Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

Рідко, дуже рідко людям відкривається вся правда; рідко трапляється так, що хтось не намагається щось хоч трохи, але приховати, а хтось – розуміє все цілком правильно. Але в цьому випадку те, що неправильно зрозумілою була поведінка, не мало суттєвого значення, бо почуття були зрозумілі правильно. Містер Найтлі не міг приписати Еммі наявність більш чуйного серця, ніж те, що вона мала, чи серця, більш схильного відгукнутися на його почуття.

Виявилося, що містер Найтлі зовсім не підозрював про той великий вплив, що він має на Емму. Він приєднався до неї під час її прогулянки серед чагарників зовсім не для того, щоб цим впливом скористатись, а пішов за нею тому, що його турбувала її можлива реакція на новини про заручення Френка Черчілля, не переслідуючи при цьому ніякого власного інтересу, ніякого власного інтересу взагалі; він просто сподівався – якщо вона дозволить йому – розрадити її і вгамувати біль. Усе інше – це була гра моменту, безпосередній вплив почутого на його душу. Її запевнення в цілковитій байдужості до Френка Черчілля, в тому, що серце її вільне, викликали у нього радісне схвилювання й породили надію на те, що з часом йому, можливо, вдасться завоювати її прихильність; проте це не була надія на теперішнє; у той нетривалий момент, коли почуття взяли гору над розважливістю, він лише хотів почути, що йому не забороняють такої спроби. Тим більше захоплюючими стали для нього ті радісні перспективи, що поступово відкрилися йому в ході їхньої розмови. Виявилося, що він уже маєту прихильність, яку тільки збиравсяпросити дозволу прагнути! Всього лише за півгодини він пройшов від стану повної душевної пригніченості до чогось настільки схожого на абсолютне щастя, що іншого ймення дати цьому не можна було!

Переміна, що відбулася в їїдуші, була такою ж самою. Ці півгодини дали кожному з них безцінну впевненість у тому, що їх кохають, однаковою мірою звільнили кожного з них від незнання, ревнощів та недовіри. З його боку це були задавнені ревнощі, давні, як його суперник, чи навіть як одні лише очікування на його приїзд – приїзд Френка Черчілля. Він покохав Емму і почав ревнувати Френка Черчілля приблизно в один і той же час, причому, мабуть, саме почуття ревнощів одкрило йому очі на його кохання. Саме ревнощі до Френка Черчілля змусили його податися до Лондона. Вилазка до Бокс-хілла була останньою краплею. Йому вже несила було знову й знову споглядати оті відверто заохочувані залицяння. Він поїхав, аби навчитися бути байдужим. Але виявилося, що він поїхав не туди, куди треба. Будинок його брата повнився домашнім щастям; роль жінки в домі була дуже важливою, а Ізабелла надто сильно нагадувала Емму, відрізняючись лише разючою відсутністю тих якостей, котрі так яскраво виявлялися в її сестрі, яку він часто згадував і яку б усе одно не зміг забути, якби навіть пробув там довше. Додому він їхав під дощем, а прийшов до них відразу ж після обіду, щоб побачити, як найулюбленіша і найдорожча йому людина, бездоганна, попри всі свої недоліки, переживе останню новину.

Він застав її схвильованою й засмученою. Ну й падлюка ж цей Френк Черчілль! І тут вона заявляє, що ніколи його не кохала. Виявилося, що Френк Черчілль не такий уже й безнадійний негідник. А коли вони повернулися до будинку, то це вже була його Емма – і душею, і тілом; тож коли б Френк Черчілль спав йому на думку саме в той момент, то, мабуть, він би видався йому вельми добропристойним чолов'ягою.

Розділ 14

Почуття, що з ними Емма повернулася в будинок, були абсолютно протилежними тим, з якими вона його покидала! Тоді вона сподівалась лише на деяке полегшення своїх страждань, а поверталася, вся тріпочучи від щастя і надіючись, що це щастя лише зросте, коли солодкий трепет минеться.

