Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.

– Неправда! – закричав з берега Алехо.

Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.

Алехо краєм ока розглядав Педрільо, його міцне тіло, широкі груди, темну шкіру, яка увесь рік була оливкового кольору, але не від сонця. Навіть серед літа, коли й він був засмаглий настільки, що, здавалося, далі вже нікуди, шкіра у Педрільо все одно була темніша. По очах Алехо було видно, що він друг Педрільо.

– Що коли б учитель побачив нас тут! – засміявся Алехо.

– Він сюди не поткнеться, – ліниво відповів Блас. – Забруднить тут свої черевики.

– От би глянути на нього! Умер би, якби він побачив нас голяка.

– А мені, – сказав Педрільо, – хотілося б хоч раз побачити, як учитель плаває.

Хлопці покотилися зо сміху при думці, що вчитель наважився б зайти у воду. Блас перевернувся на спішу: так легше було сміятися.

Раптом Лало сів і з викликом глянув на Педрільо.

– Слухай, ти знімеш з учителя скальп?

– Навіщо?

– У мене є дома книга. В ній написано, що індіяни завжди знімають скальпи з своїх ворогів.

Лало дивився на нього майже так, як недавно дивився на уроці вчитель, і Педрільо знав, що він сердиться на нього, бо програв парі.

Лало не любив програвати. До того ж він – син пана Манрікеса, який завжди плів усякі нісенітниці про індіян. Він сам не наважувався чіпати Педрільо, тільки ходив круг нього, як собака круг кота, показував зуби, а іноді намагався і вкусити. Та коли справа оберталася серйозно, удавав, ніби то був жарт.

Лало сам по собі нічого не важив. Але всі теж глянули на Педрільо, ніби він був не такий самий хлопець, як вони, а якийсь дивовижний звір. Але тривало це якусь хвилину.

– Дурниця, – мовив згодом Панчо.

Все, над чим треба було помислити, з чим треба було щось зробити, Панчо вважав дурницею.

– Педрільо не індіянин, – сказав Алехо. – Він білий. А вчителя оскальпую я, якщо зловлю його десь тут.

Вони втретє влізли у воду, почали бризкатись і час од часу поглядали на вудочки. Тільки коли сонце майже торкнулося крони дерев, діти одяглися. Лало спіймав дві форелі, а Педрільо – жодної. Лало запропонував йому поділити улов. Та Педрільо відмовився. Він був невисокої думки про Лало: через одну жалюгідну форель той міг зжити його з світу. Хлопець згадав, як Лало сказав біля Куррової крамниці, що він іде плавати з Бласом, а не з ним.

– Залиш собі свої форелі. Завтра я спіймаю вдесятеро більше. – Обличчя у Педрільо стало ніби маска, темне і нерухоме, обличчя індіянина.

Лало ображено знизав плечима:

– Ну, тоді з’їм сам. – У нього й справді був такий вигляд, ніби він міг з’їсти й більше, ніж дві форелі.

Назад Лало ішов поряд з Педрільо і іноді скоса поглядав на нього, але той розмовляв з іншими хлопцями про завтрашній день, про неділю, про те, що наступного тижня вчитель, мабуть, питатиме історію і що незабаром вони знову підуть купатись. Лало, похмурий, плентався поряд. Педрільо – ватажок їхнього гурту, ватажок усього класу, бо він найсильніший, найшвидше бігає, найглибше пірнає і краще за всіх їздить верхи.

На околиці села хлопці розійшлися в різні боки. Вже смеркалося. Вершини гір ще освітлювало сонце, а з міжгір’їв уже виповзала ніч і довгими темними пальцями захоплювала рівнину. У вікнах подекуди вже спалахнуло світло. Десь загавкав собака, а в повітрі почулися ніжні перебори гітари.

“Dulce Chile, mi bella patria”[1]1
  “Мила Чілі, моя прекрасна батьківщина”.


