Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

Розділ 15

Цей лист знайшов-таки стежку до Емминих почуттів. Як і передбачала місіс Вестон, вона змушена була поцінувати його належним чином усупереч своєму твердому початковому наміру вчинити навпаки. Коли Емма дійшла до того місця, де згадувалось її ім'я, вона від листа очей не могла відірвати; кожен рядок, що стосувався неї, викликав інтерес, і майже кожен – викликав приємні почуття; а коли ця привабливість зникла, то тема листа все одно зберігала свою привабливість завдяки поверненню колишньої поваги до його автора, а також завдяки тому інтересу, який у той момент мала для неї будь-яка розповідь про кохання. Емма жодного разу не зупинилася, доки не прочитала все, і хоча неможливо було позбутися враження його неправоти, виявилося, що він був менш неправий, ніж їй здавалося раніше, – він теж страждав, дуже жалкував; він був такий вдячний місіс Вестон, так сильно кохав міс Ферфакс і сам почувався таким щасливим, що до нього не можна було ставитися суворо; і якби він зараз увійшов у кімнату, то вона б потисла йому руку з такою ж щирою симпатією, як і раніше.

Еммі так сподобався лист, що коли знову прийшов містер Найтлі, то вона попрохала, щоб він прочитав його. Вона не сумнівалась у бажанні місіс Вестон, аби цей лист прочитали якомога більше людей, особливо тих, що, як і містер Найтлі, дуже несхвально ставилися до поведінки Френка Черчілля.

– Я з приємністю перегляну його, – сказав він, – але він видається таким довгим. Увечері я візьму його з собою додому.

Але так не годилося, тому що ввечері збирався зайти містер Вестон, із яким вона мала цього листа повернути.

– Я б із більшим задоволенням поговорив із вами, ніж витрачав час на цей лист, – відповів він, – але якщо йдеться про справедливість, то доведеться це зробити.

І він почав – однак майже відразу зупинився і сказав:

– Еммо, якби мені запропонували прочитати один із листів цього джентльмена до його мачухи кілька місяців тому, то я б не поставився до цього з такою байдужістю, як зараз.

Він мовчки прочитав ще трохи, а потім із посмішкою зазначив:

– Гм! Які витончені компліменти на початку листа! Однак це його манера; стиль однієї людини не мусить бути правилом для іншої. Не будемо судити суворо. – Трохи згодом він додав: – Для мене було б цілком природним, якби, читаючи листа, я вголос висловлював своє враження. Завдяки цьому я почувався, що я поруч з вами. Це не займе багато часу, але якщо ви не хочете…

– Зовсім ні. Я хочу, щоб саме так ви і робили.

Містер Найтлі повернувся до читання уже з більшим завзяттям.

– Тут він явно верзе дурниці, – мовив він, – стосовно спокуси. Він знає, що неправий, і не може навести ніяких раціональних аргументів. Погано. Йому не слід було вдаватися до заручин. «Схильність мого батька» – до свого батька він явно несправедливий. Життєрадісна вдача містера Вестона була благословенням, що допомагало йому в усіх його чесних та гідних поваги вчинках; і містер Вестон самдосяг того добробуту, котрим він нині втішається. А це – правда; він дійсно не приїздив, доки тут не з'явилася міс Ферфакс.

– А я не забула, – нагадала Емма, – які впевнені ви були, що він приїхав би, якби захотів. Ви елегантно про це замовчали, але ви були абсолютно праві.

– Я не був безпристрасним у своїх судженнях, Еммо, проте гадаю, що коли б навіть справа не стосувалася вас, я все одно не йняв би йому віри.

Коли містер Найтлі дійшов до того місця, де йшлося про міс Вудхаус, йому довелося прочитати все це вголос – усе, що стосувалось її; то з посмішкою, то з виразним поглядом, то хитаючи головою, то зі словом згоди чи незгоди чи просто з висловленням свого кохання – як того вимагала тема листа; однак потім, спокійно поміркувавши, зробив отакий серйозний висновок:

– А це – дуже погано, хоча могло бути й гірше. Він грав у вкрай небезпечну гру. Йому просто поталанило, що все так вдало для нього скінчилось, інакше йому б не простили. Не йому судити про своє поводження з вами. Схильний завжди йти на поводу в своїх бажань, не цікавлячись при цьому нічим, окрім власної вигоди. Йому здалося, що ви проникли в його таємницю. Цілком природно! Його власна голова так забита інтриганством, що він ладен запідозрити його в інших. Таємничість, хитрощі – як вони спотворюють стосунки між людьми! Моя люба Еммо, хіба ж не слугує все це вагомим підтвердженням краси тієї правдивості та щирості, що притаманна нашим стосункам?

