Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Вперше Хуану стало не по собі. Він не звик сидіти склавши руки і чекати, що принесе завтрашній день. Краще примусити його принести те, що потрібно. Моралес нетерпляче повів плечима, ніби струсив невидимі кайдани. Якби йому кінець кінцем пощастило схопити за горлянку оту зрадницьку долю, яка чатує на нього скрізь. Він відчував також, як безповоротно збігає час. Якби він був молодший хоч на якісь жалюгідні двадцять років, то не треба було б так скупитися на кожен рік.

Педрільо незабаром теж зрозумів, що в житті не все гаразд.

З Алехо першого ж дня помирилися. Під час перерви вони тинялися по шкільному подвір’ю, дивилися на синє небо і темну тверду землю, ніби випадково зійшлися ближче і якийсь час краєм ока позирали один на одного.

– Слухай, – сказав Алехо хрипкуватим голосом, – сьогодні по обіді я піду ловити кроликів.

– Іди, – тільки й відповів Педрільо.

– Може й ти підеш?

– Можна й піти, – протяжно мовив Педрільо, наче робив Алехові величезну послугу, згоджуючись піти з ним ловити кроликів.

Вони глянули один на одного, засміялись і самі собі здалися дурними, що сперечалися вчора. За що, власне?

Був чудовий післяобідній час, не тому, що вони застрелили п’ять кроликів, а тому, що знову були друзями, як і раніше, і не було ні червоного, ні білого, а тільки їх двоє – Педрільо і Алехо. Однак не все було гаразд. Вони жодним словом не обмовилися ні про нового, ні про Лало, ні про війну з індіянами, хоча думали про це обидва. Раніше вони завжди радилися про все.

З іншими й зовсім нічого не виходило. Педрільо обминали, начебто тільки тепер дізналися, що він індіянин, особливо Лало та Блас. З новим раптом всі почали водитися, крім Алехо, звичайно. Його батько, лейтенант, звелів будувати за фортом справжній полігон, і учням останнього класу дозволяли там стріляти з військових рушниць. Невідомо, що буде завтра, і не завадить їм навчитись обходитися з вогнепальною зброєю. Воші вчилися також строєм їздити на справжніх військових конях.

Тільки Педрільо та Алехо не брали в цьому участі. Алехо охоче пішов би туди, і Педрільо помічав це, та вони були друзі, а якщо Педрільо не міг туди йти, то і Алехо не йшов.

Через кілька днів Лало зачепив Педрільо на перерві. Він ніби ненавмисне налетів на нього, відскочив і заволав:

– Караул, індіяни нападають!

– Не дурій! – стиснув кулаки Педрільо. Він не хотів битися з Лало. Але й терпляче зносити зневаги теж не буде.

– Гляньте, яке у нього дикунське обличчя. Зараз він усіх нас оскальпує.

І нараз поряд з Лало стали Амаро, Блас і навіть Панчо. Правда, він тримався за їхніми спинами.

– Відлупцювати цього зухвалого індіянина! – Новий аж затремтів, повно, згадавши, як відлупцював його Педрільо.

– Спробуйте. Я справлюся з вами трьома.

Вони обережно підійшли ближче і вже оточили його, та раптом біля Педрільо виріс Алехо.

– Троє проти одного! Щезніть, або…

Хлопці завагалися.

– Сам починає, а тоді боїться, – глузував Лало.

– Дурниці. Облиш його! – Це озвався Панчо.

Однак новий та Лало не хотіли облишити Педрільо.

– Зразу видно, які індіяни боягузи! – вигукнув Амаро.

– Хочеш, щоб ще раз показав, який я боягуз… – Педрільо ступив до нього крок, і блідий Амаро зблід ще дужче.

– Заждіть, Педрільо зараз гукне батька. Він же індіянський генерал, – з отрутною злістю вигукнув Лало. – Головне, візьміть це до уваги.

– Не чіпай батька! – Ще хвилина і Педрільо вчепився б у горлянку всім трьом, вчепився б у сотні таких, як ці.

І ось уже Блас опинився поряд. Власне, він нічого не мав проти Педрільо. Він ходив тепер з Лало і Амаро, бо разом з ними стріляв і їздив верхи, але дратувати Педрільо отак до нестями було надто цікаво, і він не міг відмовити собі в цьому.

– Який там генерал! Для батька Амаро він не більше, як вошивий сержант.

