Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 34 страниц)

Емма швидко переконалася, що її попутник був далеко не в найкращому настрої. Підготовка до виїзду і сам виїзд у таку погоду, необхідність пожертвувати спілкуванням з дітьми заради поїздки на обід – все це було нещастям або принаймні великою незручністю, з якою містер Джон Найтлі ніяк не міг змиритися. Він не очікував від цього візиту нічого такого, заради чого варто було б їхати взагалі, і всю дорогу до будинку священика тільки те й робив, що висловлював своє невдоволення.

– Яку ж високу думку про себе треба мати цьому чоловіку, – мовив він, – аби змушувати людей полишати свої теплі домівки і вирушати в таку ось погоду заради того, щоб із ним зустрітися. Напевне, він вважає себе загальним улюбленцем – не інакше; я б на його місці так не вчинив. Це просто неймовірний абсурд! А ось уже і сніг пішов! Що за дурість така – позбавляти людей можливості сидіти вдома в теплі і що це за дурість – кудись їхати, якщо можна прекрасно залишатися вдома! От якби в такий вечір нас покликали в поїздку невідкладні бізнесові справи або обов'язок, то це видалося б нам тяжким випробуванням! Так ні ж! Ми вирушаємо з власної волі, без будь-яких вибачень, скоріш за все не так тепло вдягнені, як завжди, всупереч голосу природи, який промовляє до людини всім тим, що вона бачить чи відчуває: залишайся вдома і ховай усе, що можеш! І ось ми їдемо, щоби провести п'ять нудних годин у чужому будинку, без перспективи сказати чи почути щось таке, що не було сказане або почуте учора чи не буде сказане або почуте завтра. Подумати тільки: добиратися в погану погоду, повертатися, можливо, в ще гіршу, завдавати клопоту чотирьом слугам і чотирьом коням лише для того, щоб перевезти п'ять нудьгуючих, тремтячих від холоду істот до кімнат іще холодніших і товариства ще гіршого, ніж вони могли мати вдома!

Еммі було несила улесливо погоджуватися зі сказаним (хоча містер Джон Найтлі явно до цього звик) і промовляти щось на кшталт «істинна правда, мій любий», чим, мабуть, зазвичай і займалася під час поїздок його дружина; але їй стало витримки не відповідати взагалі. Підтакувати не хотілося, сваритися – теж; її героїзму вистачило лише на те, щоб мовчати. Вона дала йому можливість висловлюватись, а сама, не розтуляючи губ, крутила в руках лорнет і куталася в покривало.

Вони під'їхали до будинку священика; карету розвернули, підніжку опустили, і вмить до них приєднався містер Елтон – чепурненький, весь вдягнений у чорне, і з усмішкою на обличчі. Емма зраділа, що нарешті тема розмови зміниться. Містер Елтон був уособленням запобігливості й бадьорого настрою; його радісно-ввічливе поводження навело її на думку, що, може, він отримав зовсім не такі новини про Гаррієт, як ті, що дійшли до неї. Вона посилала спитатися про хвору, коли вдягалась, і відповідь була така: «В основному – так само, не краще».

– Новини, що сповістили менівід місіс Годдард, були не такими втішними, як я сподівалася: «Гаррієт не стало краще» – ось що почула я.

Його обличчя відразу ж витягнулось; а коли він заговорив, то в його голосі почулося сильне співчуття і занепокоєння.

– Який жаль! Я з прикрістю дізнався… Тільки-но збирався вам розповісти, що коли я прийшов до закладу місіс Годдард – до речі, саме перед тим, як перевдягнутися до обіду, – то мені сказали, що міс Сміт зовсім не стало краще, а навпаки – навіть гірше. Я дуже засмутився і стурбувався, бо до того моменту тішив себе думкою, що її стан поліпшиться після тих підбадьорливих ліків, котрі, наскільки мені відомо, вона прийняла сьогодні вранці.