Емма погодилася з цим, а рум'янцю, що з'явився в неї при згадці про Гаррієт, жодного щирого пояснення вона надати не могла.

– Що ж, продовжуйте, – мовила вона.

Так він і зробив, але невдовзі знову зупинивсь і сказав:

– Ага, фортепіано! Це був вчинок дуже і дуже молодого чоловіка, надто молодого, аби збагнути, що викликані ним незручності не набагато перевищуватимуть задоволення. Це просто якесь хлопчаче дивацтво! Не уявляю, як чоловік на знак своєї симпатії до жінки може дарувати їй те, без чого вона прекрасно може обійтись; а він же знав, що вона б запобігла такому подарунку, якби могла.

Після цього містер Найтлі деякий час читав, не відриваючись. Визнання Френком Черчіллем своєї поведінки ганебною було першим, що викликало коментар ширший за побіжну фразу.

– Цілком з вами згоден, шановний добродію, – зазначив він. – Ви дійсно поводилися ганебно. Тут ніде правди діти. – А прочитавши наступне місце, де йшлося про причину їхньої сварки і про те, як Френк Черчілль уперто намагався діяти всупереч притаманному Джейн Ферфакс почуттю справедливості, він надовго відірвався від листа і сказав: – А це вже дійсно погано. Заради свого блага він завів її у вкрай важку і бентежну ситуацію і в першу чергу мав турбуватися про те, щоб убезпечити її від непотрібних страждань. При листуванні їй, напевне, доводилося долати більше перешкод, ніж йому. Він мав із повагою ставитися навіть до безпідставних побоювань, якщо були й такі; але всі її побоювання були виправданими. Ми мусимо зважати на її єдину помилку й пам'ятати, що, схибивши і погодившись на заручини, вона змушена була потерпати від постійних негараздів.

Емма знала, що незабаром містер Найтлі дійде до того місця, де йшлося про пікнік на Бокс-хілл, і тому все більше й більше нервувала. Її власна поведінка під час вилазки була такою огидною! їй було дуже соромно, вона побоювалася його погляду. Однак він прочитав усе це спокійно, уважно і без жодної ремарки; тільки одного разу він швидко поглянув на неї і відразу ж одвів погляд, боячись завдати їй прикрості, – здавалося, що про події на Бокс-хілл забуто.

– Наші добрі друзі Елтони – люди напрочуд делікатні, нема що й казати, – таким було його наступне зауваження. – Тут його цілком можна зрозуміти. Як! Фактично вирішила повністю з ним порвати?! Їй здалося, що заручення є джерелом страждань і каяття для них обох – вона розірвала його. Тепер видно, що вона прекрасно усвідомлювала, наскільки огидно він поводився! Та він же просто…

– Заждіть, заждіть, читайте далі. Ви скоро побачите, як сильно він страждав.

– Авжеж, страждав, – холодно зазначив містер Найтлі, знову заходившись читати листа. – Смоллрідж?! Що це означає? До чого все це?!

– Вона зголосилася працювати гувернанткою дітей місіс Смоллрідж – близької подруги місіс Елтон; вона живе поблизу Кленового Гаю; до речі, цікаво, як місіс Елтон сприйняла неприємну новину?

– Моя люба Еммо, не кажіть нічого, якщо хочете, щоб я дочитав листа, – навіть про місіс Елтон. Залишилася лише одна сторінка. Ну і листи в цього добродія!

– Хотілося, щоб ви прочитали листа якщо не зі співчуттям, то принаймні з більшою доброзичливістю до нього.

