Текст книги "Індіянин"

Автор книги: Эдуард Кляйн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Ополудні мало не скоїлося лиха. Солдати тягли фургон на особливо крутій стежці, що бігла вгору. Восьмеро коней попереду і п’ятнадцять чоловік позаду, серед них Ірігоєн. І не могли витягнути.

– Треба впрягти ще двох коней, – задихаючись сказав Венегас.

– Це довго! Вперед! – Ірігоєн люто навалився на заднє колесо.

Всі розуміли, що Венегас має рацію, але Ірігоєн був офіцер.

Ще півхвилини – і один кінь упав, інші злякались, і фургон покотився назад. Ірігоєн не встиг одскочити. Колесо вдарило його, він посковзнувся; ще мить – і лейтенант попав би під фургон. В цей момент підскочив Хуан і відтягнув його вбік.

– Вчасно, – мовив Венегас, коли до нього знову повернулася здатність говорити. – Важке колесо поламало б Ірігоєну всі ребра.

Лейтенант промовчав і після того не брався командувати там, де нічого не тямив.

Два дні і ніч пробирався загін через гори. Надвечір першого дня вийшли з лісу, і перед ними відкрився перевал, глибока сідловина між скелястими горами, через яку треба було перебратися. В місячному сяйві блищали снігові поля. Відпочивати не можна. Тут вгорі, як тільки ховалося сонце, ставало холодно, і коні були наче хворі. їм треба було весь час рухатись.

Але йти тепер стало легше. Підйом не такий крутий, і, головне, не треба прокладати дорогу. Доводилося тільки стежити, щоб не падали коні чи не зламалося колесо. Люди проклинали важкий фургон, який завдавав їм стільки клопоту, і ще частіше висловлювали бажання кинути його. Але цього не можна було робити. Торговці худобою завжди їздили фургоном, а вони не могли викликати підозри.

Десь опівночі знявся вітер, пронизливий ураган жбурляв в обличчя дрібні колючі крижинки. Солдати спішились: у сідлах заніміло тіло. Мовчки переступали з ноги на ногу. Хотілося відпочити, але спокою не було. Мусили їхати далі, далі.

Ірігоєну доводилося найтрудніше. Розріджене повітря дуже утруднювало дихання, лейтенанта більше ніщо не цікавило, він збирав усі сили і волю, аби не лягти на холодне, голе каміння і спати, спати. Хуана він не чіпав з учорашнього дня, відтоді, як той витяг його з-під фургона.

Рано-вранці перейшли через сідловину і внизу, за дві тисячі метрів під собою, побачили країну по той бік гір; темні лісисті пагорби, а нижче – степ. Почався спуск, який тривав цілий день. Спускати фургон крутим схилом виявилося не легше, ніж тягти його нагору. Але звідси до індіянського перевалу перед ними лежав більш-менш зручний шлях.

Люди попадали в траву там, де стояли, смертельно втомлені. Венегас розшнурував чоботи і, стогнучи, тер набряклі ноги.

– І все це через того Білого Короля, – пробурмотів він.

– Не через Білого Короля, а через отих клятих червоношкірих, – промимрив його сусіда. Він лежав, витягнувшись на своїй ковдрі, і вже майже спав.

Хуан сидів з другого кінця табору, якнайдалі від Ірігоєна. Ще чотири, щонайбільше п’ять днів, і вони будуть у пеуенчів. Він ішов з білими проти арауканців, однак недовір’я солдатів оточувало його непробивним муром. Ірігоєн не довіряв йому, хоча сержант, може, врятував йому життя. А арауканці? Він діяв за власною волею і все-таки сумнівався; Чи не надто великий тягар узяв він на свої плечі? В якомусь куточку мозку у нього жила думка, що десь там попереду, у пеуенчів, був Дикий Кінь, його друг і брат по крові.

XIII

На дорогу від Лейквена до округи і назад потрібно два дні. Якщо додати ще добу на перебування там, то лейтенант Ірігоєн мав повернутися до форту вже на четвертий день. Це було настільки очевидним, що не викликало й сумніву. Сподівалися також, що лейтенант привезе новини: що вирішили в окрузі, як збираються допомогти їм тут, на крайньому форпості на кордоні з індіянами, чи відправили вже підкріплення з північних гарнізонів і що взагалі скоїлося.