Вони сіли чаювати – та сама компанія навколо того самого столу. Як часто збиралися вони отак раніше! І як часто раніше їхні погляди зупинялися на тих самих кущах і тій самій галявині, спостерігаючи їхній так само чудовий вигляд у променях сонця, що хилилося до горизонту! Але ніколи раніше не було такого стану душі, ніколи не було такого настрою; тож Еммі довелося докласти певних внутрішніх зусиль, аби знову стати такою ж дбайливою господинею чи навіть просто турботливою дочкою.

Бідолашний містер Вудхаус і не підозрював про ту змову проти нього, що визрівала в серці чоловіка, якого він вітав із такою необачною сердечністю і в якого так турботливо питав, чи не застудився той під час поїздки верхи під дощем. Якби він міг знати, що коїться в того в серці, то точно перестав би турбуватися про стан його легенів; але не маючи і щонайменшого уявлення про нещастя, котре насувалося, зовсім не помічаючи нічого незвичного у вигляді обох, він спокійно переповідав їм усі ті новини, що розповів йому містер Перрі, і з великою мірою самовдоволення говорив собі й говорив, абсолютно не підозрюючи, про що вонимогли йому розповісти у свою чергу.

Поки містер Найтлі залишався з ними, Емма почувалась, як у лихоманці; та коли він пішов, почала потроху відходити і заспокоюватись; а протягом безсонної ночі, котра була платою за такий емоційний вечір, вона виявила два надзвичайно важливі моменти, які змусили її відчути, що навіть її таке безхмарне щастя не позбавлене неприємного осадку. Це – її батько і Гаррієт. Залишившись на самоті, вона сповна відчула тягар своєї відповідальності за обох; проблема полягала в тому, як найкраще забезпечити їхній душевний комфорт. Стосовно її батька питання було вирішено досить швидко. Емма ще не знала думку містера Найтлі з цього приводу, але коротка нарада зі своїм власним серцем змусила її прийняти надзвичайно серйозне рішення: вона ніколи не полишить свого батька. Вона навіть поплакала трохи над тим, що взяла на душу гріх навіть подумати про таке. Доки він живий, це мусять бути лише заручини; але вона тішила себе тим, що навіть саме зникнення загрози її переїзду вже сприятиме поліпшенню його душевного спокою. Як учинити найкраще по відношенню до Гаррієт, було проблемою складнішою. Як убезпечити її від непотрібних страждань, як найкраще спокутувати свій гріх перед нею, як не перетворитися на її ворога? Ці питання бентежили й засмучували її надзвичайно – і їй доводилося подумки знову і знову проходити через усі ті гіркі докори та жалі, що незмінно супроводжували цю тему. Зрештою Емма дійшла висновку, що їй і досі треба уникати зустрічі з нею, а все, що потрібно, сповіщати в листах. Вона вирішила також, що надзвичайно бажано було б на деякий час кудись забрати її з Гайбері; потім, подумавши ще трохи, вона майже впевнилася в думці, що доцільно було б отримати для неї запрошення відвідати Брансвік-сквер. Ізабеллі сподобалася Гаррієт, а Гаррієт неодмінно сподобалися б декілька тижнів, проведених у Лондоні. Наскільки Емма знала Гаррієт, та завжди мала потяг до всього нового та незвичного. Їй неодмінно сподобається споглядати вулиці, бувати в крамницях, бавитися з дітьми Ізабелли. У будь-якому разі цим вона доведе власну чемність і доброзичливість самій собі, бо саме вона мала зробити все, як належить, а поки що – їм треба розстатися, відвертаючи той злощасний день, коли доведеться зустрітися знову.

Емма прокинулася рано й написала листа до Гаррієт; це заняття налаштувало її на такий серйозний та майже сумний лад, що містер Найтлі, підійшовши до Гартфілда на час сніданку, підоспів якраз вчасно; і знадобилося додаткові – поцуплені у батька – півгодини, щоб вони з містером Найтлі (висловлюючись буквально і фігурально) могли ще раз прогулятись і «пройтися» тією самою темою; і тільки після цього вона змогла повністю поновити той щасливий душевний стан, в якому перебувала минулого вечора.

