Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Едуард Кляйн
Індіянин

Протягом трьохсот років вони боролися за свою країну і сотні років перемагали білих. Однак землі у них лишалося все менше і менше. І тоді з’явився серед них один і сказав: щоб відстояти себе, не досить хоробрості та зброї, індіянам треба боротися плугом…

З німецької переклала З.П.Кундіренко

Перекладено за виданням: Eduard Klein, Der Indianer. Verlag Neues Leben Berlin 1958.

Художнє оформлення та ілюстрації М.Я.Штаєрмана

I

оні втомились і вже не стільки бігли, скільки спотикалися. Морди у них вкрилися піною, боки парували. Фургон гулко торохкотів по грудкуватій землі, а за ним, прив’язані до задка, риссю йшли десятеро змінних коней. Верхові коні, високоногі, швидкі, дужі рисаки з невеликими головами, мали кращий вигляд, але й вони вже підбились. Один з них був осідланий і прип’ятий коротким ременем до козел так, що кучер одразу міг пересісти на нього. Сакви на сідлі цього рисака були туго напхані і старанно застебнуті.

Чоловік на козлах поки що не збирався пересідати. Він раз по раз хльоскав батогом, підганяв коней і ні на мить не давав їм уповільнити ходу. Мокрі спини тварин були густо посмуговані батогом, коні полохливо щулили вуха, зачувши в повітрі свист батога.

По другий бік фургона їхав вершник; він тримався на півметра чи й на метр попереду козел, і при розмові з кучером йому доводилося повертати голову назад. Та повертався він, головним чином, задля того, щоб занепокоєно оглянути високу хвилясту траву і горбистий обрій. Здавалося, вершник надавав неабиякої ваги тій обставині, що їхав трохи попереду свого супутника, бо тільки-но той порівнювався з ним, як він пришпорював буланого, ніби хотів, щоб переслідувачі, котрі, можливо, ховалися за пологими зеленими горбами, все-таки схопили б спочатку не його.

Кучер похмуро поглядав на вершника. Відчував занепокоєння і страх, що міцно засів у ньому і гнав його вперед дужче, ніж він свого коня.

– Яке щастя, – кучер насмішкувато скривив рота, – що тут нема телеграфних стовпів. Ти б наткнувся на них, їй-богу! Ніс у тебе частіше стримить назад, ніж уперед!

Вершник через плече глянув на супутника очима, повними страху: страх той був такий великий, що він і не силкувався приховати почуття.

– Чого тільки не дав би я за те, щоб бути вже там, де можна наткнутися на телеграфного стовпа. Чимало дав би за те.

– І те, що у саквах?

Чоловік на козлах глузливо посміхнувся і вказав на сакви по обидва боки сідла, котрі були так само туго напхані і дбайливо застебнуті, як і на його власному коні.

Вершник сердито відвернувся.

Ці люди були зовсім різні. Хоча в обох заросли обличчя і запали очі, однак кучер був тонкий, і його важко було уявити виголеним, у чистому одязі; мабуть, і після того, як він поживе місяць у місті, волосся в нього буде так само закуйовджене, як і тепер.

У вершника ж – товстого чолов’яги – щетина на обличчі здавалася маскою, і, певно, йому ніколи не заманулося б жувати соломину, як це робив той, з батогом. На червоному місяцеподібному обличчі, вкритому потом, видно було, крім страху, ще одним одне почуття: жаль, безмежний жаль до власної особи, яку лиха доля і оцей пройдисвіт на козлах – дратівливе, довгоязике втілення тієї долі – привели сюди. Вершник совався на м’якому сідлі, але від того пекучий біль у ногах посилювався, і він сумно кривився.

Кучер помітив це і знову глузливо посміхнувся. Потім вилаявся, вперся ногами в підніжку і натяг віжки. Праве переднє колесо наскочило на камінь; кінь спіткнувся, фургон хитнувсь і затріщав. Заскрипіли гальма, – ще мить, і коні стали, опустивши голови і тремтячи боками. Вони так утомилися, що навіть густа трава не вабила їх.