Та коли Ірігоєн не повернувся ні на четвертий, ні на п’ятий день, лейквенці стали похмурі. Ранком на шостий день з міста прибула поштова карета. їхала вона вночі, бо так безпечніше, і під захистом підрозділу кавалерії.

Ще не було й семи годин ранку, однак у Курро вже сиділи чоловіки і горілкою та розмовами про тривожні часи підігрівали себе. У Лейквені тепер з’явилось чимало зайшлого люду: мисливці, які не могли лишатися в горах, дрібні скотарі, що не мали змоги виганяти худобу на пасовиська, золотошукачі, яких затримало тут повстання арауканців. Люди марнували час з ранку до вечора, а коли розмова заходила про індіян – а про них розмовляли часто, – очі у всіх суворішали.

Сьогодні пан Манрікес теж прийшов випити зранку кухоль пива, хоч арауканці не заважали йому працювати вдома.

Коли мимо проїхали велика жовта карета і солдати, всі вибігли на вулицю. Та то був не Ірігоєн, а чужі солдати з міста. Проїхавши ще кілька десятків метрів, карета зупинилася. Командира конвою, молодого, кароокого сержанта оточили люди. Один з золотошукачів схопив коня за вуздечку.

– Хай йому чорт, ми чекали щонайменше на полк, а приїхало, – він кинув погляд на солдатів, – якихось дванадцять чоловік.

– Який полк? Звідки мені знати, на що ви тут чекаєте.

– “Звідки мені знати, на що ви чокаєте…” – передражнив його золотошукач. – На те, щоб ви зрештою навели лад на кордоні і християни лягали спати без страху, що червоношкірі переріжуть їм горлянку.

У сержанта були червоні запалені очі, які просто благали про відпочинок; чоботи, форма, кепі – все вкрите товстим шаром пороху після довгого нічного переходу. Отже, він не мав ніякого бажання дарма гаяти час. А може, йому заборонили говорити.

– Поскаржся командуючому, якщо це втішить тебе, а мого коня облиш.

Пап Манрікес протиснувся до нього.

– Зрозумійте, пане сержант. Люди хвилюються. Не дуже приємно сидіти на пороховій бочці.

Сержант справді втомився. Він хотів доповісти у форті, а потім виспатись, і люди його теж не бажали нічого іншого.

– А може, зробите нам честь і вип’єте з нами?

Сержант завагався. Пити він хотів не менше, ніж спати.

– Тут усього кілька кроків, – умовляв його пан Манрікес.

– Ну, добре, але тільки одну.

При самій згадці про горілку горло його стало шорстке, наче тертушка.

Він зліз з коня, і всі тріумфуючи повели його до Курро.

Пан Манрікес поцікавився, чи він справді не знає, що думає робити окружне командування.

– Ні. – Сержант дивився, як Курро наливав горілку, і все ще був не дуже привітний. – Вживати якісь дії повинен комендант форту.

– Капітан Васкес? – Пан Манрікес одмахнувся. – Він так закохався в індіянина, що й пальцем об палець не вдарить. Якби не лейтенант Ірігоєн… – Він не закінчив речення. – Коли повернеться пан лейтенант?

– Який лейтенант?

Курро нарешті налив, і сержант одним духом вихилив пекучий напій.

– Він погнав коней до міста.

– Не чув ні про якого лейтенанта і коней не бачив, – сержант обтер рота. – Вельми дякую.

Інші мовчки прислухалися до розмови і, супроводжуючи сержанта, вийшли на вулицю разом з паном Манрікесом.

– Але ж минуло чотири дні, як лейтенант поїхав.

Сержант знизав плечима.

– У місті його не бачили, – він оглянувся і помітив, як жадібно всі дивляться йому в рота. – Скільки чоловік було з ним?

– Двадцятеро.

– Ну, не могли ж вони розтанути в повітрі. Може, він поїхав зовсім не в місто.

Вони дивилися, як сержант підійшов до свого коня, сів на нього і поїхав з загоном до форту. Неподалік через вулицю містилася школа, і повз них проходили учні різного віку з сумками і зв’язками книжок, бо через кілька хвилин мали початися уроки. Чоловіки не звернули уваги, що один з них зупинився і прислухався. Це був Лало – саме він, звичайно. Чоловіки стояли і дивились, і кожен думав одне.

– Де ж у біса йому бути з кіньми, як не в місті? – спитав один, не звертаючись ні до кого.