[Закрыть], – доніс вітер. Але нікого не було видно.

Педрільо уповільнив ходу і, насупившись, дивився під ноги. Він ще й досі відчував на собі погляд учителя, а також погляд Лало. Вчитель іноді дивився на нього так виразно, що можна було зрозуміти: “Я білий, а ти індіянин”. Інколи він казав безглузді дотепи, які нікому в Лейквені не спали б на думку навіть у сні, хіба що панові Манрікесу, якби той взагалі був здатний на дотепи. Однак у класі ніхто не сміявся над тими дотепами. Вчитель не турбував Педрільо.

Спершу, коли пан Гонсалес тільки прибув до Лейквена, він ставився до Педрільо набагато гірше. Щодня можна було почути: “А як справи у наших червоношкірих братів?” “Дозволь глянути, чи нема в тебе під лавкою томагавка?” або: “Твоє індіянське обличчя викликає жах”.

Якось батько довідався про це. Педрільо ніколи нічого не казав йому і нізащо в світі не сказав би, але він все-таки дізнався. І одного разу, після уроків, дочекався вчителя біля школи і спитав його у присутності всіх учнів та людей, що саме нагодилися туди.

– Чував, ніби ви маєте щось проти індіян, пане Гонсалес?

– Я? – здивувався вчитель.

– Так.

Батько стояв у формі, при шаблі й револьвері, поклавши праву руку на огорожу шкільного саду; його сержантські погони виблискували на сонці.

– Я й думаю, що то неправда. Розумна людина не змішуватиме докупи гарних і поганих індіян, вона буде проти червоних і білих бандитів, наприклад, проти контрабандистів, що торгують зброєю, проти злодіїв.

– Атож… атож, звичайно. – Вчитель, здавалося, став зовсім маленький поряд з батьком, хоча, власне, був на голову вищий за нього.

– То я, напевне, більше нічого подібного не почую, правда ж? – Батько всміхнувся, як міг всміхатися тільки він, привітно і водночас так, що могло заклякнути серце.

– Ні, пане Моралес, ні, ні, напевне ні, – затинаючись промовив учитель і відтоді рідко дозволяв собі такі випади, як сьогодні.

Ні, вчитель не турбував Педрільо. Він глузував з усіх: з Алехо, що той довгий, тонкий і ніколи не знає, куди подіти свої руки та ноги, з веснянкуватого Бласа, з Педрільо, бо він індіянин. Та коли інші дивилися на Педрільо так, як сьогодні під час купання, в душі у хлопця щось ніби перетворювалося на лід, тоді він ладен був схопитися, вдарити кулаком в обличчя, своїм червоним кулаком в їхні білі обличчя. І разом з тим йому не хотілося бути червоним, не хотілося відрізнятися від них. “…моя прекрасна батьківщина”, – знову долинули до нього останні слова пісні.

А потім Педрільо почув інші звуки: “Та-тю, та-та-даа!” – і забув про все інше. У форті заступала варта, яка стояла біля огорожі з вечора до ранку. Там, у форті, був його батько, якого вважали першою людиною після капітана. Коли він проїжджав вулицею, люди вклонялися йому, а вчитель затинався, мовби останній школяр-первачок, якщо батько звертався до нього. Лід в душі розтанув, Педрільо жив у Лейквені, і проти цього нічого не могли вдіяти ні вчитель, ні пан Манрікес. “Та-тю, та-та-даа!” Це був войовничий клич, чудовий клич. Педрільо побіг.

У форті сурма лунала так гучно, що капітан Васкес підвівся і зачинив вікно. Потім знову сів до столу читати. На крок позад нього, виструнчившись і все ж сповнений власної гідності, стояв Хуан Моралес, червоношкірий сержант білого гарнізону Лейквена.