Після його відходу спливло зовсім небагато часу, і не встигла вона й подумати про когось іншого, як їй принесли листа з Рендоллза – грубезного листа; Емма спробувала здогадатися, про що в ньому йдеться, і подумала: а чи так уже й потрібно його читати? З Френком Черчіллем їй ділити було вже нічого, їй не потрібні були ніякі пояснення, вона тільки й хотіла, щоб залишитися на самоті зі своїми думками; до того ж була впевнена, що навряд чи зрозуміє те, що він написав. Однак як би їй це не було гидко, все одно вона мусила подолати цього листа. Емма розпечатала пакунок; так і є: записка від місіс Вестон, якою та упереджувала листа, що їй написав Френк.

«З величезним задоволенням, люба Еммо, пересилаю вам вміст цього пакунка. Я знаю, що ви поставитеся до цього листа належним чином, і майже не сумніваюся, що він справить на вас приємне враження. Гадаю, ми більше ніколи не будемо суттєво розходитися в наших думках про його автора; але не буду втомлювати вас довгою передмовою. У нас все гаразд. Цей лист допоміг мені вилікувати всю ту нервозність, од якої я останнім часом страждала. Мені не надто сподобалось, як ви виглядали у вівторок, але то був похмурий і непривітний ранок, і хоча ви ніколи не зізнаєтеся, що погода справляє на вас вплив, все-таки мені здається, що при північно-східному вітрі всі почуваються недобре. Я дуже співчувала вашому татові, коли у вівторок у другій половині дня і вчора вранці була буря, але з полегшенням довідалась учора ввечері від містера Перрі, що погода не спричинилася до погіршення його здоров'я.

Ваша A.B.»

[Місіс Вестон]

Емма розкрила листа, адресованого місіс Вестон.

Віндзор, Липня місяця… дня.

Шановна пані!