Емма усміхнулась у відповідь:

– Сподіваюся, мій візит підбадьорив її та допоміг їй у тому, що стосується нервової сторони її захворювання; але навіть я не вмію заговорювати хворе горло. Вона і справді сильно застудилася. Як ви, мабуть, уже чули, її оглядав містер Перрі.

– Так, мені здавалося… тобто ні, не чув…

– Йому часто доводилося лікувати Гаррієт, коли у неї боліло горло, і тому сподіваюся, що завтра ми почуємо більш утішну новину. Але все ж мене не полишає занепокоєння. Така втрата для нашого сьогоднішнього товариства!

– Саме так, це дійсно жахлива втрата! її відсутність відчуватиметься протягом усього вечора.

То були дуже доречні слова, супроводжувані справді сумним зітханням; але все одно цей сум мав бути тривалішим. Емма навіть розсердилася, коли всього лише за півхвилини потому він перейшов на іншу тему, і голос його був сповнений жвавості й задоволення.

– Який чудовий винахід – використання овчини у каретах! – сказав він. – Завдяки цьому вони стають такими комфортабельними! Завдяки таким застережним засобам замерзнути просто неможливо. Сучасні вигадки дійсно роблять карету джентльмена абсолютно досконалою. Вона так добре відгороджує і захищає людину від погоди, що жоден подув повітря не проникне всередину без дозволу. На погоду можна не зважати зовсім. Сьогодні ввечері дуже холодно – але в цій кареті це не має для нас ніякого значення. Ба! Знову сніг пішов.

– Дійсно, – відказав Джон Найтлі, – і здається, що буде його сьогодні багато.

– Типово різдвяна погода! – зазначив містер Елтон. – Цілком відповідає порі року; нам іще дуже поталанило, що це не почалося вчора, бо унеможливило б нашу сьогоднішню зустріч. А таке запросто могло трапитися, бо містер Вудхаус навряд чи насмілився б їхати, якби випав глибокий сніг. Але наразі це не має значення. Тепер дійсно вдала пора для дружніх зустрічей. На Різдво люди запрошують у гості своїх приятелів, і людей мало хвилює навіть найгірша погода. Якось мене замело на тиждень у будинку мого друга. Це була така незрівнянна насолода! Я поїхав до нього тільки на один вечір, а вибратися зміг лише через тиждень.

Вираз обличчя містера Джона Найтлі свідчив, що подібна насолода – явно не для нього, тому він коротко і стримано мовив:

– Сподіваюся, що нас не замете на тиждень у Рендоллзі.

Іншим разом такий хід розмови, може, і сподобався б Еммі, але вона була настільки спантеличена піднесеним настроєм містера Елтона, що нічого, крім сердитості, відчувати не могла. Здається, що, тішачись наперед приємним товариством, він зовсім забув про Гаррієт.

– Певна річ, там гарно натоплять до нашого приїзду, – продовжував він, – і створять для нас максимально можливий комфорт. Містер і місіс Вестон – такі чудові люди! Місіс Вестон узагалі вище будь-яких похвал, а її чоловік має якраз ті риси, що дуже цінуються в людях: гостинність і товариськість. Це буде вечірка у вузькому колі, однак найприємнішими є саме ті вечірки, де збирається тісне коло обраних друзів. У вітальні містера Вестона можуть комфортно розміститися не більше десяти людей; і я, зі свого боку, волів би в таких умовах, щоб нам бракувало двох, а не навпаки – щоб ми мали двох зайвих. Гадаю, що ви погодитеся зі мною, – звернувши до Емми своє люб'язно усміхнене обличчя, – думаю, ви схвально поставитеся до моїх слів, хоча містер Найтлі, звикнувши до багатолюдних прийомів у Лондоні, може і не розділяти нашого настрою.

– Мені невідомо, що то таке – багатолюдні лондонські прийоми, добродію. Я ніколи не обідаю в гостях.