Вершник теж зупинився і невдоволено озирнувся. Повертати назад йому явно не хотілося. Для нього існував тільки один напрямок.

– Що там?

– Змінимо коней. Ясно, як божий день, що ця шкапа далі не потягне. Але спершу я викурю люльку.

І він вийняв з кишені кисета.

– Киньмо цього клятого фургона! Якщо поїдемо верхи, то завтра вранці перейдемо кордон.

– Кинути фургона? Він дає нашим братам чотириста песо. Та й певніше з ним. Так ми – торгові, чесні люди, – засміявся кучер. – А якщо нас піймають верхи, з саквами, повними золота, що ми скажемо тоді, га?

Він ніби навмисне повільно набивав люльку, сунув її в рота і, широко розставивши ноги, зручно відхилився назад. Певно, йому подобалося дратувати товстуна. Той знову почав соватися в сідлі, мовби сидів на гарячому вугіллі. Потім оволодів собою, витяг бінокля і кілька разів оглянув місцевість. Як безмежне море з застиглими хвилями, тяглися на три боки зелені гребені горбів, на яких подекуди стриміли кущі або поодинокі дерева з широкими кронами. З четвертого боку, праворуч, височіли гори, вони були зелені, чорні, білі від кольору лісу, скель і снігу – німа і нездоланна ворожа стіна. Туман прозорим серпанком огорнув зубці і весь гірський хребет. А в блідому небі нерухомою крихітною цяткою повис хижий птах, певно кондор.

Вершник опустив бінокля і задивився на ту цятку. Мабуть, кондор бачив підніжжя гір, бачив своїми пташиними очима, чи не переслідують двох мандрівців; з такими крилами, як у нього, легко добратися до кордону індіянської території за дві—три години. Товстун зітхнув і сховав бінокля.

– Гори на місці? – поцікавився його товариш. – Ти не забув полічити траву? – Він випустив у повітря хмару синього диму.

– Мені здалося, – захищався той, – ніби там вершники.

Кучер зморщив лоба, трохи нахилився і, примруживши очі, подивився на гори. Потім знову сів, сердито буркнувши:

– У тебе багата фантазія…

– Що правда, то правда. Якщо індіяни спіймають нас, то засмажать живцем.

– Нам но страшні індіяни. Мене більше турбує дозор з форту, – повчав його кучер. – Однак у форті ще нічого не знають, і мине принаймні два – три дні, поки там почують про це.

– Індіяни не страшні? – Товстун здригнувся. – Мене ще довго переслідуватиме все, що ми бачили. – Він ніби згадав щось і знову здригнувся.

– Жіночі нерви! – кепкував тонкий. – Хай мене чорт візьме, якщо я ще хоч раз піду з тобою.

– Нехай він краще мене візьме, якщо я хоч раз поїду з тобою.

Тонкий вибив люльку.

– Допоможи змінити упряжку.

Товстун ще раз оглянув усе навколо і нарешті зліз з коня.

– Не тремти так за свою дорогоцінну шкуру, – кепкував його супутник, коли вони розпрягали коней. – Якщо справді за нами женуться, то ми побачимо їх завчасно і втечемо. За годину смеркне. Тоді нехай пошукають нас. Та я не вірю, щоб за нами гналися. Що ми їм зробили? Вони хотіли мати вогняну воду й рушниці. І одержали вогняну воду й рушниці.

– Так, але, напившись, почали різати один одному горлянки. – Товстун здригнувся втретє. – Заборонено ж продавати їм зброю й горілку.

– Індіяни тільки радіють, коли ми не дуже дотримуємося цих правил. Крім того, вони ще не проспалися від горілки. Якщо ж вони хочуть убивати один одного, то ми не заважатимемо. Допомогти їм у тому богоугодна справа. Чим менше їх залишиться, тим швидше настане на кордоні спокій. – Він скоса глянув на товстуна. – Ти теж добряче заробив на цьому.

Вони випрягли коней і повели за фургон: тонкий – чотирьох, товстун – двох, але й це зробити було йому нелегко. Коні не хотіли іти. На його лобі все ще не розходилися зморшки неспокою.