– А тут якраз ідеться про співчуття. Схоже, що він дійсно страждав, коли побачив, яка вона хвора. Звичайно ж, я не сумніваюся, що він любить її. «Дорожчі одне одному, ніж будь-коли». Сподіваюся, що він іще довго усвідомлюватиме важливість і цінність їхнього примирення. На подяки він щедрий, нічого не скажеш: тисячі і мільйони подяк. «Щасливіший, ніж заслуговую» – тут він дійсно правий. «Міс Вудхаус називає мене улюбленцем долі». А міс Вудхаус дійсно так казала? Чудове закінчення – хух, лист прочитано. Чи й не улюбленець долі! Ви і справді його так назвали?

– Здається, що ви менше задоволені цим листом, ніж я, але все ж ви мусите – принаймні, я так сподіваюся, – прочитавши його, змінити на краще своє ставлення до Френка Черчілля. Маю надію, що лист цьому посприяв.

– Звісно, посприяв. Так, він має великі вади, вади, спричинені нерозважливістю та бездумністю, і я повністю поділяю його думку про те, що він є щасливішим, ніж заслуговує, але оскільки його почуття до міс Ферфакс не викликають сумнівів і оскільки, як можна сподіватися, незабаром він матиме щастя завжди бути поруч із нею, то я схильний вірити, що характер його поліпшиться, перейнявши з її характеру ті твердість і принциповість, яких йому бракує. А тепер я хотів би поговорити з вами про дещо інше. Наразі мене настільки хвилюють інтереси іншої людини, що мені більше ніколи займатися Френком Черчіллем. Еммо, відтоді, як я залишив вас сьогодні вранці, мій розум був постійно зайнятий цією проблемою.

Далі було обговорення цієї проблеми: містер Найтлі говорив простою, позбавленою афектації, шляхетною мовою, незважаючи на те, що говорив він із жінкою, яку кохав. Йшлося про те, як йому пропонувати їй заміжжя, не завдавши при цьому шкоди комфорту і спокою її батька. При перших же його словах Емма уже мала готову відповідь. Доки живий її любий тато, будь-яка зміна становища буде для неї неможливою. Вона його ніколи не покине. Однак лише частинаїї відповіді була зустрінута схвально. Неможливість полишення містера Вудхауса містер Найтлі усвідомлював так само добре, як і Емма; але він не міг погодитися з неприпустимістю будь-яких інших змін. Він продумав усе це надзвичайно ретельно і глибоко. Спочатку він сподівався умовити містера Вудхауса перебратися до Донвелла; спочатку йому хотілося вірити в можливість такого варіанту, але його знання характеру містера Вудхауса не дозволило йому довго обманюватися з цього приводу, і тепер він висловив переконання, що така «пересадка» створить ризик для його комфорту – і навіть для життя, що було зовсім неприпустимим. Забрати містера Вудхауса із Гартфілда?! Ні-ні, він зрозумів, що цього робити не слід. Натомість у нього виник інший план, і він сподівається, що його люба Емма у жодному відношенні не заперечуватиме проти нього. Цей план полягав у тому, щоб його прийняли в Гартфілді: якщо щастя її батька – а може, навіть і його життя – потребує, щоб її домівкою залишався Гартфілд, то нехай же Гартфілд стане домівкою і для нього.

Емма теж уже мала певні побіжні думки про те, як би їм усім перебратися до Донвелла. Як і містер Найтлі, вона також обдумувала такий план і відкинула його, але викладена ним альтернатива на думку їй не спадала. Вона добре усвідомлювала, на що він іде. Вона розуміла, що, покидаючи Донвелл, він буде змушений пожертвувати значною долею своїх звичок і незалежності в проводженні часу; йому непросто, дуже непросто буде жити завжди поруч із її батьком, та ще й у чужому домі. Вона обіцяла подумати про це і радила йому теж подумати ще раз; але він був твердо переконаний, що ніякі подальші роздуми не змінять його бажань чи його думки з цього приводу. Містер Найтлі запевнив її, що він уже мав нагоду довго і розважливо про це поміркувати цілий ранок, коли, йдучи від Вільяма Ларкінса, залишився наодинці зі своїми думками.

– Ой, здається, залишилася ще одна нерозв'язана проблема, – скрикнула Емма. – Я певна, що це не сподобається Вільяму Ларкінсу. Перш ніж робити мені пропозицію, треба було спитатися його дозволу.

