Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 34 страниц)

Розділ 10

Невеличка вітальня, до якої вони потрапили, уособлювала спокій і безтурботність: місіс Бейтс, залишившись без свого звичного заняття, тихенько куняла собі біля каміна, Френк Черчілль, сидячи біля неї за столом, енергійно порався з її окулярами, а Джейн Ферфакс, стоячи до них спиною, мовчки й зосереджено вдивлялась у фортепіано.

Однак, незважаючи на свою зайнятість, молодий чоловік спромігся виразити на своєму обличчі величезну радість, коли знову побачив Емму.

– Так добре, – мовив він приглушеним голосом, – що ви прийшли на цілих десять хвилин раніше, ніж я розраховував. Бачите – я намагаюся бути корисним. Як ви гадаєте – мої зусилля увінчаються успіхом?

– Як?! – сказала місіс Вестон. – Хіба ви ще не закінчили? Якщо ви працюватимете так повільно, то ніколи не заробите на пристойне життя ремеслом срібляра.

– А я й не працював безперервно, – відповів Френк, – бо допомагав міс Ферфакс установити інструмент так, аби він стояв нерухомо, бо трохи хитався – думаю, через нерівності підлоги. Бачите – під одну ніжку ми підклали папір. Так люб'язно з вашого боку, що ви піддалися умовлянням і прийшли. А я вже боявся, що ви поспішатимете додому.

Він улаштував їй місце біля себе і, поки Джейн Ферфакс готувалася знову сісти за фортепіано, займався тим, що вишукував для Емми найкраще печене яблуко, намагаючись заручитися її допомогою чи порадою в своїй роботі. Емма здогадувалася, що неготовність Джейн Ферфакс одразу сісти за інструмент була спричинена відсутністю відповідного настрою; інструмент був у неї ще недостатньо довго, аби сідати за нього без особливих емоцій, і тому для того, щоб заграти на ньому, їй треба було належним чином себе настроїти. Емма не могла не симпатизувати таким почуттям, якою б не була їхня природа, і тому вирішила більше ніколи не розповідати про них своєму сусідові.

Нарешті Джейн заграла, і хоча перші такти прозвучали слабко, поволі неабиякі можливості інструмента виявились на повну силу. Місіс Вестон уже висловлювала своє захоплення раніше, висловила вона його і зараз; Емма ж без застережень приєдналася до її похвали; і фортепіано, отримавши різнобічну оцінку, було однозначно проголошене інструментом бездоганним і багатообіцяючим.

– Хто б там не допомагав полковнику Кемпбеллу при покупці, – сказав Френк Черчілль, посміхнувшись Еммі, – ця людина зробила правильний вибір. У Веймуті мені багато розповідали про смак полковника Кемпбелла; і я певен, що м'якість верхніх нот він і вся його компаніяоцінили б особливо високо. Смію твердити, міс Ферфакс, що він дав своєму другові дуже детальні вказівки або написав Бродвуду сам. Як ви гадаєте?

Джейн не обернулась. І це було необов'язково, бо саме в той момент із нею розмовляла місіс Вестон.

– Так нечесно, – прошепотіла Емма, – бо то була лише моя здогадка. Не засмучуйте її.

Він похитав головою і усміхнувся; схоже було, що сумнівів мав так само мало, як і співчуття. Невдовзі почав знову:

– Напевне, ваші друзі в Ірландії дуже радіють із тієї приємності, що її вони вам зробили цим подарунком, міс Ферфакс. Смію припустити, що вони часто думають про вас і гадають: коли саме, в який день ви отримаєте цей інструмент? Як на вашу думку, полковник Кемпбелл знає, коли фортепіано мали привезти? Як ви гадаєте, це – наслідок його безпосереднього і докладного доручення, чи він дав лише загальну вказівку, розпорядження безвідносно часу, замовлення, виконання якого залежить лише від обставин і можливостей?

Він замовк. Вона не могла не чути сказаного і тому не могла уникнути необхідності дати відповідь.

– Доки я не отримаю листа від полковника Кемпбелл а, – сказала вона з напускним спокоєм, – я ні про що не можу судити напевне. Поки що все це – припущення.

