Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, які сили в арауканців, та хоча б вони й справилися з ними, постріли привернуть увагу нових переслідувачів. Стиснувши губи, напруживши кожен м’яз, солдати не зводили очей з Хуана. Він казав правду. Іншого виходу не було.

– Згодні?

Всі кивнули. Перед Хуаном було багато білих облич: Ірігоєна, який ненавидів індіян; Медіни, який, хоча й був його другом, не міг цілком вірити йому; Венегаса, який вчора вилаявся “індіянська наволоч”. А тепер оці білі чекали, щоб він урятував їх, і жоден солдат не спитав Ірігоєна, що накаже їм він; вони питали тільки його, і в цю мить Ірігоєн нічого не мав проти. Він проявить себе пізніше, якщо вони щасливо уникнуть небезпеки. Якщо уникнуть…

– Вперед!

Тепер Ірігоєн узяв француза на свого коня, на вороного розбишаку, найсильнішого і найпрудкішого з усіх. Вони пішли швидкою риссю, за півгодини повернулися на узлісся, трохи проїхали понад лісом, поки не знайшли струмок, переїхали через нього і долиною рушили далі вниз. У воді теж не лишалося слідів. Вони не бачили більше переслідувачів, а може, їм справді пощастило одірватися від них.

Вони й тепер намагалися уникати відкритого степу і трималися кущів між лісом і рівниною.

Так протягом кількох годин вершники продиралися поміж колючими чагарниками, що чіпляли за стремена, наче хотіли затримати їх, під безжальним сонцем, яке палило так, що язик прилипав до піднебіння.

Коні похнюпили голови, і Хуан розумів, що коли арауканці знову натраплять на слід, то через годину доженуть їх. Вдруге змінив напрямок. Знав тут місце, де можна відпочити, місце, ніби створене для його плану. Хуан не вірив, що арауканці відступляться так легко. І був тепер не тільки Хуаном Моралесом, сержантом армії білих, він був і Стрілою, воїном молучів, і боровся так, як молучі. Аврелій Антуан весь час озирався, сподіваючись на порятунок.

Ополудні загін під’їхав до невеличкої річки, яка текла з передгір’я в долину. За вказівкою Хуана вони перебрели її не зупиняючись, підганяючи коней, які нахиляли морди до води. Проїхали ще трохи прямо, потім, зробивши півколо, знову повернулися до берега.

У невеличкому ліску спішилися. Сонце стояло ще високо, однак тепер можна відпочити, відпочити сьогодні і завтра цілий день. Це було небезпечно, але їхати далі на знесилених конях ще небезпечніше. З невисокого скелястого пагорба па протилежному березі їм видно було на багато миль довкола, і вони могли своєчасно втекти, якщо з’являться переслідувачі, або приготуватися до бою.

Першу варту ніс Медіна. Всі бачили, як він брів через воду, що сягала йому до колін, зійшов на горб, зручно вмостився і взяв бінокля. І раптом побіг з горба вниз.

Перш ніж Медіна перебрався через річку, весь табір був, як розворушений мурашник. Всі кинулися сідлати коней.

– Арауканці!

– Скільки? – Хуан лишався спокійним: він знав, чого хотів.

– Чоловік тридцять, а то й більше.

– Натрапили на слід?

– Схоже на те, що йдуть прямо сюди. Ще хвилин двадцять, і будуть тут.

– По конях! – крикнув Ірігоєн, наче був на подвір’ї форту. – Рушаймо!

– Відставити!

Почувши Хуана, солдати застигли в тих позах, в яких застав їх його голос.

– Залишаємось тут і влаштуємо їм пастку.

В мертвій тиші пролунав голос француза:

– Якщо ви поїдете далі, мої арауканці доженуть вас через півгодини, і жоден не залишиться живим. Якщо ж чекатимете тут, то теж буде не краще. Так чи інакше, а вам кінець!

Аврелій Антуан виструнчився, ніби був не полонений, а офіцер, що командував ними. Він насолоджувався дією своїх слів.

– Єдиний, хто може допомогти вам, – я, – сказав він.

– Ти? – Венегас настільки здивувався, що навіть вступив у розмову.

– Так, я. Моє життя – за життя всіх вас. Відпустіть мене, і я даю слово честі, що з жодного не впаде й волосина.