Однак вона обіцяла про це подумати і майже запевнила його, що результатом цих роздумів буде висновок про надзвичайну доцільність цього плану.

Цікаво, що Емму, коли вона з різних точок зору розглядала нову ситуацію з Донвелл-Еббі, жодного разу не вразила думка про ту шкоду, якої зазнає її племінник Генрі, чиї права як спадкоємця вона раніше так ревно оберігала. Як би вона не переймалася тепер можливими наслідками для бідолашного хлопчика, все одно не могла тепер не думати про це із задерикувато-нахабною посмішкою, з подивом виявивши справжню причину того несамовитого несприйняття можливості одруження містера Найтлі з Джейн Ферфакс (чи з ким завгодно), котре вона раніше пояснювала своїми приязними почуттями як сестри і як тітки.

Стосовно ж його плану – одружитись і жити разом у Гартфілді, то чим більше вона про нього міркувала, то тим більше він їй подобався. Незручності, які цей план завдавав містеру Найтлі, наче зменшилися, переваги ж, які отримувала вона, – зросли, а їхня спільна вигода переважала будь-яку ваду. Яке це щастя – мати поруч такого друга в часи бентежності й печалі! Такого помічника у виконанні всіх тих обов'язків і у всіх тих турботах, яким час тільки додаватиме смутку!

Вона б почувалася безмежно щасливою, якби не бідолашна Гаррієт; тут кожна її радість, здавалося, лише збільшувала страждання її подруги, котрій, може, навіть доведеться тепер забути про Гартфілд. Ті чарівні вечори в сімейному колі, які планувала Емма, мусять – із чисто милосердних міркувань – проходити без Гаррієт, бо вона на них неодмінно почуватиметься чужою. Емма не жалкувала про її майбутню відсутність і не вважала це якоюсь втратою для себе в плані цікавого проводження часу, бо на таких вечорах Гаррієт буде скоріше зайвою морокою, аніж навпаки; але все одно – необхідність такого незаслуженого покарання для бідолашної дівчини видавалася необхідністю надто жорстокою.

Із часом вона, звичайно ж, забуде про містера Найтлі, вірніше, хтось займе його місце в її серці, але не можна було сподіватися, що це трапиться дуже швидко. На відміну від містера Елтона містер Найтлі не робитиме нічого, щоби прискорити зцілення. Містер Найтлі – завжди такий добрий, співчутливий, такий правдиво шанобливий у ставленні до кожного – ніколи не дасть приводу ставитися до себе з меншою симпатією, ніж тепер; а покохати ще раз – це було б занадто навіть для Гаррієт, яка за один рік умудрилася закохатись у трьохчоловіків.

Розділ 16

Із великим полегшенням дізналась Емма, що Гаррієт так само, як і вона, намагається уникнути зустрічі. Їх листовне спілкування виявилося болісним. А якби їм довелося зустрітися, то було б іще гірше!

Гаррієт висловилася в основному так, як і можна було сподіватися: без докорів чи явних натяків на те, що з нею погано обійшлись, і все ж таки Еммі здалося, що в її стилі прозирало почуття образи чи щось дуже близьке до нього; і це тільки підсилило небажаність їх зустрічі. Може, це їй тільки здалося, але після такого удару в ангела – і то б виникло почуття образи.

Еммі не склало великих труднощів дістати запрошення від Ізабелли; їй навіть поталанило в тому, що для цього виникла слушна нагода, і потреба у придумуванні причини відпала. У Гаррієт болів зуб, і вона дійсно вже давно хотіла побувати на прийомі в дантиста. Дружина Джона Найтлі прийшла в захват од того, що зможе бути корисною; все, що стосувалося хвороб, було для неї гарною рекомендацією. Зубний лікар подобавсь їй менше, ніж містер Вінґфілд, але все одно вона була рада взяти Гаррієт під свою опіку. Вирішивши це питання із сестрою, Емма звернулася до своєї подруги, а ту не довелося довго умовляти. Тож Гаррієт мала їхати, причому каретою містера Вудхауса; її запросили не менше ніж на два тижні. Все влаштували, про все домовились, і Гаррієт цілою і неушкодженою доставили на Брансвік-сквер.