– Якщо нас піймають, то засадять на кілька років.

– Якщо! У форті нічого не знають, а загримають, то вибрешемося. – Він поправився: – Вибрешусь я. Ти краще мовчи, ти на це не здатний.

Впрягли свіжих коней.

– Я, певне, був не менше п’яний, ніж учора червоношкірі, коли зв’язався з тобою, – мовив товстун, хитаючи головою.

– Ти не був п’яний, а зв’язався зі мною, бо хотів загребти купу грошей. Ти це добре знаєш! І коли з нами буде все гаразд, знову роззявиш пащу. Знаю я таких!

Товстун хотів заперечити, але тонкий перебив його.

– Слухай-но! Якщо тобі не до вподоби моя компанія, то хай тобі чорт! Давай мені частку і їдь собі, куди заманеться.

Товстун одвів погляд.

– Та годі вже.

– Тоді не верзи дурниць!

Тонкий забрався на козли, взяв віжки і нахилився, щоб звільнити гальма. Витягнена рука заклякла в повітрі.

– Прокляття!

На пагорб, за кілометр од них, виїхали п’ять вершників. Вони розсипались півколом і помчали до фургона. Товстун зблід. Одним стрибком, якого важко було од нього чекати, опинився в сідлі. Хотів дати коневі шпори, але зупинився і пополотнів. Позаду теж виринули вершники, теж п’ятеро і теж рушили на них.

– Індіяни!

– Замовкни! – Тонкий уже опанував себе. – Індіяни не їздять у формі. Це солдати.

Товстун тремтів, як миша в пастці. Очі його бігали на всі боки, однак виходу не було. їх захопили зненацька.

– Не нароби дурниць. Ми чесні купці, і, ясна річ, нам нічого тікати.

Він прицмокнув язиком. Фургон повільно рушив назустріч вершникам. Товстун більше не виривався вперед. Він тримався біля самих козел.

Вершники зникли в западині, знову виринули, і тепер добре було видно їхню темно-синю уніформу. Глянувши через плече, товстун побачив, що й другий загін був уже недалеко. Зітхнувши, він поклався на долю.

П’ятеро вершників, що наближалися спереду, були вже метрів за тридцять. Вони попустили поводи, чекаючи; солдати витягли рушниці з чохлів і приготувалися стріляти. Командир невеличкого загону підняв руку, фургон під’їхав до нього.

– Добридень. Як приємно знову бачити білі обличчя і воднораз аж п’ять. Ви з форту Лейквен, так? Нам треба саме туди. Чи не збилися ми з дороги?

У тонкого ніби водоспад лився з рота, обличчя збиралося в привітні зморшки. Але очі сторожко і швидко оглядали форму, брудні чоботи, зім’яті штани і два золоті сержантські галуни на рукаві мундира з зіркою над ними. І сам унтер-офіцер, і солдати були в дозорі принаймні три-чотири дні. Отже, вони ні про що не можуть знати, ні.

– Звідки їдете?

Голос пролунав так металево різко, що чоловік на козлах одразу втратив почуття полегкості, яке було з’явилося в нього. Офіцер він чи сержант, а пальця в рота йому не клади.

– З півдня. Ми трохи торгували ковдрами, ножами, мали кілька сокир та ще дещо. Три місяці в дорозі. Я вже казав, ми страшенно раді…

– І всі три місяці ви так гнали коней? – не дав договорити сержант. Голос його анітрохи не став привітніший.

Тонкий підвівся і на цей раз відповів коротко:

– У нас при собі гроші. Тож кожен хоче додому.

Позаду все дужче лунав тупіт копит. Ще п’ятеро солдатів під’їхали до фургона і стали через кожні три метри один від одного. Вони стежили за тим, що діялось, тримаючи рушниці напоготові. Лоб товстуна вкрився рясним потом. Обличчя кучера сіпалося.

– Обшукати!

Двоє солдатів зіскочили з коней і зникли у фургоні. Якийсь час було чути тільки їхнє шарудіння і тупцювання коней. Та ось тонкий опанував себе.