– Та невже! – тоном, сповненим здивування і жалю. – Я і гадки не мав, що робота юриста – це така каторга. Нічого, сер! Прийде час, і вам за все це відплатиться: ви матимете мало роботи і багато утіх.

– Моя перша утіха, – відповів Джон Найтлі, коли вони в'їжджали у ворота, – полягатиме в тому, щоб цілим і неушкодженим повернутися до Гартфілда.

Розділ 14

Кожному із джентльменів довелося дещо скоригувати вираз обличчя, коли вони зайшли до вітальні Вестонів: містеру Елтону необхідно було деякою мірою приховати свою радість, а містеру Джону Найтлі – свій поганий настрій. Щоб виглядати доречно, містер Елтон був змушений усміхатися менше, а містер Джон Найтлі – більше. Емма поводилася так, як підказувало їй власне єство, і тому свого задоволення не приховувала. Зустріч із подружжям Вестонів дійсно була для неї великою радістю. До містера Вестона вона ставилася надзвичайно прихильно, а щодо його дружини, то не було у світі людини, з якою вона могла б поговорити так невимушено, як із нею, людини, якій вона могла б розповісти – з цілковитою упевненістю, що її завжди з цікавістю вислухають і завжди зрозуміють – про свої та батькові справи, плани, труднощі та втіхи. Все, що стосувалося Гартфілда, викликало жвавий інтерес місіс Вестон, і півгодини безперервного обговорення всіх тих дрібних справ, од яких залежить щоденна радість приватного життя, стали для кожної з них першим із отриманих ними задоволень.

Мабуть, такої насолоди не спромігся б надати і увесь проведений в гостях вечір, котрий не міг іти ні в яке порівняння з цими тридцятьма хвилинами. Емма отримувала задоволення від одного лише вигляду місіс Вестон, від її усмішки, її дотику і її голосу. Вона вирішила якомога менше думати про дивацтва містера Елтона чи якусь іншу неприємність і отримувати максимум задоволення від усього, що здатне було його надати.

Застуду, на яку Гаррієт мала нещастя захворіти, встигли детально обговорити ще до Емминого прибуття. Містер Вудхаус, зручно вмостившись у кріслі, мав достатньо часу, щоб розповісти про неї, а також про те, як вони з Ізабеллою добиралися і що Емма має приїхати слідом за ними. Він саме встиг висловити своє задоволення тим, що Джеймс матиме змогу побачитися з дочкою, коли зайшла решта гостей, і місіс Вестон, котра була майже повністю поглинута необхідністю приділяти містеру Вудхаусу увагу, отримала, нарешті, можливість відвернутись і привітати свою любу Емму.

Емма з прикрістю виявила, що її наміри на деякий час забути про містера Елтона не справдилися, бо він чомусь опинився поруч із нею після того, як усі розсілися. І не тільки торкався її ліктя, а й набридливо виставляв перед нею свою радісну фізіономію, запопадливо звертаючись до неї з кожного приводу; тим часом їй важко було позбутися думок про його дивну байдужість до Гаррієт. Вона не могла забути про нього, бо він поводився так, що внутрішній голос не міг не питати її: «А може, мій зять дійсно має рацію? Може, цей чоловік і справді починає переносити свої почуття з Гаррієт на мене? Неймовірний абсурд!» Однак він так турбувався, щоб їй було тепло, так активно розпитував про її батька і висловлював таке захоплення місіс Вестон, а потім із такою ревністю і такою необізнаністю почав вихваляти її малюнки, що і дійсно був дуже схожий на людину, яка ось-ось зізнається в коханні. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб у відповідь на такий вилив почуттів утриматися в рамках гарних манер. Заради самої себе їй не варто було виявляти грубість, заради ж Гаррієт – сподіваючись, що все ще владнається, – вона почала поводитися підкреслено ввічливо. Однак це далося їй нелегко, бо саме в розпал тих нісенітниць, які плів містер Елтон, інші говорили про дещо цікаве, про що і їй дуже хотілося б послухати. Вона почула достатньо, аби зрозуміти, що містер Вестон розповідав якісь новини про свого сина; вона почула, як слова «мій син» і «Френк» були мовлені декілька разів підряд; а з перехоплених уривків мовленого здогадалася, що містер Вестон розповідав про майбутній візит свого сина, котрий ось-ось мав відбутися. Але поки їй вдалося угамувати містера Елтона, ця тема була повністю полишена і тому будь-яке питання, котре б до неї повертало, було б недоречним.