Це його донесення, що склав унтер-офіцер, писар канцелярії, читав капітан Васкес: “…зустріли двох індіян із стійбища, що біля Кам’яної Голови… від одного з них дізналися про різню… білі торговці горілкою і зброєю… ми перетнули їм шлях”. Капітан був неуважний. До того ж все це йому набридло. Скільки таких донесень вія уже прочитав? Сто? П’ятсот? Він бігцем переглянув кінець. Заарештовані мали при собі дуже багато грошей, кожен більше тисячі песо золотом. Це одне. А друге: монети були французькі. Треба з’ясувати. А втім, це не так важливо.

“Хуан Моралес, штабс-сержант третього кавалерійського полку, першої бригади, гарнізону Лейквена”, – стояло під донесенням. Невправний, майже дитячий почерк помітно відрізнявся від закарлючок і в’язі писаря унтер-офіцера.

У кімнаті було душно, і Васкес всупереч статуту розстебнув гудзика на мундирі.

– Ще щось?

– У стійбищі біля Кам’яної Голови є вбиті. – В голосі сержанта чувся несміливий докір.

– Я читав.

– Серед них дружина Дикого Коня.

– Дружина вождя? – Капітан знову узяв донесення. От, не добачив, виходить, найважливішого. – Та не стовбичте ви! – кинув він через плече нерухомій синій тіні за його стільцем.

Моралес розпрямив плечі, ступив на крок ближче і вказав на відповідне місце в донесенні.

– Це може ускладнити наші стосунки з молучами. У пеуенчів уже кілька тижнів неспокійно. Розповідають про нараду вождів, про те, що уже принесли в жертву баранів, про одного великого шамана. Погані ознаки. А коли ще й молучі… – Моралес не закінчив.

– Звичайно, звичайно. Треба своєчасно вжити заходів. – Та чомусь Васкес все-таки лишався неуважний. – Ви хочете щось запропонувати?

– Може, мені поїхати і поговорити з вождем? Вам відомо, пане капітане, він знає мене.

– Відомо: брат по крові і таке інше… – Сірі, неуважні очі вперше ожили і глянули прямо на Моралеса. – Однак ви тільки-но з дозору.

– Думаю, це необхідно.

– Гаразд, приготуйте на ранок наказ.

– Він готовий, пане капітан. – Моралес витяг папір із-за вилога рукава.

Васкес підписав, глянув на штабс-сержанта ще раз і віддав йому наказ.

– Нате! Дивіться, щоб молучі не накоїли дурниць. – І потис йому руку.

Капітан почекав, поки за Моралесом зачинилися двері. Навіть у важких солдатських чоботях той ходив майже нечутно, як справжній індіянин, – ледве рипнула підлога. Васкес підвівся і знову відчинив вікно. Він глибоко вдихнув свіже повітря. Сурма давно замовкла, форт огорнула темрява. Посеред форту містилися казарми гарнізону, зроблені з товстих колод – останній захисток, якщо вороги прорвуться у форт. До них, утворюючи чотирикутник, притулилися стайні, склади з провіантом. І оцей невеликий будинок комендатури. Посередині широкий, просторий майдан, де провадилися військові навчання. Чорні зубці частоколу стриміли в зоряне небо, як списи. Васкесу було видно і дві з чотирьох башт з невеличкими гарматами, які могли повертатись, а на кожній з башт чітко вимальовувалася на фоні ясного неба постать солдата з рушницею за плечима. “Пост перший, все гаразд!” – долинуло до нього. “Пост другий, все гаразд”, – підхопили далі. “Пост третій… Пост четвертий!..” Форт Лейквен ніс вахту.

Обличчя капітана знову спохмурніло, він уже нічого не бачив. Чув переклик вартових, але не сприймав його.

Васкес підійшов до столу, взяв листа і прочитав – в котрий раз? Лист був короткий. “Військове міністерство республіки Чілі, Сант-Яго, 20 вересня 1860 року”, – було написано вгорі. Васкес глянув на календар. Дев’ять днів лист був у дорозі. Зв’язок з столицею ніколи не ладився. Якщо знову спалахне повстання індіян, пани дізнаються про це тільки тоді, коли форт і селище лежатимуть у руїнах і попелі. Він читав далі.

