Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 34 страниц)

– Я впевнена, що доки мої брат та сестра будуть у нас, Гаррієт присвятить нам стільки свого часу, скільки зможе. Не сумніваюся, що їхні діти їй сподобаються. Ми дуже пишаємося дітьми, правда ж, тату? Цікаво, кого вона визнає за симпатичнішого – Генрі чи Джона?

– Авжеж, цікаво. Бідолашні малята, вони будуть такі раді приїхати. Знаєш, Гаррієт, їм дуже подобається бувати в Гартфілді.

– Ще б не подобалося, сер! Я впевнена, що нема тих, кому б це не подобалося.

– Генрі – гарний хлопчисько, але Джон – той дуже схожий на свою матусю. Генрі – старший, його нарекли на мою честь, а не на честь батька. Мабуть, для декого дивно, що старшому дали не батькове ім'я, але це Ізабелла наполягала, щоб його назвали Генрі, що – як на мене – було дуже мило з її боку. А який він кмітливий! Вони обидва надзвичайно розумні і такі цікаві. Можуть підійти до мого крісла і сказати: «Дідусю, дай мені шматок мотузки!», а якось Генрі попросив у мене ножа, та я відповів, що ножі виробляють лише для дідусів. Гадаю, їхній батько дуже часто поводиться з ними надто грубо.

– Він видається тобі грубим, – сказала Емма, – тому що сам ти – дуже лагідний; але коли б ти міг порівняти його з іншими татусями, то тобі так не здалося б. Він хоче, щоб його хлопці були активними та загартованими; і коли вони бешкетують, то час від часу зупиняє їх різким словом, але він – люблячий батько; певна річ, містер Джон Найтлі – ніжний і люблячий батько. Обидва сини від нього в захваті.

– А потім заходить їхній дядько і підкидає їх до стелі так, що аж страшно стає!

– Але їм це до вподоби, тату; ніщо інше не подобається їм так сильно. Вони такі раді цьому, що коли б не введене їхнім дядьком правило підкидати їх по черзі, то ніхто з них не захотів би поступатися.

– Ну не знаю. Я цього не розумію.

– Ми всі такі, тату. Одна половина людей не розуміє веселощів, до яких вдається друга половина.

Близько полудня, якраз коли дівчата збиралися розійтись і готуватися до звичного обіду, що починався о четвертій, знову з'явився герой цієї неповторної шаради. Гаррієт не витримала і відвернулася, але Емма не знітилась і зустріла його зі своєю звичайною усмішкою. Поглянувши йому в вічі, вона швидко побачила, що містер Елтон свідомий того, що здійснив перший крок, зробив перший хід; тепер же він прийшов подивитися, як лягли карти. Однак вигадана причина його приходу полягала в бажанні дізнатися, чи зможе товариство, що збереться ввечері у містера Вудхауса, обійтися без нього і чи необхідна буде його присутність у Гартфілді взагалі. Якщо необхідна, то йому доведеться відкласти всі інші справи, а якщо ні – то його приятель Коул так гаряче запрошував його на обід і так на цьому наполягав, що він пообіцяв йому прийти при нагоді.

Емма подякувала йому, але не могла допустити, щоб він розчарував через них свого друга: її батьку і так не бракувало партнерів для гри в робер. Містер Елтон повторив запитання – вона повторила відповідь; він був уже зібрався відкланятись і піти, як вона взяла зі столу аркуш і, повертаючи його, мовила:

– Ледь не забула! Ось шарада, котру ви так люб'язно нам залишили; дякую, що дали можливість із нею ознайомитися. Ми були від неї в такому захваті, що я навіть насмілилася записати її до збірки міс Сміт. Сподіваюся, ваш приятель не сприйме це хибно і не образиться. Певна річ, я переписала лише перші вісім рядків.

Містер Елтон був явно заскочений і не знав до пуття, що й казати. На його обличчі з'явився вираз непевності та сум'яття; він промимрив щось про «честь», поглянув на Емму і на Гаррієт, а потім – побачивши на столі відкритий альбом – узяв його до рук і почав уважно придивлятися. Намагаючись якось згладити ніяковість моменту, Емма всміхнулась і мовила:

– Мушу вибачитися перед вашим приятелем, але не варто робити настільки гарну шараду надбанням лише двох людей. Якщо він пише такі елегантні вірші, то мусить переконатись у схвальному ставленні до них кожної жінки.