Венегас прикусив губи, інші теж мовчали, навіть Ірігоєн. Арауканці були недалеко, вони йшли по їхньому сліду, і від них не втекти. їх майже вдвічі більше, а з дорогоцінних двадцяти хвилин, які у них лишалися, добрих три уже минуло. Тепер, якщо вони відпустять Аврелія Антуана, весь похід зведеться нанівець, і війни з індіянами й інтервенції французів не минути.

Тільки один не піддався впливу француза: Хуан. Він підійшов до полоненого, витяг револьвер і рукояткою збив його з ніг.

– Медіна!

– Слухаю!

– Лишайся біля Антуана. Якщо ми не переможемо, ти застрелиш його і спробуєш пробитися в Лейквен. Зрозуміло?

– Зрозуміло!

– Інші – зі мною. Рушниць не брати.

Солдати пішли за Хуаном без заперечень – Ірігоєн теж. З шумом, здіймаючи бризки, перебігли по воді на протилежний берег, туди, де вперше підійшли до річки.

Через п’ять хвилин усе було готово. З-за зеленого горба ось-ось мали з’явитися ті, кому готувалася засідка. Засідка, яку індіянам підготував індіянин.

На піщаному рівному березі де-не-де стирчали кволі кущі, засихаюча трава пучками вибивалася з піску. Ніде сховатися й одній людині, не кажучи вже про двадцять.

Солдати зарилися в пісок, лишивши відкритими тільки носи та очі. Хуан стер сліди і сховався останній. За кожним чахлим кущем, за кожним пучком трави причаїлася людина з револьверами в обох руках.

Чекали. За ними плескотіла річка, вітер ворушив листя і траву. їм видно було всього метрів на п’ятдесят, до невеликого, порослого травою пагорба, за яким починалася западина. Звідти мали виїхати арауканці.

Хуан напружено вдивлявся – ніде нічого! Прислухався – нічого не чути, крім вітру, річки і власного дихання. Здавалося, минули години. Чи сунуться арауканці в пастку? Якщо ні, тоді вони самі сидять в пій.

Нараз Хуан щось почув: вершники, ні, небагато, один. Арауканці були обережні. Вони послали розвідника. І ось він на пагорбі – голий до пояса, обличчя і тіло розмальоване кінською кров’ю, в руках рушниця. Він зупинивсь, озирнувся довкола, придивився до слідів, побачив, що вони ведуть на протилежний бік річки, і повід; но під’їхав до берега. Хуан не відводив од нього очей. Що, коли у нього виникне якась підозра? Що, коли кінь почує їх і занепокоїться?

Ближче ніж за десять кроків од них розвідник ще раз зупинився; Хуан майже не дихав. Та воїн полював на білих і не розраховував на індіянську хитрість. Він оглянув протилежний берег, не звернувши уваги на низенькі кущі й пучки трави. Кінь хотів пити і повертав голову доводи.

Індіянин хльоснув свого буланого і галопом злетів на пагорб. Він помахав рушницею і щось різко вигукнув. Хуан знову почув тупіт, цього разу багатьох коней. Міцно затис у руці револьвер. Він мав вистрелити першим – у вершника на чолі загону. І тільки після цього повинні були стріляти всі.

Земля здригнулася, і на пагорб вискочили арауканці. Медіна підрахував точно: їх було чоловік тридцять, рушниці висіли за спиною, бо розвідник переконався, що ніяка небезпека не загрожує. Галопом спустилися вниз.

Хуан весь підібрався. Він шукав ціль: вершника на чолі загону, ага, ось він! Розпізнати риси обличчя арауканця було неможливо, але це було червоне обличчя. Він усвідомлював, що мусить підняти зброю проти своїх. І раптом упізнав вершника: це був Гірський Орел, молодий вождь молучів.

Коні прогуркотіли пагорбом. Лишалося сорок метрів, двадцять п’ять, двадцять, п’ятнадцять… Треба стріляти! Хуан тремтів. Гірський Орел був від нього на такій же віддалі, як Дикий Кінь тоді, коли Хуан обіцяв йому ніколи не піднімати зброї проти молучів. І ось прийшли молучі, і він мусив стріляти.

