Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

III

Сонячні промені зазирали у вікно, надворі греблися кури; певно, було вже нерано. Педрільо підхопився. Та нараз згадав, що сьогодні неділя, до школи не йти і можна спати скільки заманеться. Він випростався, потягнувся, аж хруснули кістки.

Це була не просто неділя, а базарний день, що буває раз на місяць. Сюди звідусіль сходилися арауканці – пеуенчі, молучі, а часом і гостінос. Несли виткані вручну ковдри, клубки вовни, вели коней та овець. У базарний день з міста приїжджали купці і поважно походжали повз довгі ряди індіян, які сиділи на землі зі своїми скарбами або стояли біля невеличких отар. Люди купували, продавали, торгувались. І все це тривало доти, поки на високому флагштоці перед фортом тріпотів прапор.

У Педрільо часу сьогодні не злічити. Він міг подивитися на солдатів, як вони миють коней і чистять зброю. Міг побігти до Куррової крамниці і послухати новини. Люди, зійшовшись на базар, розповідають такі історії, що аж рота розкриєш – історії з міста, з території індіян, з інших фортів. Він міг піти поплавати чи порибалити або те й друге разом. Міг потинятися по базару або вбити дику качку чи навіть зайця. Неділя схожа на помазаний медом пиріг, один шматок якого смачніший за інший, і шкода тільки, що не можна з’їсти весь воднораз.

Погано, що батько не лишився дома. Матері теж не сподобалося, що він так скоро зібрався в дорогу. Вона нічого не сказала, але Педрільо помітив, як сердито торохтіли у неї в руках миски. Пізніше, коли він уже лежав у ліжку, батьки ще довго розмовляли на кухні, і їхні тихі голоси долинали до нього разом з приємним запахом тютюну з батькової люльки. Тоді по-справжньому пахло домом.

Тепер з кухні линули інші пахощі: там варили каву і смажили яєчню. У Педрільо в шлунку загарчало, як собака на ланцюгу, і хлопець скочив з ліжка. В самій сорочці вибіг на подвір’я і підставив голову під кран. Вода була крижана і вмить прогнала дрімоту. На честь неділі й базару Педрільо надів нові темно-сині штани і зробив такий прямий проділ на голові, як довга тополева алея від селища до Млинової річки.

Потім вся родина сіла снідати: їли яєчню і пили каву. Без мундира батько не мав вигляду найповажнішої після коменданта людини у форті, а був як і всі батьки. Тільки волосся в нього було довге і підв’язане, за звичаєм індіян, червоною пов’язкою.

– Що нового в школі, хлопче?

– Нічого, тату.

– Чому ж нічого? Ви щось там вчите?

– Я навчився вираховувати, скільки стебел кукурудзи росте на полі. Треба тільки спочатку полічити ряди.

– Скільки росте кукурудзи – це добре. Ти й справді можеш полічити?

– Я покажу тобі.

– Гаразд, – мовив батько приглушено, бо в роті у нього був шматок гарячої яєчні. Він проковтнув її, запив кавою і спитав: – Ну, а що робить пан Гонсалес?

– Що й повинен робити вчитель-мучитель. – Ні, про його дурні жарти Педрільо нічого не розповідатиме.

– Тобто пан Гонсалес, а не вчитель-мучитель, – промовив батько ніби суворо, але його вузькі темні очі всміхалися.

З кухні прийшла мати і поставила перед ними тарілку з паруючими жирними оладками. Коси, які вдень мати підбирала у вузол, тепер звисали на спину, довгі чорні коси, зовсім без сивини.

– Тату, а хто оті двоє, яких ти вчора привіз у форт?

– Торговці зброєю.

– Цього року ти зловив їх аж п’ять.

– Може й п’ять.

– Тату, а чому тебе не зроблять капітаном? Ти ж виконуєш усю роботу.

Педрільо побачив, як темні батькові щоки стали ще темніші, він перестав жувати й насупив брови,

– Тому, що я ніколи не ходив до школи, хлопче. Хто хоче стати капітаном, повинен багато вчитись. – А по хвилі мовив: – Може, ти коли-небудь станеш капітаном. Через рік я пошлю тебе до школи в місто.

Батько підвівся. Видно було, що в нього зіпсувався настрій.