– Скажу не сумніваючись, – відповів містер Елтон із чималою непевністю в голосі, – принаймні, якщо думки мого друга збігаються з моїми – я впевнений, що коли б мій приятель побачив таку честь, виявлену до його скромних рядків, яку бачу я, —із цими словами він знову поглянув на альбом і поклав його на стіл, – то він визнав би це за найвизначніший момент у його житті.

Після цієї промови він хутенько вийшов. І якраз вчасно, бо – попри всі його гарні і приємні риси – його промовам була притаманна певна помпезність, від якої Емму розбирав сміх. Вона вискочила, щоб сповна віддатися цьому бажанню, залишивши ніжні й піднесені радощі на долю Гаррієт.

Розділ 10

Хоч була вже середина грудня, погода ще дозволяла дівчатам робити більш-менш регулярні прогулянки. Якось одного ранку Еммі треба було відвідати з благодійною метою сім'ю бідних і хворих людей, яка мешкала недалеко від Гайбері.

Їхній шлях до цієї віддаленої хатинки пролягав по Церковному провулку, що впирався під прямим кутом у широку, хоча й неправильну за формою, головну вулицю містечка. На ній, як можна було здогадатись, і розташувалося благословенне житло містера Елтона. Спочатку треба було пройти повз декілька непоказних помешкань, і тільки потім відкривався пасторський дім. Це був старий і не надто добрий будинок, що височів за чверть милі від початку провулку і майже впритул підходив до дороги. Розташований він був невдало, але нинішній власник добряче його причепурив; так чи інакше, але дві подруги ніяк не могли пройти повз цей будинок, не стишивши ходи і не кинувши на нього зацікавлених поглядів. Реакція Емми була такою:

– Ось він який. Одного дня ти опинишся тут разом зі своїм альбомом для загадок.

А Гаррієт відреагувала таким чином:

– Леле, який чудовий будинок! І який красивий! А оті жовті штори так подобаються міс Неш!

– Я не часто буваю тут тепер, —сказала Емма, коли вони йшли повз житло містера Елтона, – але сподіваюсь, що згодому мене з'явиться можливість мало-помалу поближче познайомитися з усіма загорожами, воротами, ставочками та деревцями в цій частині Гайбері.

Як з'ясувалося, Гаррієт ніколи не доводилося бувати всередині пасторського будинку, і її прагнення зробити це було настільки сильним, що Емма, взявши до уваги зовнішні та приховані ознаки, могла розцінити таке прагнення – разом із готовністю містера Елтона вбачати в ній кмітливість розуму – як вияв любові.

– Треба щось придумати, – сказала вона. – Але жоден пристойний привід для відвідин не спадає мені на думку. Слуги, у якого можна було б дізнатися про його хазяїна, щось не видно; і ніякої записки мій батько містеру Елтону не передавав.

Вона замислилася, але нічого не змогла придумати. Жодна з них протягом кількох хвилин не вимовила ні слова. Потім знову заговорила Гаррієт:

– Мені так дивно, міс Вудхаус, що ви не вийшли заміж і не збираєтеся виходити! А ви ж така гарна!

Емма усміхнулася і відповіла:

– Гаррієт, того, що я гарна, – далеко недостатня спонука для мого одруження. Треба, щоб і мені видавалися гарними певні люди, принаймні один із них. І я не тільки не збираюся виходити заміж тепер,я маю мало бажання виходити заміж узагалі.

– Та годі вам – ви лише так кажете, але мені щось у це не віриться.

– Для того, щоб у мене з'явилася спокуса взяти шлюб, я мушу зустріти когось набагато достойнішого за тих, кого досі зустрічала. Про містера Елтона, – тут Емма похопилася, – не може бути й мови: особисто мене такі, як він, не цікавлять. Краще не спокушатися. Ліпшою я ніколи не стану. Якби довелося вийти заміж, це мені точно не сподобалося б.

– Боже правий! Так дивно чути таке від жінки!