Тільки тепер Емма отримала змогу повною мірою насолоджуватися візитами містера Найтлі; тільки тепер могла вона говорити і слухати з правдивою радістю, не затьмареною тим почуттям несправедливості, провини, чогось украй болісного, що ятрило їй душу при спогаді про те, що недалеко знаходиться нещасна душа, котра, може, саме в цей момент страждає від почуттів, до яких вона сама спричинила своєю нерозважливою поведінкою.

Можливо, поїздка Гаррієт до Лондона мала надто оптимістичний вплив на почуття Емми, але до думок про Гаррієт у Лондоні неодмінно домішувалися думки про інші об'єкти і заняття, що становили для неї інтерес; це допомагало Еммі менше думати про минуле і хоч якось утекти від самої себе.

Вона не хотіла, щоб те місце, яке звільнилось од Гаррієт у її серці, відразу ж зайняла якась інша турбота. Вона мала зробити важливе повідомлення; повідомлення, яке в змозі була зробити лише вона:зізнання своєму батькові про її заручини; але нині про це і мови не могло бути. Вона вирішила відкласти розголошення цієї таємниці до того часу, як місіс Вестон благополучно розродиться. У цей період не можна було зайвий раз хвилювати людей, яких вона любила, а їй самій не слід було мучитися думками про неприємне, доки не настане визначений час. У її розпорядженні будуть принаймні два тижні приємної безтурботності й душевного спокою після емоційних, але таких бентежних задоволень.

Незабаром Емма вирішила – як у плані обов'язку, так і в плані приємності – виділити півгодини з цього свята душі на візит до міс Ферфакс. Вона мусила це зробити, вона прагнула її побачити, а схожість їхніх нинішніх ситуацій тільки посилювала всі інші, крім доброї волі, спонуки. Це буде прихованезадоволення; але усвідомлення схожості їхніх перспектив неодмінно збільшить інтерес, із яким вона прислухатиметься до всього, що зможе повідомити їй Джейн.

Тож вона пішла – колись вона під'їжджала (щоправда, безуспішно) до цих дверей, але в самому будинку не була з того самого ранку після вилазки на Бокс-хілл, коли бідолашна Джейн була така засмучена, що Еммине серце переповнилося співчуттям до неї, хоча про найгірші її страждання вона й не підозрювала. Вона знала напевне, що Бейтси були дома, але побоювалася, що її не пустять до помешкання, тож, вирішивши сповістити про свій прихід запискою, вона тим часом чекала в коридорі. Емма почула, як Петті зачитала записку, але після цього сердешна міс Бейтс не стала влаштовувати такої колотнечі, яку так добре було чути минулого разу. Зовсім ні; навпаки – Емма не почула нічого, крім негайної відповіді: «Будь ласка, просіть її піднятися», – а ще через мить її зустріла на східцях сама Джейн, яка жваво пройшла вперед так, наче будь-який інший прийом був би недоречним. Емма ніколи не бачила, щоб вона виглядала так добре, так чарівно, так привабливо. В ній відчувалася сором'язливість, сердечність і певне пожвавлення; з'явилося все те, чого завжди бракувало її зовнішньому вигляду й манерам. Вона виступила наперед і, простягнувши руку, сказала тихим, але сповненим емоцій голосом:

– Бігме, яка люб'язність із вашого боку! Міс Вудхаус, мені важко висловити… сподіваюся, що ви повірите… Вибачте, але мені просто бракує слів.

Емма була приємно здивована, і вже майже зібралася продемонструвати, що якраз їйслів не бракує, та її перепинив звук голосу місіс Елтон, що долинув із вітальні; тож вона змушена була втиснути всі свої дружні й вітальні почуття в одне надзвичайно щире рукостискання.

У кімнаті були місіс Бейтс і місіс Елтон. Міс Бейтс удома не було, і цим пояснювалася відсутність гармидеру під час її приходу. Еммі не надто хотілося бачитися з місіс Елтон, але вона була в такому доброму гуморі, що могла стерпіти будь-чиє товариство, а оскільки місіс Елтон зустріла її з підкресленою ввічливістю, то їхня зустріч не зашкодить жодній із них.