– Коли б це не скінчилося погано, – похитав головою інший.

Вони знову посунули до крамниці Курро, щоб за чаркою обміркувати, де ж поділися лейтенант і його люди. Кінець кінцем ті могли наскочити на засідку, і чи це не витівки індіянина Моралеса?

Так приблизно зрозумів Лало і, згоряючи від бажання розповісти новину, помчав геть од шинку.

Тим часом сержант доповів капітанові Васкесу про шлях з міста до Лейквена. Власне, й доповідати було нічого. Вони не бачили й сліду індіян. Тільки в Лейквені, здається, всі турбуються про якогось лейтенанта, що ніби погнав коней до міста. А його там ніхто не бачив.

– Ви сказали людям, що не бачили його в місті?

По голосу капітана сержант зрозумів, що тут щось не гаразд.

– Не прямо… тільки…

– Сказали чи ні?

– Так точно, пане капітан.

– Нічого розумнішого ви не придумали? Яке діло цивільним, куди я посилаю своїх людей!

Він добре вилаяв сержанта. Той уже картав у душі себе, і свою спрагу, і насамперед пана Манрікеса. Нарешті капітан одпустив його. Ще сьогодні ополудні треба піти до Курро, вирішив капітан, і навести порядок. Він міг би присягнутися, що там уже вигадали якусь дурницю.

Педрільо мало не спізнився. Коли він зайшов до класу, вже продзвенів дзвінок, і кульгавий Педро замикав двері. Та йому було байдуже, якби він і справді запізнився. Його не обходив гамір, що стояв у класі, наче туди влетіли рої бджіл. Його взагалі ніщо не обходило. Не підводячи голови, він сів на своє місце.

Так тривало п’ятий день. “Білий індіянин” чи щось подібне сказала мати батькові. Була війна, і батько пішов з білими проти арауканців, проти своїх. Навіть Курро ніколи не воював з рушницею проти свого племені. А батько завжди казав, що він усе життя лишиться індіянином. Він був найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою людиною в світі. Але ж і мати була найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою жінкою, а вона назвала батька “білим індіянином”. Як звести все це докупи? Йому було так боляче, що він волів не бачити жодної живої душі, в тому числі ні батька, ні матері.

До класу зайшов учитель, і всі замовкли. Був урок історії, і учитель мав розповісти, як республіка Чілі дістала свою конституцію і які чудові закони тепер у чілійців: кожен міг жити в спокої та мирі і взагалі не мати ніяких турбот. Але вчитель не став розповідати про конституцію та чудові закони. Він хотів ще раз розповісти учням про завоювання Чілі, хоча вони проходили це минулого року. У такі часи, які настали тепер, кожен мусить пам’ятати, скільки натерпілися білі від тих індіян. З тих пір весь світ нібито тільки й балакав про війну з індіянами. Учитель теревенив щодня одне і те ж.

Сьогодні він розповідав про Лаутаро, арауканського вождя, який спершу увійшов у довір’я до білих, а потім напав на них, про обманщика Лаутаро, про зрадника Лаутаро, про вбивцю Лаутаро. В підручнику з історії про Лаутаро було сказано тільки в маленькому абзаці, а Гонсалес розповідав про нього, згадуючії різні назви і подробиці. Та Педрільо не звертав уваги на ті назви, вій забув, як йому було боляче, забув, що він не хотів нікого ні бачити, ні чути.

Триста років тому, почав учитель, з півночі прибув видатний іспанський капітан, щоб завоювати Чілі,– Педро де Вальдівія, солдат з гострою бородою і довгим мечем, його груди вкривала броня, а ще товщою бронею було вкрите його серце. Він прибув з аркебузами, гарматами і вершниками – герой і християнин.

Вальдівія прибув тоді, коли іспанці захопили велику могутню державу інків, і допоміг піджарювати ноги індіянам на повільному вогні, щоб примусити їх сказати, де заховане їхнє золото і, зрозуміло, щоб обернути їх у християнську віру, аби їхні душі потім не піджарювались у пеклі ще дужче.

Проте у Вальдівія було мало золота, до того ж він прагнув створити свою державу. Тому він прибув до Чілі з своїми людьми. Арауканці спочатку повірили, що кожен іспанець – бог війни, що сидить він з блискавкою і громовицею на якомусь чотириногому дияволі. Оце й був той час, коли іспанці захопили Чілі.