– Його батько повинен чистити чоботи батькові Амаро! – крикнув Лало. – Якщо лейтенант накаже йому: “Стрибай!” – то він стрибатиме. Я чув від свого татка, а той…

Педрільо, осліплений гнівом, метнувся до нього, і почалася велика бійка. Вони билися так, що не почули дзвоника, а тут нагодився вчитель. Лало розбили носа, у Алехо підбили праве око.

Вчитель потяг Педрільо та Алехо в клас. Юрба сунула позаду, і всі кричали, що все то Педрільо та Алехо. Обидва хотіли розповісти, як усе сталося насправді, але далі перших слів їм не вдалося нічого сказати, і вчитель загорлав на Педрільо, щоб він принаймні нахабно не брехав.

Пан Гонсалес одшмагав його тростиною по руках, по п’ять ударів на кожну руку – і з такою силою, що здулася шкіра. Наступні два тижні Педрільо щодня мусив підмітати клас. Алехо вчитель не покарав. Він тільки вилаяв його, що той підтримує індіянського бовдура, та ще в такий час, як тепер. Вдруге він цього так не облишить.

Педрільо ненавидів усіх, ненавидів Алехо, який ні в чому не був винен і навіть допомагав йому. Але у нього теж біла шкіра, і завдяки цій священній білій шкірі його не побили тростиною. Педрільо ніколи вже не піде з ним полювати на кроликів. Він ненавидів увесь Лейквен. Хай би арауканці хоч завтра сплюндрували його, – тільки б прийшли. Він радітиме, коли не побачить жодного білого обличчя, скільки житиме на світі. Хай їм чорт усім! Хай їм чорт, і місту, і школі, де навчають будувати залізниці, мости, будинки. Там теж самі білі, і як тільки він закінчить початкову школу, то піде до молучів.

Педрільо клекотів од люті. Він нічого не чув з того, що казав учитель, і коли той викликав його, не зміг відповісти і на додачу до всього дістав погану оцінку!

А тут на обрії спалахнула перша блискавка. Гроза не жартувала, і не чути грому вже було неможливо. Він добре переполошив Лейквен, і хто ще сподівався, що все минеться, як багато разів раніше, той просто нічого не розумів.

До Лейквена за п’ятсот кілометрів прибули рибалки і привезли капітанові Васкесу звістку, що обидва французькі крейсери однієї ночі підпливли до берега на кілька сотень метрів і щось вивантажили, а загін пеуенчів одразу ж переправив той вантаж у глиб країни. Що то за вантаж, зрозуміла б і дитина: зброя, рушниці, боєприпаси. За Білим Королем крилися французи, і якщо повстання матиме успіх, вони не тільки дадуть зброю, а висадять солдатів. Що станеться тоді з прикордонною провінцією? Вони примусять замовкнути Лейквен, крихітний форт з дерев’яними стінами і чотирма гарматками!

Ще одну звістку приніс у Лейквен вершник, який примчав на змиленому коні. Це був золотошукач, єдиний з п’ятнадцяти, що лишився живий! Пеуенчі напали на них, коли ті прямували з гір до міста, і тільки йому одному пощастило втекти, бо у нього був кращий кінь, та й вечір уже настав. Але найважливіше ось що: у пеуенчів є добра, сучасна зброя. Вже годі було й думати про підготовку повстання – воно почалось. А що біда не ходить сама, то слідом прийшла й третя фатальна звістка. її приніс дозор: Дикий Кінь і його люди залишили стійбище біля Кам’яної Голови. Дикий Кінь пішов до пеуенчів. Ще кілька тижнів, і все плем’я молучів приєднається до повстання. Тоді буде вже не повстання, тоді спалахне війна.

Поселенці не відходили далеко від форту. Вони працювали на полях групами по двадцять-тридцять чоловік, тримаючи напохваті рушниці. Збіжжя вони давно знесли до форту, і капітан Васкес написав окружному командуванню, що треба евакуювати жінок та дітей. Він зробив це того ж дня, коли дізнався, що Дикий Кінь приєднався до пеуенчів.

Наступного ранку у нього знову були гості. З’явилася друга делегація – з приводу Моралеса. Цього разу питання вирішувалося не після випитої горілки, цього разу делегацію обирали від усіх лейквенців. У чоловіків були напружені обличчя і суворі очі. Якщо молучі пішли війною на білих, неможливо тримати у форті штабс-сержан-та з молучів, до того ж брата Дикого Коня по крові.