Сталося так, що, попри твердий намір Емми ніколи не виходити заміж, щось було в імені містера Френка Черчілля і в уявленні про нього таке, що завжди викликало її інтерес. Їй часто спадало на думку – особливо після одруження його батька з міс Тейлор – що коли б їй уже довелосявийти заміж, то він якраз підійшов би їй за віком, вдачею і становищем. Виходило так, що, являючи немов сполучну ланку між двома родинами, він самою долею був призначений саме для неї. Їй здавалося, що всі, хто їх знали, не могли не думати про можливість такого шлюбу. В тому, що містер і місіс Вестон теж думали про таку можливість, вона не сумнівалась анітрохи; і хоча не збиралася під впливом Френка Черчілля чи під впливом когось іншого міняти свій дуже зручний і вигідний незаміжній статус на якийсь інший, котрий, на її думку, неодмінно був би гіршим, їй усе одно дуже хотілося з ним зустрітися. Еммі здавалося, що він обов'язково їй сподобається, а вона – йому (ну хоч трохи!); вона тішилася думкою про те, що в уяві їхніх друзів вони постають подружньою парою.

При подібних її думках залицяння містера Елтона були катастрофічно невчасними й недоречними; але їй вдавалося виглядати дуже ввічливою, хоча насправді вона була сильно роздратованою. Емма заспокоювала себе тим, що залишок вечора ніяк не зможе минути без того, щоб ця сама тема – або ж її суть – не виникла знову з ініціативи щиросердого містера Вестона. Так воно й сталося: коли їй поталанило позбутися містера Елтона і вона опинилася за обіднім столом поруч із містером Вестоном, той скористався першою ж вільною од виконання своїх обов'язків гостинного господаря хвилиною, першим же перепочинком після нарізання сідла барана, щоби сказати їй:

– До потрібної кількості не вистачає лише двох людей. Хотілося б мені бачити тут іще двох: вашу гарненьку подружку, міс Сміт, і мого сина – отоді я б міг сказати, що ми маємо якраз потрібну кількість гостей. Ви, мабуть, не чули, як у вітальні я розповідав, що ми очікуємо на приїзд Френка? Сьогодні вранці я отримав од нього листа, де він каже, що буде в нас через два тижні.

Емма висловила задоволення саме тією мірою, яку допускали правила гарного тону, і цілковито погодилась із тим твердженням, що для повноти їхньої компанії не вистачає лише містера Френка Черчілля і міс Сміт.

– Він збирається приїхати до нас іще з вересня, – продовжив містер Вестон. – У кожному листі Френк багато про це писав; але він не може розпоряджатися власним часом. Йому доводиться догоджати тим, кому догоджати треба неодмінно і кому, між нами кажучи, інколи можна догодити лише за рахунок численних поступок і пожертв. Але зараз я вже не сумніваюся, що він буде в нас десь на другому тижні січня.

– Уявляю, як ви зрадієте! А місіс Вестон так не терпиться познайомитися з ним, що вона, напевне, зрадіє так само, як і ви.