– Авжеж, припущення. Інколи бувають вірні припущення, інколи – хибні. Хотів би я припустити – коли вже мені вдасться закріпити оцю заклепку? Які тільки дурниці не верзуться під час важкої роботи, міс Вудхаус! Варто лише рота відкрити. От справжні робітники – ті, мабуть, помовкують; а ми – роботяги-джентльмени – коли вже вчепимося за якесь слово… От міс Ферфакс казала щось про припущення… Гоп, готово. Мадам, – до місіс Бейтс, – я маю приємність повернути вам ваші тимчасово підліковані окуляри.

Йому гаряче дякували і мати, і дочка; щоб якось утекти від останньої, Френк підійшов до фортепіано й попрохав міс Ферфакс пограти ще трохи.

– Якщо можна – будь ласка, – сказав він, – зіграйте один із тих вальсів, що ми танцювали минулого вечора; дайте мені змогу пережити їх знову. Вони не сподобалися вам так, як мені, ви весь час виглядали втомленою. Здається, ви були раді, що танці було припинено; але я б віддав усе – все на світі, – щоб потанцювати ще півгодини. Вона заграла.

– Яке це щастя – знову чути мелодію, що колись принесла тобі радість! Якщо я не помиляюся, то під цю музику ми танцювали у Веймуті.

Вона мигцем поглянула на нього, густо почервоніла і заграла щось інше. Зі стільця, що стояв біля фортепіано, Френк узяв якісь ноти і сказав, звертаючись до Емми:

– Це щось зовсім для мене нове. Ви знаєтеся на цьому? Крамер. А ось нова збірка ірландських мелодій. Звичайно ж, ірландських! А які ще могли звідтіля надіслати? Вони потрапили сюди разом із інструментом. Дуже доречно з боку полковника Кемпбелла, нічого не скажеш. Він знав, що тут міс Ферфакс не матиме нот. Така передбачливість викликає особливу повагу з мого боку; це свідчить, що все було зроблено від щирого серця. Нічого вчиненого похапцем, нічого незавершеного. За всім цим може критися лише істинне почуття.

Еммі хотілося, щоб він не був таким єхидним, однак мимоволі їй було смішно; а коли вона, мигцем поглянувши на Джейн Ферфакс, встигла помітити залишки усмішки на її обличчі, коли помітила, що за густим рум'янцем сором'язливості криється усмішка прихованої насолоди, то в її смішливому настрої відразу розчинилися докори сумління, і значно поменшало співчуття по відношенню до неї взагалі. Ця чемна, манірна і бездоганна Джейн Ферфакс явно плекала варті всілякого осуду почуття.

Френк приніс їй усі ноти, і вони переглянули їх разом. Емма скористалася можливістю і прошепотіла:

– Ви надто відверто висловлюєтеся. Напевне, вона розуміє, що ви маєте на увазі.

– Сподіваюся, що розуміє. Я і хотів, щоб вона мене зрозуміла. І мені зовсім за це не соромно.

– Зате мені трохи соромно, і я шкодую, що висловила таку здогадку взагалі.

– А я навпаки – дуже радий, що ви це зробили і сповістили цю здогадку мені. Тепер у мене є ключ до всіх її дивних поглядів і манер. Нехай соромиться. Раз грішить, то нехай відчуває сором.

– Думаю, що вона не може його не відчувати.

– Щось я цього не помічаю, бо вона саме грає «Робін Едер» – йогоулюблений твір.

Незабаром міс Бейтс, проходячи повз вікно, угледіла містера Найтлі, що їхав неподалік верхи на коні.

– Погляньте-но – містер Найтлі! Треба поговорити з ним, якщо вдасться; просто щоб висловити йому подяку. Тут я вікно відчиняти не буду, а то ви всі позастуджуєтесь; доведеться піти до кімнати моєї матінки. Сподіваюся, що він зайде, коли дізнається, хто до нас прийшов. Просто чудово, що ви всі тут отак зустрінетеся! Це така честь для нашої маленької кімнати!

Усе ще продовжуючи говорити, вона зайшла до сусідньої кімнати і, відчинивши вікно, відразу ж погукала містера Найтлі, і всі інші чули кожні півслова їхньої розмови так виразно, наче ця розмова відбувалася в тій самій кімнаті.

– Здрастуйте! Як ся маєте? І я чудово, дякую. Така вдячна вам за карету, що ви надали її нам учора ввечері. Ми встигли додому якраз вчасно – моя матінка саме приготувалася нас зустріти. Прошу вас, заходьте, будь ласка, заходьте. Ви зустрінете у нас декого зі своїх друзів.