“Першого жовтня ц.р. до форту Лейквен у ваше розпорядження прибуває лейтенант Сергіо Ірігоєн. Він призначається на посаду заступника коменданта. Боже, борони республіку!

За дорученням Його превосходительства пана військового міністра”. Підпис. Печатка. От і все.

Васкес зітхнув і відсунув папірець. Досить. Звичайно, у форті вже років два нема заступника коменданта, відтоді як лейтенант Осоріо вийшов у відставку. В цьому не було нічого дивного. В деяких фортах по п’ять – десять років лишався один офіцер, а він в особі Моралеса мав доброго помічника. Хоч той і був індіянин, але Васкес знав чимало білих офіцерів, які негідні його.

А тепер раптом вони присилають йому лейтенанта, і якого. Аристократа Ірігоєна. Половина цієї провінції і ще по половині кількох інших належало Ірігоєнам. З часу існування Чілі існують і вони – старий іспанський рід завойовників, великих землевласників, міністрів, генералів, епіскопів. Коли маєш більше ніж сто тисяч гектарів землі, то можна робити кар’єру скрізь – в армії, на дипломатичній службі і в церкві.

Скільки років може бути панові лейтенанту? Десь, певно, років вісімнадцять. А вже заступник коменданта. До того ж він, либонь, якийсь ледащо, інакше його не послали б на кордон з індіянами – Ірігоєна не послали б. Васкесові було п’ятдесят три роки, і з них двадцять п’ять він носив мундир. Та ледащо той лейтенант чи ні, а молодому панові постелять під ноги килим, щоб він швидше зробив кар’єру. І цим килимом має бути він, Васкес. Скільки служитиме під началом літнього незнайомого Капітана аристократ Ірігоєн? Чи скоро стане він комендантом форту Лейквен?

Та не це хвилювало його найбільше. Найгірше було те, що цей молодик міг у будь-яку мить зруйнувати все, Що він створював понад десять років.

Капітан Васкес опустився на стілець і розстебнув що одного гудзика на мундирі. Нічне повітря, що вливалося крізь вікно, несло приємну прохолоду.

Форт Лейквен на кордоні з індіянами – віддалений форпост, крихітна цяточка на карті. Він, власне, був клаптик землі, огороджений частоколом; до цього слід додати чотири невеличкі гармати і чотириста кіннотників. Якщо ж лічити й чоловіків із селища, то набереться до п’ятисот рушниць.

А за фортом простяглася на південь, стиснута горами і морем, величезна, майже незнайома країна, індіянська територія. Там жили молучі, пеуенчі, гостінос і усіх звали арауканці. Скільки у них воїнів? П’ятдесят тисяч? Сто? Форт Лейквен перетинав їм шлях у населену частину країни, і мав цей форт Лейквен всього-на-всього п’ятсот рушниць.

До того ж ці п’ятдесят чи сто тисяч воїнів були не абихто. Це були ті ж племена арауканці в, які протягом трьохсот років не підпускали до себе іспанців, починаючи від завоювання країни до війни за незалежність колоній – єдині племена на всьому південноамериканському континенті. Майже за сорок років свого існування Чілійській республіці так і не пощастило поліпшити справу. Відбувалися війни, одержували перемоги, зазнавали поразок, та тільки це, далебі, нічого не змінило. Кордон відсунувся вперед усього на десяток кілометрів. Арауканці й тепер були вільні і незалежні, як і колись. Якщо ж вони намагалися вийти за межі своєї території, то їх заганяли назад, бо у них було мало сучасної зброї, одна рушниця на п’ятдесят воїнів. Якщо ж чілійське військо проникало до них, то його розбивали і часом так, що жоден солдат не повертався назад, бо на індіянській території кожен кущ був засідкою, кожна долина – пасткою.