Якщо ви правильно мене зрозуміли вчора, то цей лист не буде для вас несподіванкою; але все одно я знаю, що ви прочитаєте його з доброзичливою цікавістю. Ви – сама доброта, хоча для того, щоб простити мені деякі моменти моєї колишньої поведінки, може, ледве вистачити навіть запасів вашої доброти. Але головне, що мене простила та, яка має ще більші підстави гніватися на мене. Я пишу – і впевненість моя зростає. Людині заможній важко бути смиренною. Я вже двічі просив пробачення, і двічі – настільки успішно, що в мене може виникнути нахабна впевненість у тому, що ви мене теж пробачите, а також ті з ваших друзів, які мають хоч якісь підстави на мене ображатися. Спробуйте – і ви, і ваші друзі – неодмінно спробуйте правильно збагнути характер мого становища, коли я вперше приїхав до Рендоллза; зважте на те, що з собою я привіз таємницю, котру не можна було розголошувати за жодних обставин. Таким був факт. Інша справа – чи мав я право опинятись у ситуації, що потребувала такої таємничості. Я не збираюсь обговорювати тут це питання. Для кращого розуміння тієї спокуси, котра спонукала мене вважати, що таке право я маю,відсилаю всіх занудливих моралістів до цегляного будинку в Гайбері, з підйомними вікнами внизу та стулчастими – вгорі. Я не смів спілкуватися з нею відверто; гадаю, що мої труднощі, пов'язані з тодішнім станом справ в Енскумі, відомі надто добре, щоб про них розводитися. Перед тим, як ми розстались у Веймуті, мені пощастило умовити її, спонукавши найчеснішу та найнепоступливішу жінку на світі змилуватися наді мною і погодитися на таємні заручини. Коли б вона мені відмовила, то я просто збожеволів би. Але у вас уже готове запитання: а на що я при цьому розраховував, на що сподівався? На що завгодно, на все: на час, щасливий випадок, слушну нагоду, поступову зміну ставлення і настроїв, емоційний порив, власну впертість, на здоров'я і недугу. Я сподівався на будь-яку добру обставину, бо я забезпечив собі головну: її благословенну обіцянку берегти вірність і листуватися. А якщо ви потребуєте подальших пояснень, то нагадаю вам, шановна пані, що я є сином свого батька і маю щастя успадкувати від нього ту схильність сподіватися на краще, з якою не зможуть зрівнятися ніякі успадковані будинки чи землі. Тож бачите, за яких обставин відбувся мій перший візит до Рендоллза; і тут я не можу не почуватися винуватим, бо цей візит можна було б нанести і раніше. Пригадайте – і ви побачите, що я не приїздив до Гайбері, доки там не з'явилася міс Ферфакс; оскільки тим самим я виявив неповагу до вас,то сподіваюся, що вимене негайно пробачите, але для того, щоби спонукати до співчуття і пробачення свого батька, мені доведеться нагадати йому, що, відкладаючи свій приїзд, я тільки втратив благословенну можливість познайомитися з вами раніше. Сподіваюся, що моя поведінка протягом тих щасливих двох тижнів перебування з вами не давала підстав для докорів на мою адресу за винятком одного моменту. І тут я підхожу до основної, дійсно важливої частини своєї поведінки під час мого перебування з вами, яка викликає моє глибоке занепокоєння й потребує ретельного і делікатного пояснення. Про міс Вудхаус я згадую з величезною повагою й найтеплішим почуттям дружби; а мій батько, певно, хотів би, щоб я згадував її ще й із почуттям великого сорому. Вчора він мимоволі сказав декілька слів, які засвідчили його думку з цього приводу, тож я визнаю, що тут є певні причини, аби мене засуджувати. Дійсно, моя поведінка по відношенню до міс Вудхаус була більш промовистою, ніж слід. Для того, щоби краще приховати таку важливу для мене таємницю, я змушений був більш, ніж дозволено, скористатися тими дружніми стосунками, які неминуче між нами виникли. Я не можу заперечувати, що міс Вудхаус була лише вдаваним об'єктом моїх прагнень, але я заявляю – і я не сумніваюся, ви повірите моїй заяві – коли б я не був певен у її байдужості до мене, ніякі корисливі мотиви не спонукали б мене піти на це. Якою б приязною і приємною міс Вудхаус не була, вона ніколи не справляла на мене враження дівчини, котру