Білі сміялися з дурних арауканців і будували церкви, в яких курили фіміам білому богові і несли арауканцям свою віру. А що арауканці мусили ж якось платити їм за їхнє піклування, то білі забирали у них землю і перетворювали їх у невільників.

Жив у той час індіянин, на ім’я Лаутаро, і став він у білих доглядати коней. Його обов’язком було чистити коней, носити воду, доглядати зброю, робити все, чого він, нетямущий, не навчився раніше. Іспанці дали йому роботу і хліб, казав учитель.

Та чи відчував Лаутаро подяку за це? До там! Він був лукавий індіянин і вбив собі в голову, що раніше, коли арауканці не чистили коней і не носили води, вони жили краще. Він був дуже впертий.

До того ж він був ще й боягуз, запевняв учитель. Свої думки не відкривав нікому, не зізнавався в них, щоб іспанці не знали, як з ним поводитись, і не змогли на повільному вогні врятувати його безсмертну душу. Він мовчав, до всього придивлявся, прислухався, запам’ятовував усе, що бачив і чув: як боролись іспанці, як кували зброю, як їздили верхи і що говорили. Шпигунством назвав це вчитель, ненависнішим словом, найгіршим і най-підлішим з усіх слів.

Одного разу Лаутаро зник, навіть не сказавши, що відмовляється від служби, як це водиться між порядними людьми. Незважаючи на це, іспанці не посилали за ним погоні і не шукали його. Вони просто взяли іншого конюха, от які вони були великодушні.

А Лаутаро повернувся до арауканців. Він розповів їм, що іспанці не боги війни, а їхні коні не чотириногі дияволи. Він пояснив їм, як білі воюють і як можна боротися проти них, якщо навіть немає аркебузів і гармат. Вчитель назвав це зрадництвом.

Арауканці зробили Лаутаро своїм верховним вождем, ватажком усіх племен. Вони захопили іспанський форт, спалили його і повбивали всіх солдатів. Так завдячив Лаутаро іспанцям за те, що вони дозволяли йому доглядати їхніх коней. Голос вчителя тремтів, Гонсалес навіть ковтнув слину, щоб змочити пересохле від хвилювання горло, він був блідий як крейда. Лаутаро спалив такий форт, як Лейквен, повторив він.

Вальдівія, видатний капітан з бронею на грудях і з ще товщою на серці, був не така людина, щоб це могло сподобатись йому. Озброївши кінноту і піхоту аркебузами, він вирушив, щоб покарати нахабного Лаутаро. Він так звик бачити, як тікають індіяни від його блискавки і громовиці, від його чотириногих дияволів, що нічого іншого і уявити не міг.

Однак тепер арауканці не тікали, і винен у цьому був Лаутаро. Він розпочав справжній бій, і жоден іспанець, який міг би розповісти згодом, що сталося, не лишився живий, навіть сам Вальдівія, видатний капітан. Він лежав убитий на землі, яку прагнув захопити, і йому вже не потрібні були ні його броня, ні все золото, ні фіміам, який він курив своєму білому богові.

Та Лаутаро не вдовольнився. Він вирішив, що всі індіяни повинні бути вільні, не тільки арауканці. І, покинувши вітчизну, повів своїх людей через кордони арауканської землі на північ, туди, де жили білі. Вони тікали від нього, хоча він не мав ні громовиць, ні блискавок, ні чотириногих дияволів. Лаутаро палив їхні будинки і міста, руйнував фортеці і звільняв індіян, яких білі перетворили у невільників.

Він здобув багато перемог, і це зробило його безпечним, зарозумілим, сказав учитель. Тому загонові іспанців пощастило серед ночі підкрастися до табору і вбити Лаутаро та багатьох інших вождів. Це були ті іспанці, які вдень тікали від нього. Проте, сказав учитель, то був героїчний подвиг.

Арауканці повернулися в свою країну. Однак вони й далі воювали проти білих, вони не хотіли ні чистити їм коней, ні курити фіміам їхнім богам. Так було понад триста років, і все з вини зрадника і вбивці Лаутаро.

Педрільо ніби бачив Лаутаро перед собою: велетенського зросту, такий дужий, що міг виривати дерева. До він проходив, білі кидалися навтіки, а Лаутаро так сміявся, що чути було від моря до гір. Він був не тільки дужий, а й розумний, бо навчився у білих всього, чого треба було навчитись, і був не тільки розумний, а й добрий, бо вів війну і по тому, як вигнав білих із своєї країни, щоб звільнити всіх індіян, а не тільки арауканців.