Арауканці – бездоганні воїни, особливо пеуенчі. Як вершники вони не знали собі рівних і могли позмагатись навіть з найкращими кавалеристами. Пеуенчі були найнеспокійніші і найнебезпечніші серед арауканців і ніколи не укладали миру. Вони вели торгівлю з білими, щомісяця приїжджали на базар у Лейквен, але миру з ними не було.

Плем’я це було невелике. Численніші були молучі, які легко могли виставити двадцять тисяч воїнів. Молучі давно жили в мирі з білими. П’ятнадцять років тому вони востаннє зробили спробу захопити свої колишні пасовиська і відважилися на відкритий бій. Сотні хоробрих молучів попали під вогонь гармат, а згодом на полі бою полягли тисячі. То була одна з небагатьох безперечних: перемог над арауканцями. Тоді кордон знову посунувся на кілька кілометрів південніше і виник форт Лейквен. Відтоді молучі дотримувалися миру. Сподівалися, що так буде завжди.

А пеуенчі все не укладали миру. Небезпека полягала в тому, що вони могли об’єднатися з іншими арауканцями, і в першу чергу з молучами, найсильнішим племенем арауканців, найближчим сусідом форту.

Комендант Лейквена мав бути не тільки офіцер, а й дипломат, і насамперед – дипломат. Його обов’язком було не давати племенам об’єднатися.

А що тямить у цьому якийсь жовторотий, котрий вболіває тільки за свою кар’єру? Пан лейтенант не знайде, мабуть, нічого кращого, ніж наступати всім на мозолі. І якщо він образить чимось молучів, то тоді нехай змилостивиться бог і над ним, і над фортом, і над усіма поселенцями вздовж кордону, не будь він Педро Васкес. Та ні, панові лейтенанту не потрібна нічия милість. Панок завчасно зробить усе, щоб його перевели в інше місце, а кашу, яку він наварить, нехай їдять інші! Васкес немов бачив перед собою нового лейтенанта, хоча зовсім не знав його: молодик з ніжними щоками, що пахнуть одеколоном, а їздити верхи – можна заприсягтися – не вміє. Тож коли через рік чи найбільше через два він стане комендантом форту, то тільки завдяки імені Ірігоєн.

Війна з індіянами! Васкес поморщився. Запекло плече у тому місці, де колись вдарили списом. Тоді Васкес упав з коня і лежав наче мертвий, і це допомогло йому, бо з усього загону, крім нього, ніхто не врятувався. Ще й тепер йому обсипає морозом спину, коли він згадує про те, як три ночі – вдень переховувався в кущах – відповзав назад. Добрий десяток сіл спалили пеуенчі за те, що білі проникли на їхню територію. Тоді він був молодий лейтенант, як тепер оцей Ірігоєн. Та з того часу, як Васкес став комендантом форту в Лейквені, такі жахливі події не повторювалися.

О, звичайно, не все було б утрачено, якби його послали в пустелю, примусили зняти військову форму. Кінець кінцем розум завжди бере верх, незважаючи на ірігоєнів. Однак розум перемагає не відразу, а часто-густо пробивається довгим кривавим обхідним шляхом. Від цього буває гірко. І якщо все своє життя Васкес присвятив тому, щоб уникнути кривавого шляху, якщо цій справі віддав надто багато, то тепер є від чого вдатись у відчай, якщо доведеться знімати мундир.

Втішає тільки те, що зрештою розум усе-таки переможе, хоча тебе вже не буде тут, щоб допомогти йому. І тепер розум наказує зберігати з індіянами мир. У білих ще немає сил колонізувати всю територію.