Отак міс Бейтс почала розмову; здавалося, що містер Найтлі в свою чергу теж був рішуче налаштований, аби його почули, бо голосом твердим і владним він сказав:

– Як ваша племінниця, міс Бейтс? Я хочу спитатися про вас усіх, але перш за все – про вашу племінницю. Чи здорова міс Ферфакс? Сподіваюся, вона не застудилась учора ввечері? Як вона почувається сьогодні? Скажіть мені, як міс Ферфакс?

І перш ніж заговорити про щось інше, міс Бейтс змушена була дати пряму відповідь на запитання. Слухачам стало цікаво; а місіс Вестон промовисто поглянула на Емму. Одначе та з непохитним скептицизмом похитала головою.

– Я така вдячна вам, така вдячна, що ви надали нам карету! – знову почала було міс Бейтс.

Він перепинив її, мовивши:

– Я прямую до Кінґстона. Чи не маєте ви якихось доручень?

– О Господи! До Кінгстона? Ви їдете до Кінґстона? Якось місіс Коул казала мені, що їй щось потрібно у Кінґстоні.

– Місіс Коул має для цього слуг. Чи не маєте виякихось доручень?

– Ні, не маю, спасибі. Але ж заходьте! Хто б, ви думали, до нас прийшов? Міс Вудхаус і міс Сміт – вони люб'язно завітали послухати, як звучить нове фортепіано. Будь ласка, залиште свого коня в «Крауні» й заходьте.

– Що ж, добре, – неквапливо-роздумливо мовив містер Найтлі, – хіба що на п'ять хвилин – не більше.

– А ще до нас прийшли місіс Вестон і містер Френк Черчілль! Просто чудово! Так багато друзів!

– Та ні, не зараз, спасибі. Навіть на дві хвилини не можу. Треба їхати до Кінґстона якомога швидше.

– Ну заходьте, благаю вас! Усі вони будуть такі раді вас бачити.

– Ні, ні. У вас і так надто багато людей. Я зайду іншим разом послухати, як звучить фортепіано.

– Що ж, дуже шкода! О, містере Найтлі, вчора ввечері був такий прекрасний прийом; було так гарно. А які були танці! Пречудові, правда? А міс Вудхаус і містер Френк Черчілль! Ніколи не бачила нічого подібного!

– Так, це дійсно було просто захоплююче; я не можу не погодитися, бо певен, що міс Вудхаус і містер Френк Черчілль прекрасно чують усе, про що йдеться. До речі, – заговоривши ще гучніше, – а чому б не згадати про міс Ферфакс? На мою думку, міс Ферфакс танцює дуже добре; і ніхто в Англії не грає контрдансів краще за місіс Вестон, це безперечно. А тепер нехай ваші друзі, якщо їм відоме почуття вдячності, скажуть у відповідь що-небудь про вас і про мене якомога гучніше; однак мені вже ніколи залишатись і слухати.

– Ой, містере Найтлі! Ледь не забула! Це дуже важливо… я така вражена!.. Джейн і я так приголомшені цим випадком із яблуками!

– Ну що там цього разу?

– Подумати тільки: ви віддали нам весь ваш запас яблук. Ви ж казали, що маєте ще багато, а тепер, виходить, не лишилося жодного. Ми просто приголомшені! Місіс Ходжес розсердиться. Вільям Ларкінс розповідав… Даремно ви це зробили, дійсно даремно. Ба! Поїхав… Не любить, коли йому за щось дякують. А я вже думала, що він неодмінно залишиться, тож не могла втриматись і сказала… Що ж, – повертаючись до кімнати, – мені не пощастило. Містер Найтлі не зміг залишитися. Він прямує до Кінгстона. Спитав мене, чи не маю я…

– Ми знаємо, – сказала Джейн, – ми чули його люб'язні пропозиції, ми чули все.

– І дійсно, люба моя, як же ви могли не чути, коли двері були відчинені, вікно – відчинене, а містер Найтлі говорив голосно. «Чи не маєте ви до мене якихось доручень у Кінгстоні?» – сказав він; тож я просто нагадала… Ой, міс Вудхаус, ви що, уже пішли? Та ви ж тільки прийшли… це так люб'язно було з вашого боку.