– Звичайно ж зрадіє, але вона думає, що йому знову доведеться відкласти візит. У неї нема такої впевненості у його приїзді, як у мене; але ж вона й не знає всіх обставин так добре, як я. Бачите, справа полягає в тому, що – але це тільки між нами: я й не заїкався про це у вітальні; знаєте, кожна сім'я має свої секрети – так от, справа полягає в тому, що на січень до Енскума запрошено групу друзів і що приїзд мого сина залежить од того, чи не буде відкладено їхній візит. Інакше Френк і не рипнеться. Але я знаю напевне, що цей візит відстрочать, бо одна дама, чиє слово має в Енскумі певну вагу, недолюблює ту сім'ю, яка має приїхати. І хоча вважається за необхідне раз на два чи три роки запрошувати їх, приїзд завжди під якимось приводом відкладають, коли справа доходить до конкретної дати. Тут я не маю ані найменших сумнівів. І так само впевнений у тому, що побачу Френка в нас іще до середини січня, як упевнений у тому, що тут сиджу; але вашій добрій приятельці, – кивнувши головою в напрямку протилежного кінця столу, – настільки невластиві примхи, і настільки рідко їй доводилося мати з ними справу в Гартфілді, що вона нездатна враховувати їхній вплив, як це вже давно звик робити я.

– Шкода, що в цій справі немає повної впевненості, – відповіла Емма, – але я схильна пристати до вашої думки, містере Вестон. Коли ви вважаєте, що він приїде, то так само вважатиму і я, бо ви добре знаєте Енскум.

– Отож – я маю певне право на таку думку, хоча жодного разу в житті там не був… Дивна вона людина! Та з огляду на Френка я ніколи не дозволяю собі говорити про неї зле, бо твердо переконаний у тому, що вона його дуже любить. Колись я гадав, що вона не здатна любити нікого, крім себе; але до нього вона завжди ставилася доброзичливо, по-своєму, звичайно ж: потурала його маленьким примхам та капризам, навзамін очікуючи, що він чинитиме так, як їй забажається. І те, що він спромігся викликати до себе таку прихильність, робить йому честь; бо – між нами кажучи – з усіма іншими людьми вона поводиться, як мегера і як людина, у котрої замість серця – камінь.

Еммі так сподобалася ця тема, що вона продовжила її обговорення з місіс Вестон, коли дами перейшли до вітальні. Вона побажала, щоб перша її зустріч із Френком принесла радість, однак зазначила, що – наскільки вона розуміється на подібних справах – така зустріч скоріш за все спричиниться до певного нервового напруження. Місіс Вестон із цим погодилась, але додала про своє бажання мати певність, що їй доведеться пережити пов'язані з першою зустріччю незручності саме в зазначений час: «Я не переконана, що він приїде. Я налаштована не так оптимістично, як містер Вестон, і маю сильні побоювання, що все це скінчиться нічим. Гадаю, що містер Вестон розповів вам про стан справ докладно».

– Авжеж – здається, що все залежить від поганого настрою місіс Черчілль, котрий є найпередбачуванішою річчю у світі.

– Люба Еммо! – всміхнулася у відповідь місіс Вестон. – Чи може бути передбачуваною примха? – Потім, звертаючись до Ізабелли, котра раніше не брала участі у цій розмові, продовжила: – Моя люба місіс Найтлі, ви, напевне, знаєте, що ми далеко не так упевнені у приїзді містера Френка Черчілля, як його батько. Це залежить цілковито від настрою і доброї волі його тітки, коротше кажучи – від її вдачі. З вами я можу бути відвертою, бо ви мені як дві доньки. Місіс Черчілль править Енскумом як цариця, і характер у неї дуже примхливий та непередбачуваний; тому очікуваний нині візит Френка залежить від її бажання відпустити його.

– Ото вже ця місіс Черчілль! Усі знають про місіс Черчілль, – відповіла Ізабелла. – Я завжди думаю про цього бідолашного молодого чоловіка не інакше, як із великим співчуттям. Напевне, це так жахливо – весь час жити поруч із особою, що має кепський характер! На щастя, нам не довелося зазнати нічого подібного; але впевнена, що це не життя, а суцільне страждання. Це таке благословення, що вона ніколи не мала дітей! Маленькі бідолахи, якими нещасними вона зробила б їх!