Капітан давно розумів це. Він не сліпий. Він знав настрої солдатів. Перебування у форті Моралеса давало привід для недобрих розмов, недовіри і ворожнечі. Згадати хоча б, що Медіна побив нового солдата.

У Васкеса особисто не було недовіри до Моралеса. Капітан поклав би за нього руку в огонь. Але що це дасть, коли індіянин своєю присутністю підривав моральний дух війська.

Що ж би вони хотіли, спитав він більше для того, щоб виграти час, ніж сподіваючись на розумну відповідь.

Вони не хочуть нічого несправедливого, не наполягають, щоб Моралеса вигнали з армії чи щось таке, але нехай капітан одішле Хуана у відпустку доти, поки на кордоні не настане спокій. “Тобто, якщо буде кордон”, – додали вони.

Всупереч його сподіванням, це була розумна пропозиція. Може, він і сам зробив би так. І все-таки він вагався. Це був би тріумф для Ірігоєна, для пана лейтенанта, котрий ще з самого початку прагнув вислати Моралеса з форту. Він не доставить Ірігоєну такого тріумфа.

Це буде краще для всіх, для нього і для самого Моралеса, наполягали вони. Та й пізніше йому ніхто не дорікатиме.

Слід було визнати: те, що вони вимагають, дійсно не було несправедливим. Він обміркує це, сказав капітан, серйозно обміркує, і в тоні його майже чулася обіцянка. Це задовольнило їх. Добре й так, інакше його впертість могла б взяти верх, і найкращі докази розуму нічого б не дали.

Ввечері він викликав Моралеса.

– Ви… є… ви давно у форті?

– Дванадцять років.

Звичайно, ніби він сам не знав цього!

– Яка нерозумна річ оце повстання. На мою думку, для вас як арауканця – особливо…

Хуан подивився на капітана, на його втомлене старе обличчя, значно світліше, ніж його, і Васкес одвів погляд. О, Хуан знав, що думав капітан, знав точно. Васкес був добра людина, та ж він білий. А коли справа стосувалася індіян, навіть найкращий білий бачив не далі свого носа. “Індіяни, індіяни! – кричали вони. Індіяни роблять це, індіяни роблять те; вони піднімають повстання, вони розпочинають війну!” Насправді ж то роблять не індіяни, а самі білі. Одні крадуть у арауканців землю, інші таємно припливають сюди на військових кораблях, щоб загрібати жар руками арауканців. Кожен білий думає лише про себе, а індіяни підходять для того, щоб з їхньою допомогою влаштовувати свої справи. Якщо вони хотіли навести лад у власній хаті, то повинні були б дотримуватися багатьох чудових законів, які уклали самі, тоді враз зникла б індіянська проблема.

А оцей білий, оцей капітан, тепер хотів якось сказати Моралесу, що йому доведеться залишити Лейквен. Хуан уже чув про делегацію. І Васкес добре бачив, що у їхній вимозі нема справедливості, і тому не знав, з чого почати розмову.

Та Хуана не тривожило це. Ще сьогодні вранці він був у відчаї і страшенно гнівався. Тепер усе минуло. Він навіть відчував до цієї літньої білої людини щось схоже на співчуття. Несподівано у нього виникла ідея, і він знову бачив шлях. Тепер він не сидітиме склавши руки, чекаючи ще одного удару. Він знав, як можна захищатися. Тоді зникне і привід війни з індіянами і французами. Це було так просто. Як раніше йому не спало таке на думку?

– Не такі вже кепські справи, пане капітан. Як я гадаю, не буде ніякої війни.

– Чому ж? – Сива голова швидко підвелася, і очі’ білого вже не уникали його погляду.

– Молучі йдуть не з французами, вони йдуть з пеуенчами. А пеуенчі теж ідуть не з французами, вони йдуть з Білим Королем. Якщо ми схопимо його, то війна з індіянами закінчиться, не розпочавшись.

– Чудово! Тепер нам слід послати отому Аврелію Атгтуану запрошення, і він добровільно здасться нам.

– Ми не посилатимемо запрошення. Ми приведемо його.

– Я мушу вриватися на індіянську територію з своїми чотирма сотнями солдатів? – почервонів капітан Васкес. – Друже, ви вже говорите так, як лейтенант Ірігоєн. Я не пройшов би й десяти кілометрів.

– З чотирма сотнями – ні, а з двадцятьма солдатами – можна.

Васкес мовчки дивився на нього. Його штабс-сержант, очевидячки, з’їхав з глузду.