– Що ж це таке? Ми чесні купці. Де це видано. Я поскаржуся комендантові!

Він з викликом глянув на сержанта і вперше пильно подивився на нього; раніше він бачив тільки форму.

З-під синього кепі на нього дивилися темпі очі. Вони глибоко запали на червоно-коричневому, поораному зморшками обличчі і були нерухомі, як чорні камінці.

Тонкий здивовано розкрив рота. Проте все підтверджувало ного здогад: вилиці видавалися вперед, рідкі сиві вуса звисали над повними губами і, – якщо це теж вважати за доказ, – на лобі під кепі яскраво-червона пов’язка підтримувала волосся.

– Тримайте мене! – заволав він. – Індіянин, червоношкірий!

На темному обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки чорні очі на мріть ворухнулися, глянули вбік і знову втупилися в кучера.

– Ви дозволяєте якомусь червоношкірому командувати собою? – Тонкий презирливо подивився на солдатів, зокрема на кремезного капрала, що привів другий загін і тепер стояв поряд з сержантом. – Ви дозволяєте йому глумитися над християнами? Білі проти білих, а він сміється собі нишком!

Обличчя капрала спохмурніло. Він так зиркнув на тонкого, наче збирався вчепитися йому в горлянку. Та Це була єдина ознака, що він чув його слова. Вони одскакували від нього і від інших, як од стіни. Тонкий закусив губи.

– Це несправедливо, – пробурмотів він, – не по-християнському.

Солдати вилізли з фургона.

– Нічого нема, сержанте. Кілька кіп ковдр, дві шкури пуми і різний крам. Ні зброї, ні горілки.

– В яких племенах ви були? – Цього разу сержант звернувся до товстуна.

– Тільки у молучів, – відповів замість нього тонкий. – Ми не торгували з індіянами, що не живуть з нами в мирі.

– Відповідати повинен він. Ви були у стійбищі біля Кам’яної Голови?

Товстун зацьковано озирнувся.

– Так, – видавив нарешті він.

– Кажуть, що там була різанина. Кажуть, що є вбиті. – І після короткої паузи додав: – Кажуть, що двоє білих продавали там горілку й зброю.

Товстун кинув на свого товариша погляд, повний відчаю, і, як риба на березі, то відкривав, то закривав рота.

– Я заарештовую вас як підозрілих у контрабанді зброєю і алкогольними напоями. – Металевий голос вимовив це так спокійно і байдуже, ніби говорив про погоду.

Капрал, видно, чекав такого кінця. Він зіскочив з коня, підійшов до обох і відібрав зброю. Тонкий силкувався заперечувати.

– Яка різанина? Ви ж бачите, що у нас нема ні горілки, ні рушниць!

– Однак ви їдете від Кам’яної Голови і надто квапитесь зникнути.

– Куди це годиться: індіянин нацьковує білих на білих! Та й взагалі – відколи це у нас в армії язичники?

Капрал робив своє діло. Він зв’язував тонкому руки за спиною і, коли сержант саме одвернувся, дав арештованому доброго стусана лід ребра.

– Він, до твого відома, не язичник. Він наш сержант і брат по крові вождю молучів. А жінку вождя вбито. Тож заткни пельку! – Капрал сердитим ривком боляче затягнув мотузок. Тонкий скорчився і замовк.

Капрал підійшов до товстуна. Той мовчки простягнув руки.

Сержант зіскочив з коня і перевірив, як у полонених зв’язані руки.

– Надто туго, – докорив він, – передавить вени.

Довелося капралові трохи послабити мотузки.

Невеликий загін рушив у дорогу. На козлах тепер сидів солдат, а обидва полонені згорбились у фургоні. Попереду, рівно тримаючись у сідлі, їхав індіянин.

II

У класі було задушно. Товстий джміль бився об шибку. Джж, джж, дзз – джж, джж, дзз. Педрільо дивився на білу кучеряву хмарку, яка спокійно пливла по небу, ніби жирна гуска по ставку.

