбиті, під очима синці усіх кольорів веселки, а по ребрах, здавалося, гасав табун коней. Материні руки тремтіли, коли вона перев’язувала сина, і були безмірно лагідні.

– Хто там був, хлопчику мій? Хто це зробив?

– Не знаю, – не зізнався він. Усміхнувся до неї і спробував підвестись, але, одразу застогнавши, упав.

– Лежи, хлопчику, не ворушися.

Вона сіла на край ліжка і гладила його по голові, ніби зовсім маленького.

– Все буде гаразд, хлопчику, все буде гаразд, – тихо мовила вона, а іноді гнівно бурмотіла: – Біла сволота.

Він лежав у ліжку не тільки цього вечора, а й увесь наступний день і ще один, а робота стояла. Мати робила найнеобхідніше. Вперше за тиждень вона пішла до Курро щось купити. Принесла звідти борошна, цукру, привела двох великих напівдиких собак.

– Ми відпускатимемо їх увечері,– сказала вона.

Далі корівника вона тепер не ходила.

– Курро пішов у форт, – розповідала мати, – просити, щоб поставили солдатів біля його крамниці. Він боїться, що золотошукачі все зруйнують. Але капітан не захотів слухати його. У Лейквені порядок, кричав він і вигнав Курро геть. Курро не схожий сам на себе від страху, і ні золотошукачі, ні інші не приходять тепер до нього пити горілку, навіть пан Манрікес. – Вона подивилася на Педрільо, злість на Курро раптом зникла з її очей. – У Лейквені пекло. Замість того, щоб стало спокійніше, становище погіршало. Всі запевняють, що кожної ночі можуть напасти пеуенчі.

– Ти думаєш… думаєш, вони прийдуть?

– Не знаю, синку, не знаю.

Вона сиділа, опустивши голову, і він знав, що мати думає про батька, про те, коли він нарешті повернеться.

Йдучи спати, Антонія взяла з собою заряджену рушницю. Мабуть, через пеуенчів, які не сходили в усіх з язика і про яких казали, що вони хочуть запалити хати поселенців. Педрільо удав, ніби не помітив рушниці, а через кілька хвилин тихенько підвівся, теж узяв мисливську рушницю і поклав біля себе. Нехай тільки поткнуться оті пеуенчі. Він не дасть їм підпалити хату, хоч би вони були сто разів такі ж арауканці, як він.

Серед ночі Педрільо прокинувся. Кроки? Знову. Кімнатою прослизнула мати. Потім надворі загуркотіло. Схоже, ніби перелазили через огорожу. Педрільо схопив рушницю і підповз до вікна, проте було так темно, що годі було щось побачити. Зарипіла огорожа, і почувся шепіт.

Раптом загвалтували собаки, голосно, люто, ніби на когось напали. У відповідь пролунала брутальна лайка, лайка білих, і тупіт чобіт. Поряд гримнув постріл. Це вистрілила мати. Знадвору у відповідь засвистіло десяток куль. Дзвякнуло скло, і Педрільо почув, як кулі вдарили в стелю і стіну. Він навмання вистрілив у темряву. І враз побачив, як над селом спалахнула червона заграва – небо в крові. Пеуенчі? Невже вони напали на форт, але чому ж там усе спокійно?

Педрільо хотів підбігти до матері, та знову затріщали постріли, і він припав до підлоги. Знову вистрілила мати, він вистрілив теж, перезарядив рушницю так швидко, як тільки міг, і вистрілив ще і ще раз.

Надворі спалахнув вогник. Він дугою полетів до хати. І перелетів через неї. Вогняний спис! То це арауканці! Ще один спис упав дуже близько. Педрільо виждав слушний момент і вистрілив саме тоді, коли блиснув третій вогонь. Хтось скрикнув. Певно, куля влучила. Вмокнутий у смолу, запалений спис упав на землю, і в його світлі Педрільо побачив, як тікали троє чоловіків, один з них шкутильгав. Білі! Він добро розпізнав одного з золотошукачів.

Аж тепер нарешті прокинувся форт. Сурма звучно заграла сигнал тривоги, почався галас і біганина. Педрільо і мати вистрілили ще кілька разів, але цього разу ніхто їм не відповів. Заграва над селом розгорялася все дужче. Потім примчали вершники, багато вершників. Солдати!

На кухню вибігла мати.

– Тебе не поранено?

– Це були білі, мамо, – син глянув на неї широко розплющеними очима, – вони хотіли підпалити нашу хату, а самі кажуть, що так роблять індіяни.

Все ближче лунали кроки, і до хати увійшов капітан Васкес, а за ним два солдати. Від гніву він стиснув кулаки.