В якусь частку секунди, в якусь жахливу мить його пронизала спокуса врятувати своє життя без боротьби, перебігти на бік свого народу. Ні, він не міг, не мав права вчинити так. Тоді Аврелій Антуан звільниться. Мир між ним і Гірським Орлом означатиме війну на кордоні. Ще секунда, і молучі будуть поряд, секунда – і двадцять чоловік, які довірилися йому, загинуть, загине все. Ніби крізь туман він бачив обличчя вождя молучів, і, викинувши руку вгору, вистрілив.

Почалося пекло. Тріщали постріли, лунали крики, але Хуан не чув нічого. Поранені коні ставали дибки, інші тягли за собою мертвих вершників, повислих на стременах, та він не звертав на це уваги. Він бачив тільки Гірського Орла, бачив, як він хилився наперед і падав, і не думав ні про заряджений револьвер у руці, ні про небезпеку. Не лякаючись свисту куль, Хуан побіг до вождя молучів.

Коли він добіг до нього, все уже скінчилось, і над річкою, і над берегом знову запала тиша. Схилився. Пізно! Він добре влучив: не схибив. Гірський Орел був мертвий.

XVII

Вони поховали вбитих і рушили вздовж річки, глибше в гори. Тепер попереду їхав Медіна. Лице Хуана мало землистий відтінок. Коли вони спішились, він присів навпочіпки і більше не рухався. Сидів, як індіянин, як Дикий Кінь, коли був у траурі за дружиною. Поблизу нього солдати шепотілися, навіть Ірігоєн.

Відпочивали до наступного ранку. Арауканці не з’являлися, не було і їхніх слідів. Однак солдати трималися обережно, бо до кордону ще їхати добрих два дні. Зупинялися в передгір’ї, де можна було знайти схованки і легко уникнути переслідувачів. Коні вже відпочили, і люди починали вірити в успіх втечі. Аврелій Антуан ще раз спробував підкупити солдата, але той добре дав йому кулаком в обличчя, і відтоді француз мовчав. Хуан їхав так, ніби й він був полонений, плечі у нього поникли, голова похилилася на груди, – так їздять арауканці, – з губ не злетіло ані звуку.

На другий день з відкритого схилу вони побачили в пампі групу вершників. Медіна довго розглядав їх у бінокль, потім похитав головою.

– Хай йому чорт, вони схожі на молучів.

– Шукають нас?

– Ні, бо розсипалися цепом, але тримаються неподалік один від одного і прямують додому.

Перезирнулися, але ніхто не наважувався висловити свою думку. Нарешті Венегас не витримав:

– Ми досягли свого! Молучі вже не з ними. Вони їдуть додому. Війни нема. – Він помахав кулаком перед носом Аврелія Антуана. – Чуєш, нема війни. З тобою покінчено.

Француз облизав губи, набряклі від удару солдатського кулака, і не відповів. Він був дуже блідий.

Всі, мов за командою, повернули голови до Хуана. Але той сидів у сідлі, ніби нічого не чув.

Поїхали далі. Вони не боялися лишати сліди, а вибирали зручніший шлях, щоб швидше просуватись уперед. Медіна тримався біля Хуана. Час від часу він поглядав на нього і підшукував слова, аби підбадьорити товариша.

– Стривай, через кілька тижнів усе минеться. З пеуенчами справимося легко, тобто, якщо молучі не пристануть до них і лишатимуться дома.

Ніякої відповіді.

– Б’ємось об заклад: тобі дадуть орден, отакий завбільшки, – Медіна розкинув руки, показуючи, який завбільшки буде орден, що чекає на Хуана.

Ніякої відповіді.

Медіна зсунув капелюха на потилицю і пошукав іншу розраду, сильнішу.

– Тепер не буде жодного молуча, який не послухався б тебе. Стривай, ти зробиш з них добрих хліборобів.

– Ніхто більше не слухатиметься мене. Я вбив одного з їхніх вождів.

Вперше після засідки на річці Хуан одкрив рота. Нічого більше він не сказав, і Медіна даремно звертався до нього. Він ні разу не обернувся, весь час дивився прямо перед собою, і через якийсь час Медіна здався.

Тепер Ірігоєн їхав на чолі загону, де перед очима у нього не маячив Хуан, людина, яка двічі врятувала йому життя. Але на цій людині було індіянське вбрання, а хіба не індіяни винні у всій тій крові, що сотні років лилася на кордоні? Він відчував до сержанта повагу і перший сповістить у форті, що зробив Хуан Моралес. Але це не зменшувало його ненависті до індіян.