Еммі дійсно вже час було додому; а коли всі поглянули на свої годинники, то виявилося, що минула вже більша частина ранку і тому місіс Вестон і її супутникові теж пора іти; тож вони лише провели двох дівчат до воріт Гартфілда, а самі подалися до Рендоллза.

Розділ 11

У житті можна цілком успішно обійтись і без танців. Відомі приклади, коли молоді люди проводили багато-багато місяців поспіль, не буваючи ні на яких балах узагалі, і не зазнали при цьому – уявіть собі! – ніякої відчутної шкоди ні для душі, ні для тіла. Але коли початок уже покладено, коли радість швидкого руху вже пізнана (нехай і побіжно), то треба дійсно бути дуже важкою на підйом компанією, щоб не захотіти потанцювати ще.

Раз Френк Черчілль уже побував на танцях у Гайбері, то йому захотілося потанцювати знову, тому останні півгодини вечора, який містера Вудхауса умовили провести разом зі своєю дочкою у Рендоллзі, двоє молодих людей провели, складаючи плани стосовно танців. Першим цю ідею висловив Френк; він же виявив і найбільший запал у її втіленні, бо Емма була найкращим знавцем супутніх труднощів і дуже піклувалася про зручність й зовнішній вигляд. Та все одно вона мала досить бажання знову продемонструвати людям, як чарівно танцюють містер Френк Черчілль і міс Вудхаус. І щоб мати змогу робити те, за що при порівнянні з Джейн Ферфакс їй не доведеться червоніти, а також аби просто потанцювати для власного задоволення, незважаючи на підказки примхливого марнославства, вона спочатку допомагала Френку вимірювати кроками кімнату, щоби прикинути, скільки людей вона може вмістити, а потім – визначати розміри ще однієї невеличкої вітальні, сподіваючись, попри завіряння містера Вестона про абсолютно однакові розміри двох кімнат, що раптом вона виявиться-таки трохи більшою.

Його перша пропозиція і прохання – танці, колись розпочаті в Коулів, завершити саме тут, із тією самою компанією і тим же самим акомпаніатором – отримала енергійне схвалення. Містер Вестон надзвичайно радо приєднався до цієї ідеї, а місіс Вестон охоче взяла на себе обов'язок акомпанувати стільки, скільки вони забажають танцювати; потім улаштовувачі приступили до цікавого заняття: намагалися точно прикинути, хто приїде, і вираховували простір, мінімально необхідний для кожної пари.

– Ви, і міс Сміт, і міс Ферфакс – це буде троє, і дві сестри Кокс – п'ятеро, – ця фраза лунала багато разів. – А від чоловіків, крім містера Найтлі, будуть двоє Гілбертів, малий Кокс, мій батько і я. Так, гадаю, щоб отримати задоволення, цього буде цілком достатньо. Ви, і міс Сміт, і міс Ферфакс – це буде троє, і дві сестри Кокс – п'ятеро; тож для п'яти пар місця буде – хоч відбавляй.

Та незабаром виявилося, що існує й інша думка:

– А чи буде достатньо простору для п'яти пар? Як на мене, то не буде…

А всупереч їй висловлювалася ще й така:

– Знаєте що? Заради п'яти пар не варто влаштовувати танці взагалі. Якщо вдуматися – то що таке п'ять пар? Ніщо! Хіба запрошують тільки п'ять пар? Це допустимо лише як спонтанне рішення.

Хтось сказав, що до свого брата незабаром приїздить місГілберт і що їх обох треба запросити разом з усіма. Комусь іще здалося, що якби в той вечір у Коулів хтось запросив місісГілберт, то вона б теж танцювала. Замовили слово за ще одного юного Кокса, а коли містер Вестон нарешті згадав про сім'ю двоюрідних родичів, а також про сім'ю свого дуже давнього приятеля, без яких не можна буде обійтися, то з'явилася впевненість, що ці п'ять пар перетворяться на десять, і всі почали щосили міркувати, як же їх найліпшим чином розмістити.

Двері обох кімнат були якраз напроти одна одної. «А чому б не використати обидві кімнати, щоб танцювати ще й у коридорі?» Це здалося найкращим виходом із ситуації, але недостатньо гарним, щоби багатьом не забажалося ще кращого. Емма сказала, що так буде незручно; місіс Вестон дуже непокоїлася за вечерю; а містер Вудхаус палко протестував з огляду на небезпеку для здоров'я. Він так серйозно розхвилювався, що цей план довелося полишити і більше на ньому не наполягати.