– Ну, гаразд, сину. Пам’ятай: ти мужчина в домі, коли я відсутній.

– Добре, тату.

– І вчися старанно, чуєш!

– Так, тату.

– Вони беруть у місто тільки тих, хто добре вчиться!

Чоловік, який тільки-но пив каву, їв яєчню і оладки, який був схожий на всіх інших батьків, надів мундир і перетворився на штабс-сержанта Хуана Моралеса. Індіянська налобна пов’язка ніяк не пасувала до військової форми, але коли він надів кепі, її не стало видно.

– Передавай вітання вчи… панові Гонсалесу.

– Добре.

– Не забудь передати. Йому, певно, треба, щоб я передав вітання.

Це свідчило про те, що вчитель Педрільо знову чимось не догодив батькові, бо шкіра в нього потемнішала, а вилиці дужче випнулися вперед.

Сніданок закінчився. Засунувши руки в кишені і насвистуючи, Педрільо попрямував до форту, де на високій щоглі вітер полоскав прапора. Батько, який знову перетворився на сержанта, перед від’їздом ще раз пішов з матір’ю садком до самого поля.

У садку почали виглядати з землі перші зелені паростки салату, розцвітали персикові дерева, а вишні біліли так, ніби їх вкрила паморозь. Земля віддавала свою силу, наче це була перша її весна, а другої не буде – от їм і треба добре попрацювати.

Та Хуана не турбувало ні поле, ні салат, ні дерева. Він поглядав на дружину і знав, що вона думала, хоча з її вуст не злетіло жодне слово.

– Мені й самому краще було б не їхати, але не можна.

– Ти більше в роз’їздах, ніж у форті.

– Ти не справляєшся з роботою?

– З роботою я справляюсь. У мене ж є два помічники, та й Педрільо. Він гарний хлопець.

Вона схрестила руки, круглі, дужі руки, які ніколи не знали спокою. Хуан подивився їй в лице. Він бачив його все ще таким, яким було воно вісімнадцять років тому, коли воїн молучів Стріла взяв за себе тоненьку й тендітну дівчину Гірську Голубку. Тепер її лице стало кругліше, ніж тоді, брови погустішали, це було вже лице не дівчини, а жінки, матері. В голові промайнуло речення, яке він почув колись мимохідь: “Індіянин з налитими кров’ю очима страшний, але в тисячу разів страшніша індіянка, що захищає свою дитину, страшніша за поранену левицю”. Це сказав один білий.

– Ні, я не про роботу.

– А чого?

– Вчора проходив повз наш будинок Манрікес. Хвилин з десять стояв зі мною біля огорожі. – Вона нахмурила брови, силкуючись знайти потрібне слово. – Ми розмовляли з ним про се, про те, і він лащився, як кіт, але очі пожирали геть усе, що бачили: хату, сарай, поле, ніби все це належало йому. Що він хотів би мати усе це, я знаю, але хотів би мати без грошей. А коли дивився на мене, то я читала у нього на обличчі тільки одне: індіянка.

– То це ж один такий. Чому він хвилює тебе?

– Не один. Інші не кращі, тільки, не показують цього. Але ж вони білі, а ми індіяни і залишимося ними.

– Так, але настане день, коли ніхто не кривитиме рота, промовляючи “індіянин”, і країна по той бік, – Хуан описав рукою півколо у напрямку кордону, – належатиме всім.

Вона похитала головою.

– Може й настане, але я не вірю в це. В усякому разі ми з тобою не доживемо до того. І ти це знаєш. Треба дуже багато вчитися, щоб стати капітаном, сказав ти хлопцеві, а ти, мовляв, ніколи не ходив до школи. Та це неправда. Ти не можеш стати офіцером, тому що ти індіянин. Навіть якби ти вивчив напам’ять усі шкільні підручники на світі, то й тоді ніколи не матимеш лейтенантської зірки.

Тепер він опустив очі.

– Мені не потрібні лейтенантські зірки. Мені добре й так, як є. Нехай хтось спробує скоса глянути на мене, зокрема і цей пан Манрікес! – Він процідив крізь зуби слово “пан” і скоріше виплюнув його, ніж вимовив.