– Я не маю тих спонук до заміжжя, що зазвичай притаманні більшості жінок. Коли трапиться так, що дійсно покохаю, то це буде зовсім інша річ! Але я ніколи нікого не кохала; це – не моє, це мені не властиве. Не думаю, що взагалі коли-небудь закохаюсь. А без любові – міняти таке становище, як моє, було б із мого боку великою дурістю. Багатство мені не потрібне; якесь заняття – також, становище в суспільстві в мене є: гадаю, мало хто із заміжніх жінок хоч наполовину є такою повноправною господинею в домі свого чоловіка, як я у Гартфілді. Жоден чоловік ніколи не поважатиме і не цінуватиме мене так, як мій тато; ніколи і ніде не буду я такою беззаперечно правою і такою бажаною, як у себе вдома.

– Щоб потім перетворитися на стару дівку, як міс Бейтс!

– Може, така перспектива і видається тобі жахливою, Гаррієт; але коли б я хоч на хвилину уявила собі, що коли-небудь уподібнюся міс Бейтс і стану такою ж, як вона – недалекою, самовдоволеною, балакучою, завжди усміхненою і занудливою, такою ж нерозбірливою і невибагливою, – і завжди готовою все про всіх розтеревенити, то я завтра ж вийшла б заміж. Але я впевнена, що з нею в мененіколи не буде ніякої схожості, крім безшлюбності.

– Але ж усе одно ви будете старою дівкою! А це так жахливо!

– Не переймайся, Гаррієт, я не буду нещасною старою дівкою, бо лише бідність робить безшлюбність відразливою в очах більшості пересічної публіки. Обмежена в коштах одинока жінка – оце і є та сміховинна, неприємна стара дівка, гідний об'єкт для кепкування малечі! Жінка ж із гарними статками завжди користується повагою і може бути такою ж розумною та приємною, як і будь-хто інший. І ця різниця не так уже й суперечить загальноприйнятим принципам добра і здорового глузду, як може здатися на перший погляд, бо сильна обмеженість у коштах зазвичай пригнічує розум і псує характер. Ті, хто ледве животіє, кому судилося жити у вузькому колі людей зазвичай дуже обмежених, як правило, бувають недалекими і недоброзичливими. Однак це не стосується міс Бейтс; а менівона не підходить тільки тому, що занадто добродушна і занадто дурноверха, хоча загалом вона всім подобається, незважаючи на свої безшлюбність і бідність. Злидні не зіпсували її розум і душу, це точно: я впевнена, що коли б вона мала один-єдиний шилінг, то охоче поділилася б половиною; вона нікому не чинить зла – а це вже багато вартує.

– Гаразд, але як бути вам?Яке заняття ви знайдете собі у старості?

– Наскільки я знаю себе, Гаррієт, у мене – активна і непосидюча вдача, до того ж я маю чималенький власний статок. Не думаю, що коли мені буде сорок чи п'ятдесят, то я матиму сильнішу потребу в якомусь занятті, ніж у двадцять один рік. Якісь незначні зміни, може, і відбудуться, але в зрілому віці – як і тепер – у своєму розпорядженні я матиму все те, чим жінки зазвичай займають свої очі, руки і розум. Якщо менше малюватиму, то почну більше читати; якщо облишу музику, то займусь килимцями. Стосовно ж справ сердечних, стосовно чоловіків, яким ми даруємо свою любов, то це дійсно є дуже вразливим місцем безшлюбності. Відсутність усього цього – великий недолік, котрий жінкам незаміжнім треба якось компенсувати. Але мені ця небезпека не загрожує, бо я опікуватимуся дітьми моєї сестри, яку дуже люблю. Скоріш за все, її дітей буде достатньо, щоби забезпечити всю ту гаму почуттів, яких потребує літня людина. Їх буде достатньо, щоб дати мені почуття страху і надії; і хоча моя любов до них буде слабшою за батьківську, вона краще відповідатиме моїм уявленням про душевний комфорт, ніж сліпа пристрасть. А мої племінники та племінниці! Я часто запрошуватиму до себе племінниць.

– А ви знаєте племінницю міс Бейтс? Власне, ви, мабуть, її сто разів бачили, та чи знайомі особисто?