– Ой, не треба! – сказав він. – Це буде верхом нерозважливості. Я не можу на це погодитися через Емму! Емма має слабке здоров'я. Вона страшенно застудиться. І бідолашна маленька Гаррієт теж. І всі ви теж застудитесь. А ви, місіс Вестон, взагалі будете прикуті до ліжка. Не дозволяйте йому говорити такі страшні речі. Благаю вас, не дозволяйте. Цей молодик, – притишивши голос, – дуже несерйозний. Не кажіть його батькові, але цей молодий чоловік явно робить не те, що слід. Сьогодні ввечері він дуже часто відчиняв двері та вкрай необачно залишав їх відчиненими. Йому байдуже до протягу. Я не збираюся настроювати вас проти нього, але він і справді якийсь не такий!

Місіс Вестон засмутилася через таке звинувачення. Вона усвідомлювала, наскільки все це важливо, і тому сказала все, що могла, аби розрядити ситуацію. Тож усі двері позачиняли, план із танцями в коридорі – полишили, і повернулися до першого плану, який передбачав танці лише в кімнаті, де вони перебували; а Френк Черчілль виявив таку зговірливість, що простір, який чверть години тому вважався ледве достатнім для п'яти пар, тепер видавався цілком придатним і для десяти.

– Ми були марнотратними, – сказав він. – Ми долучали зайвий простір. Тут запросто помістяться десять пар.

Емма заперечила.

– Це буде штовханина – неймовірна штовханина; а нічого нема гіршого за танці, коли місця бракує, щоб рухатися.

– Істинна правда, – відповів Френк із серйозним виглядом. – Так не годиться. – Але все ж таки продовжив свої вимірювання і зробив ось такий висновок: – На мою думку, тут буде більш-менш достатньо місця для десяти пар.

– Та ні ж бо, – сказала Емма, – ну як ви не розумієте! Стояти так близько одне біля одного – це просто жах! Про яке задоволення можна говорити, коли танцюєш у натовпі – у натовпі в маленькій кімнаті!

– Супроти цього сказати нічого, – відповів він. – Я повністю з вами згоден. Натовп у маленькій кімнаті – міс Вудхаус, у вас просто талант до змалювання картини лише декількома словами. Талант неабиякий і витончений! Однак коли вже розпочата справа зайшла так далеко, то немає бажання її кидати. Це було б розчаруванням для мого батька і взагалі… не знаю, але мені все ж таки здається, що десятьом парам тут буде цілком достатньо місця.

Емма чудово розуміла, чим викликана така його впертість і схильність до компліментів. Вона усвідомлювала, що він краще не погоджуватиметься, ніж відмовить собі в задоволенні ще раз потанцювати з нею, але все ж комплімент прийняла, а впертість вибачила. Якщо вже вона не виключала можливості, що колисьїй забажається вийти за нього заміж, то варто було б не поспішати з висновками і спробувати зрозуміти значущість його уподобань і природу його вдачі; але до чого б у кінцевому підсумку не привело їхнє знайомство, все одно він був людиною досить приємною.

Наступного дня він з'явився в Гартфілді ще до полудня і ввійшов у кімнату з приязною усмішкою, котра свідчила, що вчорашній план залишається чинним. Незабаром виявилося, що він прийшов оголосити про деякі поліпшення до плану.

– Ну що ж, міс Вудхаус, – розпочав мало не з порога, – сподіваюся, вас іще не встиг залякати той страхітливий факт, що в будинку мого батька маленькі кімнати, і ви все ще не полишили наміру потанцювати. Я приніс із собою нову пропозицію. Це – думка мого батька і для того, щоб нею керуватися, бракує тільки вашого схвалення. Я можу сподіватися, що честь тримати вашу руку під час перших двох танців на цьому невеличкому передбачуваному балу буде мені надано не в Рендоллзі, а в «Краун Інн»?

– В «Краун Інн»?!