– Яка наволоч! Я віддам їх під суд!

Мати все ще стояла з рушницею в руках. Педрільо теж не відкладав свою.

– Ваші білі хотіли погратися в індіян, – суворо сказала мати, – але, здається, передумали.

– Ми… ми прибули досить своєчасно, – затинаючись мовив капітан.

– Дуже своєчасно. Якби ми самі не пильнували, то ви б уже ховали нас. – Вона показала головою на вікно. – Що там горить?

– Куррова крамниця. Вони підпалили її.

– А він?

– Не знаємо. Зник. – Капітан закліпав очима. – Ми були там. Силкувалися врятувати, що можна. Тому не прийшли раніше. Але я обіцяю вам, що винні будуть покарані, слово честі офіцера.

Вона тільки мовчки подивилася на нього, а він, збентежено постоявши ще трохи, вийшов.

Капітан Васкес звелів обшукати подвір’я. Знайшли старого пом’ятого капелюха і сліди крові. Він наказав обшукати підряд усі хати в Лейквені і заарештувати негайно всіх, у кого є вогнестрільна рана. Однак – ніде жодного пораненого. Кілька золотошукачів безслідно зникли.

Курро стояв під дверима пана Манрікеса. Він встиг втекти через вікно, відповз і сховався в кущах. Там виждав, поки стих галас і згас вогонь. Вийти він не наважувався. Золотошукачі були проти нього, всі білі – проти нього, а капітан Васкес не квапився захистити його. Треба було переховатися кілька днів чи, може, тижнів, поки все уладнається.

Вночі він прокрався до пана Манрікеса і тепер стояв у нього під дверима. В хаті було темно, і Курро вагався. Страх все ще не покидав його: що сталось би, коли б пан Манрікес не допоміг йому? В котрий раз він казав собі, що пан Манрікес зичить йому добра, і нарешті постукав. Тихо. Ніби шепіт? Він почекав, хотів уже постукати вдруге, але блимнуло світло і двері відчинилися. На порозі стояв пан Манрікес.

– Чого тобі?

Пан Манрікес, цей чемний пан Манрікес, говорив так, ніби Курро був його наймит, і казав йому “ти”.

– Я… я… вони підпалили мій будинок.

Курро побачив, що пан Манрікес одягнений і, можливо, він уже все знає, сам бігав на пожежу. Так ні, він був одягнений у мисливський шкіряний костюм, ніби повернувся з полювання, був з голови до ніг мокрий і забруднений, мов лежав на росяній траві, і на обличчі у нього була порохова пляма. Курро побачив під стіною рушницю.

– Так тобі й треба. Ми не хочемо мати в Лейквені червоношкірої сволоти.

Курро чув слова, однак не розумів змісту. Те, що скоїлося сьогодні вночі, було понад його розуміння.

– Товари, які у вас в коморі, пане Манрікес…

– Що в моїй коморі, то належить мені.

Курро пильно дивився на білого, а той неквапно взяв рушницю і натиснув курок.

– Геть звідси, індіянин! Нам не потрібні тут червоношкірі, і якщо я побачу тебе ще раз…

Пан Манрікес побілів дужче, ніж будь-коли. Деякий час Курро стояв не рухаючись. Потім побіг у темряву, як пес, якому дали штовхана.

XVI

Вершники їхали всю ніч. Фургон покинули і тепер гнали коней попід горами на північ. Простора відкрита пампа лишилася осторонь, хоча їхати по ній було б легше. Вони знали: арауканці із стійбища Білого Короля розшукують їх. Через кілька годин про те, що сталося, дізнаються індіяни сусідніх стійбищ, і тоді вся територія перетвориться на вулик, куди кинули камінь. До кордону їхати ще кілька днів, а в пампі арауканці наздогнали б їх завтра на світанку.

Тому загін вибирав шлях, де їх не могли помітити, тримався узлісся і час од часу звертав вище в гори на кам’янистий грунт, де важче одшукати його сліди.

Хуан весь час тримався дещо попереду, розвідуючи шлях, щоб не наткнутися на засідку; на деякій відстані від загону, по обидва боки, їхали по двоє солдатів, або кілька – в ар’єргарді. Вони їхали так годину за годиною, розміреною риссю, заощаджуючи коням сили. Давно уже зник за ними останній відблиск пожежі у стійбищі пеуенчів.

Перед світанком почався дощ, дрібний, густий дощ, який промочив людей до нитки. Та вони дякували дощу: він змив сліди і збільшив шанси на втечу.