– Іноді, – повільно вела далі дружина, – мені здається, що я тут ніби у пастці, це буває завжди, коли білі дивляться на мене так, як пан Манрікес, а тебе нема поряд. Тоді мені хочеться забрати хлопця, свої речі і повернутися до наших людей.

– Я не затримаюся довго, щонайбільше тиждень.

– Ти завжди кажеш так. А я, я щоразу питаю себе, що я за мати, яка свідомо веде свою дитину у пастку.

– З Педрільо щось не гаразд? – спитав Моралес різко, майже гнівно.

Вона похитала головою.

– З ним усе гаразд тільки вдома. Але він теж не почуває себе дома серед білих. Я бачу по ньому. У нього іноді буває таке обличчя, ніби хтось дав йому ляпаса. Тоді, я знаю, він знову думає про свою червону шкіру. Він не може вилізти з неї і тому почуває себе, ніби в клітці. – Вона глянула на Хуана. – У молучів, звідки ми родом, над головою тільки дах з трави, а взимку, може, немає й черевиків. Але молуч ніколи не почуває себе ніби в клітці.

Він глибоко зітхнув.

– Хлопець повернеться до молучів. Тільки спочатку треба походити до школи. Він буде перший арауканець, який піде до школи в місті. А у молучів він, можливо, сам відкриє школу, першу школу для індіян, та хіба я знаю, що він зробить. Тільки з порожніми руками йому не можна туди йти.

Вона знала: це була його друга заповітна мрія.

Вони зайшли до стайні. Антонія мовчки допомогла чоловікові осідлати коня і надіти сідло – неважке військове сідло, яке він звичайно брав, коли їхав у дозор, а індіянське, з товстої попони і м’якої шкіри.

Хуан скочив на коня, дещо важкувато, вже не так хутко і спритно, як два – три роки тому. Він був уже не молодий і ні до кого не був такий безжальний і такий суворий, як до самого себе. Вона дивилася на нього і думала, що він не може бути інший, ніколи не буде інший.

– Бережи себе!

Він підняв руку до кепі. Це був напівкивок, напіввійськове вітання:

– Прощай!

Дужий гнідий жеребець пустився риссю, потім перейшов на галоп, промчав повз ниву і горбистою пампою попрямував до гір. Хвилини за дві і кінь, і вершник зникли за першими пагорбами. Тільки прозора імла куряви деякий час висіла в повітрі, а згодом розвіялась і вона. Антонія Моралес пішла додому.

Педрільо теж бачив, як поїхав батько. Йому нічого було квапитися до форту, і він никав, принюхувався до вітру, що теплим подихом пестив йому обличчя. Згодом виліз на горіх, щоб подивитися, чи лежать уже яєчка в гнізді, яке він знайшов серед гілок кілька днів тому. З цього спостережного пункту Педрільо бачив, як вершник у темно-синій формі, від’їжджаючи, пустив коня в галоп. Хлопець почекав, поки мати не зайшла до хати, поки не вляглась остання хмарка куряви над хвилястою пампою. Потім зліз.

Вартовий перед фортом сидів на камені, а рушницю приставив до стіни. Кепі лежало поряд у траві. Він кивнув Педрільо. Розмовляти вартовий не міг, бо саме жував великий шматок тютюну. Була неділя, і, хоча у форті всі дні були схожі, принаймні для солдатів на посту – все-таки цей день був особливий.

Педрільо пройшов на стайню. Біля стійл вишикувалися майже двісті коней, гнідих і вороних, буланих і білих, всі дужі і швидкі, з стрункими шиями і невеликими головами. Вдвічі більше паслося їх у пампі. У форті на кожного чоловіка припадало від двох до трьох коней.

У стайні пахло гноєм, гули великі мухи, а по довгих проходах метушилися солдати з відрами і скребницями. То з одного боку, то з другого чувся хрумкіт, коні задоволено розмелювали зубами сіно, чулася лайка: “Стій, чортів сину, ось як переверну тобі відро на голову!”

На стіні, за якою розмістилися непокірні тварини, сидів капрал Медіна і диригував усією роботою, як капельмейстер оркестром. Позад нього, внизу за дошками, час від часу лунали важкі удари копит.