– Саме так. Коли з вашого боку та з боку містера Вудхауса не буде заперечень – а я вірю, що їх не може бути – то мій батько сподівається, що його друзі виявлять люб'язність і зустрінуться з ним там. Там він може гарантувати їм кращі умови і прийом такий же щедрий, як і в Рендоллзі. Це його власна ідея. За умови вашої згоди місіс Вестон не бачить тут ніяких перешкод. Ми всі так вважаємо. Знаєте, ви були абсолютно праві! Десять пар у двох кімнатах у Рендоллзі – це просто нестерпно! Жахливо! Я весь час думав про те, що ви маєте рацію, та не здавався, бо з усієї сили намагався придумати хоч щось,тільки б вам до вподоби. Ну як заміна? Гарна, еге ж?… Ви згодні?… Сподіваюся, ви згодні?

– Мені здається, це план, проти якого ніхто не заперечуватиме, якщо проти нього не заперечують містер і місіс Вестон. Гадаю, це просто чудовий план; за себе можу сказати, мені він подобається надзвичайно. Це – єдине можливе поліпшення. Тату, правда ж це – прегарний задум?

Для того, щоб містер Вудхаус зрозумів усе і повністю, їй довелося вдатися до повтору і роз'яснення, після чого знадобилися подальші роз'яснення й умовляння, бо це був абсолютно новий план, і треба було зробити так, аби він мав привабливий вигляд.

Ні, це зовсім не схоже на поліпшення – план дуже поганий, набагато гірший, ніж попередній. Приміщення в заїжджих дворах завжди вологі й небезпечні для здоров'я, ніколи як слід не провітрюються і непридатні для проживання. Якщо їм заманулося танцювати, то краще хай танцюють у Рендоллзі. Ніколи в житті він не був усередині «Крауна», його хазяїв навіть в обличчя не знає. Ні в якому разі – це план дуже поганий! У «Краун Інн» вони застудяться гірше, ніж де-небудь.

– Я саме хотів зазначити, сер, – сказав Френк Черчілль, – що однією з переваг цього задуму є якраз невелика небезпека того, що хто-небудь із нас застудиться; у «Крауні» така небезпека є набагато меншою, ніж у Рендоллзі. Гадаю, ніхто не матиме підстав жалкувати з приводу такої переміни, хіба що містер Перрі.

– Добродію, – мовив містер Вудхаус дещо зопалу, – ви сильно помиляєтесь, припускаючи, що містер Перрі є саме такою особою. Він завжди виявляє надзвичайну турботу, коли хто-небудь із нас хворіє. Але я не розумію, чому самеприміщення в «Крауні» ви вважаєте безпечнішим, ніж будинок свого батька?

– Якраз через ту обставину, що воно є більшим, сер. У нас не буде жодної нагоди відчинити вікна – жодної за весь вечір. А як ви добре знаєте, сер, саме ця жахлива звичка відчиняти вікна і напускати холодного повітря на розпашілі тіла і призводить до нещастя.

– Відчиняти вікна?! Але ж, містере Черчілль, у Рендоллзі ніхто й гадки не матиме відчиняти вікна. Хіба ж хтось наважиться на таке безглуздя! Ніколи не чув про щось подібне. Танцювати з відчиненими вікнами! Певен, що ні ваш батько, ні місіс Вестон, тобто бідолашна міс Тейлор, ніколи на таке не підуть.

– Ой, не кажіть, сер! Якась легковажна молода особа ступить собі за портьєри та й підніме раму, і ніхто цього не помітить. Я сам часто бачив, як це робиться.

– Що ви кажете? Та невже?! Боже борони! Ніколи б не подумав. Але я рідко буваю в товаристві, і тому часто чую про речі, які мене просто вражають. Одначе раз так, то це міняє справу; можливо, коли доведеться все це обговорювати… а взагалі такі рішення треба ретельно зважувати. Такі питання не можна розв'язувати похапцем. Коли містер і місіс Вестон зроблять ласку і якось приїдуть сюди вранці, то ми зможемо про це поговорити і поміркувати, як бути.

– Але, на жаль, сер, часу в мене лишилося так мало…

– Слухайте-но! – втрутилась Емма. – Ще буде цілком достатньо часу, аби все обговорити. Спішити нікуди. Якщо вийде організувати танці в «Крауні», тату, то це дуже зручно для наших коней. Вони будуть близько від своєї конюшні.

– І дійсно, моя люба. Це надзвичайно важливо. Не те щоб Джеймс коли-небудь скаржився, але чому б не пожаліти коней, якщо є така можливість? От коли б іще я мав певність, що кімнати ретельно провітрять… а місіс Стоукс можна довіряти? Сумніваюсь. Я її не знаю навіть ув обличчя.