Поволі розвиднялося – це було і краще, бо легше знаходити дорогу, і страшніше, бо тепер арауканці могли їх помітити.

Аврелій Антуан за весь час не вимовив жодного слова. Він їхав між Ірігоєном і Венегасом. Вони не зв’язували француза, щоб він міг сидіти в сідлі.

Та на ранок життя в ньому прокинулося. Він пильно обдивився навколо, оглянув дерева і горби, які, темніючи, виступали з сутінок, і, коли зрозумів, як мало вони проїхали, як глибоко ще перебувають на території індіян, глузлива посмішка скривила його губи. Тепер він їхав повільніше, весь час одстаючи на кілька кроків.

Ірігоєн обернувся.

– Вперед, не дурійте!

– Кінь не йде. Втомився.

Очевидно, Аврелій Антуан уже оговтався від страху, який нагнали на нього Ірігоєн і Венегас. Так само, як і вони, француз добре знав, що арауканці шукають його. Знав також, як далеко ще до кордону.

Венегас мовчки зняв ласо і так стьобнув коня француза, що він злякано рвонувся вперед і перейшов на галоп.

– Так не вийде, – хмуро сказав Венегас. – Якщо думаєш обдурити нас… – Він не закінчив речення і ляснув долонею по кобурі.

Француз не відповів.

Першу половину дня їхали без відпочинку, пускаючи коней то риссю, то кроком. Двічі перетинали сліди копит, одного разу папівзмиті, вдруге – залишені хіба що півгодини тому, так виразно проступали вони на вологій землі. Ніхто не мовив і слова. Всі знали, що означали тут чужі сліди, і кожен, здавалося, складався тільки з вух та очей, так напружено придивлялись і прислухалися вони до лісу і зеленої стіни кущів.

Хуан іноді їхав на п’ятдесят, іноді на сто метрів попереду. Солдати то бачили його між деревами перед собою, то він зникав, і тільки слід його коня вказував напрямок. Моралес був одягнений як індіянин. Раніше йому ніколи було переодягтись, а тепер і ніяк: одяг лишився у фургоні.

Француз вперше побачив його вранці. Він витягнув шию, помітивши Хуана, і повернувся, високо звівшись на стременах, роздивляючись, чи той справді індіянин, а чи переодягнений білий. Це так захопило полоненого, що він мало звертав уваги на дорогу і кінь його весь час спотикався.

Після полудня дощ ущух. Вітер розігнав хмари, і крізь блакитні віконця на небі проглядала біла засніжена вершина гори. Тільки тепер загін зробив привал.

Так було безпечніше, бо, по-перше, тепер лишали чіткі сліди, а по-друге, і людям, і коням потрібен був відпочинок. Скочивши з коней, солдати трохи перекусили, – холодним, бо про вогнище годі було й думати, – і лягли спати. Десь опівночі мали рушати далі.

Хуан весь час відчував на собі дві пари очей: допитливий погляд француза, що вивчав його обличчя, та похмурий Ірігоєна, не на обличчі, а на одязі – індіянському одязі і налобній пов’язці, яку Моралес знову пов’язав на голову. Хуан сподівався, що після всього, що він зробив, лейтенант примириться з його червоною шкірою, і помічав, що Ірігоєн справді боровся сам з собою. Та примиритися з червоною шкірою було вище його сил, про кого б не йшлося.

Згодом Хуан лежав поряд з Медіною на ковдрі і дивився в темніюче небо, по якому швидко пливли па північ хмари, туди, куди треба було і їм. Він страшенно втомився, але спати не міг. Не покидали думки про те, як довести справу до кінця. Це тільки початок дороги, де йшлося про життя чи смерть. А де ховаються арауканці, що переслідують їх? Далеко вони чи близько, може, вони вже напали на слід своєї здобичі і оточують їх? Він знав, що й Медіна не спить, і, мабуть, усі інші теж, незважаючи на втому.

– Чи вони все ще шукають нас?

Хуан глянув на Медіну і побачив, що той набивав люльку.

– Атож! Вони шукатимуть нас, поки не дізнаються, де ми. І насамперед намагатимуться відрізати нам шлях до Лейквена.

Медіна подивився на Антуана.

– Нічого це не дало, вони все-таки нападуть на форт.

– У них тепер нема зброї, – похитав головою Хуан, – або тільки та, яку вже роздали. І французи не допомагатимуть їм. Тим потрібне не просто повстання індіян, а таке, на чолі якого стояв би їхній Аврелій Антуан. Без зброї і без допомоги зовні молучі не підуть з ними. Б’юся об заклад, що за два – три тижні, а може й раніше, вони роз’їдуться по домівках. А самі пеуенчі небагато зроблять. – Він помовчав. – Аби тільки вони не повернули собі Білого Короля, принаймні живого, навіть якщо вони… якщо вони доженуть нас.

