Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Ірігоєн прийняв рапорт і пішов повз стрій, мундир на ньому ніби тільки-но від кравця. Він оглянув зброю, тут відкрив затвор і глянув у дуло рушниці, там кивнув, в іншому місці зробив зауваження. Він робив огляд причепливо, але все було гаразд.

Солдатові, передостанньому в строю, наказав зняти кепі.

– Волосся надто довге. Через півгодини з’явитесь до мене з зачіскою за уставом.

– Слухаюсь.

Ірігоєн пішов далі, та він ще не вмів як слід володіти собою. Кинув короткий погляд на Моралеса, який ішов на крок позад нього, і той так ясно зрозумів, що зараз станеться, ніби хтось сказав йому про це.

А що Ірігоєн був уже в кінці шеренги, то повернувся і став проти Моралеса. Оглянув його, ніби бачив уперше.

– Що у вас під кепі?

– Пов’язка, пане лейтенант.

Вона, як завжди, червоніла під темно-синім кепі.

– Пов’язка? – Лейтенант ніби й не знав того, що знав кожен солдат і кожна дитина у форті: Моралес – індіянин, і волосся у нього було довге, як у кожного індіянина. – Скиньте кепі!

На подвір’ї й до того було тихо, а тепер запала мертва тиша. Двісті вісімдесят чоловік боялися дихнути. На обличчі Моралеса не рухнувся жоден м’яз. Але почував він себе так, ніби на потіху панові лейтенанту мав перед усією ротою роздягнутися догола. Він повільно зняв кепі. Куточком ока Хуан бачив Медіну, який так дивився на лейтенанта, начебто хотів його з’їсти.

Схиливши набік голову, Ірігоєн розглядав червону пов’язку на лобі Моралеса.

– Сержант Моралес, ви, певне, не знаєте статуту. Цікава книга, рекомендую прочитати. – Лейтенант Ірігоєн промовив це дружелюбно і спокійно. – Вам відомо, що сказано там про одяг?

– Частини туалету, не належні до військової форми, можна носити тільки з письмового дозволу окружного командування, – не моргнувши й оком, процитував Моралес статут, розділ сьомий, пункт третій

– Ви маєте дозвіл?

– Ні, пане лейтенант.

– І, незважаючи на це, носите – як зветься ця річ? Налобну пов’язку? Де ж приклад для солдатів, сержанте? – Він стояв перед Хуаном, широко розставивши ноги. Трохи помовчав, щоб слова його дужче вплинули. – Так от, – лейтенант Ірігоєн, здавалося, готовий був змилостивитися, – через півгодини ви теж з’явитеся до мене з зачіскою за статутом.

– Слухаюсь.

Ірігоєн наказав розійтись, і солдати пішли, хто на чергування, хто в казарму. Жоден з них не глянув на Хуана. Вони збентежено відводили очі. Тільки Медіна підійшов до нього.

– Добра цяця, цей новий лейтенант, – сказав він, і в його очах спалахнув гнів.

Хуан не відповів. Він одразу пішов до солдата Альвареса, гордого власника двох ножиць, який виконував роль гарнізонного перукаря. Солдат Альварес сьогодні зранку чергував у стайні. Моралес наказав йому облишити коней. Альварес поставив посередині проходу стілець, обв’язав Моралеса більш-менш чистою хусткою і взявся за діло. Безперечно, він знав, що сталося. І всі, хто працював у стайні, знали теж, хоча удавали, ніби нічого не помітили.

Клац, клац, – з-під ножиць впали на хустку, а з неї на землю довгі, чорні, як вороняче крило, пасма волосся. Ні, це не дитяча витівка пана лейтенанта. Тут йшлося про серйозніше, ніж помста за те, що Педрільо побив його хлопця. Лейтенант ненавидів індіян. Хуан Моралес бачив це по його очах. Ірігоєн глянув на нього так, ніби хотів здерти шкіру, негожу червону шкіру.

Клац, клац – клацали ножиці. В стійлах брязкотіли відра, коні хрумкали сіно, чулися вигуки солдатів, але того веселого галасу, що стояв завжди, не було. Всі сьогодні принишкли, а Медіна навіть не заглянув до стайні.

І треба ж було приїхати отому лейтенантові саме в ці дні. Саме тепер, коли змінилося становище, коли є щось набагато важливіше, ніж сваритися з якоюсь незрозумілою людиною, що ненавиділа індіян. Хуан силкувався переконати самого себе, що це й є справжня причина його настрою, але він знав, що обдурює себе, бо кров горить у жилах не тому, що новий лейтенант ускладнить боротьбу за збереження миру на кордоні, головним чином – не тому. Кров горіла в його жилах тому, що лейтенант принизив його перед усією ротою, і якби він мав змогу, то відплатив би йому за це.

Хуан лишився у стайні і тоді, коли Альварес стриг уже не його, а іншого. Ну, він ще розквитається з паном лейтенантом. Насправді він ще молокосос, хоча голова й сива. Побачимо, як покаже себе цей панок, коли справа обернеться серйозно, а в Лейквені таке може статися скоро. Чи не заспіває він тоді інакше. Але навряд чи у Лейквені і прикордонній області пощастило б зберегти спокій, якби від Ірігоєна залежало бути миру чи війні.

Нарешті Альварес закінчив. Його клієнти, роздивляючись себе у кишенькове люстерко, жартували: “Ну, й гарний”, “О, можна й до коханої”. Але Моралес не дивився в люстерко, і нікому й не спало на думку жартувати з ним. Він мовчки застебнувся, обтрусив волосся з штанів, простежив, як воно вітало па землю, і пішов до лейтенанта Ірігоєна доповідати.

– Прекрасно, – сказав той, глянувши на нього.

У першому взводі проходила учбова стрільба. Відтоді, як у форті введено стан бойової готовності, щодня один взвод проводив стрільбу. Керував стрільбою лейтенант Ірігоєн, і було б найрозумніше, якби Моралес займався чимось іншим, дозорами, приміром. Проте Ірігоєн тримав його біля себе. Він розділив взвод на два підрозділи. Хуан знав навіщо. Панові лейтенанту хотілося ще причепитися до чого-небудь. Він хотів скорити його. Обличчя Хуана вперше втратило сьогодні свою нерухомість. У куточках рота з’явилася ледь помітна іронічна посмішка. Пан лейтенант не причепиться. Тут він дасть йому відсіч.

Хуан був насторожі, і все йшло, як і годилось. Рота стріляла добре. Більшість солдатів народилися в прикордонній області і виросли з рушницею в руках. Каштан Васкес запевняв, що вони навчилися стріляти раніше, ніж ходити. Підрозділ Хуана буя навіть трохи кращий, ніж у пана лейтенанта, ні, не тому, що солдати стріляли краще, а тому, що Ірігоєн, цей причепа, як називали його всі, нервував людей. Він бігав за спинами солдатів, давав непотрібні поради і робив зауваження там, де їхнє слід було робити.

Хуан Моралес не хотів втрачати самовладання через цього панка, ніяк не хотів. Але ж і він людина. Лейтенант Ірігоєн поступово почав нервувати.

– Цільтеся спокійно, повільно натискуйте курок! – кричав він. – Уявіть собі, що там попереду кляті індіяни, які хочуть спалити наш форт.

Один чи два солдати засміялися. Вони були з тих, котрі недавно з’явилися в Лейквені. Інші ж удавали, ніби не чули, і підрозділ стріляв так погано, як можна було стріляти тільки навмисне. А підрозділ Хуана стріляв цього разу особливо добре.

Ірігоєн узяв рушницю у солдата.

– Сержанте Моралес, стрілятимемо ми з вами. Солдати не вміють тримати рушницю.

Це був виклик. Хуан теж взяв рушницю. Солдати напружено спостерігали. Вони гаряче бажали поразки лейтенантові, однак він був добрий стрілець. Вони знали це від дозору.

Хуан швидко вистрілив, і три кулі поцілили в яблучко. Але й Ірігоєн вистрілив так само швидко, і дві його перші кулі теж потрапили в ціль. Та втрете він хотів вистрілити що швидше, зарядив рушницю неправильно, і замок заїло.

– Прокляття! – почервонівши, пан лейтенант возився з рушницею і нічого не міг вдіяти.

– Якщо дозволите… – Хуан взяв рушницю, витяг патрон і заклав новий.

– Дякую.

Ірігоєн вистрілив утретє, проте рука у нього тремтіла, і він поцілив тільки в край мішені.

По шерензі солдатів пронеслося полегшене зітхання.

– Добро стріляли, – похвалив Ірігоєн Хуана, коли принесли мішень. Але не глянув на нього. Так йому і треба, причепі. Сам поставив себе у смішно становище, і тепер вони, власне, були квити. Однак Хуан не був вдоволений. Панок надто залив йому за шкіру сала, щоб так враз усе змінилося. Панок – білий офіцер, а він тільки сержант, і до того ж індіянин.

Так тривало цілий день. Вони розбирали й збирали рушниці, їздили верхи, долали перешкоди, стріляли з пістолета. Хоча Ірігоєн нічим більше не проявив себе, однак він весь час скоса поглядав на Хуана, кружляючи круг нього, як голодний пес круг м’яса. Але зловити на чомусь Хуана йому не щастило.

По форту повзла чутка, що новий лейтенант прискіпується до штабс-сержанта. Більшість тільки знизували, плечима і говорили, що це схоже на міського пана і, певно, командування з округи втратило розум, посадивши такого їм на шию. Але були й такі, що сміялися над стриженою Хуановою головою. І він це знав.

Увечері, коли Моралес уже заспокоївся, Ірігоєн все-таки зловив його.

– Канцелярію вже закрито, – сказав він. – Я продиктую вам донесення про дозор.

Капітан Васкес вимагав щовечора подавати йому донесення, і здебільшого лейтенант Ірігоєн чи Хуан диктували його унтер-офіцерові писарю. Та сьогодні Ірігоєн чомусь тягнув з цією справою, і унтер-офіцер кудись пішов. Лейтенантові ніби хто підказав, що Хуан не дуже великий грамотій.

Хуан сів за письмовий стіл, і Ірігоєн почав диктувати:

– “Лейквен, 3 листопада 1860 року. Прибулі з кордону дозори сповіщають, згідно…”

Перо невправно шкрябало по папері. Як пишеться “згідно”? Хуан ніколи не ходив до школи. Де б він ходив? Тому, що знав, навчився самотужки.

– Ви не можете писати швидше? А як ви пишете? Будь ласка, пишіть краще.

– Слухаюсь.

Лейтенант диктував далі, і Хуан після двох – трьох речень одстав.

– Друже, та ви взагалі не вмієте писати.

– Так, пане лейтенант, не дуже добре.

Ірігоєн подивився на нього – з ніжністю кота до миші. Незважаючи на темну шкіру, видно було, що кров вдарила Хуану в лице.

– І ви – старший сержант, командуєте у форті за офіцера?

З Хуана було досить, він спалахнув.

– Так, я командую за офіцера, і вже тривалий час. – Він підступив на крок до Ірігоєна.

Той зблід.

– Що означають ваші слова?

Хуан охоче пояснив би йому, що вони означають: більшість солдатів, більше половини унтер-офіцерів і добра частина офіцерів у гарнізонах прикордонної області не вміють читати і писати навіть так, як він, що це не має значення при зустрічі з арауканцями, і тому він зможе замінити офіцера у форті, якщо пан лейтенант назавжди виїде звідси і його забудуть. Але Хуан не сказав цього. Він не міг би зробити Ірігоєну більшої послуги, бо тоді той цілком і повністю взяв би над ним верх.

– Сержанте Моралес, я питаю вас, що означають ваші слова!

Може, Хуан і не витримав би, та нараз до канцелярії увійшов капітан Васкес. Він побачив, що вони стоять один проти одного, як бойові півні.

– Що сталося?

Хуан промовчав.

Лейтенант Ірігоєн опанував себе.

– Мушу доповісти, що сержант Моралес не відповідає посаді, яку займає.

– Не відповідає? – капітан спантеличено переводив погляд з одного на другого.

– Згідно з статутом, штабс-сержант повинен вміти вести канцелярські справи, а сержант Моралес…

Капітан Васкес зрозумів: він настільки добре все зрозумів, що різко обірвав Ірігоєна:

– Згідно з статутом, кажете?

– Так точно, я…

– Ходім до мене. – А Хуанові кинув через плече: – Ви вільні.

Хуан вийшов. Його охопив нестямний, гіркий, безпорадний гнів. Ірігоєн бавився ним, як кіт мишею, і військовий мундир примушував Хуана бути перед паном лейтенантом цією мишею. Все, ким він був і ким хотів бути, нічого не важило в порівнянні з зіркою на рукаві Ірігоєна, а сам він ніколи не носитиме такої зірки, бо він індіянин. Хуан розстебнув мундир. Він відчув себе полоненим, з довгим мотузком на шиї, за кінець якого тягнув Ірігоєн, примушуючи Хуана танцювати.

Може, капітан Васкес приведе до розуму цього панка? Хуан зціпив зуби. Він ніколи ще не потребував чиєїсь допомоги і менш за все – від білої людини, навіть допомоги капітана Васкеса не хотів. Він сам справиться з усім, що приготував для нього лейтенант.

А в цей час, коли Хуан ішов, капітан Васкес і справді намагався закликати Ірігоєна до розуму. Він силкувався бути спокійним, однак голос його тремтів од гніву.

– Що сталося, лейтенанте?

– Я притримувався статуту за вашою особистою порадою. Сержант Моралес…

– Облиште його. Справа не в статуті і не в канцелярії. Ви не терпите Моралеса, бо він індіянин. Це ясніше ясного. Але чому ж, друже, чому?

– У мене своя думка: дикунам нічого робити в армії, особливо на кордоні.

– А звідки у вас така чудова думка, з салонів столиці?

Ірігоєн різко виструнчився і глянув на капітана так, ніби хотів вчепитися йому в горлянку.

– Це моя власна думка, і я нею керуюсь.

Це було більше, ніж недоумкуватість чи впертість. Це був відкритий опір. Ірігоєна важко було впізнати. Очі у нього стали, як у дикуна.

Але дикун він чи ні, а капітан Васкес не стане маріонеткою, нехай лейтенант сто разів буде Ірігоєном і родичем півдюжини генералів чи самого військового міністра.

Упередженість, гаразд, це він міг зрозуміти. Більшість людей у столиці, почувши слово “індіянин”, уявляли собі напівголих дикунів, що палять, убивають і руйнують усе. Так, він готовий проявити терпіння. Але свого авторитету як коменданта форту чіпати не дозволить.

– Ви робитимете так, як я наказую, пане лейтенант!

– Але ж статут…

– Біс з ним, з вашим статутом! – Васкес так грюкнув кулаком по столу, що чорнильниця з брязкотом підстрибнула. – Не перекручуйте моїх слів. Перестаньте ставити пастки сержантові Моралесу!

Ірігоєн стояв струнко і мовчав. По ньому було видно, що він лишається на своїй точці зору, що він нічогісінько не зрозумів і не хотів зрозуміти.

Однак в особі Васкеса він знайшов собі гідного противника. Може, пан лейтенант думає, що має право не виконувати накази, бо він Ірігоєн? Чи він уже відчуває себе комендантом форту? Васкес встав і підійшов до нього впритул.

– Послухайте мене уважно. Я два роки чекав на лейтенанта. Я можу чекати ще два. А такого штабс-сержанта, як Моралес, у мене не буде і через двадцять років. Мені не так важко з наступним рейсом поштової карети відправити вас до столиці, і там ви можете скаржитись і розповідати у ваших салонах за чашкою чаю, які ми неотесані тут, на кордоні. Доки я буду комендантом Лейквена, солдати цінитимуться не за кольором шкіри – Моралес тим паче, а я збираюся ще довго бути комендантом.

Коли Ірігоєн нарешті пішов, капітан Васкес, важко дихаючи, опустився на стілець. Ірігоєн нічогісінько не зрозумів. Васкес лаяв і цього безголового аристократа панка і тих столичних писак, що послали йому лейтенанта, трохи лаяв і Моралеса, бо без нього не було б такої неприємності. Либонь, пан лейтенант уже настрочив скаргу до міністерства, а Моралес сидить за столом, задоволено простягнувши ноги, тоді, як він, Васкес, воював за нього. Іноді важко буває не втратити віру в розум цього світу.

Лейтенант Ірігоєн, однак, не писав скарги. Розгніваний, він широкими кроками ходив по кімнаті, а Амаро, котрий звик бачити батька стриманим, злякано дивився на нього.

– Що сталося, тату?

– Нічого, хлопчику, нічого… – і все ходив по кімнаті.

– Я знаю, це через індіян, що хочуть спалити форт.

– Так, через індіян. Але вони не спалять форту. Вони взагалі не чинитимуть більше шкоди. Якщо я впораюся з ними, жоден з них не чинитиме шкоди.

Вимовляючи слово “індіянин”, він бачив не напівголих дикунів, а людину у військовому мундирі з сержантськими погонами, бачив капітана Васкеса в момент, коли той казав про столичні салони. Що він знає про нього і про те, чому він ненавидів індіян? Нічого не знає.

Не вгадав Васкес і того, що робив Моралес. Хоча він справді сидів за столом, простягнувши ноги, але йому не було затишно в прокуреній кухні.

Антонія і Педрільо дуже здивувалися, коли він прийшов додому.

– Чому ти обстриг волосся?

Він буркнув, що нібито йому давно заважають довгі пасма, і взагалі він як сержант мусить мати солдатську зачіску.

Антонія ще більше здивувалась:

– Давно заважають? Щось я ніколи цього не помічала.

– Але це так. І чому я не можу ходити, як усі солдати?

Минуло більш як десять років, і ось він раптом, здавалося, закрив своє серце. Антонія вже не торкалася цієї теми. Вона розповідала про наймитів, які ходили, наче у них боліли зуби, і працювали ще лінивіше, ніж завжди.

– Педрільо сам подоїв би корів швидше, ніж вони роблять це удвох. Ти завжди кажеш, що індіяни будуть такими ж чудовими селянами, як і білі, – не могла вона не зауважити глузливо. – Я все чекаю, щоб ти привів мені двох добрих індіянських наймитів.

– Ти їх матимеш, і тоді я вижену геть оцих білих негідників. – Він похмуро дивився поверх столу.

– Щось сталось… у форті?

Та він тільки промимрив у відповідь: що там могло статися.

Деякий час Хуан сидів, замислившись, потім одсунув од себе майже повну миску, звелів Педрільо принести свої шкільні речі, зошити і книги.

Педрільо не дочув і приніс тільки зошити. Батько іноді вимагав показати їх, питав то те, то інше, і кивав головою, бачачи хороші оцінки, які вчитель змушений був ставити йому. Педрільо був старанний учень.

– Ми виконували роботу по арифметиці.

Він дістав хорошу оцінку. І батько повинен бачити її.

– Де зошит з іспанської мови?

– По-іспанському ми не писали.

– Я питаю, де зошит?

– Ось.

Зошита з арифметики він так і не розгорнув.

Хуан переглядав зошита, іноді суплячи брови. Він дивився на стрімкий крупний почерк, на слова, що розбігалися в усі боки, як лошата на луках. Він сам писав не краще, скоріше – гірше. Йому пригадався гострий почерк писаря унтер-офіцера; цілі полки слів і рота речень, які марширували шеренгами, плече до плеча. Обличчя Хуана ставало все похмурішим.

– Я сказав, щоб ти приніс і книги.

Педрільо невдоволено підвівся, ображено випнувши нижню губу. І що батькові треба?.. Почав було думати, що накоїв, і не міг згадати. Ні, він не завинив.

Педрільо приніс усі підручники. Втрете він не піде.

Це була чимала купа книг. Хуан по одній відсував убік, поки не знайшов підручника з іспанської мови. Він гортав його так, ніби в глибині душі все це було йому огидно, а облишити не міг. Потім почав читати якісь безглузді історії, надруковані в підручнику. Педрільо все знав напам’ять. Він здивовано дивився на батька. Губи у того ворушились, як у малюків – первачків з їхнього класу, коли вони вчаться читати щось нове. Вони хапали слова, як жаба мух. І учитель завжди глузував з них. А тепер батько хапав слова, як малюк дошкільного віку. Педрільо й спати пішов, а Хуан все ще сидів за столом. Антонія час від часу позирала на чоловіка. Бачила, як він ближче підсунув свічку, обережно вирвав аркуш із зошита, взяв олівця, загострив його і почав писати. Списував оті безглузді історії.

– Що, писар захворів?

Він почервонів, бо вона майже вгадала.

– Чого це йому хворіти, – промимрив він. А коли вона нічого не сказала, по хвилі додав: – Хіба я не можу трохи повчитися писати? – А ще по хвилі: – Іди спати!

Та Антонія не пішла спати. Вона вийняла старий фартух і почала латати, а потім зайнялася сорочками. Хуан кілька разів підводив очі від паперу, соромлячись і сердячись, що вона бачить, як він страждає.

– На хлопцеві все горить, – спокійно сказала вона і втягла нову нитку, ніби це так і годилося, щоб воші обоє сиділи вночі, він з олівцем, а вона з голкою

– Це все новий лейтенант? – спитала вона через деякий час, не підводячи голови.

Він не відповів, удавши, ніби не почув.

Вона ще нижче схилила голову. Він був гордий, упертий, наполегливий. Що коли оця впертість і гордість не тільки змусять його одного разу все забути, а заведуть у безвихідь, з якої він не вибереться?

X

І знову була неділя, і знову базар. Ранок цього дня видався чудовий – сама блакитна безмежність з сонця і води. Хлопці підуть плавати, лежатимуть на березі, підставивши сонцю свої тіла. А ополудні знову почнеться гра в серсо і м’яча, індіяни заповнять майдан перед невеличкою церквою, купці з міста торгуватимуться з ними, і, головне, не буде ніяких уроків. В їхньому розпорядженні весь довгий чудовий день, і цей день – як блискуче кругле песо. Можна витратити його на якусь одну річ, а можна розміняти на багато дзвінких дрібних монет, вартістю в десять і п’ять сентаво, і на кожну щось купити. Вони зроблять і те, і друге. Спершу витратять половину дня – довгий ранок біля Млинової річки. Це буде половина песо. А другу розміняють так: півгодини на гру в м’яч, годину на серсо, потім ще на щось. Вони, це – Педрільо, Алехо, Панчо та Блас, а зараз до них простує ще Лало.

Хлопці підійшли до його хати, і Алехо засвистів у два пальці. Він свистів так, що чути було за милю, і дон Мартін запевняв, що кури, почувши його свист, з ляку падають із сідала. У Лало ж, здавалося, ніхто його не чув. Ніде ні звуку.

Вони стояли біля напівповаленої огорожі і заглядали у підсліпувате кухонне вікно. Педрільо стояв, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені. Він не думав, що панові Манрікесу не дуже приємно бачити його, особливо перед своєю власною хатою. Та саме тому Педрільо стояв так, аби пан Манрікес неодмінно його побачив. У кого більше право стояти тут, у нього чи в оцього міського панка, якого вітер заніс сюди кілька днів тому?

– Вони ще хропуть, – сказав Панчо.

– О дев’ятій навіть пан Манрікес не спить, – заперечив Алехо і свиснув ще раз. – Ей! Лало-о!

За двома сліпими віконцями не помітно було ніякого руху. Вони почули голос пана Манрікеса. Що він казав, не можна було розібрати, але голос його не був привітний. Нарешті з’явився Лало. Він ішов повільно, рожевий і гладкий, на ньому мало не лопались штани.

– Чого ви?

– Ми йдемо плавати. Ходімо з нами.

Лало тупцявся і чухав бік.

– Не можу.

– Чому? Що, тебе і в неділю не пускають з дому? – примружив вузькі очі Педрільо.

Тут була якась причина.

– Я… я… – Лало не наважувався щось сказати. – Я пообіцяв Амаро, я поїду з ним верхи.

– З донощиком? – сплюнув Алехо.

Він умів плювати, як дорослий. Лейтенант і Амаро жили у його батьків, але він не мав з Амаро нічого спільного.

– Авжеж, мій батько зговорився з його, – Лало знову почухав бік.

– Що твій батько скаже, те ти й робиш, га?

Лало теж починав сердитися.

– Амаро не такий уже й поганий, як вам здасться. Ото тільки, що виказав Педрільо! А його батько дасть нам найліпших коней з форту. – Він оглянув усіх чотирьох. – Ходімо з нами, – хитро закинув він їм. – Поїдемо в ліс. Може, знайдемо там сліди оленя й навіть пуми. – Він знав, що Педрільо не піде з ними в ліс нізащо в світі, навіть якби коні мали крила.

Пропозиція була приваблива, і навіть Алехо на якусь мить завагався. Та потім зробив повний поворот кругом.

– Залишайся з своїм донощиком. Ми підемо плавати.

Вони побігли геть не оглядаючись. Тільки Блас не поспішав. І плівся останній. Лало подивився їм услід, відкопилив губу і пішов до хати.

– Що йому було треба, тому індіянському шибеникові? – недовірливо спитав пан Манрікес. Він, здавалося, бачив тільки Педрільо.

– Щоб я пішов з ними плавати. Та я сказав, що краще поїду з Амаро.

– Правильно. – Пан Манрікес задоволено кивнув головою, потім поліз до кишені, витяг кілька монет і дав Лало десять сентаво. – На, купи собі щось у Курро.

А четверо тим часом перебігли через луки до Млинової річки. Коротка весна кінчалась, і кругле, розпечене до білого, сонце висіло на небі за густим маревом. Вісім голих ніг здіймали густу куряву.

Хлопці сперечалися, хто виграє у змаганні з стрільби, поглядали на сонце, яке сьогодні особливо припікало, і коли раптом з трави випурхнув гірський голуб, почали кидати в нього каміння. Але настрій було зіпсовано.

– Ну й негідник, – сказав Алехо, і всі знали, про кого йдеться.

Педрільо нічого не сказав, він не сперечався, хто виграє в стрільбі, і не кидав каміння в голуба. Новий був не тільки донощиком. Він назвав його “смердючим індіянином”. Амаро його ворог, і хто з ним – той теж його ворог. Від Лало він і не чекав нічого іншого, але він бачив жадібні Бласові очі, коли мова зайшла про коней. Хай їм чорт, новому, Лало, Бласу. Хай їм чорт усім, кому не подобається його червона шкіра. Він знав, що і Алехо тому такий злий на нового. Алехо друг, справжній друг.

Вода у Млиновій річці була вже не така холодна, як два – три тижні тому. Вона приємно поколювала шкіру і змивала пил усього довгого тижня, а може й не тільки пил. Хлопці плавали наввипередки, пірнали, а потім лежали поряд на піщаному березі і гріли на сонці животи.

– Через рік, – сказав Педрільо в синє гаряче повітря, – мене тут не буде. Я поїду до міста.

Не все, однак, змила вода. Добре було б опинитися не в Лейквені, а десь там, де нема нового і пана Манрікеса.

– А коли повернешся, то носитимеш лепський чорний костюм, як купці, – зареготав Алехо, – і обминатимеш кожну калюжу, щоб не забруднити гарні черевики.

– Коли він повернеться, – далі малював картину Блас, – то насамперед у нього буде інший ніс. Він так високо задере його, що взагалі нічого не бачитиме.

Педрільо звівся на лікті.

– Коли я повернусь, я будуватиму залізницю, вдвоє більшу, ніж та, яку тепер будують од столиці сюди.

– А на що вона потрібна, твоя залізниця? – насміхався Блас.

– Залізниця тільки для індіян. Білим не можна буде їздити. І на ній їздитимуть вдвоє швидше, ніж на інших.

– Індіянська залізниця! Хо-хо! – Блас голосно зареготав і ляснув себе по голому стегні.

– Мені теж не можна буде їздити? – поцікавився Алехо.

Педрільо завагався.

– Тобі теж ні, – суворо вирішив він, адже мусила бути справедливість. – Жодному білому.

– Ну, це дурниця, – буркнув Панчо і ліниво поворухнувся.

Хлопці знову притихли. Навколо був мир, і тільки вітер шепотівся з травою. Але в мовчанні дітей миру не було; вони мовчали сердито.

Педрільо знав, що то його вина. Власне, думаючи про білих, які не повинні їздити його залізницею, він мав на увазі тільки Лало і нового та ще до деякої міри Бласа. А тепер ось Алехо розсердився, і чому – біс його знає, у всьому так важко розібратися.

На протилежному березі почувся тупіт копит, а згодом хлюпання. Хтось переганяв коней через річку. Ніби за командою всі підвели голови. То були… так, справді, там їхали Лало і новий. Вони їхали на високоногих жеребцях з блискучою, вичищеною шерстю і вели за поводи ще по одному осідланому коню. Це були четверо найкращих коней форту, офіцерські коні.

Лало і Амаро зупинилися недалеко. Коні були мокрі. Певно, йшли галопом тільки від бажання пробігтися, бо ще не втомилися. Вони неспокійно били ногами, кусали мундштуки і рвалися в дорогу, їм хотілося бігти, бігти кругом світу не зупиняючись і швидко, як вітер. Від гри м’язів блискуча шерсть переливалася.

– Так ніхто не хоче з нами? – лицемірно поцікавився Лало. Він сидів на буланому в яблуках з маленькою головою і чорними бархатними очима, жував отруйно-зелений пряник і в руці тримав великий кульок. – У нас є ще двоє коней.

– Сьогодні ми купаємося, – рішуче сказав Алехо.

Якусь мить тривала тиша. Четверо дивилися на Лало, що гордо височів над ними, як на троні, а Лало дивився вниз на тих, що лежали перед ним на піску. Амаро тримався позаду і удавав, ніби все це його зовсім не обходить.

Алехо пішов у наступ:

– Що вам тут треба?

– Ми їздимо, де хочемо, – Лало витяг з кулька ще одного пряника, яскраво-рожевого. – Швидкі оці бестії, скажу я вам. Від села ми не їхали сюди й трьох хвилин. Та ви ж не хочете спробувати.

– Дурниця, – сказав Блас. – За три хвилини ви нізащо не доїхали б. – У нього були такі ж жадібні очі, як і тоді.

– Давай об заклад, що… – Лало під’їхав трохи ближче.

– Забирайся з своїми шкапами, – крикнув Алехо. – Сказано тобі, що ми купаємось!

Можна було подумати, що сперечається з ним Лало. Насправді ж сперечалися Педрільо і Амаро. Але жоден з них не мовив і слова.

– Потім ти можеш знову сюди повернутися, – запропонував Лало Бласу.

– Авжеж, можу.

– Геть, а то скину з коня! – схопився на ноги Алехо.

– То, либонь, він уже тобі за батька, що забороняє їздити верхи, – глузував Лало.

– Він мені не батько і нічого не може мені заборонити, – сказав Блас.

– Тоді їдьмо.

– Ну, й поїду.

Блас підвівся і повільно, з викликом, пішов до рудої кобили, на якій іноді їздив навіть капітан Васкес. Мабуть, він не зовсім добре себе почував, це було помітно.

– На пряника, – сказав Лало і простяг йому кульок.

У Панчо теж загорілися очі, як загорілися перед тим у Бласа.

– Якби у вас ще був кінь, то я теж міг би поїхати з вами.

– Так є ж.

Панчо вагався.

– Коли я повернусь, ми ще поплаваємо, – пообіцяв він Педрільо та Алехо.

– Хто їздить з донощиком, може не повертатися. Ми з такими не плаватимемо. – Алехо пополотнів од гніву і з радістю вчепився б усій отій четвірці в горлянку. – Він ліг на спину і удав, ніби вони для нього не існують, ніби вони вмерли і вже поховані.

Знову тупіт, який поступово віддалявся і зрештою затих. З Педрільо лишився тільки Алехо. Весь час він мовчав. Як навмисне вони поїхали з новим, з тим, хто назвав його “смердючим індіянином”, а про батька казав що завгодно, тільки нічого хорошого. Він відчував себе покинутим, зрадженим і не допомагало навіть те, що Алехо залишився тут. У Алехо теж біла шкіра, а у нього червона, і нехай Алехо нічого не уявляє. Співчуття він не хоче. Педрільо знав, що Алехо сварився з іншими, бо він його справжній друг, але він все-таки білий, а інше не має значення, та ще у такий момент.

Алехо підповз до нього, і Педрільо побачив, що він все ще сердиться.

– Відкрив би краще рота, а то лежиш, як тараня.

– Яке мені діло до того, що їм хочеться кататися.

– Яке мені діло, яке мені діло, – передражнив його Алехо. Він узяв камінь, жбурнув у воду так, що аж бризки полетіли. – А може, мені до того діло!

– То сам і відкривай. – Він не хотів сваритися з Алехо, справді ніяк не хотів, але інакше не міг. Співчуття він не хотів ще дужче.

– Те й роблю, – фиркнув Алехо.

Він з розгону шубовснув у річку, переплив на інший берег, сердито розбиваючи руками воду, і ліг там на траву. Він не міг далі лежати біля Педрільо. Той лишив його напризволяще, хоча все було через нього.

Педрільо дивився в імлисто-синє небо. Сонце вже не здавалося таким приємним, пляж – гарним, та й річка була вже іншою. Він чекав, що Алехо повернеться чи щось гукне йому, та Алехо лежав не рухаючись. Педрільо стрибнув у воду і кілька разів повільно проплив вперед-назад, не дивлячись на Алехо. Потім виліз на берег і одягнувся, теж дуже повільно. Тільки нехай Алехо но думає, що це він його прогнав. Просто стало нудно, а Алехо тут ні при чому.

Педрільо поплентався в селище. Він ненавидів Лейквен, ненавидів увесь світ – нового учня, бо той з ненавистю ставився до індіян, Лало, Бласа і Панчо, бо ті поїхали з новим, і Алехо, тому що він все-таки білий, та ще і його друг. Він ненавидів батька, бо той не міг допомогти йому, навіть матір, бо це вона сказала, що всі – люди, і новий – теж, а від того все й почалося.

Педрільо ішов, підбиваючи ногою камінці на дорозі. Швидше б покинути цей Лейквен. У місті він стане великою людиною, а потім нехай хто наважиться глянути на нього скоса. Він ніколи не повернеться в Лейквен, навіть щоб будувати залізницю.