Наступного дня вершники навіть наважилися виїхати в пампу, хоча недалеко. В разі небезпеки могли швидко повернутися в зрізане ущелинами передгір’я. Кордон уже близько. Ця ніч остання на індіянській території, і солдати почували себе майже впевнено.

Надвечір помітили знайомий орієнтир. Попереду височів конус вулкана, біля підніжжя якого починалася дорога через перевал в Аргентіну. Тут уже була земля молучів, завтра загін буде в Лейквені.

Смерком зупинилися там, де й першої ночі, біля священного надгорбка молучів. Розсідлали коней і навіть розпалили вогнище. Один з солдатів засвистів пісеньку. Вчора це ще нікому не заманулося б. Тільки Хуан лишався байдужий до всього. Його коня розсідлав Венегас. Він робив це так обережно, ніби допомагав тяжкохворому. Згодом всі сиділи біля вогню, тріщало полум’я, пахло смаженим салом і кофе, а вони простяглися на траві з таким блаженством, ніби на пуховику.

– Ми своє зробили, – сказав Венегас, дивлячись у нічне небо. – Ніяк не вірилося, що ми й справді зробимо це.

– Чи й не так. Цим розбійникам варто тільки показати кулака, як вони скоряться. – Ірігоєн говорив так само, як раніше в Лейквені.

Солдати збентежено мовчали. Медіна глянув на Хуана, що сидів осторонь. Потім підвівся і поставив перед ним сковорідку із смаженим салом і кухоль кофе.

– Раніше я думав, що індіяни всі однакові, – повернувшись назад, почув він голос Венегаса. – Тепер я не знаю, чи справедливо це – завжди показувати їм кулака.

– Може, варто зруйнувати й форт? – з іронією поцікавився Ірігоєн.

– Не знаю, що варто робити. А тільки завжди піднімати на індіян руку не слід.

Люди зрештою розучилися бачити в Ірігоєні офіцера, і Венегас казав так, ніби він і тепер був начальник загону.

– Звичайно, вони справжні ангели, маленькі червоні невинні ангели.

– Вони такі ж ангели, як і білі, але якби всі білі1 були, як він, – Венегас головою вказав на Хуана, – ми б не мали ніякого клопоту. І думаю, ми самі винні, що у нас мало таких, як він.

– Одна ластівка не робить весни, – буркнув Ірігоєн. Він сердився дедалі більше. Оцей Венегас говорив так, наче Моралес був генерал. Та білий лишається білим, а червоний – червоним. – Який не є, а він все-таки індіянин. Якщо на цю обставину й не звертати уваги, вона однаково нагадує про себе.

– Як два дні тому в бою, – похмуро кинув Медіна. – Він застрелив людину свого племені. – Цей міський пан нестерпно впливав йому на нерви.

Ірігоєн насупився. Вони всі проти нього, проти свого офіцера та ще й через індіянина. Справді, час повертатись у форт.

– Запам’ятайте мої слова, капрале, – відповів він різко і з задоволенням відзначив, що Медіна, почувши військове звернення, здригнувся, ніби хотів стати струнко; однак похмурий настрій довго не покидав Ірігоєна.

Він оглянувся довкола, пильно подивився на солдатів, що лежали скрізь по галявині, на Хуана, який сидів осторонь і не доторкнувся ні до сала, ні до кофе. Цивілізований індіянин, смішно! Декотрі з них мали щонайбільше слабкий наліт цивілізації, навіть найкращі з них, причому він охоче допускав, що Моралес належав до найкращих. Але ще два тижні тому оцей Моралес сидів на галявині і базікав про священний надгробок молучів. про зображення ідола там унизу. Хіба це цивілізація?

Ірігоєн пожував нижню губу і раптом підвів голову, ніби у нього майнула якась ідея.

– Б’ємося об заклад, що й Моралес всього лиш індіянин з забобонами! Треба тільки трошки пошкребти його, і дикунство заговорить у ньому. Споримо?

– Як? – промимрив Венегас.

Він недовірливо дивився на Ірігоєна. Тут було щось не гаразд, якщо цей панок викликав його на спірку, пан лейтенант – простого солдата. Але він не сказав “ні”.