Він загорнувся в ковдру, і Медіна теж не сказав, більше ні слова.

Вартували по черзі. Хуану випало вартувати останнім, перед тим, як вирушати. Коли стемніло, він задрімав і прокинувся, коли Венегас штовхнув його в плече.

– Твоя черга.

Чорна голова нахилилася до нього, коли він натягав чоботи.

– Собака, пропонував мені гроші, якщо я відпущу його, цілу купу. – Голос Венегаса дрижав од обурення. – І навіщо ми тягнемо з собою оцього негідника, я, далебі, не знаю.

– Бо краще судити його там, ніж розстріляти тут. Французи тоді спробують ще раз.

– Біжать до індіянської наволочі, яка… – Венегас збентежено замовк.

Хуан підвівся. Він відчув, як кров ударила йому в обличчя, і мовчки взяв рушницю. Всі вони однакові, оці білі, навіть найкращі.

– Я… я обмовився… – затинаючись, почав Венегас.

Але Хуан, не слухаючи, пішов в обхід табору. Ноги ледве згиналися, руки теж. Пройдено довгий важкий шлях, а ще трудніший лежав попереду. Повільно брів він табором. Пічний вітер шелестів листям, десь скрикнула совка, у тривожному напівсні мурмотіли солдати. Хуан не дуже вслухався.

Що криється за оцим усім! Він ризикував своїм життям, аби зберегти на кордоні мир, він, індіянин, а розв’язували війну білі. Та па це не зважали. Зважали тільки на колір шкіри, а індіяни були для білих наволоччю. Якщо чогось торкається, то навіть Медіна не довіряє йому, а Венегас… Хуан зціпив зуби. І все-таки він доведе справу до кінця. Він примусить їх поважати його, навіть всупереч їхньому бажанню.

Він підійшов до Антуана. Отже, пташка хотіла випурхнути. Та обережність ніколи не завадить. Він одкинув ковдру і перевірив на ногах француза пута. Все гаразд. Випроставшись, він зустрівся поглядом з широко розплющеними очима Білого Короля. Той не спав.

– Ти арауканець?

Не питання здивувало Хуана, а те, що сказане воно було по-арауканському. Він кивнув ствердно.

– З якого племені?

– Молучів.

– У моєму стійбищі багато молучів. Чому ти допомагаєш ворогам свого народу?

– Ворог мого народу – війна, – схвильовано видихнув Хуан.

Антуан, здавалося, не чув. Він сів.

– Допоможи мені втекти. Я дам арауканцям нову зброю. Ми проженемо білих, і вся країна належатиме вам. А ти станеш вождем у своєму племені.

– Арауканці проженуть і твоїх французів.

– Ви не втечете, – пригрозив Антуан. – Завтра мої люди доженуть вас, і ти помреш. Раджу добром: допоможи мені втекти!

– Якщо твої люди звільнять тебе, тобі не потрібна моя допомога.

– Що ви робите біля полоненого? – У Ірігоєна був легкий сон, він ніби виріс з-під землі за спиною Хуана.

– Перевіряв, чи міцно зв’язані ноги, лейтенанте.

Ірігоєн нахилився і помацав вузли на мотузках.

– Про що розмовляли з ним?

Хуан завагався.

– Він умовляв мене допомогти йому втекти.

Навіть у темряві Хуан відчув недовірливий погляд Ірігоєна.

– Ідіть на свій пост.

Хуан повернувся.

– Та зніміть з лоба оту кляту індіянську пов’язку. Вона ж ні до чого. Чи у вас так швидко виросло волосся?

Хуан не був упевнений, що в словах був глум, і удав, що не почув.

– Я звелю заткнути вам рота, – на весь нічний табір пролунав голос Ірігоєна, – якщо ви ще хоч раз відкриєте його.

Незабаром усі були на конях. Знову мовчазний загін просувався крізь ніч, і знову вів його Хуан. Вершники піднялися схилом гори ще вище, ніж учора, вибирали зарослі лісом і кам’янисті місця, де не лишалося слідів. Тепер небезпека загрожувала їм не тільки знизу та з боків, вона загрожувала їм і спереду. Арауканці могли бути скрізь, і в одному не доводилось сумніватися – шукали вони білих надзвичайно пильно.

Сьогодні загін прямував уперед ще повільніше, по-перше, грунт був гірший, по-друге, і коні, і люди не відпочили як слід. Вони були в дорозі десять днів, двічі перейшли гори і сиділи в сідлі уже двадцять вісім годин, майже не відпочиваючи.