Незабаром їй здалося, що вона проникла в думки місіс Елтон і збагнула, чому та, як і вона сама, була в доброму гуморі. Причина полягала в тому, що, очевидно, міс Ферфакс повідала їй свою таємницю, і місіс Елтон була твердо переконана в своїй утаємниченості в секрет, досі невідомий іншим людям. Емма відразу ж побачила відповідні симптоми з виразу її обличчя. Вітаючись із місіс Бейтс і вдаючи, що уважно прислухається до відповідей милої старенької бабці, Емма помітила, як місіс Елтон з напускною таємничістю згорнула листа, котрого вона перед цим, очевидно, читала міс Ферфакс, і заховала його в пурпуровий із золотистим оздобленням ридикюль, що висів у неї збоку, а потім сказала, промовисто киваючи головою:

– Що ж, закінчимо його іншим разом. У нас іще буде не одна нагода. А взагалі-то все основне ви вже почули. Я хотіла лише продемонструвати вам, що місіс С. приймає ваші вибачення й не ображається. Бачите, якого пречудового листа вона написала. О! вона – таке миле створіння! Ви б у ній просто душі не чули, якби туди поїхали. Але більше ані слова. Будьмо обачливими – як нам і належить. Т-с-с-с! Пам'ятаєте рядки – наразі забула, чий це вірш:

 
Коли у справі жінка враз з'являється,
Їй усе інше місцем поступається.
 

Так ось, моя люба, в нашійсправі під цією жінкоюми маємо на увазі… Ага, так і скажу! Щось сьогодні я надто весела й балакуча, еге ж? Але хочу заспокоїти вас із приводу місіс С. Варто лише було звернутися мені – і ось, бачите, – вона абсолютно заспокоїлася.

І знову, як тільки Емма просто так обернула голову, щоб подивитися на в'язання місіс Бейтс, вона додала майже пошепки:

– Як бачите, я не назвала жодного імені – Боже борони! Я обачлива, як міністр. Усе влаштувала – краще нікуди.

Емма й не сумнівалася. Це було звичне хизування, що повторювалося з кожної слушної нагоди. Після того, як всі вони гарненько поговорили про погоду і місіс Вестон, місіс Елтон раптово звернулася до Емми:

– А вам не здається, міс Вудхаус, що наша противна витівниця видужала і прекрасно почувається? Добрий стан її здоров'я – найвища похвала містеру Перрі, правда ж? – Багатозначно поглянувши при цьому на Джейн. – Подумати тільки – Перрі поставив її на ноги швидко, як у казці! Ой! Бачили б ви її – як це довелося мені – тоді, коли вона почувалася найгірше! – А коли місіс Бейтс щось казала Еммі, то місіс Елтон ще додала пошепки: – Тут ідеться не про допомогу містера Перрі, а про допомогу одного молодого лікаря з Віндзора. Та що це зі мною?! Звичайно ж це все – заслуга Перрі.

– Міс Вудхаус, – почала вона незабаром, – я майже не мала приємності бачити вас із часу пікніку на Бокс-хілл. Чудовий вийшов пікнік. Але все ж, на мою думку, чогось бракувало. Здавалося, що… Здавалося, дехто був не в гуморі. Принаймні таке враження, хоча я можу помилятися. Однак як на мене, то все було настільки добре, що можна спробувати ще раз. А як ви удвох дивитеся на те, щоб зібратися тією самою компанією і знову вибратися на Бокс-хілл, поки стоїть гарна погода? Тільки це мусить бути та сама компанія, абсолютно та сама, без будь-яких змін.

Невдовзі підійшла міс Бейтс, і Емму вельми потішила її спантеличена відповідь на привітання, яка, мабуть, стала результатом сумнівів – а що ж говорити? І як би умудритися сказати все й відразу?