– Увага! – загорлав Медіна так, мовби у стайні з’явився сам капітан.

Забряжчали відра, подекуди з-за ясел злякано визирнули спітнілі обличчя.

– Доброго ранку, пане комендант! – проголосив Медіна і козирнув, хоча кепі на голові у нього не було. – Доповідаю: перед вами сто вісімдесят дев’ять коней, серед них сто двадцять чисті.

Педрільо спаленів. Став червоний наче помідор і не міг глянути на солдатів, бо тепер вони неодмінно сміятимуться з нього. Медіна подав руку і підтягнув хлопця вгору. Сидів Медіна широко і міцно, двохсотфунтова колода і найкращий друг батька Педрільо, а трішки й друг Педрільо. Мундир і кепі Медіни висіли на стовпі. Сорочка обтягала його мускулисте засмагле тіло. Він був темношкірий, майже, як індіянин, але тільки “майже”.

– Треба ставитися з повагою до такого високого недільного візиту, – сказав він, скалячи зуби, і біля його темних очей з’явилися тисячі дрібних зморщок. – Ти прийшов вибрати собі коня?

– Якщо можна. – Педрільо нахилився і почав роздивлятися кінські спини. Коні були всіх мастей, шерсть, під якою випиналися м’язи і сухожилля, виблискувала. Просто під ним солдат, обливаючись потом, чистив білого коня. Кінь, форкаючи, повертав голову і притискував солдата крупом до стійла.

– Якого хочеш?

– Оцього, – відповів Педрільо і показав на білого коня, хоча й знав, що то кінь комендантів.

– Ну, це ти облиш! – Солдат ляснув коня долонею по крупу, і той злякано вдарив копитами.

– Буде тобі прочухан, якщо старик тебе заскочить, – попередив Медіна солдата.

Той підвів червоне, мокре лице:

– А якщо ця тварюка мене затовче, то прочухан буде тобі.

– Прочухана мені не буде. – Медіна знову повернувся до Педрільо. – Вибрав комендантового коня. Непогано, далебі, непогано. Навряд чи є прудкіший за нього. Ти знаєш, у цього коня свої примхи. Візьми краще оту кобилу каштаново-гніду. Вона теж бігає хутко і має такий хід, що сидітимеш на ній, як на гойдалці.

Позад них так шалено загрюкало в стіну, що Педрільо, злякавшись, мало не впав.

– От, диявол, знову товчешся? – вигукнув Медіна. – Цього ми тобі не простимо.

У стійлі стояв високоногий, чорний, як вороняче крило, кінь. Він був брудний – шерсть і грива у клоччі, – але в очі впадало інше: сила, швидкість і над усе – дикий норов. Кінь був коротко прив’язаний, він раз по раз люто сіпав міцний ремінь і косив на Медіну налитими кров’ю очима. Після кожної невдалої спроби звільнитися він шалено грюкав у стіну.

– Ох ти, любенький, – пробурмотів Медіна і схопив Педрільо за руку. – От розбійник, якого й світ не бачив. Проте він справжній діамант для того, хто зуміє його приборкати.

– Ну й спробуй, ти ж розумієшся на цьому, – порадив солдат, що саме почистив білого коня і взявся за іншого, буланого.

Медіна не удостоїв його відповіддю.

– Це, либонь, якийсь дезертир. Інакше він не підпустив би до себе людини. Так буває з кіньми, які були свійські, а потім здичавіли. Ми спіймали його в ущелині. На рівному місці він полетів би од нас, як птах. Зійшли потом і кров’ю, поки завели його до стайні.

– Хто ж об’їжджатиме його? – Педрільо з сумнівом роздивлявся широку спину жеребця.

– Може, запросимо когось. – Медіна прицмокнув язиком. – Кінь вартий того. На ньому можна позмагатися наввипередки з поїздом. Та, гадаю, твій батько з ним справиться. Донині він об’їжджав усіх коней.

Вороний поводив очима, повними люті і страху, і так кресав задніми копитами, що з балок летіли тріски.

– А, тобі хочеться, дияволе, втоптати мене в землю, га? Не вийде. – Медіна показав на довгий широкий шрам на ляжці коня. – На нього нападала пума. Їй-богу, кепсько їй довелося. З цим молодцем жарти погані.