неважко звабити; і те, що вона не мала ніякої схильності почувати симпатію до мене, було і моїм переконанням, і моїм бажанням. На мої залицяння вона відповідала з невимушеною, дружньою і доброзичливою грайливістю, котра цілковито мене влаштовувала. Здавалося, ми добре розуміли одне одного. Якщо взяти її та моє становище, то я просто мусив виявляти такі знаки уваги до неї і гадаю, що саме з розумінням цього вони і сприймалися. Не знаю – може, й дійсно міс Вудхаус почала щось підозрювати ще до того, як скінчилися два тижні мого перебування; коли я зайшов до неї попрощатися, то пам'ятаю, що був за крок від розкриття таємниці, і тоді мені здалося, наче вона про щось здогадується. Не сумніваюся, що відтоді вона стала підозрювати про мій секрет, принаймні частково. Може, вона й не збагнула всього, але завдяки своїй кмітливості зрозуміла частину. Це точно. Якщо поглянути на цю справу без нинішніх обмежень, то ви неодмінно побачите, що для неї вона не стала якоюсь цілковитою несподіванкою. Часто міс Вудхаус натякала мені про свою обізнаність. Пам'ятаю, як на балу вона сказала, що я мушу віддати місіс Елтон належне за її увагу до міс Ферфакс. Сподіваюся, що після моєї розповіді ви з меншим осудом будете ставитися до моєї поведінки. Доки ви вважаєте, що я скоїв гріх по відношенню до Емми Вудхаус, то мені марно сподіватися на ваше прощення. Вибачте мене тут і, якщо можна, здобудьте мені прощення і доброзичливість вищезгаданої Емми Вудхаус, до якої я відчуваю таку сильну братерську симпатію й повагу, що бажаю їй полюбити когось так само сильно й щасливо, як і я. Тож зараз ви маєте ключа до всіх тих незрозумілостей, котрі я зробив чи сказав протягом тих двох тижнів. Моє серце було в Гайбері, тож я мусив робити так, щоб і тіло моє бувало там якомога частіше, але з найменшими підозрами. Якщо вам пригадається якесь дивацтво, то віднесіть його до моєї розповіді, і вам все стане ясно. З приводу фортепіано, про яке так багато говорили, вважаю за потрібне лише сказати, що міс Ф. абсолютно не знала про те, що я його замовив, інакше б вона ніколи не дозволила мені прислати його, коли б на те була її воля. Шановна пані, та делікатність характеру, яку вона виявила протягом наших заручин, набагато перебільшує мою здатність віддати їй належне. Щиро сподіваюся, що ви самі матимете можливість добре її узнати. Вона – вища і краща за будь-який опис. Вона сама покажевам, яка вона є – не словами, ні, бо не було ще на землі людини, настільки здатної применшувати свої власні чесноти. Відтоді, як я почав цього листа – котрий виявився довшим, ніж я сподівався, – я встиг отримати від неї звістку. Вона сповіщає, що почувається краще; але я в цьому не певен, бо вона не звикла скаржитись. Я хочу знати вашудумку про її зовнішній вигляд. Я знаю, що незабаром ви навідаєтеся до неї; вона ж страшенно боїться цього візиту. А може, ви його вже нанесли. Розкажіть мені про нього невідкладно – я хочу знати якомога більше подробиць. Пам'ятаєте, як мало часу я провів у Рендоллзі, в якому спантеличеному, божевільному стані був – я і досі від нього не відійшов, все ще сам не свій чи то від щастя, чи то від нещастя. Коли я думаю про її доброту та співчутливість, про вишуканість і терплячість її натури, а також про великодушність мого дядька, то шаленію від радості; коли ж пригадую ті страждання, котрі їй завдав, і наскільки мало заслуговую на прощення, я шаленію від люті. Так хочеться побачити її знову! Але ще не час. Мій дядько й так зробив мені величезну ласку і поки що його не варто турбувати. Мушу додати ще кілька рядків до цього і без того довжелезного листа. Ви дізналися ще не про все, про що вам належало дізнатися. Вчора я не міг розповісти ніяких доладних подробиць; але та раптовість і в одному відношенні недоладність усього того, що вихлюпнулося назовні й стало відомим, потребує пояснення, бо хоча подія, що трапилася двадцять шостого числа минулого місяця, і відкрила, як ви здогадуєтеся, переді мною неочікувані щасливі перспективи, я б не вдався до таких невідкладних заходів, якби не ті