– У пеуенчів та молучів тепер є зброя, але коней для війни у них не вистачає. Двадцять чоловік у цивільному одязі поженуть табун, скажімо, у п’ятсот голів десь в Аргентіну, а потім через перевал назад у Чілі, на землі пеуенчів. Вони видаватимуть себе за контрабандистів, які хочуть продати коней Білому Королю. – Так пеуенчі й повірять цьому.

– А повірили ж вони обом торговцям зброєю.

– Далі, – повільно кивнув головою капітан.

– Оті двадцять чоловік заарештують Білого Короля і привезуть у Лейквен, або…

Моралес не закінчив речення, але Васкес знав, що він хотів сказати: або ж Білий Король, Аврелій Антуан, помре.

– Вони повинні також спробувати висадити в повітря склад зброї. Певно, її роздали далеко не всю.

– А ще що? – спитав Васкес.

Він не так негативно ставився до цього, як показував. Це був ризикований план, божевільний план, але виконати його можна. Напевне, біля Білого Короля було не так уже багато людей, може, сто чи найбільше двісті. Арауканці не люблять великого гурту і військо своє збирають за кілька днів чи навіть годин перед початком походу. Та й хто не повірить двадцяти обідранцям, які наважилися проникнути на територію індіян. До того ж – цивільні. Незважаючи на це, він скривився, мовби справа була чистісіньким божевіллям.

– Більше нічого. – Моралес, здавалося, й не помітив глузування.

– Ви поїдете з оцими двома десятками смертників? – Це мало прозвучати іронічно, та іронія капітанові не вдалася.

– Якщо дозволите.

Васкес уважно подивився на сержанта. Моралес, як видно, вирішив твердо. Хай йому чорт, ніколи не знаєш, що діється в голові індіянина. Він не знав цього навіть про Моралеса, а познайомився з ним не вчора. Чому він запропонував таке? Важко пояснити! Він згадав, навіщо, власне, викликав Моралеса: щоб дати йому відпустку, одіслати його з Лейквена.

– Коли пощастить, – повільно промовив капітан, – то двадцять чоловік проникнуть на індіянську територію. А якщо вони просто щасливчики, то зуміють і вбити Аврелія Антуана. Але назад не повернеться жоден, ручуся головою головою.

– У вас є інший вихід?

Ні, у Васкеса не було ніякого виходу, ніякого, крім війни протії об’єднаних пеуенчів та молучів, до яких чи тепер, чи згодом приєднаються інші племена, гостінос і абахінос, а там невдовзі увіллються й французи. Що тут двадцять чоловік. І ще одна думка майнула у нього в голові. Він аж злякався юго звільнення, тієї радості, які відчув…

– Припустімо, що я згоден, припустімо! Тоді… тоді офіцер мусить очолити загін, вам відомо це? Я розумію, яке це має значення… – він не доказав.

Цього разу капітанові здалося, що в темних очах майнуло презирство.

Поставте на чолі пана лейтенанта Ірігоєна.

– А ви?..

– Я наполягаю на цьому.

Він був розумний індіянин, оцей Моралес. Він розумів і без слів, що в деяких справах про арауканця не може навіть ставитися питання. Однак не тільки про це думав Васкес. У нього майнула приваблива таємна думка, що серед тих двадцяти чоловік, з котрих, мабуть, ніхто не повернеться, буде й Ірігоєн, пан лейтенант, панок, який, власне, прибув до Лейквена, щоб зіпхнути його з посади начальника форту. Та він ще захистить себе.

– Те, що ви пропонуєте, – це просто вбивство двадцяти добрих солдатів.

– Якщо ми не зробимо цього, то загинуть чотириста сорок добрих солдатів і, крім того, поселенці та гарнізони інших фортів, та й самі ви добре знаєте, що буде, коли нападуть французи.

Вони обмірковували це питання ще деякий час. Моралес добре обстоював свою точку зору, Васкес свою – дуже погано, і коли нарешті дав себе переконати, то був певен, що зробив це лише з ділових міркувань. Військова дисципліна з часом увійшла йому в плоть, і кров, і навіть в мозок. Незважаючи на ненависть до статуту, капітан Васкес у своїх міркуваннях керувався саме ним, принаймні коли було йому вигідно.

За лейтенантом Ірігоєном послали ординарця. Згодом він розбудив і капрала Медіну і теж привів його до капітана Васкеса. А годиною пізніше все було вирішено. Вранці вони вирушають.