– Капрала Медіну до капітана! – пролунав од дверей голос ординарця.

– Гаразд, гаразд, іду! – Медіна по-недільному ліниво сповз на землю, натягнув мундир, кепі і поплентався з стайні. З нагрудної кишені виглядала люлька. Справді, настрій у нього був цілком недільний.

Педрільо лишився на перегородці і мовив до вороного:

– Не крути очима, чорний. Це тобі не допоможе, а у форті не так уже й погано. Якщо гарно поводитимешся, то, гляди, станеш капітановим.

– Цій тварюці ніщо не допоможе, – пробурмотів солдат, що раніше чистив білого коня. – Це – розбійник. Взяти б револьвера та бахнути, щоб не підвівся більше.

За кілька хвилин повернувся Медіна. Червоний, мундир у бездоганному порядку, застебнутий на всі гудзики.

– Чого кликали? – спитав солдат.

– Старий нагримав: “Ви наче п’яний, друже! Опорядіться!”– Медіна виліз нагору до Педрільо, однак не скинув ні мундира, ні кепі.

– А чого?

– Лютий страшенно. Здається, новий лейтенант приїжджає. Мені наказав привезти його. Мабуть, якийсь жовторотий, інакше старий не лютував би так. – Він глянув на вороного. – Я щиро зрадів би, якби панові лейтенанту порадили оцього розбійника. На знак подяки за прочухан, якого я маю через нього раніше, ніж він з’явився тут.

Медіна подивився на солдатів.

– Мерщій, вам ще треба почистити й себе, а тоді – в церкву! Коні нехай лишаються тут.

З форту Педрільо пішов до Алехо. Однак дома його не застав. Мати Алехо – кирпата жінка з великими червоними руками і мільйоном веснянок на обличчі – сказала, що він, либонь, пішов перевіряти сильця на кроликів, які вчора поставив. Педрільо глибоко втягнув у себе запах, що долинав з будинку, мати Алехо засміялась і винесла йому шматок пирога парайа, такий великий, що він схопив його обома руками, аби втримати. Потім побіг до Млинової річки, та Алехо, мабуть, справді перевіряв сильця, бо його ніде не було. Педрільо послухав разом з солдатами месу в маленькій дерев’яній церкві, а коли знову вийшов на майдан – там було повно індіян.

Вони сиділи навпочіпки, розклавши перед собою на великих хустках свої скарби: чорні глиняні кухлі і миски, срібні браслети і оздоби, ковдри, мішечки насіння араукарії, на смак майже таке, як каштани, різьблені дерев’яні тарілки і безліч інших речей. Чоловіки сиділа наче мідні ідоли. На них були барвисті накидки, що звисали до стегон, ноги обгорнуті вовняними ковдрами, і, здавалося, наче вони в штанях. На ногах блищали срібні шпори. Чоловіки спокійно стежили за натовпом білих, курили люльки і не турбувалися про покупців. Вони покладалися на жінок, але їхні вуха не пропускали серед галасу і торгів жодного слова, і вони добре чули, що саме пропонували за кожну річ міські покупці у пристойних чорних костюмах. Індіянки кивали чи похитували головою, у вухах у них гойдалися сережки, на грудях дзвеніли прикраси. Жінки були вдягнені так само, як і чоловіки, тільки на шиї ще висіли важкі срібні ланцюги і волосся було заплетене в коси. Зрештою, зійшовшись у ціні, покупці вантажили все, що виторгували, у свої великі фургони.

На одному кінці майдану стояла прип’ята до кілочків худоба. Кожен арауканець привів на базар двох-трьох овець або коней. Отут чоловіки торгували самі, адже худоба це не те, що крам, і торгівля нею не ганьбить чоловіка. Та вони не галасували і не торгувались, як білі, а трималися так, ніби все це їх мало обходить. Був тут і Курро. купував вовну, розмовляли арауканці з ним по-іспанському, ніби він теж був білий, а не молуч. Пеуенчі, які приїхали на базар, також ніколи не зверталися по-арауканському ні до Педрільо, ні до його батька.