Еммі хотілося залишитися з місіс Вестон наодинці. Тоді їй вдалося б почути більше: місіс Вестон говорила б із нею з тією долею відвертості, на яку б вона ніколи не наважилася при Ізабеллі, і навряд чи стала би приховувати від неї те, що стосувалося Черчіллів, за винятком хіба що того інстинктивного уявлення про Френка, котре сформувалося під впливом її фантазії. Але наразі сказати вже було нічого. Невдовзі містер Вудхаус, наслідуючи їхній приклад, теж перейшов до вітальні. Він не міг довго витримати тривалих післяобідніх посиденьок, бо вони були для нього надмірним обмеженням. Вино і розмови цікавили його мало, і він радо перебрався до тих, із ким він завжди почувався комфортно.

Однак, коли він був зайнятий розмовою з Ізабеллою, Емма знайшла-таки можливість сказати:

– Значить, ви аж ніяк не вважаєте візит вашого сина вирішеною справою. Мені дуже шкода. Перше знайомство – річ завжди незручна, коли б воно не відбулося; і тому чим швидше воно трапиться – тим краще.

– Авжеж, і кожна відстрочка змушує ще більше боятися можливих нових відстрочок. Навіть якщо приїзд цієї сім'ї – Брейтвейтів – буде відкладено, боюсь, що все одно знайдеться якийсь привід нас розчарувати. Мені неможливо навіть уявити якесь небажанняз його боку; але я переконана у сильному небажанні Черчілліввідпустити його. Вони ревнують його. Навіть його повага до свого батька викликає у них ревнощі. Коротше кажучи, я не можу бути впевненою у його приїзді і не хочу, щоб містер Вестон був тут таким оптимістом.

– Він мусить приїхати, – мовила Емма. – Нехай хоч на пару днів – але все одно мусить; навряд чи можна припустити, що молодому чоловікові таке не під силу. Молоду жінку,опинись вона в поганих руках, іще можна якось залякувати і тримати подалі від тих, із ким вона хоче бути; але неможливо збагнути, як молодого чоловікаможна обмежувати так, що він навіть не має можливості провести тиждень у свого батька, якщо на те буде його бажання.

– Для того, аби вирішувати, що Френк може робити, а що – ні, треба побувати в Енскумі і знати звичаї цієї родини, – відповіла місіс Вестон. – Мабуть, з такою ж обережністю слід також судити й про поведінку будь-кого з будь-якої сім'ї; але впевнена, що Енскум не можна міряти загальними мірками, бо місіс Черчілль є дуже і дуже нерозважливою, і все підкоряє своїй волі.

– Але ж вона в захваті від свого племінника: він її улюбленець. Тому, відповідно до моїх уявлень про місіс Черчілль, цілком природно було би припустити, що коли вона не робить нічого для комфорту свого чоловіка, якому завдячує всім і який терпить її нескінченні примхи, то тоді вона часто мусить керуватися бажаннями свого племінника, якому не завдячує зовсім нічим.

– Люба моя Еммо, не намагайтеся – з вашою лагідною вдачею – зрозуміти вдачу лиху або визначити для неї якісь правила: облиште її розпоряджатися самою собою. Я не сумніваюся, що часом Френк чинить значний вплив; але для нього не існує ніякої можливості визначити заздалегідь, коли самевін цей вплив зможе вчинити.

Емма вислухала, а потім холодним тоном мовила:

– Я не заспокоюся, доки він сюди не приїде.

– Може, в деяких моментах він дійсно має сильний вплив, – продовжила місіс Вестон, – а в інших – дуже незначний; так от: серед тих моментів, у яких вона перебуває поза його впливом, скоріш за все якраз і є ті, котрі визначають можливість його приїзду до нас.