– Аякже, певна річ. Її завжди нав'язливо представляють мені щоразу, коли вона буває у Гайбері. Між іншим, важко вигадати кращий засіб розчаруватись у племінниці. Сподіваюся, що з божою поміччю я – маючи всіх своїх Найтлі – не набридатиму, як міс Бейтс із своєю Джейн Ферфакс. Уже саме ім'я Джейн Ферфакс наганяє нудьгу. Кожен лист од неї перечитується по сто разів; її люб'язності на адресу всіх друзів повторюються без кінця, а якщо вона вряди-годи пришле своїй тітоньці викрійку корсажа або зв'яже для своєї бабусі пару підв'язок, то впродовж місяця тільки про це і чути. Я не бажаю Джейн Ферфакс нічого поганого, але вона наганяє на мене смертельну нудьгу.

Вони вже наближалися до хатини, і тому всі марні розмови було облишено. Емма була дуже співчутлива; вона особисто допомагала злидарям у їх убозтві як увагою, добротою, порадою і терплячістю, так і власним гаманцем. Вона добре зналася на їх звичках, враховувала їхню неосвіченість і спокуси, що їх терзали, не мала романтичних ілюзій стосовно наявності якихось непересічних чеснот у тих, на кого освіта вплинула так мало; з готовністю і симпатією переймалася їхніми бідами; у свою допомогу вона вкладала і душу, і розум, і добру волю. Сьогодні вона прийшла відвідати людей, які були і бідні, і хворі. Пробувши в хатині стільки, скільки було необхідно для того, щоб допомогти добрим словом та порадою, вона вийшла звідти з таким враженням від побаченого, що не проминула сказати Гаррієт, коли вони віддалялися від будинку:

– Отакі сцени, Гаррієт, ідуть на користь. У порівнянні з ними все інше видається таким дріб'язковим! У мене зараз таке відчуття, що до кінця сьогоднішнього дня я не здатна буду думати ні про що інше, як про цих бідолах; однак хто знає, настільки швидко все це може зникнути з моєї голови?

– Істинна правда, – мовила Гаррієт. – Бідолахи! Тільки вони і йдуть на думку.

– Усе ж мені здається, що це враження не зникне так скоро, – сказала Емма, минаючи невисоку загорожу і знову стаючи на хиткий підніжок, що ним закінчувалася вузька і слизька стежина, яка вела до провулку через садок біля хати. – Гадаю, що зовсім не скоро, – повторила вона і зупинилась, аби ще раз поглянути на гнітюче злиденний зовнішній вигляд цієї хижки і пригадати ще більш гнітючу злиденність усередині її.

– Так, звісно, не скоро, – мовила її супутниця.

Вони попрямували провулком. Далі був некрутий заворот, і коли вони його минули, то відразу ж побачили містера Елтона, причому так несподівано і близько, що Емма тільки і встигла сказати:

– Дивись, Гаррієт, а ось і зовсім неочікуване випробування твердості наших добрих намірів. Що ж, сподіваюсь, – це було сказано з посмішкою, – можна припустити, що коли співчуття додало страждальцям завзяття і принесло їм полегшення, то таким чином воно зробило все те, що має дійсно важливе значення. Якщо ми співчуваємо нещасним, то досить зробити для них усе, що можемо. Решта – це просто пустопорожня жалість, якою ми марно терзатимемо наші душі.

Ледь Гаррієт устигла мовити у відповідь: «Авжеж, певна річ», – як вищезгаданий джентльмен порівнявся з ними. Однак першою темою розмови стали нужденність та страждання сім'ї злидарів. Містер Елтон якраз збирався туди зайти. Тепер же він міг відкласти свій візит; але вони мали дуже цікаву розмову про те, чим можна допомогти і чим слід допомогти. Потім містер Елтон пішов разом із ними.

«Зустріч під час такої благородної місії, – подумала Емма, – спільна участь у благодійній справі – це значно посилить любов у кожному з них. Я не здивуюсь, якщо результатом стане освідчення в коханні. Якби мене тут не було, це неодмінно сталося б сьогодні. Шкода, що я з ними, а не в іншому місці».

Бажаючи відійти якомога далі від Гаррієт і містера Елтона, вона незабаром залишила їх удвох на дорозі і перейшла на вузеньку стежку, що тяглася узвишшям уздовж провулку. Але не минуло і двох хвилин, як Емма помітила, що звичка Гаррієт від когось залежати і когось наслідувати змушує її йти слідом за нею і що вони невдовзі знову опиняться поруч. Такий поворот подій Емму не влаштовував, і вона негайно ж зупинилася щоб нібито перешнурувати свій полуботок. Нахилившись над ним і повністю перегородивши стежину, Емма попрохала парочку мати люб'язність іти собі далі, вона ж вирушить слідом за півхвилини. Так вони і вчинили; коли ж вона визнала за доречне покінчити зі шнуруванням, їй поталанило, і вона змогла затриматися ще раз, бо її перестріло дитинча з хатини, де вона щойно була. Згідно з наказом, ця маленька дівчинка прямувала з глечиком у руках до Гартфілда за супом. Іти поруч із дівчинкою, розмовляти з нею і розпитувати її було справою абсолютно природною, тобто було б справою абсолютно природною, коли б Емма діяла без жодного наміру. Таким чином вона змогла триматися на відстані від своїх супутників, не змушуючи їх чекати себе. Однак, сама того не бажаючи, вона поволі наздогнала їх, бо дитинча крокувало швидко, а Гаррієт із містером Елтоном – повільно. Еммі тим більше не хотілося цього робити, тому що вони з цікавістю розмовляли. Містер Елтон говорив пожвавленим тоном, Гаррієт задоволено слухала. Емма пропустила дівчинку вперед і почала міркувати, як би їй іще раз затриматися, але тут вони обоє озирнулись, і їй довелося їх наздогнати.

Містер Елтон усе ще говорив, продовжуючи розповідь про якусь цікаву подробицю; Емма ж пережила певне розчарування, коли виявилося, що він усього лише описував своїй прекрасній супутниці вчорашню вечірку в свого приятеля Коула, і що вона прийшла якраз вчасно, щоб послухати про сири – стілтон та уїлтшир, масло, селеру, бурячки та десерт.

«Ця розмова, звичайно ж, незабаром скінчилася б обговоренням чогось суттєвішого, – промайнула у неї втішна думка, – для закоханих будь-яка тема є цікавою і будь-яка тема служитиме прелюдією до висловлення того, що зберігається в серці. Як жаль, що я не затрималася довше!»

Вони мовчки йшли далі, поки не показалася загорожа будинку, де мешкав священик. Раптом в Емми виникло рішуче бажання зробити так, аби Гаррієт хоч під якимось приводом потрапила до помешкання, і для цього вона вдала, що із її полуботком знову трапилося щось серйозне. Це ще раз дало їй змогу затриматися начебто для того, щоб його полагодити. Вона швиденько обірвала шнурок і спритно викинула в рівчак, після чого мала всі підстави благати своїх попутників зупинитися, оскільки вона неспроможна виправити становище і хоч якось дійти додому.

– Відірвався шнурок, – сказала вона, – і я не знаю, як мені бути. Вибачте, що я виявилася такою морочливою попутницею, але, сподіваюсь, я не завжди матиму стільки клопоту із взуттям. Містере Елтон, я змушена просити дозволу зайти до вас у будинок і роздобути у вашої економки шматок стрічки чи якоїсь мотузки або щось таке, щоб не спадав полуботок.

Почувши таке, містер Елтон весь засяяв од щастя; із надзвичайною запобігливістю та люб'язністю він завів їх у свій будинок і намагався подати все якнайкраще. Він показав їм якраз ту кімнату, де в основному і мешкав; її вікна виходили на вулицю. З нею безпосередньо сполучалася ще одна кімната; двері між ними були відчинені, і Емма зайшла туди разом з економкою, щоб та їй якнайліпшим чином допомогла. Емма вирішила не зачиняти дверей, лишити, як і були, але вона не мала ніяких сумнівів, що містер Елтон їх зачинить. Однак він цього не зробив, і двері так і залишилися напіввідчиненими. Втягнувши економку в безкінечні розмови, вона сподівалася, що тим часом молодий священик матиме змогу поговорити в сусідній кімнаті на тему, котра хвилювала його серце. Минуло десять хвилин, але вона не почула нічого, крім власного голосу. Тягнути час уже не було сенсу. Тож їй довелося припинити розмови і з'явитись у кімнаті.

Закохані стояли разом біля одного з вікон. Вони сприймалися вкрай оптимістично, і якусь мить Емма торжествувала, що її задум увінчався успіхом. Але вона помилилася: містер Елтон так і не розпочав розмову по суті. Він був надзвичайно люб'язний та чарівливий і розповів Гаррієт, що, побачивши, як вони проходять повз його будинок, навмисне вирішив піти слідом; потім тривалий вияви галантності і малозначні натяки, але нічого серйозного сказано так і не було.

«Обережний, дуже обережний, – подумала Емма, – він просувається вперед дюйм за дюймом і не ризикне нічим, доки не пересвідчиться, що успіх гарантовано».

І хоча її хитромудрі плани поки що не досягли кінцевої мети, вона лестила собі тим, що цей випадок явно зробив чималу приємність обом закоханим і неодмінно спричинить визначну подію.

Розділ 11

Тепер необхідно було дати містеру Елтону змогу чинити на власний розсуд. Емма вже просто фізично не могла опікуватися його щастям чи пришвидшувати його дії. Приїзд родини її сестри був уже не за горами, і тому спочатку подумки, а потім реально він став об'єктом її першочергової уваги. Протягом тих десяти днів, що Ізабелла з чоловіком і дітьми збиралися провести в Гартфілді, навряд чи можна було розраховувати – та вона й сама не розраховувала – на якесь сприяння двом закоханим, крім надання нечастої і випадкової допомоги. А втім, вони і самі могли пришвидшити події, якби захотіли; Гаррієт і містер Елтон мусили довести справу до розв'язки так чи інакше, незалежно від їхнього бажання. Емма вже не збиралася витрачати на них свій час. Є такі люди, для яких чим більше робиш, тим менше вони самі бажають щось зробити для себе.

Містер Джон Найтлі та його дружина довше, ніж зазвичай, не були в Саррі, і тому їхній приїзд викликав підвищений інтерес. Із часу одруження і аж до цього року кожна з їхніх тривалих відпусток розподілялася між Гартфілдом і Донвелл-Еббі, але цієї осені весь відпочинок було присвячено морським купанням дітей. Тому їхні родичі в Саррі не спілкувалися з ними як слід уже багато місяців, а містер Вудхаус їх узагалі не бачив, бо його не можна було вмовити їхати в такі далекі краї, як Лондон, навіть заради бідолашної Ізабелли. Тож тепер він радісно, але надзвичайно схвильовано і з деяким острахом, очікував на їхні короткі відвідини.

Містер Вудхаус дуже переймався тими тяжкими випробуваннями, котрих мала зазнати його дочка у зв'язку з поїздкою, але зовсім не думав про труднощі, які випадуть на долю його кучера і коней, що мусили перевозити частину гостей другу половину шляху. Однак усі переживання були марними: останні шістнадцять миль були подолані без проблем, і містер Найтлі з дружиною, п'ятьма дітьми та необхідною кількістю няньок – усі дісталися до Гартфілда цілими й неушкодженими. Товкотнеча і радість од їхнього приїзду, велика кількість людей, з котрими треба було розмовляти, яких треба було вітати, підбадьорювати і розміщувати в різних місцях і всіляко влаштовувати, спричинилися до такого шуму і сум'яття, що нерви містера Вудхауса витримали їх лише в цьому і ні в якому іншому випадку, а якби цей гармидер тривав довше, то вони здали б усе одно. Але місіс Найтлі настільки поважала звичаї Гартфілда і почуття свого батька, що, незважаючи на свою материнську турботу про негайне задоволення потреб своїх улюбленців, про якнайскоріше і невідкладне забезпечення їм належної свободи дій і необхідного догляду, про сон, розваги і всі ті їжу та напої, яких тільки вони могли забажати, ніколи не допускала, щоб діти подовгу йому набридали особисто чи під виглядом тієї метушливої опіки, якої вони потребували.

Місіс Найтлі являла собою гарненьку елегантну жіночку з тихими і лагідними манерами та вдачею, що була надзвичайно приязною та емоційною. Вірна дружина і любляча мати, вона цілком була поглинута родинними турботами, а свого батька і сестру любила ніжною любов'ю, сильнішими за яку були тільки її почуття до чоловіка і дітей. Ні в сестрі, ні в батькові вона не вбачала ніяких вад. Це була жінка, що не вирізнялася особливим розумом чи метикуватістю; нагадуючи в цьому свого батька, вона також великою мірою успадкувала його статуру. Сама маючи слабке здоров'я, вона надміру переймалася здоров'ям власних дітей, всього боялася та часто нервувала і ставилася до свого міського лікаря містера Вінгфілда так само шанобливо, як і її татусь – до містера Перрі. Крім того, вони були схожі загальною доброзичливістю своїх характерів і розвинутою звичкою міцно триматися всіх своїх давніх знайомих.

Містер Джон Найтлі був високий і дуже розумний чоловік шляхетного вигляду. У своїй професії він робив успіхи, і кар'єра його йшла вгору; у приватному житті це був поважний сім'янин і домосід, але його стримані манери не всім були до вподоби; до того ж інколи він перебував у настрої не дуже гарному. Він не був людиною кепської вдачі, бо не настільки часто безпричинно злився, щоб заслужити таку репутацію, але характер мав далеко не бездоганний. А при такій безмежно люблячій дружині притаманні його характеру вади просто не могли не поглибитися. Надзвичайна лагідність її вдачі псувала вдачу його власну. Він мав ті ясність і кмітливість розуму, яких бракувало їй, і часом міг чинити неввічливо або навіть грубо. Красуня своячка його недолюблювала. Жодна його вада не проминула повз її увагу. Вона швидко відчувала ті дрібні образи, які він завдавав Ізабеллі і які сама Ізабелла відчути була нездатна. Може, Емма і не була б такою прискіпливою, якби в його манерах проступало більше улесливості стосовно неї самої, але тут він поводився як спокійний та доброзичливий зять і друг – без похвал та сліпої емоційності. Однак ніякі компліменти на її адресу не змогли б приховати від неї його найбільшого, як їй вважалося, недоліку, котрий інколи давався взнаки, – браку пошани та поблажливості до її батька. Тут Джону Найтлі не завжди вистачало необхідної терплячості. Притаманні містеру Вудхаусу дивацтва та метушливість викликали інколи з його боку цілком зрозумілий протест або різку репліку, котрі – попри свою обґрунтованість – були абсолютно зайвими. Це траплялося нечасто, бо насправді містер Джон Найтлі дуже поважав свого тестя і віддавав йому належне; але як на Емму – занадто часто, бо навіть коли все миналося благополучно, то однаково доводилося з болісним острахом зважати на можливий спалах емоцій. Проте початок кожних відвідин супроводжувався висловлюванням лише найтепліших почуттів, а оскільки цей візит з необхідності мав бути дуже нетривалим, то можна було сподіватися, що він пройде в атмосфері нічим не затьмареної сердечності. Не встигли вони всістись і розташуватись, як містер Вудхаус, меланхолійно похитавши головою і невесело зітхнувши, привернув увагу своєї доньки до сумної переміни, що сталась у Гартфілді відтоді, як вона була тут востаннє.

– Ах, люба моя, – сказав він, – бідолашна міс Тейлор – це дуже сумна історія!

– О так, сер, – швидко відгукнулася вона зі співчуттям у голосі, – вам, напевне, так погано без неї! І любій Еммі також! Воістину жахлива втрата для вас обох! Я так переживала за вас. Я і уявити собі не могла, як же ви зможете без неї обійтися. Це дійсно сумна переміна. Але сподіваюсь, сер, що вона почувається досить добре.

– Досить добре, люба моя, сподіваюсь, що досить добре. Мені відомо, що їй непогано на новому місці.

Тут містер Джон Найтлі тихо спитав Емму, чи є якісь сумніви стосовно клімату в Рендоллзі.

– Що ви, ні! Абсолютно ніяких. Ніколи в житті я не бачила, щоб місіс Вестон мала такий гарний вигляд, ніколи. Тато лише висловлює особистий жаль.

– Що робить честь їм обом, – почулася люб'язна відповідь.

– А ви досить часто бачитеся з нею, сер? – сумно запитала Ізабелла в тон своєму батечку.

Містер Вудхаус засумнівався.

– Далеко не так часто, моя люба, як мені хотілося б.

– Годі, тату! З того часу, як вони побралися, ми не бачили їх аж один день. Уранці або ввечері кожного дня, окрім одного, ми бачилися з місіс Вестон чи з містером Вестоном (а в основному – з обома) в Рендоллзі або тут, а найчастіше – як ти, Ізабелло, можеш здогадатися – ми бачилися з ними тут. Вони дуже радо роблять нам візити. А містер Вестон – так само радо, як і місіс Вестон. Тату, говорячи таким меланхолійним тоном, ти можеш створити в Ізабелли хибне враження про всіх нас. Ніхто не мусить сумніватися, що за міс Тейлор треба сумувати, але ніхто не мусить також сумніватися, що містер і місіс Вестон дійсно не дають нам сумувати за нею так, як ми побоювались, і це – істинна правда.

– Як тому і слід бути, – сказав містер Джон Найтлі, – і як, сподіваюся, воно і було, судячи з ваших листів. Її прагнення виявляти до вас увагу не підлягає сумніву, а оскільки містер Вестон є людиною незайнятою і товариською, то це полегшує справу. Кохана, я тобі завжди говорив, що ніколи не розділяв ваших побоювань стосовно тих негативних наслідків, до яких спричиниться ця переміна в Гартфілді; сподіваюсь, тепер ти задоволена, після того як отримала підтвердження цього з боку Емми.

– Так, певна річ, – мовив містер Вудхаус, – я, звичайно ж, не можу заперечувати, що місіс Вестон, бідолашна місіс Вестон, дійсно буває у нас досить часто – одначе, вона завжди мусить повертатися додому.

– Якби вона не поверталася, то це було б дуже негарно по відношенню до містера Вестона, тату. Ти зовсім забув про бідолашного містера Вестона.

– Я теж гадаю, – доброзичливо мовив Джон Найтлі, – що певні права містер Вестон все ж таки має. Ми з вами, Еммо, наважимося взяти сторону бідолашного чоловіка. Оскільки я – одружений чоловік, а ви – жінка незаміжня, то з однаковою готовністю зможемо визнати за ним певні права. Що ж до Ізабелли, то вона у шлюбі достатньо давно, щоб належно оцінити ті його переваги, що дають можливість якомога довше обходитися без усіх містерів Вестонів разом узятих.

– Я, мій любий? – вигукнула його дружина, почувши і зрозумівши лише частину сказаного. – Ти про мене говориш? Не сумніваюся, що нема і бути не може більшої прихильниці шлюбу, ніж я; і коли б не та злощасна необхідність полишити Гартфілд, то я неодмінно вважала б міс Тейлор найщасливішою жінкою у світі. Стосовно ж зневаги до прав містера Вестона, пречудового містера Вестона, то, гадаю, що він заслуговує на всіляку повагу. На мою думку, мало є людей із характером кращим, ніж у нього. Тут із ним зрівнятися можуть лише ти і твій брат. Я ніколи не забуду, як він запускав для Генрі повітряного змія в отой вітряний день минулого Великодня, а після того, як у вересні минулого року о дванадцятій годині ночі спеціально написав записку, щоб запевнити мене у відсутності скарлатини у Кобемі, я переконалася, що немає у світі більш чуйного серця і людини кращої, ніж він. Хіба що тільки міс Тейлор могла заслужити такого чоловіка, як містер Вестон.

– А як там його нащадок? – запитав Джон Найтлі. – Він приїздив сюди з нагоди шлюбу свого батька чи ні?

– Іще не приїздив, – відповіла Емма. – Усі так чекали на його прибуття незабаром після одруження, але сподівання так і лишилися сподіваннями; а останнім часом я про нього не чула нічого.

– А ти розкажи їм про листа, люба моя, – сказав Еммин батько. – Він написав бідолашній місіс Вестон вітального листа, між іншим – дуже доречного і прекрасного листа. Вона показувала його мені. Дуже добре, що він його написав. Важко сказати, чи додумався до цього сам, чи хтось підказав йому це зробити. Він іще зовсім молодий, і може, його дядько…

– Мій любий тату, йому вже двадцять три роки. Ти забуваєш, що час плине швидко.