А тут ще Аврелій Антуан. Він їхав гірше, ніж учора, кінь його спотикався за кожним третім кроком. Венегас знову спробував пригрозити і вдарив коня, але помітив, що кінь справді кульгає. Ішов він все повільніше, хоча Венегас кінцем ласо підганяв його.

Вранці їх чекав сюрприз. Ліва передня нога рудого дуже розпухла, і йти далі він не міг. Солдати оточили француза, і Хуан побачив глузливий блиск в його очах. Однак на темному, засмаглому обличчі нічого не відбилося.

– Він навмисне пошкодив коня, – вигукнув хтось, – щоб індіяни догнали нас.

– Застрелити його! – відповів йому гнівний гомін. – Що нам гинути заради нього?

В Антуана на лобі запульсували жили.

– Ви… ви не посмієте вбити мене!

– А чим ти кращий за вбивцю?

– У нас наказ доставити його в Лейквен живим! – перекрив гомін Ірігоєн.

– Якщо зможемо… – тихо промовив Венегас.

– А що скажеш ти? – повернувся Медіна до Хуана.

Хуан глянув на білого, на того білого, який втягував арауканців у війну, і зрозумів, що життя француза в його руках. Звелить убити, і ніхто не докорить йому за це. В очах Антуана стояв страх, неприкритий, тваринний страх.

– Краще доставити його живим, – повільно мовив Хуан. – Будемо поперемінно везти його.

– А якщо арауканці доженуть нас і треба буде тікати?

– Сказано, що візьмемо його з собою, – втрутився Ірігоєн. – Це наказ!

Та солдати не рухалися. Вони ждали, що скаже Хуан.

– Якщо арауканці вистежать нас, ми все одно не втечемо від них на своїх конях. Сподіватимемося, що проскочимо у них поміж пальцями. Тож однаково, чи візьмемо його з собою, чи ні.

Солдати невдоволено погомоніли, але скорилися. Хуан мав рацію. На своїх загнаних конях вони не могли змагатися з переслідувачами. Це була гірка, але очевидна істина.

І все-таки очі Ірігоєна палали від гніву. Солдати не послухали його, вони чекали, що скаже оцей індіянин.

Перед ними розкинувся довгий відкритий схил. Щоб виграти час, вони почали з’їжджати по ньому навкоси. Сонце ще ховалося за горою, і вони їхали в тіні. Небезпека, що їх викриють, тут була менша. Згодом воли відшукають невеличкий видолинок і там сховаються до темряви. Коня Антуана вони відпустили.

Майже дві години витратили вершники, щоб з’їхати зі схилу. Схил був крутий і кам’янистий, а їм доводилося ще уповільнювати ходу через коня Медіни, який ніс подвійний вантаж.

Скрізь панувала тиша. Тільки вітер гудів між скелями, рипіли сідла та іноді кінь цокне копитом об гравій чи зірветься камінь і з гуркотом покотиться вниз. Люди були неспокійні. Всі почували себе непевно на відкритому місці, здавалося, що з лісу за ними стежать десятки ворожих очей, що за скелями на них чатують сотні небезпек. Кожному хотілося сидіти у безпечному закутку, і кожен занепокоєно кидав погляд назад, чи не виринуть там переслідувачі. Арауканці були добрі слідопити.

Хуан їхав на чолі загону. Він розумів тривогу людей і сам хвилювався. Це був інстинкт гнаного: сховатись, обминути широку рівнину, де його легко помітити.

Вони майже спустилися до підніжжя схилу, як Хуан раптом почув вигук. Він обернувся, обернулись усі, і всі зрозуміли, що означає цей вигук. На узліссі, де вони стояли дві години тому, з кущів виїхали вершники. Вони були трохи більші, ніж чорні цятки, і надто далеко, щоб розпізнати їх, проте ці вершники могли означати тільки одне: арауканці натрапили на слід загону.

Сонце вже освітило підніжжя схилу, але солдати були ще в затінку і, може, індіяни їх не помітили. Вони дали коням шпори, промчали трохи вгору і знрікли за першими скелями. Зупинившись, почали радитися. Власне, вони не радилися, вони хотіли тільки почути від Хуана, як їм тепер вибратися з цього складного становища.

– Лишатися тут не можна, – сказав він. – Вони обшукають кожен камінь. Нам знову треба спуститися вниз і лісом пройти туди, де починається степ. Можливо, ми обдуримо їх.

– А якщо ні?

– Тоді приймемо бій.