Ірігоєн підвівся, взяв сокиру і зник у лісі. Він пам’ятав напрямок і йшов швидко. Метрів через п’ятдесят він зупинився. Що це? Тихі кроки. Ніби хтось прослизнув між кущами? Мабуть, йому здалося. Він пішов далі. Ліс дедалі густішав. Та ось він уже біля мети і взявся за сокиру. Серед ночі пролунали удари; Ірігоєн так заглибився у свою роботу, що не чув шереху у себе за спиною.

Удари сокири чули і в таборі. Мабуть, лейтенант принесе дров для вогнища. Очевидно, він рубав дерево і не маленьке.

Нарешті все стихло, і за кілька хвилин солдати побачили Ірігоєна, що з’явився у світлі вогнища. Він важко дихав під вагою якогось предмета.

– Ось, найкращі дрова, їм щонайменше років сто і сухі, як трут.

Це був надгробок принцеси молучів, голова з нього. Вогонь кидав відблиски на потріскані фарби, а на галявині запала сувора, гнітюча тиша.

І ця тиша була така гнітюча, що Хуан повільно звів голову, пильно подивився на оцупок, спершу так, ніби не бачачи його, потім з недовірою і жахом. Ще мить – і він підхопився на ноги. Ні, очі не обманули його: лейтенант осквернив надгробок. Кров відлила йому від лиця.

– Ну, то ось вам – цивілізований індіянин! – глузував Ірігоєн.

Хуан повільно повернувся до лейтенанта, в очах у нього палала ненависть.

– Біла людино, ти пожалкуєш! – Він не тільки був одягнутий як індіянин, він і говорив зараз як індіянин.

– Сержанте Моралес!

Однак Хуан уже відвернувся від нього і пішов на своє місце.

– Сержанте Моралес!

– На вашому місці я не робив би цього, – спокійно сказав Медіна, однак таким голосом, що Ірігоєн і справді замовк, хоча він був лейтенант, а Медіна лише капрал.

Він оглянувся на солдатів і відчув стіну холоду.

– Це… це був тільки жарт, – сказав він затинаючись.

Ніхто не відповів.

Розмова урвалася. Хуан мовчав, і погроза, певно, сказана була просто так. Вранці у всякому разі вони будуть у Лейквені, а там все забудеться і стане на своє місце.

Вогнище згасло, і всі лягли спати. Ніч була спокійна. Вартові, які змінювалися що дві години, не бачили і не чули нічого незвичайного.

На світанку подув легенький вітерець. Він зашумів у гілках і листі, іноді то з одного боку, то з другого линули якісь звуки, та, прислухаючись, вартові не чули нічого підозрілого. Може, то був звір, пума чи олень, а може, просто здавалося. На сході над горбами небо поступово світліло.

Медіна встав.

– Тихше, там щось є, – торкнув його за плече Венегас.

Медіна озирнувся. Над галявиною займався похмурий ранок. Між стовбурами дерев, ніби взятий у полон лісом, нерухомо повис туман.

– Що там? – Щось у поведінці Венегаса змусило капрала говорити пошепки.

– Звідти мені почулося форкання коня, – показав Венегас на ліс, а потім простяг руку в протилежному напрямку, – а звідти відповів інший.

Медіна прислухався. Нічого!

– Може, то наші коні розбрелися.

Венегас похитав головою.

– Не знаю, здається, мені ніколи ще не було так страшно.

Ранок був тихий і мирний. Власне, птахи б підняли тривогу, якби щось сполохало їх. Медіна відкинув ковдру.

– Будити всіх!

Вони поповзли від одного до другого. Коли Медіна наблизився до Хуана, то побачив, що він лежить з широко розплющеними очима і ніби щось очікує, ніби напружено вслухається. Медіна мовчки поповз далі.

З рушницями в руках солдати сиділи по краю галявини чи лежали під прикриттям невеличких горбиків і вдивлялися в молочну білість, крізь яку погляд проникав не далі, як на двадцять чи тридцять метрів, – чекали, коли вітер розжене туман.

Тільки Хуан лишався на своєму місці, наче знав, що робиться круг них. Проте він нічого не казав. Аврелій Антуан теж прислухався до лісу, і на його обличчі вперше за останні два дні знову засвітилася надія.

Хвилина збігала за хвилиною. Вітер свіжів, туман поплив, поволі відходячи в пампу. Але все ще нічого не було видно.

Та ось почувся – всі почули – глухий стукіт копит, і раптом з одного, з другого боку затріщало і зашелестіло, ніби щось невидиме оточило галявину і почало потроху звужувати кільце.