– Дякую вам, міс Вудхаус, за всю вашу доброту. Неможливо висловити… Так, дійсно, я чудово розумію… Перспективи нашої дорогої Джейн… Тобто я не це хотіла сказати… Але вона напрочуд швидко одужала… А як почувається містер Вудхаус? О, я так утішена… Я така рада, що мені аж бракує слів… У нас тут така маленька щаслива компанія… Так, звісно… Чарівливий молодий чоловік!..я хотіла сказати, що… і такий приязний… тобто я мала на увазі славного містера Перрі! Скільки уваги він приділив Джейн! – А з тієї підкресленої, з тієї більшої, ніж зазвичай, вдячності, яку міс Бейтс висловлювала на адресу місіс Елтон, Емма здогадалася, що недавно тут відбулася невеличка демонстрація незадоволення мешканців будинку священика з приводу переміни, яка сталась у планах Джейн і що лише недавно цей прикрий інцидент було благополучно вичерпано. Це підтвердили декілька мовлених пошепки фраз, після чого місіс Елтон заявила вголос:

– Так, моя люба, я прийшла; я у вас пробула вже так довго, що деінде вже довелося б і вибачатися, але справа полягає в тому, що я чекаю на свого володаря і повелителя. Він обіцяв приєднатися до мене тут і заодно засвідчити вам свою повагу.

– Як?! Містер Елтон зробить ласку і зайде до нас? Оце так приємність! Із його боку це буде надзвичайно люб'язна послуга, бо, наскільки мені відомо, чоловіки не люблять вранішніх візитів, а містер Елтон – людина надзвичайно зайнята.

– Це дійсно так, даю вам слово, міс Бейтс. Він дійсно зайнятий із ранку до ночі. До нього без кінця приходять люди то з однією справою, то з іншою. Мирові судді, парафіяльні піклувальники, церковні старости – і всі хочуть із ним порадитися. Схоже, що без нього вони і кроку не здатні ступити. «Слухайте, містере Е., – бувало, кажу я, – добре, що мене хоч не чіпають. Не знаю, що сталося б із моїм малюванням і музикуванням, якби я мала навіть наполовину менше відвідувачів». Тут і так ситуація не надто добра, бо я непростимо полишила і те, і друге. Десь уже два тижні не зіграла жодного такту. Однак він неодмінно з'явиться, запевняю вас, спеціально прийде, щоб зробити вам приємність. – І, прикривши рота рукою, щоб не почула Емма, додала: – Це ж буде вітальний візит. А як же інакше!

Міс Бейтс озирнулася довкола, не тямлячи себе від щастя…

– Він пообіцяв мені прийти, як тільки звільниться від Найтлі, але вони там зачинились і дуже серйозно обговорюють якесь питання. Ви ж знаєте, що містер Е. – права рука в Найтлі.

Емма ледве стримала посмішку і лише мовила:

– Містер Елтон подався до Донвелла пішки? А то він весь змокріє від жари.

– Та ні. Йдеться про чергове зібрання у «Крауні». Там будуть також Вестон і Коул, але завжди згадують лише тих, хто відіграє головну роль. Наскільки мені відомо, всім керують містер Е. і Найтлі.

– А ви, бува, не переплутали дні? – спитала Емма. – Я майже впевнена, що зібрання в «Крауні» відбудеться не раніше завтрашнього дня. Вчора в Гартфілді був містер Найтлі і згадував про це зібрання як таке, що призначене на суботу.

– Та ні ж бо! Це зібрання точно має відбутися сьогодні, – почулася різка відповідь, яка мала засвідчити неможливість будь-якої помилки з боку місіс Елтон. – Я переконана, що це найбільш заморочлива парафія з усіх. У Кленовому Гаю не траплялося нічого подібного.

– Але ж тамтешня парафія невелика, – сказала Джейн.

– Взагалі-то, моя люба, я не знаю, бо жодного разу не чула, щоб про це говорили.

– Але це видно з того, що там дуже маленька школа, котра, як ви колись казали, перебуває під опікою вашої сестри та місіс Бреґґ; це єдина школа, і навчається там лише двадцять п'ять дітей.

– Яка ж ви розумниця, бігме! І ви маєте таку гарну пам'ять! Дійсно, Джейн, із нас з вами вийшла б ідеальна особистість, якби нас можна було поєднати в одне ціле. Моя енергійність і ваша розважливість породили б бездоганність. Я, звичайно, зовсім не натякаю, що, може, дехтовже і не вважає вас бездоганною… Але тихо! Будь ласка, ані слова більше!

Та це попередження виявилося марним, бо Джейн хотіла мовити слово не місіс Елтон, а міс Вудхаус, і остання виразно це бачила. Бажання відзначити її увагою, як того вимагали правила пристойності, було очевидним, хоча справа часто обмежувалася лише поглядами.