Якби у провінції було в п’ятдесят чи сто разів більше поселенців, ніж тепер, то тоді можна було б розв’язати цю проблему, а інакше – ні. Племена арауканців кінець кінцем змушені були б скоритись. Вони б визнали перевагу білих і задовольнилися визначеним для них становищем, яке все-таки було б значно краще, ніж їхнє примітивне життя з полювання і скотарства. Білі побудували б їм лікарні, залізницю і – хто знає – може, навіть школи. Треба було б ставитися до них по-батьківському суворо, але справедливо, і поступово виховати з дикунів цивілізованих людей.

Правда, багато надій Васкес на це не покладав. Індіяни – простий народ, кочівники! До цього часу всі зусилля ні до чого не привели. Капітан хотів підрахувати, скільки зусиль доклав до цього уряд, але дивно – нічого не міг згадати. Чому, власне, у всій провінції не було жодної школи для індіян? Хіба не заснував хтось кілька років тому в столиці “Спілку для сприяння арауканцям”? Та, певно, нічого з того не вийшло, бо спілку заборонили. Він оді гнав від себе ці думки. Арауканці, власне кажучи, не збиралися чогось вимагати. Вони хотіли жити й далі так, як жили досі.

Дехто з них, правда, намагався пристосуватися. У Лейквені – щоб не ходити далеко – було таких двоє: Курро та Моралес, обидва молучі. Торговець був не дуже приємною людиною, надто раболіпний і дбав тільки про власну вигоду. Однак він був тямущий. Розумів, що минулого не повернеш.

Моралес, навпаки, – повна повага до нього, капелюха геть перед цією людиною. Найкращий сержант, якого він будь-коли знав, і дійсно сповнений ідеї зберегти мир на кордоні.

Справді цікавий випадок. П’ятнадцять років тому під час великого індіянського повстання Моралес ще стояв по той бік. Тоді його звали не Моралес, а Стріла, і був він воїном молучів, одним з тисяч. І як тисячі інших, біг піл вогонь гармат, бачив, як праворуч і ліворуч падали воїни Його поранило в ногу. Сувора наука. Він так грунтовно вивчив її. Що став штабс-сержантом у форті Лейквен.

В армії інколи зустрічалися індіяни. Однак вище капрала не піднімався жоден. Йому, Васкесу, довелося добре поклопотатися перед військовим начальством, щоб добитися для Моралеса сержантського звання. Там не довіряли тим, у кого червона шкіра. Дивно! Моралес сто разів уже доводив свою надійність. Він знав, що арауканці розраховуються за всяке свавілля кров’ю і смертю, знав з гіркого досвіду. На всьому кордоні ніхто не вболівав за мир дужче, ніж він.

Отже Васкес наполягав на тому, щоб Моралесу спершу дали звання сержанта, а згодом – штабс-сержанта. В цьому випадку навіть військовий статут був на його боці, ота сто шістдесят сьома сторінка і ще далі півсторінки окостенілих положень, які він ненавидів над усе на світі. Наче можна було жити за статутом, та ще на кордоні.

Правда, у Моралеса було кілька безглуздих ідей: за фортом він протягом року обробляв невеличку дослідну ділянку, мав двох білих наймитів-поденщиків і вирощував зерно на посів. Урожай відправляв до молучів, силкуючись будь-що привчити їх до землеробства! Сміхота! Ніби можна прикладом і добрим словом щось втиснути в індіянський череп. Молучі зовсім не хотіли стати хліборобами. Вони були і лишалися кочівниками.

Але Моралес кохався в своїх фантазіях. Це нікому не шкодило. Свої обов’язки він виконував бездоганно. А як ловив контрабандистів! Безглуздо тільки, що через два, найбільш три-чотири роки їх звільнять. Таку незначну кару торговці зброєю зносили легко. Той, хто змінить його на посаді коменданта, зможе сказати, що йому пощастило – він мав такого сержанта.

Капітан знову подумав про нового лейтенанта, аристократа Ірігоєна, якого чекав завтра, і насупився. Знадвору через рівні проміжки часу долинав перегук варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий, все гаразд!” Форт Лейквен ніс вахту.