За дахом Куррової “Бодеги”, що водночас правила за крамницю і шинок, з’явилася ще одна хмара: наче пума, або, скоріше, велика риба, а втім, чимсь трохи схожа на обох. Вона прослизнула слідом за гускою, розкрила рота і все дужче витягувалася. Вона збиралася проковтнути гуску. А та нічого не помічала. Дурна, як тільки може бути дурною гуска, вона все далі пливла по синьому ставку неба. Педрільо пильно стежив за нею. Хоча б одчинив вікно отой пан Гонсалес. Надворі весна. Повітря свіже, запашне, і земля така сама; вчора Педрільо вже купався, а сьогодні піде знову. Йому хотілося порибалити. Надворі була весна, але пан Гонсалес навіть улітку не дозволяв відчиняти вікно. Пан Гонсалес – учитель.

Педрільо стежив за полюванням на небі. І гуска, і пума пливли одна за одною високо вгорі над прямою вулицею села, наближаючись до школи. Тільки пума стала зовсім уже не пумою, а рибою, акулою чи щукою, величезною щукою, такою великою, що не вмістилася б на жодній сковороді. Педрільо загадав: якщо щука-хмара схопить гуску раніше, ніж та зникне за краєм вікна, то він сьогодні спіймає щонайменше дванадцять форелей.

Хлопець нахилився, посунувся на лаві, щоб довше було видно у вікно хмару-гуску. Водночас він краєм ока позирав на вчителя. Проте небезпеки не було. Вчитель стояв на другому кінці класу біля малят. Він зіпнувся навшпиньки і поверх лав підозріливо дивився, чи ніхто не списує. Біляві і чорні голови схилилися над грифельними дошками. Вчитель дав завдання з арифметики на дії з тризначними числами, дитячі забавки! Старші учні тим часом повинні були вчити історію і не заважати йому. Педрільо вже вивчив урок.

У лівому верхньому кутку вікна риба наздогнала гуску. Ось вона відкусила їй хвоста і почала шарпати так, що з неба полетіло біле як сніг “пір’я”. Гуска не захищалася. Вона не кричала, не била крилами, і “пір’я” падало все менше. Обоє мирно перетворилися на звичайну хмарку, не схожу вже ні на гуску, ні на рибу. Хмарка скидалася на невдало випечену пампушку. Педрільо зітхнув і сів пряміше.

Потім вирвав із зошита аркуш і написав: “Сьогодні я зловлю щонайменшо десять форелей”. За три лави попереду і на кілька місць праворуч від нього сидів Алехо. Він підпер голову рукою і дивився в книжку. Вчитель перевірятиме урок. Педрільо бачив тільки чорну Алехову голову і рот, що тихенько щось бурмотів. Педрільо згорнув папірець у кульку і кинув. Кулька влучила Алехові в руку. Він здригнувся, лікоть сприснув з лавки, і хлопець ледве не дістав підборіддям розкритої книжки. По класу пробіг смішок.

– Тихо! – сказав учитель і рушив до них.

Стук, стук – лунали його кроки. Він заклав руки за спину, а за плечима у нього стримів кінець тростини, яку вчитель тримав правицею.

– Рахуйте, рахуйте! – кинув він малюкам.

Зупинившись перед першою лавою, пан Гонсалес вийняв свою чорну книжечку. Заздалегідь тішачись, оглянув хлоп’ячі обличчя, злякані, байдужі чи збуджені, знову зазирнув до книжечки і подивився на Педрільо. Він завжди починав перевірку з Педрільо, принаймні коли бував у поганому настрої.

– Ну, ти там, скажи, чому Чілі в 1810 році відділилася від Іспанії? – Вчитель, тонкий і прямий, як олівець, яким він виправляв помилки в зошитах, стояв біля Педрільо. Коли він говорив, Педрільо бачив між тонкими губами пожовклі від жувального тютюну зуби. Маленькі очі невідступно стежили за ним.

– Чілійський народ – волелюбний народ. Він не хотів, щоб його країна і надалі лишалася колонією.

Так було написано в підручнику з історії.

– Увесь чілійський народ?

Педрільо мовчки глянув на вчителя.