Ірігоєн кинув допитливий погляд на Хуана, однак по тому не помітно було, щоб він навіть збирався відповідати на питання свого офіцера, не кажучи вже про те, щоб давати поради.

– Давайте сідлати коней і пробиватися, – запропонував Ірігоєн.

– Тоді вони відразу схоплять нас, – заперечив Медіна. – У такій війні вони перевершують нас, особливо в лісі.

Чекали, тримаючи пальці на курках, і кожна секунда відбивалася на їхніх нервах. Видимість стала кращою. Туман піднявся над землею, став прозоріший і висів тепер у кронах дерев, схожий на розіп’яту білу гумову хустку. Але попереду знову-таки нічого, нічого, крім кущів, дерев і повзучих рослин, які звисали з гілок до землі.

– Хооо! Білі люди!

Всі, крім Хуана, здригнулися і міцніше затисли в руках рушниці.

– Білі люди! – почулося ще раз.

Затріщало гілля, з кущів виринув вершник, індіянин. Його голий торс не був розфарбований у колір війни. В руках він тримав довгий спис, на сідлі у нього висів військовий дрючок, а в правиці він тримав військову сокиру, – знак вождя. Повільно, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, він виїхав на галявину.

Медіна і Ірігоєн підвелись. Інші лишилися в укритті. Хто міг сказати, що задумали арауканці?

– Що тобі треба? – Ірігоєн перегородив індіянинові шлях, розставивши ноги, притиснувши руки до стегон.

Індіянин зупинився.

– Це – Дикий Кінь, вождь молучів, – тихо застеріг Медіна Ірігоєна.

Куточком ока він помітив, що Хуан підвівся і пішов до них. Рушницю він покинув, але обидва револьвери засунув за пояс і удав, ніби не знає Дикого Коня.

– Оцей осквернив наш надгробок, – арауканець рукою показав на Ірігоєна. – Віддайте його нам.

– Що-о-о? – спалахнув Ірігоєн.

– Він наш начальник! – сказав Медіна.

– Віддайте його нам, інакше помрете всі. – Очі вождя за якусь частку секунди ковзнули по Хуану.

– Ми солдати з форту Лейквен. Думаєш, ми боїмося тебе?

Дикий Кінь підвівся на стременах і різко вигукнув. З лісу відповіли таким же криком десятки, а може й сотні голосів.

– Оддайте його нам!

– Чого ти панькаєшся з ними! Вбивайте їх. Я…

Одним стрибком Венегас опинився біля Аврелія Антуана і приставив йому рушницю до грудей.

– Ще слово…

Дикий Кінь не повернув навіть голови на слова француза. Він знав про полоненого, однак був тут не заради нього.

– Він порушив закон, і ми судитимемо його за законом. Усі інші можуть спокійно їхати далі. Він помре!

– Ти збожеволів, забирайся геть!

Медіна поклав руку на плече Ірігоєна.

– Так ми звідси не вийдемо. Ми…

Але Ірігоєн втратив самовладання:

– Що закон! Тут я – закон, і якщо не будете коритися, капрале, то поплатитеся. Ми проб’ємося!

Туман уже зовсім піднявся, і солдати побачили, як поступово стискалося кільце навколо них. Вони вагались і переводили погляд з Медіни на лейтенанта, з лейтенанта на Медіну.

– Вперед, кожен другий до коней і – сідлати! Іншим стримувати індіян! – загорлав Ірігоєн. – А ти, – накинувся він на Дикого Коня, – забирайся звідси, або помреш ти, а не я.

Вождь не рухався. На галявині повільно підводрілися солдати.

– Робіть те, що вимагають молучі! – Голос Хуана не допускав ніяких заперечень.

– Сержанте Моралес, я віддам вас до польового суду!

– Ти нічого більше не зробиш, біла людино!

Слова офіцера відскакували од Хуана. Він був у повному розумінні індіянин і розмовляв з Ірігоєном, як Дикий Кінь, який все ще стояв на галявині.

– Навіть пробившись до Лейквена, чого ви досягнете цим? Молучі не простять того, що ти осквернив надгробок, так само, як і смерті своїх воїнів. Вони знову об’єднаються з пеуенчами, і почнеться війна, незважаючи на все, що ми зробили.

Ірігоєн озирався, як загнаний вовк. Він бачив, що слова Хуана зробили своє, що солдати слухатимуть Хуана, а не його.