Педрільо раптом прокинувся. Навколо було темно, хоч в око стрель. Мабуть, було десь опівночі. Чому він прокинувся? Йому почувся голос матері. Вона силкувалася говорити тихо, але не могла, бо її душив гнів і не тільки гнів.

– Тепер вони повністю зрозуміють тебе: ти йдеш з білими проти своїх, скажуть всі.

Батько відповів їй, але так тихо, що Педрільо чув лише бурмотіння.

– Вони теж молучі, твоє плем’я!

Знову почувся нерозбірливий голос батька, а потім мати сказала:

– Ти станеш для своїх людей білим індіянином, тим, хто забув, звідки він родом, кого вважають білим, білим!

Тепер Педрільо зрозумів, що, крім гніву, чулося в голосі матері: мати плакала. Вона схлипувала. Ось що він чув.

Він засунув голову під подушку, натягнув поверх ще товсту ковдру, аби тільки нічого не чути: ні плачу, ні слів, гірких і гнівних, страшних слів, що ранили, як най-гостріший ніж. Для арауканців батько був білим індіянином, тим, хто йде з білими проти власного народу. Батько разом з учителем, новим і Лало був проти нього, Педрільо? І мати плакала.

XII

Нічого дивного не було в тому, що на світанку наступного дня з Лейквена вирушив загін: двадцять солдатів, п’ятсот коней і фургон. Мабуть, вони йшли до міста, бо відтоді, як пригнали табуни з віддалених пасовиськ, у форті не вистачало фуражу. Це була слушна нагода привезти з міста свіжі запаси. Звичайна собі справа! І те, що замість восьми чи десяти чоловік, як бувало раніше, поїхало двадцятеро, теж було зрозуміло. Дорогою могли зустрітися арауканці, для яких табун коней – велика спокуса.

Насторожували тільки деякі дрібниці. З загоном їхали лейтенант Ірігоєн і сержант Моралес, а крім них, ще й капрал Медіна. Начебто гнати коней до міста – справа надзвичайної ваги.

Моралеса, правда, в рахунок не брали. В Лейквені переморгувались і говорили сердито, напівзадоволено, що він скоро не повернеться. Капітан Васкес, здається, обміркував усе не тільки серйозно, але насамперед – швидко.

Всі солдати були з поповнення. Арауканці, зокрема молучі та пеуенчі, не знали жодного з них. Не знали вони й Ірігоєна. А Моралес та Медіна по можливості менше показуватимуться на очі, якщо дійде до діла.

Вони проїхали трохи в напрямку міста. Чутка про загрозу війни з індіянами вигнала всіх людей з цієї місцевості, і загін нікого не зустрів. За кілька кілометрів звернули на схід, в мовчазну зелену горбисту пампу, а ще через годину Ірігоєн наказав зупинитися. Він покликав солдатів і звернувся до них з промовою.

– Солдати, ви знаєте, яке тепер становище. Кляті індіяни знову казяться з жиру. Вони хочуть розпочати нову війну, але ми перешкодимо. Зробити це буде не так просто, і хто з вас хоче повернутися назад, нехай скаже одразу. Потім буде пізно.

Голос у нього був якийсь дерев’яний. Він, певно, спеціально сказав “кляті індіяни”. Медіна глянув на Моралеса, котрий дивився мимо лейтенанта в далечінь хвилястої пампи.

– Мені здається, пане лейтенант, – засовався в сідлі солдат Венегас, чорнявий двадцятилітній юнак, – кожен з нас подумав про це раніше. Їхати з вами все-таки краще, ніж сидіти у форті і чекати, поки… – він зиркнув на Моралеса, – поки прийдуть індіяни і переріжуть нам горлянки.

Усі спішились і змінили військову форму на цивільний одяг. Тепер вони були схожі на звичайних табунщиків. Переодягання не зайняло й чверті години, і вони знову рушили далі.

Щоб заощадити час, солдати не скористалися зручним перевалом, що вів на північ, а поїхали гірською дорогою, власне, стежкою, яка вела через Анди в Аргентіну. Це був найтрудніший відрізок шляху. По той бік гір вони мали звернути на південь і як аргентінські торговці кіньми пройти через індіянський перевал в Чілі, на територію пеуенчів.

Хуан їхав попереду. Його завданням було провести загін до табору Білого Короля і повернутися назад у Лейквен, якщо вдасться повернутись. Ірігоєн, начальник загону, з половиною людей тримався біля фургона, а решта гнали коней. їм не можна було надто поспішати. Коням треба їсти, щоб не спасти з тіла. Рівнялися на фургон, і якщо табун виривався на кілька кілометрів уперед, то потім знову повертався назад.