І… і – Педрільо ледве не схопився з свого місця – батько був, як Лаутаро. Він теж прийшов до білих, щоб навчитися всього, чого можна навчитись, але залишається індіянином. І тепер він покаже, на чиєму він боці.

– Білі, – наставляв учитель, – і тепер великодушні до арауканців, хоча ті цього й не заслуговують. Це видно і тут, в Лейквені, по Курро і… – він косо глянув на Педрільо, – і інших.

У вчителя не було гострої бороди і довгого меча, не було броні на грудях, але на серці у нього, певно, була ще товща броня, ніж у Вальдівія. Всі білі мали її, і само це, а не їхня шкіра, робило їх по-справжньому білими.

Пан Гонсалес закінчив свою балаканину, і тоді, бризкаючи слиною, заговорив Блас. Він, мовляв, добре знає, які невдячні арауканці: лейтенант Ірігоєн зник разом з своїми людьми і кіньми, вони не з’являлися в місті, а у Курро казали, що, мабуть, за цим криється справа Моралеса.

Всі учні повернулися до Педрільо, всі очі невідривно дивилися на нього, ніби лейтенант Ірігоєн і його двадцять чоловік сиділи у нього в кишені і він міг витягти їх звідти, одного, двох, трьох, варто тільки захотіти.

– Що? Пан лейтенант зник?

Вчитель сполотнів так, як тоді, коли розповідав, що Лаутаро спалив іспанський форт, такий форт, як Лейквен.

– Так! Зникли! Сержант казав! Із міста! – кричали всі водночас.

Тепер і вчитель дивився на Педрільо.

– Всі індіяни – вбивці! – Це сказав Амаро. Він схопився па ноги, і голос його дзвенів. – Вони вбили мою маму. А тепер хочуть убити й тата. Сержант-індіянин хоче вбити його!

– Мій батько не вбивця! – Педрільо теж підхопився і затремтів, як і Амаро, і голос його задзвенів так само: – Мій батько, як Лаутаро: він не хоче, щоб білі забрали в індіян усю землю, але він не вбивця!

Клас перетворився на пекло. Хлопці повскакували з своїх місць, горлали, верещали. Педрільо бачив, як Алехо підскочив до Амаро, але два інші учні схопили його, повалили на підлогу і почали бити. Більше Педрільо нічого не побачив, бо ззаду хтось, певно Блас, ударив його книжками так, що аж загуло у голові. Він поточився, хотів оборонитися, та велика рука схопила його за комір і затрясла, як кролика.

– Що ти сказав? Що ти сказав?

Учитель перекричав усіх, в класі стало тихо. Педрільо швидко підвівся, з носа у нього текла кров.

– Мій батько, як Лаутаро! Як Лаутаро! Як Лаутаро! – Педрільо кричав це в обличчя вчителеві, силкувався одірвати руку, що схопила його. Але вчитель тримав міцно.

– Ну, я покажу тобі. Нехай і пан Манрікес і весь Лейквен почують, що серед нас зрадник.

Він потяг Педрільо до дверей, надвір, потім на вулицю, до крамниці Курро, а всі учні, галасуючи, бігли слідом. Педрільо опирався, захищався, хоча це й не допомагало, і весь час вигукував: “Мій батько, як Лаутаро! Мін батько, як Лаутаро!” По щоках хлопця текли сльози, сльози люті, відчаю і приниження. Так, нехай чує це весь Лейквен. Його батько мусив бути, як Лаутаро, він не мав права йти проти свого народу, бо тоді він був би “білий індіянин”, а Педрільо знав, що він не міг бути ним.

Хтось висунув голову з дверей Куррової крамниці, за нею виглянуло ще чимало відвідувачів, а потім висипала на вулицю юрба – подивитися, що скоїлося. Попереду, великий і поважний, у чорному костюмі і білій сорочці, йшов пан Манрікес. Лало побіг назустріч своєму батькові, від збудження вистрибуючи якийсь військовий танок.

– Він зізнався, що його батько зрадив лейтенанта. Він зізнався!

– Хто зізнався?

Педрільо та вчителя оточив тісний натовп чоловіків та хлопців.