За кілька десятків метрів далі, на лужку, індіяни грали в м’яча, били кривими дерев’яними палицями по невеликій кульці, силкуючись загнати її на поле противника, бігали один за одним, спритно крутилися по траві. Тут вони ніяк не скидалися на лінивих ідолів. Голі, тільки в стегнових пов’язках, вони галасуючи ганялися за м’ячем, і їхні спітнілі коричневі тіла виблискували на сонці.

Ще жвавіше було трохи далі, де грали в серсо. Арауканці сиділи верхи, ніби вросли в коней, навіть у білих солдатів так ніколи не виходило. Дехто повис на вигнутій шиї коня, дехто стояв в одному стремені, припавши до боку тварини, так що з другого боку його й не було видно, і двометровими бамбуковими списами проколювали манюсінькі барвисті кружальця, що висіли на дереві. Індіяни щось різко вигукували, коні піднімали хмари куряви, і кожен був схожий на Епонемона, бога війни, що одним ударом свого дрюка вбивав тисячу ворогів.

Глядачі захрипли од крику, а індіяни силкувалися перевершити один одного у швидкості їзди і якомога ризикованіше повиснути на своєму коні. Білі реагували по-різному: у одних були задумливі, у інших кислі, а то й зовсім похмурі лиця, однак більшість захоплено кричали і аплодували. Кожному вершникові і глядачеві приготували смажену баранину з червоним перцем і сидр. Базар був такий, як і годилося йому бути.

Педрільо подивився на гру в м’яч, на змагання вершників, одержав теж шматок м’яса і склянку сидру. А тоді подався назад на базарний майдан, де все ще йшла торгівля і покупці з міста походжали так, ніби скрізь, де вони проходили, було брудно.

Педрільо попрямував до лавки Курро. Там теж ішла торгівля, всюди сиділи та стояли чоловіки з склянками вина, і підручний Курро, маленьке, капловухе хлоп’я, роботи мав по горло.

– Залізницю прокладуть аж до кордону, – повідомив співбесідникам пан Манрікес. Він відчував особливе піднесення і був певен власної гідності, бо вже не зовсім впевнено тримався на ногах. – Я читав у газеті.

– Хай їй чорт, тій залізниці, – вигукнув дон Мартін, батько Алехо. – Мені любіше віз та пара добрих коней.

Дон Мартін і сьогодні надягнув свого старого капелюха і високі, завжди в гною, чоботи на шнурівці.

– Ясна річ, якщо прокладуть залізницю, то тобі хоч кукурікай! – вигукнув хтось, і всі засміялися. Дон Мартін фурманував.

– Якщо прокладуть залізницю, то мені житиметься добре. Впрягатиму своїх коней, інакше поїзд з місця не зрушить.

– Залізниця – це перемога білої людини над природою, – відкарбував пан Манрікес.

Якийсь час Педрільо прислухався до суперечки, а потім знову побіг до місця розваг. Отже, залізниця – це перемога білої людини над природою. Наступного року він піде до школи в місто, де навчають усього. Там він навчиться будувати залізниці і мости, по яких начебто їздять, навчиться будувати високі, до хмар, будинки з каменю і тисячу інших речей. Чиєю перемогою буде тоді залізниця, га? Коли б він тільки знав, яка вона.

Він зустрів на базарі капітана Васкеса, а також капрала Медіну, що сердився, чекаючи на поштову карету, в якій мав прибути новий лейтенант, і жалкував про дорогоцінну, марно витрачену неділю. Та у Педрільо не було для них часу, бо гра в серсо ще не закінчилася.

Поштова карета запізнилася майже на три години. Коли вона звернула на вулицю селища, сонце вже було низько, незабаром з високого флагштока мали спустити прапор – на тому закінчувався базарний день. Капітан Васкес бачив, як під’їжджала карета, однак удав, що не помітив, повернувся і пішов уздовж рядів індіян. Зустрічатися з паном лейтенантом сьогодні йому не хотілося. Можна відкласти й на завтра. Він оглядав ланцюжки й пряжки, ковдри і дерев’яні миски, дивився на байдужі, наче мідні обличчя і, подумавши, що Моралес сподівається цивілізувати оцих людей кількома мішками посівного зерна, скептично скривив рота. І сто років тут не допоможе!