Хуана ніхто не чіпав, ніхто з ним не розмовляв. Він не знав солдатів, з якими їхав, вони не знали його, бачили тільки, що він індіянин. Сьогодні, проте, Моралес майже не звертав на це уваги. “Кляті індіяни казяться з жиру”, – сказав лейтенант. Виходить, Білий Король – індіянин, і французи, і оті торговці зброєю, яких він спіймав кілька тижнів тому, – теж індіяни. А він сам, пан лейтенант, не казиться з жиру? Ну, нехай собі базікає. Тепер цс байдуже. Хуан знову бачив свій шлях. Ще до кінця тижня пан лейтенант заспіває іншої.

Ірігоєн теж їхав осторонь, заглиблений в думки, і солдати обминали його. їм не подобався цей лейтенант, але Моралес, сержант-індіянин, що вів їх на територію індіян, був їм ще більше не до вподоби. Взагалі, їм була не до душі вся ця історія не тільки тому, що небезпечна, а й тому, що їх вели саме Ірігоєн та Моралес.

У густих хмарах куряви, знятої двома тисячами кінських ніг, вони просувалися пампою до гір. Все вищим, все більшим ставав перед ними обледенілий конус згаслого вулкана. Це був їхній орієнтир. Там починалася дорога через гори.

Вершники оточували табун з усіх боків. Після незвично довгого перебування в стайні коні раділи волі, і раз по раз то один, то другий вискакували з гурту, щоб гайнути, випробувати свою силу. Клопоту солдатам було чимало. Ті, що їхали біля фургона, мали більше часу на думки про те, що чекає їх завтра, позавтра і взагалі в наступні дні. Чи багатьом з них пощастить знову побачити Лейквен?

Медіна деякий час їхав поряд з Венегасом. Йому подобався чорнявий юнак, якого – видно було – не вабила вся ця справа. Венегас скоса позирав на Медіну, немов хотів прочитати його думки.

– Чудовим поводирем наділив нас капітан. Ніби навмисне послав єдиного індіянина з форту.

– Моралеса? Тут все гаразд. Стривай, ти ще взнаєш його.

– А у мене нема бажання близько знайомитися з ним.

Венегас зсунув капелюха на потилицю і витер піт з лоба. Сонце палило, від куряви щеміли очі. Праворуч і ліворуч лунали різні вигуки. Це солдати підганяли коней.

– Даремно. Якщо кажу, значить, тут все гаразд. Він краще за всіх знає територію індіян і всякі хитрощі… арауканців. – Медіна мало сам не сказав “клятих індіян”.

Венегас промовчав, але, схоже, Медіна не переконав його.

– Ні, – знову промовив Медіна, – турбує мене лейтенант. Оцьому тут аж ніяк не місце.

Венегас рвучко обернувся.

– Послухай. Я знаю: Моралес твій друг. Я знаю й лейтенанта і волів би ліпше бачити його позаду, ніж попереду. І все-таки, коли дійде до сутички, я хотів би мати поряд будь-якого білого, ніж індіянина. Затям це.

Ввечері на галявині під горою вони зробили привал. Тут починався ліс. Прямо проти них здіймався вулкан, який вдень служив їм дороговказом, до половини він був темно-зелений, вище – чорно-сірий від потоків лави, що за давніх часів стікали по його схилах, а ще вище біліла корона з снігу і криги. Загін ступив на землі молучів, але індіян ще не бачили. Проте не пошкодило б, якби молучі побачили їх. І раніше бувало, що табуни переганяли через гори, адже з молучами було укладено мир.

Зігнавши коней докупи, солдати назбирали дров. Ірігоєн наказав розставити пости. Високо над ними на білому льодовику відбивалося останнє проміння сонця, і крига здавалася вогняною бронею. В прозорому вечірньому повітрі видно було кожен зубець і кожну розщелину на голому схилі вище лісу, а також зубці, розщели-ни і кряжі гір, що обступали загін з обох боків. Вранці доведеться підніматися туди.

Моралес знав, куди вести солдатів. Поряд був старовинний арауканський надгробок.

– Це святе місце для молучів, – пояснив Медіна. – Я дещо чув про нього.

Він сидів поряд з Венегасом, прихилившись спиною до дерева, і дивився на гору, що поступово зливалася з темним небом. На галявині потріскували три невеликих вогнища, солдати чистили казанки після вечері і, може, востаннє отак спокійно сиділи всі вкупі. Пролунав крик якогось птаха.

– Чи вдасться нам що зробити? – мовив Венегас кудись у темряву, і Медіна догадався, що він мав на думці.

– Ясна річ, вдасться. – Він намагався говорити впевнено, хоча сам не дуже вірив в успіх, і вказав головою на Хуана, що саме тінню прослизнув повз них. – З ним все вдасться.

Венегаса це не задовольнило. Він висловив уже свою думку про цього сержанта-індіянина і так швидко міняти її не збирався.

– А якщо вдасться, я маю на увазі, якщо спіймаємо отого Білого Короля, то чи справді не буде війни з індіянами…

– Напевне сказати важко. – Медіна був тепер обережніший. Він хотів, щоб юнак вірив йому. – Але я вважаю, що не буде. Ставлю дев’ять проти одного. Адже саме Білий Король збаламутив їх.

Деякий час Венегас мовчав.

– Знаєш, два роки тому, а може, трохи більше, я бачив будинок, який спалили арауканці. Ми прибули надто пізно. Крім жару й попелу, не знайшли нічого. Палії убили всіх. Тоді я пересвідчився, що індіяни не люди, а кровожерливі дикуни. Тому у мене мало прихильності і до твого Моралеса.

Він глянув на Медіну, але той не сказав нічого.

– Я не розберу його. Він більше індіянин, ніж будь-який з тих, кого я бачив, незважаючи на військову форму і все інше, однак він не дикун.

Між деревами з оберемком хмизу за плечима виринув Хуан. Він кинув хмиз у вогнище – злетіли іскри, вогонь спалахнув і освітив Медіну та Венегаса. Якусь мить і Хуан стояв, яскраво освітлений. Його індіянське обличчя чітко виступало з тіні. Потім вогонь знову опав.

Венегас глянув на Моралеса, ніби оце тільки тепер побачив обличчя Хуана, міг прочитати його таємницю. Але не встиг.

– Недавно я оглядав надгробок, – голосно промовив Венегас, і вони помітили, що Хуан, котрий стояв од них кроків за сім-вісім, прислухався. – Ніколи не подумав би, що дикуни, що індіяни можуть зробити таке. Я не зумів би. Вони навіть розмалювали його. Можна розглядіти обличчя, воно майже вродливе. Схоже на жіноче.

– Вони ховали так своїх вождів, – обізвався Медіна.

– То могила не вождя, а однієї дівчини з молучів. – Хуан мовив це, не відводячи очей од огню.

Між деревами сонно тупцялися коні. А від фургона, де сидів Ірігоєн, Медіна почув різкий звук: пан лейтенант втягав крізь зуби повітря.

– Вона врятувала плем’я, вона одна. Своє життя віддала за життя всіх.

У душі Хуана йшла якась боротьба. Солдати відчули це по його голосу. Зовні ж – ніяких ознак, хоч би вогонь горів утричі дужче.

– Під час війни? Жінка? – в голосі Венегаса чулося недовір’я.

– Не під час війни.

Хуан сів, дивлячись на вогнище. Він сидів по-індіянському, навпочіпки, обхопивши руками коліна. Його одяг, штани і чоботи зливалися з темрявою; він був зараз індіянин у повному розумінні. І говорив наче індіянин, приспівуючи так, як арауканці розповідали свої легенди, хоча й іспанською мовою, мовою білих.

– Як розповідають старі люди, у давнину на цій горі жив найбільший бог молучів Пілан. Хата у нього була з вогню, і дим бачили по всій країні. Пілан розгнівався на молучів, бо вони воювали з своїми сусідами, і послав великий дощ, який погасив вогонь у хижах; тільки на оцій горі він ще палав. Од Піланового гніву двигтіла земля, а з неба падали попіл та каміння. Ніхто не наважувався наблизитися до гори. У хижах було холодно, гинула худоба. Голод та злигодні оселилися серед молучів.

Тільки Польова Квітка, дочка найстарішого вождя, не втрачала надії. Вона була вродлива, як день, з очима чистими, як вода, з голосом дзвінким, як у гірської голубки. Батько, мати і всі люди благали її не йти. Вона ніколи не дійде до підніжжя гори, казали вони, а якщо все-таки дійде і гляне у Піланове обличчя, то обернеться на камінь. Але це не спинило Польову Квітку. Наділа вона свій найкращий святковий одяг, найкрасивіші оздоби і пішла туди, де жив Пілан.