– Оцей шибеник зізнався, що його батько заманив у пастку лейтенанта Ірігоєна. – Голос вчителя тремтів від обурення.

Пан Манрікес перезирнувся з чоловіками, і всі подивилися па Педрільо. Вони не вірили в те, що чули, хоча якраз розмовляли про це. Вони ще не вірили.

– Я ні в чому не зізнавався, – крикнув Педрільо і вирвався нарешті від учителя.

Та тепер це не допомогло йому, втекти він не міг. Навколо була стіна білих ворожих облич. Ні, не тільки білих. Тут був і Курро, але він не дивився на Педрільо, він щез у своїй крамниці. Яке йому діло до бешкетника того зухвалого Моралеса.

– Він бреше! Він бреше! Ми всі чули!

Дужче за всіх горлав Лало, а новий знову заревів:

– Сержант-індіянин вб’є мого тата!

– Зідрати з нього червону шкіру, – крикнув золотошукач, підступаючи до Педрільо, – тоді він скаже правду!

– Що тут скоїлося?

Вони всі пізнали цей голос. Чоловіки розступилися перед капітаном Васкесом.

– Я питаю, що тут скоїлося?

Всі збентежено мовчали. Перший промовив пан Манрікес.

– Тут скоїлося те, що вам нічого вже чекати пана лейтенанта. Червоні дияволи, напевне, перерізали йому горло. А винен у цьому батько оцього індіянського бешкетника.

– Яка дурниця!

– Спитайте у нього.

Капітан Васкес глянув на Педрільо. Він був найповажнішою людиною в Лейквені, він був добрий білий. Педрільо міг сказати йому все.

– Цс неправда. Мій батько не вбивця і не зрадник. Але він і не білий індіянин. Він не хоче, щоб у арауканців забрали їхню землю. Він, як Лаутаро.

У Педрільо все ще по щоках текли сльози, але обличчя було таке вперте і зле, ніби він збирався битися з усіма учнями і з усіма дорослими.

– Ось бачите! Його батько, як Лаутаро. Один з тих, хто спершу входить у довір’я, а потім зраджує.

Вчителеві дуже хотілося отут, серед вулиці, прочитати доповідь капітанові Васкесу та всім людям про Лаутаро.

– Неправда! – вигукнув Педрільо.

– Ти називаєш мене брехуном?

Вчитель замахнувся, щоб ударити Педрільо, та капітан Васкес став між ними.

– Тільки торкнете хлопця! – Капітан Васкес спаленів. Пан Гонсалес опустив руку. – До біса вашого Лаутаро! Я хочу знати, як ви дійшли до думки, що сержант Моралес – зрадник.

– А де тоді пан лейтенант, га? – Золотошукач, котрий прагнув зідрати з Педрільо шкіру, протиснувся вперед і став перед капітаном Васкесом, широко розставивши ноги. Він був цивільний і не з Лейквена. Капітан нічого не міг йому заподіяти. – Ще вчора він мав повернутися назад. А він і не з’являвся в місті. Так сказав сержант.

Інші кивали. Нехай спробує капітан спростувати це.

– Лейтенант Ірігоєн не в місті.

Золотошукач похмуро глянув на капітана.

– Ах, так ви навмисне послали його пасти коней, і він десь сидить і рве маргаритки, саме тепер, коли щохвилини можуть напасти червоношкірі.

– Куди поїхав лейтенант Ірігоєн, вас не стосується. У всякому разі не в місто.

Люди дивилися суворо, і видно було, що вони не вірять капітанові, хоча не наважуються сказати про це. Та Васкесу було до того байдуже.

– А тепер розходьтеся по домівках або йдіть пити горілку!

Ніхто не поворухнувся, всі жадібно поглядали на Педрільо, як зграя котів на заблудлу мишу. Тільки б пішов капітан.

– Розходьтеся, кажу вам, або, слово честі, я викличу своїх людей!

Учитель опам’ятався.

– Ідіть у клас! – закричав він на дітей, ніби вони були у всьому винні. – Чого стоїте? Урок не закінчився.

– Спокійно, панове. Нема чого втрачати голову, – обізвався пан Манрікес, ставши раптом дуже розсудливим.

Розходилися неохоче, невдоволено буркочучи. Пробіг собака і розігнав котів, але апетит на мишатину від того не пропав.

Капітан Васкес пішов разом з Педрільо, найповажніша біла людина Лейквена з індіанським хлопцем, він навіть поклав йому руку на плече.