Нарешті з'явився містер Елтон. Його дама привітала свою половину з притаманною їй запальною жвавістю.

– Це просто прекрасно з вашого боку, шановний добродію: самі прислали мене сюди, я сиджу собі тут і набридаю своїм друзям, доки ви не зволите прийти! Але ви знаєте, з яким слухняним створінням ви маєте справу. Ви знаєте, що я не рушу з місця, доки не з'явиться мій володар і повелитель. От сиджу тут цілу годину і показую цим молодим дамам приклад правдивої подружньої покірності, бо хто знає – може, вона скоро знадобиться?

Містер Елтон був такий стомлений і так потерпав від спеки, що його почуття гумору щезло кудись безслідно. Свою повагу до інших дам він засвідчити якось спромігся, але відразу ж почав лементувати з приводу спеки, що так його змучила, і прогулянки, що виявилася марною.

– Коли я дістався Донвелла, – сказав він, – то ніде не зміг знайти Найтлі. Що за дивина така! Нічого не розумію! І це після того, як я сьогодні вранці надіслав йому записку, а він у відповідь сповістив мене, що неодмінно буде вдома до першої години.

– Донвелл?! – скрикнула його дружина. – Мій любий містере Е., хіба ви були в Донвеллі? Ви, певно мали на увазі «Краун»; ви йдете із зібрання в «Крауні».

– Та ні – це буде завтра; з цього приводу я й хотів побачити Найтлі саме сьогодні. Який жахливо спекотний ранок! Мені довелося йти полем, – це було сказано голосом людини, котрій завдали страшенної образи, – від чого мої страждання тільки посилились. І тут на тобі – його немає вдома! Я не приховую свого незадоволення. І не залишив ні вибачення, ні записки хоч якоїсь! Економка заявила, що нічого не знає про мій очікуваний прихід. Дуже дивно! І ніхто навіть приблизно не знає, куди він пішов. Чи то до Гартфілда, чи то до Еббі-Мілл, а може, – в ліс? Міс Вудхаус, це зовсім не схоже на нашого друга Найтлі! Ви можете пояснити, що трапилося?

Емма з подивом заявила, що їй самій це дуже дивно і що з цього приводу вона не має взагалі що сказати.

– Просто не уявляю, – мовила місіс Елтон, поділяючи, як і належить дружині, обурення свого чоловіка. – Я просто не уявляю – з ким-ким, а з вами він не міг так вчинити! Можна було забути про кого завгодно, але не про вас! Мій любий містере Е., напевне, він залишив вам записку, неодмінно залишив! Навіть Найтлі не можна вибачити такі дивацтва; мабуть, його слуги про неї забули. Я не сумніваюся, що саме так і було: це могло трапитися саме з донвеллівськими слугами, котрі, як я часто помічала, вирізняються своєю незграбністю і недбалістю. Я б так точно ні за яких обставин не дозволила такому створінню, як його Гаррі, стояти на підніжці нашої карети. Що ж до місіс Ходжес, то Райт про неї невисокої думки. Якось вона пообіцяла нашій Райт один рецепт, але й досі не зволила його передати.

– Я зустрів Вільяма Ларкінса, – продовжив містер Елтон, – коли підходив до будинку, і він сказав мені, що я не застану його хазяїна вдома, та я не йняв йому віри. Схоже було, що Вільям просто був у поганому гуморі. Каже, що з його хазяїном останнім часом коїться щось дивне і що від нього тепер нічого до пуття не дізнаєшся. Турботи Вільяма мене не цікавили, що мене дійсноцікавило – так це побачитися сьогодні з Найтлі, і це було для мененадзвичайно важливо, а ще мені цікаво – чому мені довелося зазнати таких негараздів і марно ходити туди-сюди в таку спеку.

Емма зрозуміла, що їй треба йти додому – причому невідкладно. Скоріш за все на неї там уже чекали. Треба було не допустити, щоб містер Найтлі розлютився ще сильніше, якщо не на містера Елтона, то на Вільяма Ларкінса.

Вона із задоволенням побачила, що міс Ферфакс збирається провести її з кімнати і навіть зійти разом із нею сходами. Емма негайно скористалася цією раптовою можливістю і сказала: