Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

VI

Ополудні наступного дня Хуан Моралес побачив перед собою Кам’яну Голову, величезну скелю-конус, висунуту горами вперед як кулак. Тут, біля потоку, що з північної сторони гір шукав собі вихід у долину, поставив своє стійбище вождь молучів Дикий Кінь.

Селище було невелике. Як і всі арауканці, молучі не любили великого гурту. Вони ставили свої хижки по всій території, кожен де хотів, і сходилися докупи біля Кам’яної Голови тільки на свята і для військових походів. Тоді гриміли барабани, попихкували люльки, тисячі босих ніг утрамбовували землю так, що вона ставала, як камінь, а вночі в небо здіймалися червоні стовпи диму. Тепер тут було всього з півдесятка хижок з крутими покрівлями, загони для худоби та поля маїсу, пшениці, картоплі.

Хуан їхав не поспішаючи. В селищі загавкали собаки. Вони учули його, і на стійбищі вже знали, що їде чужий. Може, арауканці й самі давно побачили його, та вонрі горді до непривітності. Жоден не вийде назустріч гостеві.

Моралес подивився на сходи маїсу, що пробивалися з землі, на крихітні зелені паростки пшениці і перші пагінці картоплі. Гарними їх не назвеш. Не вистачало рук, щоб обробити поля. Та це не так важливо. Важливо, щоб на цих полях щось виросло. Минулого року картопля не вродила.

Це була його праця. Він подарував вождю зерно па посів і терпляче умовляв його, пояснював, що білі сильні не тільки тому, що володіють доброю зброєю, а насамперед тому, що мають од землі у сто разів більше, ніж арауканці. Вони можуть утримувати військо протягом цілого року. Арауканці ж повинні після кожного військового походу повертатися до своїх домівок, до своєї худоби, до полювання в горах і лісах, збирати насіння араукарій, щоб наступного року не голодувати.

Дикий Кінь одним вухом слухав його, а другим – молодих воїнів, які невдоволено гомоніли, що робота на полі – жіноча справа, а чоловікам годиться полювати, пасти овець і, звичайно, ходити на війну. Дикий Кінь щорік брав зерно, розподіляв його між тими, хто хотів сіяти, але ніхто не бачив, щоб він сам коли взявся за лопату. Ця робота лишалася жінкам, як і раніше, коли молучі вирощували тільки трохи солодкої картоплі, та старим, які не могли вже їздити на полювання. Тому поля збільшувалися повільно, однак все-таки досить швидко, щоб зробити Дикого Коня найбагатшим вождем молучів.

Він ніколи не радився з Хуаном, мовчки приймав зерно, вислуховував поради, ніби цим робив йому надзвичайно велику послугу, але був досить розумний, щоб усвідомити власну вигоду. Якби вся навколишня земля була оброблена ч)і перетворена в пасовиська, то ніхто не сварився б з арауканцями, і білі змушені були б визнати їх хазяями принаймні цієї невеликої частини їхньої колишньої батьківщини. Але для цього більш, ніж посівне зерно, потрібен був мир. А тепер ось дружина Дикого Коня мертва, загинула з вини двох білих. Що ж учинить Дикий Кінь?

Хуан дав своєму гнідому трохи напитися серед потоку, подивився на високий берег, де тулилися хижки. Там не помітно було ніякого руху; тільки з димарів піднімався дим. Але в одній, у хижі вождя, не було навіть і такої ознаки життя.

Хуан прив’язав коня біля хижі і ввійшов усередину. Якусь хвилю очі його звикали до сутінок. Знайомі запахи пахнули на нього: запах сухих дернових стін, долівки, сажі, якою все було закіптявлене. Потім він побачив вождя, що сидів посеред хижі, біля загашеного вогнища.

Дикий Кінь прихилився спиною до стіни і сидів навпочіпки у світло-жовтій з червоними широкими смугами накидці. Обхопивши руками коліна, він нерухомим поглядом дивився прямо проти себе. Вождь був у траурі, бо ще не помстився за смерть дружини.

– Горить вогонь у твоїй хижі?