– Я звелю вас усіх розстріляти!

Його голос різко пролунав на галявині, але ніхто не поворухнувся. Він подивився на Хуана, на отого диявола, який хотів віддати його в руки індіянам, – його, Сергіо Ірігоєна.

– Я ваш офіцер, – пригрозив він.

– Хоча б ти був капітаном чи генералом.

– Червоний пес! – Ірігоєн схопився за револьвер.

Над лісом пролупав постріл – з тієї самої зброї, яка вбила Гірського Орла. Ірігоєн ступнув крок уперед, на обличчі у нього з’явився вираз безмежного здивування, що таке могло статися, і він упав обличчям до землі.

Солдати все ще не рухалися. Вони стояли, широко розплющивши очі, ніби не вірили в те, що бачили. Дикий Кінь глянув на Хуана.

– Хижі молучів відкриті для тебе, – сказав він но-арауканському.

– Я підняв зброю проти свого племені, – з трудом розтулив губи Хуан. – Гірський Орел загинув од моєї руки.

– Гірський Орел не хотів повертатися до молучів. Він залишився у пеуенчів, хоча ми змили червону фарбу війни. Він вибрав війну. Його смерть – не справа племені. Іди до нас, ти вбив білого офіцера.

– Те, що я зробив, я зробив заради миру.

– Білі не спитають про це.

– Я ношу їхній мундир, – заперечив Хуан.

– Хижі молучів відкриті для тебе, – ще раз сказав Дикий Кінь.

Потім він повернув коня і тієї ж миті зник у гущавині лісу.

Загін, що посеред широкої пампи прямував на Лейквен, зберігав повне мовчання. їхали не поспішаючи, бо небезпека вже не загрожувала.

Хуан тримався осторонь. Коли до форту лишалося всього кілька годин, до нього під’їхав Медіна.

– Іди до молучів, – сказав він.

Хуан повільно підняв голову і глянув на товариша нерозуміючими очима, порожніми очима мертвого.

– Іди до молучів, – повторив Медіна.

– Чому?

– Ірігоєн був великою людиною в столиці і до того ж офіцер. А ти… – він не доказав.

– А я всього-на-всього індіянин? Тому мушу ховатись, як лис, якого вистежили?

Медіна вагався.

– Ми скажемо, що тебе вбили пеуенчі. Ніхто не тукатиме тебе. Я розмовляв з усіма, і ніхто не видасть тебе. Слово честі!

– Антуан теж?

Медіна похилив голову.

Хуан глянув на нього, і в його очах на мить з’явилася іскра життя.

– Я все одно не зробив би так. Я не ховатимусь тому, що одвернув од кордону війну.

– А так було б краще. Не назавжди, – додав Медіна поквапливо. – Може, всього на кілька тижнів.

Та Хуан похитав головою, і іскра життя в його очах знову згасла.

– Якщо вони захочуть посадити мене в тюрму за те, що я зробив, то нехай садять.

Скоро вони побачили форт, що височів над долиною. Поїхали не через Лейквен, як Хуан робив завжди, повертаючись з дозору, а в обхід.

Тут на розі були бастіони і важкі ворота, їх відчинили для них, назустріч загонові звідусіль побігли люди. Сюди збіглися всі вільні од роботи, обступили, розпитували. Хуан відчував здивовані погляди, звернуті на його індіянське вбрання, та йому було байдуже. Форт був його домом, був близький йому, але водночас форт був йому ворожий і чужий. Моралес скочив з коня, сів на землю під стіною довгої стайні і надав право іншим вести Аврелія Антуана до капітана. Йому було байдуже.

– А де лейтенант? – почув він, як хтось спитав.

Ніхто не відповів.

Медіна і Венегас зникли з полоненим у будинку комендатури.

Хуан знав дуже добре, що там сталося, ніби сам був при тому. Він сидів як індіянин, прихилившись спиною до стіни, обнявши руками коліна.

Деякий час там було тихо. Потім з відчиненого вікна долинув гнівний голос капітана. Медіна тихо відповів, а потім знову закричав капітан. Крики! Біганина!

Пісок зарипів під важкими чобітьми, і Моралес звів голову. До нього підійшли капрал і два солдати. У солдат в руках були рушниці, а капрал витяг револьвер.

– Сержанте Моралес, ви арештовані!