Капітан Васкес ще раз пройшов поміж рядами. Всміхаючись, слухав, як хрипів покупець, торгуючись за півдесятка ковдр. Однак індіянин тільки хитав головою. Ні, він не хоче ні двох срібних монет, ані півтори. Всюди сиділи знайомі індіяни, і капітан кивав їм. Вони відповідали на вітання тільки очима. Дивлячись, як вони сидять, можна подумати, що кожен важить тисячу тонн, і здавалося, їм важко навіть поворухнути головою.

Нелегко було відрізнити представників одного племені від іншого, особливо тоді, коли вони по-святковому вдягнені. Капітан зморщив лоба. Сьогодні, здається, на базарі тільки молучі, кілька гостінос, але, наскільки він міг пригадати, – жодного пеуенчі. Звичайно, тут могли бути пеуенчі, яких він не знав. І все-таки це дивно.

Капітан, не звертаючи уваги на торги, уважно придивлявся навколо, пильно приглядався до облич, ніби хотів прочитати думки цих людей. На краю майдану він майже наштовхнувся на Курро, який тягнув невеличкий візок з вовною.

– Добридень, пане капітан, – Курро був чемний індіянин. Він зупинився і скинув капелюха.

Васкес не гаяв часу на передмови.

– Ти бачив сьогодні хоч одного пеуенчі?

– А чому ж ні, пане капітан. Тобто я так думаю.

– Ти думаєш! – У голосі Васкеса чулося нетерпіння. – Проведи мене до будь-якого з них.

Коли б тільки можна було щось помітити по цих індіянських обличчях, навіть по обличчю Курро.

Вони ходили добрих десять хвилин, поки знайшли пеуенчів. Спершу натрапили на двох жінок, але ті були самі. Їхні чоловіки не пішли з ними, сказали жінки, бо нездужали. Розмовляючи, індіяни одводили погляд, намагалися не дивитися на Васкеса. Капітан ставав усе похмурішим. Нарешті він і Курро зупинилися біля старого, з яким була і його дружина, що складала вже свій небагатий срібний товар.

– Спитай його, де поділися інші пеуенчі, молоді, – наказав Васкес.

Старий відповів іспанською мовою, неохоче, затинаючись.

– З’явилися гірські леви, вбивали овець і лошат. Чоловіки на полюванні.

– Спитай, відколи це пеуенчі стали такі погані мисливці, що всі йдуть на полювання, аби убити кількох пум. – Він намагався використати Курро як перекладача, але старий знову відповів по-іспанському, ніби Курро тут і не було. Пеуенчі вперті, як віслюки.

– Не кілька левів. Багато. – Старий так само, як і жінки, майже не дивився на Васкеса. Погляд його був спрямований на шпиль церкви, ніби саме там він читав свої відповіді.

– Спитай його, чому це тільки на землях пеуенчів з’явилися гірські леви. Спитай, чому молучі не на полюванні.

Старий удав, ніби не зрозумів, і все дивився на церковний шпиль.

– Одні хворі, інші – на полюванні, – пробурмотів Васкес глузливо.

На майдані Курро побачив тільки одного пеуенча, та її то літню людину, не воїна.

– Молодь не прийшла. Це недобре, Курро, дуже недобре. Прислухайся, може, щось почуєш.

Курро все-таки був арауканець. Він чимало узнавав, хоча індіяни й не довіряли йому.

– Гаразд, пане капітан. – Курро теж був стурбований, наскільки взагалі може бути стурбований індіянин.

Васкес пішов додому. Він ішов повільно, і, щоб не переходити майдан удруге, звернув в обхід через поля. Сонце осявало пампу, гори, покриті темним лісом, скелі і сніг на їхніх вершинах. Тихо і мирно було серед природи. В долині стояв форт, великий, сірий, на вигляд неприступний. Але мир був оманливий, і впевненість, яку давав форт, була дуже доречна. Може, саме в цей момент десь за обрієм знялася буря, але Васкес не знав, звідки і з якою силою налетить вона.

Капітан так замислився, що забув про Медіну і нового лейтенанта. В дорожній куряві лишилися сліди його чобіт, важких, незграбних військових чобіт. Та за кілька хвилин вітер замів їх.