незвичайні обставини, котрі не залишили мені й години на роздуми. Мені слід було утриматися від будь-якої похапливості, і вона б тільки й зробила, що віддала належне моїй скрупульозності. Але я не мав вибору. Пропозиція тієї жінки щодо виховательської роботи, з якою вона так швидко і необдумано погодилась… У цьому місці, моя шановна пані, я мушу негайно перерватися, щоб зібратися з думками і взяти себе в руки. Після пішої прогулянки я сподіваюся, що буду в змозі мислити достатньо послідовно та раціонально, щоб закінчити листа, як належить. Для мене це, мабуть, найбільш гнітюча і найпринизливіша частина спогадів. Я поводився ганебно. І тут я мушу визнати, що виною було моє поводження з міс Вудхаус, яке не сподобалося міс Ф. Воно не сподобалося їй,і одного цього вже мало бути достатньо. Я виправдовував свою поведінку необхідністю зберігати таємницю, але таке пояснення її не вдовольнило. Вона розгнівалася – я гадав, що марно, і вважав, що в багатьох випадках вона була занадто принциповою та обачливою, а іноді – навіть байдужою. Але, як завжди, вона виявилася правою. Якби я прислухався до її думки і належним чином приборкав свої емоції, то зміг би уникнути найбільшого із зазнаних мною нещасть – ми посварилися. Ви пам'ятаєте той ранок, що ми провели його в Донвеллі? Саме там усі колишні дрібні незгоди поєднались і спричинилися до кризи в наших відносинах. Я запізнився; зустрівши її тоді, коли вона йшла додому сама, я хотів поговорити з нею, але вона навідріз відмовилася. Вона категорично заборонила мені проводжати її, що здалося мені тоді виявом крайньої нерозважливості. Однак тепер я вбачаю в цьому цілком природну і абсолютно виправдану обачливість. У той час, коли я, щоби приховати від усього світу факт наших заручин, протягом години виявляв гідні осуду знаки уваги до іншої жінки, то чи слід було їй у такому разі приставати на пропозицію, котра б звела нанівець усю нашу попередню обачність? Якби хтось побачив, як ми йдемо разом із Донвелла до Гайбері, то неодмінно збагнув би правду. Я ж, дурень, розлютився. Я почав сумніватися, що вона мене кохає. Ще більші сумніви виникли в мене наступного дня на Бокс-хіллі, коли вона, спровокована такою поведінкою з мого боку, таким ганебним і нахабним її ігноруванням, і моєю такою, здавалося б, палкою відданістю міс В., котрі жодна розумна жінка з почуттям власної гідності стерпіти не могла, висловила своє незадоволення у формі чіткій і дуже для мене зрозумілій. Коротше кажучи, моя шановна пані, це була сварка, вся огидна провина за яку падала на мене і жодним чином не на неї. Того ж вечора я повернувся до Річмонда (хоча міг би залишитися з вами до наступного ранку) тільки тому, що був невимовно на неї злий. Та навіть тоді я був не настільки дурень, аби не сподіватися з часом помиритися з нею; але постраждалою стороною був я – постраждалою від її байдужості, тож я поїхав, перебуваючи в упевненості, що перші кроки до примирення має зробити вона. Я завжди дякуватиму долі, що ви не їздили з нами на Бокс-хілл. Якби ви стали свідком моєї поведінки там, то вже ніколи, мабуть, не змогли б думати про мене гарно. Ефект, який справила на неї моя поведінка, виявився в негайно прийнятому нею рішенні: як тільки вона пересвідчилася, що я дійсно поїхав з Рендоллза, тут же погодилася з пропозицією отієї обридливо-нав'язливої місіс Елтон, чий стиль поводження з міс Ф. завжди, між іншим, наповнював мене огидою і люттю. Я не міг іти всупереч тій поблажливості й тій приязні, які так щедро висловлювалися на мою адресу, інакше б я висловив енергійний протест проти тієї поблажливості, котрою користувалася місіс Елтон. Яке нахабство – «Джейн»! Ви, мабуть, помітили, що навіть я не насмілився назвати її так у цьому листі. Тож уявіть собі мій стан, коли я чув, як Елтони перекидаються цим ім'ям з усією вульгарністю безкінечних повторів і нахабною невиправданою зверхністю. Потерпіть іще трохи, незабаром я закруглятимуся. Тож вона прийняла запрошення, вирішила порвати зі мною всілякі стосунки і наступного дня написала мені, що нам не слід більше бачитися. Їй здалося, що наше заручення є джерелом страждань і каяття для нас обох: вона розірвала його.