Біля дверей свого королівства вчитель обернувся.

– А до школи більше не приходь, – крикнув він навздогін Педрільо, – знай це! Такі шибеники, як ти, нам не потрібні!

Але ні Педрільо, ні капітан Васкес навіть не повернули голови.

Чоловіки зникли у Курровій крамниці. Вони сиділи круг столу і злостилися, як і раніше, бо змушені сидіти склавши руки, а до того ж їм було соромно, що вони розбіглися від капітана Васкеса, від однієї-єдиної людини.

– Червона сволота, – промимрив золотошукач, – жодному не можна вірити, жодному.

Він глянув на Курро, котрий саме наливав йому. Той відчув його погляд, відчув його так, що рука затремтіла і кілька крапель пролилося. Золотошукач підвівся і схопив його за груди.

– Ти теж Лаутаро чи як там його звали? – Він тряс Курро, ніби хотів витрясти з нього правду. – Ти теж заодно з червоними дияволами? Кажи! Кажи-но!

Та Курро нічого не міг сказати. У нього клацали зуби, і він не в змозі був вимовити й слова. З рук вислизнула пляшка і розбилася. По крамниці пішов сивушний дух.

– Червоний пес! – Золотошукач розмахнувся і вдарив Курро в обличчя. Той втратив рівновагу і впав біля прилавка.

Білий схопив діжечку, на якій сидів Курро, і жбурнув на полицю з різноколірними пляшками. Дерево тріснуло, полиця з брязкотом грюкнула на підлогу. Він оглянувся, шукаючи, що б зробити ще. Та сусіда поклав йому руку на плече.

– Не треба, – сказав він, – не треба зараз.

Золотошукач обтер рота і вийшов. Інші мовчки попрямували слідом за ним. Вони пішли, наче ніколи не збиралися повертатися сюди. Але Курро, що лежав долі, втягнувши голову межи плечі, знав, що вони ще прийдуть, – тільки не пити. Він зиркнув, чи всі пішли. Тільки пан Манрікес був ще тут. Він надів свого дорогого чорного капелюха, збентежено кахикнув і, не глянувши на Курро, вибіг.

Капітан Васкес провів Педрільо додому. Він сів у кухні і розповів, що сталося. Може, справді було б краще, сказав він, щоб Педрільо кілька днів не ходив до школи, – звичайно, лише кілька днів, поки люди не схаменуться. Мати не відводила погляду від сина, в її очах світився гнів, страх і ніжність, але вона стримувалася. Тут сидів білий.

Капітанові було незручно, він совався на стільці. Вперше за стільки років він зайшов до хати свого сержанта.

– Ваш чоловік саме тепер робить для всієї прикордонної області більше, ніж всі оті горлохвати разом. – Йому хотілося сказати їй щось приємне, втішити її, однак обличчя Антонії лишалося нерухомим.

– Розкажіть про це тим.

Звичайно, вона була невдоволена. Він розумів її, та зрештою арауканці самі винні, що створилася така неспокійна обстановка, і в усьому, що з цього випливає. Треба зберігати розум і розсудливість, це мусять розуміти обидві сторони.

– Гарячі голови вже заспокоїлися, а з паном Гонсалесом я поговорю.

– А доти хлопець не ходитиме до школи.

– Це ненадовго. Незабаром повернуться лейтенант Ірігоєн і ваш чоловік, і тоді…

– Коли вони повернуться? – перебила вона Васкеса. – А якщо вони не повернуться, якщо Білий Король і пеуенчі уб’ють їх? Тоді вийде, що він справді зрадив і винен у всьому.

– Ну, це пусте. – Капітан рвучко підвівся. Він не хотів вислухувати таке. Він усе розумів, але не його ж вина в тому, що арауканці вже триста років вели війну. – Якщо вам потрібна буде допомога, – сказав він виходячи, – завжди до ваших послуг.

– Дуже вдячна! – Це прозвучало гірко, неприязно, суворо.

Двері зачинились, і найповажніша біла людина Лейквена пішла від них.

– Хлопчику! Мій хлопчику!

Антонія обнімала Педрільо, цілувала його і пригортала до себе, потім відсторонила, заглянула йому в очі і знову поцілувала. Педрільо мало не заплакав. Він стримав сльози. Та то були б добрі сльози, не такі, як перед цим, а сльози, які змивають усе погане і зле, все, що завдає болю.