– Сер, я можу ручатися за подібні речі, тому що про них потурбується місіс Вестон. Місіс Вестон бере всю цю справу під свій контроль.

– Годі, тату! Тепер у тебе взагалі немає підстав турбуватися, бо наша люба місіс Вестон – то є сама ретельність і обережність. Хіба ти не пам'ятаєш, що сказав багато років тому містер Перрі, коли я хворіла на кір? «Якщо закутуванням міс Емми займатиметься міс Тейлор, то вам нічого боятися, сер». Я чула, як ти дуже часто згадував про це, щоб похвалити її!

– Так, істинна правда. Містер Перрі дійсно так говорив. Я ніколи про це не забуду. Бідолашна маленька Емма! Ти дуже важко переносила кір; тобто, ти б дуже важко його переносила, якби не велика турбота містера Перрі. Цілий тиждень приходив чотири рази на день. Він відразу ж сказав, що особливої небезпеки немає, і тим дуже нас утішив; але все одно кір – то є жахлива хвороба. Сподіваюсь, що коли, не доведи Господи, малюки бідолашної Ізабелли захворіють на кір, то вона неодмінно викличе Перрі.

– Наразі, – сказав Френк Черчілль, – мій батько і місіс Вестон перебувають у «Крауні», щоб оцінити можливості цього будинку. Я залишив їх там, а сам поспішив до Гартфілда, щоб якомога швидше почути вашу думку, сподіваючись при цьому, що мені вдасться переконати вас приєднатися до них і там же, на місці, висловити свої зауваження. Вони попрохали, щоб я вам так і передав. Для них обох було б радістю надзвичайною, якби я супроводив вас туди. Без вас вони не впораються як слід.

Емма була просто в захваті від запрошення на таку нараду; тож залишивши її батька обдумувати цю справу на самоті, двоє молодих людей відразу ж подалися до заїжджого двору «Кра-ун». Там були містер і місіс Вестон – дуже раді бачити її й отримати її схвалення, дуже заклопотані й дуже щасливі – кожне з них по-своєму: вона – трохи занепокоєна, він – цілком задоволений усім побаченим.

– Еммо, – сказала вона, – ці шпалери в гіршому, ніж я сподівалася, стані. Погляньте-но! У декотрих місцях вони жахливо брудні; а панелі – ще більш вицвілі та жалюгідніші, ніж я уявляла.

– Серце моє, ти надто прискіплива, – мовив її чоловік. – Яка різниця? При свічках усього цього не буде видно. При свічках все виглядатиме таким же чистим, як у Рендоллзі.

У цю мить дами обмінялися поглядами, що мали скоріш за все означати: «Куди вже тим чоловікам відрізнити брудне від чистого!», а джентльмени, мабуть, подумали: «Завжди в цих жінок якісь примхи та безпідставні побоювання!»

Однак виникла-таки одна несподівана заковика, від якої джентльмени не могли зневажливо відмахнутися. Вона стосувалася кімнати для вечері. Тоді, коли будувалося бальне приміщення, про вечері не йшлося; а єдиною прибудовою була невеличка суміжна картярня. Як же бути? Тепер ця картярня саме як картярня і знадобиться; якщо ж вони вчотирьох проголосують за зручне для них рішення про непотрібність карт, то чи не буде ця кімната все одно замалою для того, щоби в ній комфортно повечеряти? З цією метою можна було б використати іншу кімнату набагато більших розмірів, але вона містилася на іншому кінці будинку, і для того, щоб до неї потрапити, треба було пройти довгим і незручним коридором. Саме в цьому і полягала проблема. Місіс Вестон лякали протяги, що на них могли наразитися молоді люди в цьому коридорі; а Емму і джентльменів зовсім не влаштовувала перспектива штовханини під час вечері.

Містер Вестон запропонував скасувати звичну вечерю, натомість обмежившись сандвічами у маленькій кімнаті; але цю пропозицію зневажливо відкинули як недолугу. Одні лише танці, без перерви на вечерю, було проголошено ганебним зазіханням на права жінок і чоловіків; а місіс Вестон і слухати про це не хотіла. Натомість вона підійшла до вирішення проблеми з іншого боку і, вдивляючись у сумнівну кімнату, зазначила:

– Мені вона видається не такою вже й маленькою. До того ж, нас буде небагато.

А в цей час містер Вестон, рішуче вимірюючи довгими кроками коридор, вигукнув:

– Серденько моє, ти забагато говорила про надмірну довжину цього проходу. Та це ж просто не варта уваги дрібниця! А зі сходів немає щонайменшого протягу.

– Хотілося б знати, – мовила місіс Вестон, – яке розташування було б найбільше до вподоби нашим гостям. Нам слід прагнути догодити, по можливості, всім присутнім – от якби знати їхні побажання!

– Авжеж! – вигукнув Френк. – Саме так. Ви… Ви бажаєте знати, що подумають з цього приводу ваші сусіди. Треба впевнитися стосовно думки найповажніших з них, наприклад, Коулів. До речі, вони живуть недалеко. Може, мені сходити за ними? Чи за міс Бейтс? Вона мешкає ще ближче. І чому це міс Бейтс неодмінно гірше за інших мусить знатися на звичках решти запрошених? Гадаю, що нам слід провести ширшу нараду. Давайте я сходжу і попрохаю міс Бейтс приєднатися до нас.

– Якщо бажаєте – то будь ласка, – з деяким сумнівом мовила місіс Вестон, – раз вам здається, що від неї буде якась користь.

– Нічого слушного від міс Бейтс ви не почуєте, – сказала Емма. – Вона розсиплеться у висловах захвату і вдячності, але нічого путнього вам не скаже. Ваших запитань вона просто не почує. Я не бачу сенсу радитися з міс Бейтс.

– Але ж вона така кумедна, така смішна! Для мене насолода слухати, як міс Бейтс говорить. До того ж не потрібно приводити всю сім'ю.

Тут до них приєднався містер Вестон і, зачувши пропозицію, надав їй своє рішуче схвалення.

– Авжеж, Френк. Сходи і приведи міс Бейтс, і ми раз і назавжди вирішимо це питання. Я певен, що їй сподобається наш план, і я не знаю, хто краще за неї здатен продемонструвати нам, як треба позбуватися труднощів. Приведи міс Бейтс, а то ми починаємо ставати надто прискіпливими. Вона – ходячий посібник з мистецтва бути щасливою. Але приведи їх обох. Запроси їх обох.

– Обох, сер? Хіба зможе стара жінка…

– До чого тут стара жінка! Навпаки – молода жінка. Френку, якщо ти приведеш тітку без племінниці, то я вважатиму тебе телепнем.

– Перепрошую, сер. Я не відразу здогадався. Якщо бажаєте, то я, звичайно ж, спробую умовити їх прийти удвох.

І він побіг.

Ще задовго до того, як він з'явився знову, супроводжуючи низеньку, чепурненьку і рухливу міс Бейтс з її елегантною племінницею, місіс Вестон як добросерда жінка і добропорядна дружина оглянула коридор іще раз і вирішила, що приписувані йому раніше страхіття є зовсім не страхіттями, а так собі – не вартими уваги дурницями. Тож на цьому і настав кінець труднощам, пов'язаним із остаточним висновком. Усе інше, принаймні на словах, виглядало гладенько. Всі другорядні питання стосовно столів і стільців, освітлення та музики, чаювання та вечері якось розв'язалися самі собою чи були відкладені на потім як сущі дрібниці, з якими місіс Вестон і місіс Стоукс здатні будуть розібратися самі в будь-який час. Усі запрошені мали прибути неодмінно. Френк уже надіслав до Енскума листа з проханням затриматися на кілька днів довше призначених двох тижнів, і відповідь на це прохання неодмінно мала бути позитивною. Тож танці обіцяли бути просто захоплюючими!

І міс Бейтс, прибувши, найлюб'язнішим чином із цим погодилася. Як порадниця вона була не потрібна, але як схвалювальниця (роль набагато легша) – воістину незамінна. Її емоційне та безперебійне схвалення як усього плану, так і його деталей просто не могло не подобатися; тож наступні півгодини всі вони походжали туди-сюди поміж кімнатами: хтось висловлював зауваження, хтось до них прислухався, а всі разом – радісно втішалися наперед майбутніми подіями. Товариство розійшлося тільки тоді, коли герой очікуваного вечора заангажував Емму на перші два танці, а сама вона підслухала, як містер Вестон шепнув на вухо своїй дружині: «Серденько, він її запросив. Точно запросив. Я не сумнівався, що він це зробить!»