Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

VIII

Гасова лампа блимала і чаділа. В маленькій кімнаті було душно, однак капітан Васкес не дозволив відчинити вікно. Те, про що йшлося тут, повинно лишитися в чотирьох стінах.

Він розглядав обличчя трьох чоловіків, що сиділи проти нього: вузьке, дуже біле обличчя Ірігоєна, широке індіянське – Курро і трете теж індіянське – обличчя штабс-сержанта, котрий дві години тому привіз неймовірну звістку про Білого Короля пеуенчів. Він скликав їх, щоб порадитися, покликав навіть Курро, бо той багато знав такого, про що білий ніколи не дізнається, хоча арауканці й не любили його.

Всі відчували якусь незручність. Ірігоєн простягнув Курро і Моралесу тільки кінчики пальців, і то так, ніби йому зараз же треба вимити руки.

– Отже, яка ваша думка? – капітан Васкес сердився на самого себе, його голос лунав невпевнено, а часом навіть збентежено. Він подивився на Ірігоєна. Той був його заступник і мав говорити першим, хоча був новою людиною на кордоні і нічого розумного сказати не міг.

– Якщо хочете знати мою думку, то це вигадки червоних дияволів, привід розв’язати нову війну. Я не вірю жодному слову.

– Боюсь, ви дещо легковажно ставитеся до цього. – Васкес вважав нетактовно казати “червоні дияволи” в присутності Курро та Моралеса. Однак робити лейтенантові зауваження він не хотів. Зрештою, вони обоє білі. – Зважатимемо на факти. Що скажете ви, Курро?

Той похитав головою.

– Пеуенчі не прийшли на базар, – це погано. Тепер вожді молучів радяться про війну. Щось готується. Але Білий Король… – Він знизав плечима. – Почекаємо, через два – три тижні, може, взнаємо більше.

– А я пропоную проникнути на територію пеуенчів і взяти бика за роги, – вів своєї Ірігоєн. Він не дивився ні на Курро, ні на Моралеса, ніби їх і зовсім тут не було, ніби він у кімнаті сам на сам з капітаном Васкесом.

Ця людина згоряла від честолюбства. Капітан скривився. Лейтенант думає тільки про кар’єру. Він не зупиниться перед тим, щоб принести в жертву половину гарнізону, аби заслужити обер-лейтенантські зірки.

– Гадаю, ви проти війни, – холодно промовив Васкес. Йому було приємно відзначити, що Ірігоєн почервонів. Значить, він до всього ще й вразливий, як дівчина. – Курро, ви вдруге розмовляли з полоненими?

Той ствердно кивнув.

– Вони гнали отару не додому, а на інше пасовисько. Вони сказали, що всі білі і… – Курро затнувся і закліпав, – всі зрадники будуть убиті. Більше з них нічого не витягнеш.

– А про Білого Короля?

– Жодного слова.

– Чорт! – Капітан Васкес ударив кулаком об стіл. – Вони ніколи не були такі вперті. Що на них найшло!

Курро не квапився з відповіддю.

– Вони розраховують, здається, що на форт нападуть і їх звільнять. Тому нічого не кажуть.

Це було те саме, що доповів Моралес, повернувшись від молучів. Безглуздо закривати очі перед фактами. Але ці факти – божевілля. Напад на форт!

В маленькій кімнаті стало так тихо, що було чути, як потріскує лампа. Капітан Васкес підвівся і підійшов до вікна.

Надворі глупа ніч. За два кроки нічого не видно. Він обернувся.

– Все це вселяє тривогу. Однак точних відомостей у нас немає; ми, по суті, нічого не знаємо. Прокляття, не можемо ж ми сидіти склавши руки, поки провінція запалає з усіх чотирьох сторін!

– Я вніс пропозицію, – нагадав Ірігоєн.

– А я сказав вам, що ми не можемо почати стріляти перші.

Вони припинили розмову.

– Дикий Кінь твердив, що якісь білі хочуть допомогти пеуенчам, – вперше подав голос Моралес.

Ірігоєн схопився, наче його вжалив тарантул, нарешті прореагувавши на присутність Моралеса.

– Жоден білий на це не піде! Що то за білі? Може, поселенці? Чи наші солдати?

– У нас у форті є двоє білих, які допомагали індіянам, – спокійно промовив Моралес.

– Контрабандисти? – звів брови Васкес.

– Так. Може, вони були у пеуенчів, напевне були, а значить їм відомо, що там діється.

– Навіть якщо це правда, вони не розповідатимуть таке.

– А може й скажуть.

Васкес допитливо глянув на штабс-сержанта. Моралес не був базікалом. Він нічого не казав без підстав.

– Якщо хочете, спробуйте.

Васкес гукнув писаря, наказав привести торговців зброєю і знову сів до письмового столу, нетерпляче барабанячи пальцями. Ірігоєн іронічно кривив губи. Він не надавав цьому серйозного значення. Він дотримувався однієї думки: пеуенчі збираються напасти – треба їх випередити! Капітан Васкес розуміє, що пропозиція Ірігоєна слушна. У всякому разі це краще, ніж чекати, не знаючи чого. Двадцять років тому він міркував би так само. Але у нього мало солдатів. Для таких дій гарнізон мав бути втричі більшим. По обличчях Курро і Моралеса нічого не прочитаєш. Це – справжні індіяни.

Хуан відчував невдоволення інших. Капітан Васкес був добра людина, але він – білий, і, коли йшлося про війну, він думав про форт, про поселенців, про себе, тільки не про арауканців. Про них думав тільки він, Хуан Моралес. Курро теж не думав про них. Він над усе був купець. Він поміняв своє плем’я на крамницю у Лейквені.

Відчинилися двері, і капрал Медіна ввів торговців. Вони занепокоєно закліпали від світла, силкуючись роздивитися, з ким матимуть справу. Товстун швидко одвів очі, побачивши Хуана, кучер тримався незалежно.

Хуан глянув на обох. Куточком ока він помітив суворе обличчя лейтенанта Ірігоєна. Звідки йшла та ворожнеча, якою віяло від нього?

– Ви, Педро Мендес і Габрієль Сабала, торговці? – почав допит Хуан.

– Так, – відповів тонкий, Сабала.

– Вам відомо, що торгувати алкоголем і зброєю заборонено?

– Ми не продавали зброї.

– А звідки у вас стільки грошей? – Хуан обмірковував кожне слово.

– Вони зароблені чесно. Як саме, це нікого не стосується.

Обоє догадувались, що Хуан щось підозрює, відчували якусь пастку. Мендеса, товстого оцупка, кинуло в дрож.

– Хіба ми винні, що червоношкірі втрачають розум од краплі горілки, – захищався Сабала. Глянувши на Моралеса, він почервонів і звернувся до Васкеса. – А чому, власне, ви дозволяєте індіянинові допитувати християн?

Ірігоєн відкрив було уже рота, та Васкес попередив його.

– Ви повинні тільки відповідати, зрозуміло?

Сабала замовк. Хуан помітив, що тонкий теж боїться.

– Завтра ми відправимо вас до округи, там судитимуть, – сказав він.

– Але ж був наказ відправити нас через два – три тижні.

– Ми відправимо вас завтра. Форт тепер не досить безпечне місце. – Хуан пильно дивився на обох, вимовляючи слова повільно і підкреслено чітко.

Мендес кусав губи. Сабала повернувся до Ірігоєна. Він відчував у ньому можливого спільника.

– Ми всі християни, пане лейтенант. Нам треба триматися спільно проти червоних…

– Мовчати, – гримнув Васкес, зрозумівши, куди гне Сабала.

Одним лише можна було пояснити, чому торговці так боялися, щоб завтра їх не відправили: вони розраховували, що під час нападу на форт їх звільнять.

– П’ять років – довгий час, – сказав Хуан. У нього був майже добродушний вигляд, він заклав ногу за ногу і обхопив руками коліна. – Більше ніж тисяча вісімсот днів. Та є речі значно гірші за п’ять років в’язниці. – Він трохи помовчав. – Страта, приміром. – Він вимовив це зовсім спокійно.

– Чи довго ми слухатимемо такі речі? – підхопився Ірігоєн.

– Я наказав, пане лейтенант, допитати ув’язнених!

Капітан Васкес не хотів у присутності обох індіян робити зауваження Ірігоєну, однак слухати заперечення від свого підлеглого теж не буде.

Мендес аж позеленів. А очі Сабали тривожно забігали, ніби шукали шпарку, через яку можна було б утекти.

– За віщо… чому страта?

– За активну допомогу у підготовці повстання індіян. – Хуан почекав якусь мить, щоб його слова подіяли. – Вас повісять, – зненацька вигукнув він, – обох!

Для Мендеса це було забагато. Нерви його не витримали.

– Я ж нічого не зробив! – заскиглив він. – Я нічого не знав. Це він потяг мене туди, – показав він на Сабалу. – Він сказав: французи прийдуть, і ми розбагатіємо…

– Які французи?

Капітан Васкес гнівно глянув на Ірігоєна, який не міг всидіти мовчки. Він може все погубити своєю поквапливістю. Сабала зрозумів, хоч було вже пізно, що вони попалися.

– Закрий пельку! – просичав він на товстуна.

– Ви знали наміри пеуенчів і, незважаючи на це, продавали їм зброю. Цього тричі досить, щоб вас повісити.

Допит продовжував Васкес. Ірігоєн не втручався.

– Може, знали, а може й ні. Та як ви доведете, що ми продавали зброю?

До Сабали знову повернулася його впевненість, і він сміявся в обличчя Васкесу.

– Ми можемо вступити з вами в ділові стосунки: ми даємо вам відомості, а ви відпускаєте нас.

Капітан гнівно зморщив лоба. Однак він мусить дізнатися про плани пеуенчів.

– Якщо дасте нам відомості, то не будете покарані. Ми вважатимемо вас свідками. Але відомості повинні бути цінні.

– Вони досить цінні. Які вони на вашу думку, якщо, приміром, стосуються Білого Короля?

Обставини змінилися. Тепер Сабала грався з ними, як кіт з мишею.

– Білого Короля? – похмуро спитав Васкес. – Викладай!

Сабала насолоджувався тим напруженням, з яким всі дивилися йому в рота.

– А ви справді тоді відпустите нас?

– Я вже сказав вам.

– Білий Король – француз. Звуть його Аврелій Антуан. Як він потрапив до арауканців, не знаю, але він добре розтривожив їх. Арауканці повинні підняти повстання і з допомогою французів відвоювати всю землю, що належала їм раніше. Вони мусять тільки присягнути за це французам на вічну дружбу. Це здається неймовірним, та ще неймовірніше те, що у нього багато грошей, купи грошей. Він скуповує зброю не в Чілі, а в Аргентіні. Так ми чули.

– Скільки рушниць ви продали йому?

– П’ятсот.

Васкес суворо глянув на нього.

– Патронів?

– П’ятнадцять тисяч.

– Двадцять, – поправив Мендес, щоб довести і свою щирість.

– Ми могли б доставити йому й більше, – з жалем сказав Сабала, – бо у нього й справді грошей, як полови. Відтоді, як він почав купувати зброю, пеуенчі моляться на нього. Вони зробили його головним вождем війни, а сам він уже називає себе Арауканським Королем. – Сабала посміхнувся. – Я бачив на стійбищі у нього й молучів, – зловтішно додав він.

– Де його стійбище?

– За двадцять кілометрів південніше від шляху на Аргентіну, добре сховане в невеличкій долині між горами.

Завжди те саме. З півночі індіянську територію замикали форти. Але зі сходу, на кордоні з Аргентіною, вона була відкрита. Довгий і небезпечний шлях через аргентінську пампу і гори на територію пеуенчів, та який шлях здається надто довгий і надто небезпечний, якщо манять великі прибутки.

– Він казав, що Франція допомагатиме арауканцям? – Васкес згадав замітку в газеті, в якій повідомлялося про два військові кораблі, що ввійшли у Тихий океан, про чутки, ніби чужі кораблі курсують біля узбережжя Чілі, і висновок був такий простий, як двічі по два – чотири. Однак він не міг повірити, що двічі по два – чотири, ще не міг. Згадав французькі гроші, знайдені у контрабандистів. Усе збігалося.

– Так, казав. Я не повірив йому, але те, що я згодом побачив сам, примусило мене повірити. З французом був ще один білий. Вони ввесь час белькотіли по-своєму, а наступного дня той другий поїхав кудись з індіанським вождем. Щоб мені з місця не встати, коли то не офіцер. Це помітно. – Він глянув на Васкеса.

Сумніву не було. Двічі по два було чотири. Васкес враз ніби постарів.

– Звеліть скласти протокол, – наказав він Моралесу.

– Коли нас звільнять? – поцікавився Сабала.

Нахабство цієї людини не знало меж.

– Про це вирішить окружне начальство.

– А наші гроші?

– Конфісковано.

– Яка підлість, – спалахнув від обурення Сабала. – Якби не було нас, то індіяни спалили б форт, а ви забираєте у нас гроші. Ми…

– Ще слово… – буркнув Васкес і так стиснув кулаки, що побіліли пальці.

Сабала зиркнув на капітана і мовчки вийшов разом з Мендесом у супроводі конвоїра.

– От і маємо! – сказав Васкес, коли двері за контрабандистами зачинилися.

– Ви все ще вважаєте, що ми повинні сидіти тут і чекати нападу індіян? – роздратовано спитав Ірігоєн.

– Чорт візьми, ви ж чули, що у пеуенчів є рушниці. Те, що ви пропонуєте, – самогубство. Крім того, з ними французи. Якщо їм пощастить тут закріпитися, вони перетворять усю індіянську територію на свою колонію. – Своє побоювання, що вони перетворять у колонію не тільки індіанську територію, а й усю республіку Чілі, висловити він не наважився.

– Тим більше підстав діяти негайно. Цій людині було важко щось довести.

– Якщо пеуенчі і далі одержуватимуть зброю, то Дикий Кінь з усіма молучами приєднається до повстання, – промовив Моралес.

Васкес здивовано глянув на нього.

– Ви теж за те, щоб напасти на пеуенчів? – глузливо спитав він.

Моралес заперечливо похитав головою.

– Нам потрібне підкріплення. Якщо у нас буде тисяча чи ще краще – дві тисячі солдатів, то Дикий Кінь не наважиться на таку справу. І коли пеуенчі лишаться самі, то цим ми вже багато виграємо. Може, обійдеться без війни.

– Треба провчити пеуенчів, – заперечив Курро, – інакше спокою не буде. А якщо і молучі з ними підуть, то і їх також.

– Я передбачав, що ви, індіанський штабс-сержант, будете проти боротьби з індіянами, – холодно сказав Ірігоєн.

– Облиште ці зауваження, пане лейтенант, – спалахнув Васкес.

Ірігоєн підхопився і клацнув каблуками:

– Дозвольте вийти!

– Заждіть. Побалакаємо. – Васкес повернувся до Курро і Моралеса: – Завтра кур’єр поїде до окружного командування. Я вимагатиму підкріплення. До того часу нічого не розпочинати. Форт привести в повну бойову готовність.

Хуан і Курро вийшли. Надворі вони трохи постояли, доки очі не звикли до темряви.

– Одні метикують, а інших не навчиш, – промимрив Курро. – Я кажу, що треба навести лад в країні, а то ніякої торгівлі.

Хуан уважно подивився на нього і подумав: Курро погодився з лейтенантом, що треба напасти на пеуенчів, а може, навіть і на молучів, його власне плем’я.

– Навести лад для контрабандистів спиртним і для тих, хто ненавидить індіян, – гірко промовив він.

– Білі сильніші. Кожен по своєму ліжку простягає ніжки.

– І навіть подає голос за війну, коли цього хочуть вороги індіян.

– Лейтенант Ірігоєн – офіцер, – обережно заперечив Курро, – він нібито справедлива людина.

Хуан рвучко відвернувся од нього і голосом, глухим і хрипким від презирства, кинув:

– Курро, ти справді надто білий індіянин.

А в кімнаті Ірігоєн усе ще стояв мовчки, випнувши груди, поклавши ліву руку на ефес шаблі.

– Сядьте нарешті, – втомлено мовив капітан. Він не любив такої надмірної виправки.

Потім підвівся і заходив по кімнаті, намагаючись зібратися з думками і сказати оцій гарячій голові те, що хотів. П’ятнадцять років минуло відтоді, як Чілі стала самостійною республікою. До того протягом трьохсот років це була колонія, іспанська колонія. А тепер з’явилися французи, з’явилися як злодії серед ночі, посилають поперед себе арауканців, а самі ховаються за їхніми спинами, вичікуючи слушного моменту. Вони з’явилися там, де їх менш за все чекали, на мало населеному півдні, а не на півночі, де великі портові міста і столиця. Тому, можливо, у найближчий час саме тут, у крихітному, загубленому серед степу Лейквені – хоч і звучить це якось дико – вирішуватиметься доля Чілі. Треба розтлумачити Ірігоєну, що тепер усе звелося до того, щоб пильнувати, не допустити помилки. Головне, діяти спільно. Хіба вони зможуть інакше протистояти погрозі ззовні, та ще такій. Для особистого честолюбства тут немає місця.