Я отримав цього листа в той самий ранок, коли померла моя бідолашна тітка. Відповідь була готова вже через годину, але через сум'яття, що панувало в моїй голові, і через безліч турбот, які раптово на мене звалилися, мій лист, замість того, щоб бути відправленим із рештою пошти того ж ранку, чомусь опинився замкнений у шухляді мого столу, і я, вирішивши, що написав для неї достатньо багато (хоча написав усього лише кілька рядків), дещо заспокоївся й зовсім нічого не підозрював. Відсутність її швидкої відповіді трохи збентежила мене, але я придумав для неї якесь виправдання, і взагалі – я був надто зайнятий і – сказати правду? – надто радий моїм несподіваним перспективам, аби бути прискіпливим. Ми перебралися до Віндзора, а через два дні я отримав від неї пакунок – вона повернула мені всі мої листи! Супроводжувальна записка містила кілька рядків, у яких вона висловлювала свій невимовний подив, що не отримала відповіді на свій останній лист. Крім того, вона додала, що оскільки мовчання з мого боку є надто красномовним, аби зрозуміти його неправильно, і оскільки тепер було б однаково бажано для нас обох якомога швидше розірвати заручини, то вона, користуючись послугами такого надійного закладу, як пошта, повертає мені всі мої листи і просить протягом тижня повернути до Гайбері її власні, якщо я маю їх під рукою, а якщо ні – то після зазначеного терміну надіслати їх на вказану нею адресу; коротше кажучи, я витріщився від здивування, бо побачив адресу місіс Смоллрідж, яка мешкала поблизу Брістоля. Я знав цю родину, знав це місце, знав про них усе, і тому відразу збагнув, що її чекає. Її вчинок був у повній відповідності з притаманною їй рішучістю характеру, а те, що вона ані словом не обмовилася про свої плани в попередньому листі, зайвий раз свідчило виявлену нею делікатність. Ні за що на світі не стала б вона погрожувати мені. Уявіть собі моє потрясіння, уявіть, як я побивався з приводу помилок пошти (доки не виявив власну помилку)! Що я мав робити? Лише одне: мав поговорити зі своїм дядьком. Без його схвалення я не мав надії, що мене знову будуть слухати. Тож я переговорив із ним; обставини склалися на мою користь; недавня сумна подія пом'якшила його гордовитість, і він погодився зі мною навіть раніше, ніж я сподівався; бідолаха! Наприкінці він тільки тяжко зітхнув і висловив сподівання, що, одружившись, я буду таким же щасливим, як і він колись. Мені подумалося, що моє щастя буде зовсім іншого ґатунку. Ви, мабуть, хочете пожаліти мене за те, що я пережив, доки розповідав йому суть справи і доки, мучачись невизначеністю, чекав на відповідь, коли на карту було поставлено все? Не треба, не поспішайте жаліти мене, бо на той час я ще не приїхав до Гайбері й не встиг побачити, якою хворою вона зробилася через мене. Не жалійте мене, бо ви не знаєте, який виснажений і хворий вигляд вона мала. Я прибув до Гайбері саме в той час, коли, знаючи, як пізно вони снідають, я з великою впевненістю сподівався застати її саму. І дійсно, я уник розчарування; я також уник розчарування од результатів своєї поїздки. Мені довелося довго її умовляти, щоб розвіяти таке зрозуміле й таке справедливе обурення з її боку. Але мені вдалося це зробити; ми помирилися, ми дорогі одне одному, ми кохаємо одне одного сильніше, ніж будь-коли, і більше ніколи жодне непорозуміння не затьмарить наших стосунків. А тепер, моя шановна пані, я відпускаю вас; вибачте, але зробити це раніше я не міг. Тисяча подяк вам за ту доброту, що ви її завжди мені виявляли, і мільйон подяк – за ту увагу, яку ви приділите їй;я певен, що ви зробите це за велінням вашого серця. Якщо вам здається, що в якомусь сенсі я отримав більше щастя, ніж заслуговував, то я з вами цілком згоден. Недаремно міс В. називає мене улюбленцем долі. Сподіваюся, що вона має рацію. В одному відношенні доля дійсно всміхнулася мені: в тому, що я можу підписати цього листа, як

ваш вдячний і люблячий син,

Ф. Ч. Вестон-Черчілль.