Хуан бачив і сам. Вогнище розрите, казан перекинуто. Однак він мусив спитати, як велів звичай.

– Вогонь погас, – озвався Дикий Кінь ніби здалеку, і це теж відповідало звичаю і означало, що тут оселився сум, що нема більше жінки, яка підтримувала вогонь і доглядала за ним, що світ і тепло померли.

Хуан сів проти вождя, свого брата по крові, свого друга. Ті довгі роки, що він жив серед білих, спали з нього, як одяг. Він знову став індіянином, молучем, як Дикий Кінь, і сидів, обхопивши руками коліна, чекаючи, що скаже вождь. Але Хуан був у мундирі білих.

Він чув, як гнідий бив за хижею копитами, чув шарудіння даху над головою і своє власне дихання. Надовго запала тиша. Нарешті Дикий Кінь звів очі.

– Двоє білих прийшли у моє стійбище. Вони сиділи біля мого вогню і спали в моїй хижі, їли зі мною бараняче м’ясо і пили сидр. А бачиш, яка плата за мою гостинність! – Вождь вказав на мертве вогнище. Його голос лунав суворим обвинуваченням, обвинуваченням не тільки проти двох білих, а також проти нього, Хуана. Тепер він теж був для нього білим, незважаючи на червону шкіру і кровне братство. Синя військова форма була сильніша, ніж двадцять років дружби.

І Хуан, сам того не помічаючи, розняв руки навколо колін. Він сидів тепер, не як молуч, а як сержант білих солдатів, який приїхав до вождя, Дикого Коня, щоб нагадати йому про закон – закон білої людини.

– Твою жінку вбив воїн твого племені! – Він так і сказав “твого племені”, не “нашого”, хоча під військовим кашкетом носив червону пов’язку арауканців.

– Він убив її, але винні в цьому білі. – Дикий Кінь говорив байдужим голосом. – Вони напували його своєю вогняною водою, напували всю другу половину дня і так, щоб ніхто про те не знав. А коли забрали у нього розум і він став як дитина, то почали сміятися з нього, називаючи його смердючим індіянином. Він просив вогняної води, а вони реготали і казали, що вона тільки для хоробрих чоловіків, а не для червоношкірих боягузів. Тоді він присягнувся, що доведе свою хоробрість і битиметься з кожним, хто зустрінеться йому на шляху. Він схопив ножа і побіг через стійбище, вбив одного воїна, а другого поранив, потім прийшов у мою хижу, де вона сиділа біля вогнища сама. Вогняна вода засліпила його, він прийняв жінку за воїна. – Вождь якусь мить помовчав. – Він убив її, але винні в цьому білі, – повторив.

Дикий Кінь вперше глянув на Хуана відкрито, але більше дивився на його мундир, і в його очах світилася ненависть.

– А ти знаєш, де я був, що не міг захистити її? Я був у горах із своєю отарою, бо хотів вибрати десять баранів і послати їх у форт капітанові як подарунок білим від молучів. І тому, що я хотів зробити так, вогонь у моїй хижі тепер не горить – з вини білих.

– Ми спіймали тих білих і покараємо їх, – тихо промовив Хуан.

– Ми теж спіймаємо воїна, що став ножем у руках білих.

Дикий Кінь втупив погляд у розрите вогнище, ніби йому більше нічого було казати. А сказати треба було ще дуже багато, сказати найважливіше.

– Білі приносили не тільки вогняну воду, – сказав Хуан, – а й зброю. Навіщо твоїм людям потрібна зброя?

Це було сказано навмання. Він не знав, чи ті білі справді мали зброю і кому вони продали її.

– Молучі тільки захищатимуть те, що їм належить.

Хуан глибоко зітхнув. Чи, може, застогнав? Арауканці завжди тільки захищали, що їм належить, але наслідком цього була війна, що тривала понад триста років, війна, в якій вони потроху втрачали свої землі. Невже тепер, після п’ятнадцяти років спокою, знову почнеться? Негоже захищати свою землю зброєю, треба захищати її принаймні не тільки зброєю. Арауканці мусять вчитися боротися за допомогою плуга.

– Для захисту молучам не треба зброї. Солдати не допустять, щоб у вас забрали ваші землі.

Вождь глянув на Хуана, і по його очах можна було прочитати, що білі солдати не захистили його дружини.

– Кров за кров, життя за життя, – сказав він.

– Ти хочеш заради однієї людини жертвувати сотнями? Ще не висохла пролита кров, а вже проливатимуть нову. Ти не молодий воїн, ти – вождь. Думай не про себе, думай про свій народ.

– Я вождь. Я думаю про свій народ. Завтра прийдуть сюди інші вожді, і ми порадимось. Що вирішимо, те й буде.

Дикий Кінь сказав так, що Хуан зрозумів: далі розмовляти марно. А його мучила ще тисяча питань. Чому зійдуться вожді? Вони не мали ніякого відношення до вбивства. Тут якийсь інший привід. Та питати він не мав права.

Дикий Кінь плеснув у долоні, і в хижу ввійшла його донька, дівчина років п’ятнадцяти. Видно, вона чекала на цей знак. На ній був святковий одяг: груба шерстяна яскрава спідниця, що спадала до п’ят, і накидка. Масивні срібні прикраси з дрібних пластинок, нанизані в разок чи у вигляді підвісок, блищали в волоссі, на шиї і грудях. Тепер вона була господинею дому. Дівчина принесла неглибоку дерев’яну миску з паруючою кров’ю тільки-но вбитого барана.

Дикий Кінь ковтнув трохи і передав миску Хуанові. Це був вияв гостинності і відновлення давнього союзу між ними.

Потім вони сіли перед хатиною біля вогню – всередині він загориться тільки тоді, коли помстяться за вбивство – і, за звичаєм, обмінювалися традиційними питаннями: про отари овець, про коней і полювання. Молода індіянка сиділа осторонь, слухала і, коли чашки спорожнювалися, підливала слабкого солодкого сидру. Вона мовчала. Це була чоловіча розмова.

Хуан жодним словом не прохопився про завтрашню нараду вождів. Дикий Кінь тоді б ще дужче замкнувся. Замість того Хуан згадував давні часи, коли був не сержантом Моралесом, а воїном молучів Стрілою і разом з Диким Конем їздив на полювання і на війну; згадував, як вони ділили бараняче м’ясо, вогнище і останню чашку сидру так само, як небезпеку, горе і радість, бо вони – брати по крові. Він бачив по очах Дикого Коня, що той забув про мундир, що він знову став для нього молучем.

– І тепер ми ділимось усім, – закінчив Моралес, – і в наших серцях нема неправди і таємниць від іншого, чи не так?

Вождь зрозумів.

– Завтра ти будеш на нараді вождів як один з нашого племені. Ми послухаємо і обміркуємо твоє слово. А до того я волію мовчати про те, що буде, а говорити про те, що було.

Пампу огорнули темно-фіолетові сутінки. Вітер стих, у чорних лісах пролунав крик совки. Темрява поглинула світ і, невпевнено колихаючись, чатувала навколо червоного вогнища. Ніч – це мир, і ніч – небезпека. Вождь і Хуан довго-довго сиділи біля вогню і розмовляли.

Згодом Хуан лежав у хижі. Він мацав під собою м’яке хутро лами і слухав нічні шуми: гудіння жуків, тихе лопотіння крил і далеке мекання сонної вівці. Все було, як колись, як багато-багато років тому. Йому не треба було зараз удавати з себе Хуана Моралеса, індіянина, що носить мундир білих і розмовляє їхньою мовою, він міг бути самим собою. І з великою тугою відчув, що там, де містилася його власна хата, він не був дома, а тут, де почував себе серед своїх, на нього дивилися як па чужинця. Іноді навіть Дикий Кінь. Чому ж так важко знайти правильний шлях і ще важче іти цим шляхом? Чому! Чому!

Вранці з першим промінням сонця він був на ногах. Перед хижею сиділа дочка вождя і роздмухувала вогонь. Вона тільки позирнула на нього. Хуан раптом відчув себе дуже старим. Коли він пішов з племені, ця дівчина тільки народилась. У нього попереду лишилося так мало часу, а хотілося прожити ще стільки ж.

Він пішов звідси дуже давно, щоб вивідати таємницю білих і розповісти її молучам. Це було нелегко, так нелегко, що, здавалося, нічого важчого на світі немає. Вивчити білих і їхнє життя! І скільки разів думалося йому, що він пізнав усю гіркоту життя. Та, однак, найтяжче було ще попереду. Найтяжче було те, що таємницю білих, яку він приніс молучам, вони засвоювали неохоче і повільно.

Хуан дивився на поля. Ще вчора він запевняв себе з гордістю, що вони стали більші. Сьогодні ж зрозумів, які вони до смішного малі, порівнюючи з широким диким степом. І поки племена арауканців не навчаться обробляти землю, величезний незайманий простір манитиме білих, і арауканці при всій своїй хоробрості не матимуть сили довго опиратися їм.

Але завдання, яке він поставив перед собою, було надто важке для однієї людини, і для його виконання не вистачить одного людського життя. Час уже припорошив снігом йому голову, а він ще тільки починав справу.

Хуан похитав головою. Треба будь-що перемогти. Навіть у найпотаємнішому куточку мозку він не дозволяв собі думати інакше. Це позбавляло сил. Він пішов до потоку, щоб помитись і продумати свої дії.

Нарада вождів! Вони були вождями, поки люди слухали їх. Жоден арауканець не дозволяв командувати собою. Якщо вождь не задовольняв його, він міг вибрати іншого або, зібравши круг себе кілька молодих воїнів, сам ставав вождем. Ця почесть трималася на довір’ї, а не на насильстві. Завоювати її було важко, а втратити– легко.

Під час миру та спокою вождів було мало, п’ять чи шість на все плем’я молучів, переважно літні люди. В часи неспокою та війни, коли суперечки порушували єдність племені їх ставало багато, здебільшого молоді, не ті, хто відзначився розумом, а люди швидких дій. Ці вожді вибирали на час військових походів одного головного вождя. По обличчях та вікові вождів, по тому, скільки їх, Хуан сьогодні зрозуміє, що коїться в племені молучів.

Вода поколювала тіло. В ній була свіжість гірського снігу і прозорість сонячного ранку. Хуан пірнув, щоб прогнати залишки важкого сну. У правому лікті відчув легке посіпування і кольки. З минулої зими воно непокоїло його. Знову з’явився страх, чи не мало лишилося у нього часу. Та він стер його і цього разу, як стирав воду з тіла.

Із старими домовитися буде легше. Вони знають його, знають з гіркого досвіду й те, скільки лиха завдає війка. З молодими трудніше. Але старі вони будуть чи молоді, а він мусить довести їм, як мало дала війна арауканцям за триста років і яким багатим став Дикий Кінь за п’ятнадцять мирних літ. Він скаже, що вони всі можуть стати такими ж багатими і ще багатшими, якщо вчитимуться у білих, і що тільки цим найкраще можна захистити свою країну.

Це було очевидним, і вони повинні вірити йому. І все-таки Хуан відчував якусь невпевненість. Він ще не знав, про що радитимуться вожді, чому постало питання про мир чи війну. Зрозуміло, коли про це кажуть пеуенчі. Але молучі? У нього було таке почуття, ніби він ходив навпомацки в чужій темній хаті. Дикий Кінь мовчав, і він узнає все тільки опівдні під час наради. Та що б не стривожило молучів, він мусить переконати їх, що мир – це краще, ніж війна.

Зійшовши на гору, Моралес побачив, що Дикий Кінь, його дочка і десятків зо два чоловіків та жінок стояли біля хижі вождя і мовчки дивилися в степ. До них наближалася велика група воїнів, це він побачив одразу, побачив також, що вони поверталися не з полювання чи пасовиськ, бо тримали довгі списи, якими не вб’єш ні пуми, ні оленя, списи, що їх беруть для боротьби проти людини. Коли група під’їхала, Хуан побачив, що вони везли полоненого.

Певно, то був воїн, який убив дружину Дикого Коня. Він лежав поперек сідла першого вершника, його зв’язані руки та ноги теліпалися при кожному кроці коня. Певно, він був непритомний.

Не сказавши й слова, його скинули з коня, потягли до воріт кошари і лишили там. Голий до пояса, очі заплющені, тільки груди ледь-ледь піднімались і опускалися. Люди розійшлися мовчки. Дикий Кінь навіть не глянув на полоненого.

Один з воїнів обмазав ноги і руки убивці чимось білим. Він грубими смугами позначив кістки, щоб вони виразно виділялися на темній шкірі, ніби поверх тіла виступив скелет. Моралес знав: вирок винесено. Воїн помре, він уже був мертвий, хоча ще дихав і по жилах у нього ще текла кров. Жорстока справедливість його народу: кров за кров, життя за життя.

У цей передобідній час Хуан не хотів бути в стійбищі. Вожді з’являтимуться один по одному, а йому краще поговорити з усіма разом на нараді. Він осідлав коня і схилом поїхав на гору. Прив’язавши гнідого, почав підніматися на саму вершину Кам’яної Голови. Гора була крута, сходити заважало каміння та сушняк і подекуди доводилося здиратись по зовсім голій скелі. Хуан часто зупинявся, віддихуючись. Ще кілька років тому він не відчував втоми, міг подолати гору в десять разів вищу і разів у двадцять крутішу. Моралес похитав головою і сердито подерся далі.

Очевидно було вже десять годин, коли Хуан виліз на вершину. Внизу розкинулися широкі простори його землі. Далеко-далеко, скільки сягало око, тяглася пампа, зелена і родюча, з невеличкими, ніби з льоту розсіяними лісками і негустими чагарниками, по обидва боки від нього і позаду здіймалися стрімкі скелі, увінчані сніговими шапками. Вони сяяли на сонці, як зубці величезної корони, високі, мовчазні, могутні. Знизу їм відповідав мовчанням степ. Ця земля була гідна носити корону. Серце у Хуана наповнювалося радістю, йому хотілося стати велетнем, таким велетнем, щоб, розкривши обійми, притиснути її до своїх грудей. Він був і лишався індіянином, так, сто разів так. І тому він і далі носитиме мундир білих, саме тому. Він принесе на цю землю мир і достаток, хоча крихітні поля внизу у підніжжя гори зараз майже невидимі серед зеленого моря трави. Так буде! Буде!

Він відчував себе самотнім, бо для білих був тільки червоношкірим, а для своїх – білим. Навіть Дикий Кінь, друг, брат по крові, не розумів його повністю. 1 все-таки він робитиме своє. Хуан стиснув широкі повні губи, випнув підборіддя і довгим поглядом окинув зелену землю, ніби хотів на сотні років запам’ятати її. Довго сидів нерухомий, як скелі навколо, поки його тінь не почала поволі коротшати.

Тоді він збіг униз, ковзаючи по схилу, перестрибуючи через уламки скель, як хлоп’я. З-під ніг у нього розліталося каміння, а гнідий, злякано форкнувши, одскочив, коли Хуан підбіг до нього. Очі у Моралеса сяяли. Як це добре – позбутися сумнівів.

Коли вій спустився, обідній час минув. І вожді вже чекали. Хуан глянув на вбивцю-воїна, який усе ще лежав так, як його кинули вранці. Тільки очі у нього були тепер широко розплющені і дивилися ніби з потойбічного світу.

В хижі сиділо до двадцяти вождів, вчетверо чи вп’ятеро більше, ніж звичайно, і це було тривожною ознакою. Такою ж ознакою була й молодість більшості вождів. Дикий Кінь був серед них найстаріший. Незважаючи на це, Моралес відчував себе впевнено. Він переконає їх!

Пошукавши очима спільників, на яких можна розраховувати, Хуан знайшов тільки двоє чи троє знайомих облич, але й ті здалися такими ж чужими, як і інші. Його зустріло вороже мовчання. Тільки Дикий Кінь привітно глянув на нього, та це був вияв давньої дружби; спільника в ньому він не мав. А для молодих воїнів, які знали його тільки з розмов, він був білий, гірше того – зрадник, індіянин, який став білим.

Нараду вів Дикий Кінь, і тому, що зібралися в його хижі, і тому, що він був найстаріший. Тільки-но Моралес сів поміж вождями, як Дикий Кінь підвівся. Він стояв прямо, тримаючи в руці знак свого сану – військову сокиру. Але на ньому ще був мирний одяг; накидка і на ногах обмотки. Та коли він скине їх, оголить торс, тоді вже буде пізно розмовляти про мир.

– Наші брати, пеуенчі, надіслали нам знак війни – вмочену у кров стрілу! – пролунав у хижі його голос. Він вирвав з одягу червону стрілу, щоб усі побачили її. – “Ми хочемо йти війною проти білих, які захопили нашу землю. Від гір до моря, з півночі на південь, стільки, як може проскакати вершник за п’ять днів, – вся ця земля має належати пеуенчам і молучам, як колись належала нашим батькам. Тому ми разом з вами нападемо на білих, на їхній форт і на їхні хати; разом ми переможемо і разом заберемо те, що належить нам”. Так сказали пеуенчі.

Дикий Кінь сів. У хатині запала сувора тиша. Відвертість, з якою він говорив перед солдатом форту про план нападу, вразила інших не менше, ніж Хуана. Спопелити форт і всі будинки білих. Яке безглуздя! Правда, огорожа форту була не дуже надійна, та й чотири невеликі гармати не могли протистояти добре озброєному ворогові. Але арауканці теж погано озброєні. Що могли вдіяти списи та дрючки проти гармат, навіть старих?

– Ти кажеш, щоб чули вуха ворога, – певдоволено зауважив літній вождь.

– Нехай знає, – заперечив Дикий Кінь. – Якщо арауканці підуть війною, вони зроблять це не як пічні злодії. Нехай знають усі білі. Це їм не допоможе.

Раптом схопився молодий воїн, нетерплячий, збуджений від бойового запалу. Він зірвав з себе накидку, і всі побачили: рішення вже прийняте – його тіло було розмальоване фарбою війни. Під блискучою темною шкірою напружилися м’язи.

– Як, ми дозволимо, щоб пеуенчі самі ішли війною? Невже наші діти колись тикатимуть на нас пальцями і казатимуть, що ми сиділи склавши руки і дивились, як інші боролися за звільнення нашої землі? Знаки сприятливі, шамани провіщають нам перемогу. Я – Гірський Орел. Я і мої люди – ми йдемо до пеуенчів.

Знову запала тиша. Всі чекали, що скаже Хуан, адже він завжди боронив мир. Моралес оглянув молоді суворі обличчя. Як добре розумів він їх. Колись і він думав так, як вони, говорив і діяв так, як тепер говорили і прагнули діяти вони. Йому довелося заплатити дорогою ціною, пережити таке, за що інші віддали життя. Чому ж кожен повинен збирати власний досвід? Чому лихо батьків не зробило синів розумними? Пеуенчі – неспокійний народ. Нікому ніколи не щастило втримати їх од війни. Молучам не слід об’єднуватись з ними заради себе самих.

– О, Гірський Орел, я вислухав тебе. – В голосі Хуана чулася насмішка. Треба словами перемогти цього вождя. – Скажи мені, скільки разів ти воював проти білих?

Гірський Орел, невдоволено буркнувши щось, похилив голову.

– Ти ще не вилазив із свого гнізда, а хвалишся, що перелетиш гори. Я воював проти білих. І бачив, як мало людей повернулося назад. Мертві тіла наших вкрили землю, а будинки білих вистояли. Я бачив також, що мир зробив Дикого Коня і його людей заможними.

– А потім твій мир з’їв його жінку! – вигукнув Гірський Орел.

– Ми покараємо обох білих, які продавали в стійбищі вогняну воду. Солдати карають кожного, хто йде проти закону.

– У твого закону два обличчя, – глузував Гірський Орел. – Добре до білих і суворе до нас. Скажи, що зроблять з ними.

Хуан махнув рукою. На цьому питанні він міг послизнутись, їм не втягнути його в розмову про це.

– Ми теревенимо, як старі баби. Білі сильні. Якщо ви підете проти форту, то доведеться вашим жінкам закрити свої обличчя і співати жалібні пісні. Краще вчіться у білих, і ви станете дужі, як вони, і ви ніколи не воюватимете.

Гірський Орел презирливо скривився.

– Робота на полі – це жіноча справа. Вона забирає силу у рук і очей. Білим тоді легко буде подолати нас.

Розмовляти з ним далі не було сенсу, і Хуан повернувся до Дикого Коня.

– Скажи, ти хочеш, щоб загинуло все плем’я через те, що загинула твоя дружина? Чи розумний пастух кидає всю отару пумі, яка розідрала одну вівцю?

– Моє серце повне горя, – похитав головою вождь, – бо погасло сонце мого життя. Воно волає помсти, але тепер йдеться про більше. Ти знаєш не все. Молучі, а тим більше пеуенчі, не тому балакають про війну, що в моїй хижі сталося вбивство. Ми бачимо, що в країну приходить все більше білих, чуємо, що вони будують нові залізні дороги, щоб привозити сюди ще і ще поселенців. Вони женуть свою худобу на наші пасовиська. Мине небагато років, і вони почнуть заганяти нас все далі в гори. Для наших отар лишиться мало пасовиськ, нам ніде буде полювати. Твоя правда, білі дужі, у них багато зброї. А що коли й ми добудемо зброю? Якщо знайдуться білі, які допоможуть нам спалити форт і прогнати поселенців?

– Які білі? Той, хто обіцяє таке, бреше!

Дикий Кінь уважно подивився на Моралеса.

– Скажу тобі, скільки можу. Прийшов Білий Король. Він поведе арауканців на війну і привезе допомогу через море.

Хуан опанував себе. Не можна, щоб помітили, як злякали його ці слова. Іноді у нього виникала думка, що якийсь білий перебіжить до індіян і заподіє лиха.

– Хто знає того Короля? – презирливо спитав Моралес. – Хто розмовляв з ним?

– Він живе у пеуенчів. Це – найголовніший вождь у них.

Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.

– Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, – сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, – і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.

І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.

Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це – найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.

– Хто бачив зброю, яку хоче дати вам Білий Король?

Відповіддю йому було недобре мовчання.

– Він обіцяв нам, – нарешті відповів Гірський Орел.

– Звідки він візьме її? Ви кажете, що білі солдати обдурювали вас. Ця людина теж біла. І я, молуч, людина вашого племені, запевняю: ви не одержите ніякої зброї. Вам не бачити більше ваших хиж, якщо розпочнете війну.

Слова Хуана подіяли. Він помітив це по їхніх обличчях. Глянув на Дикого Коня, сподіваючись, що той теж закличе до розуму, однак Дикий Кінь мовчав. Смерть дружини гнітила його.

Знову підвівся Гірський Орел. Його голі груди схвильовано піднімались і опускалися під товстим шаром червоної фарби – фарби війни.

– Твої слова розумні, але скажи: хіба неправда, що наша земля тане, наче сніг від сонця? Хіба неправда, що білих стає дедалі більше? Хіба неправда, що вони ненавидять пас і жадібно поглядають на те, що у нас лишилося? Мине ще десять років, і ми будемо такі слабі, що не зможемо боротися, навіть якщо захочемо. Тому я кажу: давайте боротися тепер! Досить слів. Я і мої люди йдемо до пеуенчів.

Він суворо глянув на Хуана і вийшов з хижі. Троє молодих вождів пішли за ним. Гірський Орел майже годився Хуанові в сини, і в цю мить Хуан любив його як сина, бо цей вождь так гаряче і так рішуче прагнув боротися за своє плем’я. Але любити його він не повинен, вони ж супротивники, і ця любов заважала б йому виконати свій обов’язок. Треба зберігати холодний розум, бо інакше все загине. За хвилину почувся цокіт копит, поступово він віддалявся і скоро зовсім затих. Гірський Орел і його друзі залишили стійбище.

Людей у них було небагато. Напевне, всього чотириста чи п’ятсот воїнів. Впливовіші вожді ще сиділи тут, і головне, сам Дикий Кінь не сказав свого рішення.

Моралес почав знову, він умовляв не вірити Білому Королю, закликав берегти мир і водночас відчував, що не може довести їм свою правоту, бо не знає, що то за Король. Іноді він помічав на обличчях вождів сумнів. Вони вагалися. Нарешті заговорив Дикий Кінь, найстаріший і найдосвідченіший, найзаможніший вождь молучів, чиє слово важило найбільше.

– Розум підказує мені, що в твоїх словах є багато правди, однак він підказує мені також, що й Гірський Орел має рацію, як і ти; і серце моє – з Гірським Орлом. Життя за життя! Ми ділили з тобою дах над головою, разом полювали і пили кров барана. Ми – брати. Тому я кажу тобі: я почекаю і подивлюсь, чи додержить Білий Король свого слова. Якщо він дасть нам зброю і допоможе, то я не покину пеуенчів у війні самотніми. Доти буде мир.

Хуан полегшено зітхнув. Він досяг принаймні одного – виграв час, а це означало багато. А що коли розповідь про Білого Короля тільки чутка.

Прийняти все за чутку було заманливо, та Хуан одразу відмовився від цього. Дуже дивні речі розповідали Дикий Кінь і Гірський Орел про Білого Короля, для чутки – надто багато даних. Що за цим криється, він мусив дізнатися сам. Вони мовчать, бо на ньому мундир білих.

Інші вожді підтримали Дикого Коня. Нарада закінчилася.

Того ж вечора Моралес вирушив до форту. Він сидів на своєму гнідому, а Дикий Кінь стояв поряд. Вождь проводжав його, не сержанта Моралеса, а молуча Стрілу, брата по крові, і перед тим, як Хуан сів на коня, обняв його. Від кошари долинали удари невеликого барабана і монотонний спів полоненого, що лаштувався в останню путь, у путь до країни мертвих, десь по той бік океану, далеко на заході.

– Невже справді буде війна? – спитав Хуан. – Невже ми розійдемося по ворожих таборах? – Він сказав це тепер, бо ніхто третій не чув його, сказав майже благально і з надією подивився в обличчя вождя.

– Мій шлях – це шлях мого народу, – спокійно глянув на нього Дикий Кінь.

Хуан стиснув губи.

– Я теж молуч. На мені мундир білих, але кажу тобі: я більше молуч, ніж Гірський Орел і ті молоді вожді, які закликають до війни. Я ніколи не підніму рушниці проти арауканців, а особливо проти тебе і твоїх людей.

Дикий Кінь не відповів, і Хуан пришпорив коня. Удари барабана і спів ще деякий час супроводили ного. Потім спів затих, незабаром не стало чути й барабана. Навколо була тиша, м’яка трава під ногами і оксамитове чорне небо, поцятковане зірками.

Хуан знав, що відбудеться завтра біля кошар з першими променями сонця. Вони розв’яжуть того воїна, посадять його і стануть круг нього. А він співатиме свою останню пісню, співатиме, як він полював на пум> і оленя, як перепливав річку і джигітував. А в цей час коло списів повільно звужуватиметься. І коли він дійде до останньої події в своєму житті, до того, як убив воїна-молуча і дружину вождя, списи проткнуть його.

Дико! Криваво! Жахливо! Білі, певно, поводяться з своїми в’язнями ввічливіше, посадять на кілька років у в’язницю, а якщо ті мають щастя і доброго адвоката, то їм не доведеться відсиджувати цей час, невдовзі вони знову торгуватимуть горілкою та зброєю. Але що ж жорстокіше – закони арауканців чи закони білих?