Капітан докладав усіх зусиль аби довести це якнайкраще. Він переконував і сердився, умовляв, пояснював і погрожував. Тільки наказувати не хотів. Та Ірігоєн, людина, темне волосся якої вже покрила перша сивина, сидів як упертий хлопчисько, і всі слова, і переконливі, і різкі, відскакували від нього.

– Я не знаю, які особисті причини змушують вас займати таку позицію, – зрештою мовив Васкес, наголосивши на слові “особисті”, і з задоволенням відзначив, що на щоках Ірігоєна з’явились червоні плями, – але ви на кордоні і такою поведінкою досягнете небагато. Ми виконаємо своє завдання лише в тому разі, якщо перетягнемо частину індіян на свій бік. А якщо зробити б по-вашому, то уже завтра всі арауканці об’єдналися б проти нас. Ви дали б у руки французам таран, яким вони б проломили ворота в Чілі.

– Саме тому, що французи під ворітьми Чілі, ми й мусимо розігнати арауканські банди.

Ні, від цих розмов справді мало толку. Ірігоєн говорив про арауканців так, ніби вони були такі боягузи, що, запримітивши солдата, кидаються навтіки.

– Доводжу до вашого відома, що знімаю з себе будь-яку відповідальність, оскільки навіть за таких обставин ви тримаєте в Лейквені, зокрема в гарнізоні, індіян.

– Моралес надійний. Він доводив це сотні разів. Без нього ми нічого не знали б ні про Білого Короля, ні про французів. Ви пропонуєте звільнити його від військової служби? А Курро, його ви просто вигнали б?

– Це – індіяни. Всі вони одного поля ягода. їх водою не розіллєш. Тому білі мусять протистояти їм. Єдиним фронтом!

Капітан Васкес подумав, що Ірігоєн повторює слова торговців. Він не хотів щось наказувати Ірігоєну, той був його заступник, і дуже важливо, щоб він зрозумів своє завдання, а но тільки корився наказові. Однак Васкес усе-таки наказав:

– Ви будете дотримуватися статуту, пане лейтенант! Хуан Моралес – штабс-сержант гарнізону. Відповідно до цього ви будете ставитися до нього, як волить статут!

– Слухаюсь, пане капітан.

– Зважте на це, і ми добре спрацюємося з вами.

– Слухаюсь. Дозвольте іти.

– Ідіть.

Для Васкеса це була поразка. Вірний своєму принципові, він завжди звертався до розуму, а тепер довелося спиратися на статут, на мертві вказівки, які він ненавидів над усе на світі.

А Хуан в цей час сидів дома, і Антонія розповідала, що сталося у Педрільо з сином лейтенанта. Жінка бачила, як він утомився, що треба було відкласти розмову до ранку, але не могла. Вона мусила все розповісти тепер.

Він сидів за чисто вимитим кухонним столом, в задумі жував тверде смажене м’ясо і слухав. Чи не через цю шкільну історію так шаленів лейтенант? Ні, не вірилося. Це пусте! Тепер йому доведеться служити під началом у пана лейтенанта. Він слухав неуважно те, що казала Антонія.

– Іноді я думаю, що ми погано робимо, виховуючи хлопця серед білих. Дорослим нелегко тут жити, а дитині й поготів. Боюсь, він стане, як Курро, раболіпний, білий індіянин, або вони розіб’ють йому голову. Коли я думаю так, мені не хочеться ні дому, ні всього, що ми маємо, тоді я нічого не хочу знати, а хочу піти з ним геть звідси, туди, де його червона шкіра не буде для нього тягарем.

Моралес знову прислухався уважніше.

– Я не хочу дожити до того, коли всі будуть проти нього тільки тому, що він індіянин, – сказала вона.

– Хлопець повернеться назад, але тільки після того, як навчиться всього, що знають білі, всього. Тоді він одкриє у молучів школу або зробить те, що захоче. З порожніми руками іти туди він не повинен.

Це була його давня мрія. Та іноді йому здавалося, ніби для нього так само важливі і його мундир, і становище у форті і у Лейквені, як і дружина, і Педрільо, і все інше.

– До того ще довго ждати А він може стати серед білих підлабузником, і тоді все, чого навчився, нічого не буде варто.

– Він не стане підлабузником. Я і ти, ми ж не стали ними, а живемо серед білих. Хто з них наважиться хоч палець підняти проти мене? Запевняю тебе: червоний і один може перемогти, якщо захоче. До того ж, – Хуан знизав плечима, – ми не можемо зараз повернутися назад. Це було б непорядно.

Він розповів про становище, яке склалося, розповів з запалом, і вона бачила, що для нього існує тільки одне: обов’язок штабс-сержанта Лейквенського гарнізону, і що він не думає зараз ні про неї, ні про Педрільо. Він сидів перед нею в мундирі, при зброї і, коли б не темне обличчя і пов’язка на лобі, що підтримувала довге волосся, його можна було б прийняти за білого. Може, він і був уже напівбілий.

Цього вечора Антонія довго не могла заснути. Чи міг її чоловік справді сам один добитися свого і постояти за себе; чи міг він під час війни стати на кордоні і сказати: я живу серед білих, лишаючись індіянином, ану, хто наважиться підняти проти мене хоч палець? Ні, життя так дешево не дається, і рахунок не сходився. Але де ж помилка і що треба зробити? Антонія зітхнула.

Вона чула глибоке рівне дихання Хуана. Він спав міцно, вперше за багато днів спав на справжньому ліжку.

IX

Звідки пішли чутки, не знав ніхто. Вже наступного дня вони поширилися від хати до хати, росли, набували якихось конкретних обрисів. Весь Лейквен гомонів про одне: кажуть, буде війна з індіянами. Пеуенчі та молучі ніби збираються напасти на форт. Дурниця, казали одні, далі звичайного набігу це, либонь, не піде. Може, то просто арауканці посварилися поміж себе. Ніколи не знаєш, що там у них. Ні, запевняли інші, вони все-таки збираються напасти на форт, і не тільки пеуенчі та молучі, а й інші племена, розташовані далі на південь, – абахінос, гостінос.

Але це були тільки чутки, і ніхто, або майже ніхто, не надавав їм серйозного значення. Люди слухали, хитали головами і йшли у своїх справах. Подібні чутки, хоча й не такі загрозливі, виникали щороку, і майже щороку вони так і лишалися чутками. З фактів було відзначено тільки одне: форт Лейквен приведено у бойову готовність. Пости подвоєно. Широка брама форту весь день була замкнена і відчиняли її тільки, щоб впустити чи випустити солдатів. Коней перегнали з віддалених пасовиськ ближче до форту і щоночі зачиняли до стайні. Якщо арауканці щось затівали, то завжди в першу чергу забирали коней – адже для війни їм потрібні були коні. Капітан посилив дозори у три чи чотири рази проти звичайного. Майже щогодини одна група солдатів від’їжджала, інша – поверталася.

Хоча це й виходило за межі звичайного, однак відомо було, що капітан Васкес – людина обережна. Він і раніше час од часу оголошував у форті бойову тривогу, і світ від того не загинув. Минуло кілька днів, нічого не сталося, і балачки поступово припинилися. Деякий час непокоїла тільки думка про два військові кораблі – чи справді іноземні? – які й досі курсували вздовж узбережжя і мали якесь відношення до повстання, що начебто готувалося. Та ця чутка жила хіба що один день, бо надто вже неймовірним здавалося те, що білі можуть піти з індіянами проти білих. Найбільше хвилювали молучі, з якими було щось не гаразд, хоча ніхто не знав, що саме, і вони поки що зберігали мир.

А втім, хіба у Лейквені не жило двоє молучів і один з них не був навіть штабс-сержантом форту? Звичайно, ніхто не надавав значення чуткам і нема тут ніякого упередження, але цей індіянин тримався справді так, ніби він такий же, як і білий, а то й кращий, і чи не слід би…

Дехто зчиняв галас, залякував усякими жахами і закликав раз і назавжди покласти край цій індіянській чумі. Але таких було всього кілька чоловік: Манріксс, вчитель Гонсалес і ще один – два. Вони завжди зчиняли галас, але їх навряд чи приймали всерйоз. Новим на цей раз було те, що і лейтенант, який тільки-но приїхав до Лейквена, належав до такого ж типу людей. Того ж вечора, коли капітан оголосив у форті бойову тривогу, лейтенант довго розмовляв з батьком Алехо про природну перевагу білих і про те, що індіяни для Чілі – лихо, пута на ногах. Дон Мартін на знак згоди кивав головою, однак, коли лейтенант одвернувся, передражнив його і постукав себе по лобі. Його зовсім не тривожили чутки, а такі балачки, які вів пан лейтенант і поготів. Дон Мартін возив товари для форту і тому не міг псувати взаємин з офіцером.

Пан Манрікес тепер не зупинявся біля огорожі Хуана, коли йшов селом. Він проходив, не повертаючи голови, ніби там не було ні огорожі, ні хати. Увечері, першого дня Манрікес зустрів у крамниці Курро наймитів Хуана. Вихиливши кілька склянок, він запропонував випити з ним.

– Мабуть, що раз доведеться вказати червоношкірим їхнє місце, – сказав він, обтерши рота. – Ми знову покажемо їм, де раки зимують, – вів далі тоном генерала, що повчав молодих офіцерів.

Наймити випили тільки по склянці; вони ще не дійшли до того, щоб підспівувати йому.

– Все обійдеться, – сказав один з них.

Другий промовчав.

– Нам потрібні білі поселенці, – заявив пан Манрікес, замовляючи ще горілки. – І вони незабаром з’являться, тільки-но прокладуть залізницю. Вся земля повинна належати білим, а хвальковиті індіяни мусять працювати на нас. Не такі вже вони страшні, як декому здаються. Це старі, беззубі вовки, і тепер настав час скрутити їм в’язи.

Наймити, як за командою, косо глянули на Курро, що стояв за прилавком і удавав, ніби нічого не чує. Пан Манрікес – клієнт з грошима, а справа лишається справою.

Білий помічник Курро теж стояв за прилавком. Він мовчки роздивлявся балки на стелі.

– Я, звичайно, не маю на увазі порядних індіян, – поквапився запевнити пан Манрікес, – а тільки тих зухвальців, які поводяться так, ніби вони кращі за білих.

Цього разу обидва погодилися з ним, бо ці слова можна було віднести і до кожного і ні до кого, і пан Манрікес знову звелів принести горілки.

Він ще багато казав про зухвалих індіян, які непристойно поводяться, особливо про декотрих, що удають, ніби вони білі. Через деякий час Курро навмисне відіслав свого помічника в комору, наказавши поскладати мішки з борошном і бобами. Все більше горілки записував він на рахунок пана Манрікеса, а у наймитів Хуана все дужче червоніли обличчя і все каламутнішими ставали очі. Що там і казати: хай їм чорт, отим індіянам. І взагалі, навіщо існує гарнізон у Лейквені. Капітан Васкес надто слабохарактерний, він дозволяє червоним вертіти собою, як лялькою.

– А що ж французи, – спитав один, – ті, на військових кораблях?

Пан Манрікес багатозначно кивнув.

– Вони теж білі, велика цивілізована нація. Невже вони підуть з червоними проти нас? Не повірю нізащо.

По цьому вони знову випили.

Подаючи горілку, Курро уникав дивитися на них. Коли вони йшли від нього, то все ще розмовляли про те саме. Курро, здавалося, нічого не чув. Він лічив гроші, які пан Манрікес кинув на прилавок, блискучі, круглі, дзвінкі монети. Цього разу він розрахувався повністю.

Пан Манрікес прийшов додому у чудовому настрої.

– Тепер почнуться інші часи, – сповістив він своїй дружині. – Нарешті на кордоні рахуватимуться з білою людиною.

Вона здивовано глянула на чоловіка. Він часто говорив так, і до того ж вона втомилася від турбот цілого дня, від турбот, які він так охоче покладав на неї, бо сам був надто поважний, щоб працювати.

Він покликав сина.

– Лало, не водися більше з отим індіянським шибеником, з отим Педрільо.

– А що він накоїв?

– Нічого з ним водитися. Це не личить тобі. Якщо спіймаю тебе з ним, зніму штани, зрозуміло?

– Авжеж, тату.

– Шукай собі пристойних товаришів, сина лейтенанта, наприклад. Той, мабуть, гарний хлопець.

– Так, тату.

Наступного дня пан Манрікес, очевидно, був уже не так певен, що тепер настане рай, або принаймні, що він настане завтра. Імовірним було тільки те, що він заборгував Курро. Він пішов до нього і, побалакавши про всяку всячину, майже вибачився за вчорашній вечір. Він, либонь, трохи перебрав; тож винна горілка, і мужчина мужчину може зрозуміти. Крім того, йшлося не про порядних індіян, які знають своє місце. Проти порядних індіян він нічого не має, навпаки, він їм найкращий ДРУГ.

Курро просяяв і відповів, що він саме так і думав, і вони розуміють один одного як мужчина мужчину. Пан Манрікес дещо купив і цього разу знову попросив записати. Курро провів його до дверей і притримав їх – мужчина мужчині.

Однак насправді все це Курро не подобалося. Весь залишок дня Курро був злий як собака, у котрого вкрали кістку, ганяв свого помічника з крамниці на склад, із складу в крамницю і ходив насуплений. Він думав про Моралеса. Той ходив з високо піднятою головою, паче був не якийсь бідолашний сержант, а щонайменше капітан, і на всіх дивився звисока, а його, Курро, обзивав “білим індіянином”. От і не дивно, що білі стикаються з його пихою, а потім йому, Курро, доводиться терпіти образу, якої він не заслуговує. Через Хуана не люблять і всіх червоних. А власне, чим він гордиться? Не завадило, щоб його коли-небудь добре відлупцювали. Оце й було найправильніше з усього, що казав пан Манрікес. Курро знову почав гримати на помічника, примушуючи його робити то се, то те.

Увечері, коли Курро вже закрив крамницю, хтось кинув йому у вікно камінь. Яка хлоп’яча дурість! Люди хитали головою. Вони не схвалювали цього, зовсім ні. А все-таки сміялись.

Антонія спочатку не помічала багато з того, що робилося в Лейквені, не знала, що думали лейквенці. Те, що пан Манрікес, проходячи селом, не зупинявся тепер біля огорожі потеревенити, її не хвилювало. Не хвилювало й те, що обидва наймити невдоволено буркали, неохоче працювали і розмовляли крізь зуби. Може, на них впливала пора року, сонце, що сміялося над широкою горбистою пампою і манило в гори, де можна полювати, а чи й намити золота і до у всякому разі не треба перетруджуватися. Більшість поденщиків на кордоні працювали тільки взимку, коли йшли дощі, і кожен радий був мати дах над головою. На їхній настрій Антонія не зважала. її непокоїли справи Педрільо, а той не відчував тривоги, яка нависла над зеленою, освітленою сонцем долиною Лейквена, принаймні поки що не відчував.

Вчитель був у піднесеному настрої, говорив з гордістю про годину перевірки, що надходить для всіх білих па кордоні.

Потім він викликав Педрільо до дошки і влаштував йому грунтовну перевірку, однак Педрільо знав усе, навіть неправильні дієслова, і пан Гонсалес, хотів того чи ні, мусив поставити йому найвищу оцінку. Амаро теж дістав найвищу оцінку. Вчитель давав йому не такі важкі питання, та це не обходило Педрільо.

Новий поводився тепер пристойно. Та йому й не лишалося нічого іншого. Ніхто не розмовляв з ним, бо він був донощиком, ніхто не запрошував його купатися. Лало теж не ходив з ним. Щоразу він казав, що треба допомагати дома або ще щось. Але не розмовляв і з Педрільо.

Єдиний, хто помічав зміни в Лейквені, був Хуан. Він помічав на собі допитливі, недовірливі погляди, ніби хворів на якусь небезпечну заразну хворобу.

Найпомітніші зміни сталися у форті. У Лейквені не знали, що робиться за високим частоколом, бо ніхто не міг проникнути туди, а солдатам забороняли виходити. І все-таки Антонія та Педрільо мали більше ніж досить.

Це почалося першого ж дня, коли лейтенант Ірігоєн робив ранкову перекличку. Рота, не рахуючи солдатів, що були на варті чи в дозорах, вишикувалася на дальньому кінці двору, тримаючи коней на поводу; перед фронтом стояли унтер-офіцери. На синіх уніформах ані порошинки, гудзики блищать, рушниці змащені – рота кавалерії: чотириста чоловік, вісімсот солдатських ніг, тисяча шістсот кінських, вимуштрувана, натренована, зібрана в один міцний кулак, удар якого звалить хоч кого. Але тепер рота мирно стояла під яскравим промінням сонця. Унтер-офіцери звеліли розрахуватися по порядку, доповіли Моралесу, штабс-сержантові, а той підійшов до лейтенанта Ірігоєна і відрапортував: “Присутні двісті вісімдесят чоловік, двадцять п’ять на варті, дев’яносто п’ять в дозорах, хворих нема”.