На центральному майдані з даху поштової карети скинули мішки з поштою, виходили пасажири, і Медіна шукав лейтенанта. Здається, проста річ знайти його серед п’яти, точніше чотирьох з половиною пасажирів. І все-таки лейтенант знайшов його сам.

Спершу з карети вийшли два поселенці, потім незнайома жінка і нарешті чоловік років сорока з хлопчиком віку Педрільо, певно батько й син. Медіна чекав, що зараз з’явиться жовторотий лейтенант. Він навіть підійшов до карети і заглянув усередину, але там нікого не було.

– Лейтенант Ірігоєн, – раптом промовив хтось поряд.

Біля Медіни стояв чоловік з хлопчиком. Власне, чоловік був не низенький, а тільки здавався таким через свою тендітність. На довгастому блідому обличчі горіли темні очі, а чорне, бездоганно підстрижене волосся на скронях уже посивіло. Вій був у костюмі, які носили тільки городяни, а на руці, яку подав Медіні, блищав масивний золотий перстень.

Побачивши лейтенанта, що здавався генералом у цивільному одязі, Медіна від подиву роззявив рота.

Він був настільки приголомшений, що мало не схопив простягнену руку. Однак схаменувся і коротко відрапортував:

– Капрал Медіна, черговий, пане лейтенант! – і тільки тоді обережно, дуже обережно, щоб не зробити боляче, потис кінчики чотирьох білих пальців. Отже, вітання було далеко не молодецьке, і враження від нього склалося не дуже приємне. Медіна помітив, як у лейтенанта іронічно опустилися куточки губів.

– Зараз візьміть поки що валізку, – вказав Ірігоєн на валізку. – Решту багажу принесете згодом.

– Слухаю, лейтенанте.

Медіна оглянув валізу. В неї можна було б вмістити обмундирування всього полку. А цей панок ще каже про “решту багажу”.

Ірігоєн озирнувся.

– Оце, певно, і є форт?

Медіна тільки кивнув, бо саме піднімав на спину валізу.

Лейтенант і хлопчик рушили майданом на вулицю, в кінці якої піднімався сірий зубчатий частокіл. Лейтенант проходив повз індіян, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Хлопець же, навпаки, так поводив навкруги очима, що вони мало не вилазили з орбіт. Він був схожий на батька, такий же тендітний, мав таку ж білу шкіру і чорне волосся. Брови у нього були насуплені.

– Тату, чому у них нема справжнього одягу? Навіть чобіт.

– Нехай це не турбує тебе, Амаро.

Деякий час ішли мовчки.

– А чому індіяни сидять просто на землі? Вони такі недотепні, що не можуть зробити собі стільця?

– Я сказав уже: нема чого про них турбуватися.

Медіна, який з валізкою на плечах ішов слідом метрів за два від них, прискорив ходу.

– Якби вони захотіли, то зробили б стільця. Тільки їм більш до вподоби сидіти на ковдрах. А розум у них, як у лисиці. Вони…

Чорна, старанно зачесана голова повернулась, блискучі очі глянули на Медіну так невдоволено, що слова застряли йому в роті.

– Ви добре знаєте індіян, – холодно мовив лейтенант.

Медіна знов одстав кроків на три, бо враження було таке, наче йому прочитали положення з статуту про те, що підлеглий мав право говорити в присутності офіцера лише тоді, коли до нього звернуться. Щось схоже на злість закипало в ньому.

– Від них смердить, від цих індіян, – виголосив Амаро і дивився тепер прямо перед собою, ніби його ображало те, що він побачив раніше.

– Так не слід казати, Амаро.

Напівдорозі до форту вони зустріли двох солдатів напідпитку. Вони порозстібали коміри сорочок всупереч статуту і голосно співали, що ще більше порушувало статут, співали про вродливу дівчину, до якої збирався повернутися вірний солдат по закінченні своєї служби. Солдатам не дозволялося так поводитись – в інший день вони й не посміли б, але сьогодні була неділя та ще й базар, і навіть капітан Васкес, що нелегко щось пробачав, дивився на це крізь пальці. Солдати, захоплені піснею, не помітили Медіни, не кажучи вже про двох цивільних, що йшли попереду. Лейтенант щось буркнув. “Яке безладдя”, – почулося Медіні.