Бурхливі річки перетинали їй дорогу, та вода розступилася перед нею; дівчина перебиралася через ущелини та скелі, і урвища не поглинули її. І от досягла вона підніжжя Піланової гори. Бачила дим над житлом бога, блискавки з його гнівних очей; чула його глухий рокотливий голос, від якого двигтіла земля. Та Польова Квітка подумала про горе свого народу, і страх її минув. Вона розповіла Пілану, як тяжко живеться молучам і що від гніву його загинуть арауканці. І почав стихати грім, перестала двигтіти земля.

Вище лісу піднялася на гору Польова Квітка. Широкими потоками стікав по схилу вогонь Пілана, а серед диму стояв він сам в подобі вогненного стовпа. Вона опустила очі до землі, аби не стати каменем, і ще раз розповіла про горе молучів. Її голос, голос гірської голубки, умилостивив Пілана. Дощ ущух.

Тоді Польова Квітка взяла довгу гілку і, одвернувшись, аби не обпалило лице, сунула її в огонь, що пробивався поміж камінням. Гілка спалахнула, і понесла Польова Квітка в горщаті вогонь молучам. Знову закурився дим над хижами, виросла трава на луках, засяяло сонце на небі.

Та на третій день померла Польова Квітка. Біля підніжжя Піланової гори поховали її молучі, і могила її – святе місце для них. Вона померла, щоб жили молучі, і поки стоятиме цей надгробок, доти Пілан житиме в мирі з арауканцями.

Хуан поворушив кінцем гілки пригаслий жар. Солдати мовчали. Венегас засовався.

– Пілан! Боги! Які дурниці! То було виверження вулкана. А все інше – дурні забобони індіян! – грубо порушив тишу голос лейтенанта Ірігоєна.

Хуан підвівся. Солдати знову побачили його чоботи і мундир, одяг білої людини. Він перестав бути індіянином.

– Авжеж, забобони, – промовив він.

Два дні загін переходив через гори. Спершу йшли попід горою. Голий гірський схил, усіяний уламками скель, здіймався над ними, як стіна.

Дорога ставала все крутіша й вужча. У фургон впрягли восьмеро коней, і все-таки добра половина людей підставляла плечі, щоб на крутизні він не скотився вниз. Солдати обливалися потом, лаялися, коліна тремтіли у них від напруження.

Праворуч і ліворуч стояв ліс. Він підступав усе ближче, все– дужче звужував дорогу і ставав усе густіший. Згодом він зімкнувся над ними, як тунель. Гір вони не бачили, так само, як і сонця. їх огортали присмеркові сутінки, поросль, серед якої на висоту сорок-п’ятдесят метрів, наче колони велетенської будови, височіли араукарії та південний бук. Знову і знову доводилося братися за мачете, щоб розширити дорогу для фургона. А ще важче було тримати коней вкупі. Тільки-но якийсь одійде кроків на десять, і вже зник у порослі та плетиві повзучих рослин. Земля на метр була вкрита старим, прілим листям.

Щоразу, коли здавалося, далі вже не пройти, Хуан знаходив інший, кращий шлях, завжди знав, як витягти фургон. Якщо колеса дуже глибоко пірнали в опало листя, він вставав і допомагав витягати їх. Він всюди з’являвся своєчасно: на чолі загону, біля фургона чи коней.

Тепер у солдатів не лишалося часу для роздумів, і це було добре, бо інакше вони, можливо, думали б про те, що з кожним кроком наближаються до небезпеки. З переправою фургона і табуна вистачало клопоту. Це було їм майже понад силу. Навіть у наймолодших і найсильніших з лоба стікав піт. Щоразу, коли Хуан допомагав біля фургона, у нього темніло в очах, пливли мерехтливі цятки та кола. Але він не показував цього. Тим більше привертав до себе увагу Ірігоєн. Той теж робив усе, щоб скрізь встигати своєчасно. Але у нього не виходило. Він пхав фургона, коли й інші пхали, вставав з коня, як і всі, тягнув його за вуздечку на крутих місцях. Однак це перевершувало його можливості. Очі у нього запали і блищали від напруження. Показати себе на подвір’ї форту одне, а тут – зовсім інше. Найголовніше, він не знав гір і лісу, і командував тепер Хуан. А це для лейтенанта було найгірше.