– Я не хочу більше ходити до школи. Я ніколи більше не піду до вчителя.

– Добре, хлопчику, добре.

– Я не піду і в місто до школи, ні до якої школи білих. Я лишуся тут, а якщо піду звідси, то до молучів.

– Тобі не треба йти туди, куди ти не хочеш.

– А батько зовсім не білий індіянин.

Вона знала, про що він подумав.

– Ні, хлопчику, він найкраща людина в усьому Лейквені, найкраща в усьому світі.

– А… а чому ти сказала, що всі будуть називати його білим індіянином?

– Він хоче зробити те, чого не може зробити одна людина. І тому плем’я не розуміє його. А білі не поважають індіян, ні всіх взагалі, ні когось зокрема. І капітан не кращий за інших. Коли б у тебе була біла шкіра, він ніколи не дозволив би, щоб учитель не пустив тебе до школи.

– Коли повернеться батько, то він покаже вчителю.

– Може, хлопчику, може.

Він був удома, тут не було ні пана Манрікеса, ні вчителя, ні взагалі жодного білого – тільки він і мати, і яке було б щастя ніколи не виходити за двері.

Тим часом капітан Васкес повертався до форту. Що буде, коли лейтенант Ірігоєн і Моралес справді не повернуться, коли Білий Король і пеуенчі вбили їх? Питання Антонії не давало йому спокою, воно свердлило мозок, примушувало думати. Капітан завжди вважав своїм обов’язком цивілізувати прикордонну область, а цивілізація означала владу білої людини. Але тепер один червоношкірий стояв проти одного білого. Моралес проти отого французького Білого Короля, і кожен на чужому боці, а інші білі називають Моралеса зрадником і собакою. Все змішалося, нічого не розбереш, і де тут розум, на який він так покладався?

Ополудні пан Манрікес знову прийшов до Курро. Поламану полицю і побиті пляшки уже прибрали. Тільки сивушний дух ще тримався в повітрі та Курро на підборіддя приклеїв пластир. У крамниці нікого не було, і пан Манрікес довго і приязно тис торговцеві руку.

– Шкода, що оті бандити накоїли такого, справді, справді. Але ж я один нічого не міг вдіяти.

Курро не забув, як пан Манрікес виходив з крамниці, навіть не глянувши на нього. Та це було добре, що білий прийшов і потис йому руку, що принаймні хоч один білий визнає його.

– На п’ятдесят песо збитків, – поскаржився він, – а я хлопцям завжди давав у борг. Кожен окремо записаний в моїй книзі, кожен.

– Невиховане товариство, – погодився пан Манрікес. – Давно пора їм забратися з Лейквена геть.

– Я теж так думаю. А то все мені переб’ють або нароблять ще більшого лиха.

– Ну, в Лейквені ж є і порядні громадяни.

Курро допитливо глянув на нього, і пан Манрікес вперше помітив на його обличчі якийсь вираз.

– Я… я хотів би просити вас про одну послугу.

– Якщо зможу. Ми ж давні знайомі. – Пан Манрікес тримався по-рицарському.

Курро взяв свічку і повів його на склад. Там до самої стелі лежали штабелі кулів з борошном та цукром, стояли великі і малі ящики, пляшки та відра. Скрізь висіли шматки сала та довгі селянські ковбаси.

– Я трохи забезпечив себе, – ніяковіючи, пояснив Курро. – В ці неспокійні часи не знаєш, коли з міста ще привезуть товар.

– Звичайно. – Пан Манрікес не дивився на Курро. Він знав, які наміри були у того: добре спекульнути, підняти ціни і загребти чималий куш, коли б Лейквен справді відрізали від навколишнього світу.

– Я вклав сюди всі свої гроші. – Курро з любов’ю дивився на кулі та ящики, на сало, а потім зиркнув скоса на пана Манрікеса. – Якби, подумав я, ви взяли до себе все, що тут є.

– До себе?

– Атож. Ваш будинок біля самого форту, а індіяни так швидко не доберуться туди, якщо навіть нападуть на Лейквен. А крім того… – Курро не наважувався сказати відверто. – А крім того, може, оті хлопці знову прийдуть уранці. Щось таке вони казали. Якщо все знищать чи зруйнують крамницю, я – розорений. Я проситиму капітана Васкеса поставити на ніч варту, але у вас певніше.