– Увесь чілійський народ? Чи всі чілійці боролися проти іспанців?

У класі запала така тиша, що було чути дихання сорока двох дітей. Джміль все ще бився об шибку. Джж, джж, дзз. Темне обличчя Педрільо потемніло що дужче.

– Індіяни боролися на боці іспанців.

– Так, індіяни боролися на боці іспанців. – Слова вчителя танули на язиці, ніби шматки пирога, і рот його до вух розтягся від нещирої посмішки.

– Чілійці хотіли забрати в індіян їхню землю і тому…

– Про це я не питав! – Вчитель нетерпляче постукав тростиною по чорних полуботинках. – А ми, чілійці, ми покарали вас за те?

– Чілійська держава дала всім індіянам, котрі склали зброю, повні громадянські права. – Так теж було написано в підручнику. Педрільо сказав це неохоче.

– А як індіяни дякують нам за великодушність?

– Плем’я пеуенчів донині не уклало миру з чілійською державою. – Педрільо не зводив очей з блискучих носків полуботинків учителя.

У підручнику ці речення ніби не мали такого змісту. Їх читали не вдумуючись. Та коли вчитель стояв отак перед кимось, у темно-синьому костюмі, тримаючи за спиною тростину, і глузлива посмішка розпливалася на все обличчя…

– Пеуенчі? А ти не з пеуенчів?

– Я з молучів, пане Гонсалес.

Вчитель це добре знав. І все-таки він ставив усе нові запитання.

– Ти не дикий, кровожерливий індіянин? Ти не підпалиш дах над головою, коли ми спатимемо? – Вчитель оглянув клас, однак з жарту про диких, кровожерливих індіян ніхто не засміявся. Він закусив губу.

– Сідай.

Повільно гортаючи чорну книжечку, вчитель звів очі і подивився на нову жертву.

Та в цей час кульгавий Педро, шкільний служитель, ударив надворі у великий дзвін. Урок закінчився.

Пан Гонсалес невдоволено сховав книжечку.

– Здавайте дошки, – наказав він малюкам. – І йдіть додому.

Вісімдесят чотири голі хлоп’ячі ноги мелькнули п’ятами; темні і світлі, тонкі і товсті, вони поквапливо несли хлопчаків до дверей, по кам’яних східцях униз на “вулицю”, єдину вулицю Лейквена. Обіч неї тяглися руді, сірі дерев’яні хатки, з садками перед ними, де росли кукурудза та яблуні, і де-не-де виднілися невеликі виноградники. В кінці вулиці містився форт, теж дерев’яний, але збудований з товстих колод, огороджений високим частоколом. На протилежному кінці вулиці стояла Куррова “Бодега” – рай, де можна було знайти геть усе, від головки цукру до нових рушниць, де із стелі звисали товсті шматки сала. Солдати й поселенці, проте, ходили сюди здебільшого заради горілки.

Після останнього дощу вулиця була розмита, роз’їжджена важкими колесами підвід, розтоптана ногами коней та волів. У брудних калюжах відбивалося сине небо і кучеряві хмарки. Алехо стояв серед грязюки на маленькому камені, переступаючи з ноги на ногу, і співав: “Егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу; егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу”. Школярі тішилися волею, ніби просиділи смирно сотню років і весь той час збирали сили саме для цієї миті.

– Гляньте – риба! – закричав Блас, показуючи на велику калюжу.

– Де?

З півдесятка хлопців метнулись туди і почали пильно вдивлятись у воду.

– Зараз вона вирине. Я бачив її. Слово честі!

Діти нижче схилилися над калюжею.

Блас жбурнув камінь, і брудні бризки злетіли високо вгору.

– Ось вам риба!

Всі шестеро з вереском кинулися до Бласа. Той хотів сховатися в школі. Коли крик став зовсім нестерпний і Бласа мало не схопили, на дверях з’явився вчитель. Враз запала тиша і десять голів схилилися в поклоні.

– Здрастуйте, пане Гонсалес.

Вчитель, здавалося, не дивився ні праворуч, ні ліворуч, але всі знали, що він добре бачив, хто його привітав, а хто ні, і наступного дня руки грішників скуштують тростинку. Сповнений величі, Гонсалес пішов собі. На дерев’яній кладці зупинився. Вулиця ніяк не підходила до його полуботинків.

Юрба розбіглася: хто додому їсти суп, хто на поле до батька. Педрільо, Алехо, Панчо, Лало та Блас подалися вулицею вниз. Вони пішли рибалити. Було три годи-дня, а це означало, що в їхньому розпорядженні ще де рих дві години.

Хлопці йшли серединою дороги, брели по калюжах, відчуваючи, як мокра земля м’яко пролазила у них між пальцями. Вона була така м’яка, як після зимового дощу, але тепла. Сяяло сонце, весна відчувалася не тільки в землі, але й у повітрі і в бруньках дерев, у дрокові і кульбабах, що росли поблизу капав, у метеликах і птахах, що пурхали з даху на дах. І цим п’ятьом хлопцям весна, здавалося, посипала перцю на шкіру, бо вони горланили і лізли в щонайглибші калюжі. У садках сиділи літні люди, а дорогою хлопцям стрічалися поселяни, пастухи. Хто був настільки старий, що забув, як колись і у нього по-весні свербіла шкіра, той похитував головою, хто молодший – сміявся.

За сотню метрів від Куррової крамниці хлопці зустріли кремезного чоловіка у військовій формі і високих чоботях, ноги у нього були вигнуті колом, справжні ноги вершника. Хлопчаки притихли і поступилися. Це була найповажніша людина Лейквена, капітан Васкес, комендант форту. Його густі брови були насуплені, а світлі очі дивилися на хлопців, не помічаючи їх.

– Добридень, пане капітан.

Коли офіцер почув голос Педрільо, очі його ожили. Він кивнув Педрільо і навіть торкнувся вказівним пальцем кепі. Педрільо стояв і дивився йому вслід. Плечі капітана поникли, ніби він дуже, дуже втомився. Певно, задумався.

Алехо теж зупинився і подивився на капітана, але йому було байдуже і до капітанових плечей, і до його думок.

– От добре, що капітанові не доводиться заганяти наших свиней, коли вони вибігають з хліва.

– Чому?

– Бо воші проскакували б у нього між ногами. Алехо кинув камінь у голуба і побіг за товаришами.

Педрільо повільно йшов позаду. Він не любив, коли кепкували з солдатів і особливо з капітана. З Курро, учителя та інших дорослих – скільки завгодно, але не з тих, хто носить форму. Він сам до деякої міри належав до гарнізону форту.

Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли – великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші – мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками

Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.

– Що ви хочете?

Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.

Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.

– На десять сентаво цукерок.

Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.

– Куди це ти зібрався? – пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.

– З Бласом рибалити. Можна?

– Про мене.

Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.

Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.

– Добридень, пане Манрікес.

– Добридень.

Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.

Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.

На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.

Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.

Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.

Курро і Манрікес повернулися до крамниці.

– Неподобство вєстрі їх селом, – пробурмотів Манрікес.

Курро узяв блокнот і олівець.

– То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?

– Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?

Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.

– Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.

“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, – подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він – із столиці.

– Порядні індіяни знають своє місце, – сказав Курро і подивився на свій блокнот. – Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.

– Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.

– Капітан просто закоханий у сержанта. – Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. – У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, – Курро вдарив себе у груди.

– Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?

Курро враз втратив інтерес до розмови.

– То що вам надіслати?

Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.

– Завтра я все заберу підводою, – сказав він. І додав: – У мене саме порожньо в касі…

– Я ж не можу весь час записувати. – Курро, здавалося, аж підріс.

– Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень – два. Ми ж давно знайомі.

Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро – червона.

– Гаразд, але не довше.

– Я ж сказав. – Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.

Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.

– До побачення, пане Манрікес.

Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.

– Ох і підведе нас оцей Васкес, – сердито буркнув він.

За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.

– Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, – промовив він з притиском.

Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.

Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.

Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.

Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж – вузька смужка піску.

– Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? – Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.

– Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? – підтримав його Педрільо.

Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.